Розділ шістнадцятий 1 страница

IV

III

II

I

Спека. Ще більше тижня до Петра і Павла, а хліба вже дозріли й просяться під серп. Вони починаються одразу за селом і великими та малими латками жовтіють по горі аж до могили Біла Грудь. За могилою – мирська толока, на ній донедавна паслися табуни та отари не тільки з Татусів, а й з Гаків, Кобок, далеких і близьких хуторів. Чумаки також перепасали там свої волики. Толока велика, на п’ятнадцять верст уподовж понад річкою Мрячкою. Одначе з цієї весни за попас доводиться платити – толоку посів гетьманів брат Григорій. Село також належить Григорію Дорофійовичу Дорошенку; хоч татусівці й далі вважають себе людьми вольними, одначе змушені платити і за випас, і за перевози, й оддавати третій сніп з власного поля та четверту копицю з луки. Велетенські, неначе стодоли, стоги обсілися на леваді з обох боків річки. А далі за левадою – ліс, яворовий і осокоровий, веселий ліс – яворове і осокорове листя мерехтить біло, одсвічує проти сонця, й здається, що вся далечінь заткана срібними струнами. Гарна левада, гарне село, надто отакої пори. Спека – жнивна, веселить серце. Над полями в голубих маревних струменях дзвенять жайворонки.

На подвір’ї сільського багатія Маландія Куцого на високій призьбі під мальованими віконницями змагається з дрімотою Омелько, хлопчик літ шести, – він стереже курей, щоб не йшли в городи. Надто багато йому клопоту з квочками, їх аж три, дві рябі і одна чорна, вони, як і всі квочки світу, вреднючі й люті. Омелько боїться їх і ледве погамовує довгою лозиною. Зараз вони кубляться під кущем порічок, курчата вилазять їм на спину, клюкають зелені листочки. Але он уже ряба струснула з себе курчат, пригнула голову, вдаючи, що пасеться на спориші, подалася до одгородженого від подвір’я городу. Омелько того не бачить, а у вікні хати біліє обличчя господині, вона люта не менше, ніж квочка, і Лаврін голосно кахикає:

– А киш, ряба.

Квочка здивовано зупиняється, Омелько підхоплюється на ноги. Лаврін стоїть біля рубленої комірки, підставивши обличчя і розхристані груди під сонячне проміння. Відчуває, як гаряче проміння входить йому просто в кров, нагріває її, жене по жилах. Почуває в усьому тілі млявість, але та млявість хороша, радісна – млявість одужання. Більше трьох тижнів провалявся він у гарячці й оце вдруге вийшов на подвір’я. Хвороба запопала його зненацька, звалила отуто, в корчмі, що на краю села Татусі, кілька днів пролежав у непам’яті в комірчині для хліба, куди його винесли, аби не займав місця в хаті, не одлякував заїжджих, а прийшовши до тями, ще довго трусився в лихоманці, не мав сили поворухнути ні рукою, ні ногою.

Корчма належала двом господиням: Улиті Тоцькій та її неодруженій сестрі Христі, котра віддала Тоцьким батьківський статок і проживала з ними. Семена Тоцького, чоловіка Улити, три роки тому забив грім – віз із поля снопи, сидів зверху, й блискавиця влучила прямісінько в нього. Воднораз вона влучила і в усе господарство Тоцьких – відтоді воно почало занепадати. Сестри були й ощадливі, і працьовиті, але господарство їм не велося. До корчми, та ще в такому місці, та ще в такий час, треба чоловічих рук. А, може, саме через те, що Семен Тоцький не жмикрутував, давав у борг, йому й велося. Улита ж і Христя так і пантрували за кожним постояльцем, так і висіли над ним чорними галками. Вони й самі схожі на галок: в чорних запасках і чорних керсетках, в чорних, понапускуваних на самі очі хустках, з яких виглядають тільки кінчики гострих носів. Цілісінький день снують з кутка в куток, муляють людям очі, перебивають добру бесіду, відбивають в людей охоту посидіти в шинку. Семен Тоцький мав також сінокіс та кілька десятин поля, й туди особливо потрібно чоловічих рук. А руки, які мали б тримати чепіги та косу, були як патички. Захарко Тоцький, Семенів син, хлопець чотирнадцяти літ, з одинадцяти слабував на груди, свічечка його життя не горіла, а чаділа. Он він і зараз стоїть у кожусі біля тину, тримається за груди, час від часу увесь здригається від кашлю. Йому важко стояти, але він боїться йти до хати: хлопцеві здається, що він там помре, та й вабить, тривожить його своїм гомоном життя. Поки Лаврін лежав, прикутий до підлоги, Захарко часто навідував його, сідав на високому, наче перелаз, порозі й мовчки вдивлявся в загострене, спітніле, обрамлене чорним волоссям, вродливе обличчя хворого. Вдивлявся з хижуватою жаскою цікавістю, – либонь, сподівався, що Лаврін помре. Мабуть, його бадьорила думка, що на світі є люди, які стоять до могили ближче, ніж він, а може, йому здавалося, що заступиться чужою смертю од власної, так чи ні, але відтоді, як Лаврін почав одужувати, Захарко жодного разу не навідався, не обізвався до нього. Зиркав з‑під лоба, і в тому погляді зеленкувато‑водянистих очей Лаврін вловлював неприязнь. А Лаврін почував, що і в його серці жевріє надто маленький вогник співчуття Захаркові, – десь‑то він розсипав той великий жар, розхлюпав той великий вогонь, який змагав його на Січі, коли дивився на старців і калік. Стільки смертей пролетіло за короткий час крізь його серце, стільки молодих, дужих козаків склали голови на його очах, аж узялося серце струпом.

Либонь, у темряві цієї тісної, просмерділо мишоїдом комірки, темряві двох жіночих і однієї хлопчачої душ Лаврін і сам міг заскніти й згаснути, якби не зблискував йому золотистий промінець – сонячний зайчик. Тим промінцем була усмішка Хотини, Улитиної дочки. Це Хотина відпоювала його узваром з кислиць, це вона тричі кропила його свяченою водою, це вона годувала риб’ячою юшкою та путрею. Він соромився її, і був їй безмежно вдячний, і несамохіть постійно чекав на неї. А вона то продзвенить сміхом у корчмі, то пролетить піснею в городах і знову майне рудими косами в комірчині та удавано суворо насвариться пальчиком за невипитий настій із трав, але на її обличчі та суворість довго затриматись не може. Личко в неї кругле, губи повні, носик трохи кирпатий, ще й припорошений ластовинням, – не красуня, але гарна з себе, ще й весела вдачею, і складає собі ціну, може, навіть трохи більшу, ніж мають насправді рівненькі брівки і припухлі губки. А може, то давно вироблена осторога – адже через корчму перепливає безліч усякого люду, й з усіма вона привітна, ласкава, але щойно проїжджий козак чи купчик перейде жартами межу, як одразу ж буде одпроваджений назад – брівки сходяться в темно‑руду хмарку, а зеленаво‑карі очі стають темно‑карими.

Лаврін, звичайно, навіть коли вже почав одужувати, не те що не дозволяв собі обізватися до неї жартом, а не одважувався подивитися в її очі – соромився свого хворого виду, своєї кволості й немічності, та й видавалася вона йому дівчиною незвичайною. Тільки коли думав про неї, тепліло в грудях і ставало затишно на серці. Він і зараз подумав про неї й усміхнувся.

Гарно Лаврінові ловити губами сонячні промені, гарно слухати перепела, що підпадьомкає за хатою в підрешітку, гарно дивитися на рудого кота, який пантрує на горобців, а на Лавріна позирає насмішкуватими, застережливими очима, – мовляв, не заважай, не втручайся не в свою справу. Тільки на Захарка Лаврінові дивитися важко: в голові невідступно роїться думка, що хлопець вже недовго житиме на цьому світі. Так вважають усі, хто бачить Захарка. Кажуть, що це йому за гріх – ріс кабешним, свавільним хлопцем, не мав ні втриму, ні спину. Десь закиркав півень і закрутився посеред двору з переламаними ногами, вибігла з хати господиня, а в городі тільки коноплі ходять хвилею, й не з лиха здогаду, за ким вони гойдаються. Обтрушені яблука, покрадені кавуни, розполохані коні – все то Захаркова робота. Нічого він не боявся, ніякі погрози не могли вгамувати його. Хвороба враз притишила Захарка, він став понурим, і боязким, і колючим, як потолочений бур’ян.

Лаврін оглядається по двору. Подвір’я широке, згарцьоване кіньми, тільки попід тином зеленіє віхтями трава та попід самими вікнами прослався зелений килимок споришу. Корчма в кінці довгого двору схожа на всі інші корчми: в лівій половині покій і комірчина для приїжджих, в правій – шинок з бідненьким шинквасом і великою піччю, яка гріє і в хаті, де живуть сестри (на печі спить Захарко, лаз на піч звідти ж, з кімнати господарів), посередині – повітка для коней. З лівого боку двору – хлів і рублена комірка, в якій зараз замешкав Лаврін, з правого – клуня. За хатою – сад, і город, і чималий лужок, по якому тече невелика річечка, що впадає в Мрячку. Понад річечкою – верби, й осокори, й кущі калини. Маленький рай, нині він оповитий дрімотливою та спекотною млостю. Навіть моріжок в кінці двору порудів.

Лаврін ще раз усміхається сонцеві, своєму одужанню і повільно рушає з двору. Йому хочеться випробувати себе, відчути себе здоровим, аби вирушити далі в путь. Ступає босими ногами по попеченій сонцем стежці й почуває, як тисячі голочок пошпигують у підошви. Пошпигують тонко, приємно.

Село придрімало, село перечікує спеку, але воно живе, і Лаврін жадібно вглядається в його життя. До того ж він стільки довідався про нього, хворіючи (порозказувала Хотина, вона не тільки весела, а й балакуча), що зараз його поймає гостра цікавість. Оце ось подвір’я Маландія Куцого. Маландій – чоловік важкий, понурий, підозріливий, ні з ким не водить компанії, не родичається навіть з найближчою ріднею, не любить, коли до нього приходять по позички, і взагалі не любить людей. Він і сам якийсь невдатний, квадратовий, неначе випиляний з одного каменя або вирубаний з куба, – плечі широкі, тулуб короткий, руки товсті й чіпкі (таким його намалювала Хотина, таким його побачив Лаврін). Щоправда, обійстя ще не зовсім Маландієве. Живий іще Маландіїв батько Улас, він глухий, покорчений простудними хворобами і майже не злазить з печі. Одначе старечі сині пальці ще тримають кінчики родинних віжок. Маландій давно б видер з покорчених пальців віжки, та ба… Улас десь приховав торбину з грішми, а де, не знає ніхто. А сам Улас не каже, відає – ледве признається, Маландій йому і їсти не дасть. Маландій сто разів перемацав батькову постіль, облазив комору, попроштрикував колійським ножем всі стріпки на горищі, в клуні, в хліві і сажі – усе марно. Приступав до Уласа круто, погрожував заморити голодом, але Улас затявся: «Я скажу перед смертю». – «А як не встигнете?» – «Встигну. А ні, наведе на слід Бог». Не менш круто приступав до Уласа Маландіїв син, Харитон. Харитон – викапаний батько. Такий же натоптуватий, такий же рукатий, така ж темна пляма на підборідді, й такий же глухий серцем і крутий вдачею. Немовби в жарт, а насправді боляче крутив дідові пальці, й мовби ненавмисне висипав на кожух жар з люльки, й погрожував той жар роздмухати, якщо Улас не признається. І теж вилазив усі стропила і обстукав усі плахи в хлівах і коморі. Власне, Лаврін і думає про все це через Харитона. Бо ж вельми часто заникує він на подвір’я Тоцьких, товчеться там уранці і ввечері і, як давно здогадався Лаврін, неспроста. Вдає, що забігає по‑сусідськи, а крутиться біля Хотини. А вона при його з’яві щоразу хмурить брівки і одвертається. Кілька разів Харитон заникував і до Лавріна. Сідав на тому ж високому порозі й запитував: «Ще кашляєш?» І кривив великі, вивернуті, червоні губи. Лаврін розумів, що то жарт, і відказував: «Кашляю». – «І всі на тих ваших Запорогах такі здохляки?» – знову запитував Харитон. «Є ще гірші, – відказував Лаврін. – Але перерубують навпіл і отаких костистих, як ти». Харитон прискалює зизе око. «І не підвереджуються?» – «Ні. А є серед них і такі спритники, що одним помахом відрубують язики, якщо ті дуже гострі. Ледве висунеться з рота…» – «Ти ж того не вмієш?» – «Не вмію». Так вони зав’язують балачку. А далі Харитон, як і всі інші парубки, починає розпитувати про Січ, про Великий Луг, про козаків. Скрізь, де тільки заявиться запорожець, його розпитують про Січ. Всю надію покладають на неї: адже на її річках і зарічках, по її шовкових травах гуляє воля, там немає пана, не свистить над чубатою головою нагай і не грузнуть порепані ноги в панськім чорноземі. Щоправда, Харитон тією волею не вельми переймається, його ноги в ялових чоботях і міряють свої гони, але й він, розказуючи про держателя села пана Григорія, оглядається на двері.

– Зустрічали ми його хлібом‑сіллю на вишиваному рушникові, щоб уберегтися від його лютості, щоб щадимший був. Хліб тримав дід Тодось, та недогледів: з‑за його спини ухопив той хліб зубами сотницький кінь, Григорій розсердився й так уперіщив старого ручкою нагайки, що той і кавкнув посеред дороги…

Харитон прискалює око, буравить червонястими зіницями Лавріна. Перехрест бачить гаразд, що він чомусь недолюблює його.

Але чому?

Небавом Лаврін дійшов до церкви. Вона нова, дерев’яна, з дерев’яною дзвіницею, чимось навіть схожа на січову. І – на замку. «Запечатана». Бо піп у кожнім казанні проклинав турків і вельми неречно відгукувався про гетьмана. Тепер хрестить, вінчає та відпускає гріхи потайки у себе в хаті.

Від церкви Лаврін вернувся до корчми. Навіть не дуже захекався. Можна, подумав, лаштуватися в дорогу. Але одразу ж подумав і про те, що отак одразу поїхати не зможе. Довге лежання мусить одробити в корчмі. На це кілька разів натякала Улита. Настають жнива, а в них у дворі немає чоловіка. Жнива ж тепер важкі й короткі: треба зібрати все за кілька днів, разом з усіма, щоб не запопали татари. Бо хоч державець їхнього села Григорій Дорофійович Дорошенко – приятель самого хана, і мають вони грамоту, по‑татарськи писану, й заказано татарам кривдити селян, але ж хіба закажеш те усім ватагам. Розбійні татарські ватаги гуляють під самим боком, багате село Татусі їм, як голодному псові, що на прив’язі, шмат ковбаси. Незоглянешся, як обірве ретязь. І ще з однієї причини не поспішав Лаврін: корчма – при битій дорозі, чимало люду обертається в ній, може, хто чував про татаркуватого парубка та чорняву дівчину.

Жнива й справді були поспішливі, важкі і не схожі на всі інші жнива по Україні. Не в плахтах, не в намітках виходили жінки та дівчата, а в чорних запасках і чорних хустках. Тільки Хотина одягла червону керсетку з червоними китичками, нашитими на ній, жовту запаску, квітчасту плахту, дві товсті, пов’язані синьою та червоною стрічками, коси покрила жовтою хусткою, через що від матері та тітки на неї посипалася злива докорів.

Жінки підганяли Лавріна, підганяли Хотину. А дівчина мовби й не чула їхніх докорів, обкрутила першу горстку довкола руки й заткнула за пояс: «Господи, допоможи нам узяти в руки цей хліб святий і схорони од хвороби, поки обіжнемося… І на потім теж». І чомусь подивилася на Лавріна. Не було по тому й гучних обжинків – не одягали дівчата вінків, не несли снопа, либонь, знову ж таки одна Хотина закрутила останню горстку «святому Петру на бороду» й пов’язала стрічкою. Й за те знову ж мала од матері: «Святий Петро цього разу обійдеться й так». Улита сварила дочку, а сама знай поглядала на могилу Біла Грудь, на якій стояв хлопець з віхою, щоб подати знак, як забачить татарську ватагу. Рушниці й шаблі в косарів лежали на возах. І одного разу взялися косарі за рушниці та шаблі, але потім виявилося, що попід горою проїхали козаки – правували із Запорожжя в Чигирин.

Могила Біла Грудь – понад самою нивою Тоцьких. Хотина розповіла, що могила ця знаменита на весь край, а нива, що обіч їхньої, – заклята. Орав її колись господар на Великдень й за той гріх провалився під землю з плугом, волами і рябим песиком. Якщо на це місце прийти на Великдень та прикласти вухо до землі, то можна почути, як гейкає десь унизу на воли плугатар і як бреше рябий песик. Щоправда, хто одважиться на те слухання!

Жито Лаврін стяв косою. Вперше він косив з грабками, спочатку не міг прилаштуватися, знай зачіпався крайнім зубом грабків за стебла, аж поки не підтягнув зуби, не приловчився й не почав класти жито в рівний покіс. Улита, Христя і Хотина в’язали. Улита і Христя – похапливо, мовби аж злодійкувато, а Хотина весело і легко. Ще й погукувала на Лавріна: «Жвавіше, косарю», але то – жартома. Вона присмагла на обличчі, від чого поменшало ластовиння, на ледь кирпатому носику блищала крапелька поту, й запально, весело блищали зеленаві Хотинині очі. То була краса, яка світилася зсередини. Лаврін добре розумів, що то світилася добра дівоча душа. І щось мовби підносило її – над житами і могилою Біла Грудь, над небезпекою, над буднями життя. Вона й далі піджартовувала над Лавріном: коли він пив з барильця воду, приставила пальчика й забризкала йому все обличчя, потім наклала в шапку колосся, й та шапка на його голові стриміла, як бовдур. Лаврін намагався веселитися разом з Хотиною, радіти її радістю – й не міг. Почував – усередині в нього ніби вигоріло все, а в ту порожнечу натекло холодної води, що не прогрівається чужим сміхом, й дивувався – чому б то? Так його випалив Ладижин, так його випалила Маркова зрада і зникнення Киліяни? І він подумав, що його вже ніколи не розвеселить чужий сміх і вже ніколи його серце не відгукнеться на радість іншого серця. Надто дівочого. Лаврін придивлявся до Хотини, придивлявся й до інших дівчат та хлопців, жадібно занурювався у селянське життя, починав розуміти, яке воно складне і як вкручує в свій вир людину. Щоб виїхати йому на цей лан, спершу довелося зробити до воза люшню, й поремонтувати грабки, і наклепати косу… А далі – жнива, й треба мерщій вихопити з поля копи… На Січі теж була робота, але там працювали не так. Здебільшого – гуртом, мовби завиграшки, з перепочинком. Там робота – неначе свято, а тут – схожі один на одного будні. Й думав: отако б жили й вони з Киліяною. Либонь, напочатку було б важко, а потім звик би. В людей Лаврін вдивлявся пильно. Й щось йому одкривалося в них і в самому собі. Аж тепер дізнався, що в світі є інші мірки, відмінні від тих, якими міряють на Січі. Там здебільшого одна мірка – шабля, а тепер бачив, що людську душу можна виміряти й стиглим колоссям, і ласкою, і лагідним усміхом. Раніше вважав, що в світі можна жити тільки так, як жив на Січі, а тепер задумався й засумнівався. Лагодив косу, а сам роззирався доокіл. Незвично виглядало поле там, де було зголено хліба. Недавнечко котилися удалеч жовті хвилі, нескошені лани ховали якусь таїну, а тепер земля була образливо оголена, суха, в ряботинні стерні. Босі ноги давили сухі грудочки, стерня поколювала, кололо крізь сорочку остюччя, було спекотно, незатишно, шорстко на душі. Скрізь по горбу біліли людські постаті, подзвонювали мантачки, шаркали коси, деякі ниви вже було впорано, господарі звозили з поля копи.

По жнивах у Тоцьких ще день жнивував він у вдови Гапки Срібної, чия нивка так само жовтіла біля Білої Груді. Першого дня вдова поїхала з Тоцькими, на їхньому возі, й нажала копу, а другого не вийшла, і Улита послала Лавріна поквапити її. Зайшов Лаврін у вдовину хату, а Гапка сидить на лаві зронивши руки й не підводить голови. На полу покотом сплять хлопчики. Їх четверо, вони такі гарні, тільки худі і в дранті. Їхнього батька кгвалтом забрали до гетьманського війська, він пішов і не вернувся. Старшенький, Омелько, вже наймитує в Маландія Куцого – пасе гуси, ганяє горобців з проса, троє інших зовсім малі. Вчора Гапка сварила за розбитий черепок найменшого, Філона, казала, що віддасть його водити старців, і Філон плакав і просився, щоб мати його не оддавала водити старців, а сьогодні в нього палає голівонька, а руки холодні, неначе дві маленькі крижинки, і Гапці розривається серце, їй здається, що хвороба впала на Філона в покару за її сварку. Вона розповіла про це Лаврінові й сказала, що на поле поїхати не зможе. Лаврінові стислося серце, стало до болю шкода хлопчиків і їхньої матері. Він, хоч і квапився (на вулиці чекала підвода), сів на темну лаву й вперся руками в коліна. Лихові, яке бачив, не міг зарадити, не міг і перейняти його: бо чим зарадиш нужді, яка панувала в хатині?! Й зненацька із світлих глибин його ще молодої пам’яті випливла інша хата й інші діти. І постали перед ним так чітко, так ясно, що він бачив усе до останньої рисочки, він сприйняв це немов якийсь натяк.

Це було… позаторік, під другу Покрову, удвох з Сірком вони їхали аж у Корсунь, до полковника корсунського. Була пізня осінь, але дерева ще стояли в зеленому шумовинні, знову повертало на сирітську зиму. По селах бушували весілля, бо вже ж недалеко до Дмитра («До Дмитра дівка хитра, а після Дмитра – хоч кошика нею витри»), їх неодноразово запрошували в гостину, але вони поспішали й ставали на перепочинок тільки пізньої ночі. Двадцять другого жовтня застала їх серед битого шляху страшна буря. Обабіч старого шляху росли старі верби, і вітер їх гнув і крутив, трощив гілляччя й обривав листя, а в одному місці, лишень вони зупинилися за могутнім стовбуром, щоб дати перепочити коням, над ними затріщало, й одна половина верби, яка перевисала віттям через дорогу й прихищала їх од хартуни, почала хилитися. Вони ледве встигли вирватися кіньми, як вона шелехнула на шлях, покривши тріском ревисько грози. Молодий сиво‑мишастий кінь по тому мовби сказився від страху, й стримувати його доводилося над силу. А вітер і далі ревів, і дощ періщив їх по плечах, і понамокали киреї, стали неймовірно важкі, й потомилися коні, й валувала од них пара. Й не бачили козаки світу, бо дощ стояв стіною, ще й накочувався хвилями, й скрізь по дорозі валялося повідчахуване з верб віття, а коні брели по коліна в пінявій каламутній воді. За тією дощовою стіною вони не побачили села (село називалося Вовчий Камінь), а тільки убогу хатину край шляху, подумали, що то хутір. Ледве впхнули в лісяний хлівчик із зірваною стріхою коней й ледве втиснулися в хатину самі, сповнивши її убогий простір запахами дощу та кінської збруї. Киреї полишили в сінцях, і вони стояли, неначе людські постаті, закуті в панцирі. Там же полишили й важкі, в пудових ковтюхах багнюки чоботи, а самі сиділи на лаві, витирали рукавами обличчя, розчісували зіпрілі, мокрі чуприни. До вечора ще було далеко, але в хаті стояла сутінь, бо ж небо облягли важкі хмари, а хатина дивилася у широкий світ одним‑єдиним трикутним віконцем. Та ще горів вогонь у печі, червоні відблиски падали на образи, боги з потрісканими ликами понуро дивилися згори. В кутку над богами проступала мокра пляма, важкі, руді од глини краплі падали просто на святого Миколу, а також на Матір Божу. Біля печі гнулася молодиця – варила куліш на вечерю, а на печі, неначе маківки, поблискувало з півдесятка голівок замурзаних дітлахів, а поміж них одне доросле обличчя, чимось схоже на котячу морду. Бо ж кругле, і вуса урозтіч, й волосся на щоках нестрижене, і теж кружалом увсібіч, а серед того волосся величезна люлька, що пахкотіла димом. Чоловік смалив люльку й крізь дим дивився на козаків примруженими очима.

– Хо‑хо, – видихнув він клубок диму, – в таку погоду ліпше сидіти на печі та їсти калачі.

Тими словами, котячим обличчям, ще чимось господар вельми не сподобався отаманові, й той відповів гнівно:

– Не всім же на черені животи парити.

– Тоді чого б ото місити багнюку по шляху?

– Треба, то й місимо, – кинув Сірко.

– Здебільшого місять її без діла, – так само задумливо, врозтяг мовив господар. – Або з якого лихого вчинку.

Сірко сердито зирконув на піч, його ліва брова ледь зломилася.

– Ти ото, чоловіче, аніж розмузикувати, ліпше б підлатав стріпки, щоб не капало на голови богам.

– Таж очерету немає, – спокійно відповів чоловік, і той спокій дратував найдужче. Лежить собі отакий котяра на печі, діти світять голодними очима, жінка змиває, либонь, останнє пшінце на куліш, а йому все до холери.

– Вкоси.

– Коса затупилася.

– Нагостри.

– Гострило вкрали, – і щирив зуби.

– Тоді – язиком. Він у тебе дуже гострий, – з серцем кинув Сірко, й Лаврінові, хоч і сам почував роздратування й виглядав у вікно, чи не вщух дощ, стало трохи незручно за ту балачку‑суперечку, вона виникла з нічого, та й таки ж вони з отаманом гості в чужій хаті, і не випадало отако ширмувати словами з господарем. А дощ не вщухав, стих тільки вітер, й лило наче з відра. Розкололися небесні ночви, й нікому було їх залатати. Доводилося ночувати в непривіткій, тісній, вологій хатині. Господиня зварила куліш і насипала дві миски: більшу – своїй сім’ї, меншу – гостям; Сірко розв’язав шкіряного мішка й дістав ковбасу, сало та книші, яких їм накидали на якомусь весіллі, а також гранчасту пляшку з оковитою. Діти світили на ті наїдки голодними очима, витягували шиї. Сірко спершу запросив дітей, покраяв паляницю й розіклав уздовж тесового, без обруса, столу товсті лусти, понакладав на них ковбаси та сала, а тоді відіткнув корок у пляшці й покликав до столу господаря:

– Йди й ти, вона мізки промиє.

– Вони в мене чисті, – мовив чоловік і заворушився. Тоді до нього скочив найстаршенький, літ дванадцяти, хлопчик і допоміг батькові зсунутися з печі. Виявилося, у нього немає лівої руки та правої ноги. Вражені, козаки поклали ложки. Розгледіли також, що чоловік тільки здалеку був схожий на кота, насправді ж йому щоки позападали і довга шия була худа, по ній перекочувалася темна грудка борлака. Він спокійно вмостився на лаві і взяв чарку.

– За дощ, що загнав до мене гостей.

Запорожці випили мовчки, і Сірко, який не любив ходити околясом, запитав:

– Де це тебе?

Господар кутуляв ковбасу, його очі, промиті горілкою, засвітилися.

– Дорошенко потяв ляхів, а ляхи – мене. І ще зі сто таких, як я.

– В бою вони тебе захопили?

– Та де там, у обозі. Ще й туди мене кгвалтом погнали.

– Коли б не ховалися по обозах… – мовив Сірко, і Лаврінові чи не вперше в житті стало незручно за отамана.

Невесела була та вечеря й лихим спання у вологій одежі, на розперезаному кулі соломи. Обсушитися було ніде, заміни не мали, і господарі не мали нічого, аби дати їм для переміни. П’яний господар співав уві сні й гомонів щось, і Лаврін не міг заснути майже до ранку. Десь у запіллі шкреблася миша, й цвіркуни немудро музичили під піччю, одначе так голосно, що здавалося, цвіркає щось у голові, й кльокали зі стелі в ночви краплі. Козаки не чекали сніданку, посідлали коні й поїхали.

Вони їхали до самого вечора, а коли стали в корчмі на постій, Сірко не знайшов у кишені капшука з грішми. Лаврін гаразд знав того капшука: на ньому вишиті два півні, що б’ються. Отаман ляпав себе по холошах штанів, роззувся, повивертав усі кишені – капшук пропав, і довелося йому віддати за ночівлю шитий сріблом пояс. І далі їхня путь була важкою, спродали все, що мали, й добувалися назад на охлялих конях, голодні та зачучверілі. Звичайно, Сірко міг вдатися до когось із заможних козаків за позичкою, але позичок не любив.

Всю ту притичину Лаврін забув одразу по приїзді, й звіялася б вона з його пам’яті назавжди, коли б… коли б наступної весни не прибився до Січі ченчик з Вовчого Каменя та не розповів про чудо, яке сталося в їхньому селі торік на другу Пречисту в хаті значеного ляхами козака Сокирки. Полягали господарі в хурію спати, прокинулися вранці, а під образом Богородиці лежить капшук, повнісінький золотих талярів. Лаврін знав, що ченчики вельми люблять розповідати про чуда, іноді самі їх вигадують, отож не полінувався й сходив до нього й запитав, який був той капшук. Ченчик сказав – зелений, шовковий, а на ньому два червоні півники, що б’ються. Виходило, ченчик мовив правду. Ото тільки талярів там було не стільки, як казав чернець, більше мідних чехів і срібних алтинів, але були й таляри. Лаврін сміявся подумки, пригадуючи, як щиро ляпав себе по кишенях Сірко і як щиро бідкався за пропажею. Сам, бач, залишив, а його дурив, як маленького. Все те в одну мить спливло в Лавріновій пам’яті, якийсь час він роздумував над тим, а що не мав капшука з талярами, то підвівся й сказав:

– За жито не турбуйтеся, тітко. Викошу вашу ниву, – пообіцяв і ледь почервонів, бо назвав Гапку тіткою, хоч вона ж була ще зовсім молода, тільки змарніла на лиці.

Сів на воза й дивився в землю, а Хотина думала, що то він дивиться на її ноги, і підгинала їх під воза.

А коли оджнивували у Тоцьких, набив косу й пішов до Білої Груді. Улита і Христя відмовляли його, навіть трохи сварили, але за нього заступилася Хотина, ще й спорядила Лаврінові торбу. Гапка пішла з Лавріном – в’язати (хлопчик, дякувати Богові, одужав), а під обід на поле прибігла Хотина, і вони втрьох до вечора впорали нивку. Верталися вже при місяці, тепла порохня лоскотала Лаврінові та Хотині босі ноги (Гапка тривожилася за дітей, побігла попереду), й тепло було на серці од впораної нивки, й Хотина діткалася тугим плечем його плеча, й щедро світили на небосхилі зорі, й десь скрикувала птиця‑нічниця. Лаврінові було й гарно од тих дотиків, і трохи тривожно, і щось зупиняло його думку.

Обжинків село не справляло, біля корчми зібралися тільки хлопці та дівчата. Молодість – то таки молодість, за всіх влад і лихоліть вона минає, і молоде серце чує те спрагло та поспішає взяти, що може. Купили на парубоцькі гроші горілки, купили дві паляниці, в’язку тарані, розстелили в кінці саду під вербами хустку, поклали все це на неї, винесли ослінець для музик і гуляли. Музик – тільки двоє: бас і скрипка, й танцювали дівчата мало, а співали багато. Здебільшого сумовито. Біля садового перелазу розіп’явся на двох кілках Захарко, за жнива він подався ще дужче й кашляв хрипко, натужно, здавалося, в нього в грудях ось‑ось щось обірветься. Він дивився на хлопців і дівчат, і не було вже в його очах жадібної цікавості, заздрості та ненависті, а тільки туга й покора перед чимось неминучим, що нависло над ним. Він мовби прощався з світом. Перехрест теж сидів збоку під молоденькою яблунькою, не частувався, хоч парубки й припрошували його. Лаврін не частувався, бо ж не вкладав своєї частки, та й не вельми йому кортіли ті чужі, на які потрапив випадково, веселощі. Хоч, дивлячись на барвисте маєво дівочих хусток і плахт, слухаючи спів, подумав, що втратив щось у житті й тепер його ніколи не вернути. Нині воно – як гроші в чужих руках. До нього підійшла й присіла в траві Хотина, тримала в зубах бадилину й була задумана і дуже мила.

Дата добавления: 2015-06-04