Видання здійснене при допомозі й активному сприянні пана Мірчука Петра Богдановича 2 страница

За об'єктивним змістом кондикція із крадіжки нагадує попередні двіу _кон. дикції. Тому для виникнення зобов'язання потрібні були такі ж самі єлем_{1іменти} юридичної підстави. Це ніби договірне зобов'язання, на підставі якого Ц_8Л0Ді_и повинен був повернути украдене власнику, але оскільки це злочинний cii„_nocig

одержання чужого майна, злодій відповідав за випадкову загибель речі. В останньому випадку злодій зобов'язаний був виплатити найвищу ціну, яку річ мала за час між викраденням і присудженням.

Позов про повернення одержаного від крадіжки дається тільки тому, за рахунок кого збагатився злодій, тобто власнику речі. Відповідачем за цим по­зовом був тільки злодій та його спадкоємці. Співучасники та посібники злодія відповідали за деліктним позовом, а не за кондикційним.

4. Condictio ex causa injusta - позов про набуття за несправедливою підста­вою. Цей позов почали називати кондикцією з незаконної або несправедливої підстави, наприклад, для повернення заставленої речі після сплати боргу, за­безпеченого заставою, а також прибутків, одержаних від цієї речі після сплати боргу.

У випадку повернення одержаного від крадіжки і за несправедливою підста­вою мали таку особливість, що поряд з об'єктивним моментом - збагачення за рахунок іншого - є також і суб'єктивний момент - недобросовісність того, хто збагатився.

Поряд з вищеописаними видами кондикції в римських джерелах згадуєть­ся й загальна кондикція - condictio sine causa, яка є виразом загального правила, за яким той, хто збагатився без певної правової підстави, зобов'язаний повер­нути все набуте тій особі, за рахунок якої він збагатився. Різновидом загальної кондикції був той випадок, коли грошова сума чи інші речі надходили в май­но даної особи на законній підставі, але згодом ця обставина відпала. Нариклад, condictio sine causa давалася для повернення розписки, яка залишилася у кре­дитора, незважаючи на погашення боргу.

§2. Зобов'язання з деліктів

Серед підстав виникнення зобов'язань джерела римського права називають делікти, тобто цивільні правопорушення. Терміном делікт (delictum) позначаєть­ся протиправне заподіяння шкоди самій особі або майну іншої особи.

Це загальне поняття (і сам термін) виробилося лише в пізніші часи. У ста­родавній період делікти в Римі призводили до безпосередньої та необмеженої розправи потерпілого з тим, хто заподіяв шкоду. Звідси - інститут помсти: винний у скоєнні злочину був відданий потерпілому на розправу; сама особа злочинця була об'єктом для помсти, при цьому зміст злочину не мав значен­ня - чи то заподіяння образи, чи поранення або завдання особистої шкоди. У всіх випадках потерпілий мстив самому кривднику, який особисто відпові­дав за злочин.

а

Однак із зміцненням держави зберігаються лише сліди початкової само-розправи; входять у практику угоди між правопорушником та потерпілим про заміну помсти грошовим штрафом. Ці угоди були санкціоновані правом. З

часом застосування помсти було заборонено і встановлено, що єдине можливе покарання - це штраф і винагорода за вчинену шкоду і образу. Грошовий штраф накладався на кривдника за ініціативою і на користь потерпілого, а розмір цього штрафу встановлювався державою. Розмір штрафу часто не залежав від розміру заподіяних збитків і в цьому виявлялося значення штрафних покарань. Крім того, у стародавні часи негативні наслідки за правопорушення настава­ли незалежно від наявності суб'єктивної вини того, хто скоїв делікт. Проте в розвитку права наявність суб'єктивної вини правопорушника була необхід­ною умовою для визнання в конкретному випадку приватного делікту. Отже, в закінченому формулюванні поняттям приватного делікту передбачено три елементи: а) об'єктивну шкоду, заподіяну протиправною дією однієї особи іншій; б) вину особи, яка скоїла протиправну дію (навмисну вину або хоча б необережність); в) визнання з боку об'єктивного права даної дії протиправ­ним деліктом.

Історичним походженням приватних деліктів пояснюється ряд особливос­
тей, властивих деліктним зобов'язанням у класичному римському праві, що
відрізняють їх від договірних зобов'язань. Наприклад, на відміну від договір­
них зобов'язань деліктні не завжди переходили у спадщину. Спадкоємець
боржника деліктних зобов'язань взагалі не ніс відповідальності. До них міг
бути пред'явлений позов лише в тому випадку, коли вони мали внаслідок дел­
ікту певне збагачення. '

У договірному зобов'язанні, в якому брали участь декілька осіб на тому чи іншому боці, відповідальність могла бути частковою або солідарною: коли кожен з боржників ніс відповідальність або винятково за свою частину, або відповідав повною мірою за заподіяну шкоду, звільняючи тим самим від цьо­го решту співборжників.

У деліктних зобов'язаннях штрафна відповідальність ніби помножувалась на кількість осіб, які брали участь, приміром, у крадіжці. За позовом з крадіжки штраф у повному обсязі зобов'язані платити всі особи,'які брали участь у крадіжці. Були також розбіжності у договірному і деліктному зобов'язанні у питанні здатності особи нести відповідальність. Відомо, що неповнолітні особи за римським правом не могли вступати у договірні відносини і, отже, нести до­говірну відповідальність, однак за делікти неповнолітні відповідальніть несли.

У галузі деліктів підвладних дітей та рабів склалася невідома у договірному праві ноксальна відповідальніть домовладики. У випадку скоєння делікту ра­бом або підвладною особою потерпілому давався ноксальний позов проти домовладики винної підвладної особи або раба. За ноксальним позовом домо-владиці надавалося право вибору - відшкодувати заподіяні підвладним чи рабом збитки або віддати винного потерпілому для розправи і відробітку шкоди.

У процесі історичного розвитку відбувалася деяка асиміляція договірних і деліктних зобов'язань, в результаті чого деліктом визнавалися лише ті право-

порушення, які визначалися в законі, а саме: а) особиста образа; б) крадіжка; в) неправомірне знищення або пошкодження чужого майна.

1. Особиста образа - injuria. Цим терміном охоплювалися усі правопорушення. Проте вже на початку республіки з образою стали пов'язувати переважно посягання на тілесну недоторканість особи - від членопошкодження до удару в обличчя. Закони XII таблиць розрізняють три ступеня образи: найтяжчий - членопошкодження; другий ступінь - менш тяжкі поранення; третій вид образи полягає в заподіянні легкої, але все ж фізичної образи. Отже, осо­биста образа передбачала посягання на тілесну недоторканість вільної людини і тягнула за собою відповідальність у вигляді штрафу у встановлених розмі­рах. Посягання на честь і гідність та інші нематеріальні блага вільної людини спочатку не охоплювалися поняттям особистої образи.

Положення Законів XIIтаблиць про образу були суттєво реформовані пре­торським едиктом. Претор у своєму едикті узагальнив казуїстичні норми цих Законів, що дало змогу розширити саме-поняття образи майже на всі посяган­ня проти людської особи, зокрема посягання на честь, гідність та інші особисті нематеріальні блага. Разом з тим були змінені самі наслідки деліктів. Остаточ­но віджив свій вік принцип таліону, передбачений Законами XII таблиць, а розміри штрафів претори визначали на свій розсуд залежно від особистої об­рази. З часом багато із зазначених приватних деліктів переходили до публічних, тобто кримінальних злочинів. У кінці Римської держави були вироблені пра­вила, за якими потерпілий мав право вимагати визначення і стягнення винагороди за заподіяння образи або кримінального переслідування.

2. Крадіжка - furtum. Не відповідає сучасному поняттю крадіжки. Furtum
охоплює не тільки всяку крадіжку чужого майна, але й будь-яку розтрату і
користування річчю з метою одержання прибутку.

Наслідки крадіжки були різні і залежали від того, чи був схоплений злодій на місці злочину. Якщо особа схоплена на місці злочину, то за Законами XII таблиць на нього чекала тяжка кара: потерпілий міг розправитися з ним на місці злочину. Якщо злодій не був схоплений на місці злочину, то він мав тільки сплатити штраф у розмірі подвійної вартості викраденої речі.

Чим пояснити таку велику різницю в насл1дках,-передбачених у Законах XII таблиць, між крадіжкою із захопленням злодія на місці злочину і крадіж­кою, якщо злодій не схоплений на місці злочину? Адже шкоди-у випадку схоплення злодія на місці вчинення злочину не заподіяно - річ, на яку посягав злодій, залишається у господаря (власника). Ці норми Законів XII таблиць продиктовані не розумом, а почуттями. Закон керувався не тими чи іншими соціально-політичними міркуваннями, а враховував психологію потерпілого. Якщо злодій схоплений на місці злочину, то гнів потерпілого зразу виявлявся у вигляді природної для примітивної людини помсти, і законам нічого іншого не залишалось як визнати, що вбивство за таких обставин не є злочинним.

Якщо ж злодія не схоплено на місці злочину і крадіжка виявлена тільки згодом, почуття потерпілого вже дещо вгамовуються і замість безкорисного для нього вбивства він схильний вступити в угоду зі злодієм про викуп. Зако­ни XII таблиць, враховуючи і цю психіку потерпілого, встановлюють, що такий викуп є обов'язковим і визначають його розмір у вигляді подвійної вартості вик­раденої речі.

Якщо злодій втік з місця злочину, сховавшись у своїй оселі, то єдиним засобом його виявлення був обшук. Проте проведення обшуку означало втор­гнення в дім підозрюваного, а це було заборонено. І все ж Закони XII таблиць, встановлюючи норми про крадіжку, містять окремі норми про обшук. Оскіль­ки обшук залишається справою потерпілого, то він, маючи намір провести його, повинен був увійти в дім підозрюваного голим, лише з пов'язкою на бедрах, щоб не ображати жінок, які знаходилися в домі, і тримати в руках чашу із водою. Голим необхідно бути для того, щоб не приховати в одязі і не підкинути нібито викрадену річ, а чаша в руках потрібна для того, щоб покла­сти туди викрадену річ, якщо вона буде знайдена. Усі ці формальності вже в Римській державі вважалися сміховинними. Вони, очевидно, мали якісь інші пояснення.

Пізнішими реформами в галузі крадіжки була скасована особиста відпов­ідальність. Саморозправа потерпілого із злодієм не допускалася навіть в разі охоплення його на місці злочину. Юридичні наслідки делікту крадіжки стали виражатися у позовах і штрафах. Насамперед потерпілому давався позов про повернення викраденого. Власник викраденої речі мав у своєму розпорядженні віндикаційний позов, однак він міг пред'явити і кондикційний позов з крадіж­ки, який був легшим стосовно доведення, ніж віндикаційний.

У легісакційному процесі від відповідача вимагали доказів права власності на дану річ. Пред'являючи кондикційний позов з крадіжки, позивачу достат­ньо було довести лише факт крадіжки у нього речі відповідачем. Надання потерпілому кондикційного позову з крадіжки полегшувало йому повернення речі.

Поверненням від злодія викраденої речі юридичні наслідки furtum не ви­черпувалися. Потерпший мав можливість пред'явити ще й штрафний позов. Незважаючи на те, що преторська практика змінила встановлену в різні часи систему штрафів за крадіжку, спійманий на місці злочину злодій ніс більш су­вору відповідальність - його присуджували до штрафу в чотирикратному розмірі від вартості викраденої речі. Співучасники у крадіжці відповідали у такому ж розмірі (виявлялась акумулятивна відповідальність). Якщо злодія не схоплено на місці злочину, за Законами XII таблиць він за позовом зобов'язу­вався до сплати подвійної вартості викраденої речі. Ця санкція збереглася аж до часів Юстиніана.

3. Протиправне пошкодження або знищення чужого майна - damnum injuria datum. За Законами XII таблиць ці випадки ще не відокремилися від injuria і лише згодом, в міру розвитку господарського життя, пошкодженню або зни­щенню чужого майна надавалось особливе значення. Відповідальність за знищення або пошкодження чужого майна була визначена спеціальним зако­ном lex Aguilia - закон Аквілія приблизно в 287 р. до н.е. Цим законом було встановлено такі правила: 1) протиправне вбивство чужого раба чи тварини накладає обов'язок платежу в розмірі вищої вартості, яку мав раб або тварина протягом року до вбивства; 2) інші випадки пошкодження чужого майна вик­ликали обов'язок платежу вищої вартості, яку мала річ протягом 30 днів до пошкодження. Якщо той, хто заподіяв шкоду, ухилявся від відповідальності, то сума стягнення подвоювалась.

Початкова практика застосування Аквілієвого закону дотримувалася його букви про відшкодування збитків, завданих пошкодженням або знищенням чужого майна. Під дію цього закону підводилися лише такі випадки, коли шкода наставала в результаті фізичної дії на тілесну річ. Раб або тварина мали бути вбитими правопорушником, а не загинути, стрибнувши в прірву, злякав­шись правопорушника. Не було відповідальності й тоді, коли порушник заморив голодом раба або тварину, зачинивши їх у приміщенні. Згодом пре­тори значно розширили застосування Аквілієвого закону. Під правила цього закону стали підводити всякого роду шкоду, завдану чужому майну, а не тільки шкоду, заподіяну безпосереднім фізичним впливом. За цим законом несли відповідальнісь і ті, хто позбавив раба свободи і він помер від голоду.

Відповідальність, за Аквілієвим законом, встановлювалася не тільки у ви­падку навмисного заподіяння шкоди, але й за будь-якої необережності. Навіть найлегша вина викликала відповідальність. Заподіяна правопорушником шко­да відшкодовувалась тільки власнику речей. Інші особи, зацікавлені у збереженні цілісності даного майна, користуватися захистом закону Аквілія не могли. Однак практика застосування цьвго закону поширила захист також на узуфруктарія, добросовісного володільця, заставодержателя та ін. У випадку здійснення делікту кількома особами всі вони несли солідарну відповідальність. В останнє століття республіки пожвавлена діяльність преторів привела до створення нових видів деліктів, так заних деліктів преторського права, серед яких виділяють такі.

1. Насильство і погроза - metus. Було встановлено правило, що претор не визнаватиме все те, що здійснено під впливом насильства і погрози. Найбільш поширеним випадком порушення відповідних правил був примус до виконан­ня якоїсь юридичної дії, наприклад, до укладення договору - такий договір римське право не визнавало дійсним. Потерпілий мав право стягнути чоти­рикратну вартість за заподіяну йому шкоду, якщо особа, котра, вчинивши насильство, здобула річ і негайно не повернула її власнику.

2. Обман - dolus manus. Dolus також встановлений претором делікт. Це той випадок, коли особа своїми свідомими діями вводила в оману іншу особу, в результаті чого остання зазнавала шкоди. Позов, який випливає з обману, спрямований на відшкодування завданих збитків лише в ординарному розмірі. Суддя виносить рішення про стягнення збитків лише у тому випадку, коли відповідач добровільно не виправить заподіяної ним шкоди. Засуджений за обман таврується безчестям.

3. Заподіяння шкоди кредитором - fraus creditorum. Боржник, проти якого відбулося судове рішення, фактично мав змогу продати своє майно, поки воно не перейшло до кредиторів. Проте претор встановив правило, що дії боржни­ка, який продав своє майно на шкоду кредиторам, за їхньою вимогою можуть бути визнані не дійсними як такі, що заподіяли їм шкоду, і потребують прове­дення реституції. З цього приводу кредиторам давався позов, який міг бути пред'явлений як боржнику, так і його співучасникам і стороннім особам, особ­ливо тоді, коли боржник подарував їм своє майно.

Зазначені типи деліктів вичерпували всю деліктну систему пізнього римсь­кого права, яка будувалася не на якомусь загальному і єдиному понятті делікту, а на окремих його видах. Для позову про повернення збитків потрібно підвес­ти його під один з видів. Однак і тут (як і при контрактах) пізнє римське право завдяки преторським позовам практично задовольняло майже всі запити сво­го часу.

§3. Зобов'язання з ніби-приватних деліктів

Римське право додержувалось системи переліку деліктів, не знаючи загаль­ного принципу, що будь-яке винне неправомірне заподіння майнової шкоди породжує деліктне зобов'язання. Зобов'язання з недозволених дій, які виходи­ли за межі переліку деліктів, дістали назву зобов'язань ніби з делікту.

Зобов'язання ніби з деліктів подібні до деліктів, проте не є деліктами у власному розумінні цього слова - вони не підпадають під перелічені рубрики. Подібно до деліктів, ніби делікти викликають грошову відповідальність. Ра­зом з тим у ряді випадків, коли квазіделікт учинений рабом, відповідальна особа може анулювати свою відповідальність шляхом видачі раба потерпіло­му. Перелік квазіделіктів наведений в Інституціях Юстиніана, але відповідальність за них була встановлена значно раніше. Із зобов'язань ніби з деліктів виділяють такі.

1. Відповідальність судді за недбале або неправильне виконання своїх обо­в'язків. Якщо суддя виніс несправедливий вирок або недбало вирішив судову справу, то його дії визнавалися неправомірними, ніби деліктами, і тягнули за собою майнову відповідальність. Потерпілій рсобі давався позов про відшко­дування збитків. Розмір стягнення зі судді встановлювався залежно від

важливості порушення ним його обов'язків і у випадку навмисних дій міг до­сягати повної ціни спору.

2. Відповідальність за "вилите і викинуте!'. Якщо на пішохідну дорогу було щось вилито або викинуто і цим заподяіна шкода, то кожен потерпілий за пре­торським едиктом одержував позов про "викинуте і вилите" проти того, хто це зробив. Віповідальність винної особи наставала незалежно від її особистої вини, а тому цей вчинок не був деліктним, бо деліктна відповідальність поста­вала лише за наявності вини.

Відповідальність за цим позовом залежала від характеру заподіяної шко­ди, зокрема: за пошкоджене майно власнику присуджувалася подвійна ціна; за поранення вільної людини стягувався штраф за справедливою оцінкою судді; за заподіяння смерті вільній людині стягувався штраф у сумі 50 тис. сестерцій.

Близькою до цього ніби делікту була відповідальність за утримання ди­ких тарин у місцях, відкритих для загального користування. Якщо така тварина заподіяла смерть вільній особі, то накладався штраф до 200 тис. сестерцій. За­подіяння тілесних ушкоджень тягнуло відшкодування усіх збитків, пов'язаних із лікуванням.

3. Відповідальність "за поставлене або підвішене". У Римі, особливо у бідних кварталах, були вузькі вулиці. На підвіконнях, на карнизах зовнішніх стін бу­динків, де мешкала біднота виставляли і розвішували різні речі. Якщо будь-яка річ була поставлена або підвішана таким чином, що могла впасти і заподіяти шкоду особам, які проходили вулицямг, то всякий Громадянин міг пред'явити позов про присудження винного до штрафу в розмірі 10 тис. сестерцій неза­лежно від їх вини і наявності шкоди.

4. Відповідальність господарів готелів, заїжджих дворів і кораблів. Названі особи відповідали в подвійному розмірі за пошкодження або крадіжку речей мешканців готелів чи пасажирів кораблів, якщо цю шкоду заподіяли праців­ники готелів або хтось із команди корабля. Підстави цієї відповідальності вбачали в тому, що господар готелю чи власник корабля винний у недостат­ньо передбачливому виборі своїх службовців.

Список відносин, які могли бути зачислені до ніби контрактних і ніби дел­іктних можна було значно продовжити, проте це не має ніякої ні теоретичної, ні практичної цінності. Усі позадоговірні і позаделіктні зобов'язання найліп­ше можуть бути пізнані у зв'язку з тими основними інститутами, до яких вони примикають, зокрема у зв'язку з інститутами опіки, заповіту, сімейними та родинними відносинами.

Контрольні запитання

1. Поняття позадоговірних зобов'язань.

2. Зобов'язання ніби з договору.

Поняття ведення чужих справ без доручення. Зобов'язання з безпідставного збагачення. Зобов'язання з приватних деліктів. Зобов'язання ніби з приватних деліктів.

Розділ XIV

СПАДКОВЕ ПРАВО

§1. Основні поняття спадкового права

Спадкові відносини виникають у випадку смерті громадянина або оголо­шення його у встановленому порядку померлим. З цими юридичними фактами закон пов'язує появу у спадкоємців суб'єктивного права на прийняття спад­щини, а у всіх інших осіб - обов'язок не перешкоджати їм у здійсненні цього права. Отже, спадкові правовідносини мають абсолютний характер і спрямо­вані на наступництво цивільних прав і обов'язків від однієї особи - спадкодавця до іншої - його спадкоємця.

Після прийняття спадщини спадкоємець стає учасником тих самих право­відносин, суб'єктом яких до нього був спадкодавець. У результаті відбувається зміна суб'єкта у правовідносинах.

З метою кращого розуміння суті спадкових відносин, джерел їх виникнен­ня і розвитку насамперед коротко розглянемо головні поняття спадкового права.

Спадкове право. Система правових норм, які регулюють порядок перехо­ду майнових прав і обов'язків від померлої особи до її правонаступників, називається спадковим правом. Соціальне призначення спадковото права по­лягає не тільки в тому, щоб закріпити порядок переходу майнових прав j обов'язків від одного покоління до іншого, але й певною мірою сприяти зміцненню "сімейних відносин громадян, захищати інтереси неповнолітних дітей, непрацездатних утриманців та ін.

Спадщина. Оскільки об'єктами спадкування є майнові права, то їх су­купність прийнято називати спадщиною, або спадковою масою, а також спадковим майном. У спадковому праві ці назви використувуються як рівноз­начні.

Спадкодавець. Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спадкодавцем. Спадкодавцями при спадкуванні за законом та заповітом мо­жуть бути тільки громадяни (фізичні особи), але не організації, хоча б вони і

володіли правами юридичної особи. Юридична особа не помирає, а припи­няється і передача її майна іншим особам чи державі визначається не нормами про спадкування, а спеціальними правилами про ліквідацію юридичних осіб.

Спадкоємець. Особи, до яких переходить у встановленому законом поряд­ку майно померлого, називаються спадкоємцями. Ними можуть бути кожний громадянин, юридичні особи, а також держава. При.цьому громадяни та дер­жава можуть спадкувати і за законом, і за заповітом, а юридичні особи - тільки за заповітом.

Відкриття спадщини. Смерть спадкодавця зумовлює виникнення спадко­вих правовідносин, тобто відкритття спадщини. На день відкриття спадщини визначається коло спадкоємців, які закликаються до спадщини, і склад спад­кового майна. Спадкоємець, закликаний до спадщини, повинен виразити своє волевиявлення на прийняття спадщини або відмовитися від неї.

З моменту відкриття спадщини починається сплив строку на прийняття її, на пред'явлення претензій кредиторами спадкодавця, виникає право власності на майно у спадкоємців, які прийняли його, та деякі інші правові наслідки.

§2. Історія виникнення і розвитку спадкового права

Уявлення про спадкування, що проникло у все наше сучасне спадкове пра­во, значною мірою зобов'язане своєю розробкою римському праву, яке вперше сформулювало і послідовно проводило думку про універсальний характер спад­кового наступництва. Проте ідея спадкування як універсального наступництва виникла не відразу, а упродовж тривалого процесу історичного розвитку.

Відсутність спадкування, розкрадання майна померлих можливе тільки у найпримітивнішому соціальному стані, коли суспільство являло собою групу ізольованих індивідів і не мало більш тісних осередків. Тоді зі смертю людини втрачався суб'єкт права, внаслідок чого майно, яке належало померлому, ста­вало безгосподарним, його міг захопити будь-хто. Вимоги втрачали -свого кредитора, борги - свого боржника. Ні про спадкування, ні про наступництво тоді ще мови не могло бути.

Становище змінюється з виникненням патріархальної сім'ї. Тепер індивід оточений особами, з якими він пов'язаний єдиним походженням, споріднен­ням і які більш близькі йому, ніж інші члени суспільства, і майно в той час набуває характеру сімейної власності. За таких умов недопустимою була без­господарність сімейного майна. Ще за життя домовладики воно належало усім представникам сім'ї. Під впливом цих факторів безгосподарність спадкового майна замінюється переходом його до найближчих родичів.

Проте історичні факти свідчать, що такий перехід майна ще не поширю­вався на зобов'язання і особливо борги. Розвиток економічного життя вимагав, щоб відповідальність за борги слідом за майном переходила на спадкоємців.

Римське право зробило і цей останній крок. Уже старе римське право (jus civile) розрізняє дві форми спадкового наступництва: універсальне і сінгулярне. У випадку універсального наступництва до спадкоємців переходили права і обо­в'язки спадкодавця, а за сінгулярного - переходили лише права (зрідка окремі обов'язки).

Зародившись на ґрунті сімейного і родового ладу, спадкування на перших порах мало природний характер. Спадкоємцями були природно і обов'язко­во ті особи, які стояли ближче до померлого в порядку патріархальної родинності. Якщо померлий мав дітей, то вони вступали у володіння його майном. Якщо дітей не було, то спадщина переходила до тих осіб, з якими померлий раніше становив одну сім'ю. Отже, порядок закликання до спадку­вання визначався самим порядком родинної спорідненості. Саме в цьому полягав природний закон спадкування; і в такому розумінні можна вважати, що в стародавні часи спадкування встановлювалось тільки за законом.

Поступово значення індивіда зростає, сімейний характер власності послаб­люється, права домовладики щодо розпорядження майном посилюються. За правом розпоряджатися майном за життя, виникає право домовладики розпо­ряджатися майном на випадок смерті. Розвивається, отже, свобода заповітів.

Уже Закони XII таблиць визначають заповіт (testamentum) як акт, який усував порядок законного спадкування. Таким чином, поряд із спадкуванням за законом виникає інший вид спадкування - за заповітом.

При цьому характерною рисою римського права було їіравило: спадку­вання за законом не сумісне із спадкуванням за заповітом. Якщо, наприклад, спадкодавець призначив спадкоємця тільки на половину своєї спадщини, то і друга половина також переходить до нього, а не до спадкоємця за законом.

Свобода заповітів у Римі привела до безслідного зникнення сімейної влас­ності. Старе римське цивільне право, яке надало домовладиці право передавати своє майно будь-кому, наклало на нього разом з тим певні обмеження на ко­ристь його підвладних членів сім'ї. Невиконання передбачених законом умов могло привести до визнання недійсності заповіту і спадкування за законом. В основі цих обмежень лежала думка про право близьких до спадкодавця осіб на необхідну участь їх у спадкуванні.

Дальший розвиток римського права спадкування перебував під великим впливом преторського права. Подібно до того, як майже в усіх галузях цивіль­ного права поряд з цивільними інститутами претор створив свої особливі, преторські, інститути, так і в цій галузі система цивільного спадкування до­повнюється системою спадкування за преторським едиктом (bonorum possessio). Суть спадкування за преторським позовом полягає у тому, що претор надає право певним особам увійти у володіння спадщиною. При цьому таке введен­ня у володіння іноді мало лише тимчасовий, попередній характер. З'явиться інша особа, наприклад, цивільний спадкоємець - і особа, введена у володіння,

повинна буде віддати спадщину їй, а. сама залишиться sine re - без спадщини. Іноді на підставі преторського едикту спадкоємцем ставав не той, хто мав ци­вільне право на спадщину, а зовсім інша особа, яку претор вводив у володіння, заповнюючи або вносячи поправки у цивільне право.

Якщо преторський спадкоємець конкурував з цивільним, тож і на Грунті цієї колізії виникали уже відомі відносини, коли одна особа матиме голе квіритське право, а інша буде захищатися преторськими засобами. Позбавити цивільного спадкоємця його якості спадкоємця (heres) претор не міг, проте він міг зробити неефективним його становище як спадкоємця, зокрема відмовити йому в позовах і тим самим перетворити його право в голе право. І, навпаки, зробити преторського спадкоємця цивільним претор не міг, але він, надаючи йому позови, міг створити відповідне становище цивільного спадкоємця.

Питання про походження bonorum possessio є спірним і донині. Відомо, однак, достовірно, що претор переслідував спочатку лише єдину мету - дати введення у володіння імовірному цивільному спадкоємцеві. Однак невдовзі різні недосконалості цивільної системи змусили його вийти за межі цієї скром­ної ролі.

Історичною особливістю цивільної системи спадкування було, по-перше, те, що коли найближчий спадкоємець не приймав спадщини, то вона не пере­ходила до дальшого за порядком родинності спадкоємця і ставала вимороченою, а в стародавні Часи - безгосподарною. Таке положення не схва­лювалось і претор почав давати введення у володіння наступному родичеві.

По-друге, розклад агнатичної сім'ї, послаблення батьківської влади, яке сталося внаслідок розвитку і змін виробничих відносин і всього соціально-економічного ладу, привели до того, що передача спадщини особам, пов'язаним із спадкоємцем лише агнатичною спорідненістю, обминаючи найближчих кров­них родичів, які втратили зв'язок з попердньою сім'єю (наприклад, еманциповані діти), стала теж визнаватися несправедливою, і претор почав давати таким особам bonorum possessio, вносячи поправки тим самим у цив­ільну систему.

Дата добавления: 2015-05-31