Розділ III 2 страница. – Тобто ти хочеш сказати, що приїхав до мене в якості дипломата, – уважно подивився на поляка Богун

– Тобто ти хочеш сказати, що приїхав до мене в якості дипломата, – уважно подивився на поляка Богун.

– Пан не помиляється. То як щодо вина? – він узяв зі столу і продемонстрував Івану пляшку зеленого скла, з високим горлом і залитим сургучем корком.

– Наливай, ляше, – погодився Богун.

Тицевський спритно вибив з пляшки корок і по вінця наповнив два великих срібних келихи.

– Я хотів би виголосити тост, – сказав він, взявши до рук свого келиха.

– Радо вислухаю, – Іван був заінтригований появою Тицевського і його туманними натяками. Він поглянув на своїх козаків, котрі сиділи в сідлах і очікували команди, готові в будь‑яку мить кинутися на ворога. – І не лише тост, а й причину прибуття до мене вельможного пана.

– Тоді дозволь мені, козацький полковнику, випити це добре старе вино за те, щоб ми могли частіше зустрічатися. І зустрічатися не на полі битви, не на чолі ворожих один одному військових реґіментів, а просто як два добрих старих знайомця. Бо воістину немає нічого кращого, аніж мир і добрі стосунки двох сусідів. Наші з тобою народи були такими сусідами досить довгий час. Ми разом стояли проти поганих татар і повних надії загарбати нашу землю османів. Разом захищали християнську віру, а корона польських королів була для України тим самим, чим є вона для поляків. У сеймі кращі представники козацтва сиділи поряд з польською шляхтою і разом вершили долі Речі Посполитої. Нині ці часи в минулому, і я здіймаю мій кубок за їх повернення!

Іван лише кивнув головою і пригубив свого келиха. Потім мовчки подивився в очі Тицевському, очікуючи на продовження його балачок.

– Прошу, полковнику, – поляк витяг з вогню смажену зайчатину і одну зі шпаг подав Івану. Той прийняв її й уп'явся в соковите м'ясо зубами. Зайчатина була чудовою. Не дивлячись на те, що Тицевський виїхав для виконання важливої місії, а не на полювання, його челядь, очевидно, встигла не лише вимочити у воді м'ясо впольованих звірів, а й натерти його спеціями і підготувати до смаження.

– Гарне м'ясо, – прокоментував Богун.

– О, це так, – погодився Тицевський. – Рецепт, за яким воно приготовано, мій кухар тримає в секреті, тож можу з гордістю сказати, що такої зайчатини пану полковнику їсти ще не доводилося.

Тицевський скоро запропонував випити ще по одному келиху, потім ще. Він розхвалював приготовані кухарем страви, за найменшої нагоди і без неї пускався у спогади про минулі роки, коли Україна була частиною Речі Посполитої, Військо Запорізьке вірою і правдою служило короні. Згадував роди православної української шляхти, такі як Острозькі, Вишневецькі, Киселі й Тишкевичі, що залишилися вірними королю навіть серед цієї війни. Жалкував про втрачених у боях видатних людей, як з боку Польщі, так і козаків, досить щиро зітхав і робив трагічне обличчя, вимовляючи їхні імена. Богун слухав, лише час від часу відпускаючи короткі репліки, з яких неможливо було зрозуміти його ставлення до витіюватих тирад Тицевського.

Нарешті трапезу було закінчено. Іван дістав люльку і запитливо подивився на ротмістра.

– Ну от що, пане ротмістре, давай перейдемо до справи. Хто тебе до мене прислав і з якою метою?

Тицевський одразу ж змінив тон з мрійливо‑пафосного до ділового:

– Пан полковник – людина надзвичайно прониклива. І це мене не дивує. Минулого разу, коли ми зустрічалися, він був, якщо мене не зраджує пам'ять, сотенним хорунжим. Тепер переді мною сидить надзвичайно популярний у війську полковник, котрий не раз мав під своїм перначем реґіменти, складені з кількох полків, і навіть обирався наказним гетьманом усього війська. Блискуча кар'єра, пане Богун. Я маю запропонувати тобі дещо.

– Від чийого імені?

– Що ж, буду відвертим з тобою. Хоча, у свою чергу, буду вимагати не меншої відвертості. Ми домовимося?

– Я можу або вислухати тебе, ласкавий пане, або повертатися. Ніяких вимог з твого боку. Отже? – Іван поправив підшоломник і взяв з колоди місюрку, демонструючи готовність припинити розмову.

– Добре! – замахав руками Тицевський. – Я згоден, ніяких обіцянок.

– Хто прислав тебе до мене? – повторив Богун дещо нетерпляче.

– Імена тих людей надто відомі, щоб промовляти їх. Можу сказати, що результати мого посольства очікують у Варшаві. В резиденції коронного канцлера Речі Посполитої.

– А це вже цікаво! – криво всміхнувся Богун. – Чого ж ясновельможні хочуть від мене?

Тицевський зітхнув і розвів руками:

– Я вважаю, пан полковник далекий від думки, що нашу увагу не привертають останні явища в Україні. Зокрема, різдвяні події в Переяславі.

– Твоя правда, я досить далекий від такої думки.

– Отже, нашу увагу було звернуто до Переяслава, а пізніше до угоди між Хмельницьким і Москвою, тієї, котра отримала назву Березневі статті. Повірте, нас надзвичайно пригнічує рішення Хмельницького присягнути московському царю, а також те, що він примусив прийняти ту… скажімо, не популярну присягу, більшість козацької старшини. Хочу завірити…

– Жодного слова більше! – перебив Тицевського Іван. – Доти, доки я не почую імен людей, котрі стоять за тобою, ротмістре.

– Але…

– Ніяких але, – нетерпляче змахнув рукою Богун. – Не потрібно бути надто проникливим, щоб зрозуміти мету твого приїзду. Адже ти прибув для того, щоб переконати мене зрадити Хмельницького і взяти руку твоїх сюзеренів. Так?

– Це не зовсім вірно. Я волів би дотримуватись менш категоричних висловлювань.

– Перестань, ротмістре! Адже ти жовнір і жовніром був усе своє життя. Не личить старому вояці займатися словоблудством. Тим більше, якщо йому це погано вдається. Зраду можна називати якими завгодно словами, але від того вона не перестає бути зрадою. Тож давай говорити начистоту. Хто тебе прислав, Лянцкоронський? Може, Потоцький?

– Пан недооцінює важливість своєї особи, – прикрив повіками очі Тицевський.

– Як?! Невже сам канцлер?!

Тицевський зітхнув. Він відставив порожній кубок, узяв до рук вкриту кіптявою й залишками жиру шпагу, що на ній нещодавно смажилась зайчатина, й задумливо почав підгортати нею вкриті сивою паволокою попелу жаринки в багатті.

– Нехай буде по‑твоєму, полковнику Богун. Я вирушив у цю мандрівку за наказом короля.

Іван з несподіванки аж присвиснув.

– Тебе відрядив…

– Мене відрядив Ян Казимир Ваза. Тепер ми можемо продовжити розмову?

– Так. Тепер я готовий вислухати, для чого королю знадобилося посилати тебе в таку неблизьку й далеко не безпечну подорож, – Богун випустив кільце тютюнового диму й уважно подивився в очі поляку. Той відповів твердим поглядом своїх вицвілих очей.

– Королю відома твоя позиція по відношенню до Переяславської Ради і віддання України під протекцію Московській державі. Це дуже необдуманий вчинок Хмельницького. Вчинок, котрий може призвести до надзвичайно тяжких для козацтва наслідків. Король підтримує тебе і має тобі дещо запропонувати. І повір мені, на таких умовах, котрі тебе влаштують значно краще, аніж примусова присяга, що до неї підштовхував вінницького полковника Хмельницький.

– Тобто ти хочеш сказати, що твоя поява тут є наслідком моєї відмови присягати московитам?

– Значною мірою. Ну і, звичайно, не слід забувати про конфлікт, що продовжує поглиблюватись між паном полковником і Хмельницьким. Так, не дивуйся, у Варшаві відомо багато чого з того, що діється у ставці гетьмана Хмельницького. А тепер, після викриття і страти Верещати, навіть більше, аніж Хмельницький може знати про стан речей у королівському палаці й сеймі.

– Верещагу страчено? – посміхнувся Богун. – Панове ляхи надто оптимістичні. У мене інші відомості: камергер його величності врятувався з фортеці і нині спокійно проживає в Україні. Це можу стверджувати, адже лише нещодавно я особисто зустрічався з паном Василем у Чигирині.

Тицевський мимоволі скривився.

– Я не маю необхідної інформації, щоб сперечатися з паном із цього питання. Та й доля шпига не є суттєвою для питань, котрі ми з тобою маємо розглянути. Отже, про твої непрості відносини із Хмельницьким нам відомо. Відомо й про те, що вже двічі Хмельницький мав намір стратити тебе, а одного разу навіть видав наказ закувати в кайдани пані Ганну. Ми вважаємо, що Хмельницький не є насправді тією людиною, котра нині потрібна Україні, ти згоден зі мною, полковнику?

– Продовжуй, – хитнув головою Богун.

– Він утрачає популярність, і це ні для кого не секрет. Нині вже значно менше пам'ятають Жовті Води і Корсунь, аніж Білоцерківський договір і виступи бунтівних Вдовиченка та Мозирі.[72]Пам'ятають і те, що в тих виступах був відчутний і голос полковника Богуна. І вважають дії полковника цілком логічними. Але ті події вже стали вчорашнім днем, натомість маємо події дня сьогоднішнього. І вони підказують нам, що гетьман Хмельницький зробив надто багато помилок. Ці помилки шкодять не лише Речі Посполитій, вони шкодять і козацькому війську. Московія чужа Україні, для України повинен бути інший шлях, аніж протекція царя Романова.

– І ви вважаєте, що я здатен повернути події в інше русло, віддаливши Україну від Московії і схиливши її в інший бік? Але я лише вінницький полковник, ви звертаєтесь не до тієї людини.

Тицевський повільно похитав головою:

– Не варто принижувати власного значення, пане Богун. Ваша популярність у війську після Берестечка і Жванця, а також слава серед місцевого населення Поділля, Брацлавщини і навіть східної Волині має такі розміри, що вже давно перейшла рамки, обумовлені посадою вінницького полковника. Якщо вам невідомо, я розповім: у селах і містечках аж до Кам'янця і Острога ім'я Богуна гримить значно сильніше, аніж ім'я самого Хмельницького. Це відомо у Варшаві. Тож там вважають, що Богун є людиною, здатною дещо перемінити у стосунках між козаками і Польщею.

І раптом Іван зрозумів, для чого прибув до нього ротмістр Тицевський. Для чого приїхав сюди, виконуючи вказівку самого короля і веде тепер такі довгі й приємні вуху полковника речі. А коли зрозумів, відчув до Тицевського холодну ненависть. Ні, він жодним рухом, навіть поглядом не виказав того, що з великим задоволенням стромив би цієї миті у горлянку ротмістрові лезо шпаги, котрою той діловито підгрібав до купи жаринки пригасаючого багаття. Лише втягнув у себе духмяне повітря галявини й кинув коротко:

– Ти пропонуєш мені підняти повстання проти Хмельницького?

– О, ні! – замахав руками Тицевський. – Я пропоную пану лише один келих вина! Звільнити Україну від божевільного Хмельницького тобі пропонує його величність.

– Зрозуміло.

– Ні, тобі ще не все зрозуміло! – голос Тицевського несподівано став твердим і категоричним. Умить пропала деяка дипломатична м'якість, навіть улесливість, що її дотримувався Тицевський раніше. – Пану відомо, що після Переяславської Ради Хмельницький, фактично, поставив крапку у стосунках з Кримським ханством? І результат не забарився: нині у Варшаві готується посольство до Бахчисарая. Дні Іслам‑Ґерая пораховано, а новий хан, яким, безумовно, стане Магомет‑Ґерай, значно радше прийме руку Польщі, аніж руку Хмельницького. Москва вам не допоможе, її значно більше турбує Смоленщина, аніж Україна. Отже, стає зрозумілим, що зовсім скоро ви будете змушені витримати ще одну надзвичайно важку кампанію. Разом з нашими хоругвами на Україну підуть тридцять тисяч татарської кінноти. На цей раз вам не вистояти. Тобі цікаво, яку мету переслідуватиме майбутня кампанія?

– Яку ж?

– Здобуття Поділля, Брацлавщини і далі, аж до Умані і Черкас! Ми викинемо вас з Правобережжя, а кров знову заллє цей багатостраждальний край! Але… – голос Тицевського знову пом'якшав, і він навіть винувато посміхнувся, – є інший план розвитку подій.

– І головну роль у ньому призначено мені, – продовжив Богу н.

– Так! І дуже скоро ти побачиш – ненависні тобі московити луснуть від зазіхань на землю України!

Іван кілька хвилин мовчав, намагаючись зібратися з думками.

– Добре, – нарешті мовив він, – що буду мати з усього я особисто?

Тицевський почав совгатись по колоді, на якій сидів.

– Пан практичний чоловік і з ним приємно вести розмову, – скоромовкою вирік він. – Як щодо пропозиції гетьманської булави Війська Запорізького? Мені було наказано запропонувати тобі посаду, що її обіймає Хмельницький, і ніяк не менше. Його величність вважає, що ти підходиш на роль гетьмана Війська Запорізького якнайкраще.

– І це все? – запитав Богун, холодно дивлячись в очі ротмістру.

– Звичайно, ні. Його величність уміє бути вдячним!

Іван рішуче піднявся.

– Дякую за пригощання, ротмістре, думаю, час мені вирушати. – Він одяг на голову шолом, поправив перев'язь із шаблею і рушив у напрямку свого загону.

– Але… Прошу пана, я не зрозумів, – підхопився й собі Тицевський.

– Що ж тобі не зрозуміло, ляше?! – рвучко повернувся до нього Богун. Він навис над пристаркуватою постаттю ротмістра – високий, стрункий і широкоплечий, із закутими у броню широкими грудьми і поглядом очей, що кидали блискавки. – Я не можу вбити людину, з котрою щойно розділив хліб. І я обіцяв спокійний відпочинок твоїх жовнірів до вечора. Я звик виконувати свої обіцянки, ротмістре, але стережися мене, коли не зникнеш з моїх очей після заходу сонця! Упень вирубаю весь загін, а твою голову власноруч насаджу на свій спис. Геть з очей моїх, мерзенний крамарчук, ти торгуєш зрадою! Так, у мене багато протиріч із Хмельницьким, але я ніколи не вчиню того, що ти тут пропонував мені. Я не бажаю союзу з Москвою, але й від вас, ляхів, не візьму подаяния. І я не боюся татарських псів. Якщо ви приведете їх сюди, знайду кожному по сажню подільської землі. Так передай королю і його псу Потоцькому!

Ще довго клекотало у грудях Богуна після того, як він повернувся до козаків, скочив у кульбаку і звелів повертати до фортеці. Невже він якимись своїми діями давав ляхам зрозуміти, що йому можна запропонувати зраду Хмельницькому? Невже не бився з ними жорстоко й нещадно всі останні роки? Де припустив помилку, котра дала ляхам привід для подібних візитів? Так, він не мирився з Хмельницьким, і це знали в оточенні гетьмана. Але він не дозволяв собі жодного натяку на сумніви в тому, чи справді гетьманська булава у тій руці, котрій повинна належати по праву. «А може, таких послів, як цей Тицевський, нині немало в Україні? – раптом змінили напрямок думки Івана. – Може, потрібно було стриножити старого й відіслати до Чигирина з листом до Хмельницького?» Від цієї думки Іван навіть притримав коня, але одразу ж рушив далі. Він пригадав обличчя Бутурліна в сінях дому Петра Тетері й заповнений людом майдан Переяслава. Натомість покликав Нечипоренка, який тримався позаду:

– Потрібно перевірити, скільки пороху маємо у Вінниці й сотенних містах. Козаків наступного тижня зібрати до навчань потрібно. Заодно зброю й спорядження в полку перевіримо.

– Зроблю, – кивнув головою осавул. – Чого лях хтів?

– Казав, аби ґав не ловили, а їх у гості дожидалися, – буркнув Іван.

Уже перед брамою фортеці Богуна наздогнав вороновицький сотник, котрий примчав чвалом у супроводі хорунжого і кількох козаків.

– Вороновицька сотня готова розвернутися в бойові лави, пане полковнику, де противник?

Богун кілька хвилин дивився на сотника, не розуміючи як той тут опинився. Лише згодом згадав, що сам посилав по нього Брилів.

– Дай собі спокій, пане сотнику, – махнув він рукою. – Сьогодні ворога не побачимо. Готуйся до відвідин восени.

Богун не помилився, вважаючи, що осінь 1654 року принесе в Україну нову війну, а її багатостраждальному народу нові муки і страждання. Польський орел у черговий раз учинив спробу відновити своє панування над Поділлям і Брацлавщиною, сповнений рішучості якщо й не повернути всі українські землі, то принаймні відкинути козаків за Дніпро і, надійно закріпившись на Правобережжі, можливо, готуватися до нової експансії і відновлення свого панування аж до кордонів Московського царства й Кримського ханства. Так це було чи ні, достеменно нам невідомо, але те, що над Брацлавщиною нависла цілком реальна загроза бути відірваною від Гетьманщини, швидко зрозуміли в Чигирині, Путивлі і навіть у Москві. Північний сусід отримував перші плоди своєї влади над Україною – йому пропонувалося пристати до боротьби, яку вже протягом семи років вело, стікаючи кров'ю найкращих своїх синів, козацтво. Що ж, цар миттєво заходився виконувати закріплені Переяславською Радою і Березневими статтями угоди? Жодним чином! Україна знову залишалася сам на сам з ворогом, з тією лише різницею з попередніми роками, що Кримське ханство, розгніване договором між Україною та Московським царством, розірвало свій союз із гетьманом і розпочало пошуки нових союзників у Варшаві. Уже в червні туди прибув посол Іслам‑Ґерая Сулейман‑ага, який і передав Яну Казимиру лист хана. У листі, не багато не мало, обговорювався розподіл військових трофеїв, що їх Польща і Крим могли мати у разі перемоги. Іслам‑Ґерай погоджувався віддати короні всі міста й землі належні зараз гетьману й царю, взамін за що прохав собі підкорені Іваном IV Московським Казанське й Астраханське ханства. Такий розподіл, природно, не викликав жодних незгод із боку короля, тим більше, підкріплений обіцянками хана відрядити сто тисяч війська на допомогу в майбутній війні. Тож на сеймовому засіданні, на котре прибув Сулейман‑ага, шляхта почала, забувши свої звичні суперечки, розробляти проект «Вічного договору» з Кримом. Результати договору не примусили на себе довго очікувати: вже наприкінці липня до ставки гетьмана в Чигирин почали прибувати, один за одним, гінці від полковників прикордонних полків. Вони приносили тривожні звістки. Польське військо збиралося для чергового походу в Україну, нарощуючи «м'язи» під Зборовом. До Глинян йшли валки шляхетного панства, котре поспішало приєднати свої хоругви до лав посполитого рушення. Сумнівів бути не могло: війна ось‑ось розпочнеться. Якщо такі сумніви й залишалися в когось з гетьманського оточення, їх розвіяв допит присланого Богуном полоненого – шляхтича на ім'я Лукаш Збуйновський. Його Хмельницький вирішив допитати особисто.

Коли прохолодного ранку в підземелля до бранця, освітлений скупим світлом, що пробивалось крізь крихітне віконце, увійшов Хмельницький у супроводі кількох похмурих козаків, Збуйновський, здається, не здивувався. Він мовчки піднявся з укритого перепрілою соломою тапчана, на якому досі сидів, і став у кутку, гордовито схрестивши на грудях руки. Один із козаків, котрі супроводжували Хмельницького, стромив у вкрите іржею гніздо на стіні смолоскип, інші заходилися встановлювати посередині льоху невеличку жаровню і роздмухувати в ній полум'я. Збуйновський спокійно поглядав на Хмельницького. Єдине, що його здивувало, це вигляд гетьмана. (Хмельницький був одягнений надзвичайно скромно, навіть дещо простацьки, а при боці мав лише просту, без прикрас, шаблю.)

– Я повинен дивитися як ти корчишся в муках, пане Лукаш, чи може, приберемо вогонь, і ти розповіси мені все добровільно? – без довгих преамбул поставив запитання Хмельницький.

Лукашу Збуйновському зовсім не посміхалось знайомство його шляхетного тіла з розпеченим залізом, тож він погодився не вагаючись:

– Я дам тобі відповіді на всі запитання, гетьмане. Звичайно, лише ті, котрі знаю.

Жодного слова не сказав більше гетьман, лише кивнув головою, згоджуючись вислухати бранця. І полилися з вуст Збуйновського зізнання. Такі, від яких усе більше темніло чоло Хмельницького, різкішими робилися глибокі зморшки під його пронизливими очима, а на вилицях грали жовна. Про збір війська під Зборовом і Глинянами оповів шляхтич, про тисячі важкоозброєної гусарської кінноти полковника Маховського сказав, про намір полковника вже у найближчі дні порушити кордон України і йти в Подністров'я, щоб згодом вдарити на землі Брацлавського полку. Про укладення договору між Річчю Посполитою і ханом не забув розповісти, а також про наміри володарів Трансільванії, Волощини і Молдавії приєднатися до того союзу. І хоча наміри трьох останніх країн, як і значної частини підданих кримського хана, були вилами по воді писаними, мав про що замислитися Хмельницький, особливо коли згадати розмиті й неясні відповіді Москви на прохання прискорити прибуття царевих ратників на допомогу козакам.

Події, передбачені Збуйновським, не забарилися, і вже за кілька тижнів до Фастова, де на той час стояв табором Хмельницький, посипалися невтішні звістки. Поляки зайняли Мотилів на Поділлі, підсунули впритул до кордону великі реґіменти війська і почали все настирливіше шарпати наскоками Богуна, а також підвладні полковникам брацлавському, Михайлу Зеленському, і паволоцькому, Михайлу Богаченку, землі. У відповідь на це цар Олексій Михайлович дав гетьману зовсім незрозумілий наказ виступати до Луцька і там з'єднатися з військом Трубецького. Складним був для Хмельницького, зв'язаного присягою цареві, той наказ – адже його невиконання могло б призвести до погіршення відносин з Москвою, а виконання ставило під загрозу Брацлавщину, на території котрої мали розгорнутися основні події. Не пішов тоді гетьман супроти царського наказу, вирушив до Луцька, де й з'єднався, як було домовлено, з московськими полками. Дещо остудили пристрасті посли молдавського господаря Георгіце, котрі теж прибули до табору під Луцьком і заявили про готовність Молдавії взяти протекцію Москви, а також листи трансильванського князя, у котрих той писав про своє бажання дотримуватись миру з Україною і прохав прислати козацьке посольство до свого двору. Але ці невеличкі успіхи гетьманської політики не зменшували шкоди, що її вже відчутно зазнавали села й міста Брацлавського, Уманського, Корсунського і навіть Чигиринського полків від нападів татар і восьмитисячного реґіменту Маховського. На обрії вже поставала облога Умані й жорстока Охматівська битва, під час якої козацьке військо і навіть сам гетьман опинилися під загрозою винищення. Загрозою навіть більшою, аніж та, котра виникла колись у Берестечку.

Першим до ніг польського війська впав Брацлав. Щоправда, зовсім не такою легкою, як здавалося спочатку Станіславу Потоцькому, видалася битва за місто. Швидше схожим на парад, аніж на важливу військову експедицію, був підхід війська, очолюваного коронним обозним Стефаном Чарнецьким, до стін Брацлава. Хіба сподівався Чарнецький на серйозний опір? Чарнецький, котрий щойно захопив добре укріплене містечко Тиманівку, залога якого здалася майже без бою після того, як все командування гарнізону зникло невідомо куди, ледве отримавши звістку про наближення польського війська. Але марно сподівався коронний обозний на ключі від міста. Рівними лавами кінноти, вишикуваної в полі перед міськими укріпленнями, зустрів Брацлав нападників, десятками гармат, націлених на поляків, піхотними сотнями на валах, готовими кинутися в бій за першим наказом наказного гетьмана Томиленка. Кілька атак, проведених Чарнецьким силами легкої кінноти, не призвели до бажаного ним результату, а вогонь козацьких гармат змусив його відступити значно поспішніше, щоб це було схоже на звичайне небажання піддавати ризику авангард. Навіть коли Чарнецький повернувся сюди на початку грудня, перемога не видалася йому занадто легкою – кількаденна запекла битва не лише забрала життя багатьох козаків, самого наказного гетьмана і навіть зятя Хмельницького, сотника Влиська. Погуляла смерть і рядами польського війська – кілька тисяч жовнірів і шляхти не дорахувався Станіслав Потоцький у своєму війську після того, як Богун, зачувши про прихід до поляків багатотисячної татарської орди, спалив Брацлав і відступив разом з козаками й міщанами до Умані.

Надто міцним горішком для коронного гетьмана виявилась укріплена вінницьким полковником Умань. Так, як і кілька років тому, під час вінницького протистояння, міцно засів Богун за міськими мурами. Так, як і тоді, був сповнений рішучості втримати місто і не віддати його ворогу навіть у випадку, коли б приступом на нього йшла вся без винятку польська армія. Тільки цього разу Іван Федорович мав під своєю рукою не лише Вінницький полк, тепер до нього приєдналися пошарпані останніми боями, але все ще цілком боєздатні Уманський і Брацлавський полки. Три лінії оборони пролягли спаленим Богуном передмістям, у згарища перетворилися й найближчі хутори, з яких ворог міг би чинити несподівані наскоки. Чистим гірським кришталем заблищали политі водою і перетворені лютим морозом на кригу вали «верхнього міста», де вирішив Богун витримувати найважчого удару. Спогади з неймовірно далекої у часі молодості підказали полковнику рішення перетворити вали міста на крижані неприступні скелі – ту давню битву в ногайських степах, коли йшов за Павлюком, згадав Іван, і табір серед степу, перетворений водою й морозом на неприступну фортецю.

Шістнадцятого січня, у вівторок, пішли на приступ непокірної Умані польські хоругви. Лівий фланг зайняли німецькі й угорські піхотинці під проводом Лянцкоронського, здійняли хижі свої хоботи гармати в центрі польського війська, націлились на прихованих за окопом козаків. Сам коронний гетьман командував артилерією і хоругвами центру. Різнобарвною комашнею вкрили сковану холодом землю драгуни подільського ловчого Кароля Потоцького. Дружно вдарили на козаків. Вивергнули полум'я з гарматних і мушкетних стволів, розпекли холодне повітря ненавистю нескінченно довгої війни і… відступили, не в змозі зробити щось із чітко організованою обороною міста. Десятки й десятки трупів, ще годину тому сповнених надій на майбутнє і сподівань вижити людей, трупи коней і потрощену зброю залишили вони під крижаними мурами. Але й тоді не припинилися невдачі польського війська. Ще не встигло сонце сісти за засніжений виднокрай, як швидка вилазка козаків на чолі з Богуном і Зеленським позбавила життя ще мало не тисячу жовнірів, потрощила і зіпсувала кілька десятків гармат, наробила паніки й сповнила тваринним жахом серця тих, кому пощастило вийти неушкодженим з‑під козацьких клинків. І наступного дня продовжили козаки свої сміливі контратаки, і ще через день. Пристаркуватий Потоцький був за крок від розпачу.

– Я не розумію, хто кого тримає в облозі! – кричав він, бризкаючи слиною в обличчя завмерлих перед ним підлеглих. – Ми осадили Богуна, чи він тримає нас в облозі, з кожним днем успішно зменшуючи кількість коронного війська?!

А ще через кілька днів відбулися події, котрі замалим не стали найбільшою трагедією для козацького війська, а Хмельницькому мало не коштували життя: гетьман, котрий з кількома полками поспішав на допомогу Богуну, несподівано втрапив у засідку коронного війська поблизу Охматова. Лише непересічний талант полководця допоміг гетьману вийти переможцем у тій битві, а її наслідки перетворити якщо й не на перемогу, то принаймні на бойову нічию. Польське військо нічого не змогло вдіяти з Хмельницьким і, поєднавши свої зусилля з п'ятидесятитисячною ордою Менглі‑Ґерая, взялося перетворювати Брацлавщину на пустелю. П'ятдесят великих та малих міст ще зовсім недавно квітучого краю лягли руїнами до ніг поляків, десятки тисяч українського люду потяглися кривавим шляхом до Перекопу і невільницьких ринків, захоплені татарами в ясир. І хоча поляки й схаменулися, зрозумівши, що втрачають контроль над озвірілими від можливості здобути легку здобич татарами, вплинути на хід подій вони вже не змогли. Весна, котра прийшла на Брацлавщину, застала край розореним так, як не могли розорити його за всю попередню історію тисячі нападників з різних країн. Забув до часу і Богун про свої суперечності з гетьманом і свою нелюбов до Москви. Потрібно було спільно рятувати становище й завадити татарам перетворити на руїну решту правобережних земель.

Сторицею доля відплатила Польщі за страждання Брацлавщини у наступному році. Страшним виявився для Речі Посполитої той рік, настільки страшним, що розмежував усю історію тієї великої й гордої європейської країни на «до» і «після» триклятої війни зі Шведським королівством, до якої призвели необдумані зазіхання на трон у Стокгольмі. Навіть загибель польського війська під Адріанополем у сиву давнину, навіть поразка під Цецорою, програні Богдану Хмельницькому битви не могли зрівнятися зі страшними для Польщі подіями того року. З кількох напрямків почали шматувати її тіло одразу кілька сильних противників. Князівство Литовське палало під смолоскипами стрільців князя Волконського і козаків відрядженого українським гетьманом ніжинського полковника Івана Золотаренка. З півночі шведський король Карл X переможним маршем пройшов польські воєводства й увійшов до Варшави, внаслідок чого останній з королів династії Ваза, сповнений горя Ян Казимир мусив рятувати своє життя, утікаючи до Сілезії. Із заходу й півдня загрожували Семиграддя, Бранденбург, Молдавія і Волощина. Зі сходу Хмельницький повторив свій похід 1649 року, вдруге обложив Кам'янець, пройшовся Галичиною і зупинився під стінами Львова. Тепер він вимагав уже не лише визнання козацької республіки в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. «До Вісли! Усю Русь, і Червону й Білу! Усі землі, де здавна живе народ руський‑український!» – почули поляки страшні для себе слова. Затріщала Польща, як стара латана свитина. І лише татари, ті самі погані бусурмани, союзом з ким звикли докоряти в Польщі Хмельницькому, лише вони виступили на захист Польщі, змусивши Хмельницького, урешті‑решт, відступити від стін церкви Святого Юра у Львові й погодитися на запропоновану командуючим міської залоги Кшиштофом Гродзецьким контрибуцію.

Недовго тяглося й мовчазне перемир'я вінницького полковника, котрий вже давно став фактичним командуючим усіма козацькими військами Правобережжя, з гетьманом України. Протиріччя, що виникали між ними щоразу сильніше й сильніше, підштовхували їх назустріч конфлікту і, зрештою, вилились у нього у 1657 році, напередодні смерті гетьмана. Нещасливим для козаків видався похід сорокатисячного козацького війська під командою наказного гетьмана Ждановича і наказного генерального обозного Богуна в Польщу на допомогу полкам семиградського князя Д'єрдя II Ракоці. Від початку настрої у війську склалися таким чином, що Жданович, Богун і решта старшини були змушені стримувати обурення козаків. Постачання війська на чужій землі було організоване вкрай погано, і Богун, докладаючи неймовірних зусиль, буквально вибивав із союзників потрібне війську продовольство, фураж і спорядження. Але навіть його зусилля були недостатніми – угорці звисока дивилися на козаків і обурено заявляли, що не зобов'язані вести постачання української армії. Сутички, які часто‑густо виникали між угорськими найманцями Ракоці і козаками, подекуди переростали у справжні криваві драми, у яких гинуло не менше людей, аніж у битвах з дезорганізованими загонами польської шляхти, яка все ще намагалася протистояти нападникам. Усе ж надлюдськими зусиллями Жданович і Богун утримували до пори контроль над ситуацією. Скоро до їхніх ніг ліг Брест, а за ним Варшава і Краків. Шляхта, і православна, і католицька, благала Хмельницького, звертаючись через Ждановича, про взяття її під протекторат України. Здавалося, все йшло на лад, хоч і з великими зусиллями. І саме тоді, наче грім серед ясного неба, надійшла звістка…

Дата добавления: 2015-06-04