Дружини

Відносини чоловіка і дружини. У Вавилоні основною формою шлюбу була моногамія — парний шлюб. Особливо це стосувалося жінки, оскільки для чоловіка допускалися винятки. Зокрема, чоловік міг одружитися вдруге, а першу дружину залишити в своєму домі як рабиню, якщо вона "буде негідно себе поводити, розоряти свій дім, нехтувати і ганьбити свого чоловіка" (ст. 141). У такому випадку чоловік може й розлучитися з дружиною, не повертаючи їй посагу.

Якщо дружина була безплідна, то навіть при її бездоганності в усіх інших відносинах чоловік міг взяти собі наложницю — рабиню, яка, однак, не мала рівних прав з дружиною. Чоловік міг мати другу дружину і тоді, коли перша серйозно хворіла, проте повинен був піклуватися нею, не позбавляти житла. Якщо ж вона не хотіла залишатися в домі чоловіка, то він віддавав їй посаг, і вона поверталася до своїх батьків. Якщо хвора жінка дала чоловікові рабиню, від якої народилися діти, то чоловік не мав права брати ще одну наложницю, а таку рабиню не можна було продати (ст. 144).

Жінка у Вавилоні користувалася повагою і посідала достатньо незалежне становище. Вона виступала як цілком правоздатна і дієздатна особа. Як уже зазначалось, посаг залишався її власністю, перебуваючи тільки'у тимчасовому користуванні чоловіка; вона розпоряджалася й подарунками чоловіка — нудунну, і після його смерті могла ці подарунки продати, подарувати, залишити дітям (ст. 150).

Жінка могла вільно укладати різні договори, купувати чи орендувати майно, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством та ін. Однак у сім'ї, незважаючи на наявність шлюбного договору, дружина займала підпорядковане, другорядне становище. Якщо чоловікові було дозволено мати не одну, а дві дружини, і в його розпорядженні були ще й рабині, то дружині за подружню невірність загрожувала смертна кара. Треба сказати, що при цьому оберігали і гідність дружини: якщо вона не була спіймана на місці злочину, то, незважаючи на підозри чи звинувачення чоловіка, могла принести "очищувальну клятву" і її оголошували невинною. Більше того, якщо хто-небудь сторонній бездоказово звинувачував чужу дружину в негідних вчинках, то його віддавали під суд і суворо карали (ст. 127). Жінка при цьому мусила пройти перевірку водою, про що піде мова далі.

Розлучення для чоловіка було легкою і простою справою. Дружина ж мала право вимагати його у деяких чітко визначених випадках:

1) коли дружина хвора, а чоловік взяв другу жінку чи наложницю;

2) при безпідставному звинуваченні чоловіком дружини у зраді і її зганьбленні;

3) при порушенні чоловіком подружньої вірності і нехтуванні нею як дружиною;

4) коли чоловік покинув свій дім, виїхавши з даної місцевості.

Якщо чоловік потрапив у полон і дружина не мала засобів до існування, то вона мала право вдруге вийти заміж. Однак якщо перший чоловік повертався, то на його вимогу вона також поверталась до нього. Діти, згідно зі ст. 135, йдуть за їх батьками.

Якщо ж засоби до існування у дружини були, однак вона вдруге вийшла заміж, то в такому випадку їй загрожувало втоплення. Другий шлюб, укладений жінкою, перший чоловік якої втік з даної місцевості, залишався чинним навіть тоді, коли він повертався і вимагав повернення собі дружини.

Ст. 153 проголошувала: якщо дружина "дасть вбити свого чоловіка через іншого мужчину", то її слід "посадити на палю".

Крім усього того, чоловік мав досить сильну особисту владу над

жінкою. Він мав право застосувати до неї фізичні покарання, віддати в

кабалу за свої особисті, дошлюбні борги, якщо дружина не застерегла

себе від цього у шлюбному договорі (ст. 117, 151). За борги, що виник-

ч ли під час шлюбу, відповідальність несли обоє.

Вдова могла вдруге вийти заміж, але коли у неї були малолітні діти, то тільки з дозволу суду. Суд проводив опис майна померлого, яким дружина та її новий чоловік не мали права розпоряджатися. Воно належало дітям, яким до досягнення повноліття суд призначав опікуна.

Відносини батьків і дітей. Вавилонська сім'я — патріархальна, тобто з сильною владою чоловіка над дружиною і батька над дітьми, хоч і не такою значною, як потім римського домовласника — раїег гатіїіаз. 1 Але і тут діти повністю залежали від волі і влади батька. Він міг віддати дітей у боргову кабалу, продати їх у рабство, віддати за договором наймання як робочу силу, віддати дочку у жриці чи храмові наложниці та ін. Три останні випадки були досить поширені у Вавилоні, особливо випадки віддання у храмові наложниці. Це була своєрідна "релігійна" проституція, релігійний акт, прибутки від якого йшли храмові. У соціальному розумінні, як вважають дослідники, це явище виглядало як залишок колишнього групового шлюбу.

Широко практикували усиновлення і удочеріння. Ці акти відбувалися з різних причин. Насамперед це спостерігалось у бездітних сім'ях (ст. 191). Крім того, вони часто диктувались бажанням залучити до складу сім'ї додаткові робочі руки, оскільки не кожен мав можливість купити раба. Раби дорого коштували та й було їх не так багато, як згодом у Греції та Римі.

Найчастіше усиновлювали та удочеряли позашлюбних дітей, щоб надати їм законний правовий статус, зокрема дітей від рабині. Здійснювали усиновлення (удочеріння) за згодою дітей або їх батьків чи опікунів, коли діти були малолітніми. Проведення усиновлення (удочеріння) всупереч бажанню дітей чи їх батьків (опікунів), тобто насильно, законним не визнавалось (ст. 186).

Усиновлювач не міг зректися усиновлених дітей за таких обставин: коли, виростивши малолітню дитину, він дав їй своє ім'я або, маючи дітей, ввів до своєї сім'ї як дитину (ст. 185, 190); коли усиновлювач-євнух чи жриця, тобто люди, які за фізичним станом чи за своїм становищем не можуть мати власних дітей (ст. 187); коли усиновлювач — ремісник, що навчив дитину своєму ремеслу (ст. 188). Ці правила діяли і в зворотному порядку — від названих категорій людей ніхто не міг забрати усиновлених дітей навіть через суд.

Усиновлювач міг відмовитись від усиновленого, якщо після усиновлення у нього народились власні діти (ст. 131) — в такому випадку він повинен виділити усиновленому 1/3 спадкової частини його дитини (рухомого май-на, бо на нерухоме — поле, сад, будівлі — усиновлений не міг претендува­ти); якщо усиновлений відрікався від своїх названих батьків, заявивши, що це не його справжні батьки (за це йому відрізали язик (ст. 192)).

Однак усиновлений міг відмовитись від названих батьків, якщо усиновлювач-ремісник не навчив його свого ремесла або не вводив до сім'ї як свою рідну дитину.

Спадкове право. Спадкування спочатку регулювалось звичаями, а згодом — законом. Існує ряд статей, присвячених спадковому праву і в законах Хаммурапі.

Впродовж тривалого часу у Вавилоні спадкоємцями визнавали тільки синів, а дочок покликали до спадкування тільки тоді, коли у спадкодавця не було синів. Це засвідчує стародавній напис на статуї царя Гудеа (XXV ст. до н.е.). Згодом дочок прирівняли у спадкових правах до синів. Якщо не було дітей чи вони відмовлялись від спадку, то це право набували внуки. Якщо ж низхідних рідних не було, то спадкоєм­цями ставали брати померлого, далі — батько, потім брати батька.

Діти успадковували майно батька чи матері порівну — його ділили на відповідну кількість частин. Старший син чи сини взагалі ніяких переваг перед іншими дітьми не мали. Всиновлені діти мали право спадкування нарівні з рідними. Якщо у померлого було дві дружини чи більше, то всі діти мали рівні спадкові права. Діти від рабині, якщо батько визнав їх своїми, теж спадкували, але тільки рухоме майно, а на поле, сад, будинки права спадкування не мали (ст. 170). При цьому в першу чергу частки майна вибирали діти від вільної матері. Якщо батько не узаконив дітей, народжених від рабині, не визнав їх своїми, проте було відомо, що~ це його діти, то їх разом з матір'ю відпускали на волю, не наділяючи ніяким майном (ст. 171). Такий порядок був прийнятий ще задовго до Хаммурапі в старих шумерських законах.

Одружені сини також мали право спадкування. Одержавши ще за життя батька від нього кошти чи речі для шлюбного дарунку і викупної плати, після його смерті при спадкуванні вони повинні із спадкової маси окремо виділити неодруженим братам засоби для тих же цілей

(ст. 166).

Щодо заміжніх дочок, то про їх спадкування у законах нічого не сказано. Однак у ст. 183 зазначалось, що дочка, народжена від наложниці, яка при одруженні отримала від батька посаг, не брала участі у спадкуванні його майна. Можливо, це стосувалося й усіх інших заміжніх дочок. Якщо ж дочка від наложниці посагу від батька не одержала, то на випадок його смерті посагу їй повинні дати його сини-спадкоємці відповідно з розмірами батьківського майна. Незаміжні дочки від вільної матері, як уже зазначалось, успадковували нарівні з синами.

Дочка-жриця, яка одержала від батька посаг — шерікту, могла ним користуватися, але якщо це була якась нерухомість, то права на її відчуження, наприклад, продати, дарувати, вона не мала. Цю нерухомість мали право викупити у неї брати, а якщо не викупляли, то після смерті жриці майно переходило до них у спадок (ст. 178).чСлід зазначити, що батько на підставі договору дарування міг надати дочці-жриці право повного володіння виділеним майном, і тоді вона розпоряджалась ним за власним бажанням (ст. 179). Не одержавши шерікту, дочка-жриця мала право на спадок нарівні з іншими дітьми, але після її смерті це батьківське майно переходило до її братів (ст. 180). Виняток у законах зроблено для жриць в-ерховного бога Мар-дука: вони могли вільно розпоряджатися як своїм посагом, так і успадкованим майном (ст. 182).

Посаг померлої жінки всі її діти ділили порівну, до чоловіка воно не переходило. Якщо ж дітей не було, то чоловік повертав тестеві її посаг, а сам отримував викупну плату (ст. 163).

Дружина, котра пережила чоловіка, отримувала назад свій посаг і в неї залишались подарунки чоловіка (нудунну). Коли ж таких подарунків вона не мала, то спадкувала нарівні з дітьми частину майна померлого (ст. 172). Дружина зберігала також право мешкати у будинку померлого чоловіка. Як посагу, так і нудунну чи успадкованого майна вона відчужувати не мала права. Після її смерті майно перехо­дило до дітей. Якщо вдова вдруге виходила заміж, то закон охороняв майнові інтереси дітей від першого шлюбу. У цьому випадку вона повинна була залишити дітям усі свої дарунки (нудунну), а після ЇЇ смерті діти успадковували належне їй майно, в тому числі посаг, нарівні з дітьми від другого шлюбу.

Майно раба після його смерті переходило до господаря. Проте якщо раб царя або мушкену був одружений з вільною, то їй повертали посаг, а все інше майно ділили наполовину: одна частина йшла господареві, друга — дружині померлого (ст. 176). На інших рабів це положення не поширювалось.

Інша важлива форма спадкування — заповіт — не згадується ніде. Зазначимо, що спадкодавці могли створювати переваги деяким спадкоємцям. Так, батько (ст. 165) міг подарувати щось одному із синів, а крім того, спадок він отримував нарівні з іншими дітьми. Вдова могла передати нудунну якійсь одній дитині, а не ділила усім порівну (ст. 160). Батько також міг позбавити сина права спадкування, якщо син вчи­нив "тяжкий гріх" проти нього. У такому випадку батько звертався до суду, і суд, в свою чергу, міг на перший раз виправдати сина (ст. 168). Повторна провина сина проти батька знову ж таки через суд могла позбавити його спадку (ст. 169).

Кримінальне право. Злочини і покарання. Нормам кримінального права присвячено багато статей зводу законів Хаммурапі та інших законів і звичаїв. Зокрема, законами передбачена ціла система злочинів і покарань. Злочини можна поділити на такі групи: 1) проти держави — недонесення про змову, бунт (ст. 109),невиконання військового обов'язку (ст. 26,33); 2) проти здійснення справедливого правосуддя (ст. 1,2, З, 11,126, 127), зокрема неправдиве звинувачення; 3) проти життя і здоров'я; 4) проти майна — грабунок (ст. 22-24), крадіжка звичайна і кваліфікована (ст. 6,14,16, 21, 25 та ін.); 5) проти моралі; 6) проти честі та гідності; 7) злочини, скоєні через недбале виконання професійного обо­в'язку (наприклад, лікаря, ветеринара, будівельника), та ін.

Розглянемо детальніше систему злочинів та їх покарань.

Злочини. Звертає на себе увагу те, що у зводі законів вкрай мало положень щодо злочинів, які безумовно були відомі і повинні були вважатися важкими. Так, майже нічого не сказано про антидержавні і релігійні злочини, майже не згадується навмисне вбивство. Законодавець згадує тільки про покарання за надання притулку злочинцям та за недонесення про змовників, які задумують якийсь антидержавний виступ. У такому випадку власника будинку чи корчми, де збираються змовники, страчували. Основних засад релігійно-політичної системи стосується і ст. 110. У ній ідеться, що коли жриця відкриває свою корчму або хоч би увійде в будь-яку корчму для випивки, то її (жрицю) слід спалити.

Відома також ст. 26, яка під страхом смерті зобов'язує реду і баіру, тобто воїнів, за першим же наказом властей йти в похід і забороняє їм наймати заступника, котрого можна було б послати замість себе.

Антидержавні злочини фіксує і ст. 5, в якій зазначено: ж>ли суддя змінить свій вирок, уже винесений і записаний на табличці (напевне, під чиїмсь тиском або за хабар),"то такого суддю слід викрити і він повинен сплатити вартість позову у 12-кратному розмірі. Крім того, він буде позбавлений посади без права обіймати її у майбутньому.

Передбачені також покарання за неправдиві свідчення у суді і без-доказні звинувачення. Наприклад, якщо будь-хто неправдиво свідчить у справі про хліб чи гроші, то він несе таке покарання, яке понесла б справді винна сторона (ст. 4). За бездоказне звинувачення у справі, де йдеться про життя людини, лжесвідка належало стратити (ст. 3). Такі самі покарання (страта) накладали і за неправдиві звинувачення когось у вбивстві, за яке винний безумовно підлягав би страті (ст. 1). Якщо людину звинувачували у чародійництві, то звинувачений мусив очиститися водою ("ордалії" — докладно про це буде далі). Виправдавшись, він не ніс ніякого покарання, а наклепника карали стратою. Виправдана людина за моральну шкоду одержувала ще й будинок наклепника (ст. 2).

Оце, по суті, все, що в законнику записано про тяжкі антидержавні і релігійні злочини, вбивства та ін.

Можна припустити, що смертна кара за такі вчинки була настільки очевидною і вже давно встановленою іншим законодавством, що повторювати ці очевидні речі у своїх законах Хаммурапі не вважав за потрібне. Бо якщо навіть бездоказне звинувачення у вбивстві чи в справі про життя карали смертю, то що вже говорити про саме вбивство?!

Злочини проти особи—життя, здоров'я, честі, гідності. Про вбивство навмисне чи необережне — частково вже йшлося. Воно неодмінно каралось смертю. Окремо зазначене у законодавстві вбивство чоловіка дружиною. За це її саджали на палю (ст. 153).

Передбачені конкретні випадки необережного вбивства. Так, у випадку смерті господаря будинку, спричиненої обвалом, карали смертю будівельника (ст. 229); якщо загинув син господаря, то страті підлягав син будівельника (ст. 230), а за раба будівельник віддавав господареві свого раба (ст. 231), тобто передбачалось матеріальне відшкодування. Коли внаслідок обвалу будинку завдано шкоду лише майну, то будівельник мусив відшкодувати втрати і відбудувати будинок за свої кошти (ст. 232).

Законом передбачалось покарання жінки-годувальниці, котра без згоди батьків дитини, що її найняли, взяла годувати ще іншу дитину (одну чи більше). Якщо "основна" дитина померла, то годувальниці відрізали груди, очевидно, вважаючи, що смерть настала через нестачу молока у зв'язку з годуванням двох або більше дітей.

Зі злочинів проти особи, крім вбивства, законодавство передбачало різні тілесні пошкодження, каліцтво тощо. Так, якщо хворий став калікою з вини лікаря-хірурга або в результаті операції хворий помер, то лікарю належало відрізати руку (ст. 218). Коли ж від операції помирав раб, то лікар відшкодовував його вартість, а за скалічення платив половину його вартості (ст. 219,220).

Інші види тілесних пошкоджень, каліцтв карали за принципом та-ліону — "рівним за рівне". Так, якщо хтось комусь зламав кістку, то і йому належало зламати кістку; за вибите око відплачували вибитим оком, зуб — за зуб (ст. 196, 197, 200). Характерно, що цей принцип таліону застосовували тільки між рівними за соціальним станом людьми: авілум — стосовно авілума, мушкену — стосовно мушкену і т.д. Якщо ж авілум пошкодить око або зламає кістку чи зуб мушкену, то лише заплатить штраф; якщо вчинить каліцтво чужому рабу, то заплатить господареві половину вартості раба (ст. 198,199,201).

За удар по щоці рівного за соціальним станом і походженням винний має заплатити йому штраф (ст. 203, 204), а за такий же вчинок, заподіяний особі з вищих соціальних сфер, винний публічно одержував 60 ударів канчуком (ст. 202). Якщо ж раб вдарить вільного, то йому відрізали вухо (ст. 205).

У числі злочинів проти особи законодавство передбачало покарання за поширену тоді крадіжку малолітніх дітей у вільних людей — злочинця належало вбити (ст. 14).

Передбачалося також покарання за поранення вільних людей, їх побиття. Характерно, що тут вже враховують ступінь вини: чи зроблено це навмисно, чи з необережності. Так, коли людина вдарить когось під час бійки чи сварки і поранить, то повинна присягнути, що вчинила це ненавмисне, і тоді сплачувала потерпілому тільки вартість лікування (ст. 206). Навіть якщо потерпілий в такому випадку поми­рав від побоїв, то винний сплачував його рідним лише штраф (ст. 207).

Якщо вільний (авілум) вдарить вагітну жінку, дочку авілума, і станеться викидень, то він має сплатити 10 сиклів срібла, а якщо вона помре, то належить вбити його дочку (ст. 209,210). За викидень дочки мушкену винний сплачував 5 сиклів срібла, а за її смерть — 1/2 міни срібла (ст. 211,212); за викидень у рабині — 2 сиклі, за її смерть — 1/3 міни срібла (ст. 213, 214).

Карався також такий випадок: якщо 'на дорозі буйвол нападе на людину, поранить її чи спричинить смерть, то господар буйвола повинен принести очищувальну клятву, що він його не випускав, а буйвол утік сам, і тоді господаря звільняли від відповідальності (ст. 250). Однак якщо господаря попереджали, що буйвол небезпечний, але не було вжито ним належних заходів, то за це він платив потерпілому чи його сім'ї 1/2 міни срібла (ст. 251).

Звертає на себе увагу і така обставина: у деяких випадках відповідальність за злочин несуть не прямі винуватці, а їх рідні, зокрема діти за батьків. Діти — син чи дочка будівельника, з вини якого обвалилася споруда і вбила чи покалічила сина чи дочку господаря — несли відповідальність за неякісну працю свого батька: їх належало теж убити чи покалічити. Очевидно, у Вавилоні навіть у розвинуту епоху зберігались ще залишки сімейної, родової, колективної відповідальності.

Злочини проти власності. До них відносять зазіхання на будь-яку власність, будь-яке майно — царське, храмове, общинне чи приватне. За такі злочини карали з усією безоглядністю і жорстокістю. За крадіжку царського чи храмового майна загрожувала страта, причому не тільки злодія, а й особи, яка переховувала або купувала з його рук крадене (ст. 6). Іноді, коли об'єкт крадіжки був незначним (тварина, птиця тощо), то злодій повинен був повернути вартість краденого у 30-кратному розмірі, в іншому випадку його чекала смертна кара (ст. 8). За вкрадене майно мушкену накладали штраф у десятикратному розмірі або засуджували на страту.

Смерть загрожувала навіть тому, хто купував від вільної людини чи раба будь-яку річ або тільки брав на зберігання без свідків і без укладення відповідного договору (ст. 7). Цим самим, очевидно, попереджували скупку краденого і полегшували викриття злодія.

За крадіжку з проломом стіни спійманого злочинця карали смертю біля цього пролому, де його і закопували (ст. 21). За крадіжку під час пожежі злодія кидали у вогонь (ст. 25). Однак невідомо, чи це робили за вироком суду, чи допускалась позасудова розправа. Найімовірніше, це був самосуд, що, по-перше, засвідчує про дієвий, енергійний і невідкладний захист майна обуреного власника, а по-друге — про негайну помсту злочинцеві. Особливо енергійно захищали власність на рабів. Крадіжку раба чи рабині неодмінно карали смертю (ст. 15). Смертю карали і того, хто допомагав рабові втекти, сховатися (ст. 16, 17, 18). Лікареві, котрий видалив рабу його тавро, відрізали пальці (ст. 226). Якщо ж лікаря схилив на це хтось інший, обдуривши його, що це його раб, то таку людину належало стратити, а лікаря, який присягнув у невинності, звільняли від відповідальності (ст. 227).

Пастуха карали за зміну тавра на довіреній йому худобі або за продаж чужої худоби — він повинен повернути власникові худобу або її вартість у десятикратному розмірі (ст. 265).

Окремий запис у зводі законів є про крадіжку плуга, а також води чи знарядь, посуду, потрібного для зберігання, перенесення, одержання води. За це накладали великі штрафи. Відома й така цікава стаття (126): якщо хтось неправдиво оголосив про якусь пропажу і безпідставно звинуватив у цьому сусідів, то вони повинні присягнути про свою невинність і тим довести, що такої пропажі не сталося. Така людина зобов'язана повернути сусідам вдвічі проти того, на що вона претендувала.

Крім крадіжки, законом передбачувалось покарання за грабунок — винних засуджували на смертну кару (ст. 22). Якщо грабіжник не був схоплений на місці, то потерпілий називав місцевість, де його пограбовано, і місцева община зобов'язувалась відшкодувати йому збитки. Якщо ж пограбований був вбитий, то община сплачувала одну міну срібла його родині (ст. 23, 24).

Суворо охороняли інтереси і майно воїнів, які користувалися наділами "ілку". Командира, який присвоював собі майно воїна чи змушував його працювати безоплатно за наймом, карали смертю (ст. 35).

Високі штрафи були встановлені, як уже зазначалось, за порубку дерев у чужому саду (ст. 59), за потраву полів (ст. 57, 58) та ін.

Злочини проти сім'ї і моралі. Звід законів передбачав низку правопорушень проти сім'ї, моралі та статевих злочинів. Стосовно сімейних злочинів, то покаранню підлягали подружня зрада (щоправда, тільки з боку дружини), статеві зносини з близькими родичами, гомосексуалізм, скотолозтво та ін. Карали також за повторний шлюб (без дозволу суду) вдови.

За подружню зраду дружину та її співучасника зв'язували і кидали у воду — топили (ст. 129). Однак якщо чоловік пробачав дружині, то цар міг пробачити і співучасникові. За безпідставне звинувачення чужої дружини у ганебній поведінці винного судили і, крім того, на знак безчестя остригали волосся. Дружина, не спіймана на "гарячому", але звинувачена чоловіком чи кимось іншим"у ганебній поведінці чи зраді, повинна була виправдатись, піддавшись випробуванню водою. її зв'язаною кидали у воду (ріку, водоймище). Якщо жінка тонула, то її витягували, вважаючи невинною, бо бог води приймає її\ невинну, у своє середовище. Не тонула — отже, винна. Якщо випробування було не на її користь, то вона каралась з усією суворістю закону. Коли ж у статеві зносини зі стороннім чоловіком вступала не дружина, а наречена, то карали смертю тільки чоловіка (ст. 130). Очевидно, тут передбачено насильство з боку мужчини.

Для чоловіка подружня зрада, як уже зазначалось, не вважалась злочином.

Закон карав також за^статеві зносини між близькими родичами. Так, за зв'язок сина з матір'ю після смерті батька карали смертю — обох спалювали. Проте за інтимний зв'язок батька з дочкою карали лише вигнанням його з даної місцевості. Значно суворіше карали зв'язок батька з дружиною сина: смертною карою (втопленням) для батька якщо мало місце насильство, чи втопленням обох, якщо зв'язок був за'взаємною згодою. Зв'язок батька з нареченою сина карали сплатою штрафу в розмірі півміни срібла, а також слід було повернути нареченій посаг (ст. 156).

Закон суворо карав за злочини та проступки дітей у сім'ї. Чітко охороняли владу і авторитет батька. Синові, котрий підняв руку на батька, відрубували руку (ст. 195). Батько, як уже зазначалось, за певні ганебні вчинки сина міг позбавити його права спадкування. Усиновленим за відречення від названих батьків у деяких випадках загрожувало відрізання язика (ст. 192), а за втечу до віднайдених справжніх батьків (без дозволу суду) — втрата ока (ст. 193).

Покарання. Отже, закони царя Хаммурапі за різні злочини залежно від їх тяжкості, від суб'єкта і об'єкта злочину, вини передбачали різні види покарань: смертну кару (просту і кваліфіковану), тілесні та чле-нопошкоджувальні кари, накладання знаку безчестя, штрафи, вигнання з рідної місцевості, звільнення з посади тощо.

Смертну кару застосовували часто — більш ніж у 30 випадках (статтях). Крім простої (відрубання голови, втоплення, повішання), широко застосовували й кваліфіковану, пов'язану з попереднім катуванням, зокрема спалювання, посадження на палю. Членопошкоджувальні покарання — це відрубування рук, ніг, випалювання очей, відрізання пальців, вух, язика та ін. Тілесні покарання — побиття палицями, канчуками з волової шкіри тощо; зганьблення — обрізання волосся, гоління голови та ін.

У законах Хаммурапі нічого не сказано про криваву помсту. Очевидно, її не застосовували. Проте були інші пережитки первіснообщинного ладу, а саме: 1) вже згадуваний таліон — "рівним за рівне" (серед рівних за соціальним станом); 2) відповідальність за злочин усієї територіальної общини, якщо не встановлена особа, що скоїла злочин; 3) відповідальність дітей за злочини батьків; 4) вигнання злочинця з даної місцевості.

Процес. Докази. У Вавилонській державі ще не було різниці між процесами цивільним і кримінальним. Звинувачення здебільшого висували і здійснювали зацікавлені, тобто приватні особи. Щось подібного до прокуратури чи адвокатури ще не було. Пропозицію стосовно покарання теж висував потерпілий чи його рідня, вони ж представляли і докази своєї правоти. Звинувачений зобов'язаний був з'явитися у суд, інакше його приводили царські воїни. Він, у свою чергу, повинен був подбати про власні докази. Суд усе зважував і, посилаючись на закон або царську волю, виносив вирок.

Доказами служили: власні зізнання, покази свідків, документи, присяга, а також ордалії (або суди божі, тобто перевірка силами природи, силою богів). Ордалії застосовували здебільшого тоді, коли бракувало інших доказів. Зазвичай таке випробування проводили водою чи вогнем. Наприклад, звинувачену в подружній зраді жінку кидали у воду, як і людину, звинувачену в чародійництві. Можливо, їх ще й зв'язували. Якщо людина топилася, то її визнавали невинною, якщо не топилась, то винною, бо вода, як чиста стихія, її не приймає. Клятву також застосовували за браком інших доказів, а іноді паралельно з ними, для їх посилення.

Звід законів передбачав суворі покарання за неправдиві свідчення, намагаючись захистити невинних людей від наклепів, помсти і зловживань, які, очевидно, траплялися у побутовому житті, в судах та адміністрації. Як уже згадувалось, за неправдиві показання і звинувачення у вбивстві або у справі, де вирішувалось питання життя чи смерті, лжесвідкам і наклепникам загрожувала смертна кара. Стосовно інших справ, то до наклепників застосовували те ж саме покарання, яке за­грожувало звинуваченому. За безпідставне звинувачення когось у крадіжці карали штрафом у подвійному розмірі від вартості нібито вкраденої речі.

Судові протоколи писали спеціальні писці на глиняних табличках, де зазначали показання і докази сторін, покази свідків, їх імена, клятви, зміст судового рішення чи вироку. Якщо одна сторона під час оголошення вироку була відсутньою, то іншу зобов'язували передати їй вирок суду. За невиконання рішень суду карали штрафом, конфіскацією майна, накладенням знаку безчестя тощо. Вирок виконували судові воїни, адміністрація.

У VI ст. до н.е. стародавня Вавилонська держава загинула, однак важливо знати її історію, використовувати її досвід, вивчати закони, за якими жили вавилоняни, і пам'ятати, що цей народ залишив людству в спадщину. По-перше, саме вони винайшли письмо. Вавилонське клиновидне письмо є найдавнішим у світі. Цим письмом користувалось багато народів — від Вірменських гір до Перської затоки, від Егейського моря до кордонів Індії. Воно виникло майже на 500 років раніше від єгипетськогоГПо-друге, вони заснували і розвинули землеробство, перші почали вирощувати пшеницю, ячмінь, льон, горох, яблука, виноград, перші приручили тварин і перші почали застосовувати плуг і борону. По-третє, найдавніші міські поселення виникли саме у південній Месопотамії. Народи Месопотамії поклали початок обробці металу й дерева, розвиткові ремесла й міжнародної торгівлі. Вони перші винайшли й застосували колесо, що, за висловом знаменитого дослідника Межиріччя Марконі, було справжньою революцією у розвитку продуктивних сил. По-четверте, вражаючими є їхні досягнення в галузі науки, зокрема математики, астрономії, медицини.

У Месопотамії вперше відкрили множення, ділення, піднесення до степеня, дріб, добування кореня. Вавилоняни склали таблицю чисел, зведених до другого й третього степеня, винайшли принцип позиційної системи чисел, до чого додумались тільки сучасні вчені. За їх формулами ми обчислюємо площу трикутника, прямокутника, об'єм куба, призми, конуса. Вони поділили коло на 360 частин і ввели градуси, які тепер використовують у всьому світі, обчислили тривалість року в днях, ввели поняття місяця, місяці розділили на 4 тижні, а тиждень — на 7 днів, назвавши кожен з них окремою назвою. Вони поділили добу на години (24), годину на хвилини (60), а хвилину на секунди. Вони знайшли земну вісь.

Вавилонські вчені обчислили рух зірок і їх найкоротшу відстань від Сонця під час сходу і заходу, визначили астрологічні початки пір року; відрізняли зірки від планет (знайшли їх сім); дали назву багатьом зіркам і сузір'ям. Вони першими обчислили швидкість руху Місяця і Сонця; розробили цілу науку про вплив зірок на долю людей, народів (астрологію). У Вавилоні зародились природничі науки й географія.

Вони зробили правильні висновки про причини і характер багатьох хвороб, навчились лікувати. їхні лікарі робили складні операції, у тому числі на мозок, очі,уміли лікувати короткозорість і далекозорість (знайдено їхні кришталеві лінзи), знали, що таке лікувальна гімнастика, визнавали користь дієти. Водночас їхні знання в усіх галузях життя перепліталися з вірою у всесилля богів, у чари, ворожбу, "нечисту силу".

Коли у XIX ст. внаслідок розкопок на території Месопотамії ця спадщина стала відомою науці і людству, усі були вражені, виникла ціла теорія так званого панвавилонізму, за якою все, у тому числі наука і культура, беруть початок у Месопотамії. Вченим усього світу довелося докласти чимало праці та зусиль, доки все стало на свої місця, доки визначено роль і місце різних народів в історії світової культури. Розкопки в Єгипті, Сирії, Ірані, Індії, Латинській Америці, Європі, Китаї, Японії свідчать про те, що різні народи у різних місцях земної кулі створили свою культуру переважно самостійно, а не через запозичення чужої, хоча часто й таке явище спостерігається. Та все-таки історична першість Месопотамії в економічному і культурному розвитку Близької і Середньої Азії — незаперечний факт. Згодом її вплив, досвід поширився й на греків, римлян, а отже, і на Європу.

Дата добавления: 2015-05-31