Прийняття спадку

Для відкриття спадщини слід було виконати такі юридичні дії:

а) вжити заходів щодо повного виявлення спадкового май­на та його охорони шляхом інвентаризації;

б) виявити і визначити кредиторів і боржників, розміри вимог і боргів;

в) виявити потенційних спадкоємців.

Спадщини приймалася за додержання таких умов: а) здатність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини; б) висловлена певним чином воля на прийняття спадщини. Замість недієздатних спадкоємців спадщину приймали їх законні представники (батьки, опіку­ни й піклувальники). Волю на прийняття спадщини спадкоємець міг висловити одним із двох способів: а) заявою про намір прийняти спадщину; б) фактичним вступом в управління спадковим майном. Спадкоємці були зобов'язані виконати також інші обов'яз­ки, зазначені в заповіті. Для захисту своїх спадкових прав вони мали спеціальний позов.

Прийняття спадщини здійснювалося з додержанням певних правил, головним з яких було пряме виявлення волі спадкоємця прийняти на себе всі пов'язані з цим актом зобов'язання. Точно встановленого терміну для прийняття спадку (крім загальної позовної давності) не було. За преторським правом для спадкоємців встановлювався один рік для оголошення про прийняття спадкової маси. Прийняття спадку було регламентованою процедурою. Її основний зміст - здійснення опису спадкового майна у присутності і за участю кредиторів, нотаріуса та інших зацікавлених осіб. Прийняття спадщини було необоротним актом.

Римське спадкове право знало сингулярне наступництво,за яким до окремих осіб переходили лише певні майнові ви­годи без обтяження їх будь-якими обов'язками. Удосконалення заповітних прав, прагнення обійти вимоги права відносно спадкування сформувало спеціальні інститути, пов'язані з заповітом. Найважливішими з них стали легати (legatum) і фідеїкоміси (fideicomissum).

Легат, або заповідальна відмова, – це розпоря­дження спадкодавця про надання будь-якої май­нової вигоди за рахунок спадкового майна третій особі. У найпростішому вигляді легат – спеціально встановлений заповідачем в певній формі дар, призначений конкретній особі як витяг із загальної спадкової маси. У такому випадку до вказаної особи переходило окреме право, а не частина спадщини, і вона неса відповідальність за борги спадкодавця.

Легатарій міг одержати легат після сплати зі спадку всіх боргів спадкодавця. Для отримання легату необхідно було володіти завершеною пасивною заповітною здатністю.

Виконання легатів забез­печувалося позовним захистом. Легати були пов’язані обтяжливим формалізмом. Тому у Римській імперії мали створити ще один вид заповідальних розпоряджень – фідеїкоміси. Останні покладалися на спадкоємців і за заповітом, і за законом у вигляді додаткових розпоряджень.

Фідеїкоміси, або доручення, засновані на вірі, являли собою окремий вид заповітного розпорядження. За допомогою його заповідач доручав спадкоємцю виконати ті або інші дії на користь третьої особи, яка у більшості випадків не мала пасивної заповідальної здатності. Фідеїкоміс був неформальною відмовою, не пов'язаною обмеженнями, які передбачалися для легатів. Але спадкодавець міг покласти на спадкоємця обов'язок передати за фідеїкомісом спадщину третій особі повністю з усіма пра­вами і боргами. У результаті спадкоємець майже нічого не одержував у спадщину, і тоді ніщо не заважало йому відмовитися від неї.

Дата добавления: 2015-05-31