Як і з чого жили Словяне

Городи

Рід

III. ПОБУТ ТА КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ

II. ЖИТТЯ ГРОМАДСЬКЕ

„У Сло­вян і Антів - ка­же грецький письмен­ник Про­копій (VI віку) - дає по­ря­док не од­на осо­ба, але з давніх-да­вен усим по­ряд­кує гро­ма­да й порішає усякі спра­ви". Ин­ший знов письмен­ник ка­же, що у них ба­га­то на­чальників, бо кож­не пле­мя ма­ло сво­го. На­чальни­ки ті не жи­ли з со­бою в згоді і тільки ко­ли на­со­ву­ва­лось якесь ли­хо, ко­ли тре­ба бу­ло усім гур­том з ним би­тись, то тоді тільки на­род вибірав од­но­го з тих на­чальників за вож­дя усіх пле­мен. Але ті вожді, чи на­чальни­ки пле­мен - не бу­ли яки­мись кня­зя­ми, що ма­ли ве­ли­ку си­лу. Се бу­ли ли­шень кращі лю­де се­ред ин­ших „старців" - старіших, по­важніших го­лов. Уся ж си­ла бу­ла в ру­ках „віча" - зборів отих „старців", стар­ших з кож­но­го пле­ме­ни. На тих вічах ух­ва­ля­ли всякі важні спра­ви - як от щоб усім пле­ме­нам вис­ту­пи­ти гур­том війною, зібра­ти воєнні си­ли, ко­го виб­ра­ти за привідцю. Так бу­ло десь в VI-VII століттях. А літ 300 пізніш (у Х в.) ми вже чуємо й про князів, як от Де­рев­лянський князь Мал. Але ви­яв­ляється, що князі ті, так са­мо як і Антські вожді, не ма­ли якоїсь більшої влас­ти, а вся вдасть, як і давніше, ос­тається в ру­ках віча, зборів „ліпших мужів". В оповідан­нях Літо­писі ніде не­ма й мо­ви про князів, а тільки, що пле­ме­на - По­ля­не, Уличі, Де­рев­ля­не во­ю­ють, ра­дяться, але все са­ми: про князів їхніх не чу­ти. Во­ни справді бу­ли, але не ма­ли си­ли пе­ред вічем, пе­ред во­лею во­лості-землі. Аж тоді як у Київі по­яв­ляється дру­жи­на - аж тоді князь вби­вається в си­лу й по­чи­нає ту си­лу роз­тя­га­ти на сусідні землі та пле­ме­на.

З давніх-да­вен сло­вянські пле­ме­на, а між ни­ми й наші ук­раїнсько-руські, жи­ли - ко­жен рід осібно, не гус­ти­ми ху­то­ра­ми, бо прос­то­ру тоді бу­ло до­волі. Рід та­кий - се бу­ло кілька ро­дин, ве­ли­ка сімя близьких чи да­ле­ких ро­дичів. Усе май­но бу­ло у них спільне, бо тоді зем­лею, чи ин­шим чим, не тре­ба бу­ло діли­тись - маєш усього скілько хо­чеш, аби пра­цю­ва­ти не ліну­вав­ся! По­ря­док в та­ко­му роді да­вав стар­ши­на, „ста­рець" - зви­чай­но най­стар­ший та най­по­важнійший з усіх. Ще не ду­же дав­но бу­ва­ли на Ук­раїні такі ве­ликі, не ділені сімьї, душ по 20-30 в одній, і ма­ли во­ни спільне гос­по­дарст­во.

Згодом та­кий рід збільшу­вав­ся - в ньому бу­ли вже не тільки близчі сво­яки, але й „да­ле­кий ро­до­чок", і з та­ко­го ве­ли­ко­го ро­ду з ча­сом вит­во­ри­лось „пле­мя". Так во­но діяло­ся у ин­ших Сла­вян (напр. у Сербів пізніш), так пев­но бу­ло й на нашій пра­батьківщині пе­ред роз­се­лен­ням Сло­вян.

Коли ве­ли­ка ро­ди­на, рід так вже роз­рос­тав­ся, що далі вже труд­но бу­ло ра­зом гос­по­да­ри­ти, то та­ка ро­ди­на діли­ла­ся на кілька мен­ших, що сіда­ли собі ок­ре­мим дво­ри­щем, як най­далі, на но­вих ґрун­тах. Зго­дом з та­ких ро­дин-дво­рищ, що ме­жу­ва­ли між со­бою й па­мя­та­ли, що во­ни од­ної кро­ви, тво­ри­ло­ся се­ло, „вервь". Але се­ло - се вже був не рід, а гро­ма­да, і всі спра­ви сільські ріша­ють на збо­рах, на „вічу", стар­ши­ни з по­оди­но­ких дво­рищ.

Для сіл потрібні бу­ли го­ро­ди (міста). Са­мо сло­во го­род по­ка­зує, що то бу­ло ого­ро­же­не, без­печ­не місце. Го­род ста­вив­ся для за­хис­ту, обо­ро­ни, щоб бу­ло ку­ди в не­без­печ­ну го­ди­ну схо­ва­ти своє доб­ро й се­бе са­мо­го. Та не тільки од сто­ронніх во­рогів тре­ба бу­ло за­хис­ту: між дрібни­ми во­лос­тя­ми та пле­ме­на­ми бу­ва­ли зав­зяті бійки, то й тут тре­ба бу­ло ма­ти якесь без­печ­не місце. Ча­сом го­род та­кий був для ціло­го гур­ту сіл, а ча­сом і по­оди­нокі се­ла ма­ли свої не­ве­ликі го­род­ки. І справді, на ук­раїнській землі - особ­ли­во в більш за­си­женій час­тині, північній - ба­чи­мо ве­ли­ку си­лу „го­ро­дищ" - ос­танків тих го­родів (в Київщині налічу­ють їх 435, на Во­лині - 348, на Поділю більш як 250, в Чер­нигівщині ко­ло 150). Не дур­но чужі лю­де про­зи­ва­ли Сло­вян­щи­ну „краєм го­родів"! „Го­ро­ди­ща" ті не од­на­кові: одні круглі, ча­сом на рівнині, об­си­пані ва­лом, а ча­сом і ро­вом - се зви­чай­но-най­давніщі, прості го­ро­ди; другі - на ви­со­ких, кру­тих шпи­лях, в кут­ку між річка­ми та яру­га­ми, об­си­пані з то­го бо­ку, де мож­на увійти, кілько­ма ва­ла­ми один по-за дру­гим. Се зви­чай­но „го­ро­ди­ща" пізніші - князівсько-дру­жин­них часів. Окрім валів, го­род час­то бо­ро­ни­ли де­рев­ляні стіни. А ко­ли сам го­род не міг змісти­ти усіх осад­ників, то „пе­ред­го­родьє" об­во­ди­ли де­рев­ля­ни­ми паліса­да­ми-час­то­ко­лом (зва­ло­ся то „острог").

Городи єдна­ли лю­дей - сусідні гро­ма­ди: тре­ба бу­ло усім ра­зом бу­до­ва­ти та поп­рав­ля­ти го­род. Крім то­го підчас війни бу­ла спільна обо­ро­на; гро­ма­ди гур­том по­винні бу­ли дба­ти про гро­мадський спокій, ви­шу­ку­ва­ти ви­ну­ва­тих та зло­чинців. Все се звя­зу­ва­ло лю­дей в од­ну цілість, прив­ча­ло до гро­мадсько­го й політич­но­го (пот­ро­хи) жит­тя.

З го­родів ба­га­то зос­та­ло­ся й на­далі тільки тим місцем, ку­ди лю­де хо­ва­ли­ся під час не­без­пе­ки. Але де­які з них здо­бу­ли ве­ли­ку си­лу й ста­ли осе­ред­ком не тільки для сусідніх сіл та своєї око­лиці, але й для сусідніх го­родів та їх ок­ругів. Се мог­ло ста­тись од то­го, що го­род був ду­же вигідний та міцно укріпле­ний, але ще більш ма­ли ва­гу тор­го­вельні при­чи­ни: ко­ли го­род сто­яв на якійсь тор­го­вельній до­розі, то там осіда­ли на­завж­ди тор­говці та про­мис­ловці; той го­род при­тя­гав лю­дей, що се­ли­лись в йо­го око­пах, а ко­ли там не зміща­ли­ся, то по-під ни­ми, і ви­рос­тав тоді „острог" - ого­ро­жені се­ла нав­ко­ло го­ро­да. Та­кий го­род здо­бу­вав собі по­ва­гу, і до го­ло­су йо­го „гра­жан" прис­лу­ха­ли­ся й инші, менші го­ро­ди. Од та­ко­го міста ча­сом по­ча­ли про­зи­ва­ти се­бе й лю­де: нап­рик­лад, Бу­жа­не та Черв­ня­не на Дулібській землі. На місці давніщих пле­мен повс­та­ють те­пер землі - во­лості з своїми го­ро­да­ми. Ті пле­ме­на, що не роз­ви­ну­ли у се­бе го­родсько­го жит­тя, поп­ри­тя­га­ли до се­бе сусідні, чужі цент­ри (осе­ред­ки). Так нап­рик­лад Київ при­тяг­нув до се­бе Де­рев­лян, Чер­нигів - Ра­ди­мичів і Вя­тичів. А з дру­го­го бо­ку, че­рез сильний роз­ви­ток го­родських центрів, де-які племінні землі роз­па­да­ються на кілька во­лос­тей-князівств: Сівер­щи­на поділи­лась на Чер­нигівську й Пе­ре­яс­лавську во­лость, Кри­вицька зем­ля - на Смо­ленську й По­лоцьку (або й Псковську).

Словяне, а між ни­ми й наші пра­батьки, спо­конвік бу­ли хлібо­ро­би. Сіяли пше­ни­цю, овес, жи­то, ячмінь, про­со, го­рох, мак, льон. Ужи­ва­ли до ро­бо­ти: ра­ло, плу­га, бо­ро­ну, зас­туп (рис­каль), ціпа. Ора­ли кіньми й во­ла­ми. Зібра­ний хліб скла­да­ли „на гумні" і там мо­ло­ти­ли „на то­ку", а зер­но хо­ва­ли „в клітях" (ко­мо­рах). Зер­но мо­ло­ли руч­ни­ми жор­на­ми. Вміли товк­ти зер­но (пшо­но).

Любили Сло­вя­ие й ко­ло де­ре­ва та го­ро­ди­ни хо­ди­ти. В літо­пи­сях час­то зга­ду­ються „ого­род­ни­ки". Ко­ло Київа нап­рик­лад навк­ру­ги бу­ли го­ро­ди та сад­ки. Ба­га­то ви­ко­ху­ва­ли ху­до­би, дер­жа­ли: волів, корів, овець, кіз, сви­ней, ко­ней, навіть ослів. Ужи­ва­ли мо­ло­ко, сир і мас­ло; ба­га­то мяс­ної стра­ви. Їли мя­со най­частіш во­ло­ве та ове­че, але спо­жи­ва­ли й ко­ня­че. З птиці дер­жа­ли: го­лубів, ку­рей, кач­ки, гу­си, жу­равлів, ле­бедів.

Про бжільницт­во не­ма чо­го й го­во­ри­ти, що в ньому ко­ха­лись ду­же, особ­ли­во в лісовій сто­роні: бжо­ли во­ди­ли­ся в ви­дов­ба­них в де­реві дуп­лах, як в уліях; там і зіму­ва­ли. „Мед і ско­ра" (шку­ра), „ско­ра, віск, мед і че­лядь" - се го­лов­не ба­гацт­во Сло­вян: го­лов­не, що во­ни про­да­ва­ли та чим пла­ти­ли дань. Крім то­го, ме­ду ба­га­то ужи­ва­ли й до­ма - пи­ли йо­го й прості лю­де й па­ни.

В ба­га­тих лісом та звіром кра­ях своїх Сло­вя­не ло­ви­ли чи­ма­ло звіря й ви­во­зи­ли на про­даж ве­ли­ку си­лу звіря­чих фу­тер: з бобрів, со­болів, лисів, білок (вивірок) та ин­ше. Ло­ви­ли ба­га­то ри­би (ло­сось, лин, щу­ка, осе­тер, угорь, пструг, окунь).

Дуже роз­ви­ну­те бу­ло у Сло­вян кушнірство та ткацт­во. По­лот­но тка­ли тов­ще й тон­ше, з узо­ра­ми; обу­вя ви­роб­ля­ли вся­ких фа­сонів. Гон­чарст­во теж бу­ло сильно роз­ви­не­не - ще з часів но­во­камінної до­би. Але по­руч ужи­ва­ли й де­рев­ля­ний по­суд: боч­ки, бодні, діжи, відра, зба­ни, ко­ри­та. Бу­ли вже цілі спілки, то­ва­рист­ва „дре­воділів", що бу­до­ва­ли стіни, мос­ти, а пізніш - як пе­рей­ня­ли христіянство - церк­ви.

Обробляли залізо, брон­зу, мідь, срібло, зо­ло­то - ро­би­ли уся­чи­ну, що тре­ба в гос­по­дарстві та зброю для вой­ни. По­руч з тим бу­ли свійські майстрі, що уміли ви­роб­ля­ти ду­же делікатні речі для лю­дей за­можніх.

Що їли тоді Сло­вя­не? Зви­чай­на стра­ва бідніщих лю­дей бу­ла та­ка: хліб (найбільш житній), со­чи­во (ва­ре­ний го­рох, ква­со­ля та ин­ша го­ро­ди­на - пев­но який­сь борщ), або ка­ша, та ва­ре­на й по­ма­ще­на олією го­ро­ди­на; в ско­ром­ний день сир, у пісний - ри­ба (це вже пізніш, як зай­шло христіянство); бу­ва­ло мя­со. Їли ще кисіль: му­ку роз­бов­ту­ва­ли во­дою, ва­ри­ли і підли­ва­ли „си­ти" - роз­ве­де­но­го во­дою ме­ду. Пи­ли найбільш мед, пи­во та сирівець. Ви­но за­те бу­ло річ ду­же до­ро­га - тільки ду­же за­можні та значні лю­де мог­ли ужи­ва­ти йо­го.

Одежа бу­ла прос­та й не­муд­ра. Тільки ба­га­тирі ро­би­ли собі уб­ран­ня з ок­са­ми­ту. Уб­ран­ня бу­ло та­ке: со­роч­ка, сви­та, по­верх то­го, ма­буть тільки у за­можнійших, ке­рея, на но­гах якісь пан­чо­хи, чо­бо­ти - „са­по­ги" або пос­то­ли, ча­сом че­ре­ви­ки; на го­лові „кло­бук" - шап­ка, пле­те­на або шку­ра­тя­на.

Жили в „до­мах", з вікна­ми й две­ри­ма. Дім був на два по­вер­хи: на горі бу­ли „сіни" (хо­лод­на ха­та), у ни­зу - ко­мо­ри („клъти") та теп­ла ха­та, „истоб­ка". На князівських дво­рах бу­ли ще осібні „мов­ниці"- бані (лазні).

Зброя бу­ла та­ка: для то­го щоб на­па­да­ти - спис, ніж, меч (пізніш ще шаб­ля), со­ки­ра (топір), лук з стріла­ми та са­гай­да­ком; для обо­ро­ни - щит, бро­ня та шо­лом. Прості лю­де зви­чай­но ма­ли тільки спи­си, ножі, стріли та со­ки­ри.

Нарешті му­зичні інстру­мен­ти бу­ли: сопілка, тру­ба, гуслі та бу­бен. Для за­ба­ви бу­ли ще кості для гри (з ба­ра­ня­чих кісток).

Дата добавления: 2015-06-04