Кредитні спілки у сфері господарювання 3 страница

На ринку (у сфері господарювання) діє економічна конкуренція, роль якої проявляється через її функції

регулюючої, яка полягає у встановленні таких правил господарювання, що забезпечують виробництво необхідних для суспільства товарів, робіт, послуг;

стимулюючої, що проявляється в спонуканні учасників конкуренції вдосконалювати виробництво (щодо якості, ціпи, кількості, асортименту товарів, робіт, послуг, запровадження новітніх технологій) з метою збереження або збільшення своєї частки на ринку;

контрольно-сигналізаційної, основне спрямування якої полягає у здійсненні контролю учасників конкуренції над власним виробництвом, його ефективністю та діяльністю своїх потенційних контрагентів: відсутність попиту на власну продукцію, товари, роботи, послуги сигналізує про негаразди у власній діяльності та необхідності вдосконаленні виробництва, а відсутність попиту на продукцію потенційних контрагентів - про недоцільність встановлення з ними договірного зв'язку.
51-Запровадження в економіку України ринкових форм господарювання зумовило розвиток конкуренції - неодмінного елемента ринку як основного його регулятора, що забезпечує поліпшення якості товарів, збільшення їх асортименту, зменшення ціни з метою збільшення кола споживачів і відповідно — прибутку від реалізації товарів. В перекладі з латинської мови “конкуренція” означає зіштовхуватися, тобто суперництво у боротьбі за досягнення результатів будь-якої діяльності.
На ринку (в сфері господарювання) діє економічна конкуренція, роль якої проявляється через її функції:
- регулюючу, що проявляється у встановленні таких правил господарювання, що забезпечують виробництво необхідних для суспільства товарів, робіт, послуг;
- стимулюючу, що полягає у спонуканні учасників конкуренції вдосконалювати виробництво (щодо якості, ціни, кількості, асортименту товарів, робіт, послуг, запровадження новітніх технологій) з метою збереження або збільшення своєї частки на ринку;
- контрольно-сигналізаційну, основне спрямування якої полягає у здійсненні контролю учасників конкуренції над власним виробництвом, його ефективністю та діяльністю своїх потенційних контрагентів: відсутність попиту на власну продукцію, товари, роботи, послуги сигналізує про негаразди у власній діяльності та необхідність вдосконалення виробництва, а відсутність попиту на продукцію потенційних контрагентів - про недоцільність встановлення з ними договірного зв'язку.
Основними учасниками ринкової конкуренції є виробники та споживачі, інтереси яких взаємопов'язані: виробники задовольняють свої інтереси щодо отримання прибутку від своєї діяльності за рахунок задоволення інтересів споживачів у товарах певного асортименту, відповідної якості та в необхідній кількості. Однак на ринку, попри юридичну рівність усіх учасників відповідних правовідносин, реальні можливості щодо задоволення своїх інтересів мають економічно сильніші учасники. Відтак малі та середні виробники (підприємці), більшість споживачів опиняються в залежності від ставлення до них крупних виробників. Зловживання останніми своїми можливостями призводить до порушення законних інтересів інших виробників (щодо доступу на ринок та дотримання їх прав та врахування законних інтересів з боку конкурентів) та споживачів (щодо безпеки, кількості, асортименту, якості, ціни товарів).
Економічна конкуренція можлива лише за умов збалансованого поєднання приватних інтересів її учасників та публічних інтересів - щодо дотримання прав та законних інтересів споживачів, держави як організатора господарського життя в суспільстві, територіальних громад щодо екологічної безпеки виробництва тощо.

52- Здійснюючи господарську діяльність суб'єкти господарювання прагнуть до одного - забезпечити собі найвигідніші умови виробництва та продажу товарів на тому чи іншому ринку, використовуючи при цьому насамперед позитивні риси конкуренції та монополізму. Однак деякі з учасників економічної конкуренції зловживають своїми можливостями, ігноруючи публічні інтереси та приватні інтереси окремих учасників ринкових відносин. Для забезпечення збалансованого врахування цих інтересів у сфері економічної конкуренції відповідає державне її регулювання.
Державне регулювання конкуренції та монополізму здійснюється з метою:
- задоволення потреб населення як кінцевих споживачів, що досягається шляхом захисту прав споживачів як економічно слабшої сторони у відносинах з товаровиробниками;
- забезпечення свободи конкуренції, що сприяє розвитку суперництва між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва та продажу товарів і відповідно забезпечує розширення їх асортименту, покращення якості тощо;
- сприяння підприємництву, що забезпечує появу на ринку нових суб'єктів господарювання, нових товарів та покращення умов їх реалізації (з врахуванням інтересів спиживачів).
- захисту національного товаровиробника, що відповідає інтересам національної економіки та сприяє економічній самостійності України.
Державне регулювання економічної конкуренції забезпечується за допомогою системи заходів, що здійснюються уповноваженими органами і спрямовані на попередження недобросовісної конкуренції та монополістичних зловживань, їх усунення та застосування заходів відповідальності до порушників відповідно до встановлених державою правил у сфері економічної конкуренції. Система цих заходів складається з:
- нормативного регулювання;
- контролю за станом ринку і дотриманням її учасниками встановлених державою правил щодо забезпечення економічної конкуренції з метою попередження порушень, відновлення стану ринку у разі порушення зазначених правил і вжиття відповідних заходів до порушників.
Нормативне регулювання здійснюється, насамперед, Верховною Радою України у формі актів вищої юридичної сили:
53-Банкрутство як одна з юридичних підстав ліквідації
підприємств регулюється Законом “Про підприємства в Україні” (ст.ст.24,34). Порядок і умови визнання будь-яких
юридичних осіб — (субєктів підприємницької діяльності банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів регулює спеціальний Закон України від 14 травня 1992 р. "Про банкрутство” (Відомості Верховної Ради України. — 1992 — №31. — Ст. 440).
Провадження у справах про банкрутство та ліквідаційний
процес регулюється також і законодавством України про
організацію та діяльність Арбітражного суду, а провадження у
справах про банкрутство банків регулюється, крім того, з урахуванням вимог Закону “Про банки і банківську діяльність”.
Такі основні законодавчі акти про банкрутство, поняття
якого містить стаття 1 Закону “Про банкрутство”. Це пов'язана з недостатністю активів у ліквідній формі неспроможність юридичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності задовольнити в установлений для нього строк пред'явлені до нього кредиторами вимоги і виконати зобов'язання перед бюджетом. З наведеного визначення випливає, що банкрутство має економічний і правовий характер.
З економічної точки зору банкрутство є неспроможністю
продовження суб'єктом своєї підприємницької діяльності внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості. Субєкт підприємництва має стільки боргів перед кредиторами і зобов'язань перед бюджетом, що коли їх вимоги будуть пред'явлені у визначені для цього строки, то майна субєкта — активів у ліквідній формі — не вистачить для їх задоволення.
Юридичним аспект банкрутства полягає насамперед у тому,
що в суб'єкта є кредитори, тобто особи, що мають документовані майнові вимоги до нього як до боржника. Це майнові
правовідносини банкрутства, здійснення яких у встановленому законом порядку може призвести до ліквідації суб'єкта
підприємництва.
Внаслідок порушення справи про банкрутство виникає
комплекс процесуальних правовідносин: провадження у
справі, визнання боржника банкрутом, оголошення про банкрутство, задоволення претензій кредиторів, припинення
справи про банкрутство тощо. Сукупність таких процесуальних правовідносин може розглядатися як ліквідаційний
правовий процес щодо суб'єкта підприємництва.
Субєктами банкрутства закон визнає лише юридичних
осіб, причому осіб однієї категорії — субєктів підприємництва, неспроможних своєчасно виконати свої зобов'язання перед кредиторами або перед бюджетом. Таким чином, мова йде насамперед про підприємства всіх форм власності
і видів, визначених статтею 2 Закону "Про підприємства в
Україні", а також про господарські об'єднання згідно з статтею 3 цього Закону, якщо вони здійснюють підприємницьку діяльність. Зазначені суб'єкти пойменовані Законом "Про банкрутство” боржниками або банкрутами.
54-Інститут банкрутства в Україні запроваджено у зв'язку з ринковою орієнтацією вітчизняної економіки, основним принципом якої є принцип підприємництва: здійснення підприємницької діяльності самостійно, на власний ризик і під власну відповідальність підприємця. Інститут банкрутства забезпечує звільнення ринкової економіки від неефективних господарюючих суб'єктів, які функціонують на засадах самофінансування (з метою отримання прибутку) і несуть самостійну відповідальність за власними зобов'язаннями.
Ознаки банкрутства:
1. Застосування інституту за загальним правилом у сфері підприємницької діяльності (тобто, щодо суб'єктів підприємницької діяльності, основною рисою яких є функціонування з метою отримання прибутку);
2. Встановлюється господарським судом як юридичний факт, що породжує певні наслідки (тобто, слід відрізняти від неплатоспроможності боржника як фактичного стану);
3. Зміст встановленого господарським судом факту банкрутства — неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності повною мірою розрахуватися по своїх боргах (неплатоспроможність) у зв'язку з перевищенням пасивів (суми боргових зобов'язань боржника) над його активами (критерій неоплатності, визначений ч. 4 ст. 205 ГК);
4. Неплатоспроможність боржника має бути стійкою і не піддаватися усуненню, попри здійсненим судовим заходам щодо відновлення платоспроможності суб'єкта.
Отже, банкрутство - це встановлений господарським судом факт неспроможності суб'єкта підприємницької діяльності виконати свої грошові зобов'язання не інакше, як через застосування ліквідаційної процедури.
Провадження у справі про банкрутство порушується за наявності матеріально-правових і процесуально-правових умов.
Матеріально-правовими умовами порушення провадження у справі про банкрутство є: стійка (понад три місяці) і значна (на суму не менш як триста мінімальних розмірів заробітної плати) неплатоспроможність.
Процесуально-правовими умовами порушення провадження у справі про банкрутство є подання боржником або кредитором (кредиторами) до господарського суду (за місцезнаходженням боржника) заяви про порушення справи про банкрутство з комплектом передбачених законом документів.
Відносини, пов'язані з банкрутством, регулюються низкою нормативно-правових актів різної юридичної сили:
- Господарським кодексом України - глава 23 “Визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом” (містить 7 статей, що визначають поняття неплатоспроможності та суб'єкта банкрутства - ст. 209; поняття кредиторів та форми їх організації - ст. 210; заходи щодо запобігання банкрутству суб'єктів підприємництва - ст. 211; процедури, що застосовуються до неплатоспроможного боржника, - ст. 212; майнові активи боржника, за рахунок яких формується ліквідаційна маса,- ст. 213; основні засади та зміст державної політики з питань банкрутства - ст. 214; відповідальність за порушення законодавства про банкрутство - ст. 215);
- Цивільним кодексом України, зокрема статтями 18 (передбачає можливість визнання фізичної особи - підприємця банкрутом у разі його неспроможності задовольнити вимоги кредиторів, пов'язані із здійсненням ним підприємницької діяльності), ст. 110 (ч. З якої визначає недостатність активів для задоволення вимог кредиторів як одну з підстав ліквідації юридичної особи, порядок якої визначається законом про відновлення платоспроможності боржника або визнання банкрутом);
55-Подання заяви до господарського суду та порушення провадження у справі про банкрутство: Ініціатором порушення провадження у справі про банкрутство може бути боржник або його кредитори (кредитор). Вимоги до заяви та комплекту документів, що додаються до заяви, визначаються ст. 7 Закону. Відповідно до ч. 5 ст. 7 Закону боржник зобов'язаний звернутися в місячний строк до господарського суду з заявою про порушення справи про банкрутство разі виникнення таких обставин: 1) задоволення вимог одного або кількох кредиторів приведе до неможливості виконання грошових зобов'язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами; 2) орган боржника, уповноважений відповідно до установчих документів або законодавства прийняти рішення про ліквідацію боржника, прийняв рішення про звернення в господарський суд з заявою боржника про порушення справи про банкрутство; 3) при ліквідації боржника не у зв'язку з процедурою банкрутства встановлено неможливість боржника задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі; 4) в інших випадках, передбачених Законом. У разі, якщо справа про банкрутство порушується за заявою боржника, боржник зобов'язаний одночасно подати план санації відповідно до вимог цього Закону.
Порушення провадження у справі про банкрутство відбувається протягом 5 днів з дня надходження відповідної заяви і комплекту передбачених законом документів, про що суддя господарського суду виносить ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство, яка направляється заінтересованим особам (сторонам, державному органу з питань банкрутства). Наслідки порушення провадження у справі про банкрутство: вводиться процедура розпорядження майном боржника; призначається розпорядник майна боржника, якщо це можливо та даній стадії процесу; вживаються заходи щодо забезпечення грошових вимог кредиторів, у тому числі вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів; призначається дата проведення підготовчого засідання суду (але не пізніше тридцятого дня з дня прийняття заяви пре порушення справи про банкрутство); боржник зобов'язується подати відзив на заяву про порушення справи про банкрутство.

56-До боржника в процесі провадження справи про банкрутство застосовуються такі судові процедури:
розпорядження майном боржника;
мирова угода;
санація (відновлення платоспроможності боржника);
ліквідаційна процедура.
З метою попередження справи про банкрутство ГК України (ст. 211) та Закон (ст. 3) передбачають заходи запобігання банкрутству суб'єктів господарювання, обов'язок вжиття яких покладається на засновників та учасників суб'єктів господарювання, власників майна, органів державної влади та органи місцевого самоврядування в межах їх повноважень. До таких заходів належать:
надання боржнику фінансової допомоги в розмірі, достатньому для погашення його зобов'язань перед кредиторами;
взяття на себе зобов'язань перед особами, що падали фінансову допомогу боржникові;
досудова санація державних підприємств, що провадиться за рахунок коштів державних підприємств та інших джерел фінансування (обсяг коштів для проведення досудової санації державних підприємств за рахунок коштів Державного бюджету України щорічно встановлюється законом про Державний бюджет України) і регламентується постановою Кабінету Міністрів України від 17.03.2000 р. № 515 "Про затвердження Порядку проведення досудової санації державних підприємств".
57-Мирова́ уго́да — формальна письмова домовленість сторін судового процесу, що укладається з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і стосується прав та обов'язків сторін та предмета позову. Це угода, якою сторони замінюють свої спірні зобов'язання іншими, більш для них прийнятними (новація)^[1].
Мирова угода застосовується в цивільному, господарському (у тому числі у справах про банкрутство), адміністративному судочинстві. У кримінальному процесі аналогом мирової угоди є угода про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим^[2].
Практика свідчить, що мирова угода може бути укладена на будь-якій стадії судового процесу, а також на стадії виконання рішення.
58-Антимонопольне законодавство України встановлює кілька видів санкцій за порушення норм цього законодавства, а також у загальному вигляді визначає порядок застосування таких санкцій.
Головна цивільно-правова санкція — відшкодування збитків, заподіяних зловживанням монопольним становищем і несумлінною конкуренцією (ст.22 Закону України «Про обмеження монополізму»). Ці збитки підлягають відшкодуванню за позовами зацікавлених осіб у порядку, встановленому цивільним законодавством України.
Майнова відповідальність у вигляді накладення штрафів передбачена ст.19, 20 вищевказаного Закону.
Штрафи на підприємців — юридичних осіб накладаються Антимонопольним комітетом України за:
• відхилення від виконання або несвоєчасне виконання рішень Антимонопольного комітету України — у розмірі п'яти відсотків від виторгу підприємця від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передує року, у якому накладається штраф;
• непредставления, несвоєчасна подача або подача свідомо недостовірної інформації Антимонопольному комітетові України і його територіальним відділенням — у розмірі половини відсотка виторгу підприємця від реалізації продукції/товарів, робіт, послуг/за останній звітний рік, що передував року, у якому накладається штраф.
У випадку, якщо підприємець працював менше одного року, штрафи обчислюються від виторгу підприємця за час, що передував порушенню.
Рішення щодо накладення штрафів у розмірах понад чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів дохо-
>>>328>>>
дів громадян приймаються винятково Антимоно-польним комітетом України на його засіданнях.
Досить радикальною санкцією за порушення антимонопольного законодавства є встановлення матеріальної відповідальності у вигляді вилучення незаконно отриманого прибутку. Прибуток, незаконно отриманий суб'єктами підприємницької діяльності в результаті порушення статей 4, 5 і 7 названого Закону (зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірні договори між підприємцями, несумлінна конкуренція), вилучається судом або господарським судом у державний бюджет.
Крім цього, передбачається і така санкція, як примусовий розподіл монопольних утворень у випадку зловживання монопольним становищем.
Розпорядження про примусовий розділ підприємств (об'єднань) підлягає виконанню у встановлений термін, але не пізніше шести місяців. Примусовий поділ не може застосовуватися в тих випадках, коли неможливо розірвати технологічний процес, якщо внутрішня частина обороту підприємств менше 30% у загальному обсязі валової продукції.
Відповідальність за несумлінну конкуренцію передбачена Законом України «Про захист від несумлінної конкуренції». До винного можуть бути застосовані такі види санкцій:
1. Накладення штрафів:
• на господарюючих суб'єктів — юридичних осіб і їхнього об'єднання — у розмірі до 300% виторгу від реалізації товарів, робіт, послуг за останній звітний рік;
• на юридичних осіб, їхні об'єднання й об'єднання громадян, що не є господарюючими суб'єктами — до 2 тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
2. Адміністративні стягнення за чинним законодавством.
3. Відшкодування збитків, що здійснюється за позовами зацікавлених осіб у порядку, визначеному цивільним законодавством України.
59-Ст. 263 ГК України визначає господарсько-торговельну діяльність як таку діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання у сфері товарного обігу, спрямована на реалізацію продукції виробничо-технічного призначення і виробів народного споживання, а також допоміжну діяльність, яка забезпечує їх реалізацію шляхом надання відповідних послуг.
Господарсько-торговельна діяльність здійснюється як внутрішня торгівля або зовнішня торгівля залежно від ринку (внутрішнього чи зовнішнього), в межах якого здійснюється товарний обіг.
Форми, в яких може здійснюватися господарсько-торговельна діяльність, встановлені ч. 3 ст. 263 ГК України, відповідно до якої виділяють: матеріально-технічне постачання і збут; енергопостачання; заготівлю; оптову торгівлю; роздрібну торгівлю і громадське харчування; продаж і передачу в оренду засобів виробництва; комерційне посередництво у здійсненні торговельної діяльності та іншу допоміжну діяльність із забезпечення реалізації товарів (послуг) у сфері обігу. Зміст і порядок здійснення зазначених форм господарсько-торговельної діяльності встановлюють подальші статті гл. 30 ГК України.
Залежно від форми здійснення господарсько-торговельної діяльності вона опосередковується господарськими договорами, примірний перелік яких містить ч. 4 ст. 263 ГК України. Це господарські договори поставки, контрактації сільськогосподарської продукції, енергопостачання, купівлі-продажу, оренди, міни (бартеру), лізингу та інші договори.
60-Господарсько-торговельна діяльність може здійснюватися суб'єктами господарювання в таких формах: матеріально-технічне постачання і збут; енергопостачання; заготівля; оптова торгівля; роздрібна торгівля і громадське харчування; продаж і передача в оренду засобів виробництва; комерційне посередництво у здійсненні торговельної діяльності та інша допоміжна діяльність із забезпечення реалізації товарів (послуг) у сфері обігу можна зобразити у вигляді схеми (рис. 2).
61-тже, договір поставки характеризується такими рисами:
- спеціальний суб'єктний склад: сторонами договору можуть бути лише суб'єкти підприємницької діяльності, зареєстровані як такі у встановленому законом порядку, один з яких зобов'язаний поставляти товар, а інший – приймати й оплачувати його;
- договором поставки опосередкована підприємницька діяльність обох сторін: поставка товару та його придбання здійснюються в межах господарської діяльності не тільки постачальника, а й покупця, для якого закон встановлює вимогу щодо спеціальної мети використання предмета поставки;
- поставка здійснюється у встановлені сторонами строки, тобто для неї є типовим плановий характер, найчастіше не притаманний купівлі-продажу.

Перед тим як перейти до практичних аспектів і рекомендацій щодо укладення договорів поставки, розглянемо умови, істотні для даного виду договорів:
Відповідно до ст. 180 ГК України, при укладенні господарського договору сторони зобов'язані в будь-якому випадку погодити предмет (найменування, включаючи номенклатуру й асортимент, кількість і вимоги до якості товару), ціну та строк дії договору (час, упродовж якого існують зобов'язання сторін, що виникли на підставі договору).

62-Матеріально-технічне постачання та збут продукції виробничо-технічного призна­чення і виробів народного споживання як власного виробництва, так і придбаних у ін- 407ших суб'єктів господарювання, здійснюються суб'єктами господарювання шляхом по­ставки, а у випадках, передбачених цим Кодексом, також на основі договорів купівлі-продажу. 2. Законодавством можуть бути передбачені особливості поставки окремих видів продукції виробничо-технічного призначення або виробів народного споживання, а та­кож особливий порядок здійснення поставки продукції для державних потреб. 3. Основні вимоги щодо укладення та виконання договорів поставки встановлюють­ся цим Кодексом, іншими законодавчими актами.
1. Частина 1 коментованої статті встановлює два види господарських договорів, за допо­могою яких опосередковується така форм господарсько-торговельної діяльності як мате­ріально-технічне постачання і збут, - договір поставки і договір купівлі-продажу. Причому ці договори стосуються матеріально-технічного постачання та збуту як продукції виробни­чо-технічного призначення, так і виробів народного споживання, незалежно від того, чи є во­ни результатом власного виробництва, чи придбані в інших суб'єктів господарювання (див. коментар до ч. 6 ст. 265 ГК).
2. Законодавством можуть бути передбачені особливості поставки окремих видів продук­ції виробничо-технічного призначення або виробів народного споживання. Ці особливості, крім Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення та поставки ви­робів народного споживання, встановлюються також Особливими умовами поставки окре­мих видів товарів (див. ст. 271 ГК) та іншими актами законодавства.

63-Одним із напрямів підвищення ефективності використання майна державних підприємств і організацій у сучасних умовах є передача його в оренду фізичним та юридичним особам. За допомогою оренди реалізуються як інтереси власника щодо отримання доходу з наявних у нього виробничих фондів, так і інтереси орендаря, який, не обтяжуючи себе щоразу придбанням необхідного обладнання, устаткування тощо у власність, має змогу ефективно використовувати найняте ним майно для здійснення своєї статутної діяльності.
Загальне поняття договору оренди сформульовано в ч. 1 ст. 283 ГК, згідно з якою за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
З цього визначення випливає, що:
по-перше, орендні відносини мають виключно договірний характер і не можуть виникати на підставі планових завдань або інших адміністративно-управлінських актів;
по-друге, оренда передбачає передачу майна у користування (без надання права орендареві розпоряджатися орендованим майном);
по-третє, таке користування є платним, що забезпечується внесенням орендарем орендодавцеві орендної плати у визначених розмірах;
64-Оренда - це один із видів майнового найму.
Закон про оренду регулює організаційні відносини, пов’язані з передачею в оренду майна державних підприємств, їхніх структурних підрозділів, а також майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна. Оренда майна інших форм власності регулюється положенням Закону про оренду, якщо інше не передбачено законодавством України та договором оренди.
Відповідно до Закону про оренду об’єктами оренди можуть бути цілісні майнові комплекси підприємств або їхніх структурних підрозділів (філіалів, цехів, дільниць), окреме індивідуально визначене майно, наприклад: окремі будинки, споруди, устаткування, транспортні засоби, інвентар, інструменти, інші матеріальні цінності.
Законодавством встановлюються види цілісних майнових комплексів підприємств, які за характером своєї діяльності не можуть бути об’єктами оренди. Наприклад, діяльність по виготовленню і реалізації наркотичних засобів, військової зброї та боєприпасів до неї, а також холодної зброї.
65-Господарського кодексу України та Закон Украї­ни “Про оренду державного та комунального майна” регламенту­ють процедуру укладення договору оренди, а ст. 761 Цивільного кодексу України встановлює право передачі майна в оренду. Відповідно до цього законодавчого акту фізичні та юридичні осо­би, які бажають укласти договір оренди майна підприємств, над­силають заяву, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком, що визначається Фондом державного майна України. У разі надходження до орендодавця заяви щодо оренди нерухомого майна, що перебуває у державній власності, або підприємства, заснованого на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, орендо­давець у п’ятиденний термін після дати реєстрації заяви надсилає копії проекту договору та інших матеріалів органу, уповноваже­ному управляти відповідним майном.
Якщо підприємство, його структурний підрозділ, щодо цілісного майнового комплексу якого надійшла заява про оренду, або ініціатор укладення договору оренди згідно із законодавством займають монопольне становище на ринку; внаслідок укладення договору оренди підприємець або група підприємців можуть зай­няти монопольне становище на ринку; сумарна вартість активів або сумарний обсяг реалізації товарів (робіт, послуг), що належать об’єкту оренди та ініціаторові укладення договору оренди, переви­щують показники, визначені законодавством, – орендодавець над­силає копії проекту договору оренди та інших отриманих документів також до органу Антимонопольного комітету України.

66-Однією з причин повільного запровадження лізингу в нашій державі певний час була відсутність правових норм, покликаних регулювати ці суспільні відносини. Щоправда, в ст. З Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 20 березня 1991 р. зазначалося, що банки можуть виконувати, зокрема, таку банківську операцію, як придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг).
Прогалини у правовому регулюванні лізингових операцій деякою мірою заповнив Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 28 грудня 1994 р. (в редакції від 22 травня 1997 p.), в якому дано визначення понять "лізингова (орендна) операція", "оперативний лізинг (оренда)", "фінансовий лізинг (оренда)", "зворотний лізинг (оренда)".

Під лізинговою операцією цей Закон розуміє господарську операцію фізичної чи юридичної особи (орендодавця), що передбачає надання основних фондів або землі у користування іншим фізичним чи юридичним особам (орендарям) під процент та на
визначений строк.

Лізингові операції за цим Законом здійснюються у вигляді оперативного лізингу, фінансового лізингу та зворотного лізингу.
Оперативний лізинг - це господарська операція фізичної чи юридичної особи (орендодавця), що передбачає передачу орендареві права користування основними фондами на строк, що не перевищує строку їх повної амортизації, з обов'язковим поверненням таких основних фондів їхньому власникові після закінчення строку дії лізингової угоди. Основні фонди, передані в оперативний лізинг, залишаються у складі основних фондів орендодавця.
67-Транспорт - одна з найважливіших галузей суспільного виробництва. Він покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва у перевезеннях.

Дата добавления: 2015-05-31