За допомогою стрибкових вправ 1 страница

використовують стрибки: зі скакалкою; з відштовхуванням двома ногами та пересуванням у різних напрямках; з ноги на ногу; скачки на одній нозі тощо. При цьому слід дотримуватись таких вимог:

· стрибки необхідно виконувати пружно;

· при приземленні дещо напружити м’язи ніг;

· не виконувати стрибки на жорсткій поверхні;

· перед їх застосуванням добре укріпити опорно-руховий апарат;

· не форсувати тренувальні навантаження.

При визначені тренувальних навантажень слід орієнтуватись на такі їх параметри:

· оптимальна тривалість вправи від 10-15 до 100-120с;

· інтенсивність вправи 70-90% (відсоток від максимальної довжини стрибка) або стрибок з зусиллями 3/4, 4/5 тощо від максимального);

· інтервал відпочинку між вправами– жорсткий або відносно повний, а між серіями екстремальний або повний;

· характер відпочинку між вправами – активний, між серіями – комбінований;

· кількість повторень вправи в одній серії від 2-3 до 4-6, кількість серій від 1-2 до 4-5.

Розвитку силової витривалості сприяє виконання вправ в ускладнених умовах. Наприклад, біг вгору з крутизною 5є-15є, плавання, веслування з гідрогальмом тощо. При цьому величина ускладнення не повинна порушувати структуру вправи.

Розвивати силову витривалість можна 2-4 рази на тиждень, на окремих заняттях, або їх частинах. При комплексному вирішенні педагогічних завдань на занятті, силову витривалість розвивають в кінці основної частини. На таких заняттях не рекомендується вдосконалювати максимальні силові можливості учнів.

4.7. Особливості вдосконалення витривалості в

спортивних іграх та поєдинках

Для вдосконалення витривалості в іграх та поєдинках використовуються різноманітні рухові дії, які безперервно змінюються як за інтенсивністю, так і за формою.

Під час особливого напруження в поєдинку діяльність здійснюється за рахунок анаеробних джерел енергії, а коли наступає “затишшя”, то відновлення визначається потужністю аеробних механізмів. Тому для успішного ведення ігор і поєдинків суттєве значення мають як аеробні, так і анаеробні можливості організму. Належний рівень їх розвитку досягається застосуванням безперервних циклічних вправ (пересування на лижах, кроси, велоспорт тощо) та методу інтервальної вправи, суть якої в даному випадку зводиться до наступного. Загальна тривалість гри (або єдиноборства) поділяється на декілька періодів (наприклад, у футболі 6 періодів по 15 хв.). Учасники гри отримують завдання діяти інтенсивно у високому темпі. Цьому може сприяти зменшення меж майданчика, зміна кількості гравців тощо. Поступово – з ростом тренованості гравців – тривалість періодів зростає, а перерв – зменшується. Коли досягнуто належного рівня витривалості, то тривалість гри (єдиноборства) може бути більшою, ніж це передбачено відповідними правилами.

Корисним у плані вдосконалення витривалості гравців та учасників єдиноборств є прийоми, коли команда що готується до відповідальних зустрічей, або окремі учасники єдиноборств виступають проти декількох суперників, які приходять на зміну тим, що втомилися.

4.8. Вікова динаміка природного розвитку витривалості

та контроль за її розвитком

Загальна витривалість хлопців має високі темпи приросту від 8-9 до 10, від 11 до 12 та від 14 до 15 років (Рис. 14).

У віці від 15 до 16 років темпи розвитку загальної витривалості у хлопців різко знижуються, а в інші періоди спостерігаються середні темпи її приросту.

Швидкісна витривалість хлопців має високі темпи приросту у віці від 13 до 14 та від 15 до 16 років. Середні темпи припадають на вікові періоди від 11 до 13, від 14 до 15 та від 16 до 17 років.

Суттєво відрізняється від хлопців динаміка природного розвитку витривалості у дівчат. У них високі темпи приросту загальної витривалості спостерігаються лише від 10 до 13 років, потім вона протягом двох років зростає повільно, а у віці від 15 до 17 років загальна витривалість зростає в середньому темпі.

Найвищі світові досягнення у видах спорту на витривалість демонструються людьми у віці від 20-22 до 30-32 років. Це свідчить про те, що найбільші абсолютні величини показників різних видів витривалості спостерігаються в осіб, які досягнули біологічної зрілості.

Рис.14. Вікова динаміка темпів приросту витривалості у хлопців

Обов’язковою умовою розвитку витривалості є періодичний контроль її рівня.

Контроль рівня розвитку витривалості, як і інших рухових якостей, слід здійснювати після доброї спеціальної розминки. Об’єктивність контролю залежить від психологічних установок та мотивації учнів, ідентичності умов у всіх повторних тестуваннях та постійності тестів.

Загальну витривалість можна контролювати й оцінювати за допомогою таких тестів:

· тривалість бігу з швидкістю 50-60% від максимальної;

· пробігання певної дистанції (1000, 2000 і т. д.) за найменший час;

· пробігання якомога більшої відстані за визначений час (наприклад, тест К.Купера).

Швидкісну витривалість контролюють шляхом визначення максимальноїшвидкості подолання змагальної дистанції (наприклад, 100м у бігу), потім з максимальною швидкістю пробігають (пропливають і т. ін.) дистанцію, на подолання якої потрібно затратити час від 15 до 90с, і визначають середню швидкість її подолання. Чим меншою є різниця між максимальною швидкістю на змагальній дистанції та середньою швидкістю на контрольній, тим вищий є рівень розвитку швидкісної витривалості.

Силову витривалість в ациклічних вправах визначають двома шляхами:

· за допомогою тесту на максимально можливу кількість подолання значного (50-70% від максимального) зовнішнього опору в одному підході;

· тестом на максимально можливу кількість повторень вправи у подоланні незначного (20-40%) зовнішнього опору за дозований час (20-60с).

В циклічних вправах силову витривалість визначають за динамікою довжини кроків у бігу на відповідній дистанції.

Контрольні питання

1. Дайте визначення понять: “загальна витривалість”, “швидкісна витривалість”, “силова витривалість”.

2. Назвіть фактори, що обумовлюють прояв витривалості.

3. Назвіть найефективніші засоби розвитку різних видів витривалості.

4. Охарактеризуйте основні параметри навантажень при вдосконаленні загальної витривалості за допомогою методу безперервної стандартизованої вправи;

5. Назвіть основні параметри тренувальних навантажень, які застосовують при вдосконаленні швидкісної витривалості:

- функціональних можливостей креатинфосфатного механізму;

- можливостей лактатного енергозабезпечення.

6. Дайте характеристику методики розвитку силової витривалості за допомогою:

- вправ з обтяженням масою предметів та з еластичними предметами;

- ізометричних вправ;

- стрибкових вправ.

7. Дайте характеристику динаміки природного розвитку різних видів витривалості у хлопців та дівчат.

8. Назвіть основні тести, що використовуються для контролю й оцінки витривалості.

Завдання для самостійної роботи.

1. Підберіть засоби для вдосконалення:

- загальної витривалості учнів;

- швидкісної витривалості;

- силової витривалості.

2. Складіть програми вдосконалення:

- загальної витривалості учнів;

- спеціальної витривалості для виду спорту, яким займаєтесь особисто.

3. Протестуйте й оцініть рівень розвитку різних видів витривалості у 5-10 учнів.

Основи методики розвитку Гнучкості

5.1. Загальна характеристика гнучкості

5.2. Фактори, від яких залежить прояв гнучкості

5.3. Засоби вдосконалення гнучкості

5.4. Методика розвитку гнучкості

5.5. Вікова динаміка природного розвитку гнучкості та контроль за її розвитком

Контрольні питання

5.1. Загальна характеристика гнучкості

Структура опорно-рухового апарату людини дозволяє їй виконувати рухові дії з великою амплітудою. Проте, часто через недостатню еластичність м’язів, зв’язок і сухожиль вона не може повністю реалізувати ці можливості. Водночас, якщо у людини належним чином не розвинена рухливість у суглобах, то вона не зможе оволодіти технікою багатьох рухових дій.

Рухливість у суглобах позначають терміном гнучкість.

Гнучкість як рухова якість людини – це її здатність виконувати рухи в суглобах з великою амплітудою.

Розрізняють активну і пасивну гнучкість.

Під активною гнучкістю розуміють здатність людини виконувати рухи з великою амплітудою за рахунок власних м’язових зусиль. Вона залежить не лише від ступеня рухомості в суглобі, але і від сили м’язів, що беруть участь у переміщенні відповідної ланки тіла.

Під пасивною гнучкістю розуміють здатність людини виконувати рухи з великою амплітудою за допомогою зовнішніх впливів (партнер, прилад, обтяження тощо).

Амплітуда пасивних переміщень майже завжди значно більша за амплітуду активних рухів. Різницю між ними називають резервом гнучкості. Чим більший резерв, тим легше піддається розвитку активна гнучкість.

За допомогою раціонально організованих занять можна швидко домогтись результатів у розвитку гнучкості. За даними наукових досліджень за 3-4 місяці щоденних занять можна досягти 80-95% рухливості у суглобах від їх анатомічного потенціалу.

Розвивати гнучкість до граничних величин немає потреби, бо надмірна розтягнутість м’язів, зв’язок та сухожиль може призвести навіть до пошкоджень суглобів. Тому гнучкість слід розвивати лише до такого рівня, який забезпечує виконання необхідних рухових дій без особливих на це зусиль. Для цього величина гнучкості повинна бути лише дещо більшою за ту максимальну амплітуду, з якою економно виконують рухову дію.

Виконання вправ на гнучкість сприяє зміцненню суглобів, підвищенню міцності та еластичності м’язів, зв’язок та сухожиль, вдосконаленню координації, ефективному оволодінню технікою фізичних вправ, уникненню травм.

Недостатній розвиток гнучкості обмежує можливості вдосконалення інших фізичних якостей, призводить до зниження сили і швидкості, зростання втоми.

Між рівнем розвитку гнучкості у різних суглобах залежності не існує. Для життєдіяльності людини найнеобхідніша рухливість у суглобах хребта, плечових та кульшових суглобах.

5.2. Фактори, від яких залежить прояв гнучкості

Рухливість у суглобах залежить від низки факторів. Найголовнішими серед них є:

· будова суглобів: їх форма, довжина суглобових поверхонь, наявність кісткових виступів та їх розмірів. Найбільша анатомічна рухливість властива кулястим суглобам як за амплітудою, так і за напрямками рухів.

На величині рухливості суглобів позначаються індивідуальні особливості будови суглобів, зокрема виступи на кістках та їх розміри.

Під впливом цілеспрямованих занять фізичними вправами не можна змінити форми суглобів, але можна досягнути позитивних морфологічних змін довжини суглобових поверхонь, що позначається на рухливості суглобів, особливо у дітей та підлітків;

· сила м’язів, що здійснюють рухи у конкретному суглобі, та їх еластичність, а також еластичність, зв’язок і сухожиль. Під час розтягування м’язи можуть збільшувати свою довжину на 30-40 і навіть 50% відносно стану спокою;

· міжм’язова координація та здатність розслабляти м’язи. В учнів, які погано координують рухи і не вміють розслаблятись, гнучкість нижча і повільніше розвивається;

· температура тіла та інтенсивність кровообігу. Здатність м’язів, зв’язок і сухожиль до розтягування покращується із підвищенням їх температури та збільшенням кровотоку;

· стан психіки та емоцій. Найсприятливішим є врівноважений стан. Надмірне збудження та пригніченість негативно позначаються на прояві гнучкості, а отже, і на її розвитку.

5.3. Засоби вдосконалення гнучкості

Основним засобом вдосконалення гнучкості є такі фізичні вправи, які вимагають більшої амплітуди рухів у суглобах, ніж у побуті, професійній та спортивній діяльності.

Грунтуючись на знаннях факторів, які зумовлюють гнучкість, представляємо класифікацію фізичних вправ на гнучкість (Рис. 15).

Силові вправи позитивно впливають на розвиток активної гнучкості. При цьому найефективнішими в цьому є вправи, що сприяють удосконаленню внутрішньом’язової та міжм’язової координації. Силові вправи доцільно поєднувати з виконанням вправ на розслаблення та розтягування цих же м’язів.

Вправи на розслаблення. Дослідження показали, що свідоме розслаблення м’язів на 12-15% покращує рухливість у суглобах.

Фізичні вправи, що сприяють розвиткові здатності розслабляти м’язи, можна поділити на такі групи:

· швидка зміна напруження і розслаблення;

· погойдування та потрушування різними частинами тіла;

· хлистоподібні рухи руками за рахунок поворотів тулуба;

· розслабленні “падіння” частин тіла;

· комбінації перелічених груп вправ.

Вправи на розтягування поділяються на активні, пасивні та комбіновані.

Активні вправи можуть виконуватись повільно, пружно або махом. Їх можна виконувати з обтяженнями та без обтяжень.

Рис. 15. Засоби вдосконалення гнучкості

Повільні вправи виконуються плавно з намаганням досягти більшої амплітуди у кожному наступному підході.

Вони ефективні на початкових етапах занять, сприяють зміцненню суглобів та м’язів, зв’язок і сухожиль, що їх оточують.

Ефективність повільних вправ зростає, при їх виконанні з обтяженнями, якщо воно не більше 50% від максимальної сили м’язів, що розтягуються.

Пружні рухи не передбачають повернення ланок тіла у вихідне положення, а лише робиться незначний (від 3-5 до 20-25см) зворотній рух, що дозволяє досягти більшої амплітуди. Так повторюють 3-6 разів і лише потім повертаються у вихідне положення.

Амплітуда пружних рухів більша, ніж повільних, і це сприяє ефективнішому розвитку активної гнучкості. При цьому економиться час і енергоресурси, а переважна більшість повторень виконується у найдієвішій фазі амплітуди рухів.

Ефективність пружних вправ підвищується при застосуванні додаткових обтяжень (до 50%).

Махові рухи розпочинаються за рахунок напруження м’язів та продовжуються за інерцією і можуть виконуватись маятникоподібно, або по типу колових рухів з поступово зростаючою амплітудою.

Найдоцільніше застосовувати махові вправи для збільшення амплітуди переміщень кінцівок саме у махових рухах (наприклад, стрибки у висоту). При цьому їх ефективність зростає при застосуванні додаткових обтяжень, які значно збільшують силу інерції руху кінцівок.

Пасивні вправи дають можливість значно швидше досягти більшої амплітуди в суглобах, ніж активні. Але після припинення їх виконання рухливість суглобів втрачається швидше, ніж та, що досягнута за допомогою активних вправ.

Комбіновані вправи застосовуються переважно на завершальному етапі розвитку гнучкості та на етапі її збереження і дозволяють розширити адаптаційні можливості організму, завдяки різноманітності тренувальних впливів та підвищенню емоційного тла занять.

На завершення слід зауважити, що найвищого ефекту в розвитку гнучкості можна досягнути при систематичному поєднанні вправ із різних груп.

5.4. Методика розвитку гнучкості

У розвитку гнучкості розрізняють два етапи:

· етап збільшення амплітуди рухів до оптимальної величини;

· етап збереження рухливості у суглобах на досягнутому рівні.

Перед початком роботи з удосконалення гнучкості визначають рівень розвитку активної і пасивної рухомості в суглобах. Чим більша між ними різниця, тим більше активна гнучкість буде залежати від сили м’язів. І чим менша ця різниця, тим більше активна гнучкість буде залежати від розтягнутості м’язів, зв’язок, сухожиль та довільного розслаблення м’язів. Виходячи з цього, вчитель обирає засоби.

Зрозуміло, що в руховій діяльності людина проявляє переважно активну гнучкість, але функціоанальною передумовою її розвитку є пасивна гнучкість. Тому вдосконалення гнучкості завжди починають з пасивної, яка розвивається у 1,5-2 рази швидше, ніж активна.

На початку кожного заняття з розвитку гнучкості треба добре розім’яти як організм загалом, так і м’язи, які будуть піддаватись розтягуванню, і вжити заходів, щоб протягом всього заняття підтримувати організм у розігрітому стані.

Вправи на розтягування виконують повторним або комінованим методом.

Тривалість вправи може коливатись від 15-20с до кількох хвилин. При цьому слід пам’ятати, що досягнути максимальної (для конкретного стану учнів) амплітуди можна лише через 10-15с після початку вправи. Протягом наступних 15-30 с вона зберігається, а потім, внаслідок втоми, зменшується.

Дослідження показали, що для розвитку гнучкості в різних суглобах треба затратити різну кількість повторень вправи в занятті.

Таблиця 5.

Дозування вправ з розвитку рухливості

у різних суглобах в одному занятті (Б.Ф. Сермеев, 1970)

Щоб уникнути монотонності та небажаної втоми для дітей та підлітків вправи дають серіями (3-5 серій) з 10-20 повторень у кожній..

Для розвитку гнучкості дорослим людям треба давати в 1,5-2 рази більшу кількість повторень вправи. Жінкам можна давати на 10-15% менше навантаження, ніж чоловікам для досягнення того ж ефекту.

Індивідуальним критерієм достатності вправ на гнучкість є зменшення амплітуди рухів.

Оптимальна тривалість статичних вправ – 6-12с.

Інтенсивність роботи визначається величиною амплітуди рухів, яка повинна поступово зростати при виконанні вправ в кожному наступному повторенні, або принаймні зберігатись.

В пасивних вправах з обтяженням величина обтяження повинна складати у початківців 30% від максимальної сили м’язів, що розтягуються.

У вправах з самозахопами слід орієнтуватись на суб’єктивні відчуття легкого поколювання у м’язах.

Добрий ефект при вдосконаленні гнучкості дає сходинкоподібна інтенсивність, при якій після досягнення біляграничної амплітуди утримують це положення 5-10с, а потім збільшують амплітуду на 8-12% і знову 5-10с утримують це положення.

Темп виконання повторних рухів повинен бути повільним, особливо у першій серії.

Відпочинок між вправами та їх серіями може тривати від 10-20с до кількох хвилин, і його тривалість можна визначити за суб’єктивним відчуттям готовності до наступної вправи.

За характером він може бути пасивним, якщо тривалість вправи 10-20с, або активним, якщо тривалість вправи більша.

Найбільшого тренувального ефекту можна досягнути, якщо розвивати гнучкість щоденно, або і два рази на день. За такої умови за 3-4 місяці можна досягти 80-90% анатомічної рухливості.

На етапі збереження рухливості в суглобах обсяг вправ можна зменшити на 50%. Їх достатньо виконувати 3-4 рази на тиждень у в поєднанні з силовими і швидкісно-силовими вправами (табл.5).

5.5. Вікова динаміка природного розвитку гнучкості та контроль за її розвитком

Гнучкість природно зростає до 14-15 років, але у різних суглобах вона має різну динаміку розвитку. При цьому у дрібних суглобах розвивається швидше, ніж у великих.

Амплітуда рухів у кульшових суглобах гетерохронно зростає до 13-ти років. Найвищий темп її приросту спостерігається з 7 до 8 та з 11 до 13 років (Рис. 16).

Рис. 16. Показники активної () та пасивної () гнучкості в кульшових суглобах у людей різного віку (Б.В. Сермеев, 1970)

Рухливість суглобів хребта має дещо іншу динаміку. У дівчат вона зростає до 14, а у хлопців - до 15 років. (Рис. 17)

Рис. 17. Вікова динаміка рухливості хребта (Б.В. Сермеев, 1969).

Примітка: дів- дівчата, хл - хлопці.

Надалі вона стабілізується, а у 16-17-річному віці починає прогресивно погіршуватись.

Високі темпи її природного приросту у дівчат спостерігаються від 7 до 8, від 10 до 11 та з 12 до 14 років, а в хлопців від 7 до 11 та від 14 до 15 років. Якщо не застосовувати вправи з розвитку, то уже в юнацькому віці амплітуда рухів практично у всіх суглобах починає поступово зменшуватись.

Враховуючи сенситивні періоди розвитку рухових якостей, цілеспрямовано розвивати гнучкість доцільно від 7-8 до 14-15 років. Водночас застерігаємо, що форсований розвиток гнучкості без належного зміцнення м’язів, зв’язок і сухожиль може викликати розхлябаність у суглобах і, зрештою, порушення постави, яке зустрічається саме з цієї причини навіть у художніх гімнасток. Звідси випливає необхідність оптимального поєднання розвитку гнучкості та сили.

Для оцінки рівня розвитку гнучкості використовують контрольні вправи (тести), за допомогою яких опосередковано вимірюється гнучкість в лінійних одиницях. Загальний рівень гнучкості опорно-рухового апарату можна оцінити за результатами виконання трьох контрольних вправ, які вимагають рухливості у суглобах хребта, кульшових та плечових:

· нахил вперед із вихідного положення основна стійка “на підвищеній опорі”. Підвищена опора (гімнастична лава або спеціальна табуретка) повинна бути обладнана вертикально закріпленою лінійкою, нульова відмітка якої повинна збігатись з поверхнею лави. Поділки на частині лінійки, що знаходиться вище цієї поверхні, умовно позначаються знаком “-”, а нижче – знаком “+”. Нахил вперед виконується плавно з намаганням якомога нижче опустити руки вздовж лінійки. Результат фіксується в сантиметрах по поділці, на рівні якої учень зумів зафіксувати це положення протягом двох секунд;

· “викрут” з гімнастичною палицею, не згинаючи рук. Рівень рухливості у плечових суглобах оцінюється за відстанню між великими пальцями рук. Чим менша відстань, тим вищий рівень гнучкості плечових суглобів;

· “міст”. Будь-яким способом прийняти положення “міст” і переступанням ніг досягти найменшої відстані між руками і ногами, якомога більше прогинаючись. Оцінюється рівень гнучкості хребта, кульшових та плечових суглобів за відстанню між п’ятами і руками та між найвищою точкою хребта і опорою. Чим менший перший показник і більший другий, тим краще розвинена гнучкість.

Контрольні питання

1. Дайте визначення поняття гнучкості як рухової якості людини та її різновидів.

2. Які фактори зумовлюють гнучкість людини?

3. Як гнучкість взаємодіє з іншими якостями?

4. Назвіть основні групи вправ для розвитку гнучкості і дайте їх коротку характеристику.

5. Дайте коротку характеристику етапів удосконалення гнучкості.

6. Назвіть основні параметри навантажень з застосуванням активних вправ для розвитку гнучкості.

7. Назвіть основні складові компоненти методики вдосконалення гнучкості із застосуванням пасивних і комбінованих вправ.

8. Як змінюються природні темпи розвитку гнучкості в онтогенезі людини?

Завдання для самостійної роботи.

1. Складіть комплекси вправ для вдосконалення гнучкості:

- кульшового, колінних та таранно-гомілкових суглобів;

- плечових, ліктевих та променево-зап’ясткових суглобів;

- хребта.

2. Складіть програму вдосконалення гнучкості для учнів 7-8 та 12-13 років.

основи методики вдосконалення СПРИТНОСТІ

6.1. Загальна характеристика спритності

6.2. Фактори, що визначають спритність

6.3. Координаційні здібності

6.3.1. Здатність до оцінки і регулювання динамічних і просторово-часових параметрів рухів

6.3.2. Здатність до збереження рівноваги

6.3.3. Здатність відчувати ритм

6.3.4. Здатність до довільного розслаблення м’язів

6.3.5. Здатність до узгодженості рухів

4. Загальні основи методики вдосконалення спритності

5. Вікова динаміка розвитку та контроль спритності

6. Контрольні питання

6.1. Загальна характеристика спритності

Успішне вирішення рухових завдань залежить від уміння узгоджувати окремі рухи рухової дії, які виконуються одночасно або послідовно. Зрозуміло і те, що успішне виконання вправ залежить від точності рухів. При цьому слід враховувати, що вони можуть виконуватись за чітко обумовленою схемою (наприклад, у гімнастиці, фігурному катанні тощо) або нестандартно залежно від реальної ситуації, що складається в процесі діяльності (наприклад, в іграх та єдиноборствах).

Відомо також, що різні учні потребують для засвоєння фізичних вправ більше або менше часу.

Якщо учень здатний добре координувати рухи, точно їх виконувати відповідно до вимог техніки, успішно перебудовувати свою діяльність залежно від умов, що складаються в процесі рухової діяльності, і швидко засвоювати фізичні вправи, то можна говорити, що він спритний.

Отже, спритність – це складна комплексна рухова якість людини, яка може бути визначена, як її здатність швидко оволодівати складнокоординаційними руховими діями, точно їх виконувати відповідно до вимог техніки і перебудовувати свою діяльність залежно від ситуації, що склалась.

Спритність як рухова якість людини лежить в основі спортивної майстерності.

Фактори, що визначають спритність

Серед факторів, що обумовлюють спритність, слід відзначити:

· здатність людини свідомо сприймати, контролювати рухові завдання; формувати план і спосіб виконання рухів;

· рухову пам’ять. Будь-який новий рух чи рухова дія завжди виконується на основі вже існуючих попередніх рухів. Набутий руховий досвід завжди виступає координаційною основою, на якій будується засвоєння нових рухових дій. Чим більший запас рухових комбінацій має учень, чим більшим обсягом рухових навичок він володіє, тим вищий у нього рівень розвитку спритності і тим легше йому засвоювати нові рухові дії. В цьому контексті слід відзначити, що спритність тісно пов’язана з прудкістю, силою, гнучкістю і навіть витривалістю;

· ефективну внутрішньо- і міжм’язову координацію, яка дозволить успішно управляти силовими, часовими і просторовими параметрами рухів;

· адаптаційні можливості різних аналізаторів відповідно до специфічних особливостей конкретного виду рухової діяльності. Під впливом тренування функції багатьох аналізаторів поліпшуються. Наприклад, заняття спортивними іграми сприяють удосконаленню функцій зорового апарату.

Викладене свідчить, що головною складовою спритності є координаційні можливості людини, вдосконаленню яких слід приділити основну увагу, розвиваючи спритність.

6.2. Фактори, що визначають спритність

Серед факторів, що обумовлюють спритність, слід відзначити:

· здатність людини свідомо сприймати, контролювати рухові завдання; формувати план і спосіб виконання рухів;

· рухову пам’ять. Будь-який новий рух чи рухова дія завжди виконується на основі вже існуючих попередніх рухів. Набутий руховий досвід завжди виступає координаційною основою, на якій будується засвоєння нових рухових дій. Чим більший запас рухових комбінацій має учень, чим більшим обсягом рухових навичок він володіє, тим вищий у нього рівень розвитку спритності і тим легше йому засвоювати нові рухові дії. В цьому контексті слід відзначити, що спритність тісно пов’язана з прудкістю, силою, гнучкістю і навіть витривалістю;

Дата добавления: 2015-05-26