Права і обов'язки наймача. 17 страница

З договору купівлі-продажу виникає зобов'язання двостороннє, при цьо­му рівномірно двостороннє, тобто обидві сторони мають взаємні права і обов'язки. В цьому полягає принципова суть усякого двостороннього сина-лагматичного договору.

Щодо прав і обов'язків контрагентів, то найменше питань порушували права й обов'язки покупця. Він мав право вимагати передачі у власність про­даної речі належної якості у встановлений строк у зазначеному місці. Це його право забезпечувалося позовом з приводу купленого (actio entil), а коли про­давець ухилявся від передачі, то покупець мав право забрати річ у примусовому.порядку. Навіть тоді, коли квіритський власник порушував питання про по­вернення проданої речі без манципації, на стороні покупця було таке достатньо міцне знаряддя преторського захисту, як заперечення про продану і передану річ.

Вимагаючи передачі речі, покупець був зобов'язаний сплатити продавцю погоджену ціну, як необхідну умову переходу до нього права власності на про­дану річ. Якщо покупець безпідставно відмовлявся від прийняття речі, то він був зобов'язаний відшкодувати продавцю заподіяні йому збитки.

Дещо складніше виглядають права і обов'язки продавця. Він мав право вимагати від покупця прийняти продану річ і оплатити обумовлену догово­ром ціну. Для виконання цих дій міг бути встановлений певний строк, а якщо його не було, передбачалася зустрічність виконання: сплата грошей покупцем в обмін на передачу речі продавцем. У випадку відмови або прострочки пла­тежу покупець зобов'язувався відшкодувати понесені продавцем збитки. Для забезпечення цього права продавцеві давався позов actio venditi (позов з про­даного).

1. У продавця було досить широке коло обов'язків, найважливіше з яких - передача речі або товару покупцю у власність. Це кінцева мета договору купівлі-продажу. Проте передану річ не можна було використати за призна­ченням внаслідок її знецінення через недоліки, то така передача не вважалася виконанням продавцем прийнятого на себе обов'язку. Оскільки продавець передає покупцеві річ у власність, то він сам повинен бути її власником, бо якщо продавець не є власником речі, то й покупець не може стати її власником (за винятком тих випадків, коли речі продаються від імені власника, наприк­лад комісійна продажа), а отже, річ не може бути віндикована її справжнім власником. У такому випадку продавець зобов'язаний нести відповідальність за евікцію речі.

Евікцією речі називається відсуження третьою особою речі від покупця на підставі права, яке в неї було ще до передачі речі продавцем покупцеві. Але як бути, коли все ж виявиться, що продавець не є власником, внаслідок чого річ у покупця була відсуджена, тобто відбулася евікція речі. Відомо, що у випадку манципації продавець ніс відповідальність за спеціальним позовом. Для того, щоб гарантувати покупця на випадок евікції і в тих випадках, коли купівля-продаж здійснювалася не у вигляді манципації, стали вдаватися до особливої стипуляції, за допомогою якої продавець обіцяв покупцеві відшкодування под­війної ціни, якщо річ буде відсуджена. Із спливом часу відповідальність за

евікцію стали розглядати настільки невід'ємним елементом договору купівлі-продажу, що коли вона не була включена особливим погодженням про відповідальність, то покупець навіть після укладення договору за допомогою позову actio empti мав право вимагати укладення цієї стипуляції, а якщо річ було вже відсуджено, то домагався відшкодування збитків.

Проте позов на підставі евікції покупець міг і не одержати, якщо позбав­лення володіння купленою річчю сталося внаслідок його пасивності, безтурботності, зокрема, коли покупець не повідомив вчасно продавця про евікцію речі і тим самим позбавив його можливості брати участь у судовому процесі й довести своє право власності на річ. Якщо покупець повідомляв про­давця про евікцію речі, то продавець усіма доступними засобами повинен був допомагати покупцеві заперечувати позов третьої особи. Тільки в тому ви­падку, коли продавець не сприяв покупцеві в запереченні позову або сприяв, але безрезультатно, і від покупця куплена річ відсуджувалась, покупець міг стягнути з продавця подвійну ціну у вигляді штрафу. Крім того, продавець визнавався злодієм з усіма наслідками, що з цього випливали.

2. Продавець, передаючи річ покупцеві, повинен гарантувати її якість. Якщо продану річ не можна було використати за призначенням, оскільки вона знецінювалась внаслідок виявлених недоліків, таку передачу не можна було вважати виконанням продавцем прийнятого на себе обов'язку. Однак норми права про відповідальність продавця за неналежну якість проданої речі розви­валися поступово. Старому цивільному праву така відповідальність не була відома. З виникненням купівлі-продажу в стипуляційній формі, якщо сторони мали намір встановити таку відповідальність, вони повинні були укласти про це особливу угоду також у формі стипуляції. Коли купівля-продаж стала кон-сенсуальним контрактом добросовісності, поступово виробилися уявлення про те, що мовчання продавця про відомі йому недоліки проданої речі суперечить доброчинності: це прирівнювалось до обману, метою якого було продати не­придатну річ. З огляду на це в подібних випадках покупцеві стали давати позов про повернення завданих збитків, проте за недоліки, невідомі продавцеві, він не ніс відповідальності. Відповідальність продавця наставала лише тоді, коли недоліки речі, яка продавалася, були невідомі і не могли бути відомі покуп­цеві, а продавець, скориставшись цим, продавав цю річ. Наприклад, продавець не повідомляє незрячому покупцеві про недоліки речі. І, навпаки, якщо поку­пець зрячий, проте купує сліпого раба, то в цьому випадку продавець не відповідає за подібні недоліки.

Це положення було дещо змінено едиктом курильних едилів - особами, які стежили за правочинами, що здійснювалися на ринках. Правочини купівлі-продажу, які тут вчинялися, мали особливо велике значення в Римі, бо саме тут продавалися найбільш цінні для рабовласницького господарства речі - раби, робоча худоба та ін. Спостерігаючи за порядком на ринках, едили приписали,

щоб продавці рабів, тварин оголошували про всі недоліки виставлених на про­даж об'єктів. Якщо через деякий час виявлялися інші, не оголошені, недоліки речі, то продавець ніс відповідальність незалежно від того, чи знав він про них, чи не знав. Покупець мав право вимагати або зменшення купівельної ціни, або повернення сторін у поперднє становище. Позов про зменшення купівель­ної ціни міг бути пред'явлений протягом року, а про повернення сторін у попередній стан - протягом шести місяців.

3. Обов'язок продавця полягав також у забезпеченні збереження речі до її передачі покупцеві. З огляду відплатності договору купівлі-продажу прода­вець зобов'язувався виявляти стосовно проданої речі властиву доброму господареві турботливість, як до своєї речі, а, отже, він ніс відповідальність навіть за легку необережність. Разом з тим постає інше питання, тісно пов'яза­не з попереднім: хто бере на себе ризик за випадкову загибель речі з моменту укладення договору? Якщо річ не була відразу передана покупцеві, то, згідно з загальним принципом, і право власності на неї ще не перейшло; власником залишається продавець. Він, як уже зазначалось, відповідає, перед покупцем за будь-яке погіршення речі і за її загибель, якщо в цьому була його вина. Од­нак, коли річ гинула без його вини, чисто випадково, то він від відповідальності звільнявся. Більше того, римське право визнавало, що продавець може навіть вимагати від покупця сплати ціни за річ, яку він не доставив і доставити не може. Існував навіть вираз - "ризик випадкової загибелі речі лягає на покуп­ця, якщо сторони не передбачали інше".

Цей вислів суперечив загальному принципу римського права, згідно з яким наслідки випадковостей, які можуть спіткати річ, доводиться зазнавати влас­никові речі. В таких випадках договір купівлі-продажу укладений, проте річ ' ще не передана, а тому покупець ще не став власником, але ризик випадкової загибелі проданої речі переходив до покупця. Отже, покупець ніс ризик ви­падкової загибелі речі незалежно від того, чи став він власником купленої речі, чи ще ні.

У літературі з римського права це явище пояснюється тим, що договір купівлі-продажу до того як був визнаний консенсуальним, здійснювався за допомогою двох окремих стипуляцій, які породжували два незалежних один від одного зобов'язання: перша стипуляція передбачала передачу речі, друга -оплату речі, при цьому річ переходила до покупця, котрий ніс ризик випадко­вої загибелі. Це правило так міцно вкоренилося в юридичній практиці, що його стали застосовувати й тоді, коли договір купівлі-продажу дістав визнан­ня консенсуального контракту. У зв'язку з переходом на покупця з моменту укладення договору ризику випадкової загибелі проданої речі до нього надхо­дили також різного роду випадкові прирости, поліпшення тощо, які сталися після укладення договору.

II. Договір найму. Другий важливий договір з категорії консенсуальних є договір найму (locatio conductio). Історичний процес його розвитку надзви­чайно спірний. Дехто розглядає спочатку найм як реальний контракт і що лише згодом він здобув визнання консенсуального. Цілком можливо, що не всі види найму розвивалися одночасно. У всякому разі за часів Сцеволи всі консенсу-альні контракти забезпечувалися цивільними позовами, які базувалися на добросовісності (bone fidei).

_ Римляни розрізняли три види договору найму: 1) найм речей; 2) найм по­слуг або робочої сили вільної людини; 3) замовлення (підряд). Існування трьох подібних договорів свідчить про різноманітність найму, розвиток якого знач­ною мірою стримувало рабство. Всі три договори є консенсуальними і синалагматичними.

1. Договір найму речей (locatio conductio rei). За цим договором одна сто­рона - наймодавець (locator) зобов'язується надати іншій стороні - наймачеві (conductor) річ у тимчасове користування, і наймач зобов'язується сплатити за користування річчю певну винагороду, а після закінчення договору передати річ наймодавцеві. Найм плодоносний називається орендою. Об'єктом догово­ру найму речей могли бути всі рухомі й нерухомі, тілесні й безтілесні (зокрема usufruct - узуфрукт), свої та чужі речі, не вилучені з обороту і неспоживні, навіть в разі їх господарського вжитку, тому що наймач мусив повернути найману річ. Будучи консенсуальним, договір найму речі спирався лише на саму згоду сторін про найм. Але, щоб набути юридичної сили, ця згода, крім предмета найму, повинна була визначити і найману плату. При цьому вимагалось, щоб наймана плата була чітко визначена, а не залежала від рішення одного з кон­трагентів, тобто справжня, а не вдавана, виражена в грошах. Саме цим договір найму речей відрізняється від позички.

Спеціальну регламентацію одержав платіж найманої плати, коли вона виз­началася в натурі, тобто продуктами за оренду сільськогосподарських угідь. Римляни враховували вплив різних факторів на врожай. Якщо це були факто­ри стихійного характеру, то орендатор звільнявся від сплати оренди, коли це був неврожайний рік, то класичні римські юристи, не даючи повного звільнення від оплати, пояснювали це так: один рік неврожайний, а наступний дасть над­лишок врожаю. Тому в неврожайний рік наймач звільнявся від повної сплати оренди, а у врожайний сплачував за неврожайний. Для забезпечення виконан­ня договору в разі оренди міських та сільських ділянок, а також будинків на користь наймодавця, відповідно до закону, встановлювалося заставне право на внесене та ввезене майно наймача. Орендатор не мав права нічого вивози­ти з ділянки до тих пір, поки не розрахується із землевласником.

Синалагматичний характер договору найму передбачає різні права і обо­в'язки сторін, обидві сторони відповідають одна перед одною за будь-яку вину (omnis culpa), хоч ризик випадкової загибелі об'єкту найму покладався на най-

модавця, оскільки він залишався власником, а наймач, за римським правом, не був навіть володільцем найнятої речі. Визначимо права і обов'язки наймодавця.

1) Наймодавець зобов'язувався передати наймачеві річ у користування на весь зазначений у договорі строк користування. При цьому річ повинна бути передана в такому стані, щоб користування нею було можливим відповідно до договору. Якщо передана у користування річ виявилася непридатною або не давала того ефекту, на який розраховував наймач, то наймодавець був зобов­'язаний компенсувати втрачені інтереси наймача. В іншому разі наймач міг відмовитися від договору або вимагати зменшення найманої плати. Якщо най­модавець не був винний в тому, що річчю неможливо користуватися, то він не ніс відповідальності перед наймачем, але й не мав права вимагати найманої плати.

2) Наймодавець був зобов'язаний забезпечити наймачеві умови спокійно­го користування річчю відповідно до договору: ремонтувати річ, сплачувати всі збори і платежі, якими річ оподатковується, усувати будь-які перешкоди, з якими стикався наймач.

3) Наймодавець мав право вимагати виплати винагороди за користування річчю, обумовленої договором, а також повернення речі у встановлений строк у цілості. Якщо наймач повертав річ у не встановлений строк, то наймодавець мав право вимагати відшкодування заподіяних збитків. Для забезпечення ви­мог наймодавця йому давався позов з приводу переданого в найм (actio locati).

1) Наймач був зобов'язаний сплачувати найману плату за користування річчю у певні строки, якщо такі строки не були визначені в договорі, то після закінчення найму.

2) Наймач повинен користуватися річчю з урахуванням змісту договору або її господарського призначення. Він ніс відповідальність за будь-яке по­шкодження і погіршення найнятої речі, якщо це сталося з його вини (навіть легкої).

3) По закінченні строку найму наймач повинен повернути найняту річ най-модавцю в цілості і без пошкоджень. Якщо все ж затримка або пошкодження сталися з вини наймача, то він був зобов'язаний повернути наймодавцеві збит­ки, які він зазнав від пошкодження чи несвоєчасного повернення речі.

4) За час найму наймач міг зробити певні витрати на найняту річ. Якщо такі витрати були необхідні, корисні, господарсько доцільні, то наймач мав право вимагати від наймодавця повернення таких витрат. Коли ж такі витра­ти пов'язувались з особистими примхами і смаками наймача, то вони не підлягали поверненню. Наймачеві давалося право відокремити такі витрати, якщо це не погіршувало якості основної найнятої речі.

5) Наймач мав право передати найняту річ іншій особі в піднайм, якщо у договорі не було передбачено чогось іншого. В такому випадку за збереження речі та її використання за господарським призначенням відповідав основний наймач як за свою вину. Інтереси наймача забезпечувалися позовом з приводу найнятого.

Наймодавець до спливу строку договору найму міг продати найняту річ. Нов'ий власник не був пов'язаний договором свого попередника і наймач міг користуватися річчю лише з його згоди. Якщо новий власник не давав найма­чеві згоди на користування річчю, то попередній власник ніс відповідальність перед наймачем за договором.

У процесі договірних відносин з приводу найму можуть виникнути підста­ви для розірвання договору з причин, які виходять як від наймодавця, так і від наймача. Не вдаючись у деталі, наведемо лише деякі з цих підстав припинення договору: а) після закінчення строку договору найму; б) після заяви однієї з сторін, якщо строк договору не був визначений; в) якщо наймач в разі строко­вого договору найму протягом двох років не сплачував найману плату; г) якщо річ потребувала ремонту, без якого неможливо було нею користуватися; д) якщо внаслідок непередбачених обставин самому власнику стала потрібна віддана у найм річ; є) у випадку продажу речі іншій особі, яка не бажала про­довжувати договір; ж) якщо наймач зловживав своїм правом користування найнятою річчю, що призводило до її псування.

Здебільшого найм припинявся зі спливом строку договору, якщо його дія не продовжувалася на невизначений строк шляхом мовчазного поновлення, коли наймач продовжував користуватися майном, а наймодавець - приймати найману плату. Смерть однієї із сторін не припиняла договору найму.

2. Договір найму послуг або робочої сили (locatio-conductio operarum). Це консенсуальний контракт, за яким одна особа - найнятий (locator) віддає в роз­порядження іншій особі - наймачеві (conductor) свою робочу силу, свою працю за певну винагороду.

Слід зазначити, що в умовах рабовласницького суспільства цей договір не мав значного поширення. Перешкоджала поширенню найму вільної робочої сили рабська праця. На фізичну працю в рабовласницькому суспільстві диви­лися як на таку, що ганьбить вільну людину. І, навпаки, праця вільних професій, таких як лікаря, поета, художника, розумова праця були в Римі у великій по­шані і вважалася настільки благородною, що оплачувати її на основах найму вважалося ганебним.

Однак не слід гадати, що особи вільних професій виконували замовлення безоплатно. Коли замовлення виконувалося особою вільної професії, то в та­кому випадку не мали на увазі договір найму послуг, а мова йшла не більш ніж про заохочення, почесну винагороду - так званий гонорар, який не можна було

стягнути поза загальним порядком процесу. Гонорар визначався розсудом ма­гістрату і позови щодо стягнення гонорару не могли подаватися.

Предметом договору найму послуг були фізичні роботи, які виконувалися за вказівкою і наглядом наймача (наприклад, догляд за певними особами, праця на плантаціях, у саду). Найнятий зобов'язаний протягом'строку договору на­давати свою робочу силу, а наймач сплачувати обумовлену найману плату. Він звільнявся від платежу в тому випадку, коли найнятий не виконав роботи навіть через незалежні від нього обставини. Інтереси обох сторін захищалися позовами - actio conducti і actio locati.

Договір особистого найму міг бути укладений на певний строк і безстро­ково. У безстроковому договорі кожна сторона могла в будь-який час заявити про відмову від договору. Смерть наймача не припиняла договору найму.

3. Договір підряду (або замовлення). Підряд або замовлення - це консенсу-альний договір, за яким одна сторона - підрядник бере на себе зобов'язання виготовити для іншої - замовника певну річ за грошову винагороду. У цьому полягає відмінність договору підряду від особистого найму, згідно з яким той, хто наймається зобов'язаний надати певні послуги, працює за вказівками най­мача, віддає свою працю в його розпорядження. За договором підряду підрядник самостійно виробляє план досягненння мети, яку вказує контрагент, наприклад побудувати корабель, будинок. Отже, об'єктом договору підряду є не особиста праця як така, а результат, якого треба досягнути.

Матеріал для виконання підряду, головно, повинен давати замовник, бо коли підрядник використовував свій матеріал, то вважалося, що в такому ви­падку має місце не договір/підряду, а купівлі-продажу. Підрядник мав виконати роботу згідно з договором і здати її у встановлений термін. Він відповідав за будь-яку вину, навіть легку. Виконуючи умови договору, підрядник міг дору­чати роботу іншим особам, так званим субпідрядникам, і за їх вину він відповідав як за свою власну.

Що вважалося виною підрядника? За словами Гая, якщо підрядник ста­виться до справи, як турботливий господар до свого майна, то його вини немає. Випадкова загибель речі або її псування також лягають на підрядника доти, доки він не здасть речі. З цього моменту відповідальність переноситься на за­мовника.

У процесі виконання роботи може з'ясуватися, що за встановлену ціну ви­конати її неможливо. Замовник міг погодитися на збільшення винагороди підрядника або припинити роботу і відмовитися від договору. Проте, якщо за­мовник безпідставно відмовився прийняти виконану підрядником роботу, то він все ж не звільнявся від обов'язку заплатити підряднику передбачену договором винагороду.

III. Договір доручення (mandatum). Цим договором одна особа - довіри­тель доручає іншій особі - довіреному виконання якоїсь справи або цілої низки

справ. Часто доручення виражалося в якихось індивідуальних діях: купівля або продаж раба, одержання вантажу за місцем його доставки морським шля­хом тощо. Траплялися випадки, коли довіреному доручали управління цілим майном довірителя, управління спадщиною, торговельною установою.

Договір вважався укладеним з моменту досягнення згоди, іноді навіть мов­чазної. На відміну від найму договір доручення будувався на безоплатній основі. І якщо довірений за виявлені послуги одержував винагороду, то лише у вигляді гонорару, сплаченого довірителем за власною ініціативою, а не ви­конання умови, завчасно включеної до договору. Тільки в період екстраординарного процесу допускалося примусове стягнення винагороди за позовом довіреного в розмірі, визначеному рішенням магістрату.

Договір доручення був двостороннім контрактом, але права і обов'язки між контрагентами розподілялися нерівномірно, а тому він не був синалагматичним. Дещо більші вимоги ставилися до довіреного, оскільки прийняти доручення це була його особиста справа, але коли він прийняв його, то пови­нен докласти максимум зусиль, щоб виконати прийнятий на себе обов'язок. Загальний принцип, який полягав у тому, що сторона, яка не одержує з дого­вору вигоди, матеріально в ньому не зацікавлена, несе обмежену відповідальність, у даному випадку не застосовувався. Довірений відповідав за будь-яку вину і був зобов'язаний повернути всі збитки, заподіяні довірите­леві в процесі виконання договору доручення, хоча б вони були заподіяні внаслідок легкої вини довіреного.

Не завжди довірений повинен був сам виконувати доручення; він міг залу­чити до виконання доручення й інших осіб, так званих субститутів, але це треба було обумовити в договорі, в іншому разі залучення третіх осіб не дозволяло­ся. Від цього залежала й відповідальність довіреного за дії третіх, осіб. Якщо довірений не мав права користуватися їх послугами, але все ж таки залучив до виконання доручення, то він відповідав за їхні дії як за свої власні і був зобов­'язаний повернути довірителю заподіяну цими особами шкоду. Якщо ж довірений мав право, то в разі заподіяння шкоди він відповідав тільки за невдалий вибір цих осіб, а не за їх дії.

Доручення мало бути виконане в точній відповідності із змістом догово­ру. Довірений не міг змінити доручення навіть з вигодою для довірителя, а у випадку перевищення довіреним меж доручення, довіритель не був зобов'яза­ний приймати виконання, проте виконане в межах доручення повинен прийняти. Після виконання в межах доручення довірений був зобов'язаний передати довірителю результати виконаня, зокрема все стягнене з його борж­ників, те, що випадково потрапило до нього, призначене для довірителя та ін. Разом з тим він мав звітувати перед довірителем, передати йому всі докумен­ти, які стосувалися доручення. Ухилення довіреного від передачі набутого

давало довірителю право пред'явити до нього позов, який називався прямим позовом з доручення - actio mandati directa.

Обов'язки довірителя зводилися до прийняття результату, досягнутого до­віреним у порядку виконання доручення, а також до компенсацї зроблених з цим витрат і сплатити гонорар. Якщо довіритель від компенсації витрат ухи­ляється, довірений набуває право пред'явити до нього позов, який називався зворотним позовом з доручення - actio mandati contraria.

Договір доручення здебільшого припинявся з його виконанням. Крім ви­конання, цей договір міг бути припинений: а) на односторонню вимогу довірителя, заявлену ще до того, як виконання не відбулося; б) на односторон­ню вимогу Довіреного, який, однак, під страхом відповідальності за спричинені збитки мав вести доручену справу, поки довіритель не зможе забезпечити свої інтереси іншими засобами; в) зі смертю довірителя або довіреного. Проте спад­коємці померлого довірителя були зобов'язані визнати всі дії, здійснені довіреним до того як він довідався про смерть довірителя, а сподкоємцям по­мерлого довіреного приписувалося продовжувати ведення невідкладних справ, поки довіритель не зможе прийняти їх на себе або доручити іншій особі.

IV. Договір товариства (societas). Це консенсуальний договір, за яким дві або більше сторін погоджувалися спільно брати участь у досягненні якоїсь мети, дозволеної правом, корисної суспільству і самим товаришам, які бра­ли у цьому участь.

У своєму історичному розвитку товариство, без сумніву, бере свій поча­ток від ранньої римської сім'ї, яка об'єднувала під владою домовладики людей і майно. В літературі іноді її називали консорціум.

На початку републіки почали виникати товариства на Грунті різного підприємництва, які певною мірою копіювали сімейні порядки, але поступово набували своїх специфічних рис. Товариство відрізняється від усіх інших до­говорів тим, що в ньому могли брати участь багато осіб, які об'єднували свої. майнові вклади для досягнення певної мети - побудувати дім, вести торговельні справи тощо. Кожний з товаришів вносив свій вклад: гроші, майно, професійні вміння - відповідно до договірних умов.

Необхідним положенням товариства визнавалася згода товаришів, яка, на відміну від інших консенсуальних договорів, повинна бути постійною, а отже, смерть одного з товаришів припиняла діяльність товариства.

З часом товариства в Римі диференціюються за видом своєї діяльності: одні були постійно діючими, інші створювалися для певної мети і після її досягнен­ня розпадалися. Товариші за згодою об'єднували свої вклади, щоб перетворити їх у спільне майно. Римському праву були відомі такі види товариства.

1. Товариство всякого майна (societas omnius bonoram). Це товариство свто-рювало найбільш повну спільність - спільність усього майна, навіть випадково

одержаного (на<¹Р^иклад' ^{за зап}овітом). Саме таке товариство вважають про­довженням стаг>^{овинного К0НС0}РЦІУ^МУ- Воно виникало із згоди між членами сім'ї після смерт* батька не розділяти майно, а вести господарство спільно. До складу такого _т<?^вариства входило все майно товаришів (спадщина) і майбутні

прибутки.

2 Обмежені прибуткове товариство (societas guaestus). Особи, які уклали цей договір об'£Д^нУ^{вали не все своє маино}> ^а лише те, яке складалося з почат­кових вкладів і майбутніх прибутків, основаних на відплатних договорах.

3 Товариств⁰ будь-якої справи (societas unius nagatiationis). Воно створю­валося тільки л^^я °Д^ШЄЇ якоїсь економічної діяльності (приміром, спільно ведеться торгов^^{льна сп}Р^ава) і обмежувалося об'єднанням майна, необхідно­го для такої діях*^ьнос'гї' ^{та маина}> одержаного від цієї діяльності.

4 Товариств⁰ °Д^ні^є1 Р^е*й ^або однієї справи (societas unius rei). Це найниж­чий ступінь тов*Р^иства' Д° як⁰¹"⁰ вдавалися тоді, коли треба було об'єднатися для експлуатації ОД*"⁶¹ Р^ечі, наприклад земельної ділянки, раба, або для про­ведення якогось °Д^Н0Г0 заходу - морського рейсу, або для якогось одного правочину при^Р⁰¹^ ті^льки Д^ля купівлі спільного маєтку.

Договір тов^Р^{иства вважався} укладеним, якщо сторони погодилися щодо мети і засобів її досягнення, а також про розмір вкладів кожного члена това­риства Мета по^^{инна мати} правовий дозвіл і може бути найрізноманітнішою (мати економічг/^е значення або не мати). Вклади могли бути рівними або не­рівними вираж^^{тися в маин}і ^або в послугах. Договір мав визначати режим вкладів Наприк^^гтаД'^{це могла} бути спільна власність усіх товаришів, кожний з яких зберігав і_н/З^ив'ДУ^альне право власності на зроблений вклад, передаючи його тільки v _ко<?истування. Товариші в рівних долях убрали участь у компен­сації витрат а та-^кож У розподілі прибутків, одержаних'товариством. Розподіл прибутків міг 6у^ґГИ' ^за погодженням товаришів, і нерівним, а, наприклад, про­порційний вкл^-^{дам а}^° послугам. Згідно з римським правом, у такому об'єднанні як _то^^аРИство не допускалося, щоб вигоду мали одні, а збитки інші.

Отже більш ^точне визначення договору товариства буде таке: це консен­суальний договір' ^за яким двоє або більше осіб об'єднуються для здійснення певної спільної /Дозволеної правом та корисної суспільству й самим товари­шам господарсь^^{01 ме}ти; роблять у цю справу майновий внесок або надають інші послуги з тк^^м' ^щ°б прибутки і збитки від ведення спільної справи розпо­ділялися між усііИ^а членами товариства у зазначених договором долях, а якщо в договорі це не передбачено, то порівну. Після того як договір вступав у силу, всі його учасники¹ набували рівних прав і обов'язків.

Дата добавления: 2015-05-31