Розділ четвертий 3 страница

Це він, Іван, отаманець з Міюса, привіз на Запорожжя Симеона, сина московського самодержця Олексія. Міюський гаразд пам’ятає той день, коли вони з Симеоном, розпустивши по вітру короговки, поїхали назустріч кошовому, котрий вертався з‑під Тягина. Міюський, який правував на Січ, тоді попрощався з життям і навіть прочитав молитву за спасіння власної душі. Одначе їх чекала мало сподівана гостинність. Кошовий зустрів Симеона яко царевича. Видно, знав про нього. Зійшов з коня, вклонився до землі й виявляв інші почесті, як те й належало виявляти царському фамільянту, наступнику престолу. Отаман слухав оповідь Симеона з дитинним співчутям, в його карих, ледь змружених очах світилася цікавість, і Міюський тоді подумав, що він буде крутити кошовим, як вітер вітряковими крильми. Але сталося не так. Кошовий був простий і довірливий, але із тією довірливістю линув не до всіх. Лукавство намацував одразу. Нахмарений і нахмурений, суворий, але не жорстокий, ніби й добрий душею, міг спалахнути в один мент і тоді трощив і кромсав геть усе на путі. Гарячішої людини Міюському не доводилося стрічати. А понад усе та його цікавість була зовсім не наївна. Відтоді в голові донського отамана грішне перемішалося з праведним, він силкувався розгадати заміри кошового щодо Симеона й не міг. Все ніби промовляло за те: кошовий до кінця повірив, що Симеон – царевич, котрий врятувався од смерті й боїться попасти в руки бояр. Він і далі виявляв Симеонові ознаки найвищої шани, й дав грошей, і наказав зробити корогви царські тафтяні й царську печатку. Але що тоді ховалося за його зроненими при тому словами: «Або ми, хлопці, царської печатки не гожі викувати? Чи не маємо для того золотих єфимків?» І коли козаки забажали впевнитися, що в Симеона на тілі справді є царські знаки – червоний вінець, орел і місяць із зіркою (царевич похвалявся ними повсякчас), сказав дякові та трьом значковим товаришам, що йшли на розглядини: «Дивіться добре, щоб побачили…» Вони побачили на Симеонових грудях знаки. Міюський ще раніше бачив їх – не раз купалися з царевичем у морі: вісім білих шрамів од плеча до плеча.

Справжня веремія закрутилася через місяць. З Москви та Батурина прибули посли з вимогою видати Симеона і Міюського з донцями. Кошовий тоді скликав раду. Міюського теж запросили на неї, а послів не пустили.

«Браття мої, отамани‑молодці, – сказав кошовий, – Військо Запорозьке Низове, як старий, так і молодий! Ніколи в нас не було, щоб кого видавали, не видамо й цього молодця. Бо як видамо одного, то забажають другого і всіх по одному розтягнуть. А він же сидить, як птах у клітці, й ні перед ким не винуватий».

Увечері гурт січовиків і Симеон з ними обложили Грецьку хату, в якій сиділи посли. Спочатку рубалися словами – посли обзивали Симеона сатанином, злодієм, самозванцем, а він їх – холопами й боярськими устілками, а тоді взялися за шаблі. Посли та їхня челядь замкнулися в хаті, січовики почали розбирати покрівлю. І вже коли посли попрощалися з білим світом, одпустили один одному гріхи, прийшов кошовий і порозганяв забіяк.

Вчора од царя прибув ще один гонець з новим респонсом. Сьогодні те послання мають прочитати. З тим має звершитися його, Міюського, доля. В оцій ось хаті на два димарі – військовій канцелярії Війська Запорозького.

Дорого заплатив би зараз донський отаманець, аби прочитати думки Сірка. Проте осягнув: його власний розмисл куций супроти розмислу кошового. Супроти його думи. Яка цієї миті, либонь, зводилася круто. Он як нахмарило отаманові чоло, он які брижі набігли на нього, он які глибокі зморшки пролягли від рота! Здавалося, й ніс накібчився дужче. І побачив гострі шпичаки в очах – кошовий пронизував ними, мов списами, до хребтини. Поскубував вуса, ліва брова ширяла високо, права падала вниз, як хмара. У тому погляді Міюський вловив щось глузливе й грізне. Мозок йому знову мовби обсипало памороззю. Збагнув одне: зараз має статися таке, що струсне його, Міюського, до дна.

Спокійні слова кошового й справді злякали отаманця.

– Скажи мені, отамане, що робив Симеон у Разіна?

Міюський втягнув голову в плечі, йому чомусь стало жарко в ногах. Несамохіть подивився вниз. Чоботи на ньому лихенькі, добрі були, та стопталися за зиму. Отаманець розумів: брехнею далі не ступиш і кроку. А куди поведе правда? Може, Сірко дізнався все про царевича? В грудях спалахнула злість на кошового – боявся, що Сірко прочитає її. Над силу подавив її, мовив глухо:

– Водив струги по Хвалинському морю.

– Стеньчині?

– Стеньчині.

Тепер було мовлено все. Міюський чекав рішення: кошовий міг оддати його на спитки або видати послам. Провина отаманця велика й важка – і перед царем, і перед кошовим, бо ж таки не сказав, як царевич обкрутився у разінському вирі й з нього виплив. Коли б ще Міюський знав, що ниньки з Дону прибув Сірків посланець й з якими вістями, він би, мабуть, і не підійшов до кошового, а ще з ночі втік би у степи. Проте кошовий йому цього не сказав. Рушив по тонкому льоду сам і сам мусив вибиратися на берег. Хто такий цей царевич – знав од самого початку. Проте сподівався, що за ним стоїть Дон, увесь великий Дон, на те не раз натякав Міюський, і в цьому була його справжня провина перед кошовим. З другого боку – отаманець рятувався, рятував дружнього собі Симеона, але якихось певних обіцянок од донського кругу не давав. Виходило, не він його завів на слизьке, а отаман зайшов сам. Та й хтозна, чи так уже кепсько все склалося. Он як стараються посли – ледве на череві не повзають. Він ще позмагається з ними за Симеона… А Міюський… Отаманець переступив з ноги на ногу. В лівому чоботі в нього хлюпало.

Колючі іронічні вогники зайнялися в очах кошового, не злостиві, але й не теплі. Міюському згасав перед ними запал, і врешті він зовсім опустив голову. Сірко ж довго мовчав, а потім запитав, збивши тим з пантелику Міюського:

– А великі струги були в Стеньки?

– Різні. Великі й малі. Ми з Симеоном ганяли великого.

– На стругах стояли фальконети чи яка інша гармата?

– Фальконети, – відказав Міюський, маючи оцю розмову за підступ; насторожено й підозріливо чекав нового словесного гака. І кортіло, вельми кортіло йому розказати, як возив він разом з військовим отаманом Флором Минаєвим зашитого в шапку Сіркового листа Разіну з Чиру на Волгу, бо Стенька на той час був уже на Волзі, і Флор гаразд знав, що в тому листі написано. Хотів Сірко подвигнути гетьмана Дорошенка на те, аби виступити єдинокупно з Разіним, і Дорошенко спочатку погодився, а потім відхитнувся. І то був не єдиний лист. Не перепиняв Сірко запорожцям дороги до разінців і пізніше, ще й ходила чутка, буцім їздив сам у Кузьмодем’янськ, де на той час скупчилися довкола Стеньки донці, запорожці, а також лугова і нагірна черемиса, загальною лічбою п’ятнадцять тисяч.

Отож, якщо отаман ще раз запитає в Міюського щось про Разіна, він таки виповість йому оце все, хоч і знає: часи нині такі, що ліпше тримати язика за зубами.

Одначе отаман не запитував більше нічого. Посмоктав пригаслу люльку, а Міюський поспішливо витягнув з кишені трут і кресало. Кресь, кресь по гострому сколку. Дмухнув і ввіпхнув кінчик трута в отаманову люльку. По тому, тримаючи трут в лівій руці, набив правою носогрійку й собі. Вітер зривав з трута м’які червоні жарини й жбурляв геть. Міюський заховав куріївську справу до кишені, затягнувся. Тепер дим вився з двох люльок, вився вгору, сплітався, змішувався докупи, і вітер відносив його вбік. Отаман потягнув ще кілька разів, вибив жар під ноги, розтоптав великим чоботом. Сказав тихо, мовби про себе:

– Ні нам, ні донцям немає волі. А ой як її треба!

Сховав до кишені люльку, тугим нехворощевим віником обмів з чобіт багнюку, повільно поскрипів сходами ґанку. Брязнув дерев’яний цюцик, важкі дубові двері сховали постать кошового.

А Міюський стояв і дивився на двері, мовби сподіваючись щось прочитати на них. Тримав отаманові слова як поплутане мотуззя, не міг розплутати. Немає волі – то мусять і далі Січ та Дон стояти купно, як стояли раніше. Немає волі – забракло кошовому сил до оборони. Тоді йому, Міюському, треба вихоплюватися з Січі й тікати в Польщу чи Волощину. Бо ж небавом мають прийти посли. І може бути запізно.

Кошовий повісив шапку на дерев’яного тиблика біля дверей, розгладив оселедця й аж тоді привітався. Йому оддали добридень два голоси: грубезний і ніби трохи іржавий – старшого січового писаря Андрія Яковлєва – й дзвінкий – підписаря Гука. Яковлєв сидів за широким столом біля вікна. Гук – за маленьким, перської роботи столиком у кутку. Яковлєв – важкий, тілистий і дужий, йому б носити затинну пищаль, а не каламар, ніхто з козаків не брав його навхрест, але і в писарських справах він непоспішливо мудрий та чесний. Колишній бурсак Гук, що втік за пороги од чийогось святенницького гніву, – тонкий лицем, тонкий станом, ферт і чепурун, хвалько і баляндрас. Оселедець у нього кучерявиться, як баранячий хвіст: накручує його перед сном на стрічку, вусики підголені й стирчать у боки, підваксовані розведеною в олії сажею, кунтуш на підписарю сукна лазоревого, ґудзики посріблені, черес тонкий, шкіряний, чоботи німецькі, з срібними підковами та подзвоном – й сам він ніби нетутешній, ніби привезений разом зі столиком заморськими купцями. Гарний статурою, гарний лицем, яке трохи псують очі: вони в нього зеленкуваті, неоднакові – одне світліше, друге темніше, ще й з чорним обідцем довкола зіниці. Гук охочий до чарки, любить частування, але вживає тільки французьку горілку, мускат та ромельські вина й п’є так, неначе робить ласку тому, хто пригощає. Одначе те тільки на людях, якось кошовий застав підписаря, коли той тихцем похмелявся смердючкою й закушував осушком, якого, либонь, підібрав у буді старого січового пса Шайтана.

Зате у роботі Гук меткий, спритний думкою, ще він хвалькуватий, любить законозисті слова, має себе за великого дотепника, хоч дотепи його здебільшого невдалі. Легкий на перо й обізнаний на латині, польській і татарській мовах, через те отаман волів, аби про біжучі справи казав він. Навіть військову таємну канцелярію часом довіряв підписарю.

З цього й розпочали ранкові труди.

Отаман підійшов до великої кахляної печі й погрів біля неї руки – любив поводити долонями по гладеньких, теплих синіх кахлях, то в нього ніби забавка: поводить – і спокійніше стає на душі. Писар і підписар дивились на те поблажливо.

Гук одімкнув залізну, з потайним замком скриню, дістав з неї два скручені в трубочку папери – похідні журнали двох команд, доправлені сьогодні вночі гінцями на Січ. Перша команда з козаків Кисляківського та Менського куренів мандрує понад Бугом, вистежує велику татарську ватагу, друга несе дозір на річкових розливах. Осавул першої команди повідав, що татарська ватага розкололася надвоє, одна половина пішла на Корабельну, друга – на Гнилий Єланець, і що він теж розділив свою команду на дві партії. Підписар аж з ноги на ногу переступав, так йому кортіло сказати свій розмисел, проте кошовий не запитав. Стояв біля печі, приплющивши очі, намагався розгадати подальшу путь обох татарських ватаг. У пам’яті поставала ріка з допливами, переправами, лісами й байраками.

– Вони злучаться за Мертвими Водами, – таки не втерпів підписар.

– Не з біса здогаду, – сказав кошовий, так само не розплющуючи очей. – Куди наміряються піти далі? І чого там крутяться? Наче навмисне в очі лізуть. Одпиши осавулові, щоб вернувся на Гнилий Єланець і нікуди не йшов. Нехай пильнує степ. Степ нехай пильнує, чуєш, – сказав суворо й трохи роздратовано, бо помітив у Гукових очах заперечення. Ще його дратували подзвоном писареві чоботи. Почне отаман думати, а вони – дзінь, неначе цвяшком по лобі. – Та перевзуй чоботи, як ітимеш до канцелярії. Калатаєш, як пес на ланцюзі.

– В мене нема інших, – ображено підвів губи Гук.

– Надери лика й сплети постоли, – з серцем сказав Сірко. – Що там далі, читай.

Далі були листи од хана, зашиті в тафту і перев’язані синіми стрічками. Чаус, що доправив їх на Січ, волів, аби читали їх при ньому. По нього послали Перехреста, що сидів на призьбі з Міюським. Великим кривим ножем Гук розпорював тафту, як жирних лисок або огарів. Хан писав, що цього літа козацьким хуторам од татар пагуби не буде, схиляв до миру й просив роз’їздити границю, як указано на мапі. Журився попередніми кривдами, клявся в дружбі, обіцяв поменшити мито на переправах для чумацьких валок, котрі йтимуть до Перекопу по сіль. І таким солодким напоєм були розведені його слова, аж важко було повірити, що вони йдуть од серця, не сповненого отрути. По тому почали ділити пограничні землі. Татарський посол – маленький, чорненький, очиці так і бігають, нишпорять, виловлюють з твого обличчя найменшу відміну – ну тобі диявол, недарма й наймення таке має – Чортхасан. То дивувався, то посміхався, то лаявся, відступав до дверей, підлізав під самі вуса кошового й дивився знизу вгору чорними, як вугіль, меткими, як миші, очицями. Лопотів і лопотів. Гук, що правив обов’язки бута, ледве встигав перекладати.

– Чаус каже, що татари не будуть чинить цього літа інкурсії на козаків. Що морова пошесть вигубила у них багато людей і худоби, що в них безкорм’я і безкіння і що сам хан прикутий тяжкою недугою до ліжка. Аллах і біда просвітлили розум дивану. Краще багато торгувати, ніж багато воювати. Однині од татарських ташів до козацьких хуторів простеляться мирні тропи. Але дайте нам цього літа пасовиська по Єланцю.

Звичайно, таке бувало й раніше, що татари просили миру. Коли приходить морове лихо, попросиш запомоги в будь‑кого. Січовики якщо складали обіцянку, трималися її твердо. Траплялося, навіть пускали татар на свої пасовиська. Але зараз чаус казав омильно. Про все те кошовий знав од своїх вивідувачів з Криму та Перекопу. В грудях йому перекочувались гострі отрутні краплі притлумленої злості й глузу, він посміхнувся в думці – теж злостиво, але на обличчя тієї посмішки не випустив. Сміх ходив йому по серцю, але обличчя кошового лишалося відкритим, простакуватим, трохи ніби подивованим. Затим по ньому проповзла хмарка недовіри, але теж буцім випадкової, яку хотів прогнати й не міг.

– Ми б і повірили, та ази ж не читали послання нашої чати з Бугу, – сказав Сірко, і Гук із здивуванням звів на нього очі – адже отаман відкривав таємницю військової канцелярії. Але Сірко удав, що не помічає того погляду, провадив далі: – Не своєю лозою обплівся гонець. Правує він не з Криму, а з Білогородської орди. Може, білогородський мурза хоче обдурити й мене, і хана? Дати б цього чауса на квестію, допитати червоним залізом: звідки приїхав і де взяв ханську печатку?

В грудях кошовому й справді закипала злість на брехливого татарчука, вже не стримував її і глипнув на нього вогнисто.

Помітив, що повужчали при тих словах чорні зіниці татарина і занурились кудись у глибінь очей швидкі тіні. Татарин знав козацьку мову. Сірко знову осміхнувся в думці, тепер уже повною мірою глузливо, аж терпко.

«Хан зараз у Ногайській орді», – подумав, а вголос сказав:

– Та не в наших це звичаях. Запитай у нього, – кивнув товмачеві, – одколи це Гнила Лука стала татарською?

Вони знову вернулися розмовою до кордону, татарин і далі обстоював кожен видолинок, але не так запекло, як перше. Коли він пішов, щоб прийти завтра і вже укласти доконечну угоду, Яковлєв і Гук перезирнулися, генеральний писар потер долонею товсту червону шию і сказав:

– Не важився татарин до великої незгоди. Хитро ти його, отамане, квестією прилякав.

– До незгоди він не важився не через квестію…

– А з яких же респектів і причин? – запитав Гук і посміхнувся. Він завжди осміхається так бататозначно та глибокомудро: мовляв, я знаю все краще за вас. За цю посмішку кошовий трохи його недолюблює.

– Було, ледащо, повноважне на всі уступки, – сказав кошовий. – Мав таке повеління. Він тільки удав переляк. Ми полегшили йому перетрактації.

Яковлєв погодився, Митрофан знизав плечима.

«А хан, може, й не в ногайського мурзи, – подумав знову. – Мабуть, чаус умисне заїжджав туди, аби прип’ясти нас до Ногайської орди… Задав же, клятої матері невіра, загадку».

Одне було вочевидь – татари цього літа вирушають великим походом. Хан нещодавно їздив у Адріанополь, отож їх підпиратимуть турки. Підуть сушею чи морем? Того козацьким лазутчикам вивідати не вдалося. Сушею – шлях довгий, та й козаки про все довідаються заздалегідь. Либонь, не тільки сушею. Бо очаківський мурза потаємно лаштує малі галери.

І ще подумав, як міцно, круто сплелося все докупи. Всі попередні дні впали в оцей лагідний Божою ласкою день і б’ють у мозок та серце.

Все життя йшов до чогось невловимого, почував його, але не обіймав мислію, здавалося, міг до нього діткнутися, одначе то була омана, бо лишався й далі на краю безмежного Дикого Поля. А ще почував біль. Гострий, тонкий, ніби там, біля серця, стримів ніж. То щеміла й квилила рідна земля. Не пам’ятав, одколи її горе стало його горем. Од днів, коли золоті алтини лягли на Хмелеві очі й по тому закружляли чорні вихори? Часом усе, що чинилося довкола, видавалося злою шабельною січчю в густу хуртовину. Тут вже не видно, хто кого тне, й ніхто не має сили спинитися. Й не бачать того, що на них котиться важка лава, яка ось‑ось змете всіх. Треба якось зупинитися, повернутися грудьми до лави, зчепитись руками. Турецька імперія нині така дужа, якою ще не була ніколи.

Сірко підвів голову: Яковлєв і Гук стривожено дивилися на нього. Отаман усміхнувся. Й обом одразу полегшало на душі – усмішка в кошового була ясна, збадьорлива.

– Нічого, поганського горіха розгриземо. А тепер давайте обмислимо, що сказати послам, – мовив. – Мабуть, легше гребти на галері, ніж вести тоту балачку.

Яковлєв хитнув головою, поплямкав губами, неначе доїдав вареника. Губи в нього великі, вивернуті, й велика голова, брезкле, м’яке обличчя, сіро‑білі, безбарвні очі, – на перший взір здається, що писареві все байдуже, насправді ж він уважний, доскіпливий, а ще – гранично чесний. Викликало в ньому посміх лиш одне: молодився. Фарбував вуса й носив строкату одіж. А перед ким тут молодитися? Може, змагається з підписарем?

– Скажемо те, що намислили вчора.

– Вчора – то не сьогодні. – Й підвівся, пружним потиском рук розігнав застояну кров. – Що ж, писарю, скликай судне колесо. А я тим часом викурю люльку.

Підписареві здалося, що настав момент наблизитися до кошового, й він сказав удавано захоплено, багатозначно, хоч трохи й догідливо:

– Ох і гула вчора корчма «При калині» над Чортомликом!

Сірко покошлав круті брови:

– Не за твоє пив, підписарю. Пильнуй свого.

Гук хвацько крутнув вусики:

– Пильную, отамане. Сам учора пригощався мускатом.

– Не хвастайся. І не бреши. Останню пляшку мускату оддали послам. І того, рідше заглядай у чарку, частіше – в папери.

Гук знітився – все в нього сьогодні виходило не в лад. З‑за свого столу підвівся Яковлєв. М’який, усміхнений, утаємничений у якісь свої думки. Пригладив довгого, сивуватого, зачесаного, як у дячка, на два боки чуба. Перебрав на себе обов’язок відводити отаманові громи од свого улюбленця. Плеснув того по плечу, кинув коротко:

– Чеши. Отаман жартує.

Послав підписаря кликати суддю, осавула, значних козаків – Носа, Брекала, Голода, Квашу, що вже чекали біля Шкуринського куреня.

Ті, що заходили, сідали на двох довгих, вкритих обрусами лавах попід стінами – з одного боку січовики, з другого – посли. Старі січовики тримали в зубах порожні люльки: і в курені, і в канцелярії палити не вільно. Декотрі позвикали до порожніх, то й рідко палили, старий Кваша востаннє натоптував свою в золотому окладі носогрійку літ десять тому. Але носить за чересом, пхає в зуби – який то козак без люльки. В світлиці панувала поважна тиша, бо обсідалися на лавах значні козаки, шановні люди, неквапливі в балачці, тверезі розумом і сповнені самоповаги. Тиші вимагає і козацька регула – звичай. А він на Січі – найповажніша сила, на ньому засноване все її буття: порядок, способи бою, честь і посмертна слава. А що писані закони завжди можна переписати по‑новому, неписані – непорушніші за них. Є в козаків і писані закони, знають вони закони і сусідніх народів – на різьбленій поличці біля дверей лежать і Магдебурзьке право, і литовський статут, і царське «Уложеніє», і кілька латинських та турецьких книг, але мудростями з них козаки послуговуються не вельми часто.

Сонце світило в покутнє вікно, через усю світлицю пролягла широка сяйна ріка, в якій плавали дрібні порошини. І всі разом подумали про неї як про справжню річку, а воднораз про те, кому пощастить переплисти її. Цареві посли – піддячий приказу Малої Росії Семен Щоголєв та сотник стрільців Василь Чадуєв були у важких ведмежих шубах – приїхали ще за морозів і чи не знайшли на себе на крам‑базарі справної одежі, чи не хотіли одягатись у козацьке, – повпрівали од самого початку, витирали пітні чола долонями, були червоні, немов після лазні. Вони не пообмітали чоботи, на долівці біля їхніх ніг темніли калюжі, і Гук недоброзичливо зиркав у їхній бік – затирати калюжі доведеться йому. Кошовий довго мовчав, посли поглядали на нього, не одважувалися почати розмову. Врешті Сірко махнув рукою. Першим підвівся з широкої липової лави Щоголєв, – високий, років сорока чоловік з широкою, розкішною бородою, розумними очима, – він читав цареве послання, написане словами грізними, за якими вловлювалася розгубленість. Послання було довге, Щоголєв не дочитав і до половини, а піт зблискував у нього не тільки на чолі, а й на бороді та вусах. Кілька крапель упало на папір. В листі оповідалося, коли народився царевич Симеон, од чого помер, хто тому свідки. «Мощі його поховані в царственому великому граді Москві, – читав Щоголєв, – в церкві архістратига Михаїла, в присутності його царської величності, на яких, похоронах, були святійший Іосиф, патріарх московський…» По тому йшов довгий реєстр бояр та єпископів, живих та померлих, котрі бачили мертвого царевича. А далі цар знову наказував і просив видати послам псевдоцаревича й обіцяв за це милості та нагороди.

Сірко слухав пригусклий голос боярина, а сам думав про те, що лиха через Симеона доведеться запорожцям вхопити великим ковшем. Але коли б вони видали авантюрного й самовпевненого парубійка, з того теж добра не мали б, то більше перед великим басурманським рушенням. У Москві про заміри турків і татар нічого не знають. Ймуть віри не запорозьким посланням, а Самойловичевим, а той уводить в оману царя. Каже, що запорожці хочуть на тому застрашенні погріти руки. Боїться війни, одводить її думкою, те знають його старшини, нашіптують у вуха гетьману, чого сам хоче: турки на силі не зібрані, гострять шаблі проти Європи, а не проти них, війною на Україну не підуть.

Помалу в думки кошового почала просмоктуватися досада, яка роз’їдала спокійні слова, приготовані ранком.

Потім було прочитано послання гетьмана Самойловича.

– Гетьман наказав нам без самозванця і донських забродів не вертатися, – мовив по читанні гетьманський посол осавул Черняченко. Його круглі на квадратовому борсучому обличчі очі поблискували зухвало. Мовляв, бачу вас наскрізь, знаю неперед, в яку сторону гнутимете лозу. Надихався від гетьмана зловорожого проти запорожців духу й кипів чужим гнівом. Хотів вислужитися. Перебрав на себе всі подальші перетрактації з січовою старшиною.

– Ну й не вертайся, лишайся з нами, – понюхав просто з жмені табаки козак Ніс. – Чоловіком станеш… Ми тебе кашоваром настановимо. Апчхи!.. Бачиш, правда. – А ніс у Носа як кушка. І сам він козак поважний, сповнений власної гідності.

Кошовий довго мовчав, посли поглядали на нього, не одважувалися почати розмову. Врешті Сірко махнув рукою.

Черняченко збуряковів на виду, але вдав, що зневажає Носа, й казав у той куток, де, важко похилившись грудьми на стіл, сидів Сірко. Отаман був нахмарений, на його обличчі не ворушився жоден м’яз, тільки брови впали низько й очі з світло‑карих стали темно‑карими.

Запорожці поглядали на нього. Січова старшина мовчазно оддавала свої повноваження кошовому. І те для сторонньої людини було дивно, адже на крузі всі мали рівне право. Надто в перетрактаціях з послами. Вірили так отаманові? Знали, що не поведе кривими стежками?

Всі вони були пов’язані між собою особливою сув’яззю, рідко коли тут промовлялися високі слова, їх мовби соромилися, їх боялися, проте… не боялися оддати за товариство життя. На перший погляд було важко визначати, на чому тримається Сіркова влада, така непевна на Січі. На минулих битвах, на несхибнім ударі, на відчайдушній хоробрості? На мудрості, досвідченості, розважливості? І так, і не так. Ще й зараз міг спалахнути й заварити соломаху, що її не розрізати ножем. До нього горнулися молоді козаки, а це важило не менше, ніж усі виграні битви. І був значніший за всіх інших, яра сила впевненості в собі, у своїх вчинках, глибоке знання людей, здобуте на полях боїв серед смертей і крові, давали йому право першості. Отаман не терпів перепон, ішов направці, бував крутий, вельми крутий, і водночас людину біля нього огортало почуття впевненості, спокою, глибокої довіри. Є такі люди, заглянувши яким в очі, можна повірити на все життя. Хоч є й такі очі, котрі можуть обманути, одурити людину на все життя. Одначе більше половини Сіркового життя вже було за плечима, й ніхто з товариства не міг завдати йому найменшої кривди.

– Міюського з товариством… – сказав Черняченко, але Сірко перепинив його:

– Їх тут нема. А коли б і були, ми все одно їх не видали б. Такого ніколи не водилося, щоб запорожці і донці один одного на смерть віддавали. У скруті донці заступали нас шаблями, а ми їх. Те в нас на пам’яті. Втям, осавуле.

Сказав так, що Черняченко втямив: зачіпати розмовами Міюського – небезпечно. Але показати того не хотів, почав напирати на інше:

– Ви мусите сповнити царське й гетьманське жадання й сьогодні ж ординувати самозванця в Батурин у сириці.

– Ми військо вольне, до нас хто хоче приходить і відходить по власній волі… І такої прояви ще ніколи не було, щоб ми кого видавали, – сказав Яковлєв. – Тим паче царевичів… Вони не з неба падають і в болоті не ростуть.

– Він такий царевич, як я філозоп, – гнівно насурмив брови Черняченко. – Він злодій і самозванець.

– Який ти філозоп, ми бачимо, – сказав Сірко, і запорожці засміялися. – Через те й упізнати справжнього царевича не можеш. Тобі накажуть – і свою морду в люстерку не впізнаєш. Скажуть, що це те місце, яким на лаву сідають, – і ти погодишся.

Голосно дзижчала в кімнаті бджола, билася в шибку. Де вона взялася, чому так рано вилетіла?.. Сірко поторсав розбряклу за зиму раму, дужо штовхнув її, вікно прочинилося, й бджола полетіла геть. У вікно війнуло вільгістю, річковою сирістю. Отаман причинив вікно.

Обмислював поведенцію послів, намагався поглянути в їхні повноваження – глибоко переживав. Він не стримався на самому початку перетрактацій і не збирався стримуватись, хоч знав, що потім усі його слова там, у гетьманській столиці і в Москві, пересіватимуть крізь густі сита. Далі промовляли Ніс, Брекало, Кваша. Запорожці казали, що Симеон присягав на хресті та Євангелії й розповідав, як його, пораненого, вивезли під рогожею з Москви, як він ховався, обіцяв незабаром сам приїхати до Москви, і його там одразу впізнають цариця та матуся Марія, а поки що їхати не може, бо бояри хочуть звести хлопця зі світу. Ось і зараз вони намовили царя‑батюшку, бо знають, що царевич заступається за простий люд. Далі козаки виказали все, що накипіло на бояр та воєвод, і банітували, й кпили, а посли мусили слухати. Осмілювався казати щось січовикам наперекір лише Черняченко, обзивав їх гультіпаками та харпаками, погрожував гетьманськими карами. Хоч і хололо зі страху в животі, й серце стислося в крижану бурульку, ступав, наче з одрубу: пан або пропав. Відав – все те впаде у вуха гетьмана‑благодійника. Йому ж самому весь час щось нашіптував на вухо гетьманський посольський підпомічник Оська Заволока. Був то маленький, лисенький чоловічок, ляканий з усіх кутків. Спізнав в’язниці варшавську, чернігівську, очаківську, звідусюди його викупляли, скрізь потроху брав мудрості й лишав волі, всього боявся, на все озирався. Йому видавалося, що позаду хтось ходить і ось‑ось знову хапоне за горло. Мабуть, гетьман послав його зумисне, аби передав страх іншим, аби нагадував своїм виглядом, до чого веде непокора. Та все виходило навпаки.

Сірко мовчав, і та його мовчанка все глибше виповнювалась гнівом проти Черняченка. Запекло в грудях, під серцем заклекотіла злоба. В неї влилося все – давні підступи гетьмана, Сибір, теперішні його викрутні; кошовий боявся, що не стримається, і одвернувся до вікна. В калюжі під корчмою купалися горобці, відстовбурчували пір’я, наскакували один на одного, войовниче цвірінькали. Чудернацька гороб’яча купіль, хоч і не проковзнула мимо очей, не зм’якшила думки. Знову дивився на Черняченка. Лукавець, гетьманський прихвостень, ще недавнечно сам ходив у драній свиті, соболиний ковнір личить йому як корові сідло, а вже хоче ступати по‑панськи. І що то за диво: вчора виліз із свити, а сьогодні хоче пхнути ногою того, з ким сьорбав кулешу з одного казана. Прикро ступає, псяюха, в гетьманові сліди. То – достеменно вовча тічка, слід лишають один. Громадить багатство гетьман, і вони козирують на нього, напихають бебехами власні скрині. Й що то за лихо: ще ж недавно світив попович драними ліктями, а ниньки обкутався соболями, що й писка не видно. Цар із свого широкого халамидного рукава щедро роздає гетьманові та старшинам села й містечка, і вже в Самойловича тієї землі й тих сіл, як у лихої пам’яті Вишневецького. Руки самі стискалися в кулаки. Черняченко краєм ока стежив за ним.

Дата добавления: 2015-06-04