Правові відносини батьків і дітей. Батьківська влада

Дарування з боку чоловіка

Внаслідок категоричної заборони дарування між подружжям дарування з боку чоловіка могло мати місце тільки до вступу в шлюб — дошлюбне дарування. Дарування майбутнього чоловіка майбутній дружині ввійшло в звичай, а згодом набуло досить чітких контурів після того, як визначилася забезпечувальна функція приданого. Якщо дружина у випадку безпідставного розлучення зі свого боку ризикує втратою приданого, вона зацікавлена в тому, щоб чоловік, отримуючи придане, виділяв певну (приблизно рівну приданому) частину свого майна для подібної гарантії дружині. Це положення не було нормою, правовим обов'язком чоловіка, проте його суворо дотримувалися внаслідок моральних засад. В епоху Юстініана зазначені норми набули подальшого розвитку. Це дало змогу у відповідь на передане чоловіку придане здійснити відповідне дарування не тільки до шлюбу, а й після його укладення. Таке дарування з боку чоловіка дістало назву donatio propter nuptias. Насправді дарування тут не було. Чоловік залишався власником майна, яке обіцяв дружині замість приданого, користувався ним, як і раніше, однак при розлученні з його вини це майно переходило у власність дружини як штрафна компенсація. Найімовірніше, це був заклад на випадок розлучення, при якому дружина не тільки мала право вимагати назад придане, а й могла домогтися передачі цього умовного дарування з боку чоловіка.

Відносини батька і дітей. Для таких взаємовідносин в римській сім´ї була характерною практично безмежна батьківська влада над дітьми. Жодна правова культура не знала такого неприхованого вияву володарювання. Інститут батьківської влади — це прерогатива римських громадян: «Навряд чи є які інші люди, які мали б таку владу над своїми дітьми, що маємо ми, римські громадяни» (Гай Д. 1.1.55).

Patria potestas (батьківська влада) встановлювалась передусім над дітьми, народженими у римському законному шлюбі. На дітей, народжених у незаконному шлюбі, в конкубінаті, а також у будь-якому фактичному спільному житті, батьківська влада не поширювалася. Вони були чужими для нього.

Мати дитини була завжди відома, навіть якщо вона зачала поза шлюбом. Батьком дитини вважали того, хто перебуває у шлюбі з матір´ю дитини. Це юридична презумпція — положення, що не потребує доказів. Павло писав: «Батько — це той, на кого вказує шлюб» (Д. 2.4.5).

Крім народження дітей у законному шлюбі, батьківська влада встановлювалася шляхом узаконення або усиновлення.

Узаконення — встановлення батьківської влади над власними дітьми, але народженими поза шлюбом. Наприклад, батько міг визнати своїми дітей, народжених в конкубінаті. Узаконення проводилось за встановленою формою.

Усиновлення — встановлення батьківської влади над чужими дітьми, з якими батько кровними узами не пов´язаний. Усиновлення провадилось у формі arrogatio чи adoptio. Аро-гація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних в правовому плані, адопція — для осіб чужого права, тобто тих, що перебували під владою pater familias. Внаслідок цього існували різні формальні акти усиновлення. З часом формалізм усиновлення був значною мірою спрощений, і його здійснювали на основі заяви перед судом чи перед імператором.

Узаконення й усиновлення дітей прирівнювалися до народження їх у шлюбі, тобто вони мали правовий статус дітей, народжених у шлюбі. Вони отримували правовий статус та ім´я свого усиновителя (батька, що їх узаконив), право взаємного спадкування з ним, поділу його соціального й громадського становища, на них поширювалася батьківська влада тощо.

Батьківська влада припинялася внаслідок:

а) смерті батька чи дітей; б) звільнення з-під батьківської влади. Фактично батьківська влада була довічною навіть у розвиненому римському праві.

Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім´ї та господарства не припиняли батьківської влади і не послабляли її. Однак досягнення сином високого громадського становища (обіймання посади консула, префекта, магістра) звільняло його від батьківської влади за волею батька. Батько взагалі своїм волевиявленням мав право звільнити сина з-під своєї влади. Це дістало назву еманципації. Форми її були різні. Внаслідок еманципації син ставав «особою свого права», набував повної правоздатності та господарської самостійності, хоч і втрачав спадкові права у своїй колишній сім´ї (останнє обмеження швидко відпало). Проте повністю влада батька не припинялась і після еманципації. Батько зберігав за собою право користування половиною майна сина.

Влада батька над дітьми була безмежною. В архаїчні часи він мав право на життя і смерть дітей з моменту їх народження: міг зберегти життя новонародженому чи викинути його, продати в рабство, застосувати будь-які покарання. Проте згодом свавілля обмежується. В давні часи моральні (але не правові) норми забороняють викидати новонароджених. Законна заборона вводиться лише в період імперії (Д. 9.16.9). Продаж у рабство можливий не більше трьох разів. У період імперії батьківська влада обмежується в праві на життя дітей: вбивство власної дитини прирівнювалося до звичайного вбивства, що тягне карну відповідальність.

У майнових відносинах батька і дітей так само безроздільно володарював батько. Pater familias — єдиний і неподільний власник сімейного майна. Майно, набуте дітьми, автоматично ставало власністю батька. Майнова залежність дітей не послаблювалася з їх віком. Діти не мали права від свого імені здійснювати цивільно-правові угоди, бути власниками майна і в цьому наближалися до становища рабів. Для ведення господарства вони могли наділятися певним майном — пекулієм. У зв´язку з господарською діяльністю за рахунок пекулія діти здійснювали деякі правочини. Однак усе одержане за цими правочинами переходило у власність батька. Батько ніс і відповідальність за цими правочинами.

З часом влада батька обмежується. За Октавіана Августа було встановлено, що майно, яке син-воїн набуває на війні, залишається в його власності. Пізніше вводиться таке саме правило щодо майна, набутого сином на державній службі. Згодом деякі імператорські постанови приписували залишати у власності дітей (а не тільки синів) майно, одержане в спадщину після смерті матері чи інших родичів по її лінії. Це обмежувало майнову владу батька над дітьми, однак не усувало її повністю. На певне майно, набуте дітьми, батько зберігав право довічного користування. Однак майнова самостійність дітей стає загальновизнаною.

Послаблення і диференціація влади батька — наслідок зміни виробничих відносин, розкладу патріархальної сім´ї, індивідуалізації приватної власності, розвитку торгівлі. Ці чинники зумовили необхідність майнової незалежності повнолітніх членів сім´ї.

Правові відносини між матір´ю та її дітьми також існували (хоч мати ніякої влади над дітьми не мала) і повністю залежали від форми шлюбу. При шлюбі з чоловічою владою мати поділяла стан своїх дітей, перебувала (як і її діти) під владою чоловіка чи його pater familias. Нарівні з дітьми вона спадкувала після смерті чоловіка, діти — після смерті матері. Як агнати дорослі сини здійснювали опіку над матір´ю після смерті чоловіка.

У ранній республіканський період при шлюбі без чоловічої влади мати з дітьми практично не була пов´язана. Вона залишалась агнаткою своїх кровних родичів — батьків, братів, сестер і не була з погляду права членом сім´ї чоловіка. Звідси і різні правила спадкування — дружина не мала права бути спадкоємицею після смерті чоловіка й своїх дітей, як і вони після неї.

Утвердження кровної сім´ї чіткіше визначає права матері. Згодом вона дістає право на спільне проживання зі своїми неповнолітніми дітьми внаслідок розлучення з їх батьком, на аліменти на дітей. Дітям заборонялося подавати до матері позови, що ганьблять її, тощо. Розширюються можливості взаємного спадкування дітей і матері.

Дата добавления: 2015-05-31