Запитання 1. Суб’єктний склад

ОХАРАКТЕРИЗУВАТИ ПРАВОВУ ПРИРОДУ СПАДКОВОГО ДОГОВОРУ

Легальне визначення спадкового договору наведено у ст. 1302 ЦК України. За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

Здавалося б, ст. ст. 1302, 1303 вичерпно визначають суб‘єктів спадкового догоговору (далі - Договір), до яких відносять набувача та відчужувача. Набувачем може бути фізична або юридична особа, відчужувачем – подружжя, один з подружжя або інша особа. Вочевидь, поняття «інша особа», що вживається в ч. 1 ст. 1303 стосовно відчужувача, стосується фізичної особи, що не перебуває в шлюбі, що випливає хоча б з того, що в ст. 1302 чітко передбачений юридичний факт, з яким пов’язується виникнення права власності у набувача, а саме – смерть відчужувача. Зрозуміло, що термін «смерть» вживається в ЦК стосовно фізичної особи. Проте набагато коректніше було б прямо зазначити в тексті ст. 1302 чи ст. 1303 ЦК, що відчужувачем є саме фізична особа, що б значно спростило застосування відповідних положень ЦК.

Проблемним видається положення ч. 1 ст. 1303 ЦК, яким встановлено, що відчужувачем може бути як подружжя, так і один з подружжя. Щодо подружжя, нібито, зрозуміло – обидва (і чоловік, і дружина) є відчужувачами за відповідним договором, вони разом підписують Договір, тим самим вислювлюючи згоду на його укладання та згоду на те, щоб майно, що перебуває у їх спільній сумісній власності, стало предметом Договору. В такому випадку дотримуються вимоги ч. 1 ст. 65 Сімейного кодексу України (далі – СК), якою передбачено, що дружина та чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Але як бути в тому випадку, коли відчужувачем є один з подружжя, чоловік чи дружина? Щодо якого майна він може укладати Договір? Як відомо (за відсутності, звичайно, шлюбного договору чи іншого договору), відповідно до ст. 60 СК та ст. 368 ЦК майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю. Відтак, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання таким майном. Отже, якщо один з подружжя має намір укласти Договір щодо майна, на яке поширюється режим спільної сумісної власності, він має отримати згоду на це другого з подружжя. Можна заперечити, що буцім-то ч. 2 ст. 65 СК встановлює презумпцію, відповідно до якої при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Однак, по-перше, відповідно до тієї ж ч. 2 ст. 65 СК дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового, а, по-друге, для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово, а згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Зрозуміло, що Договір навряд чи носитиме характер дрібного побутового, отже, його укладання одним з подружжя щодо майна, яке є спільною сумісною власністю, обов‘язковим є отримання згоди другого з подружжя. Більш того, відповідно до ст. 1304 ЦК, Договір підлягає обов‘язковому нотаріальному посвідченню, відтак, згода другого з подружжя на його укладення також має бути нотаріально засвідчена. Зрозуміло, що в такому випадку набувач за Договором певним чином гарантується тим, що перевірку наявності згоди другого з подружжя здійснює відповідно до п. 44 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України також нотаріус при посвідченні Договору. Однак навряд чи розумно для відчужувача покладатися виключно на нотаріуса, в перевірку наявності згоди другого з подружжя передусім має здійснити набувач, так як саме він через деякий час може стати «жертвою» визнання Договору, укладеного без згоди іншого з подружжя, недійсним, наприклад, на підставі ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК.

Цікавим видається питання щодо набувачів за договором. Як вже зазначалось, набувачем може бути будь-яка фізична чи юридична особа. Відтак, можна зробити висновок, що набувачем може бути не тільки спадкоємці (причому - як за законом, так і за заповітом) відчужувача. Головне, щоб вказані фізичні чи юридичні особи мали цивільну праводієздатність для укладення Договору. В зв‘язку з цим виникає питання щодо правової природи Договору, яке буде висвітлено далі.

Запитання 2. Зміст Договору

Положення глави 90 ЦК викликають деякі питання щодо того, які саме права і обов’язки можуть складати зміст правовідносин відчужувача і набувача. Ст. 1305 передбачає, що набувач у Договорі може бути зобов‘язаний вчинити певну дію майнового чи немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття. Більше про зміст Договору в ЦК не йдеться. Виходячи з наведеного виникає питання щодо того, чи може бути набувач зобов’язаний за Договором не тільки вчинити певну дію майнового або немайнового характеру, а й, наприклад, утриматись від вчинення якоїсь дії? Враховуючи наявність в тексті ст. 1305 ЦК дієслова «може», яке вказує на диспозитивність цієї норми, можна зробити висновок, що положення цієї статті є орієнтиром для сторін Договору, але аж ніяк не виступають вичерпним переліком обов‘язків набувача. Вказане непрямим чином підтверджується також ч. 3 ст. 6 ЦК, якою передбачено право сторін відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Основним обов‘язком відчужувача ЦК визначає передачу у власність майна набувачеві. Причому випливає це не з норми ЦК, яка безповередньо визначає обов‘язки відчужувача (така норма відсутня взагалі), а з загальної норми ст. 1302, яка визначає, що являє собою Договір. Вважаю, що Договором можуть бути передбачені і інші обов‘язки відчужувача.

Цікаво (і навряд чи позитивно) те, що в ЦК не визначені істотні умови Договору. Відсутність нормативно визначеного переліку істотних умов Договору, який є новим та невідомим правозастосовчій практиці, може викликати небезпечні ситуації, за яких час від часу будуть виникати спори з приводу укладеності/неукладеності Договору. Підставою таких спорів може стати ч. 1 ст. 638 ЦК, яка передбачає, що в якості істотних умов договору виступають, зокрема, ті, які необхідні для договору даного виду, а також усі ті, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Обов‘язково знайдуться особи, які будуть оскаржувати факт досягнення згоди щодо всіх істотних умов Договору і судова практика навряд чи буде однозначною. Нормативно закріплений перелік істотних умов Договору зорієнтує передусім суддів та юристів, що готуватимуть проекти Договору, щодо специфіки останнього, чим значно полегшать доведення факту укладеності Договору.

Цікавим і неоднозначним видається питання щодо юридичного факту, з яким пов‘язується виникнення у набувача права власності на передбачене Договором майно. Ст. 1302 вказує, що таким юридичним фактом є смерть відчужувача, однак, по-перше, жодним чином не пояснює, що є саме вважати моментом смерті, а, по-друге, чітко не пояснює, в який саме момент у набувача виникає право власності на майно відчужувача, обмежившись формулюванням «в разі його смерті набуває право власності». Щодо другого питання, вважаю, що моментом виникнення права власності набувача на передбачене Договором майно є момент фізичної смерті відчужувача (набрання законної сили рішенням про оголошення фізичної особи померлою), хоча не переконаний в тому, що не виникатиме інших позицій. В зв‘язку з цим доцільним було б змінити формулювання ст. 1302 ЦК, зазначивши замість формули «в разі його смерті» фразу «в момент його смерті». Що ж до моменту смерті, то його також бажано було б визначити більш чітко в самому ЦК. Адже цілком ймовірно, що під таким моментом можна розглядати як момент настання фізичної смерті (набрання законної сили рішенням про оголошення фізичної особи померлою), так і момент отримання свідоцтва про смерть, які, звичайно, не співпадають за часом. Найоптимальнішим, як на мене, було б визначення момента смерті наступною фразою: «момент фізичної смерті, підтверджений відповідним свідоцтвом». Такий підход захистить право власності набувача на майно, адже воно виникатиме безпосередньо в момент фізичної смерті відчужувача, чим унеможливиться ситуація, за якої майно буде безхазяйним, наприклад, від моменту фізичної смерті до моменту отримання свідоцтва про смерть.

Невирішеним також залишається питання винекнення ризиків випадкових загибелі чи пошкодження майна, яке набувається у власність набувачем відповідно до Договору. За загальним правилом, встановленим ст. 323 ЦК, ризики, пов‘язані з річчю, несе власник. Отже, набувач за Договором має бути максимально захищений в контексті ризиків, а саме: момент виникнення права власності у набувача має співпадати з моментом фактичного початку володіння ним майном, отриманим за Договором. Вказане положення бажано закріпити на рівні ЦК. Крім того, необхідно захистити інтереси набувача на випадок випадкової загибелі майна після смерті відчужувача але до фактичного початку володіння таким майном. Одним із способів такого захисту може бути страхування або порука чи гарантія.

Необхідно звернути увагу що ЦК прямо не врегульоване питання щодо того, чи розповсюджуватиметься на майно, вказане в Договорі, правило про право на обов‘язкову частку у спадщині і чи взагалі включатиметься майно до складу спадкової маси (спадщини). Вважаю, що ні, адже відповідно до ст. 1218 ЦК до складу спадщини входять всі права і обов‘язки спадкодавця, що належали йому на момент відкриття спадщини і не припинились внаслідок його смерті. Відповідно ж до суті Договору, саме з настанням смерті спадкодавця-відчужувача припиняється його право власності на визначене в Договорі майно, вказане право автоматично виникає у набувача. Однак для уникнення можливих спорів вважаю за доцільне доповнити ст. 1302 ЦК другою частиною наступного змісту: «Вказане в частині першій цієї статті майно не входить до складу спадщини»

Дата добавления: 2015-05-31