То було нещадне побоїсько, викликане необхідністю власної оборони, повне знищення зухвалих нападників. 1 страница

IV

III

II

I

Розділ дев’ятнадцятий

Султану крізь сон гупотіли копита. Хан Селім‑Гірей од того гупотіння давно оглух, не помічав його. Сорок тисяч татар і п’ятнадцять тисяч яничар мчали засніженим степом. Це не був звичайний набіг, коли орди йдуть широкою рікою, розливаються на менші ріки і потоки, коли ординці хапають здобич, бранців і поспішають вернутися назад, до головного коша. Тут самовільне відлучення на сто сажнів каралося смертю. Вже третій день летіли вони в бік північного вітру, зупиняючись тільки на короткі перепочинки, аби погодувати коней та поводити по колу, щоб випорожнилися перед бігом. Уся орда мчала велетенською колоною по п’ятнадцять коней у ряд, коні пов’язані ремінням за гнуздечки, а мотуззям за ріпиці хвостів, – підтягували тих, які відставали. Хто падав з коня, того копита перемелювали в криваве тісто. В голові колони, одразу за прапором пророка, якого віз у стремені емір, та двома зеленими значками з боків, зігнувшись у дугу, аж черкав гостроверхою шапкою закучерявленої інеєм гриви, скакав нуреддин‑солтан, за ним (п’ятнадцять от‑аг і ханська гвардія) полк сейменів. Сніги попереду орди біліли скатертиною, а позаду лежали чорні, переорані копитами, парували кінськими кізяками – здавалося, там протекла каламутна річка. Туди зліталося зі степу гайвороння, кружеляло, падало, скльовувало послід.

Великий хан великої орди і престолу Селім‑Гірей скакав збоку, щоб не затоптали коні. Йому торували путь десятеро вершників особистої охорони – капі‑куллу. Хан несамохіть стискував коліна, стьобав коня нагайкою й за мить стискував знову, й від того він біг, ніби спутаний. Хан зціпив зуби, сльози виступили йому з очей, скочувалися по щоках, і гострий, як ніж, вітер зрізував їх. Нелюдський біль народжувався в нозі й розтікався по всьому тілу, нанизував Селім‑Гірея на велетенського списа. Хану здавалося, ніби у правий чобіт хтось насипав жару, ногу пекло й крутило, а в п’яту штрикало, неначе туди ввійшла зазубрена стріла й хтось силкувався висмикнути її. То болів звичайнісінький чиряк. Ногу почало пекти ще в Бахчисараї, а за два дні чиряк дозрів, шкіра на п’яті натяглася й стала біла та лискуча. Невчасно випав ханові цей похід. Але хіба міг не скоритися фірманові[1], «котрий дає щастя», – прибув од Високого Порогу. Разом з указом Порта прислала почесну шубу, шаблю і соколину шапку. Один тільки раз спробував не одягнути таку шапку його антецесор[2]Аадиль‑Гірей – і його кістки орли порозносили по найвищих кручах Понтійських гір, – над ним звершився грізний закон Фатіха. Селім‑Гірей любив Порту і ненавидів її. Вона дала йому владу, але скувала волю й поставила за його спиною на чати смерть. Він ненавидів султана і любив великого візира. Кепрюлю‑заде Гірей зобов’язаний усім. Втративши батька, гнаний ханськими псами, багато років ховався у горах Черкесії та Румелії, аж поки про те не довідався Кепрюлю й наказав привезти молодого агу Селіма до себе. Селім їхав під шибеницю, а опинився під ханським бунчуком.

Думка про цей похід зродилася не в Гіреєвій голові. Однак хан відає гаразд, що за невдачу доведеться розплачуватись йому, і, либонь, тоді з ним поведуть бесіди не султан і Кепрюлю, а райські гурії. Проте, здається, невдача загубила їхній слід. На початку зими Селім‑Гірей бігав швидким сандалом під чорними вітрилами в Адріанополь до Високого Стремена, й там вони разом з Кепрюлю промацали очима розуму всі можливі несподіванки. Вони таки скинуть проклятих гяурів козаків з просторів всесвіту й одкриють собі шлях до тих країв. Мудрий, вельми мудрий Кепрюлю‑заде: він намислив видушити шершнів у їхньому гнізді. Нинішній візир уміє робити велике з малого: маленькі, поховані по кишенях правовірних акче спливаються докупи й утворюють велику державну казну, несміливі думки і думочки сплітаються докупи й стають великою державною мислю. Багато в нього мудрих радників, і тепер ось один з них, паша Сулейман Кегай, радник особливої ради при султанові – куббе‑алти, – вилеліяв чорну квітку смерті гяурам‑козакам. «Там, де не пробіжить ведмідь, пробіжить лисиця», – вже давно твердить він. Ведмедеві, щоправда, не вдалося пробігти, він загруз під Ладижином. Й тоді вдалися до лисиці. Бо ж повелитель правовірних наказав винищити запорозьке кодло будь‑якою ціною.

Мудрий радник Сулейман Кегай вивідав, що першого січня всі козаки збираються докупи, другого – обирають нову старшину й тоді п’ють чорно. Кепрюлю, зачувши те, сказав: «Це день, посланий нам Аллахом. Треба непомітно, птахами пролетіти степ, вистинати сторожу, оточити Січ, щоб звідти не вилетіло й духу, і віддати п’яних гяурів суворому й безпощадному мечу». Кепрюлю наказав не скупчувати всі орди, а взяти найкращих воїнів гір і степу, а яничарів для походу одбирав сам. Все врахував великий візир, все виважив, одначе і йому невідомі божі помисли та забаганки: сім минулих зим степи дзвеніли, як пересохлі бубни, й несподівано їх укрили глибокі сніги. Аллах стелив під ноги правовірних непорочний, але важкий килим, посилав їм ще одне випробування. А може, завалив снігами степи бог невірних? Але немає таких перепон, яких би не здолали правовірні під прапором пророка!

Все складалося так, як намислили Кепрюлю і Сулейман Кегай і як напророкував знаменитий астролог Галіб‑бей. От тільки клятий чиряк. Ще б два дні… Лікарі б привезли з моря свіжих морських трав, котрі розм’якшують шкіру й висмоктують гній. Але гидотна болячка не хотіла чекати кінця великого походу.

Другим чиряком у цьому набігу для хана, тільки вже не на нозі, а на душі, були яничари. Таки треба було вмовити Кепрюлю, щоб залишив їх у Едірне. Посаджені на коні, вони волочаться за ордою, як поламані кантари за небесними колісницями. Але ж Едірне послало їх, аби потім татари не сказали, що самі випили келих звитяги.

Селім‑Гірея морозило. Ногу пекло вогнем, кожен удар кінських копит віддавався болем у п’яті, а по тілу повзали крижані пальці холоду. Хоч на ханові – тафтяний кафтан і теплий джіупех на хутрі, а поверх ще вовчий кожух, й повстяні рукавиці, і шапка з хутра рудих лисиць, на котрій поблискували алмази. З кінських ніздрів виривалися білі хмарки пару, груди коня – геть в інеї, в інеї й грива, і кінчики вух, а сідельна лука набрала холоду стільки, що він чув його крізь рукавицю. Холодом віяло звідусіль.

Хан із заздрістю поглянув на ближчу колону, над якою клубочились важкі випари. Там, в гущі коней, розігрітої крові, поту й гарячої сечі тепло. Кінські морди пообростали інеєм, із ніздрів валувала пара. Густіша, тугіша з ніздрів тих коней, що йдуть під вершниками, й рідша, прозоріша над тими, які зараз біжать упорожні. Важкий, але теплий дух висить над колоною. Оддалеки здається, що то горить під кінськими копитами степ. Іноді зривається на іржання якийсь кінь, і тоді татарин періщить його короткою нагайкою по кістлявій горбоносій морді, а далі знову тупіт копит, шерех снігу, скрип сідел. Дзвякоту зброї не чути, в татарина все припасовано міцно.

Праворуч від хана зашелестів бур’ян, з ханським вороним румаком порівнявся гнідою кобилою калга‑солтан, що вів у поході орду й то відставав, то знову наздоганяв прапор пророка. Дзямбет‑Гірей, швидкий на думку, некепський воїн, хоч трохи заніжений у дитинстві в Стамбулі, прагне показати себе воїном суворим, витривалим, непідвладним утомі. Мабуть, калга переборює самого себе. У Селім‑Гірея, що виріс на коні в безперестанних утечах та погонях, ноги стерпли й болять у колінах. Здається, до них попідвішувано гирі. А як то воно Дзямбету, котрий до своїх двадцяти літ вилежувався на м’яких стамбульських подушках, подорожував на власному вітрильнику по Венеціях та Іспаніях. Проте ханові не шкода калги. Йому нікого не шкода. Він не знає, хто з найближчих підданців його друзі, а хто – вороги. Кому звелено наглядати за ним і потай доносити в Кафу, де стоїть на вічних чатах могутня султанова залога, готова по першому знаку падишаха виступити й кинути його, хана, в найглибшу ущелину. Так, хан не вірить навіть Дзямбету, наступнику престолу, бо й він став калгою за повелінням з Адріанополя. Та й вислужується він вельми. Правда, зараз це на добро – комусь треба вести колони й давати лад всьому війську.

Калга одягнений, як звичайний юзбаші, тільки зброя в нього коштовніша та на голові, поверх шапки, – дуван. Калга слабує на простудні хвороби й боїться вітру.

Хан злостиво подумав, що після цього походу калзі доведеться довго випарювати боки: зараз уже обличчя Дзямбет‑Гірея обросло інеєм і схожий він на їжака, а що буде далі?!

Дзямбет‑Гірей вигнувся в сідлі, припав головою до гриви, щоб заглянути ханові в очі, з чорної дірки рота, обнизаної крижаними бурульками, вилетіло разом з парою:

– Яничари падають… Засинають… Треба зупинитися на перепочинок.

Посинілі від холоду, серед білої ворси інею губи калги ворушилися, наче дві п’явки.

«Знову яничари», – скипів злістю хан, але водночас відчув якусь полегкість: віддасть веління на зупинку не з огляду на власний біль і втому, а на прохання калги. Він мріяв про перепочинок давно, сподівався, що хоч трохи вщухне біль. І вже як про щось зовсім недосяжне й жадане вперше в житті подумав про теплий будинок, нехай би це була навіть хата гяурів, аби тільки там міг роззутися та ще аби лікар‑коновал розрізав кинджалом чиряк. Але для того потрібна гаряча вода й вогнище, та й просто він не може роззутися на тріскучому морозі. Десь там, позаду, везуть у тороках намет, але його не нагрієш багаттям, а закип’ятити воду то й зовсім ні в чому.

Од однієї згадки про вогонь ханові гостро запахло кавою, теплом, і він майже з ненавистю подивився на довколишній світ – на білі, в колючому інеї бур’яни і трави, над якими гнав поземку вітер, на низькі хмари, на калгу‑солтана.

– Знайдіть велику балку, – вичавив крізь неслухняні вуста. – Пошли когось до акинджі, – кинув погляд уперед, де серед високих бур’янів врозсип беш‑беш синіли глибокі сліди від кінських копит. Там пройшов передовий розвідувальний загін ногайців з племені чобана. Сліди пропадали в снігах, що слалися до обрію, затканого синюватою млою. В повітрі кружляли волохаті сніжинки. Все віщувало хуртовину.

Просто на хана вітер гнав велике кругле перекотиполе, воно було схоже на живу істоту і котилося біля кінських ніг. Далі кінь перетнув глибокий вовчий слід і сліди олениці та оленяти.

– Я наздожену їх сам! – гукнув Дзямбет‑Гірей і, збиваючи снігову куряву, спрямував кобилу по слідах. Якийсь час він манячив попереду, мов чорна птиця на білому снігу, й враз щез. Селім‑Гірей спочатку подумав, що калга‑солтан провалився разом із конем у вовківню або в якусь іншу яму, а потім придивився пильніше й побачив у сніговій каші сіру кулю, котра мовби котилася вниз. То калга‑солтан спускався конем у балку.

Мокій Сироватка мав вигляд людини, що перехворіла на чуму. Він був схожий на болотяного птаха – маленького сірого куличка, який зарано прилетів на рідну луку й тепер терпів од стужі та безкорм’я.

Насправді ж рідна запорозька лука зустріла свого дозорця теплом і привітом. Він уже одіспався й варенухи попив, і навіть у капшуці побрязкувало – січова казна заплатила за чотири роки добровільної сторожі п’ятнадцять золотих талярів. На все зле щодо себе Сироватка не пам’ятливий, він не згадував скрут і лих, яких натерпівся на березі Волошки, забув би й про недавню тяжку мандрівку під Ладижин, коли б вона не в’язалася в одне з Лавріновою долею. Думка про Лавріна морила його незгірш за пекельну хворобу – вітряницю. Почував перед Лавріном провину, що не відкрився йому, може б тоді й Лаврінове життя склалося інакше, й не поїхав би він невідь‑куди. А що, коли він уже ніколи не вернеться й Мокій не побачить його більше? Не скаже слів, які вимріяв у самотині над Волошкою, отих простих гарячих слів, що гоїли його власну душу. Вони вже мовби прикипіли йому до серця. З ними верталося все згаяне. Боже ж милий, то його рідний син, рідна плоть! Обійняти дорогі рамена, занурити долоню в русяву чуприну, а тоді можна й померти. Якою ж він був холодною колодою, яким сліпцем! Хотів содіяти на краще! Оберегти од пересудів, од кпинів. А не вберіг од чогось гіршого.

Ніхто й далі не знав, куди Лаврін подівся, ніхто не бачив його від самого Спаса. Кошовому отаману, коли прийшов до нього, гірко впала ліва брова й чорні тіні пропливли в очах. Він теж мовби почував якусь провину, обняв Мокія, посадовив поруч і сидів мовчки. Мокієві навіть здалося – кошовий почав щось здогадуватися про нього й Лавріна, одначе не обмовився й про те. Сироватку провів на ґанок писар Яковлєв, він розповів, що кошовий вже посилав на Правобережжя розшук, запитував через товмача в татар, проте Лаврінового сліду не знайшли. Хлопець неначе у воду канув.

Тілистий, важкий Яковлєв скрушно зітхнув і ще сказав, що йому також вельми шкода такого гарного джуру, без нього кошовий став дратівливий і аж трохи кульгає на пам’ять, бо часто задумується. І порадив старому дозорцю шукати хлопця, пообіцяв од себе два золотих.

«А може, й справді не виплив Лаврін з бузьких хвиль», – думав Сироватка. Останній, хто його бачив, – Кайдан, Сироватка розшукав його і розпитував пильно. Але Кайдан знав небагато. Правда, він запевняв, що втонути Лаврін не міг, що татарські дозори не підстрелили козака. Кайдан лежав на стіні, доки Перехрест не одплив на півверстви вниз по річці.

– Рвався кудись Лаврін, – сказав Кайдан, розчісуючи саморуч випиляним з кістки гребінцем важку, мов кінський хвіст, чуприну, – не лише од турецького аркана втікав. Просив його, щоб почекав за Кам’яним Горлом, одказав: «Не чекатиму». Щось його канудило й манило. Мо’, де золото назнав?

– Хіба б не поділився з тобою? – з образою в голосі сказав Сироватка.

Кайдан поглянув на нього здивованими, довірливими, як у дитини, очима, мить подумав і ствердно хитнув головою:

– Правда. Поділився б безпремінно. Тоді хтозна, куди він поривався. Мо’, комусь слово дав?

Ця розмова трохи одм’якшила Сироватці душу, він аж спробував підвеселити себе звичним: «Біда біду…» – та не підвеселив. Ох, не минула вона й, мабуть, не мине. Не добро вело Лавріна, не може воно так страшно заарканити чоловіка. Хотів було піти до ворожбита, нехай би видивився Лаврінів слід у чорній воді або в розтопленому олові, нехай би зняв з нього приворот, але не пішов. Не йняв віри нинішнім ворожбитам. Вельми багато їх розвелося, курять вонючим зіллям, палять собачу шерсть, обмовляють один одного, а власної долі не розгадав жоден. Останній справжній ворожбит – Свічкар – помер літ двадцять тому. Жив не в курені й не біля базарища, а в кузі на острівці Ігрень, плати за своє ворожбитство не брав, а путь людську прочитував безпомильно. Не було в нього ні старого цапа, ні сови, ні прирученого ужаки, бо «що може знати, – казав Свічкар, – про людину нікчемна тварюка?» Він все вичитував із зір, з очей прибульця та з чистої води. Він і собі провістив смерть на клечальну неділю, на клечальній неділі й помер. Звичайно, є й серед нинішніх такі, котрі не стільки ворожать, скільки знахарюють, і знахарюють добре, знаються на хворобах, на всіляких травах і коріннях, але на долях – зась. Доля, вона… Може, й Бог не завжди знає, що чекає чоловіка на його путі. Бо ж часом йому таке вироїться, так його закрутить, що вкоїть, чого й сам не сподівався. Та цур, краще не думати про це.

З цими думами Мокій послав руку в кишеню шароварів, намацав капшук з грішми, посунув у бік базарища. На Січ саме валом валили запорожці. Завтра Різдво – найбільший годовий празник, і башлівка – розподіл усіх січових угідь, і вибори старшини, тут і останнє ледащо не влежить на печі в зимівнику. Йшли партіями – з форпостів, залог, добиралися гуртами, валками – од далеких зимівників, поверталися з городових полків, із Слобожанщини, поверталися й ті, які їздили до родаків чи пригрілися біля жалісливих удовиць. Йшли лугарі, степовики, заволоки, статкові й нетяги, багаті й голоколінчики, кобзарі й лірники, старшини і прості, старці і каліки, їхали розвальнями, глабцями, штильовими саньми – козирками, з підрізами й без підрізів, простими і схожими на заморські кораблики, ще й вистеленими килимами, їхали верхи й вели коней під юками, – прямували з усіх боків, втоптали, в’їздили дороги, аж вони блищали, наче дзеркало, співав і скрипів під полоззям сніг, зміюки‑коні викрешували з намерзлого на дорозі льодку іскри, у повітрі витало передчуття великого, довгого, ситого свята; обличчя ясніли зосередженістю й усміхом, очі променіли, серця розкривалися для дружби і добра і дуже рідко – для давніх порахунків. Приволоклися навіть ті, що майже ніколи не вилазили з боліт, з риболовецьких куг, – мокрогузи, про котрих кажуть, що вони на Паску христосуються між собою вареними раками. Це ж про них співають сліпці, буцім вони, заздрівши чаплю і подумавши, що то дівка, почали залицятися до неї. Прибула гостьова партія з Дону – двісті чоловік, привезли поклін від козачого донського круга, два вози тарані та кілька барил пінної. Вони розповіли, що біля Дніпрових порогів бачили предивнеє диво: крижаний припай нижче Дніпрових порогів укрили тисячі тисяч ворон, криги не видно за ними, злетілися, либонь, з усього світу й летять далі, зграями й по одній, й усі падають на кригу, тільки деякі перед цим перекидаються у повітрі, а далі стрімко йдуть униз. Хто їм подає знак, звідки їм відомо про той склик? Такого ніколи не бачили ні донці, ні запорожці, довго гомоніли‑гадали, до чого б це чорне знамення, й стали думкою: не на добро. Одначе швидко про те забули. За донцями приїхали гості з Межигір’я, але й за ними слід не запав: козаки звідусіль валом валили на Запорожжя. А що вже юрмилося біля церкви старців, а що вже шнипало по вуличках і завулках усяких волоцюг, пройдисвітів – не приведи Боже! Мокію вперше спливло на думку: скільки‑то всякого народу годується біля Січі. Кожен норовить пожаковати на дурничку, щось потягнути з неї. З найдальших монастирів їдуть голими драбиняками чорноклобучники, гнуться, жебракують, над ними збиткуються, кепкують, часом і потовчуть, але вертають ті у свої монастирі з повними возами добра й туго набитими калитками.

Поміж усім тим різноликим і обідраним людом статечно походжають козаки‑зимівничани. Ті, котрі посіли хутори, або тримають власний рибний промисел, або курять горілку, й приїхали сюди глабцями, засланими килимами. Ходять по двоє, по троє, купи тримаються. Цих видно оддалеки. Рясні китаєві й камчеві каптани, білі, лавочного сукна свити, підперезані перськими шовковими або козацькими шкіряними, з пряжками, поясами, поверх каптанів або свит – тонкі, макової та червоної барви, сукняні, з позументом жупани. Ще й які жупани – гаптовані, з заковрашами, широкими вильотами, руки козаки висувають у роздери, а довгі рукави позав’язувані ззаду й висять, неначе крила; штани на козаках теж рясні, «в достатку», з‑під них метляються китиці на халявах, а самі чоботи гостроносі, сап’янові – червоні та сині, шапки на зимівничанах високі, сукняні, в хутрі – горностаї та кабарзі, на шабельтасах і лядунках срібло, – все так і мигтить, так і грає барвами. Й хто, спитайте, справжні козаки – оці чи оті, що по куренях, у декого з куренян нічим прикрити грішне тіло, ні в чому добігти до крам‑базару, так і барложаться всеньку зиму на голих дошках полів чи гнуться біля теплих груб, виляскують засмальцьованими картами. А що в жодного за душею немає ламаного шеляга, то ріжуться в чуприндули, за зиму повисмикують один одному оселедці – під весну ті висять, мов обтіпані мички.

Сироватці в серці замлоїла заздрість. Отаким статечним, в сукні й кабарзі хотілося бачити Лавріна. Щоб мав свій статок, щоб на свято приїздили до нього на молоді меди в мальованих глабцях гості, щоб сидів він, Мокій Сироватка, на покуті та вітав гостей повною чаркою, а русява невістка метушилася біля печі, червоніла й пишалася. А на коліна лізли онуки, і він удавано (перед гостями) сердився, проганяв їх. Про онуків думав у своїй зеленій пустелі дуже часто, повимріював собі кілька повістей.

Саме так проведуть Різдво оці гніздюки, сидні, як бридливо називають їх на Січі козаки.

А голота нап’ється, порозквашує один одному носи, повибиває вікна в шинках, однесе на лід кілька пивних комор, а після свят ще й одшкодовуватиме збитки. Пивниці, ятки, шинки, корчми вже приготувалися до свого найбільшого річного генделя. Їх тут, за січовими валами, безліч. Є «чисті», де стіни пофарбовані світлою фарбою, а по них ще й картини – високі ружі під вікнами, козак та дівчина над річкою, батько Хміль на коні; там високі вербові лави, вкриті налавошниками, а столи застелені шльонськими скатертями, сволоки та стіни білі, помальовані квітами. Шинквас фарбований, на полицях чудернацькі пляшки з горілками аглицькою, німецькою, руською, французькою та з усілякими винами, – а є й такі, куди можна ввійти лише згинці і де стеля та стіни чорні, як у дьогтярні, а за столи правлять дубові окоренки, порубані ножами та ятаганами. То п’яниці, аби шинкар не завдав їм своєї лічби, помічають випиті кварти. Там шинкар за шинквасом схожий на убійника з великої дороги, він уміє скрутити руки, що й не писнеш, і вигребти з кишені пропите, а то й стягнути чумарку. Горілка в тих шинках жовта, з пригарою, настояна на тютюні, од неї спирає подих і іскри сиплються з очей. Проте в шинках та корчмах показніших можна скуштувати трунків, які тільки є на земній тверді. Ще й кожен шинок славиться якимсь особливим напоєм, здебільшого горілкою, настояною на травах. Є серед шинкарів чимало дотепників, над шинквасом та по стінах у них понаписувані примовки, як‑то: «Нам гори нема, тільки рівно», «Пий за своє й за кумове», «Хто її засмакує, радість відчує», «Літом не кисне, зимою не мерзне, перед обідом не сушить, після обіду не душить», і картини веселі на дверях: хмільний запорожець зачепився за колоду й лається: «Чого, п’янюго, розлігся на дорозі», або два п’яні куми на одній кобилі – один передом, другий задом. Здебільшого починає січовик пити, дивлячись на ружі та козака з дівчиною, а кінчає, важко схилившись над зарубками. Як воно водиться завжди і скрізь, до шинків навідуються не всі люди, а лишень затяті дудлії, пияки, хоча не поминають їх і люди поважні – з якоїсь нагоди чи подорожні.

Різдвяні свята славляться врочистостями. Як вийдуть комонні козаки в повнім бойовім риштунку – з ратищами, пищалями, – як попруть лавами піші – стануть по куренях, так і зацвітуть шапками: кожен курінь має свою барву, замайорять значки і бунчуки, і вдарять тулумбаси, й гук піде по долині, й підніметься до хмар золота яса, і підуть через міст на майдан – курінь за куренем, лава за лавою, суворі й урочисті, горді й валечні, готові на смерть за Господнє слово, за Пресвяту Богородицю і свою матір‑вітчизну, й гармаші витягнуть з льохів гармати та поставлять жерлами в ті сторони, де вороги, завмирає козацька душа і прагне звитяги та слави. Свята скінчаться грищами:

кінськими перегонами по дорозі або по снігу, вогнистою і луковою стрільбою, перетягуванням за мотузок на льоду через проруб. А як попруть лусом навкулачки курінь на курінь або наляжуть усі нижні курені на верхні, не одному пустять з носа криваву юшку, не один не дорахується зубів. А одірваних гапликів, а кожушиння, а втоптаних у сніг шапок – лопатою загрібай.

Звичайно ж, гніздюки до тих грищ не вступають. То люди статечні, розсудливі, вони на той час уже сидять на своїх теплих зимівниках і розговляються різдвяною ковбасою.

Але воднораз при зустрічі із зимівничанами і якесь інше почуття ворухнулося в Сироватчиному серці. Й він розправив худенькі плечі, підвів голову й не вступив дороги двом гніздюкам, що перли вузьким протоптом попід коморою, з якої нависав козирок снігу, просто на нього. А чого має вступати? Чи ж він, Мокій Сироватка, менше за них прислужився товариству? Чи вони випили хоч наперсток того лиха, якого вихилив пугар? Ось піде до церкви, і йому поступляться місцем біля самої Богородиці, і в курені за святковим столом отаман першого привітає чаркою його, й на січовому майдані під час виборів він стане в першій лаві. Тож зійдіть з чесної козацької дороги, чортові сидні! Зійшли. І стало веселіше на душі козацькому дозорцеві, й поширшав день. І навіть йому одкрилася на мить Божа краса. Дуби над Чортомликом стояли в срібному інеї, вітер зривав з гілок білий пилок і трусив на червоні верхи козацьких шапок, на сині кунтуші, іскрів на сонці. З самого краю – високий нелинь, його листя відсвічувало міддю; на сухому вершечку примостився ворон, витягував довгу шию, шипів – мабуть, вдавився кісткою. Грізно хмурились фортечні стіни, весело тусали один одного вартові козаки на містку – грілися, поглядали на сонце, чи скоро заміна. І ще одному січовику не вступив дороги Сироватка. Високо, неначе норовистий кінь, кидаючи вгору коліна, назустріч Сироватці ломився січовий гультяй, прибий‑голова Назар Вовкогон. Найхоробріший, найзавзятіший на Січі козак – лице геть у шрамах, щоправда, ті шрами не попсували його, воно гарне, але й гордовите, пихате та нахабне. Назар сміливий, як чорт, і забіякуватий, як п’яний шляхтич. Перший лізе на борт турецької галери, перший врізається в татарське стовписько, перший одскочить набік і приховає венетійські таляри. А потім нишком забере їх, ходить по Січі гоголем, а за ним тупотить гурт гульвіс, а він заломлює шапку, а він дивиться козирем, ще й потішається над якимсь неборакою, голоколінчиком. Бешкетує, гуляє Вовкогон тижнів зо два, далі зникає на кілька місяців – подається на Полтавщину чи Слобожанщину. Задурює голови дівчатам, зводить з розуму молодиць. О, там він показати себе вміє! Там земля вгинається під його ногами. Бояться його старости, нишком спльовують услід поважні хуторяни, похитують головами батюшки. А йому тільки того й треба, йому ті покиви душу гріють. Не раз і не двічі перестрівали його сільські парубки, били тяжко, й приходили позови на Січ, і прив’язували Назара до стовпа, але завжди знаходився козак, який сплачував за нього викуп. Тільки раз довелося протанцювати на прив’язі халяндри цілу добу, й били його киюганами гніздюки по ребрах і по зігнутій спині (голову затуляв руками), через те тепер у нього одне плече вище за інше. Але постава така ж горда й шапка заломлена на ліве вухо.

Слава Богу, подумав Сироватка, що Лаврін не такий. Гордовитий, але поштивий і цнотливий, стоїть на людській честі. А це таке стерво… Та ще й небезпечне.

Сироватка уступив Вовкогону на півноги. І Вовкогон, либонь, збагнув усе, блиснув білими зубами (клацнув, неначе вовк) і теж став однією ногою в сніг. Спочатку хотів деменути плечем, щоб одлетів упертюх за третій замет, а тоді упізнав дозорця, торкнувся правицею сивої шапки.

Другого дня світлої неділі Сироватка встав рано, почистив жупанок, причепурився, повивертавши кишені та повисипавши з них тютюн, пішов до церкви, одстояв утреню, – таки сподобився честі стояти навпроти Пресвятої Богородиці, – а коли півча заспівала канта і всі запорожці вийняли до половини з піхов шаблі, Сироватці аж мороз пішов поза спиною, й він оголив кривого сталевого клинка й відчув, що боронитиме рідну вітчизну до загину. Доспівали канта, ще раз брязнула криця, розсіявши по церкві міріади синіх та червоних іскор. І розчулив, розчулив суворому козакові серце дитячий хор: хлопчики співали так щиро, так гарно, аж Сироватці сльоза загірчила в очу. По тому Мокій роздав по копійці старцям – виловлював оком тихих, сумирних, обминав настирливих, котрі лізли в очі, намагалися втиснути в руку маленькі, як горіхи, й тверді, як шріт, проскури, пішов до свого Васюринського куреня снідати.

Мерехтіли іскрами натерті до блиску позолочені панікадила на стінах, і лампади горіли яро, по‑святковому. На лавах – нові налавошники, зметено порох з образів, навіть сволок натерто віхтем до жовтого полиску. Люду набилося – не протовпитися, вирипали курінь, аж пара диміла з рота. На всіх обличчях – смиренність, статечність, урочистість, щоправда, ця врочистість трохи розтала за сирном: чимало козаків непоштиво казало про кошового, бо наклав заборону в цей день на продаж горілки. Бігали на крам‑базар, але там усі корчми, всі рундуки та ятки стояли замкнені, а поміж них походжали осавули, пильнуючи наказу кошового. Кілька чоловік навіть вигукували, що кошовому оділлється сьогодні на виборах, що він нап’ється чорної, то більше, перед самим сніданком у курінь увалився гурт січовиків, од котрих пахло до ката смачно, вони були веселі й говіркі й одразу ж завзято запрацювали ложками. Вони зізналися, що ходили на ралець до військового судді й він пригощав чистою, без пригари, горілкою, й французькою горілкою, і навіть грітим мускатом з перцем. «От кого нам на кошового кричати, – казали вони. – От хто почастує нас після башлівки».

Мав суддя на посаді свій двір, а в ньому винокурню з трьома казанами, курив з челядниками горілку на продаж, варив мед і пиво; останніми днями, кажуть, куріло, аж зайнявся димар. Інші брагарники платили чинш у військову скарбницю, суддя не платив нічого. Не платив він і за олійницю дубом, і за гончарну піч.

– За куфу смердючки ви готові цілувати під хвоста болотяного дідька, – суворо сказав курінний, і горлопани трохи примовкли. – Немає у вас встиду й лицарської честі.

І коли кухар виклав на вагани варених у солоному, пахучому саламурі з десяти приправ судаків та осетрів, курінний розділив рибу між товариством, а крикунам наказав віддати хвости. Ті закліпали очима, але ставати проти отамана не насмілилися. Слово його тверде аж до нових виборів, і рука в нього важка.

По сніданку січовики чистили одяг, зброю, ваксували чоботи, кілька чоловік підфарбовували вуса. Під ногами крутився п’яничка Жук, він уже десь виклянчив штани й чоботи і тепер випрохував кунтуша або свиту. На покуті сидів кіт – умивався. Здоровенний котяра з товстою мордою і обмороженими вухами.

Дата добавления: 2015-06-04