Частина третя 3 страница

– Назад, козаки! Не полишайте окопу, зупиніться ж, чорт забирай! – Іван за допомогою неймовірних зусиль зміг вирватись з натовпу і застиг на невеличкому глинистому підвищенні. – Панове старшини, я наказую зупиняти тих, хто поширює паніку, силою вашої зброї!

Зціпивши зуби від розуміння того, що йому потрібно було вчинити, Іван потяг із піхов шаблю.

– Назад! На окоп! – щосили заревів він, здіймаючи над головою блискуче лезо.

Півтори сотні старшин кинулися навперейми десяткам тисяч переляканих людей з оголеною зброєю у руках і навіть дещо відтіснили деяких з них протягом невеличкого відтинку шляху, котрий вів з табору в баговиння Пляшівки, де вже копирсалися, скидаючи один одного з вузьких смужок імпровізованих загат, сотні й сотні козаків, а також селян і міщан, котрі приєдналися до війська гетьмана напередодні битви. Але навіть такий відчайдушний крок мало чим зарадив. Загнана козацька чернь, в спину якій вже била викочена на вали табору польська артилерія і гриміли залпи мушкетерських полків, кидалася на шаблі власної старшини так, немов перед ними постав лютий ворог. У якусь мить перед Богуном виріс залитий кров'ю козак у блакитних шароварах і розірваній на грудях вишиванці, відсутність обладунків на якому промовляла про його належність до нестройових частин, ймовірно, до обозної челяді.

– Пусти! Пусти, вашмость! Не дай загинути, діточок дрібних троє в мене! – кричав він до Богуна і намагався протиснутися далі, туди, де в болоті грузнули й борсались тисячі людей, ще день тому називані Запорізьким Військом.

– Куди ж ти, чоловіче? – заволав до нього Іван, намагаючись перекричати натовп. – Там смерть, не на окопі! Ніколи ще втеча не рятувала військо, лише хоробрість і стійкість!

– Хоробрість, кажеш? – обозний раптом засміявся хрипким сміхом. – А чи не уся старшина першою накивала п'ятами, залишивши нас тут воронам на поживу?! Із самим Богуном на чолі!

– З Богуном?

– З ним!

– А я тоді хто?!

– Бог тебе знає, пане, – обозний, почувши неподалік від себе вибух порохової гранати, раптом почав труситися і кинувся під живіт Івановому коневі, котрий загороджував йому дорогу до порятунку. – Пусти або зарубай, іроде! – заверещав він тремтячим голосом.

За мить переляканий обозний зник з очей Богуна. Він озирнувся навколо. Сурмач і довбиші біля литавр усе ще згідно з його наказом скликали козаків під полкові й сотенні хоругви, але їх уже ніхто не слухав. Табір під Берестечком перестав існувати, залишилося лише стотисячне стовписько охопленого панікою люду, і саме цей люд методично винищували польські реґіменти, котрі вели наступ на фронт і обидва фланги, підтримуючи його рясним артилерійським вогнем. Настала мить, коли в Богуна були готові опуститися руки. Саме цієї миті невідомо звідки взявся Омелько.

– Тут уже нічим не зарадиш, – мовив він гаряче, вказуючи на табір, у якому починалися пожежі. – Вирушай, пане наказний, за Пляшову, спробуй виправити все, що можливо, хоча б там. Усе не так і погано – Лянцкоронський, помітивши наших наляканих хлопів, сам наклав у штани і відвів полки ближче до королівського табору, дорога вільна. Потрібно лишень виладнати їх і зупинити цей безглуздий біг. Не гайся!

Іван із вдячністю подивився на свого колишнього курінного. Як добре коли він поряд! Як добре, коли є кому підказати й підтримати у хвилину, коли сама земля, розверзаючись, тікає з‑під ніг.

– Діло Омелько говорить! – підтримали полковники Джеджалій і Хмелецький. – Ми повинні рятувати те, що залишилося!

– Добре, Омельку! – Іван нагадав, що з Деривухом усе ще перебувають триста козаків Низового війська, котрі прибули під оруду свого колишнього військового судді напередодні битви. – Твої запорожці мені допоможуть! Ті люди не могли бігти подібно до інших, де вони зараз?

Омелько, дивлячись Іванові прямо в очі, повільно похитав головою:

– Вони лишаться зі мною.

– Але ти… – все ще не розуміючи, мовив Богун. І раптом він усе зрозумів. Омелько не мав наміру допомагати йому владнати охоплене панікою військо після того, як воно відірветься від переслідування передових польських частин. Він узагалі не мав наміру покидати табір.

– Що ти надумав, Омельку? – чужим голосом запитав Іван.

– Ми затримаємо їх тут і дамо змогу оговтатися вам. Не гайся кажу тобі!

Іван рвучко вхопив Омелька за плече.

– Згадай власні слова! Адже не ми призвели до того, що маємо, чому ж платити повинен ти?

– Тому, що хтось повинен це зробити, – на обличчі Деривуха заграла посмішка. – Уперед, гетьмане, вперед! Зустрінемося ще!

Богун озирнувся. Очі полковників і генеральної старшини, котрі натовпом оточували його, запитливо поглядали на нього. Вони очікували від нього наказів, самі вже зневірившись яким‑небудь чином перетворити перелякані натовпи на козаків і припинити бійню, котра розгорялася все більше й більше. Так, тепер не місце і не час для м'якотілості й дитячих спогад.

– Зустрінемось, – коротко кинув він. – Роби свою справу, курінний!

Рвучко розвернувши коня, він кинувся геть з табору, туди, де потопали в багні сотні козаків, де потрібна була його допомога й талант полководця.

– Зустрінемось, Іванку. Та тільки, мабуть, у кращому світі, – зітхнув Омелько, дивлячись услід Богуну, а за мить уже летів, вимахуючи шаблею, у зворотному напрямку. За ним, приєднуючись по одному, по троє або й цілими десятками, вирушили виряджені у найкращі свої вбрання січові відчайдухи. Запорожці завжди ходили на смерть, як на свято…

Блискуча шляхта посполитого рушення першою ступила на територію покинутого козацького табору, випередивши цього разу не лише ласих до здобичі ландскнехтів, але й коронні хоругви важкої кінноти. Утім, для такого геройства тут не потрібно було мати надто багато хоробрості або затрачувати надто багато сил – після того, як козаки незрозуміло чому піддалися паніці і в цілковитому безладі кинулися до нашвидкуруч зведених через болото переправ, у таборі ніхто не міг чинити будь‑якого організованого опору, окрім хіба що задньої його частини, де продовжувалась стрілянина і чулися навіть бадьорі запорізькі пісні. Але туди кидатися не надто поспішали, краще було воювати біля прорваних окопів та всередині табору. Серед купок поранених козаків, жінок або дітей було годі й відшукати когось, хто міг би здійняти зброю проти закутих у броню шляхтичів та їхніх численних пахолків. Хоча відсутність опору не вберегла нещасних від смерті – різня, що її вчинили поляки, знищила всіх поголовно. Не переймаючись, хто перед ними, пахолки зі злістю, тупою прискіпливістю або й без виявлення будь‑яких емоцій, швидко довершили те, що не встигла зробити армата, а потім тіснява під час втечі. Кілька тисяч ополченців швидко розсипалися серед поламаних возів, котрі стояли дибки, лежали на боці або догори колесами, серед куп покинутого табірного майна, мішків з хлібом, діжок із солониною і пастремою, покинутих наметів, виставлених у піраміди списів і рушниць. Серед десятків людських і кінських трупів та розірваних пороховими бомбами волів, серед перемішаних з баговинням і кров'ю знамен, одягу та столового срібла, поламаних гарматних лафетів. І хоча в польському війську завжди підсміювались над найманцями, котрі приділяли інколи грабунку ворожих позицій більше уваги, аніж самій битві, пахолки шляхетного лицарства, а подекуди й самі шляхетні товариші з таким ентузіазмом стали грабувати козацький табір, що рештки розбитих козаків змогли перейти через Пляшову і наздогнати тих, хто розпочав втечу раніше за них, хоча вже й не сподівалися вислизнути з пазурів щербатої. Ландскнехти, помітивши, що з‑під самого носа в них вислизає їхній «законний» хліб, теж не занадто наполягали на переслідуванні ворога і розпочали тягнути те, до чого не встигли добратися ополченці. Битва фактично припинилася, тим більше що вся верхівка польського війська на чолі з Яном Казимиром і Ієремією Вишневецьким зібралася на якусь дивну нараду, до якої його величність наказав збити накривки з трьох напівбочок особливо коштовного старовинного вина. Незначні сутички продовжилися лише поблизу перетворених на велетенське болото Пляшової і Пліснявки. Там три сотні січових запорожців стали залізною стіною, і хоч вони нічого не могли вдіяти з поляками, котрі грабували їхній табір і вбивали на їх очах близьких їм людей, вони були сповнені рішучості зупинити вороже військо і не дати йому переслідувати і добити дезорганізовану козацьку армію.

У перші хвилини захоплення табору на невеличкий заслін із запорожців, котрі стояли з мушкетами напоготові за двома рядами возів, перегороджуючи шлях до переправи, майже ніхто не звернув уваги. Однак дуже скоро, коли принаймні половина польського війська перевалила через окоп табору і наводнила укріплення й наметове містечко, а оточення Вази на радощах видудлило усі три діжечки з вином, на несподівану, хоча й сміховинну перешкоду нарешті звернули свої погляди. Коротко й азартно пролунала сурма, й на запорожців кинувся батальйон піхоти бранденбурзького електора. Проте не встигнувши добігти до лінії возів і на півсотні кроків, добра третина батальйону впала в збите ногами втікаючих козаків багно, зрізана дружним залпом з мушкетів, решта ж зупинилася і, ставши у дві лави, спробувала відповісти залпом на залп. Хвацько й злагоджено вдарили аркебузи німецьких піхотинців, але кулі лише заторохкотіли до возів обшитих міцними дубовими дошками, а другий залп козацьких мушкетів примусив їх, не захищених нічим, окрім легких кірас і мідних іспанських шоломів, відступити, втративши принаймні половину свого складу. На землі залишилися корчитися кілька десятків поранених, котрих козаки, не надто переймаючись питаннями високої моралі, швидко перестріляли, тим самим приєднуючи до тих, хто лежав непорушно.

Така нахабна витівка жалюгідної жменьки запорізького лицарства швидко зігнала ейфорію з облич керівництва польського війська, а серця жовнірів наповнила люттю. Деякі з них навіть припинили грабунок і швидко почали підтягуватись до переправи через Пляшову.

– Що ж, панове лицарство, тепер уже недовго, – спокійно мовив Омелько Деривухо, котрий поряд з іншими стояв за возами, стискаючи у руках мушкет. – Я маю надію, тут усі розуміють, яка доля на нас чекає?

– А хіба що, варениками пригостять? – безтурботно кинув котрийсь із запорожців.

– Та ні, то навряд чи, – парував інший, – ти поглянь лишень на пику он того гладкого полковника. У такого й снігу серед зими не випросиш.

– Ну то ми їх пригостимо, – гукнув ще хтось.

Омелько, помітивши, що до них стягується не менше п'яти тисяч поляків, зрозумів, що більше одного‑двох залпів зробити їм не дадуть. Потім, можливо, кількадесят хвилин буде можливість боронитися з возів холодною зброєю, а далі… Далі несуттєво – останні з тих, кому пощастило врятуватися під час переправи, вже відійшли не менше, аніж на дві версти. З ними Богун. Він дасть собі раду і врятує військо. Омелько повернувся до запорожців.

– Простіть же мене, браття, за все, як я вам прощаю, простіть і один одного. І веселіше, браття, скоро ми опинимося поряд з Господом Богом.

Козаки загомоніли. Дехто з ним чоломкався як із побратимом, хтось хрестився, а хтось шепотів молитву. Але приреченості або страху не було в поглядах запорожців, була там лише криця. Поляки підтягайся на відстань ста сажнів і різко засурмили до штурму.

– Готуйсь, – скомандував Омелько. Три сотні мушкетних стволів здійнялися, спрямовуючись в темні маси польських драгунів.

– Вогонь! – щосили крикнув Омелько, коли гуркіт копит загону, що кинувся на приступ, залунав зовсім поряд.

– Вогонь! – крикнув вдруге, і друга злива вогню нещадно заторохкотіла до людських і кінських тіл, вириваючи зі строю десятки жовнірів.

– На списи! – заволав Деривухо і першим скочив на воза, з ратищем напереваги…

Криваве безумство, котре шаленіло біля входу на переправу через Пляшову, вразило навіть досвідчених жовнірів, вояків, які встигли за своє життя побувати в десятках боїв. Здавалося, не люди, а залиті кров'ю демони билися з ними, стоячи на своїх возах. Вони стріляли впритул зі своїх пістолів, а коли зброю було розряджено, скидали з коней потужними й влучними ударами списів. Коли ратища, неспроможні витримати надлюдського напруження бою, ламалися, в руках запорожців з'являлися шаблі, а коли й вони випадали з долонь, козаки як несамовиті кидалися в саму гущавину бою і били кулаками, ногами, гризли зубами ненависних ворогів. Навіть проколоті десятками пік, намагалися дотягнутися до жовнірів і в останньому пориві зімкнути пальці на горлянках нападників. Вони діяли так відчайдушно, що король, котрому доповіли про шалений опір трьохсот козаків, не повірив своїм вухам:

– Але це неможливо! Там тримає оборону принаймні один полк! – вражено вигукнув він.

А запорожці продовжували боронитися. Стояли непорушно на тому місці, де їх застав перший удар бранденбуржців, і налякані таким диявольським опором польські вояки не помітили навіть, що давно вже не три сотні бійців протистоять їм. Лише половина запорожців, укритих ранами і пошматованих, відбивали удари польської зброї, стоячи серед куп польського трупу, котрі сягали вже вище возів. А коли настали най скрутніші хвилини, вони зі сміхом і жартами, не припиняючи шаленого опору, почали діставати з кишень та очкурів гроші й коштовності й жбурляти їх у болото.

– Не лише грошей не пожалкуємо, – кричали вони полякам, – самого життя! І вас, собаки, із собою візьмемо!

І страх, який наводили слова й скажений сміх запорожців на ляхів, потроював їхню кількість в очах ворогів.

– Добре, дітки мої! За славу козацьку, за Січ‑матінку! За те, щоб пам'ять про нас жила на Україні! Стояти! – весело гукав Омелько, і гуркіт битви не міг перекрити його голосу…

Не менше години витримували запорожці шалені атаки польського лицарства, але зрештою сила переламала силу. Впали один за одним останні десять сміливців, і залишився перед густою стіною ляхів сам Омелько Деривухо. Поранений багаторазово, із залитим кров'ю обличчям і порубаним панцирем, але з холодним блиском сталевих очей і з твердою рукою, котра рішуче стискала чорне від запеклої крові лезо дамаської шаблі. З боків і за спиною мав болото, з якого потворними купинами визирали трупи козаків і ляхів, котрі навіки залишилися в ньому, припинивши смертельну борню. А попереду темно було від лав польського війська. Але, не дивлячись на те, що перед багатьма стояв лише один, ляхи не поспішали кидатися на гостре лезо, котре тільки щойно на їхніх очах позбавило життя одного за одним сімох записних рубак з гусарської хоругви князя Вишневецького.

– Кидай шаблю, лотре, – сичали гусари і задкували, не в змозі відвести очей від страшного леза в руках у Омелька.

– Здавайся, тобі немає надії!

– Ти лише загнаний в кут пацюк, прийми ж смерть, якої заслуговуєш, як ця мерзенна тварина!

– Я перед вами, пани‑ляхи, йдіть і візьміть мою шаблю, – хрипким голосом говорив Омелько, і його очі сміялися з викликом бундючному панству.

Не витримав молодий гусарський поручник, вистрибнув наперед з криком:

– Маєш померти!

Гукнув це і сповз на землю з розтятою до хребців шиєю.

– Усі помремо, юначе, – тільки й відповів Омелько. Коло навкруг нього, котре поступово почало стискатися, знову подалося назад, немов сотні звиклих до війни бійців налякалися одного знесиленого козака.

– Це чаклун!

– Триклятий відьмак! Заколоти його піками!

– Розстріляймо з мушкетів! – почулися крики.

Здивований незрозумілим сум'яттям біля переправи, котра стала вільною від оборонців чверть години тому, до натовпу, який оточував Омелька, під'їхав оточений почтом Ян Казимир. Налякані жовніри мовчки дали дорогу королю.

– Що тут відбувається, панове? – запитав він бадьорим після легкої перемоги і кількох келихів голосом.

– Тут запорізький характерник, поганський чаклун, – видихнув, вирячивши на короля перелякані очі, німецький ландскнехт.

– У чому ж криється чаклунство цього вояка? – король здивовано оглянув завмерлого в колі доброго десятка трупів Омелька. Той стояв, відкинувши геть кармазиновий жупан і видрову шапку, і довгий немов гадюка його оселедець падав аж на залізний наплічник козацького панцира. Шаблю тримав на рівні грудей, сміливо спрямувавши її прямо на короля.

– Його не бере зброя і будь‑хто із сміливців, які наважувалися схрестити з ним шаблі, не встигали зробити жодного удару. Лише чаклун може зробити таке!

– Або людина, яка вміє майстерно фехтувати, – пхикнув король. – Але панове, – Ваза повернувся до князя Острозького і лівонського генерала Енгофа, які знаходилися поруч, – я бачу, цей козак заслуговує якщо й не на лаври переможця, то принаймні на збереження життя. Хоробрість завжди повинна бути оцінена справжніми лицарями, чи не так?

– Ваша величність – взірець милосердя, – улесливо погодився Острозький, – хоча й волоцюга позбавив життя стількох добрих жовнірів…

– Він достойний більшого, аніж життя! Клянуся мощами святого Бенедикта, такого вояка хотів би мати під своїми знаменами будь‑який генерал! – запально мовив лівонець. – Прошу вас зберегти йому життя, і я знайду аргументи, аби він погодився служити в моєму війську!

– Пан Енгоф або надто мало знає запорожців, або надто багато має запропонувати йому за службу. Запорожець – те саме, що ландскнехт, хіба що дуже хитрий ландскнехт.

– Але хіба його життя це не висока плата йому?

– Не думаю. Утім, ви можете самі пересвідчитися, – король зробив знак охоронцям бути напоготові й наблизився до Омелька.

– Ти добре бився, запорожцю. Ти заслуговуєш на кращу долю, аніж загинути в цьому баговинні. Я хочу запропонувати тобі угоду.

Деривухо оскалився, і його вкрите подряпинами і старими рубцями, залите кров'ю обличчя здалося Вазі й насправді якимось чаклунським.

– Угода, що її пропонує сам король! Що ж має для мене ваша величність? У скільки оцінив він моє намагання прорідити його військо, багато чи мало?

– Тобі видніше, козаче. Я пропоную залишити тобі життя, це багато чи мало?

Омелько на мить замислився.

– Добавити б щось! – мовив нарешті. Король поглянув на здивованого Енгофа, мовляв: а що я вам казав?

– Ти бажаєш торгуватися, нерозумний? – холодно кинув він запорожцю.

– Ніколи! – вигукнув Омелько, і голос його втратив жартівливі нотки, виріс і зміцнів. – Бажаю лише, пихатий королю, вмерти так, як личить справжньому воїну. Як вмирали батько і дід мої на полі бою, залишаючи по собі світлу пам'ять і науку кохати свою Батьківщину. І не турбує мене життя, що його ти великодушно пропонуєш мені повернути, позаяк воно тобі не належить. Лише Богу і Батьківщині.

Ян Казимир, відчуваючи, як у грудях у нього росте роздратування, повернув коня і поїхав геть.

– Він не чаклун, він звичайний дурень, – кинув він злим голосом, – убийте його!

І одразу ж постав перед Омельком цілий ліс жовнірських пік. Зібравши останні сили, кинувся він на них і раптом застиг, відчувши під самим серцем холодну крицю. Здійняв погляд до блакитного неба Омелько і прошепотів:

– Прощавайте, браття мої любі, прощавай, Україно мила! Прощавай і ти, Богуне, зроби, що я не зміг і не встиг!

І погляд старого вояки згас, а душа його полетіла у блакитну височінь.

В Путивлі‑граді вранці‑рано

Співає, плаче Ярославна,

Як та зозуленька кує,

Словами жалю додає.

«Полечу, – каже, – зигзицею,

Тією чайкою‑вдовицею,

Та понад Доном полечу,

Рукав бобровий омочу

В ріці Каялі. І на тілі

На княжім білім, помарнілім,

Омию кров суху, отру

Глибокії, тяжкії рани…»

Тарас ШЕВЧЕНКО. Плач Ярославны

Дата добавления: 2015-06-04