Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Розділ IV 2 страница. – У Чигирин до нас воєводою прийшов?




– У Чигирин до нас воєводою прийшов?! – гаркнув він і поклав долоню на руків'я шаблі. – Дивись, не своїми від нас вийдеш! – рішуче ступив назустріч Скуратову.

– Богуне! – тієї ж миті задзвенів, аж під стелю стурбований голос Виговського: гетьмана не на жарт налякав вигляд розлюченого Богуна і його слова. Попри сказане Скуратову, він не мав наміру розривати відносини з Москвою саме зараз. Зробивши крок назустріч Богуну, Виговський поклав йому руку на плече й зазирнув у очі.

– Заспокойся, пане Іване, – мовив він. – Не своєчасна ся мова…

Богун кілька хвилин їв очима Скуратова, після чого перевів погляд на гетьмана.

– Боюсь, що запізно почата, – він рвучко повернувся і вийшов з гетьманських покоїв, крокуючи назустріч свіжому подиху вітру, блакиті неба і манливій зелені поля за межами чигиринських стін.

 

 

Юрій Немирич повертався з Гадяча до Чигирина наприкінці вересня 1658 року, сповнений надій на майбутнє, гордий своїми досягненнями на дипломатичній ниві. А пишатися й справді було чим! Поруч з ним, на обшитому дорогим сап'яном сидінні ридвана, лежала об'ємиста, лакована скриня горіхового дерева, тішачи погляд тьмяними відблисками, що їх залишало вечірнє сонце. Воно, прощаючись до наступного ранку, зазирало до ридвана крізь запилене віконце і гладило боки скрині своїми променями. Час від часу, пересвідчившись, що за ним ніхто не спостерігає, пестив скриню долонею і сам Немирич. Адже саме там, під кількома шарами червоного, немов кров, оксамиту, лежала його «лебедина пісня» на дипломатичній ниві – великі, згорнуті у сувій аркуші добротного пергаменту, котрі колись отримають назву Гадяцьких статей. І Немирич, сидячи поблизу цих, списаних дбайливим писарем аркушів, майже відчував, як його ім'я перетворюється з простого імені на частину чогось великого і вічного, частину історії України. Так, воно просто зобов'язане залишитися в пам'яті потомків, лунати в сторіччях. Адже це він, польський шляхтич Юрій Немирич, виступив творцем трактату, рівного якому не було в історії України! Хай запам'ятають це ті, котрі досі шиплять поза його спиною, що війну Немирич почав у таборі противників Хмельницького, після чого перейшов на бік Швеції і лише напередодні смерті Хмельницького присягнув на вірність козацькому гетьману. Так, він воював з Хмельницьким. І воював на совість, він міг кинути це в обличчя будь‑кому з тих неотесаних старшин, вихідців з козацької сіроми, котрі, не приховуючи ворожнечі, вбачали в ньому ворога й тепер. Але не для нього, що навчався у кращих університетах Англії і Франції, бачив Голландію і Швецію, Іспанію і Рим, не для нього такі вузькі рамки світогляду, що їх мав свого часу князь Ієремія Вишневецький. Він, на жаль, так і не зміг побачити у Хмельницькому не просто бунтівного сотника, а яскравого лідера нової формації, гетьмана війська, котре змусило заговорити про себе у всіх європейських і навіть азійських столицях. А Немирич побачив у Хмельницькому такого лідера. Побачив і зрозумів – держава, яку він створив, відірвавши її від зів'ялого парламентаризму Речі Посполитої, має майбутнє і заслуговує на те, щоб докласти зусиль до її відродження. Не безвідплатно, звичайно, а з переспективою на реалізацію своїх захмарних амбіцій. Адже висока державна влада завжди належала людям з амбіціями і ніколи не ставала слабшою від наявності таких.

І ось поряд з ним лежить у скрині текст договору, рівного якому не було підписано навіть самим Хмельницьким. Зборівський, Переяславський, не говорячи вже про невдалий Білоцерківський договір популярного в народі Хмельницького, усі ці трактати лише підтверджували зверхність Польщі над Україною, надавали останній невелику автономію і регламентували козацький реєстр у межах, встановлених до початку війни (виключаючи хіба що Зборівську угоду). З видимою насолодою генеральний писар почав пригадувати текст документа, який знав напам'ять:

 

«Во ім'я Боже амінь. До вічної пам'яті тепер і тих, що будуть потім завжди.

Комісія поміж станами Корони Польської та Великого князівства Литовського з одного і вельможним гетьманом і Військом Запорізьким з другого боку через вельможних Станіслава Казимира Беневського, волинського, Казимира Людвіка Євлашевського, смоленського каштелянів із сейму від найяснішого Яна Казимира, з Божої ласки короля польського і шведського, великого князя литовського і руського, пруського, мазовецького, жмудського, інфлянського, смоленського, чернігівського, готського, вандальського дідичного короля та всіх станів коронних та Великого князівства Литовського призначених комісарів з вельможним Іваном Виговським, гетьманом та всім Військом Запорізьким в обозі під Гадячим дня 6 вересня року Божого 1658, Бог дав, щасливо і вічнотривало закінчена…»

 

Вперше за весь час війни з Річчю Посполитою було документально підтверджено створення у складі її Великого князівства Руського, що означало рівнозначний союз між Польщею, Україною та Литвою, з обранням короля усіма трьома народами, з сенаторами у сеймі від усіх трьох націй. Вперше гарантувалась Україні повна автономія зі збереженням гетьманської влади, власного судочинства, створенням власної державної скарбниці і монетного двору, призначенням міністрів і військової старшини. Скасовувалась церковна унія, проти якої сини козацької нації боролися і помирали ще від 1596 року, заборонялось будівництво в Україні нових костьолів і прилучення до католицизму нових віруючих, а православна віра зводилась в один ранг з вірою католицькою. Чітко підводилась межа й у відносинах з Московською державою – у разі війни між Москвою і Польщею, Україна могла зберігати нейтралитет, у разі ж нападу Москви на кордони Великого князівства Руського, король зобов'язувався захищати їх. Далі мовилося про видання книг мовою руською, відкриття шкіл і колегій. Реєстр гетьманського війська встановлювався у 60 000 тисяч козаків, а крім реєстру, гетьману надавався десятитисячний корпус найманців.

Немирич наказує лакеєві відчинити вікно і налити собі келих вина. Він дихає на повні груди і підставляє обличчя степовому вітру, не помічаючи пилу, що його збивають у повітря кінські копита. Він насолоджується власною значущістю, він гордий тим, що саме ім'я Немиричів збережеться для потомків, пов'язане з історичним трактатом. А Виговський змушений буде визнати, яку людину він має в себе генеральним писарем. Урешті, й Виговський не вічний, а там, хто зна… Гетьманська булава була б достойною дякою за працю людини, яка вболіває за Україну…

 

У той самий час, коли в хмарах пилу, запряжений вісімкою добрих коней ридван ніс сповненого честолюбних мрій генерального писаря до Чигирина, у вінницькому замку приймали дорогого гостя – до полковника вінницького прибув із Запоріжжя кошовий отаман Війська Запорізького Низового Іван Сірко. Він, як завжди, зберігаючи на обличчі холодний вираз, слухав господиню, яка сиділа поряд з чоловіком і вела з гостем розмову, зміст якої надзвичайно зацікавив би Немирича, а відповіді Сірка на запитання Ганни надзвичайно б охолодили райдужні настрої генерального писаря з нагоди підписання Гадяцької угоди.

– Чули ми тут, – говорила Ганна, і Богун, позираючи на дружину, мимоволі милувався її гордовитою осанкою, манерами королівни й обізнаністю придворного дипломата, – що в Гадячі творилось останніми днями майбутнє України. Що там найкращі розуми гетьманської канцелярії готують трактат, рівного якому не знав навіть покійний гетьман у кращі свої часи, а Україна після його підписання перейде на новий рівень, зайнявши гідне місце серед європейських держав. Як на Низу ставляться до цього, люб'язний пане Сірко? Чи підтримає Запоріжжя гетьмана? Чи забуде йому Полтаву?

– Питання, що їх ставить вельможна пані, насправді є надзвичайно важливими як для Гетьманщини, так і для Запоріжжя, – ввічливо схиляючи голову, відповідав Сірко. – Доля України вирішується нині не на полях битв, а за круглими столами переговорів. Що ж до нашої підтримки дій гетьмана Виговського, тут неможливо відповісти однозначно. Вам, безумовно, відомо, що Січ не є чимось однорідним, і навіть моя влада кошового отамана не надає мені можливості скеровувати в потрібний мені бік силу цієї буйної стихії. Запорожець, пані полковникова, то, в першу чергу, людина вільна і вільна в усьому, – від вибору старшини, до обрання війська, на боці якого запорожець воліє виступити в тій чи іншій битві. Єдиним і непорушним для нас є лише боротьба за віру святу, решта – сама непостійність. Тому важко сказати, чи підтримаємо ми гетьмана після підписання Гадяцького трактату. Час покаже. За смерть Пушкаря і братчиків важку образу мають мої козаки на Виговського, але й це не головне, головне у тексті самого трактату.

– Що ж саме турбує низове братство і його славного кошового в Гадяцькому трактаті? – вступив до розмови Богун, відпиваючи з невеличкої чашечки темну ароматну каву – слуги якраз подали до столу напій і срібну тацю зі східними солодощами.

Узявши до рук свою чашку, Сірко кілька хвилин помішував у ній каву, ніби дослухаючись до чогось нечутного співрозмовниками.

– Нас турбує сам трактат, – відповів він нарешті. – Від першого аркуша й до останнього. Справа в тому, що сей документ, сей, як зволяють мовити деякі в Чигирині, верх сучасної української дипломатії, зовсім не є тим, чим намагаються нам його репрезентувати. Він скоріше є спробою Речі Посполитої відкупитися від козацької старшини, очолюваної Виговським, шляхетними привілеями, змінити сам їхній статус, зробивши цих людей нобілітетом і тим прийняти їх до свого кола, а Україну, себто князівство Руське, перетворити на частину Польщі. Цим кроком, як не дивно, закінчиться полонізація, яка триває вже багато десятиріч. Хіба не зрозуміло, любі мої, що саме на це робиться наголос у Гадяцькому трактаті, а прийнявши його, ми станемо тим лицарем, який переміг дракона лише для того, щоб самому перетворитися на дракона. А народ, просте поспільство, на чиї спини ліг тягар усієї війни, залишиться ні з чим. Народ зненавидить нас, і їхня ненависть буде цілком справедливою. І все це, хочу зауважити, у разі, якщо сейм взагалі ратифікує положення Гадяцького трактату. А він їх навряд чи ратифікує в тому вигляді, у якому вони є. Навіть зараз я можу сказати, що реєстр у шістдесят тисяч козаків Варшава не дозволить. Ляхи радше нададуть вагу найманому корпусу гетьмана, який допоможе їм контролювати його дії. Не погодяться там і на скасування унії, надто багато їх святості вклали коштів і сили для її просування на наших теренах. Не вірю й у заборону будівництва католицьких костьолів, рівність нашого духовенства з їхнім.

– З ким же ти, пане Іване? – кидає Богун на товариша погляд. І в погляді цьому, як і в самому запитанні, надто багато, щоб відповісти загальними фразами.

– З козацькою черню, – відповідає Сірко по хвилині роздумів і з насолодою п'є темну ароматну каву. – А зараз це означає скоріше бік Москви, аніж Варшави й Чигирина.

Мовчить Іван Богун. Гірко на душі в полковника. А як же має себе почувати, коли чує таке з вуст свого товариша? Бік Москви ближчий, аніж бік Чигирина для низових братчиків. Як же це так, хоче сказати Богун. Як же відокремлюєш себе від гетьманської столиці, ставши третьою силою, та ще й збираєшся попри волю гетьмана тримати руку Москви? Але він мовчить, яке має право винуватити свого гостя в симпатіях до Москви, коли вся Україна стоїть на порозі великої братовбивчої війни? Чи сам він вирішив, на чиєму боці буде йти в бій з метою зберегти хоча б крихти від здобутого Хмельницьким, завадити своїм і чужим ворогам шматувати беззахисне тіло Батьківщини? Хоча одне знає Іван Богун напевне – він не підпише Гадяцький трактат так само, як не підписав свого часу Переяславської угоди.

Очевидно, думки Богуна відбилися на його обличчі, тому що Сірко, відставивши від себе спорожнілу чашку, зітхає.

– Знаю, пане Іване, страшні речі мовлю. Але так потрібно. Мусимо боронитися тим, чим можемо.

– Не подякує тобі Москва за союз із нею.

– А я від них дяки не чекаю, дасть Бог, народ України воздасть мені дяку, і се буде найголовнішою оцінкою для мене.

 

 

Від густих пахощів бузку паморочилося в голові, а вітерець, пустуючи, час від часу налітав з‑поза міських палісадів, приносив свіжий подих зораної землі, додаючи до бузку те невловиме, яке ми звикли називати ароматом весни. Земля і віти дерев, котрі ще несли на собі блискучі у променях сонця сліди недавнього дощу, раділи теплим квітневим дням свіжою зеленню, а пухнастий килим трави за пушкарнею невидима рука рясно всіяла жовтими сонечками кульбаб. Земля раділа теплу сонця, свіжим струменям весняних дощів і співу птаства, котре, повернувшись з вирію, немов намагалося відшкодувати свою довгу відсутність цілою зливою дзвінкого співу.

Іван випростав руки й поглянув на дружину, котра вже деякий час мовчки стояла, поклавши йому голову на плече і милувалась тим чарівним пташиним співом. Скільки років пройшло від часу, коли він уперше побачив це миле серцю обличчя? Двадцять? Чи може, двадцять п'ять? А вона все така ж чарівна, якою була тоді, у палаці невідомого турецького вельможі, коли ступила назустріч нахабним козакам з кинджалом у руці, хоробро захищаючи свою дівочу честь і людську гідність. Уже й голову Івана обсипало рясно снігом, виріс, перетворившись на юнака, син Тарас, росли дві дочки – старша Оксанка і молодша Горпина, а Ганна наче все та ж чарівна бранка, знайдена під час походу, а пізніше відбита з рук самого коронного гетьмана. Життя, котре бурхливими хвилями пропливало повз них, не зачепило, нітрохи не прив'янлило її красу, лише наповнило тією витонченістю, якою відрізняється жінка від сором'язливої дівчини.

– І знову в похід, – сумно посміхаючись, мовила Ганна. – Знову в негоду й назустріч вітру степів. Як же недовго був ти поруч зі мною цього разу.

– Потрібно, Ганнусю. Потрібно…

– Знаю, любий. Пообіцяй лишень, що не будеш марно ризикувати собою. Надто багато спрямовували на тебе заліза за твоє життя, надто багато вилила я сліз, уявляючи всі ті небезпеки, що чигали на тебе. Тепер нехай інші приймуть на свої груди удари ворожої зброї.

– Так, Ганно, – Іван поцілував її, розуміючи, що не виконає прохання дружини. Не звик полковник Іван Богун ховатися за спини підлеглих. Не звик раніше, коли прийняв з рук батька сотенну хоругву, не звик і тепер, коли залишив за плечима посади полковника, наказного гетьмана і генерального обозного.

Він їхав у Литву. Два дні тому прийшов довгоочікуваний наказ залишити командування Вінницьким полком Василю Лобойку і прийняти під своє командування сім хоругв кавалерії, розташованих у Литві. Що ж, у Литву то й в Литву. Він підтримав рік тому обрання гетьманом Юрася Хмельницького, тож тепер мусив виконувати його накази. І якщо гетьман вважає, що його полковник потрібен у Литві, полковник мусить там бути. Але то буде пізніше. Зараз він ніжно обіймає дружину, відчуває щокою тепло її шовкової щічки, чує до болю рідний голос і не має бажання пришвидшувати події.

– Нехай усе погане буде завтра. Нехай цей день буде нашим і лише нашим, без листів, джур і захеканих посланців, які не дають тобі проходу щодня. Ми підемо додому і проведемо вечір разом з дітьми, а ніч в обіймах одне одного. – Обличчя Ганни було усміхненим, і лише з глибини очей не могла вона вигнати темну тугу.

– Так, Ганно, ти знаєш, що нам потрібно.

І вони сиділи у великій камінній залі, вдивляючись у світло свічок і яскраві спалахи блискавок за вікном. Надворі бурхотіла громовиця. Перша в цьому році весняна гроза, поливаючи землю щедрими струменями дощу, била залізними ковадлами в небесній кузні, жбурляла до пагорбів і долин Поділля криві списи блискавок. Але в кімнаті було тихо і затишно, а на столі стояли страви, які Ганна особисто приготувала до вечері, не дозволивши сьогодні зробити це челяді. Шістнадцятирічний Тарас похмуро сидів за столом, час від часу кидаючи на батька сором'язливі погляди, а дівчатка бавилися поряд, розклавши по застеленій сукном лаві вздовж стіни свої дівчачі забавки – дерев'яні ляльки, глиняні фігурки тварин, строкато пофарбовані писанки й шматочки тканини.

– Я буду в лялечки мама, – діловито розповідала Оксанка Горпині своє бачення правил майбутньої гри, користуючись тим, що була на цілі три роки старшою від чотирирічної Горпини. – А ти будеш у неї сестричка.

– Добле! – не вагаючись погодилась менша. – А півник буде мій!

Оксанка крадькома зітхнула, але погодилась. Що ж, компроміс потрібно шукати навіть у дитячій ігрі. І хоча їй ніяк не вдавалося відірвати погляд від яскраво‑червоного півника, про котрого вона згадала, лише коли той опинився в руках у сестрички, дівчинка все ж вирішила пожертвувати іграшкою заради високого звання ляльчиної мами.

– Батьку, – не втримався нарешті Тарас. – Чому не візьмеш мене з собою? – голос його, був сповнений образи.

– Тарасе, – зітхнула Ганна. – Що ти, сину мій? Навіщо тобі на війну?

– Хіба я не козак?! – палко мовить хлопчина.

Іван, подумки посміхаючись, поклав руку на плече сину.

– Зачекай, голубе. Прийде й твій час. Зарано ще тобі до війська.

– Чому ж рано? – не вгавав Тарас. – Чи мало в сотнях хлопців, які молодші за мене? А на Січі?!

До цієї розмови вони поверталися протягом кількох останніх тижнів мало не щодня. Іноді Іван гримав на сина і казав так, як казав колись до нього самого його батько, лякаючи батогами в разі, якщо той погано навчатиметься, а іноді терпляче пояснював, що Тарас повинен залишитися з мамою і сестричками, доки він не прибуде з війни. Після того сам брався їхати з ним на Січ, провідати свого товариша Сірка, доправити сина до військової науки і самому згадати веселі юнацькі роки.

– А нині мусиш бути з мамою і сестрами, Тарасе, хто ж їх захистить, як не ти?

– Добре, батьку, – погоджувався Тарас, щоб скоро почати штурм на батька з іншого боку. Йому надто пекло перебування вдома, надто вабив степ і військове життя, щоб отак просто взяти й забути про свої прохання.

– Тарасе, Тарасе, – зітхала Ганна, – і тебе війна тягне. І ти хочеш життя на вічну боротьбу перетворити…

І таку зачаєну тугу побачив Богун в очах дружини, що мимоволі підкотився до горла клубок.

– Не ми обираємо війну, Ганно. Вона нас обирає. Така, видно, доля в України. Кров і біда. Чим ми кращі за інших? Чим кращі за Омелька і його дитину, котра не встигла навіть побачити світ Божий? Чим кращі за Нечая, чим кращі за сотні тисяч інших?

Ганна мовчки піднялася з крісла і вийшла. Іван зітхнув.

– Прости мені, батьку, – глухим голосом вимовив Тарас.

Богун піднявся й собі.

– Тобі немає за що просити вибачення, сину.

Ганна стояла в затінку, під навісом над високими сходами, і дивилася в далечінь, туди, де розбурхане небо кидало на знівечену непогодою землю нові й нові блискавиці. Вона була схожа на струнку й мовчазну скульптуру, котра вимальовувалась на тлі неба. Івану стало до болю шкода її, таку сильну у своєму жіночому героїзмі і одночасно таку слабку, змушену все життя очікувати, все життя боятися за нього і дітей, кожен день кидати на олтар частину самої себе, свого горя і надії, краяти серце, кожної миті очікуючи страшної звістки.

Богун підійшов і став поряд. Уперше в житті він не зміг обійняти її, вперше в житті відчув нерішучість.

– Ганно, – почав він чужим голосом.

Вона кинулася йому на шию і Богун відчув на обличчі гарячі сльози, груди струсонули ридання дружини.

– Не йди, Іване! – гаряче зашепотіла вона, – не йди, заклинаю тебе! Серцем чую, біда поряд з тобою! Ох, не хотіла казати цього… до крові кусала вуста, примушувала себе мовчати! Та несила, Богуне! Не можу, серденько рветься навпіл! Лишися з нами тепер! Багато разів проводжала тебе, сотню разів по сотні молила Діву Марію вберегти тебе від напасті, але так тривожно, як нині, не було мені на душі. Немов стая вовків страшним виттям лякає мене, коли сплю, а прокинусь – не можу заспокоїтись, усе страшні картини зі сну рвуть мені душу! Запишись, Богуне!

Іван мовчки притис Ганну до грудей і зміг лише натомість ласкаво погладити її голівку. Що він міг відповісти? Чим міг заспокоїти людину, котра так щиро кохала його, так гідно переносила їхнє подружнє життя, котре він сам перетворив на суцільну смугу розлук і коротких побачень, витримувала тривогу довгих одиноких ночей, коли холодна постіль була для неї страшнішою кляштору. Того кляштору, на який обіцяла приректи себе колись давно, повставши проти волі Конєцпольського і Ястржемського. Чи раніше не відчував того відчайдушний полковник, що життя без нього стало нестерпною мукою для дружини? Відчував і знав напевне. Та що він міг подіяти з цим… Ми не обираємо боротьбу за Батьківщину, вона обирає нас. А обравши, примушує віддати не лише власне життя, вона потребує життя найдорожчих людей. Жорстока борня ся.

Але Ганна вже примусила себе заспокоїтись. Зібрала свої емоції й наказала їм згаснути так, як то може зробити лише жінка.

– Не відповідай мені, Іване. Давай просто мовчки постоїмо. Усе добре, любий мій. То лише буревій. То лише громовиця налякала мене. Обійми мене, милий, і давай помовчимо.

– Так, серденько, так, горличко моя люба. Ми помовчимо. Нам достатньо стояти так, ми зможемо пережити наш страх, коли будемо поряд.

– Так, якщо будемо поряд.

Довго, повільно тягнеться час. Уже баба‑покоївка визирнула на ґанок і, помітивши панів, які завмерли в обіймах один одного, мовчки похитала головою, мимоволі схлипнула й пішла вкладати панночок. Уже й Тарас, закашлявшись від гіркого тютюну, покинув незвичну поки що люльку й тихцем подався до своїх покоїв. Затихла, вирушивши на захід, гроза. А вони все стояли, стискаючи одне одного в обіймах. І як багато говорила їм ця їхня мовчанка! Так, як не могла б сказати найщиріша розмова. Не винайдено слів, щоб оповісти ту тугу, біль, кохання й ніжність, яку мали передати одне одному Іван і Ганна тієї неспокійної ночі.

 

 

Рік минув, а по тому ще рік. Здійнялося сонце в зеніт, щоб знову завмерти, котячись над обрієм, раз і вдруге. Померла природа після буяння, стихла в білій німоті, щоб ще раз прокинутись весняним дзюркотінням ручаїв, блиском сонячних променів у діамантах танучих бурульок на високих, критих червоною черепицею, дахах будинків шляхти. Звеселило навіть почорнілі солом'яні стріхи селянських помешкань у містах та містечках Литви. Заколосилися ниви, після чого вийшли на них косарі, збираючи свій урожай. І знову був сніговий сон природи, і знову весняне буяння. Два роки подорожував Іван Богун, виконуючи накази гетьмана Юрія Хмельницького, залитими багнюкою або вкритими рудим пилом шляхами північної частини Речі Посполитої. День накладався на день, тиждень подорожував за тижнем. Важкими були ті два роки для Івана, неймовірно важкими. І навіть не тому, що доля вперто кидала його назустріч все новим і новим боям, звик до них Іван. Та й що пам'ятав він у своєму житті, окрім цих безкінечних битв, сутичок, похідних буднів і ночей у польовому шатрі? Важкими були самі часи, що настали, примушуючи полковника кидатися від одного союзу до іншого, бити вчорашніх союзників і, зціпивши зуби, простягати руку вчорашнім ворогам. Лише одне додавало йому наснаги – ніхто й ніколи не зміг би звинуватити полковника Богуна в діях, котрі б шкодили Україні, ніколи не шукав він власної вигоди, а подекуди й відверто нехтував нею, часто‑густо викликаючи підсміювання зажирілої генеральної старшини. О, не та то була старшина, яка свого часу підтримала Богдана! Не та, хоч обличчя її не змінилося. Ті самі Тетері, Брюховецькі, Виговські й ще десятки подібних до них. Не обличчя змінилися, змінився їх вираз. Зажиріли від сотень тисяч злотих, отриманих усіма можливими шляхами, обличчя ті. Розпростерли свої зажерливі руки над тисячами ланів дарованих Москвою і Варшавою земель, забули не лише тих, чиїми кістьми пройшли до свого панування, забули й самі ідеї покійного гетьмана. Та не таким був Богун. І хоч змушений був кидатись то на ляхів, зупиняючи спільно з Остапом Гоголем та Ханенком похід польських військ на Брацлавщину, збурюючи козаків та жовнірство до конфедерації за припинення війни з Москвою, то кидатися під знаменами Хмельниченка на Лівобережжя, проти знахабнілих московських воєвод, лише вигоду Україні виборював полковник. Утрачав усе нових і нових соратників, отримував свіжі рубці, доповнюючи ними колекцію отриманих у минулих боях. Але не зупинявся і не оглядався назад.

 

«Лише про них думаю, – писав Іван на Запоріжжя Сірку. – Про нещасливих людей наших, змушених стояти на невільницьких ринках у Криму, гнути спину на лядського пана, гинути в батавах нерадивих гетьманів і годувати старшину надлюдською працею. Як знаходять вони в собі силу не опустити рук? Як можуть народжувати дітей, котрі, скоріше за все, не побачать іншої долі, аніж мук надсильних? Як не заволають до Бога, проклинаючи власне життя? Тож усі мої сили прикладу і навіть життя, не вагаючись, долучу до справ моїх, аби полегшити становище народу нашого…»

 

Одного не встигав Богун – ніяк не міг знайти вільну днину, щоб відвідати залишену у Вінниці сім'ю. І хоч страждав від цього, жодного разу не принесли швидкі коні полковницького почту до міста над Південним Бугом, того, яке колись лише власним талантом полководця й безмірною хоробрістю відданих собі людей зміг втримати від навали. І лише скупі нечисленні листи доносили до Ганни новини із життя полковника Богуна. Не надто ніжними й зовсім короткими були ті листи. Але вміла проміж рядків прочитати їх Ганна. Раділа їм немов юначка першим зізнанням у коханні, цілувала крадькома цупкий, пропахлий пилом і шляхами папір, дякувала Богу за те, що живий ще Іван, щоденно відвідуючи церковні служби. А ночами гірко плакала, зневірившись побачити його, такого коханого, не дивлячись на роки, які пройшли в їхньому подружньому житті.

Раз і вдруге відродилась і померла природа. Раз і вдруге одвічна круговерть життя завернула свої кола, що ім'я їм роки. І врешті‑решт почало справджуватись те, чого так боялась Ганна. Закрутилися, згущуючись над головою Богуна, чорні хмари. Надто непримиренним до сильних світу цього став полковник Богун, надто багато вимагав від них. Бо хіба можна вимагати справедливості від тих, хто має владу? Хіба можливо чекати доброчесності від них, котрі забули про все, окрім грошей і збереження тієї влади? Не можна і неможливо. Немає честі в людей тих…

 

* * *

 

– Пане полковнику, зрада! – Нечипоренко увірвався в закривавлених латах, з шаблею наголо. – Ляхи порубали наші чати, йдуть сюди! Утікай, Богуне, коні готові!

Богун обернувся до осавула. Він стояв біля вікна невеличкої селянської світлиці, яку обрав для своєї резиденції на час перебування реґіменту в невеличкому литовському селі неподалік від Бреста. Нечипоренко помітив, що на полковнику був повний обладунок, включаючи залізні наплічники й поруччя. Блискучий шолом лежав поряд, на столі. Богун немов чекав на появу осавула.

– Великі сили? – запитав спокійним, навіть сумним голосом.

– Великі, пане полковнику, – видихнув Нечипоренко. Він стяг з голови шапку, стомлено стер з чола піт і підійшов до відра з питною водою. Напився з ковша, проливаючи воду на вологе сукно жупана і вкритий кривавими плямами панцир. – Ляхів немов зірок у небі.

– Я очікував на них.

Нечипоренко підійшов упритул.

– Ось що, Богуне. Ти нічого не врятуєш. У них наказ взяти тебе живим або мертвим. Більшість наших хоругв зрадили тебе, ті ж кілька сотень, котрі залишилися вірними нам, радше допоможуть вдома, аніж тут. Потрібно утікати.

Іван зробив заперечливий жест, та Нечипоренко притримав його за руку.

– Заради всього святого, полковнику! Ти нічого не вдієш! Хіба не зрозуміло, що все зроблено лише для того, аби усунути тебе… Господи, Богуне, їдьмо, інакше Україна втратить ще й тебе!

Десь неподалік, розриваючи ранкові сутінки, загриміла шалена мушкетна стрілянина, яку супроводжували несамовиті крики і тупіт коней. На подвір'ї козаки похапцем готували до бою кілька гармат і десяток гаківниць – усе, що було в розпорядженні особистої охорони полковника.

– Вози під паркан! Колеса в'яжіть! Швидше, братики, швидше! – долетів стривожений голос когось із сотників.

– Ось що, Михаиле, – Богун прийняв рішення як завжди швидко, а прийнявши його, почав діяти стрімко, не припускаючи сперечань. – Гасло в хоругви давай, нехай всі, хто зі мною, поспішають під мої знамена. Коли зберуться, починаймо відхід. Якщо тікати, то усім. Усе!

Нечипоренко махнув головою і вийшов. За довгі роки, що провів їх, воюючи поряд з Богуном, він затямив одне – сперечатися з ним у такі моменти безглуздо.

– Сурмач! Сурмач, скурвий сину! – почув за мить Іван його повний металу голос знадвору.

Рішучим рухом Богун одяг на голову шолом і вийшов у сиву вогкість майбутнього ранку. Туди, де палала на сході заграва, а з півдня підкочувався гарячий бій…

 

Усе закінчилося швидко, надто швидко, навіть беручи до уваги те, що чотири сотні козаків все ж таки покинули розташування своїх хоругв і приєднали свої шаблі до почту полковника. Без страху або бодай нерішучості кидалися вони на темні лави польських жовнірів, хоробро захищаючи його відхід ціною власних життів. Падали, вражені гострим залізом і гарячими кулями, з останніх сил оголошували порослі сивими від роси дрібними сосенками околиці відчайдушним козацьким «Слава!», відкочувались від наїжачених рушничними стволами мушкетерських батав. Падали і знову піднімалися, помітивши величну постать полковника, який йшов поряд з ними в атаку, не ховаючись за спинами відданих йому людей. І сила зламала силу: сотня стікаючих кров'ю, змушених затискати страшні рани козаків, опустила зброю, виконуючи наказ Богуна. Решта вже не змогла почути наказу. Вони залишилися там, де їх знайшла славна бойова смерть. Смерть, котра люба кожному справжньому козаку. Гусарські хоругви, пустивши наперед своїх шикувань німецьких пікінерів, закінчили оточення дрібної жменьки козаків під проводом Богуна.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-06-04; Просмотров: 283; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.06 сек.