ІіІ^ійіііІиївШї іі і ч п tin на і 1 страница

ШмШШШІ

Варіант 25

Варіант 24

Варіант 23

1. Складіть структурно-логічну схему спадкування за законом за
допомогою прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з визна­
ченням головного та другорядного шляхом величини шрифту.

2. В чому принципова відмінність договору доручення від договору
найму?

3. Які договори у римському праві називалися "чистими"?

4. Назвіть фактори, які сприяли успішному розвитку юридичної
науки в Древньому Римі.

5. Заборони відчуження приватної власності.

6 Що таке правочин? Які правочини визнавалися дольовими, а які

солідарними у спірних випадках? 7. Якою була влада батька над дітьми?

1. Складіть структурно-логічну схему бази знань за 9 темою за до­
помогою прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з ви­
значенням головного та другорядного шляхом величини шрифту.

2. Чому в договорі поклажі зберігач, як правило, не несе відповіда­
льності за легку вину?

3. Що таке застава?

4. Які діти вважалися законними?

5. Що таке спадкове право, спадкування, спадкова маса, заповіт?

6. У яких випадках продавець несе відповідальність за евікцію?

7. Дайте юридичне визначення терміну "зобов'язання" Чим зобо­
в'язальне право відрізняється від речового? Що є предметом зо­
бов'язання?

Складіть структурно-логічну схему джерел римського цивільного права за допомогою прямокутників та стрілок, з поділенням на види, з визначенням головного та другорядного шляхом величи­ни шрифту.

Дайте визначення каузі, каузальним та абстрактним договорам. Які речі не могли бути предметами права власності? Які речі мог­ли бути предметом права власності, але вилучалися з обігу? Хто такі перегріни? Якими правами вони користувалися? Чи могли перегріни стати громадянами Риму? Які зобов'язання виникали з деліктів? Вкажіть види сервітутів.

Перечисліть вимоги до виконання зобов'язання. У яких випадках кредитор міг відмовитися прийняти виконання зобов'язання борж­ником?

J. C. Гриценко, В. А. Короткий. Римське право в Університеті Святого Володимира

Література з питань римського права як вітчизняних, так і зарубіжних авторів Справників та істориків) надзвичайно різнопланова, охоплює значний хронологіч­ний проміжок часу і продовжує стрімко зростати кількісно. Існує ціла низка біблі­ографічних покажчиків з історії римського права²¹. Кожний новий підручник та мо­нографічне дослідження вітчизняного чи зарубіжного автора з цієї теми також по­дає огляд літератури та джерел. Ураховуючи це, ми не будемо акцентувати уваги на історіографи проблеми римського права.

Основними джерелами права в Римській імперії були:

1) правові звичаї (mores majorum);

2) твори найбільш знаменитих римських юристів класичного періоду, які заз­вичай називалися «право» (jus);

3) імператорські конституції, котрі отримали загальну назву «закони» (leges) і поступово замінили висловлювання давніх юристів;

4) едикти римських урядових чиновників — магістрів, передусім преторів, із різних питань права (головним чином цивільного)²².

Щодо джерел римського права В. Макарчук цілком слушно зауважує: «Саме поняття «джерел права» використовується в трьох різних розуміннях: 1. Як джере­ло змісту правових норм; 2. Як спосіб, форма утворення (виникнення) норм права; 3. Як джерело пізнання права»²³.

Вивчення, коментування, розробка права у Стародавньому Римі вважалося справою почесною, яка заслуговує поваги громадян. Цим упродовж усієї історії Ри­му займалися люди, котрі мали високе становище у суспільстві, зокрема численні уславлені своєю вченістю понтифіки²⁴. Тоді юристами могли бути лише ті, кого Ульпіан називав «жерцями справедливості». На Русі таких людей називали правед­никами.

Юрист Помпоній, що написав коротку історію римського права (так званий Енхирідіон), серед правників періоду Республіки називав: П. Папірія, який зібрав закони царів, Аппія Клавдія, Сципіона Назіку, Кв. Муція, Тіберія Карунканія, П. Му-ЦІя, Катона, Аквілія, Галла, Сервія Сульпіція— людей видатних, політичних діячів, сенаторів і консулів. За часів Імперії найбільш відомими стали Альфен Вар, Офілій,

ш*ь.ШяпнПі і ПҐ\

РИМСЬКЕ ПРАВО В УНІВЕРСИТЕТІ СВЯТОГО ВОЛОДИМИРА. Книга 1

Лабеон, Требатій, Касцеллій, Волусій Туберон, Мазурій Сабін, Прокул, Яволен, Сальвій, Юліан. У II—III ст., крім самого Помпонія, уславилися Цельс, Сцевола] ■ Папініан, Гай, Павел, Ульпіан, Модестін²⁵. Більшість із перелічених правників займали вищі магістратури, входили до складу ради імператора, а з кінця Н ст.; призначалися на посаду префекта Преторія, який вважався другою людиною І державі після імператора.

Римське суспільство надавало праву виключну роль у справі розбудови дер­жави і підтриманні моральних підвалин. Воно розглядалося не як інструмент до­сягнення корисливих цілей найбільш освічених чи заможних верств населення, а як інструмент справедливості. Прагнення справедливості було однією з незапе­речних чеснот римського права. Римляни не вважали юристом того, хто не перес­лідував у своїй діяльності цю головну мету. Для підтвердження цісї думки зверне­мося до знаменитих Дигест Юстиніана. У першій книзі читаємо Ульпіана: «Тому, хто вивчає право, треба насамперед знати, звідки з'явилося слово «право» (jus). Пра­во — похідне від «правосуддя» (justitia), бо, згідно з чудовим визначенням Цельса, право є наука про добре та справедливе». Далі він уточнює: «Справедливість є незмінна і постійна воля надавати кожному його право. § 1. Приписи права суть та­кі: жити чесно, не завдавати шкоди іншому, кожному віддавати те, що йому нале­жить; § 2. Правосуддя є пізнанням божественних і людських справ, наука про справедливе і несправедливе»²⁶.

Не дивно, що саме римлянам належить творення надзвичайно красивого і зворушливого міфу про те, що богиня справедливості Юстиція довше за інших бо­гів жила поруч із людьми і лише у жорстокий залізний вік останньою залишила землю. Відтоді люди у пошуках справедливості здіймають свої погляди до небес. Невід'ємною частиною справедливості римляни вважали чисту совість, яку уособ­лювала богиня Фідес; без збереження принципу bona fides (тобто добросовіснос­ті) у римському праві не мала сили жодна домовленість. Цей принцип разом із від­сутністю лихого наміру (dolus malus) також став основою римського права ще в архаїчний період — у законах царя Нуми Помпілія та в Законах XII таблиць²⁷. Дві тисячі років тому римський юрист Ульпіан поділив право на публічне і приватне (цивільне). Дигести Юстиніана зафіксували його погляди. Вони зводилися до тако­го: «Вивчення права складається з двох частин: публічне та приватне [право]. Пуб­лічне право — те, що стосується становища римської держави, приватне —- те, що стосується інтересів окремих осіб: існує корисне для суспільства і корисне приват­не. Публічне право включає в себе святині (sacra), служіння жерців, стан магістра­тів. Приватне право складається з трьох частин, бо його складають або з природ­них приписів, або [з приписів] народів, або [з приписів] цивільних». В основу цьо­го поділу покладено характер інтересів: публічне право стосується інтересів держави, приватне — окремих осіб. Для публічного права існував принцип, сфор­мульований ще Папініаном: норми публічного права не можуть змінюватися угода­ми окремих осіб, більше того — окремі особи (в тому числі посадові) взагалі не

Римське цивільне право (jus chdle) регулювало правовідносини, що виникали з приводу створення, набуття, використання, передання та відчуження різноманіт­ного майна у відносинах між приватними особами. В. Макарчук слушно зауважує, що «у Стародавньому Римі цей термін jus civile мав дещо інше значення, ніж сьо­годні, коли він ототожнюється з приватним правом. Так називалася найдавніша форма права, що регулювала відносини в середовищі римських громадян, т. зв. квіритів. Jus civile тим самим ніби протиставлялося преторському (jus praetorium) праву та т. зв. праву народів (jus gentium)»²⁸.

Римські правники по-різному розуміли і трактували поняття права. Павел у Ди-гестах твердив: «Слово «право» вживається у декількох значеннях: по-перше, «право» означає те, що завжди є справедливим і добрим — яким є природне пра­во. В іншому значенні «право» — це те, що корисне усім або багатьом у кожній державі, — таке цивільне право. Не менш вірно у нашій державі «правом» назива­ється «jus honorarium». Кажуть, що претор висловлює право (виносить рішення), навіть якщо він вирішує несправедливо; це [слово] стосується не того, що претор зробив, але того, що йому належить зробити».

* * *

Нам мало відомо про найдавніше римське право. Від «царських законів» до нашого часу дійшли лише незначні фрагменти, які трактують сакральне право. Становлення римського права почалося із Законів XII таблиць, укладених у 451— 450 pp. до н.е.²⁹ Вважають, що ці закони стали основою загального для патриціїв і плебеїв єдиного квіритського, або цивільного, права (jus civile), яке поширюва­лося виключно на римських громадян. Вони також згладили протиріччя між вер­хівкою світської та релігійної аристократії. Хоча у цьому документі передбачалося використання клятв і здійснення інших ритуальних дій, право вже було відокрем­лено від релігійних норм і набуло світського характеру.

Закони XII таблиць були виконані на 12 мідних досках, виставлених для загаль­ного огляду на Форумі — центрі політичного життя республіканського Риму. Знан­ня цих законів було обов'язковим, тому з їх прийняттям правова освіта римських громадян ставала необхідною.

Оригінальні тексти XII таблиць, як і вони самі, не збереглися. За переказами, таблиці загинули під час захоплення Риму галлами у 387 р. Історія виникнення і функціонування Законів XII таблиць продовжує дискутуватися у наукових колах, але важко заперечити їхнє існування. Відомий дослідник римського права, вихова­нець Університету Св. Володимира Й. Покровський писав, що Закони XII таблиць «пустили прочньїе корни в народной памяти; они циркулировали в списках и еще во времена Цицерона заучивались детьми наизусть. Благодаря зтому хотя и не до-шел до нас полньїй текст зтого памятника, тем не менее сохранились отдельньїе положения из него, переданньїе нам позднейшими римскими писателями — отчас-ти в буквальних вьіражениях, отчасти в свободном пересказе. И можно думать, что все существенное содержание кодексе нам известно»³⁰.

РИМСЬКЕ ПРАВО В УНШЕРСИТЕТІ СВЯТОГО ВОЛОДИМИРА. Книга 1

Повага римлян до Законів XII таблиць частково зумовлюється «снім консерва­тизмом, культом «моралі предків», а частково, очевидно, — тією обставиною, цю деякі засадничі принципи римського суспільства, на базі якого склалися ці закони за всіх модифікацій продовжували жити аж до цілковитої загибелі античного світу і його культури. Вони містили низку елементів звичаєвого права, притаманних і ін­шим стадійно близьким народам. Разом із цим Закони XII таблиць вирізнялися пев­ними специфічними і характерними для римської громади рисами, які зберегли своє значення на усіх етапах еволюції римського права. Передусім це положення, пов'язані з аграрними відносинами.³¹

Ряд положень Законів XII таблиць стосувалися прав римських громадян. На­самперед це стаття, відповідно до якої остання постанова народу є обов'язковою: «quadcumque postremum populus iussisset id jus ratumque esto». Слід назвати й за­борону страчувати римського громадянина без санкції центуріатних коміцій. У та­кий спосіб Закони визнавали центуріатні коміції не лише вищою законодавчою, а й судовою інстанцією. Крім того, вони затверджували рівність громадян перед за­коном і декларували, що контроль над усією територією Риму та його населенням належав лише спільноті громадян.

Таким чином, інформація про давнє римське право за Законами XII таблиць ха­рактеризує його як право громадянської общини, яка виходячи з власних інтере­сів контролює різні сторони життя своїх членів, об'єднаних у сім'ї, що підпорядко­вані владі своїх очільників. Це й зробило названі Закони відправним пунктом по­дальшого розвитку римського права. Й. Покровський писав про це так: «Законьї XII таблиц имели громадное значение для дальнейшего развития римского права. Явившись, с одной стороньї, синтезом всей предшествующей зпохи обьічного права, они, с другой стороньї, послужили основой для дальнейшего движения вперед. По общему сознанию римлян они явились «tons omnis publici privatique juris» (джерелом усього публічного та приватного права. —Авт.\, даже значитель-но позже римские юристи неоднократно комментировали их»³².

Разом із тим неясність, суперечливість, неповнота деяких частин Законів XII таблиць, їхній архаїчний характер потребували доповнень, нових тлумачень відпо­відно до вимог часу. Першими коментаторами права стали понтифіки, які не були ні магістрами, ні суддями. Тривалий час вони залишалися корпорацією, обізнаною у питаннях права, до якої зверталися за порадою як судді, так і приватні особи. Таким чином, понтифіки були першими юристами, а їхні записи (comentarii pontrfu-cum) _ першою юридичною літературою³³.

Своєрідність римської державної структури архаїчної епохи (VIM—|Ц ст. до н.е.) полягала у тому, що першопочатково сакральні й державно-правові Інституції ще не були розділені. Більше того, навіть виключно державні функції здійснювалися різними колегіями жерців. Відповідно право цього періоду розвивалося переваж­но у сакральній формі³⁴.

_____ /• С. Гриценко, В. А. Короткий. Римське право в Університеті С вятого Володимира

Понтифікальне право мало сакральний характер, оскільки було закрите для непосвячених. Тому наприкінці IV ст. до н. є. курульний едил Гней Флавій опублі­кував список судових і несудових днів, а також позовні формули (iegis actiones). Ці матеріали, що отримали назву «Флавієве цивільне право» (jus Flavianum), ліквіду­вали монополію жерців у юрисдикції та дали поштовх до розвитку світського права³⁵.

Поряд із розвитком права шляхом тлумачення (interpretatio) відбувалося його доповнення і розширення через законодавчу діяльність народних зборів. Хоча більшість прийнятих коміціями законів стосувалися публічного права, деяка части­на їх була присвячена і відношенням приватного права. Певну роль відігравали тут і постанови сенату (senatus consulta).

Важливе значення для формування римського права мала діяльність преторів. У Дигестах Юстиніана читаємо: «Преторське право — це те, яке вели претори для сприяння цивільному праву або для його доповнення або виправлення з метою суспільної користі». За Марціаном, «саме преторське право є живим голосом ци­вільного права». Видання преторських едиктів було дієвим способом як тлумачен­ня, так і розширення права. Оскільки кожний новий претор, видаючи свій едикт, брав до уваги едикти своїх попередників, то поступово утворювалася певна сума норм, яка переходила від едикта до едикта (jus praetorium). Аналогічну роль у сфері ринкових стосунків відігравали едикти курульних едилів (jus aedilicum). Усю сукупність юридичних норм, вироблених практикою преторів та едилів, римляни називали jus honorarium (магістерське право) — від слова honores (магістратури).

Одночасно з джерелами права у Римі формувалося судочинство. Від 366 р. до н. є. судова влада перейшла до судових преторів. Порівняно з ними судова влада інших посадових осіб мала обмежений характер. Між цивільним і кримінальним су­дочинством існувала велика різниця³⁶.

Цивільний процес складався з двох частин: попереднього слідства (in jure — стосовно прав) і розгляду справ у суді (in judicio). Попереднє слідство відбувалося перед претором, який на основі документів та свідчень очевидців вирішував пи­тання про право позивача. Якщо позов мав достатньо підстав, претор передавав справу до суду. У випадку ж визнання факту обома сторонами претор вирішував справу одноосібно. Судді на цивільні процеси обиралися їхніми учасниками і зат­верджувалися претором. Щорічно міський претор складав списки осіб, які мали виконувати обов'язки присяжних суддів. До реформ братів Гракхів судді призна­чалися лише з сенаторів, а згодом вибори суддів надовго стали об'єктом бороть­би між сенаторами та вершниками³⁷.

У цивільному праві справа починалася з того, що позивач запрошував відпо­відача на суд претора. Якщо відповідач відмовлявся, то позивач за присутності свідків міг доставити його силою. Якщо були поважні причини, то відповідач міг надати поручителів того, що з'явиться на суд в інший призначений день.

__________ РИМСЬКЕ ПРАВО В УНІВЕРСИТЕТІ СВЯТОГО ВОЛОДИМИРА. Книга 1

Давньою формою цивільного процесу (до II ст. до н. є.) був легісакційний про. цес. Під iegis actio розуміли урочисту заяву римського громадянина преторові про свої права, яка була зроблена в чітко визначених словах і діях. Формальна складо­ва в легісакційному процесі відігравала надзвичайно важливу роль, оскільки най­менша помилка у формулюванні заяви вела за собою програш усього процесу.

Форм легісакційного процесу було п'ять, найголовнішою з яких вважалася Ie­gis actio per sacramentum (за допомогою застави), або процес-парі. Він полягав у тому, що в першій інституції (in jure) сторони заявляли перед претором в урочис- ї тих висловах свої права й на підтвердження їх вносили певну суму як заставу. Піс­ля цього вибирали суддю (index), якого затверджував претор, і процес переходив У ДРУГУ стадію — in indicio. Суддя розбирав справу по суті, але вже без будь-якої участі державної влади. Рішення судді полягало у тому, що він визначав, чия застава профана. Сторона, яка програла, втрачала заставу, що передавалася до скарбниці

Але з часом легісакційний процес через його формальний характер перестав задовольняти громадян. Тому в II ст. до н. є. з'являється формулярний процес (per formulas) — більш адаптований до вимог часу.³⁸ Згідно з ним сторони викладали свої претензії перед претором у вільній формі. Останній міг відмовити у позові, коли вважав його необгрунтованим, або давав справі хід. В останньому випадку завданням претора було надання претензії позивача конкретного юридичного ха­рактеру. Він робив це в особливій записці (formula), яка передавалася судді, що призначався для вирішення справи. Формула включала: претензію позивача і за­перечення відповідача, призначення судді та наказ останньому розглянути справу. Суддя мав перевірити факти, вказані у формулі. Він також вислуховував сторони судової справи, розглядаючи їхні докази. Але вийти за рамки формули, направле­ної йому, суддя не міг³⁹. Введення формулярного процесу відіграло позитивну роль у розвитку римського права, оскільки він потребував фахової допомоги підготовле­них юристів у складанні позовів, заперечень та, нарешті, самої формули.

Кримінальний процес Стародавнього Риму досліджений значно гірше, ніж ци­вільний. Це давало підстави частині вчених вважати його менш розробленим. Проте останні дослідження починають спростовувати цей погляд, наголошуючи на достатньо високому рівні римського кримінального права⁴⁰. У царський період правом кримінальної юрисдикції користувався цар, а в республіканську епоху во­но переходило до магістрів. Спочатку це право було необмеженим, але досить швидко плебеї домоглися права апеляції до народних зборів (provocatio ad popu-lum), коли засудженому загрожували смертна кара, позбавлення громадянських прав чи штраф, вищий від установленої норми. Відтоді центр ваги кримінальної юрисдикції в усіх випадках тяжких злочинів було перенесено до народних зборів.

До середини І) ст. до н. є. хід кримінального процесу в Римі зводився до тако­го. Дізнавшись про злочин, магістрат проводив слідство (quaestio). Він формулю­вав звинувачення і вказував, яке покарання передбачається для звинуваченого. Якщо останній не надавав поручительства, він міг бути заарештований. Розгляд

справи відбувався досить ретельно: сторони проголошували промови, допитува­лися свідки. 1 лише тоді магістрат оголошував вирок і визначав покарання. Якщо вирок був виправдальним або покарання за своїм характером не підлягало апеля­ції, справа вважалася вирішеною. У випадку апеляції справа переносилася в народні збори, і там відбувався новий розгляд, який теж здійснював магістрат. За­звичай він проходив у три терміни. В останній термін магістрат оголошував свій вирок, після чого призначав четвертий термін для апеляції. Вислухавши усіх учас­ників судової справи, народні збори шляхом голосування виносили остаточний вердикт. Він полягав або у відтворенні вироку магістрата, або у його відміні. Під­судному надавалося право ще до закінчення голосування відправитись у добро­вільне вигнання.

Такий порядок здійснення кримінального процесу був досить громіздким. До того ж у ньому не існувало жодних твердо вироблених норм. Тому від ІІ ст. до н. є. почали створювати постійні судові колегії чи комісії (quaestiones perpetuae). Пер­шою з них постала комісія у справах про хабарі й вимагання посадових осіб (149 р. до н. є.). Постійні комісії відіграли важливу роль у розвитку кримінального права, оскільки виробили конкретні інструкції, які визначали порядок судочинства, по­няття злочину, покарання за нього тощо⁴¹.

Основи цивільного права, закладені ще в епоху ранньої Республіки, врегульо­вували взаємини між римськими громадянами. Але внаслідок розширення Рим­ської держави, включення до її складу інших територій разом із народами, що їх населяли, виникала необхідність у таких юридичних нормах і правилах, які б відпо­відали новим політичним реаліям. Спочатку римляни намагалися пристосувати до цих реалій старі норми римського права. Одночасно вони засвоювали юридичні традиції інших народів: це насамперед грецьке право й риторика та елліністичне право і філософія⁴².

Велике значення для розвитку римського права мало введення 242 року до н. є. посади другого претора (praetor qui inter peregrinos jus dicit, або praetor pe-regrinus), який врегульовував відносини між римлянами та іноземцями. У результа­ті поряд зі старим цивільним правом поступово вироблялися норми так званого загальнонародного права (jus gentium), в якому формалізм переставав бути панів­ним принципом. Індивідуалізм, притаманний епосі пізньої Республіки, знайшов своє відображення й у цивільному праві, сприяючи утвердженню нових засад у вирішенні загальних і приватних юридичних питань. Тепер головна увага почала приділятися не формі угоди, не умовностям і проголошеним словам, а суті відно­син, намірам сторін. У право вводяться поняття рівності, справедливості (aquitas) та сумлінності (bona fides) укладачів угод як основний принцип усіх майнових пра­вовідносин.

Важливу роль у розвитку римського права відігравали преторські едикти, тобто постанови преторів щодо питань у межах їхньої компетенції. Спочатку ц«едикти ставили за мету лише застосовувати чинне право, допомагати використо­вувати його. Але згодом претори, витлумачуючи право, почали вносити до нього певні зміни, внаслідок чого поряд зі старим цивільним правом виникло особливе

РИМСЬКЕ ПРАВО В УНІВЕРСИТЕТІ СВЯТОГО ВОЛОДИМИРА. Книга 1

преторське право. Сама юрисдикція почала виходити зі сфери відання понтифікй і перетворилася на особливу дисципліну, яку вже вивчали й розробляли фахівці правники⁴³.

Цивільне право у Давньому Римі постійно зазнавало змін, що красномовне свідчило про його розвиток. Зокрема, важливим нововведенням було встановлен ня різниці між власністю і володінням. Власність (dominium) — це право на певн< річ, але воно не завжди може поєднуватися з фактичним володінням річчю (нап риклад, коли річ віддана в оренду, заставу тощо). Володіння (possessio) — фактич не володіння річчю. Одним із найстаріших видів володіння були ділянки землі ні громадських полях. Земельна власність, за римським правом, могла бути лише і Італії, а в провінції землі могли перебувати лише у володінні⁴⁴.

Суттєвим явищем в історії римського цивільного права стала поява нового різ новиду власності — бонітарної, або преторської⁴⁵. її виникнення пов'язують зі зміні ми в суспільному житті Римської держави, чому певною мірою сприяла торгівля ра бами. Рабів як цінний товар купували великими партіями, тому робити над кожним акт так званої манципації було складно. Манципація — це спосіб передання права власності за присутності свідків, урочисте введення у володіння. Якщо ж згодом продавець чи інша особа вимагали повернення колишнього раба на тій підставі, що він не був манципований, претор вважав своїм обов'язком захистити покупця.

Нові форми відносин внесли зміни і в зобов'язальне право. Навіть у стару форму договору римські правники ввели застереження про сумлінність. З'явилися також нові види договорів. Законними, наприклад, визнавалися контракти, які базувалися на простій угоді. До них належали купівля — продаж (emptk) — vendi-tio), найм (locatio — conductio).

Зміни характеру суспільних відносин вплинули й на сімейне право. Права голів сімейства поступово зменшувалися. В ранню епоху дорослі діти користувалися по­літичними правами, але у своїх діях обмежувалися батьківською волею. У майно­вих відносинах діти і в республіканську епоху продовжували залишатися під опі­кою глави сімейства і не могли самостійно розпоряджатися майном. Одночасно відбувалося послаблення влади чоловіка над дружиною. Шлюб, який не супро­воджується встановленням влади чоловіка (matrimonium sine mana mariti), стає правилом. Розлучення також можливе лише за взаємної згоди і за рішенням як чо­ловіка, так і дружини. Юристи інтенсивно розробляли питання про майно дружи­ни у випадках розлучення, а саме про придане. У тогочасній юриспруденції воно відрізнялося від іншого майна жінки, що перебувало під владою чоловіка й тому в окремих випадках могло відбиратися назад дружиною чи її батьком⁴⁶.

Преторське право створює нову систему правил переходу майна у спадок, яка існувала паралельно зі старою, цивільною, а отже змінює і норми спадкового права. Було спрощено форму заповітів, визначено терміни, коли в магістрате можна вимагати володіння майном покійника, встановлювалася наступність між класами і ступенями спадкоємців, причому до успадкування допускали когнатів⁴

_______ /■ С. Гриценко, В. А. Короткий. Римське право в Університеті Свя того Володимира

(cognatus — родич) — особи, які перебувають у юридично визнаній кревній спо­рідненості по чоловічій або жіночій лінії, але не підвладні главі даної сім'ї; поряд з агнатами вони можуть виступати як спадкоємці.

Серед пізньоримської правничої літератури особливе місце займають Кодек­си імператорів (Codices) — юридичні збірники, які містили правові норми та інс­трукції імператорів західної та східної частин імперії. Першим за часом вважається Грегоріанський кодекс кінця III ст., поділений на книги (libri). Останні у свою чергу складаються з титулів (tituli). У 438 р. з'явився новий Феодосіїв кодекс, що скла­дався з 16 книг, І, нарешті, у 529 р. постав Кодекс Юстиніана, який заклав підвали­ни європейського права⁴⁸.

У вступі до Кодексу Юстиніана висловлено узагальнювальний погляд тогочас­них правників і політиків як на значення для держави законів, так і на суть права. «Вищий захист держави спирається на дві речі — зброю і закони. Озброєна сила Риму знаходила свою міцність у законах подібно до того, як самі закони охороня­лися з допомогою зброї. Велич Римської імперії повинна бути прикрашена не ли­ше зброєю, але й озброєна законами, щоб римський народ міг справедливо уп­равляти як на війні, так і в час миру»⁴⁹.

Право за римською традицією визначається в абстрактних поняттях природ­ного права, яке базується на справедливості (justitia). Принципами права вважало­ся: чесно жити самому (honeste vivere), не ображати іншого й кожному віддавати належне. Проте в умовах рабовласницького ладу римське право попри всю свою формальну досконалість не могло розв'язати усіх суспільних протиріч.

У проведенні кодифікації римського права в VI ст. виняткову роль відіграв тала­новитий керівник і вправний виконавець квестор Трибоніан. Завдяки його енергії та наполегливості ця реформа була завершена у максимально стислі терміни.

Звід цивільного права Юстиніана першопочатково складався з трьох частин: Кодекс, Дигести (чи Пандекти) та Інституції. Дещо пізніше до них була додана чет­верта частина — Новели. Назву «Corpus juris ch/ilis», як і назви його частин, присво­їли цьому документу пізніші видавці. У 534 р. побачила світ друга редакція Кодек­су Юстиніана, яка отримала силу закону. Саме вона збереглася до наших днів, і завдяки їй документ став всесвітньовідомим.

Дослідники Кодексу вважають, що між першою і другою його редакціями іс­нує суттєва різниця. Шляхом зіставлення двох редакцій удалося з'ясувати, що ко­місія Трибоніана зазвичай випускала преамбули давніх конституцій, включала в ко­дифікацію тільки діючу частину постанови, інколи конституції імператорів ділилися на кілька частин і потрапляли в різні титули відповідно до їхнього змісту, а деякі постанови взагалі вилучалися. Частина змін вносилася кодифікаційною комісією для усунення протиріч, інша — для точнішого датування закону. В окремих випад­ках проста мова давніших документів замінювалася сучасною⁵⁰.

Кодекс Юстиніана є зібранням конституцій римських імператорів починаючи з конституції Адріана 117 р. і закінчуючи законами самого Юстиніана (до 534 p.). Як

шш ШШШіішиишит її Ri/ічантийский временник. 1965.

Дата добавления: 2015-05-31