Права і обов'язки наймача. 15 страница

ка. Навпаки, кредитору, який не одержав в строк виконання зобов’язання, надавалося право, на його розсуд, звернути стягнення або на головного борж­ника або на поручителя. Лише четвертою новелою Юстиніана поручитель, проти якого кредитор пред'являв позов, не зробивши спроби стягнути борг з головного боржника, мав право висунути заперечення проти позову з вимо­гою, щоб кредитор в першу чергу звернув стягнення на головного боржника.

Контрольні запитання

1. Роль зобов'язань у цивільному обороті.

2. Поняття та зміст зобов'язання.

3. Підстави виникнення та класифікація зобов'язань.

4. Поняття юридичних фактів та їх різновиди.

5. Поняття зобов'язань односторонніх, двосторонніх та синалагматичних.

6. Поняття та порядок виконання зобов'язання.

7. Умови відповідальності боржника за невиконання або неналежне вико­нання зобов'язання.

8. Заміна сторін у зобов'язанні.

9. Поняття прострочки виконання зобов'язання, її наслідки.

10. Поняття римлянами вини. Види вини. Відповідальність за чужу

вину.

11. Звільнення боржника від відповідальності за невиконання зобо­в'язання.

12. Засоби забезпечення зобов'язань.

Розділ XI

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДОГОВІР

§1. Поняття та класифікація договорів

Історія римського народу відома науці з тієї пори, коли Рим був невели­кою сільськогосподарською общиною, в якій окремі сім'ї жили замкнутим господарським життям без будь-яких відносин обміну, тобто існувала нату­ральна система господарства. Зрозуміло, що в умовах примітивного господарювання не було потреби в розвинутій системі договорів. Кількість їх була невелика і всі вони укладалися в дуже складній формі, яка, однак, забез­печувала юридичне існування слабкому на той час змісту договору. Однак цей формалізм тоді не був обтяжливий. Правочини укладалися кожним господа­рем так рідко, що виконання навіть досить складних форм не становило труднощів.

З розвитком господарства, посиленням обміну договір перестає бути рідкісним явищем. Поступово римляни створили розгалужену систему дого­ворів, яка забезпечувала надійну правову основу ділових відносин.

Договірне право в Римі розвивалося у таких головних напрямах.

Із загальним прогресом господарського життя відбувалося поступове по­слаблення формалізму. Якщо старе цивільне право визнавало тільки правочини формальні, то нова система, поряд з ним, визнавала вже значну кількість до­говорів без цих формальностей. Крім того, поширювались угоди, які користувалися позовним захистом. Якщо в старому праві форма повністю зак­ривала істинну волю сторін, то нова система чимраз більше звертає увагу на внутрішню волю, визнаючи в ній, а не в зовнішньому її виразі, справжню силу будь-якого правочину. Нарешті, дедалі виразніше на перший план виступає майнова сторона відповідальності за невиконання договору.

У розвинутому римському суспільстві договірні зобов'язання були голов­ною правовою формою, за допомогою якої встановлювалися та закріплювалися господарські зв'язки всезростаючої промисловості і торгівлі.

Закріплюючи нові господарські відносини, договірне право водночас сприяло подальшому розвитку цих відносин відповідно до умов часу.

У договірному праві більше, ніж в іншій галузі приватного права, вияви­лося вміння римських юристів, не відступаючи формально від консерватизму, характерного для римського цивільного права, враховувати нові інтереси й нові потреби і, таким чином, сприяти дальшому розвитку господарського життя. Виконуючи таку стимулюючу роль, римське договірне право було при­датним не тільки для господарських відносин у Римі, а й широко застосовувалося у наступні століття для регулювання економічних відносин, які постійно розвивалися на грунті промисловості j торгівлі.

Як уже зазначалося, спочатку Гай, а потім і Юстиніан серед підстав, що зумовили виникнення зобов'язань, на перше місце висували договір. Проте ні Інституції Гая, ні Юстиніана не дають чіткого визначення договору. Хоч з окремих визначень різних видів договорів можна встановити, що зобов'язаль­ний договір є взаємною угодою двох або більше осіб (контрагентів) про виконання ними взаємних дій або утримання від них. З наведеного визначення поняття договору видно, що його предметом є якась дія або бездіяльність, тобто відмова від здійснення певних дій.

Договір - це вольовий акт, він не може виникнути проти волі сторін. Якщо в договорі виражена воля однієї особи, то такий договір називається односто­роннім. Наприклад, заповіт, прийняття спадщини або відмова від неї. А коли в договорі виражена воля двох сторін (наприклад, купівля-продаж), то такий договір називається двостороннім. Договори трьохсторонні або багатосторонні в римському праві траплялися порівняно рідко.

Договір, якщо він укладений, - це вже певна правова норма, юридичний факт, в результаті якого виникають зобов'язання. Як відомо, поняття зобов'я­зання ширше від поняття договору: зобов'язання виникають (крім договору) ще й ніби з договору, деліктів і ніби з деліктів. Однак не всякий договір пород­жує зобов'язання, хоч переважна більшість є підставою для їх виникнення. Договір стає основою виникнення зобов'язання лише тоді, коли воля сторін, які вступають у договір, спрямована на встановлення зобов'язальних відносин.

У період класичної римської юриспруденції договірна система в Римі була дуже розгалуженою і охоплювала всі господарські відносини. Разом-з тим вона була своєрідною і складною, оскільки розрізняла два види договорів - кон­тракти і пакти, які мали свої суттєві особливості. Римські джерела до контрактів відносили лише певним чином виражені угоди, а саме такі, укладання яких супроводжувалося традиційною символікою чи іншими діями, чи завчасно підготовленими словами. Інакше кажучи, контракти - це формальні угоди, які визнавалися цивільним правом і забезпечувалися позовним захистом. Якщо ж встановлених умов не дотримувались, то укладені угоди оголошувалися не кон-трактами, а пактами. На противагу контрактам пакти являли собою

неформальні угоди найрізноманітнішого змісту. За загальним правилом пакти не користувалися позовним захистом, не мали юридичного значення, базува­лися на добросовісності та справедливості, але не на праві. За виразом римських юристів - це були так звані голі пакти - pacta nuda.

Отже, пакти не користувалися позовним захистом і зобов'язань не пород­жували. Викладене правило, яке спочатку проводилося в життя дуже суворо згодом зазнало деякого пом'якшення. Нові відносини потребували нових до­говірних форм, і римляни були змушені визнати за багатьма пактами силу контрактів, надавши їм позовний захист. Такі пакти дістали назву одягнутих пактів - pacta vestita. Проте, незважаючи на певні корективи, вододіл між кон­трактами та пактами не був усунений повністю.

Відомо, що римська договірна система була досить розгалуженою. Проте в стародавній період не існувало чіткої класифікації контрактів. До їх систе­матизації приступив відомий юрист II ст. н.е. Гай. Усі контракти ним класифікувалися і одержували назву залежно від способу їх,виникнення. Зок­рема, на його думку, договори виникають у результаті використання усної мови - verba, або письмової форми - litterae, або передачі якоїсь речі - res, або формальної згоди - consensus. Звідси контракти набули назв - вербальні, літе­ральні, реальні і консенсуальні.

Важливо усвідомити різницю між реальними і консенсуальними контрак­тами. Реальний договір передбачає обов'язкову передачу речі - без передачі речі угода жодного зобов'язання не породжує і юридичного значення не має. Консенсуальний контракт, навпаки, виникає з моменту досягнення згоди, хоч речі немає і вона може бути передана згодом (наприклад, майбутній врожай). Практичне значення такого поділу полягає в тому, що в консенсуальному до­говорі боржник несе відповідальність з моменту досягнення згоди, а в реальному - сама згода без передачі речі відповідальності не тягне. Кожній з названих груп відповідав перелік договорів, за яким кожний договір "знав" своє місце і не міг переходити з групи в групу.

Спочатку названі чотири групи договорів містили в собі вичерпний пе­релік контрактів, але згодом, з розвитком економічних і торгових відносин, з'явилося чимало угод, яких не можна було віднести до жодної з названих груп. Так з'явилася п'ята група контрактів, яка вже в середні віки дістала назву без­іменних контрактів - contractus innominati. Отже, вся договірна система в Римі поділялася на п'ять видів: вербальні, літеральні, реальні, консенсуальні і без­іменні.

Разом з тим у Римі існував й інший поділ договорів. Як уже відомо, кон­тракти - це формальні угоди, тобто акти, укладені з дотриманням певного формалізму. Проте в древньореспубліканському праві формалізмом супровод­жувалася не тільки процедура укладання, але й тлумачення змісту договору та його застосування. Тлумачачи договір, головну увагу приділяли не з'ясуван-

ню тих думок, які вкладали в нього сторони або які думки вони хотіли вирази­ти в ньому, а в букві договору. Цього вимагало цивільне право - jus civile. У цьому розумінні договори в старому римському праві мали назву договорів суворого права - negatoria stricti juris. Суворість стародавніх договорів саме в цьому і виявлялася, що сторона на випадок спору не могла посилатися на намір вкласти у договір зовсім не той зміст, який випливав з буквального смислу договору. Також не можна було посилатися на якісь обставини, які виявляють несправедливість певної вимоги, якщо вона була пред'явлена іншою сторо- * ною в повній відповідності з точним текстом договору. І лише з появою формулярного процесу, коли претор увів у формулу позову спеціальну екс-цепцію, в якій прямо вказував згадані обставини, суддя брав їх до уваги. З розвитком товарного обороту старий культ слова почав відходити у забуття. Тлумачачи закон або договір, перестали сліпо і грубо формально дотримува­тися букви закону, а почали вникати в його суть. У договорах на букву стали дивитися як на засіб виразити певну думку і відповідно до цього брали до ува­ги не тільки те, що сказано,, але в цілому напрям волі діючих осіб.

Одночасно з відходом від формального тлумачення договору за його бук­вальним змістом під час спорів, які виникали з договорів, допускалися посилання на ті обставини, які виражали вимоги договору формально пра--вильно, а по суті були такими, які не заслуговують на захист у зв'язку з явною недобросовісністю і несправедливістю позивача. Римські юристи в таких ви­падках говорили, що договір тлумачитеся на підставі добросовісноті і справедливості, а звідси і самі договори дістали назву negatio bonae fidei - зас­новані на добросовісності. До них відносили насамперед реальні та консенсуальні договори. Римському праву відомі також й інші договори, зок­рема оплатний договір - якщо вигоду мала лише одна сторона (договір позички).

§2. Структура договору

Будь-який договір складається з певних елементів, які в своїй сукупності створюють його структуру. Усі елементи договору римляни поділяли на дві групи: істотні (необхідні), без яких немає самого договору; другорядні (випад­кові), без яких, договір може існувати, а з'являються вони в договорі лише за бажанням обох контрагентів договору.

До істотних елементів римські джерела відносять: а) згоду сторін, які всту­пають у договір; б) предмет договору; в) правову основу або мету договору.

Договір - це вольовий акт, він може виникнути тільки за погодженням двох або більше осіб. Під час укладення договору воля сторін повинна бути взаєм­ною, спрямованою на досягнення певної мети. Для виникнення договору необхідний зовнішній вираз волі, причому доступний для правильного сприй-

*.

няття і розуміння оточуючими. Воля укласти договір може бути виражена усно, письмово, певною поведінкою, а в деяких випадках мовчанням або за допомо­гою конклюдентних дій.

Другим суттєвим елементом договору є його предмет. Відомо, що всяке зобов'язання, а тим більше договірне, дає право кредитору вимагати від бор­жника щось дати, надати, зробити. Ці ж дії розцінюються нормами римського цивільного права як можливий предмет договру. Але щоб договір набув юри-I дичного визнання, цей предмет має відповідати таким вимогам: він не повинен піддаватися моральному осудові; речі, які становлять предмет договору, не повинні бути вилучені з обігу; предмет договору має відповідати інтересам кредитора.

Роль істотного елемента виконує також правова основа договору (causa). Основа договору визначає його мету, а мета договору робить його таким, яким він є, а¹ не іншим (наприклад, договір купівлі-продажу, а не найму).

Договори, в яких найближча мета очевидна, називаються казуальними. Проте не у всіх договорах мета чітко проглядається. Нариклад, укладаючи стипуляційну угоду, кредитор запитує боржника - даєш 100? Боржник відпов­ідає - даю 100. Тут мета неясна. Договори, в яких мета неясна, називаються абстрактними.

Випадкові елементи договору, на відміну від істотних не відносяться до чис­ла необхідних. Без них договір може існувати, і якщо вони з'являються в договорі, то лише за бажанням обох сторін. Різні варіанти використання ви­падкових елементів були узагальнені римськими юристами, які піддали їх певній класифікації. В цілому можна виділити шість видів випадкових еле­ментів, які нерідко вводили у договір не для того, щоб його визнати дійсним, а тому, що потребу в них відчували самі учасники договору. Це, зокрема, строк дії договору, умова договору, місце виконання та спосіб виконання договору, доповнення до договору, штрафна стипуляція.

Про строк і місце виконання договору вже була мова в розділі про вико­нання зобов'язання., тому ми зупинимося лише на чотирьох інших другорядних елементах договору.

1. Умова виконання договору. Умову (conditio), так само як строк, вводи­ли в договір для того, щоб з нею пов'язати припинення дії договору. В той же час умова суттєво відрізняється від строків.Якщо строк визначався як кален­дарною датою, так і подією, то значення умови може бути надано тільки події, при цьому лише ймовірній події, а не обов'язковій. Подія може бути позитив­ною (якщо корабель прибуде з Африки) і негативною (якщо корабель не прибуде з Африки). Не дозволялося вводити у договір протиправної умови, а також події, які не можуть бути здійснені або аморальні. Крім того, подія по­винна бути віднесена до майбутнього, а не до минулого.

2. Спосіб виконання договору (modus). Цей вид елементів вводили тоді, коли звичайно прийнятий порядок виконання договору необхідно було дещо змінити. Зокрема, така зміна пов'язана з альтернативним виконанням догово­ру. До неї вдавалисяв зобов'язаннях, встановлених з приводу двох або декількох предметів, але врешті виконувалися тільки одним з них, обраним боржником або наділеним правом вибору кредитором. Наприклад, за згодою про продаж одного з двох рабів обмежене певним строком право вибору було надане покупцю. Якщо до настання цього строку обидва раби були живі, по­купець міг вибрати будь-кого з них. У випадку загибелі того раба, якого вибрав покупець, договір припинявся через неможливість його виконання. Проте по­купець міг вибрати іншого раба, тоді договір підлягав виконанню.

3. Доповнення (accessio). Застосовувалося зрідка і використовувалося з метою зобов'язати боржника виконати укладений договір, але не безпосеред­ньо кредитору, а вказаній в договорі третій особі. Наприклад, продавець зобов'язаний доставити предмет покупцеві, але за спеціально укладеним до­говором він доручив доставку предмета власникові транспортних засобів. У цьому випадку учасниками договору залишалися кредитор і боржник (поку­пець і продавець), а не третя особа, і всі стосунки зводилися до них, а не до третьої особи: Це доповнення в договорі не передбачалося.

4. Штрафна стипуляція. її мета встановити розмір грошової суми, яку бор­жник зобов'язувався сплатити кредитору на випадок невиконання договору. Сторона, яка порушила договір і заподіяла тим самим збитки іншій стороні, повинна була цю втрату повернути. Часто розмір такої втрати було дуже важ­ко визначити. Завдяки штрафній стипуляції сума можливих збитків визначалася ще до того, як один з контрагентів допускав порушення своїх договірних зо­бов'язань. Оформлялась штрафна стипуляція, як і всяка інша, за допомогою запитання з однієї сторони і стверджуючої відповіді - з іншої.

При всій життєвій значущості розглянутих додаткових, елементів без них цілком можна було укладати різні конкретні договори. Тому лише внесені в договір сторонами вони набували значення юридичного обов'язку. Щодо юри­дичної сили договору, то вона не перебувала в будь-якій залежності від випадкових договірних елементів. Незважаючи на їх відсутність, юридична сила договору виявилася повною мірою, спираючись на сукупність невід'ємних від договору істотних його елементів.

§3. Загальні умови дійсності договору

Договір, як зазначалось, є взаємною угодою двох або більше сторін. Од­нак юридичну силу угода набуває тільки в разі дотримання встановлених обов'язкових вимог, а саме: законності договору, вільного волевиявлення сторін, форми волевиявлення, праводієздатності сторін, визначення предмета

\

договору і реального виконання дій, які становлять предмет, та ін. У випадку недотримання хоча б однієї з цих вимог договір міг бути визнаний недійсним.

Законність договору. Зміст майбутнього договору насамперед не повинен суперечити правовим приписам, діючим законам. Проте поняття законності договору римляни розуміли досить широко: договір не повинен суперечити не тільки діючому праву, але й вимогам моралі і законам природи. Наприклад, якщо до договору доручення вводили умову про оплату за послуги, то така умова суперечила моральним вимогам, оскільки одержувати гроші за вико­нання послуг у Римі не було прийнято. Незаконними вважали договори, предметом яких було майно або речі, вилучені з обігу, укладені з особою не­право-дієздатною, або такі, що суттєво обмежують дієздатніть особи (наприклад, не можна було вводити у договір умови не одружуватись і не на­роджувати дітей).

Вільне волевиявлення сторін. Договір був визнаний дійсним, якщо воля сторін скеровувалась на його укладення. Однак само по собі волевиявлення договору ще не породжувало. Необхідна була здатність до вільного волевияв­лення, якою в Римі володіли не всі особи. Такої здатності позбавлялися раби, підвладні особи, а також особи, що не мали статусу римського громадянина. Для абсолютно вільного і свідомого волевиявлення потрібна була також по­вна дієздатніть, якої, однак, не мали малолітні і неповнолітні, душевнохворі та деякі інші категорії вільного населення.

Отже, воля сторін мала бути виражена вільно і свідомо. Однак такого вільного вираження волі не було, якщо договір укладався під впливом помил­ки, примусу, обману.

Помилка (error). Помилкою вважалася неправильна уява однієї сторони в договрі про будь-які речі або дії. Якщо згода на укладення договору відбува­лася в результаті помилкового уявлення про річ, то класичне римське право вважало, що й сама згода нібито і не відбулася. Проте помилка в римському праві не завжди трактувалась однозначно. Спочатку її зовсім не брали до ува­ги. Згодом на помилку почали зважати тільки тоді, коли вона була істотною і вибачливою. До істотних і вибачливих римське право відносило: 1) помилку в характері правочину (наприклад, одна особа дає річ на збереження, а інша думає, що річ їй дарують); 2) помилку в предметі договору (покупець мав на увазі купити раба Тація, а йому продали Люція); 3) помилку в якості предмета договору (помилково мідна річ була продана як золота); 4) помилку в особі контрагента. Цю помилку брали до уваги лише в тому випадку, якщо особа контрагента мала суттєве значення для іншої сторони (наприклад, особа мала намір укласти договір з відомим архітектором, а він виявився не тим, за кого його прийняв контрагент).

Помилка в мотивах укладення договору вважалася неістотною, договір вважався дійсним і оспоренню не підлягав.

Римські юристи розрізняли не тільки помилку, але й незнання закону і по­милку фактичних обставин. Помилка в праві завжди була невиправною, оскільки право, на їх думку, повинні знати всі громадяни, а фактичні обстави­ни можна було й не знати.

Обман (dolus) - навмисне введення в оману контрагента з метою спонука­ти його до укладення невигідної для нього угоди. Це злісний намір обманщика, спрямований на здійснення вигідного для себе, але протиправного правочину.

За твердженням Ціцерона, обман як дія, що знищує'договір, був введений цивільним претором Аквілієм близько 44 р. до н.е. Він дав таке визначення обману: "Коли про людське око робиться одне, а насправді діється зовсім інше". Згодом відомий юрист Лабеон уточнив поняття обману: "Це є лукав­ство, хитрість, здійснені з тим, щоб ошукати, заплутати, обдурити іншого".

УІ ст. н.е. претори поширили поняття обман на всі ті правочини, які, хоч і допустимі з формального погляду, проте були в явній суперечності з понят­тями добросовісності, справедливості і честі, і почали давати потерпілому позов - actio doli з річним строком позовної давності. Це, зокрема, позов про визнан­ня договору недійсним, про стягнення збитків, заподіяних обманом. Крім того, обманута сторона мала право вимагати проведення реституції, а обманщик піддавався публічному безчестю.

Примус. Недійсним вважався договір, укладений під примусом. Примус' міг бути двох видів: у вигляді насильства, тобто застосування сили (vis absoluta) і у вигляді погрози (metus). Угода, укладена за допомогою фізичного насиль­ства, завжди вважалася недійсною, оскільки в такому випадку має місце повна відсутність волі. Дещо по-іншому підходили римські юриста, до визнання дійсності договору, укладеного під загрозою. Раннє римське право визнавало угоду, укладену під загрозою, дійсною. Римські юристи обґрунтовували це тим, що хоч і під загрозою, під тиском, але все ж таки волю було виражено. Згодом римські юристи дійшли висновку, що воля, виражена під загрозою, не є справ­жньою, тому особі, яка виразила волю під загрозою, надавалися різні способи захисту, щоб уникнути небажаних наслідків, зокрема це: а) заперечення проти позову про виконання зобов'язання; б) позов потерпілого про повернення йому переданого за договором; в) право вимагати проведення реституції. Цими за­собами могла користуватися лише потерпіла особа проти того, хто погрожував, а також проти його спадкоємців. У разі відмови добровільно відшкодовувати збитки претор у своїй формулі приписував судді: "Якщо буде доведено..., то присуди чотирикратне повернення заподіяних збитків, а правочинвизнай не­дійсним".

Форма волевиявлення. Це означає, що договір повинен бути укладений за відповідною формою, передбаченою законом або угодою, недотримання якої робило договір недійсним. Такими формами волевиявлення були: а) манципа-ція (mancipacio) - урочиста форма укладення угоди в присутності сторін, свідків

вагаря з вагою і проголошення певних формул; б) поступка правом (in jure cessio) - покупець і продавець прибували до претора і шляхом фіктивного по­дання позову першим і його визнання другим річ переходила у власність покупця; в) stipulatio - укладання угоди за допомогою запитання майбутнього кредитора і відповіді боржника: яка збігається з запитанням. Наприклад: "Об­іцяєш дати 100? Обіцяю"; г) деякі письмові договори.

Нарешті, важливою умовою визнання дійсності договору є чітке визна­чення предмета договору і реальна можливість його виконання, тобто, щоб предмет був можливим, речі не були вилучені з обороту і щоб договір не супе­речив існуючим звичаям та правилам.

§4. Порядок укладання договору. Представництво

Протягом усієї історії Стародавнього Риму процес укладання договору не був однаковим. Зміни в процесі укладення договорів залежали від виду дого­вору. Наприклад, такий важливий вербальний контракт, як стипуляція, передбачав, що необхідною умовою визнання його дійсності була ініціатива, яка виходила від кредитора у формі запитання до боржника: "Чи обіцяєш зап­латити мені 100 асів?" Після стверджувальної відповіді боржника договір вважався укладеним.

В інших видах договорів процес їх укладання може починатися як з боку кредитора, так і боржника.

Укладання договору починається переважно з оголошення сторони, яка бажає укласти певний договір, про свій намір вступити в зобов'язально-пра­вові відносини з іншою особою для досягнення якоїсь мети. Така пропозиція укласти договір називається офертою (propositio). Оферта могла бути здійсне­на найрізноманітнішими способами, але з умовою, щоб друга сторона її правильно сприйняла. Це можна було зробити пропозицією іншій стороні, оголошенням, рекламою, виставкою товарів на ринку тощо.

Проте для того, щоб договір відбувся, однієї оферти було не досить. По­трібно, щоб оферту прийняла зацікавлена особа, тобто, щоб вона була акцептована. Звідси прийняття пропозиції укласти договір називається акцеп­том. У консенсуальних договорах акцептування оферти і свідчило про досягнення згоди, тобто було укладенням договору. Однак, якщо договір не був консенсуальним, то крім досягнутої таким шляхом згоди сторін потрібно було ще виконати необхідну форму (письмовий контракт) або у крайньому разі (у випадку реальних контрактів) передати річ, яка була предметом дого­вору. Отже, згода вважалася такою, що відбулася, коли пропозиція укласти договір, яка виходила від однієї особи, приймалася іншою. Переговори про укладання договору могли вестися їх учасниками як безпосередньо, так і через представника.

Слід, однак, зазначити, що навіть у розвинутому праві не було відоме як загальне правило те, що в сучасному праві називають укладанням договору за допомогою представника. Рабство заважало широкому розвиткові представ­ництва в Римі і тому питання про представництво недостатньо розроблене в джерелах римського права.

У зв'язку з розвитком Римської держави, перетворенням її у великий тор­говий центр дедалі гостріше відчувається потреба в інституті представництва під час укладання договорів. Під представництвом розуміли такі відносини, коли наслідки правочинів, здійснених однією особою від імені іншої, безпосе­редньо переносилися на цю особу. Представники бувають прямі і непрямі. Прямий представник діє від імені і за рахунок господаря. Непрямий представ­ник діє за рахунок господаря, але від власного імені. Усі наслідки при цьому переносили на нього.

Пряме представництво було можливе: а) за статутом юридичної особи; б) за дорученням, яке виходило з посади або від державної влади; в) за доручен­ням приватної особи. Представництво могло бути загальним і спеціальним.

У разі безпосередньої участі сторін в укладенні договору він набував юри­дичної сили відразу після досягнутої згоди. Якщо переговори про укладання договору не велися безпосередньо сторонами майбутньої угоди, то така угода не набувала юридичної сили лише тоді, коли представник був відкликаний до її остаточного укладення.

Контрольні запитання

1. Поняття та класифікація договорів: контракти і пакти.

2. Договори суворого права і основані на добросовісності.

3. Структура договору. Суттєві та додаткові елементи договору.

4. Поняття законності договору.

5. Загальні умови визнання дійсності договорів.

6. Укладення договору. Представництво.

Розділ XII. ОКРЕМІ ВИДИ ДОГОВОРІВ

§1. Вербальні контракти

Відомо, що класифікували договори залежно від їх основ. Розрізняли: вер­бальні контракти, основані на проголошенні традиційних формул (звідси назва вербальні); літеральні - це контракти писані; реальні (лат. res - річ), які для визнання своєї дійсності вимагали передачі речі; консенсуальні - основані на підставі досягнення згоди; нарешті контракти безіменні.

Найстародавнішими з названих контрактів були вербальні, яких у римсь­кому праві виділяли три: стипуляція; обіцянка раба в разі звільнення не поривати зв'язків зі своїм патроном і надавати йому у випадку потреби матер­іальну допомогу; усна обіцянка дати придане. Два останні договори спочатку не мали особливого.значення, і, навпаки, стипуляція в усій системі зобов'я­зань посідає значне місце.

Стипуляцією, як відомо, називався усний договір, укладений за допомо­гою запитання майбутнього кредитора і відповіді боржника, яка збігається з запитанням. Наприклад, кредитор запитує: "Обіцяєш дати 100?" Боржник відповідає: "Обіцяю дати 100". Ще Гай вважав стипуляцію недійсною, коли на запитання'кредитора: "Обіцяєш дати 100?" Боржник відповідав: "Обіцяю дати 50". Ось чому зобов'язання із стипуляції було зобов'язанням суворого права і підлягало буквальному тлумаченню. Але з часом крайній формалізм був пом'якшений, і у випадку спору між сторонами з приводу суми визнавало­ся, що зобов'язання встановлено в меншій сумі - не 100, а 50.

Дата добавления: 2015-05-31