Пасивна лексика сучасної української літературної мови

Активна лексика сучасної української літературної мови

У виконанні мовою різноманітних функцій першорядна роль належить словам. Словниковий склад мови, як систему динамічну і відкриту, постійно супроводжують два процеси, зумовлені не стільки мовною практикою, як суспільною:

1. Поява у мові нових слів або розширення значень, що викликане потребою людини називати нові предмети, явища, поняття, які з'являються у суспільно-економічному, політичному, культурному житті народу;

2. Зникнення старих предметів і явищ, понять, що зумовлює випадіння з ужитку слів, що їх позначали.

Відхід слів на периферію відбувається повільніше, ніж поява нових. Названі процеси зумовлюють характеристику лексики з погляду її вживання у мовленнєвій практиці: частина словникового складу мови належить до слів активного вжитку, інша перебуває на периферії вживання і характеризується як пасивна лексика.

До активної частини лексики належать слова, які називають предмети, явища, поняття, найбільш суттєві для сучасного суспільства. Розрізняють:

1) активну лексику мови;

2) активний запас слів окремої категорії носіїв мови (наприклад, слова предикат, суфікс, лексема – використовуються лінгвістами, входять до активної лексики сучасної української мови, але не всі носії мови використовують дану лексику у повсякденному спілкуванні). Активний запас слів носіїв мови набагато менший від активної лексики мови в цілому: він залежить від рівня культури й освіченості людини.

Активній лексиці притаманна розвинена система властивих словам значень і відтінків, що забезпечує виконання найбільш важливої мовної функції – комунікативної, і, як правило, ці слова стилістично нейтральні, тобто вживані в більшості стилів мовлення. Ця частина лексики зрозуміла всім носіям мови, не має відтінків застарілості чи маловживаності або незвичної новизни.

До пасивної лексики належать слова, що рідко вживаються носіями мови у процесі спілкування у зв'язку з тим, що реалії, названі цими словами, рідкісні, чи вийшли з ужитку, або тільки починають запроваджуватись у суспільне життя.

а) застаріла лексика

Її склад неоднорідний. У ньому розрізняють слова за ступенем їх архаїзації. Одні з них зовсім вийшли з ужитку і не побутують у сучасній мові. Без відповідних коментарів і пояснень вони взагалі не зрозумілі: (Наприклад, чарнець – міра місткості, об'єму; марець – березень; кріс – рушниця; баяти - розповідати).

Інші вживаються в мові, але рідко, тільки у певних функціональних стилях і контексті, але носіям мови зрозумілі (корчма, гетьман, свита, воістину).

Архаїзація може бути зумовлена змінами у суспільному житті (зникають з побуту предмети, події, явища) і дією лінгвістичних факторів (для називання тих самих предметів, явищ, подій виникають нові більш прийняті для даного часу слова). Застарілі слова поділяються на архаїзми та історизми.

Історизми у сучасній українській літературній мові не мають синонімічних замінників. Це слова, вживані для позначення предметів, явищ, понять, які вийшли з ужитку, припинили існування у зв”язку із соціально-побутовими та суспільно-політичними змінами. Історизми використовуються сучасними письменниками в мові історичних творів. Відтворюючи факти минулих історичних епох, письменник активізує і слова, які цим епохам належать.

Виділяють такі групи історизмів:

1. Які характеризують структури суспільства, соціального стану, суспільних взаємин (боярин, поміщик, князь, купець, наймит, гімназист).

2. Урядові та військові чини, адміністративні посади (війт, городовий, десятник, капрал, осавула, урядник, запорожець, кошовий).

3. Назви установ, організацій (земство, волость, управа, собор, ратуша, магістрат).

4.Назви професій (бондар, вугляр, чумак, кожум'яка, лакей, покоївка).

5. Побутові звичаї, обряди (досвітки, вечорниці).

6. Назви старовинної амуніції, зброї, військових регалій (лати, мушкет, панцир, сагайдак, рогатина, булава).

7.Знаряддя праці (кайло, мотовило, гребінка, ступа, соха).

8. Одяг і головні убори (очіпок, плахта, сап'янці, жупан, запаска, намітка, сиряк, кирея, кобеняк).

9. Монети, грошові одиниці (алтин, злотий, гульден, катеринка, таляр, крейцер).

10.Одиниці виміру і ваги (аршин, вершок, гони, десятина, ківш, хорець, лікоть, п”ядь).

11.Старовинний посуд (коновки, куфа, куманці).

12. Назви зниклих народів (печеніги, половці, ассірійці).

13.Релігійні організації та їх учасники (орден, єзуїт, домініканець, тевтонець).

Історизми вживаються у наукових, публіцистичних, художніх творах. Історична лексика тут виступає у звичайній номінативній функції. В інших випадках деякі групи історичної лексики використовуються як засіб створення урочистості, пафосу, гумору, іронії, сатири.

Архаїзми – це слова, що називають предмети, явища, дії, які зберігаються у сучасному житті, але в процесі розвитку мови втратили свої первісні номінації. Вони використовуються у творах сучасної тематики для надання описуваним явищам відтінку урочистості, іронії. Тому їх ще називають стилістичними архаїзмами. Архаїзми і їх сучасні лексичні відповідники у словниковому складі мови сприймаються як синоніми.

Якщо історизмам властива номінативна функція, то архаїзми використовуються як категорія виразно стилістична.

Виділяють такі групи архаїзмів:

1. Власнелексичні – витіснені з мови іншими лексичними одиницями (перст – палець; бран – полон; ректи – говорити; зигзиця – зозуля; зріти – бачити; ланіти – щоки; чадо - дитя).

2.Лексико-словотвірні – застарілі слова, що мають корені як і сучасні, а різняться від них словотвірними елементами (імати – мати; возсіяти – засіяти; урозуміти – зрозуміти; рибар – рибалка; вой - воїн).

3.Лексико-фонетичні – застарілі слова, які різняться від сучасних звуковим оформленням (глас – голос, піїт – поет, крівавий – кривавий, сей – цей, серебро - срібло).

4. Семантичні – слова, у структурі лексичних значень яких є активно вживані і застарілі (живіт – частина тіла; ім. Життя; лікоть – частина тіла; міра довжини).

Архаїзми бувають різними за походженням:

1. Власнеукраїнські (дзигарі, мисник).

2. Старослов'янські (грядущий, десниця, отрок, ратний).

3. Запозичені (баталія, вояж, редут, респективний).

Неологізми – нові слова, словосполучення, фразеологізми, що з'являються у мові. Їх виникнення спричинене потребою давати назви новим предметам, які постають внаслідок розвитку економіки, науки, культури, в результаті розширення й поглиблення зв'язків з іншими народами.

Неологізм, як і будь-яке слово – категорія історична. Нове слово є неологізмом, поки не стане загальновживаним.

Значна кількість сучасних нормативних слів була неологізмами:

- поч. ХХ ст.: видавець, перекладач, україніст, гуморист, незалежність, співачка, громадянство.

- середина ХХ ст.: комбайн, кінофільм, генетика, кібернетика, комп'ютер.

- 80- 90- ті роки: дискета, картридж, менеджер, брокер.

Неологізми бувають:

1. Лексичні, в яких новими є зміст і звукова оболонка.

2. Семантичні – стара звукова оболонка наповнюється новим змістом (піонер, кулак, петля).

Неологізми, що в останні 50 – 60 років увійшли до словникового складу сучасної української мови, поділяються на такі групи:

1. Суспільно-політична лексика: апартеїд, ескалація, неоколоніалізм.

2. Терміни з різних галузей науки, культури, мистецтва (алгоритм, вірусологія, геохімія, фотонарис, аспірантура, магістратура, бакалавр).

3.Виробничо-технічні терміни (космонавтика, нафтопровід, тракторист, птахоферма).

4.Лексика, пов”язана з новими предметами побуту (відеомагнітофон, метро, лайнер, сканер, радіола, ксерокс, холодильник).

5. Нові терміни у військовій справі (атомна (воднева) бомба, ракетна зброя, авіадесант).

6.Назви осіб за характером і родом діяльності (ескаваторник, оператор, програміст, дилер, кілер).

Загальномовні неологізми називають узуальними. Крім узуальних, виділяють індивідуально-авторські, або оказіональні неологізми. Як правило, вони залишаються у межах відповідних контекстів, будучи стилістичними засобами увиразнення мовлення. Наприклад, у романі О.Гончара "Собор” зафіксовано такі оказіоналізми: фальшак, військовик, дошкульник, безбровко, безвірко, хмурко, вимагач, плюндрувач, придбавач, руйнач, руйнитель, сквернитель, алхімічка, вінценосиця, однодумиця, бездумність, вкрадливість, незрушеність, полігонність, зляскування, непривіття, безприюття, повносилля, потойбіччя, хмаровіття, потойбіччя, верхогір'я, впливологія, руковивертання, запилюжений, зістарений, набовдурений, цупкорукий, німопромовистий (погляд).

9.

Фразеологія - це розділ мовознавства, що вивчає фразеологічну систему мови.

Об'єктом вивчення фразеології як мовознавчої дисципліни є сукупність усіх фразеологічних одиниць (фразеологізмів) мови. Предметом фразеології є вивчення типологічних ознак фразеологізмів, дослідження природи і їх сутності, закономірностей функціонування.

Фразеологізмом (фразеологічною одиницею) називається "лексико-граматична єдність двох і більше компонентів, граматично організованих за моделлю словосполучення чи речення, яка, маючи цілісне значення, відтворюється у мовленні за традицією, автоматично".11 Наприклад: байдики бити (ледарювати); показати, де раки зимують (провчити, покарати); лебедина пісня (останній вияв таланту); стати на ноги (одужати).

Фразеологізми об'єднуються в єдину систему одиниць на основі таких типологічних ознак:

1) семантична цілісність (неподільність) компонентів фразеологізму (значення фразеологічної одиниці не може бути витлумачене на основі значень тих слів, які входять до неї);

2) стабільність компонентного складу, усталеність порядку слів;

3) автоматичність відтворення фразеологізму в мовленні;

4) кількакомпонентний склад;

5) можуть вступати в синонімічні й антонімічні відношення: теревені правити - ляси точити -дурниці молотити; хоч греблю гати - кіт наплакав;

6) характеризуються образністю.

У реченні фразеологізми завжди виступають одним членом. Найчастіше ними послуговуються у розмовному та художньому стилях мовлення. Вони надають мовленню виразності, влучності та емоційності.

Класифікація фразеологізмів, запропонована акад. В. Виноградовим12, набула найбільшого поширення. За цією класифікацією виділяють три типи фразеологізмів - фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності і фразеологічні сполучення.

Фразеологічні зрощення - це такі семантично неподільні сполучення слів, цілісне значення яких не пов'язане зі значенням тих слів, що входять до їх складу: дати гарбуза (відмовити тому, хто сватається), собаку з 'їсти (набувати досвіду), пекти раків (червоніти від сорому), тримати камінь за пазухою (затаїти образу), дивитися крізь пальці (не помічати), танцювати під чиюсь дудку (підкорятися), нагріти руки (нажитися).

У більшості випадків фразеологічні зрощення дослівно іншими мовами не перекладаються, наприклад: укр. замилювати очі - рос. пускать пыль в глаза.

Фразеологічна єдність - це такі семантично неподільні фразеологізми, цілісне значення яких умотивоване значенням слів, що входять до їх складу: накивати п ятами (втікати), вітер в кишенях гуде (немає грошей), міняти шило намило, крутити носом (упиратися), не вішати голови (не втрачати надії).

Фразеологічне сполучення - це такі фразеологізми, складові частини яких мають певну самостійність: одне з слів може бути замінене іншим: ставати (зіп ятися) на ноги (набиратися сил), чиста совість (чиста душа), відвести очі (відвести погляд).

За ознакою відтворюваності та усталеністю компонентів виділяють такі мовні одиниці, як прислів'я, приказки, крилаті вислови.

Прислів'я - стійкий, ритмічний за будовою вислів повчального характеру. У ньому зафіксовано практичний досвід народу та його оцінка різних подій і явищ: До булави треба голови; Сметаною вареників не зіпсуєш; Дружній череді і вовк не страшний.

За граматичним оформленням прислів'я співвідноситься з реченням. Основою багатьох прислів'їв є факти: Іван плахту носить, а Настя булаву.

Приказка - стійкий вислів, який образно розкриває певне явище. Приказки позбавлені узагальнювального, повчального характеру і висловлюють незавершену думку: Більше щастя, як розуму; Хто не працює, той не помиляється; Була би шия, а хомут буде.

Крилаті вислови (слова) - стійкі образні вислови, засвоєні з фольклорних або наукових джерел, вислови видатних осіб. Основною їх ознакою є зв'язок з літературним джерелом, стійкість і популярність завдяки їх влучності: Мертві сраму не бояться; Слово, чому ти не твердая криця (Леся Українка); Караюсь, мучусь, але не каюсь (Т. Шевченко).

10.

ЛЕКСИКОГРАФІЯ (грец. λεξικογραφία, від λεξικόν — словник і γράφω — пишу), словникарство — розділ мовознавства, пов'язаний зі створенням словників та опрацюванням їх теоретичних засад. Відповідно до цього виділяють практичну і теоретичну лексикографію. Тісно пов'язана з лексикологією. Лексикологія виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос, тобто тлумачення написів на полях і в тексті рукописів книг.

Староукраїнська лексикографія. До часів Київ. Русі належать невеликі рукописні словники: «О именЂхъ и гл̃емыхъ жидовьскымь ıазыкъмь», «РЂчь жидовьскаго ıазыка, преложена на роускоую» та ін., у яких тлумачаться переважно бібл. особові імена й топоніми, окремі старослов'ян. слова: «Тълкъ о неразоумны(х) словесе(х) псалтырных» та ін., розкривається символ, або алегор. зміст деяких слів у Псалтирі: «Тълкованиіє неоудобь познаваıємомь въ писаныхъ рЂчемь», де перекладено малозрозумілі старослов'ян. лексеми. На Русі перекладали також греко-візант. тлумачення власних назв. Активно розвивається в Україні глосографія впродовж 14 — 17 ст. Перший церковнослов'ян. укр. словник невід. автора «Лексисъ съ толкованіємъ словенскихъ словъ просто» (не раніше 50-х pp. 16 ст., залишився в рукописі) складено із заг. церковнослов'ян. слів, небагатьох антропонімів і топонімів, налічує 896 вокабул (при 127 словах немає перекладів). У словнику зібрано глоси з різних джерел, використано й попередні лексикогр. праці. Вокабули розміщено за алфавітом (проте внутр. абеткування не витримано), імена введено у формі наз. в. одн., дієслова — в 1-й ос. одн. теп. ч. Багато слів подано не в вихідних формах. Матеріали «Лексиса...» згодом використали Лаврентій Зизаній та Памво Беринда.

Етапним в історії укр. лексикології став перший друк, словник — «Лексисъ сирЂчь реченія въкратцЂ собран(ъ)ны и из слове(н)ского языка на просты(й) рускій діялекть истол(ъ)кованы» Лаврентія Зизанія (Вільно, 1596). У пам'ятці — 1061 словникова стаття. В реєстрі — церковнослов'ян. слова, перекладені староукр. літ. мовою, тому ця праця — перша спроба нормалізації лекс. складу двох мов. У «Лексисі...» уперше використано екземпліфікацію (приклади в тексті), застосовано паспортизацію, з якої видно, що реєстрові слова взято з церковнослов'ян. книг Біблії і творів правосл. патристики. Вокабули розміщено за абеткою, яка нерідко порушується у зв'язку з прагненням автора розробляти поряд зі словом його деривати. Тех. засіб розмежування реєстру й перекладу — кома — дуже невиразний, бо часто застосовується й між словами в перекладній частині. Багатозначні вокабули й лексеми з відтінками в значенні Лаврентій Зизаній передає кількома еквівалентами, часом виділяючи значення й відтінки за допомогою індикаторів «и тыж», «албо», «или», «и» та ін. Іноді дається поглиблене пояснення розкриттям етимології реєстрового слова, зіставленням слов'ян, лексем з грец. та латинськими. У цьому словнику вперше слова проакцентовано. Неоціненне значення в історії укр. лексикографії мав «Лексиконъ славенорωсскій и именъ тлъкованіє» Памва Беринди, що вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври 1627 (2-е вид. — 1653, у Кутейнській друкарні під Оршею в Білорусі). Тематично книга розділена на дві частини: 1. «Лексиконъ» — диференційний церковнослов'ян.-укр. словник; 2. «...Имена свойственная» — зібрання тлумачень власних назв (імен, топонімів) та перекладів апелятивів неслов'ян. походження. У словнику майже 7 000 статей, у т. ч. близько 1400 онімів. Памво Беринда найповніше в староукраїнській Л. здійснив екземпліфікацію і точну паспортизацію вокабул. Реєстрове слово подається в звичайній для того часу формі (імена — в наз. в. одн., дієслова — в 1-й ос. одн. теп. ч.). Перекладна частина праці Памва Беринди — одне з найбагатших зібрань укр. лексики кін. 16 — поч. 17 ст. Переклади зроблено загальнонар. чи літ. відповідниками. Ряд статей у «Лексиконі» мають характер енциклопедичних. Автор нерідко пояснює слова, особливо іншомовні, розкриваючи їхню етимологію. Зібрання етимології бібл. онімів у «Лексиконі...» — одне з найбільших у європ. лінгвістиці 17 ст. Уперше в укр. Л. Памво Беринда вказує на метафор. й образне вживання слова за допомогою позначок «переноснЂ», «инорЂчнЂ», «метафор.» тощо. По суті першим у східнослов'ян. Л. автор вводить грамат. ремарки й відсилання (ремарка — «зри», «зр.»). Застосовуючи орфогр. норми Мелетія Смотрицького, він сприяв правописній стабілізації староукр. літ. мови. «Лексиконъ...» Памва Беринди — найвище досягнення укр. лексикографії старої доби. Значним явищем в укр. Л. була анонімна рукописна праця серед. 17 ст. «Синоніма славеноросская» — перший укр. словник активного типу (тобто з укр. реєстром), укр.-церковнослов'ян. лексикон, укладений на Наддніпрянщині. Це зворотна переробка «Лексикона...» Памва Беринди, гол. чин. першої його частини. На основі кількох статей книги автор укладав одну статтю чи навпаки — на основі однієї статті «Лексикона...» — кілька нових. У «Синонімі...» бл. 30 вокабул не перекладено, отже, праця не завершена. У реєстрі пам'ятки бл. 5 000 вокабул, розміщених за абеткою у прийнятих в староукр. Л. вихідних формах. Вокабули не відокремлені від перекладу розділ, знаками, ремарок немає (крім відсилання «зри»). Наст. етап у розвитку староукр. Л. тісно пов'язаний з творчістю Єпіфанія Славинецького, який у кін. 30-х — на поч. 40-х pp. 17 ст. під час роботи в Київ, колегіумі уклав «Лексиконъ латинскій». Це латинсько-церковнослов'янський (східнослов'ян. редакції укр. підредакції) словник. Його реєстр базується на праці італ. лексикографа епохи Відродження А. Калепіно. Звідси взято й граматичні та ін. ремарки. «Лексиконъ латинскій» — найбільша лексикогр. праця, створена в Україні за минулі століття: налічує 27 000 статей. Обравши для перекладу церковнослов'ян. мову свого часу — цю міжслов'ян. писемну мову, автор наочно довів, що її можливості не менші, ніж можливості лат. мови. У тих випадках, коли вокабули не мали еквівалентів у звичайній (конфесійній) церковнослов'ян. мові, Єпіфаній Славинецький наводив відповідники з рідної української, створював нові слова за укр. й церковнослов'ян. зразками, кальки, залучав запозичення, тлумачив такі лексеми. Перекладну частину дуже збагатили укр. лекс. еквіваленти й тлумачення, вміщені іноді поряд із церковнослов'янськими. Велика кількість реєстрових слів, особливо з побуту, сфери матеріальної культури, медицини, ботаніки, зоології, географії тощо, перекладена тільки укр. еквівалентами. Хоч «Лексиконъ латинскій» залишився в рукопис, списках (найдавніший датовано 1642), він став базою для створення нових вітчизн. і зарубіж. словників.

У кін. 40-х pp. 17 ст. Єпіфаній Славинецький разом із Арсенієм Корецьким-Сатановським у Києві уклали «Лексиконъ словено-латинскій» (первісний список датується 1650) — церковнослов'ян.-лат. словник (бл. 7 500 статей). Осн. джерело вокабул «Лексикона словено-латинского» — «Лексиконь...» Памва Беринди. Автори використали також польс.-лат.-грец. словник польс. філолога Г. Кнапського. У реєстрі «Лексикона...» Єпіфанія Славинецького та Арсенія Корецького-Сатановського засвідчується чимало укр. лексики. Це — одне з найб. зібрань церковнослов'ян. лексики 17 ст. У Москві Єпіфаній Славинецький уклав свою третю лексикогр. працю — «Книга лексиконъ греко-славено-латинскій» (дата створення невід.; в рукопису). До староукр. періоду примикає творчість лексикографа поч. 18 ст. І. Максимовича, який уклав великий лат.-церковнослов'ян. (укр. редакції) словник «Dictionarium latino-slavonum» (1724, залишився в рукопису).

Дата добавления: 2015-05-31