Негаторний позов

При рабовласницькому ладі основою виробничих відносин є власність рабовласника на засоби виробництва і на робочу силу. А тому вся сила держави, в тому числі і права, найперше спрямована на захист і збереження економічної основи свого існування - власності. Способи, методи і форми захисту права власності досить різноманітні.

Існувало три спеціальні позови: віндикаційний, негаторний і публіціанський. Усі вони об'єднуються загальною назвою - речові позови.

Негаторний позов застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику нормально здійснювати своє право власності.

Звичайно відповідачем за негаторним позовом був той, хто домагався користуватись якоюсь мірою чужою річчю. У Римі це траплялося в тих випадках, коли через земельну ділянку однієї особи гнали до водопою худобу сусіда, який обґрунтовував це тим, що за ним нібито закріплене таке право прогону. Відповідальність за цим позовом зводилася до обов'язку порушника припинити неправомірні перешкоди.

33. Припинення зобов’язань.

Зобов’язання за самою своєю сутністю має тимчасовий характер. Воно виникає в силу своєї природної тенденції до того, щоб припинитися, з’являється з метою зникнути.

Припинення зобов’язання – це припинення правового зв’язку між його учасниками (сторонами).

Зобов’язання може припинятися (погашатися) різними способами.

Як вже зазначалось, нормальним, а отже й головним, способом припинення будь-якого зобов’язання є його належне виконання.

Зобов’язання припиняється головним чином виконанням (платежем) того, що належить (G. 3.168). Однак, за певних обставин, мета, задля якої встановлювалося зобов’язання, не досягалася. У таких випадках юридичний зв’язок між кредитором і боржником припинявся іншими способами.

У римському праві способи припинення зобов’язання класифікувалися на ті, що призводять до ефекту в силу самого права (ipso iure) та позбавляють кредитора права вимоги, і ті, які призводять ефект в виду ексцепції (ope exceptionis), так що вимога кредитора зберігається, але може бути спростована позовним запереченням (exceptio) за бажанням боржника.

До першої групи відносяться, зокрема, виконання; новація; співпадіння сторін в однієї особі тощо.

До другої групи належить, наприклад, угода про непред’явлення позову.

Римському праву були відомі наступні способи припинення зобов’язання.

Новація (лат. novatio – оновлення) – це такий спосіб припинення зобов’язання, за яким існуюче зобов’язання погашалося шляхом встановлення замість нього нового зобов’язання. При цьому існуюче зобов’язання припинялося тільки, якщо нове зобов’язання встановлювалося саме задля такої мети (animus novandi). Якщо ж сторони певного зобов’язання, укладали між собою новий договір, не маючи наміру припинити попереднє зобов’язання, то нове зобов’язання приєднувалося до вже існуючого. В юстиніанівський період доказом наміру припинити зобов’язання шляхом новації (animus novandi) вважалася тільки заява про це самих сторін зобов’язання.

Нове зобов’язання не могло бути тотожнім тому, яке воно погашало. Іншими словами у новому зобов’язанні мав бути якійсь новий елемент (aliquid novi) порівняно з первісним зобов’язанням (новий суб’єкт, зміст, предмет тощо). Фактично у римському праві існувало два види новації. Перший мав місце тоді, коли суб’єктний склад сторін нового зобов’язання та того, що припинялося, був однаковий, а оновлення стосувалося предмета або інших умов зобов’язання. Другий вид новації, навпаки, залишав зміст зобов’язання незмінним, однак в ньому замінювалася одна із сторін: кредитор або боржник. Новація із заміною кредитора називалася делегацією (delegatio), а з заміною боржника – переведення боргу (expromissio).

Шляхом новації могли припинятися будь-які дійсні зобов’язання, у тому числі й натуральні (naturales).

Новація здійснювалася у формі стимуляції (stipulatio).

Залік (лат. compensatio – вирівнювання, компенсація) – це припинення зобов’язання шляхом зарахування його за зустрічну вимогу.

Вважається, що спершу залік з’явився як засіб спрощення судового процесу у ситуаціях, коли його сторони одночасно виступали по відношенню одна до одної як позивач і відповідач за різними справами. Так, у зв’язку із існуючою забороною об’єднання в одному процесі двох справ, у формулярному процесі вимагалося, наприклад, від банкірів, перш ніж пред’явити позов до клієнтів, здійснити залік взаємних претензій останніх. Тим самим, у судовому процесі розглядалася лише одна справа у частині вимоги, що не була погашена заліком.

Залік як спосіб припинення зобов’язання міг застосовуватися, якщо між двома особами існувало два або більше зобов’язань. При цьому, якщо за одним зобов’язанням особа була кредитором, то за іншим вона мала бути боржником. Вимоги за зустрічними зобов’язаннями зараховувалися тільки, якщо вони були однорідними, тобто предметом зобов’язання є гроші або речі, визначені родовими ознаками. У цій спосіб не могли припинитися, наприклад, зустрічні зобов’язання з надання послуг і передачі речі, тому що дані вимоги не є однорідними та не можуть бути компенсовані одна одною. Зобов’язання, що припинялися заліком, мали бути дійсними та зрілими, тобто такими, строк виконання яких вже настав. Крім того, не могли зараховуватися такі зустрічні вимоги, які були не ясними, тобто обтяжені складними діями.

Заліком одне зобов’язання могло припинятися, а інше (більше) – лише частково. У такому випадку залишалося зобов’язання щодо непогашеної суми.

Заборонялося припиняти заліком зобов’язання, якщо боржник заявив про відмову від права на залік. Крім того залік не допускався за вимогами, що виникали з договору поклажи (depositum), договору позички (commodatum), із неправомірного привласнення чужого володіння або крадіжки (furtum), а також за вимогами про аліменти і за деякими вимогами фиска та міських громад.

Дискусійним є питання щодо порядку застосування зарахування зустрічних вимог. На думку Д.Д. Гримма залік завжди міг мати місце за добровільною домовленістю між сторонами. Однак боржник за певних умов міг пред’явити до зарахування свою зустрічну вимогу й проти волі кредитора, хоч би ця зустрічна вимога виникла із іншого правовідношення, ніж вимога кредитора.

Поєднання (лат. confucio - співпадіння) кредитора і боржника в однієї особі припиняло зобов’язання автоматично, адже виконання на свою користь втрачало сенс. Якщо хтось став спадкоємцем свого боржника, то в силу співпадіння він перестає бути кредитором (D. 18.4.2.18). Теж саме можна сказати і про ситуацію спадкування після свого кредитора.

Смерть кредитора або боржника, як правило, не припиняла зобов’язання, оскільки з найдавніших часів при спадкуванні мало місце універсальне наступництво. Отже, права та обов’язки (борги), що складали зміст зобов’язання, переходили до спадкоємців відповідно кредитора або боржника. Однак, у деяких окремих випадках зі смертю фізичної особи припинялося й зобов’язання, учасником якого вона була за життя. Зокрема, смертю боржника припинялося зобов’язання у випадках, коли особа останнього мала істотне значення для кредитора. Наприклад, для виконання певної роботи необхідно, щоб боржник мав певні знання та навички. З іншої сторони, якщо ж зобов’язання було тісно пов’язано з особою кредитора, воно також припинялося у разі його смерті. До таких зобов’язань відносилися зобов’язання по відшкодуванню шкоди, заподіяної внаслідок правопорушення (делікту), аліментні зобов’язання тощо.

34. Визначення римського цивільного права.

Поняття сучасного римського цивільного права можна визначити як сукупність правових норм що регулюють усі майнові і пов’язані з ними немайнові відносини між людьми методами юридичної рівності сторін.

Саме римське право проймається такими засадами універсальності. Воно вбирає в себе ті звичаї міжнародного обороту, які до нього віками вироблялися у міжнародних зносинах, надає їм юридичної ясності та міцності. Так виникло те римське право, яке згодом стало загальним правом усього стародавнього світу. Отже, по суті, творцем цього права був увесь світ. Рим же став лише тим лаборантом, який переробив розсіяні звичаї міжнародного обороту і звів їх у напрочуд струнке єдине ціле.

35. Спадкування за заповітом.

Як відомо, у своєму історичному розвитку спадкування за заповітом з'явилося після спадкування за законом і відразу набуло в Римі найголовнішого значення. Уже Закони XII таблиць визнають переваги заповіту і вважають його чинність цілком нормальною. З часом значення заповіту чимраз зростає.

Заповіт (testamentum) - це виражене в законній формі розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. Оскільки в римській сім'ї єдиним і неподільним власником майна був домовладика (paterfamilias), то на випадок смерті тільки він міг розпоряджатися своїм майном і вказати, кому, в якому порядку і в яких частках повинно перейти його майно.

Заповіт - це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть виникнути певні права і обов'язки для інших осіб - спадкоємців.

Це односторонній правочин, який може реалізуватися лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять волю на прийняття спадщини. Тут немає збігу двостороннього і одночасного волевиявлення, яке є у випадку укладання договору, оскільки особи, яка склала заповіт, вже немає в живих. Тому заповіт не можна визнати договором у загальному розумінні, хоч тут є вираз волі як з боку спадкодавця, так і з боку спадкоємців. Спадкодавець у будь-який час може скасувати або змінити своє розпорядження, чого не може зробити одна із сторін у договірних відносинах, що підтверджує односторонній характер заповіту.

Отже, заповіт - це розпорядження майном з відкладною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови - смерті спадкодавця. Ця обставина й зумовила суворі вимоги до заповіту, оскільки в разі сумніву у будь-якому положенні заповіту спитати про істинний намір спадкодавця вже неможливо.

Для визнання за заповітом юридичної сили він повинен відповідати таким вимогам: заповіт має бути складений у визначеній законом формі; спадкодавець повинен володіти активною заповітною правоздатністю; у заповіті мають бути визначені конкретні спадкоємці, які володіють пасивною заповітною правоздатністю.

У межах кожного історичного періоду встановлювалась відповідна форма заповіту.

За свідченням Гая, найдавнішою формою заповіту були заповіти, укладені по куріях на народних зборах, які відбувалися під головуванням жерців. Збори з цією метою скликалися двічі на рік - ймовірно, 24 березня і 24 травня. У присутності всього народу спадкодавець усно проголошував свою волю і визначав свого спадкоємця, а потім звертався до присутніх з проханням засвідчити цей факт.

Друга форма стародавнього заповіту - тестамент (testamentum), який здійснювався перед фронтом війська під час походу або перед боєм, тобто знову ж таки перед народом.

Отже, обидві форми староримського заповіту були публічними і гласними. Воля спадкодавця мала бути виявлена вголос перед народом і тому ставала відома кожному. Ця обставина не зовсім задовольняла спадкодавця, який не завжди бажав надавати гласності своїм посмертним розпорядженням. Крім того, кожна названа форма мала свої спеціальні незручності.

36. Часткова дієздатність.

Наявність правоздатності - тільки одна сторона правосуб'єктності. Для того, щоб повною мірою користуватися благами права, однієї правоздатності замало. Адже правоздатність - це лише наявність прав, а користуватися ними самостійно особа може тільки за наявності дієздатності.

Римське право не знало категорії дієздатності, проте в Римі за кожним громадянином визнавалася здатність здійснювати дії з юридичними наслідками, які становлять зміст поняття дієздатності.

Дієздатність завжди і скрізь визначалась віком людини, оскільки розуміння смислу вчинених дій і здатність володіти собою та зважено приймати рішення залежало головно від віку.

За віковим цензом дієздатність громадян поділялася на три групи.

До першої групи відносили дітей віком до 7 років, які були повністю недієздатними.

Друга група - це частково дієздатні. До них належали дівчатка віком до 12 і хлопці - до 14 років. Такі особи могли здійснювати лише дрібні правочини: робити незначні покупки, приймати невеликі подарунки, проводити дрібний обмін речей тощо. У випадку здійснення правочину, спрямованого на припи­нення прав або встановлення якоїсь повинності, необхідний був дозвіл опікуна, який давав його в момент вчинення правочину. В іншому випадку такий пра-вочин зобов'язував неповнолітнього лише у випадку і в межах збагачення, одержаного за цим правочином.

До третьої групи відносилися особи жіночої статі віком з 12, а чоловічої з 14 і до 25 років, які визнавалися як неповнолітні, але дієздатні. Такі особи мали право укладати різного роду цивільно-правові угоди, проте, уклавши явно невигідну для себе угоду, могли просити претора визнати її недійсною і повернути сторони у стан до укладення угоди, тобто провести реституцію.

37. Особливі засоби преторського захисту.

У деяких випадках замість звичайного процесу застосовувалися найрізноманітніші форми непозовного захисту від порушень. Вони спиралися на владу магістратів, зокрема преторів, і були виразом їх адміністративної влади.

Претор силою своєї влади міг видавати обов'язкові накази, накладати на порушників різні стягнення.

Своєю владою претор користувався, захищаючи ті інтереси, які він вважав заслуговують на увагу, однак з тих чи інших причин не могли бути захищені судом у загальному порядку. Отже, за своєю природою це адміністративні, а не судові форми захисту прав.

Серед багатьох засобів преторського захисту виділимо найбільш характерні.

Інтердикти, або декрети. Коли якась особа зверталася до претора за захистом порушених інтересів, він особисто розслідував обставини справи. Вважаючи прохання про захист обгрунтованим, він видавав розпорядження або накази. Накази претора, в яких містилися розпорядження щодо вчинення певних дій, мали назву декретів, а розпорядження про заборону якихось конк­ретних дій називалися інтердиктами. Інтердикти або декрети мали особистий характер і стосувалися лише певної особи, яка зобов'язувалась безвідмовно їх виконувати. Порушник преторських наказів міг бути засуджений до сплати певної грошової суми. Рішення по цивільних справах, які виносилися магістратом (претором), могли бути призупинені забороною вищого магістрата.

Преторські стипуляції. Stipulatio - це урочиста обіцянка сплатити або щось зробити, яку давали у вигляді відповіді на урочисте запитання контрагента. Як правило, стипуляція укладалася за добровільною згодою сторін, але іноді претор змушував до її укладення в інтересах захисту якої-небудь сторони. Наприклад, прохач заявляв претору, що якась сусідська споруда може завалитися і завдати йому збитків. Розглянувши прохання і визнавши його важливим, претор змушував власника споруди дати обіцянку повернути всі збитки, якщо це станеться. Отже, метою стипуляції в даному випадку було надання прохачеві захисту його інтересів шляхом позову, який, коли б не було стипуляції, не міг би відбутися.

Введення у володіння. Претор на прохання зацікавленої особи, вважаючи це прохання важливим, вводив її у володіння цілим майном або окремою річчю. З введенням у володіння майном ми вже ознайомилися, коли мова йшла про виконання рішень, однак є й інші випадки. Наприклад, введення у володіння спадщиною, щоб забезпечити сплату спадкоємцем зацікавленій особі покладених на нього відписів.

Поновлення в первісний стан - restitutio in integrum. Іноді може виявитися, що самі правові наслідки якого-небудь юридичного факту приводять у тому чи іншому випадку до явної несправедливості: без вини пропущений строк позовної давності, угода укладена, але під впливом примусу або обману тощо. Застосування закону в подібних випадках було явною несправедливістю. Більш бажаним є поновлення первісного стану, тобто повернення особи в такий стан, в якому вона перебувала б, якщо б зазначений юридичний факт не відбувся. Претор у таких випадках, в ім'я вищої справедливості, давав потерпілій особі захист, скасовуючи правові невигоди. Можна сказати, що суть інституту restitutio in integrum полягала в захисті приватних прав проти суворої дії закону.

Для застосування реституції необхідні: 1) наявна шкода, при цьому значна; 2) законні підстави; 3) своєчасна заява.

У преторському едикті такими законними підставами були: неповноліття, тобто недосягнення 25-річного віку; обман, помилка, примус під час укладення договору; зміна сімейного стану, тобто коли одна особа ставала підвладною іншій; втрата цивільної правоздат­ності внаслідок усиновлення; раптова відсутність одного з контрагентів з поважних причин.

Просити про реституцію могла тільки заінтересована особа або її спадкоємці. У випадку визнання прохання про реституцію таким, що заслуговує на увагу, претор потім здійснював поновлення в попередній стан різними шляхами: давав прохачеві позов, захищав його за допомогою ексцепції та ін.

Термін для подачі заяви з проханням про реституцію до Юстиніана був однорічним, за Юстиніана - чотирирічний. Реституційне переведення велося і закінчувалося самим претором.

38. Джерела пізнання римського приватного права.

Джерелами пізнання римського приватного права є численні пам'ятки давньоримської та інших культур, археологічні розкопки, нумізматика, папірусологія, книги тощо.

На цей час зібрано і систематизовано багато написів (на могилах, будівлях, камінні, дереві, шкірі, посуді тощо), знайдених в різних частинах Римської імперії, внаслідок археологічних розкопок, що істотно поповнило наші знання в галузі римського приватного права.

У визначенні хронології правових подій істотну допомогу надає нумізматика. На монетах зазначаються роки правління відповідного правителя, що допомагає визначити дату прийняття того чи іншого закону, едикту чи сенатускон-сульту.

Немало цікавих відомостей про зміст окремих інститутів римського приватного права, особливо земельної власності, містять папіруси. Велике значення їх полягає в тому, що вони дають змогу судити про реалізацію норм римського приватного права в дійсному житті.

Дуже важливою і цікавою пам'яткою права є юридичні та неюридичні твори. Це передусім твори римських істориків (Тіта Лівія, Авла Гелія), граматиків (Варрона, Феста, Вале­рія Проба та ін.). Велику цінність мають твори римських письменників III—II ст.ст. до н.е. Плавта і Теренція, які в своїх творах часто торкались правових питань. Багато цінних відомостей містять твори римських ораторів. Один з них (Катон) писав про землекористування, інший (Цицерон) багато виступав у судових процесах, дуже яскраво передавав картини римської судової практики. Великий інтерес станов­лять з цієї точки зору твори Сенеки (І ст. до н.е.).

39. Види володіння.

Римське право розрізняло кілька видів володіння.

Цивільне володіння (possessio civile). Цей вид володіння з'явився тоді, коли не було права власності на землю. Оскільки земля вважалася спільним майном всіх громадян Римської держави, то було дозволено захоплювати пустуючі або покинуті ким-небудь землі для подальшої обробки. Вважалося, що домовладика, захоплюючи землю, володіє нею для своєї сім'ї. В Законах XII таблиць вказувалося, що володілець землі, обробляючи її протягом двох років, перетворюється на власника землі.

Законне володіння — це володіння, набуте будь-якою особою дозволеним способом, наприклад, шляхом передачі, купівлі тощо.

Незаконне володіння — це володіння, набуте недозволеним способом, наприклад, шляхом насильства, обману, таємного викрадення тощо. Незаконне володіння може бути двох видів: добросовісне і недобросовісне. Добросовісне володіння мало місце лише тоді, коли володілець речі не знав і не повинен був знати, що він не має правомірного володіння (наприклад, крадена річ куплена на базарі).

Недобросовісне володіння означає, що володар знає і повинен знати, що він не має права володіння на цю річ (наприклад злодій).

Суб'єктами володіння могли бути лише ті особи, які мають свою волю. Такими не могли бути діти, молодші семи років, божевільні, юридичні особи тощо. Однак допускалося набуття володіння і воло­діння за осіб, не здатних мати свою волю, через представника.

Об'єктом володіння могли бути тільки ті речі, які знаходяться у цивільному обігу. Одночасне володіння кількох осіб однією річчю неможливе, але можливе володіння нею по ідеальних частинах, так зване загальне володіння.

Враховуючи правові підстави фактичного панування над річчю, римляни розрізняли володіння законне і незаконне. Вважалося нормальним станом речі, якщо вона знаходиться у володінні тих, кому належить, тобто у власника, який має право нею володіти. У цьому розумінні власник є законним володільцем. До законних володільців прирівнювалися і похідні володільці.

Незаконне володіння, у свою чергу, може бути двох видів:

а) незаконне добросовісне;

б) незаконне і недобросовісне.

Добросовісне володіння ґрунтується на помилковій думці володільця в тому, що він справді має право володіти даною річчю.

40. Діяльність юристів – як джерело правоутворення.

За найдавніших часів юристами були жерці — служителі храмів.

Юридичні знання тримали в глибокій таємниці, консультації надавали за певну винагороду. Так продовжувалось досить довго, поки Гней Флавій, синьновідпущеника, не вкрав книгу, в якій містилися позови та інші відомості про закони, і не передав її народу. Пізніше вона дістала назву Флавія цивільне право. В період республіки, як і в інші часи, юристи період республіки, як і в інші часи, юристи відносилися до пануючого стану і були виразниками його світогляду, в основному посідали високе службове становище.

Свої консультації та іншу юридичну допомогу вони здійснювали у вигляді порад, як належить поступити в тих чи інших спірних ситуаціях.

Своїми тлумаченнями законів вони надавали окремим нормам потрібного змісту, необхідного напряму і цим самим фактично створювали нові норми. В силу авторитету юристів та їхніх консультацій такі тлумачення набули загальнообов'язкового характеру і вже в республіканський період стали своєрідним джерелом права.

Консультаційна практика юристів, науково-практичні висновки їх безпосередньо впливали на розвиток права. Проте найвищого розквіту римська юриспруденція досягла за часів принципату, коли центр правотворчої діяльності переноситься від преторів до юристів.

Претори як демократичний інститут республіканського Риму не вписувалися в межі принципату, вони поступово втрачали авторитет, нормотворчу активність.

Держава надавала юристам широкий простір для правотворчої діяльності, в чому вони були зацікавлені як професіонали. Внаслідок такого союзу правотворча діяльність отримала новий могутній імпульс за встановленням абсолютної монархії правотворча активність їх помітно занепала.

В 426 р. був прийнятий закон «Про цитування юристів», згідно з яким в основу судового рішення можна було покласти твори Папініана, Павла, Уль-піана, Гая, Модестіна і тих юристів, на кого вони посилались.

Класична юриспруденція (І—III ст.ст.) розвивалася досить бурхливо. В основу й покладено дві юридичні школи — прокуліанців і сабиніанців.

До основних напрямів діяльності класичної юриспруденції можна віднести:

а) твори, присвячені розробці цивільного права;

б) коментарі до преторського права;

в) збірники творів юристів, що об'єднували цивільне і преторське право;

г) підручники з права — інституції, а також збірники правил, міркувань;

д) збірники казусів «Питання» і «Відповіді».

Науково-практичних творів римських юристів до нас дійшло надзвичайно мало. До них належать імператорські конституції.

Імператорські конституції. Від часів абсолютної монархії (домінату) правотворча діяльність повністю зосередилась в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця.

Ще за часів принципату приймалися конституції чотирьох видів: едикти, декрети, рескрипти, мандати. Едикти відрізнялися від преторських. Останні являли собою програму діяльності магістратів, тоді як імператорський едикт містив постанови обов'язкові для всього населення Римської імперії.

Декрети — рішення імператорів з конкретних судових справ.

Рескрипти — письмові відповіді на запити, що надійшли імператору з різних питань.

Мандати — інструкції чиновникам з адміністративних і судових справ.

Дата добавления: 2015-05-31