Розділ XV

амісник, слухаючи звуки битви, очікував із хвилюванням її кінця, гадаючи спершу, що Хмельницький б'ється з усіма гетьманськими військами.

Але надвечір старий Захар розповів, як усе було. Звістка про зраду семенів під проводом Кричевського і знищення німців до глибини душі обурила молодого рицаря, вона була передвістям майбутніх зрад, а намісник добре знав, що переважну частину гетьманських військ становлять козаки.

Терзання намісника зростали, а тріумф у запорозькому таборі ще додавав до них гіркоти. Усе складалося якнайгірше. Про князя нічого не було чути, а гетьмани, як з’ясувалося, припустилися страшної помилки, бо, замість рушити усім військом до Кодака або, зрештою, чекати супротивника в укріплених таборах в Україні, вони розділили свої сили і самі себе ослабили, дали широкі можливості для віроломства і зради. Щоправда, у запорозькому стані вже й до цього ходили розмови про Кричевського і про окрему військову експедицію під проводом Стефана Потоцького, але намісник цим чуткам не йняв віри. Він гадав, що це всього‑на‑всього посилені передові загони, які в потрібний момент будуть відведені назад. Тим часом усе сталося інакше. Хмельницький завдяки зраді Кричевського зміцнив свої війська кількома тисячами людей, над молодим Потоцьким нависла страшна небезпека. Його, позбавленого допомоги і заблукалого у степових просторах, Хмельницький міг тепер легко оточити і повністю розгромити.

Потерпаючи від ран, тривожачись, пан Скшетуський безсонними ночами своїми втішався тільки думкою про князя. Зірка Хмельницького неодмінно згасне, коли підніметься у своїх Лубнах князь. А хто знає, чи не з’єднався він уже з гетьманами? І хоч значні були сили Хмельницького, і хоч похід почався вдало, і хоч із ним ішов Тугай‑бей, а в разі невдачі обіцяв прийти на допомогу і сам «цар» кримський, у Скшетуського навіть і думки не було, що ця завірюха протримається довго, що один козак може струснути всю Річ Посполиту і зламати грізну її силу. «Біля порогів українних хвиля ця розіб’ється», – думав намісник. Та й чи не так кінчалися вони, усі бунти козацькі? Спалахували як полум’я і згасали після першого зіткнення з гетьманами. Так було досі. Коли з одного боку ставало до бою гніздо низових хижаків, а з другого – держава, береги якої омивали двоє морів, розв’язку передбачити було легко.

Гроза не може тривати безконечно, а отже, вона минає, і розпогоджується. Ця думка підтримувала пана Скшетуського і, можна сказати, держала його на ногах, бо, зрештою, висів на ньому такий тягар, якого ще ніколи в житті йому нести не довелося. Гроза, хоч і мине, може спустошити поля, зруйнувати житла і завдати непоправної шкоди. Саме через неї, через цю грозу, він сам мало не втратив життя, позбувся сил і опинився в гіркій неволі якраз тоді, коли свобода для нього була важливіша за життя. Як же тоді від завірюхи могли вберегтися істоти слабші, котрі не можуть себе захистити? Що там було з Геленою в Розлогах?

Але Гелена мала вже бути у Лубнах. Вона снилася намісникові в оточенні доброзичливих людей, приголублена самим князем і княгинею Гризельдою, боготворена рицарями, але зажурена за своїм гусаром, котрий пропав десь на Січі. Та настане нарешті хвилина, коли гусар повернеться. Сам Хмельницький обіцяв йому свободу, а втім, хвиля козацька котиться й котиться до порогів Речі Посполитої і, коли розіб’ється, буде кінець печалям, зажурам і тривогам.

Хвиля й справді котилася. Хмельницький, не гаючись, згорнув табір і вирушив назустріч гетьманському синові. Сила у нього вже була дійсно грізна, бо разом із Семенами Кричевського і чамбулом Тугай‑бея вів він близько двадцяти п’яти тисяч вишколених вояків, що рвалися до бою. Про військо Потоцького певних відомостей не було. Втікачі казали, що у нього дві тисячі важкої кавалерії і кільканадцять малих гармат. При такому співвідношенні сил результат битви вгадати було важко, бо однієї атаки страшних гусарів часто вистачало, щоб здолати у десять разів чисельніші загони. Так, пан Ходкевич, гетьман литовський, із трьома тисячами гусарів стер свого часу під Кірхгольмом на порох вісімнадцять тисяч відбірної піхоти і кавалерії шведської; так, під Клушином одна панцерна хоругва в шаленому кидку рознесла кілька тисяч англійських і шотландських найманців. Хмельницький пам’ятав про це і тому йшов, як пише русинський хроніст, поволі й обережно: «… численними очима розуму свого, як хитрий ловець, усібіч поглядаючи і караули на милю і навіть далі від обозу тримаючи»[76]. Так підійшов він до Жовтих Вод. Знову схопили двох язиків. Вони підтвердили нечисленність коронних сил і донесли, що каштелян через Жовті Води вже переправився. Почувши це, Хмельницький неначе прикипів до місця й окопався валами.

Серце його радісно калатало. Якщо Потоцький відважиться на штурм, поразки йому не уникнути. У полі козакам із панцерними не впоратися, але, окопавшись, вони б’ються чудово і з такою великою перевагою в силі штурми відіб’ють несхибно. Хмельницький розраховував на молодість і недосвідченість Потоцького. Проте при молодому каштеляні був тертий воїн, живецький старостич пан Стефан Чарнецький, гусарський полковник. Цей небезпеку відчув і схилив каштеляна відійти назад за Жовті Води.

Хмельницькому не залишалося нічого іншого, як рушити за ними. Наступного дня, переправившись через жовтоводські трясовини, обидва війська опинилися віч‑на‑віч.

Але жоден із воєначальників не хотів ударити першим. Ворожі табори заходилися квапливо оточувати позиції шанцями. Була субота, п’яте травня. Цілісінький день безперестану лив дощ. Хмари так затягли небо, що від полудня, ніби взимку, панував морок. Надвечір злива припустилася ще дужче. Хмельницький потирав руки від радості.

– Нехай тільки степ розмокне, – казав він Кричевському, – і я не вагаючись у зустрічному бою з гусарами зійдуся, бо вони у своїх важенних обладунках у болоті потонуть.

А дощ ішов і йшов, ніби саме небо хотіло прийти на допомогу Запорожжю.

Війська під струменями зливи окопувалися ліниво і понуро. Розвести вогонь було неможливо. Кілька тисяч ординців вийшли з табору пильнувати, щоб польські загони, скориставшись туманом, дощем і темрявою, не спробували піти. Після цього запала глибока тиша. Чути було тільки плюскіт зливи і шум вітру. Можна було запевнити, що в обох станах ніхто не спить.

Над ранок сурми в польському таборі заграли протяжно й жалібно, ніби тривогу, а не сигнал до бою, потім тут і там загурчали барабани. День займався сумний, темний, сирий, злива вщухла, але сіявся ще, ніби крізь сито, дрібен дощик.

Хмельницький наказав ударити з гармати.

За нею враз озвалися друга, третя, десята і, коли з табору в табір почалася звичайна канонадна «кореспонденція», пан Скшетуський сказав своєму козацькому янголові‑хранителю:

– Захаре, виведи мене на шанець подивитись, що діється.

Захарові й самому було цікаво, тому він не перечив. Вони пішли на високий бастіон, звідки як на долоні видно було трохи увігнуту степову долину, жовтоводські трясовини й обидва війська. Ледве глянувши, пан Скшетуський схопився за голову і вигукнув:

– Боже милосердний! Це ж усього‑на‑всього кінний загін, не більше!

І справді, вали козацького табору розтяглися майже на чверть милі, а польські у порівнянні з ним здавалися невеличким шанцем. Нерівність у силах була така велика, що в перемозі козаків не можна було сумніватися.

Біль стиснув серце намісника. Отже, не настала ще остання година для пихи і бунту, а та, що настане, буде новим для них тріумфом. Так принаймні зараз здавалося.

Герць під гарматним вогнем уже почався. З флангового бастіону було видно й окремих вершників, і цілі групки, що стиналися одна з одною. Це татари гарцювали із Семенами Потоцьких, одягненими у синьо‑жовті мундири. Вершники налітали один на одного і швидко відскакували, об’їжджали один одного з боків, перестрілювалися із пістолів і луків, метали списи, намагалися заарканити один одного. Здалеку сутички ці здавалися радше забавою, і тільки коні, що тут і там бігали оболонню без вершників, свідчили про те, що забава велася не на життя, а на смерть.

Татар дедалі більшало. Невдовзі оболонь почорніла від їхніх скупчень, але в цей час із польського табору одна за одною почали виступати хоругви, шикуючись у бойові порядки перед шанцем. Це було так близько, що пан Скшетуський своїм зірким оком виразно розрізняв значки, бунчуки і навіть ротмістрів із намісниками, котрі ставали на конях трохи збоку від своєї хоругви.

Серце застрибало у нього в грудях, бліде обличчя взялося рум’янцем і, ніби знайшовши вдячних слухачів у Захарі й козаках, що стояли при гарматах на фланговому бастіоні, пан Скшетуський піднесено вигукував, у міру того як хоругви з’являлися з‑за окопу:

– Це драгуни пана Балабана! Я їх бачив у Черкасах!

– Це волоська хоругва, у них хрест у значку!

– О! Он піхота з валу пішла!

Потім з іще більшим піднесенням, розкинувши руки:

– Гусари! Гусари пана Чарнецького!

Справді, з’явилися й гусари, а над ними хмара крил і ліс списів, оздоблених золотою китайкою й увінчаних зелено‑чорними прапорцями. Вони шістками виїхали з окопу й вишикувалися перед валом, а від їхнього спокою, зосередженості й зібраності у пана Скшетуського в очах з’явилися сльози радості й на мить затуманили погляд.

Хоч сили були надто нерівні, хоч супроти цих кількох хоругов чорніла ціла лавина запорожців і татар, котрі, як завжди, стали на флангах, хоч порядки їхні так розтяглися степом, що й кінця їм не було видно, пан Скшетуський уже вірив у перемогу. Обличчя його всміхалося, сили повернулися до нього, в очах, прикутих до оболоні, блищали вогники. Він аж на місці встояти не міг.

– Гей, дитино! – буркнув старий Захар. – І рада б душа в рай!..

Тим часом кілька окремих татарських загонів із криками й вигуками «алла!» кинулися вперед. Із табору відповіли пострілами. Але це був тільки пострах. Навіть не доскакавши до польських хоругов, татари розскочилися врізнобіч і зникли в юрбі серед своїх.

Аж раптом озвався великий січовий барабан, і за його сигналом велетенський козацько‑татарський півмісяць відразу ж рвонувся з місця вперед. Певно, Хмельницький хотів одним, ударом змести хоругви й захопити табір. Якби поляки злякалися, це було б можливо. Але нічого такого у польських хоругвах не сталося. Вони стояли спокійно, розгорнувшись досить довгою лінією, тил якої прикривався окопом, а фланги – табірними гарматами. Отже, вдарити по них можна було тільки з фронту. Якоїсь миті здалося, що вони приймуть бій на місці, та, коли півмісяць пройшов уже половину оболоні, в окопі просурмили сигнал до атаки, і враз частокіл списів, що досі стриміли вгору, схилився на висоту кінських голів.

– Гусари пішли! – вигукнув пан Скшетуський.

Справді‑бо, вони, нахилившись у сідлах, рушили вперед, а слідом за ними драгунські хоругви і вся бойова лінія.

Удар гусарів був страшний. У першому пориві вони налетіли на три курені – два стеблівських і миргородський – і стерли їх на млі ока. Виття долинуло аж до вух пана Скшетуського. Коні й люди, збиті з ніг величезною вагою залізних вершників, полягли як лан від видиху грози. Опір був такий короткий, що Скшетуському здалося, ніби якесь велетенське чудовисько проковтнуло за один раз три полки. А в них же були найзатятіші січовики. Коні в запорозьких лавах, налякані шумом крил, почали не слухатися вершників. Полки іркліївський, кальниболоцький, мінський, шкуринський і титоровський геть перемішалися, а під натиском юрб, що тікали з бойовища, стали й самі безладно відступати. А тим часом драгуни наздогнали гусарів і вкупі з ними почали збирати криваве жниво. Васюринський курінь після впертого, але короткого спротиву розсипався і в дикому переполосі мчав аж до своїх окопів. Центр сил Хмельницького дедалі більше зміщувався і, битий, зігнаний у безладні юрби, січений мечами, тиснений залізною навалою, не міг вигодити миті, щоб зупинитися й заново перебудуватися.

– Чорти, не ляхи! – крикнув старий Захар.

Скшетуський ніби збожеволів. Виснажений хворобою, він не міг опанувати себе, а тому сміявся і плакав водночас, іноді просто викрикував слова команди, ніби сам вів хоругву. Захар тримав його за поли й інших змушений був покликати на допомогу.

Битва так наблизилася до козацького табору, що вже майже обличчя можна було розрізнити. З окопів палили з гармат, але козацькі ядра, кладучи як своїх, так і суперника, ще дужче збільшували замішання.

Гусари врізалися у пашківський курінь, який становив гетьманську гвардію і в якому знаходився сам Хмельницький. Зненацька страшний крик розлігся по всіх козацьких лавах: великий малиновий стяг захитався і впав.

Але цієї миті Кричевський рушив у бій на чолі п’яти тисяч своїх Семенів.

Верхи на велетенському буланому коні, він летів у першій шерензі без шапки, із занесеною над головою шаблею, збираючи поперед себе розпорошених низовиків, котрі, побачивши, що йде допомога, хоч і безладно, але знову пішли в атаку. Битва в середині лінії закипіла з новою силою.

На обох флангах щастя теж відверталося від Хмельницького. Татари, вже двічі відбиті волоськими хоругвами і Семенами Потоцьких, зовсім утратили охоту до бою. Під Тугай‑беєм убили двох коней. Перемога рішуче схилялася на бік молодого Потоцького.

Але битва вже довго не тривала. Злива, яка з певного часу дедалі дужче посилювалася, невдовзі так припустила, що за стіною дощу світу не було видно. Вже не струмені, а потоки спадали на землю з відкритої безодні небесної. Степ перетворився на озеро. Зробилося так темно, що за кілька кроків людина не могла розгледіти іншої. Шум дощу заглушував команди. Відсирілі мушкети і самопали змовкли. Саме небо поклало край бійні.

Хмельницький, промоклий до нитки, розлютований прискакав у свій стан. Не озвався ні до кого й словом. Залізши в невеличкий намет із верблюжих шкур, який йому розбили, він сидів там самотній, думаючи гіркі думи.

Його огорнув розпач. Тільки тепер він збагнув, на що зважився. От його й побито, відкинуто, майже переможено в битві, та ще й такими малими силами, що їх точніше було б назвати передовим загоном. Він знав, яка велика військова могутність Речі Посполитої, він ураховував це, коли вирішив розв’язати війну, і все‑таки прорахувався. Принаймні так здавалося йому зараз, тож хапався він за поголену свою голову і прагнув розбити її об першу‑ліпшу гармату. Що ж буде, коли доведеться мати справу з гетьманами і з усією Річчю Посполитою?

Роздуми його перебив прихід Тугай‑бея.

Очі татарина палали люттю, обличчя було бліде, а зуби поблискували спід безвусої губи.

– Де здобич? Де полонені? Де голови воєначальників? Де перемога? – допитувався він охриплим голосом.

Хмельницький схопився з місця.

– Там! – гучно відповів він, показуючи у бік коронного табору.

– То йди ж туди! – гаркнув Тугай‑бей. – А не підеш, у Крим тебе на налигачі поведу.

– І піду! – відповів Хмельницький. – Піду ще сьогодні! Здобич візьму і полонених візьму, але ти про це говоритимеш із ханом, бо здобичі хочеш, а бою уникаєш!

– Пес! – завив Тугай‑бей. – Ти ж ханове військо занапащаєш!

Якусь мить вони стояли один навпроти одного, роздуваючи ніздрі, як два вепри. Першим охолов Хмельницький.

– Тугай‑бею, заспокойся! – мовив він. – Злива припинила битву, коли Кричевський уже похитнув драгунів. Я їх знаю! Завтра вони битимуться з меншим завзяттям. Степ розкисне до решти. Гусари не встоять. Завтра всі будуть наші.

– Ти сказав! – буркнув Тугай‑бей.

– І дотримаю слова. Тугай‑бею, приятелю мій, хан мені тебе на підмогу прислав, не на біду.

– Ти перемогти присягав, не програти.

– У полон узято трохи драгунів, я тобі їх віддам.

– Віддай. Я їх на палі накажу посадити.

– Не роби цього. Краще відпусти. Це українні люди із хоругви Балабана, ми їх пошлемо, щоб драгунів на наш бік перетягли. Буде так, як із Кричевським.

Тугай‑бей полагіднішав. Кинувши бистрий погляд на Хмельницького, він пробурмотів:

– Змій…

– Хитрість мужності варта. Якщо драгунів схилимо до зради, нога з табору не піде, зрозумів?

– Потоцького візьму я.

– Віддаю тобі його. І Чарнецького теж.

– А зараз дай горілки, бо холодно.

– Залюбки.

Цієї миті увійшов Кричевський. Полковник був понурий, як ніч. Прийдешні жадані староства, каштелянства, замки і скарби ніби затягло туманом після сьогоднішньої битви. Завтра вони можуть зникнути зовсім, а з туману, можливо, з’явиться замість них мотузка з петлею або шибениця. Якби полковник, знищивши гетьманських німців, не спалив за собою мостів, він би зараз напевно обдумував, як, у свою чергу, зрадити Хмельницького і перекинутися зі своїми Семенами до Потоцького.

Але це було вже неможливо.

І тоді вони сіли утрьох над сулією горілки і почали мовчки пити. Шум зливи потроху вщухав.

Смеркалося.

Пан Скшетуський, знеможений від радощів, ослаблий, блідий, непорушно лежав на підводі.

Захар, котрий щиро прихилився до нього, наказав своїм козакам розіп’яти й над ним повстяний дашок. Намісник слухав сумний шум зливи, але на душі в нього було погожо, ясно, блаженно. Це його гусари показали, що вміють, це його Річ Посполита дала відсіч, гідну своєї величі, це перший натиск козацької бурі наткнувся на списи коронних військ. А ще ж є гетьмани, є князь Ієремія і стільки вельмож, стільки шляхти, стільки могутності! А над усім цим король – primus inter pares[77].

Гордість переповнювала груди пана Скшетуського, ніби вся та могуть була тепер у ньому одному.

Уперше відчуваючи її відтоді, як опинився у полоні на Січі, він відчув певний жаль до козаків: «Вони винуваті, але й засліплені, бо з мотикою на сонце замахнулися», – подумав він. – Вони винуваті, але нещасливі, бо довірилися одній людині, котра повела їх на вірну загибель».

Потім думка його снувалася далі. Настане спокій, і кожен тоді про власне щастя зможе подумати. Тут пам’яттю і душею він полинув у Розлоги. Там, поряд із лігвом лева, має бути тихо, хоч мак сій. Там бунту ніколи не буде, а хоч і буде – Гелена вже напевно у Лубнах.

Раптовий гул гармат обірвав золоту ниточку його роздумів.

Це Хмельницький, напившись, знову повів полки в атаку.

Але все обмежилося гарматною стріляниною. Кричевський угамував гетьмана.

Наступного дня була неділя. Цілий день минув спокійно і без жодного пострілу. Табори стояли один навпроти одного, ніби стани двох дружніх армій.

Скшетуський приписував цю тишу знеохоченню козаків. Та де там! Не знав він, що Хмельницький тим часом «багатьма розуму свого очима дивлячись перед собою», працював над тим, щоб перетягти на свій бік Балабанових драгунів.

У понеділок битва закипіла ще вдосвіта. Скшетуський дивився на неї, як і спершу – усміхаючись, із веселим виразом на обличчі. І знову коронні полки виступили за окоп, але цього разу, не пускаючись в атаку, вони давали відсіч супротивникові, не сходячи з місця. Степ розмок не лише на поверхні, як у перший день битви, а й у глибину. Важка кіннота майже не могла пересуватися, що відразу ж дало перевагу швидким запорозьким і татарським хоругвам. Усмішка на обличчі Скшетуського поволі зникала. Біля польського окопу стовпище атакуючих майже зовсім затулило вузьку смугу коронних військ. Здавалося, що будь‑якої миті цей ланцюг буде розірвано, і почнеться атака самих окопів.

Пан Скшетуський не помічав тепер і половини того натхнення, тієї жадоби бою, з якими хоругви билися першого дня. Сьогодні вони вперто оборонялися, але першими не нападали, не розбивали вщент куренів, не змітали, мов ураган, усього на своєму шляху. Розмоклий степовий ґрунт справді змусив важку кавалерію не відходити від окопу. Силу гусарів становив розгін, приносячи перемогу, а тим часом вони змушені були лишатися на місці.

Хмельницький же вводив у бій нові й нові полки. Він устигав усюди. Він особисто вів в атаку кожен курінь, доскакуючи майже до ворожих шабель, а потім повертав назад. Запал його поступово передався запорожцям, і ті хоч і падали густо трупами, але з криками й виттям навперегонки мчали до окопу. Вони наскакували на мур залізних грудей, на вістря списів і, розбиті, поріділі, знову йшли в атаку. Під таким натиском хоругви захиталися, подалися, а подекуди й почали відступати; так борець, схоплений залізними обіймами суперника, то слабне, то знов збирається на силі й перемагає.

Над полудень майже всі запорозькі полки були у вогні й битві. Боротьба йшла так запекло, що між двома лініями супротивників утворився ніби новий вал – гора кінських і людських трупів.

Щохвилини до козацьких окопів із битви поверталися юрби воїнів – поранених, закривавлених, укритих болотом, засапаних, напівмертвих від утоми. Але з’являлися вони з піснею на вустах. Обличчя їхні пашіли бойовим вогнем і впевненістю у перемозі. Непритомніючи, вони ще кричали: «На погибель!» Загони, що лишалися в резерві, рвалися до бою.

Пан Скшетуський спохмурнів. Польські хоругви почали відступати з бойовища до окопів. Вони вже не могли витримати, а в їхньому відході було видно гарячковий поспіх. Завваживши це, понад двадцять тисяч горлянок радісно вигукнули. Натиск атаки подвоївся. Запорожці наступали на п’яти семенам Потоцького, що прикривали відступ.

Але гармати і град мушкетних куль відкинули їх назад. Битва на хвилю стихла. У польському стані почулися звуки парламентерської сурми.

Однак тепер Хмельницький перемов вести не хотів. Дванадцять куренів спішилися, щоб укупі з піхотою і татарами почати штурм валів.

Кричевський із трьома тисячами піхоти у вирішальний момент мав прийти їм на допомогу. Всі барабани, бубони, литаври і сурми озвалися разом, заглушаючи крики і мушкетні залпи.

Пан Скшетуський із тремтінням дивився на довгі шереги незрівнянної запорозької піхоти, що бігла до валів і оточувала їх дедалі щільнішим кільцем. Довгі смуги білого диму вистрілювали в неї з окопів, ніби якісь велетенські груди хотіли здути цю сарану, що невблаганно насідала зусібіч. Гарматні ядра проорювали в ній борозни, постріли з самопалів частішали. Гуркіт не вщухав ні на мить. Сила‑силенна люду, танучи на очах, конвульсійно звиваючись, як величезна поранена змія, все‑таки йшла вперед. От‑от досягне! Ось вона вже біля окопу – гармати їй тепер не зашкодять! Пан Скшетуський замружився.

І враз запитання блискавицями промайнули у нього в голові: коли розплющить очі, чи побачить він на валах польські прапорці? Побачить чи не побачить? Там гамір дедалі дужчає, там вереск якийся нечуваний. Невже щось сталося? Крики долітають із середини табору.

Що ж це? Що сталося?

– Боже всемогутній!

Окрик цей вирвався з уст пана Скшетуського, коли, розплющивши очі, він побачив на валу замість великої золотої коронної хоругви малинову з архангелом.

Табір було узято.

Аж увечері намісник довідався від Захара про перебіг штурму. Не даремно Тугай‑бей називав Хмельницького змієм, бо саме в хвилини найвідчайдушнішої оборони підмовлені ним Балабанові драгуни перекинулися до козаків і, налетівши із тилу на свої хоругви, допомогли знищити їх до ноги.

Увечері ж намісник побачив полонених і був присутній при смерті молодого Потоцького, горло якому прошила стріла. Він прожив лише кілька годин після битви і вмер на руках у пана Стефана Чарнецького.

– Скажіть батькові… – шепотів в останні хвилини молодий каштелян, – скажіть батькові, що я… як рицар…

Але не зміг сказати більше нічого. Душа його покинула тіло й відлетіла на небеса.

Скшетуський довго потім не міг забути цього блідого обличчя і цих блакитних очей, що в хвилину смерті дивилися у небо.

Пан Чарнецький присягав над небіжчиком, що, коли Господь дасть йому вийти на волю, він потоками крові смерть приятеля і ганьбу поразки змиє. І ні сльозинки не скотилося з його суворого обличчя, бо це був рицар залізний, не раз уже подвигами відваги прославлений, і чоловік, якого ще жодне нещастя не зігнуло. І обіцянку свою він виконав. Зараз же, замість упадати в розпач, він перший і підбадьорив Скшетуського, котрий страшенно потерпав від поразки і ганьби Речі Посполитої.

– Річ Посполита не одної поразки зазнала, – говорив пан Чарнецький, – але має вона в собі невичерпні сили. Не зламала її досі нічия могутність, не зламають і селянські бунти, які сам Бог і покарає, бо хто проти начальства виступає, той іде проти його волі. А щодо поразки, яка й справді сумна, то хто її зазнав? Гетьмани? Коронні війська? Ні! Після від’єднання і зради Кричевського військо, котре вів Потоцький, тільки передовим загоном і можна було назвати. Смута неодмінно розійдеться по всій Україні, бо селянство там гордовите і до бою вдатне, адже ж бунтують там не вперше. Бунт придушать гетьмани з князем Ієремією, сили яких досі стоять непорушні. Отже, чим потужніше бунт вибухне, тим, придушений надовго, а може, й назавжди, швидше згасне. Слабий вірою і духом той, хто гадає, що якийся козацький ватажок укупі з мурзою татарським можуть справді загрожувати могутньому народові. Кепські були б справи Речі Посполитої, якби звичайнісінький селянський бунт міг уплинути на її долю й існування. Воістину легковажно збиралися ми у цей похід, – закінчив пан Чарнецький, – і, хоч передовий наш загін розбито, я вважаю, що гетьмани не мечем, не зброєю, а батогами можуть бунт цей придушити.

І коли він так говорив, здавалося, що говорить не полонений, не воїн, який програв битву, а гордий гетьман, упевнений у завтрашній перемозі. Ця велич духу і віра у Річ Посполиту були мов бальзам для намісникових ран. Він бачив військо Хмельницького зблизька, воно його навіть трохи заворожило, тим паче, що аж до сьогодні цьому військові щастило. Але слушно, здається, казав пан Чарнецький. Сили гетьманів стоять непорушні, а за ними – вся могутність Речі Посполитої, все право влади і волі Божої.

Отож ішов намісник від пана Чарнецького вельми підбадьорений і душею повеселілий, а наостанку спитав іще, чи не хоче він зараз повести перемови з Хмельницьким про звільнення.

– Мене взяв у полон Тугай‑бей, – відповів пан Стефан. – Йому я і викуп заплачу, а з тим ватажком не хочу мати й справи і катові його віддаю.

Захар, котрий улаштував панові Скшетуському побачення із в’язнями, відводячи намісника до підводи, теж утішав його:

– Не з молодим Потоцьким трудно, – сказав він. – Із гетьманами буде трудно. Справу ж лише почато, а який буде кінець – сам Бог знає! Гей, набрали козаки й татари польського добра, а от узяти і зберегти – інша річ. А ти, дитино, не журися, не сумуй, бо й так свободу матимеш – ти рушиш до своїх, а старий тужитиме за тобою. На старість найгірше на світі самому. А з гетьманами буде трудно, ой, трудно!

І справді, перемога, хоч і блискуча, все‑таки не вирішила справи на користь Хмельницького. Вона могла навіть обернутися на шкоду, бо легко було передбачити, що тепер великий гетьман, помщаючись за смерть сина, з особливим завзяттям візьметься за запорожців і нічим не погребує, щоб із ними одразу покінчити. До речі, великий гетьман ставився до князя Ієремії з певною недоброзичливістю, котра хоч і прикривалася ґречністю, але досить часто виявлялася у різних обставинах. Хмельницький, добре про це знаючи, припускав, що тепер недоброзичливість ця відійде на другий план, що краківський володар перший простягне руку до згоди, яка забезпечить йому допомогу уславленого воєначальника і його могутніх загонів. А з такими об’єднаними силами, під проводом такого вождя, як князь, Хмельницький поки що не міг мірятися силою, бо й сам у себе ще достатньо не вірив. Тож він вирішив поспішати, щоб разом зі звісткою про жовтоводську поразку з’явитися в Україні й ударити на гетьманів, поки не надійшла князівська допомога.

Тому він не дав відпочити військам і наступного дня після битви вдосвіта повів їх далі. Йшли вони так швидко, ніби гетьман тікав. Здавалося, що повінь заливає степ і мчить уперед, поповнюючись дорогою усіма зустрічними водами. Минали ліси, діброви, високі могили, переправлялися через річки без передиху. Козацьке військо в дорозі розросталося, бо в нього постійно вливалися нові й нові юрби селян, що втікали з України. Вони приносили й вісті про гетьманів, але суперечливі. Одні казали, що князь іще сидить за Дніпром, другі – що він уже об’єднався з коронними військами. Зате всі твердили, що Україна вже у вогні. Селяни не лише втікали назустріч Хмельницькому в Дике поле, а й палили села і міста, підіймалися супроти своїх панів і повсюдно озброювалися. Коронні війська билися уже два тижні. Вони вирізали Стеблів, а під Дереньківцями дійшло навіть до кривавої битви. Городові козаки де‑не‑де вже перейшли на бік черні й усюди чекали тільки сигналу. Хмельницький саме на це й розраховував, а тому квапився ще дужче.

Нарешті він зупинився на підступах. Чигирин відчинив йому ворота навстіж. Козацький гарнізон негайно перейшов під його стяги. Дім Чаплинського було зруйновано, жменьку шляхти, що хотіла сховатися у місті, вирізано. Радісні вигуки, бамкання дзвонів і хресні ходи не припинялися ні на мить. Полум’я негайно огорнуло всю околицю. Усе живе хапалося за коси, піки і єдналося із запорожцями. Незліченні юрби черні стікалися до табору зусібіч. Дійшли також і радісні, бо достовірні, вісті, що князь Ієремія справді запропонував допомогу гетьманам, але поки що з ними не з’єднався.

Хмельницький полегшено зітхнув.

Він, не гаючись, рушив уперед і тепер ішов уже крізь бунт, різню і вогонь. Свідчили про це згарища і трупи. Він ішов, наче лавина, знищуючи все на своєму шляху. Країна перед ним повставала, за ним – ставала спустошеною. Він ішов як месник, як казковий змій. Кроки його витискали кров, дихання роздмухувало пожежі.

У Черкасах він зупинився із головними силами, а вперед вислав татар під проводом Тугай‑бея і дикого Кривоноса, котрі наздогнали гетьманів під Корсунем і не вагаючись по них ударили.

Але за сміливість свою вони дорого заплатили. Відкинуті, поріділі, розбиті на гамуз, вони в паніці відступили.

Хмельницький негайно кинувся їм на допомогу, Дорогою дійшла до нього звістка, що пан Сенявський на чолі кількох хоругов з’єднався з гетьманами, котрі, залишивши Корсунь, рушили на Богуслав. Це була правда. Хмель зайняв Корсунь без бою і, залишивши в ньому підводи, провізію, тобто весь табір, верхи погнався за ними.

Гнатися довелось недовго, оскільки ті відійшли недалеко. Під Крутою Балкою передові загони наткнулися на польський табір.

Панові Скшетуському не довелося побачити битви, бо разом із табором він залишився у Корсуні. Захар поселив його на базарному майдані у будинку пана Забокрицького, котрого чернь невдовзі перед цим повісила, і поставив охорону з недобитків миргородського куреня, бо юрба грабувала будинки і вбивала кожного, хто їй здавався ляхом. Крізь вибиті вікна бачив пан Скшетуський натовпи п’яних селян, закривавлених, із закоченими рукавами, що тинялися від будинку до будинку, від крамниці до крамниці й обнишпорювали усі закутки, комори, горища; час від часу страшний вереск сповіщав, що знайдено шляхтича або єврея, чоловіка, жінку або дитину. Жертву витягали на майдан і по‑звірячому знущалися з неї. Напасники билися один з одним за рештки розірваних тіл і з насолодою вимащували собі кров’ю обличчя і груди, обкручували шиї паруючими нутрощами. Селяни хапали малих єврейських дітей за ноги і розривали їх під шалений регіт юрби. Були напади й на будинки, що охоронялися, де сиділи замкнені імениті полонені, залишені живими тому, що за них обіцяли великий викуп. Тоді запорожці або татари, які стояли в охороні, відкидали натовп, гамселячи напасників по головах ратищами пік, луками або батогами із бичачої шкури.

Таке саме було й біля будинку, де знаходився пан Скшетуський. Захар велів учити селян немилосердно, а миргородці з насолодою виконували наказ. Низові залюбки приймали поміч черні під час бунтів, але зневажали її куди більше, ніж шляхту. Недаром вони вважали себе «шляхетно народженими козаками». Сам Хмельницький згодом не раз дарував безліч черні татарам, котрі гнали її у Крим і звідти продавали в Туреччину й Малу Азію.

Отож юрба шаленіла на базарному майдані й урешті дійшла до такого дикого безумства, що люди почали мордувати одне одного. День згасав. Було повністю підпалено один бік майдану, церкву і будинок парафіяльного священика. На щастя, вітер відносив вогонь у поле і не давав пожежі поширитися. Але велетенська заграва освітлювала майдан так яскраво, як сонячне проміння. Стало нестерпно спекотно. Здалеку долинав страшний гуркіт гармат – певно, битва під Крутою Балкою ставала дедалі запеклішою.

– Мабуть, гаряче там нашим! – бурчав старий Захар. – Гетьмани не жартують. Гей! Пан Потоцький справжній жовнір.

Потім він показав у вікно на чернь.

– Он, – мовив він, – вони зараз гуляють, але якщо Хмеля поб'ють, то й над ними погуляють!

Цієї миті почувся кінський тупіт, і на майдан на змилених конях влетіло кілька десятків вершників. Їхні обличчя, почорнілі від порохового диму, подертий одяг і пообв’язувані ганчір’ям голови декого з них свідчили про те, що вони примчали сюди просто із битви.

– Люди! Хто в Бога вірує, спасайтесь! Ляхи б'ють наших! – несамовито закричали вони.

Зчинилися вереск і переполох. Юрба загойдалася, як хвиля, піднята вітром. Дикий переляк ураз охопив усіх. Люди кинулися врозтіч, та оскільки вулиці були запруджені возами, а один бік майдану горів, тікати не було куди.

Почалася тиснява, чернь кричала, билася, душила одне одного і вила про милосердя, хоч ворог був іще далеко.

Намісник, побачивши, що діється, мало не збожеволів від радості, почав бігати по кімнаті, мов несамовитий, бити себе щосили кулаками в груди і кричати:

– Я знав, що так станеться! Знав! Щоб я був живий! Це з гетьманами мати справу! Це з усією Річчю Посполитою! Година кари настала! Що це?

Знову пролунав тупіт, і цього разу майже кілька сотень вершників, самих татар, увірвалося на майдан. Либонь, тікали вони наосліп. Юрба заступала їм дорогу, і вони кинулися просто на неї, топчучи, б’ючи, розганяючи, січучи шаблями, намагаючись пробитися кіньми до путівця, що вів на Черкаси.

– Мчать як вихор! – вигукнув Захар.

Ледве він це сказав, як промчав другий загін, за ним третій. Здавалося, що тікали всі. Сторожа при будинках Заходила туди‑сюди, маючи намір утекти. Захар вискочив наперед ґанку.

– Стояти! – гримнув він на своїх миргородців.

Дим, жар, переполох, кінський тупіт, тривожні голоси, виття освітленої пожежею юрби – усе це склалося в одну пекельну картину, що її намісник спостерігав у вікно.

– Який же там розгром має бути! Який же розгром! – кричав він Захарові, забувши, що той не може поділяти його радості.

Тим часом знову блискавкою промчав загін утікачів.

Від гуркоту гармат здригнулися стіни корсунських будинків.

Зненацька чийся пронизливий голос заверещав просто під будинком:

– Рятуйтеся! Хмеля вбито! Кричевського вбито! Тугай‑бея вбито!

На майдані настав справжній кінець світу.

Люди, втративши глузд, кидалися у вогонь. Намісник упав на коліна і підніс руки до неба.

– Боже всемогутній! Боже великий і справедливий, хвала тобі на небесах!

Захар, ускочивши з присінка до кімнати, перебив його молитву.

– Ось послухай‑но, дитино! – закричав він, засапавшись. – Вийди й пообіцяй миргородцям прощення, бо вони хочуть іти, а як підуть, сюди чернь увірветься.

Скшетуський вийшов на ґанок. Миргородці стурбовано ходили туди‑сюди перед будинком, виказуючи очевидне бажання залишити пост і дременути путівцем, що вів на Черкаси. Страх пойняв усе місто. Раз‑по‑раз нові загони розбитих військ, ніби на крилах, прилітали з боку Крутої Балки. Втікали у найбільшому замішанні селяни, татари, городові козаки й запорожці. Однак головні сили Хмельницького, напевно, ще чинили спротив, битва, напевно, ще не була остаточно вирішена, бо гармати гуркотіли з подвоєною силою.

Скшетуський звернувся до миргородців.

– За те, що вірно стерегли мою особу, – сказав він велично, – вам не треба рятуватися втечею, я обіцяю вам заступництво і прощення у гетьмана.

Миргородці усі як один поскидали шапки, а він узявся в боки і гордо дивився на них і на майдан, що дедалі порожнів. Яка переміна долі! Ось пан Скшетуський, недавній полонений, котрого возили за козацьким табором, стоїть зараз перед зухвалим козацтвом паном серед підданих, шляхтичем серед холопів, панцирним гусаром серед табірних роззяв. Він, полонений, обіцяє прощення, і перед ним скидають шапки, а покірні голоси волають тим понурим, протяжним, притаманним страхові й смиренню тоном:

– Помилуйте, пане!

– Як сказав, так воно й буде! – відповів намісник.

Він і справді був упевнений в успіху свого клопотання у гетьмана, якому був знайомий, бо не раз возив до нього листи від князя Ієремії і зумів завоювати його прихильність. Тому й стоїть він, узявшись у боки, і обличчя його, освітлене відблисками пожежі, ясніє від радості. «От і скінчилася війна! От і розбилася хвиля об пороги! – думав він. – Пан Чарнецький мав слушність: невичерпні сили Речі Посполитої, непохитна її могуть».

А поки він так думав, гордість переповнювала його груди, не дріб’язкова гордість щодо очікуваної насолоди помстою, щодо приниження ворога чи свободи, яка от‑от мала настати, і не від того гордість, що перед ним зараз скидають шапки, ні, він почував себе гордим від того, що був сином тієї Речі Посполитої, звитяжної, надмогутньої, об ворота якої усяка злість, усякі посягання, усі удари розбиваються, як сили пекельні об ворота небесні. Він почував себе гордим як шляхтич‑патріот, підбадьорений у відчаї і не обманутий у вірі. Помсти він уже не прагнув. «Розбила як королева, простить як мати», – думав він.

Тим часом гарматні постріли перетворилися на безперервний гуркіт.

Кінські копита знову зацокали на спорожнілих вулицях. На майдан, наче грім із неба, влетів на неосідланому коні козак без шапки, в одній сорочці, із розсіченим мечем обличчям, заюшеним кров’ю. Влетів, осадив коня, розкинув хрестом руки і, хапаючи відкритим ротом повітря, заходився кричати:

– Хмель б’є ляхів! Побиті ясновельможні пани, гетьмани і полковники, лицарі й кавалери!

Сказавши це, він захитався і впав на землю. Миргородці скочили йому на допомогу.

Жар і блідість мінялися на обличчі пана Скшетуського.

– Що він каже? – гарячково звернувся він до Захара. – Що сталося? Не може цього бути. Богом живим присягаюся! Не може цього бути!

Тиша. Тільки полум’я сичить на протилежному боці майдану, з тріском злітають угору снопи іскор, а часом і дотліла будівля падає з гулом.

Та ось і нові якісь гінці летять.

– Побиті ляхи! Побиті!

За ними вступає татарський загін – спроквола, бо оточує піших, либонь, полонених.

Пан Скшетуський очам не вірить. Він чітко розпізнає на полонених мундири гетьманських гусарів, тому сплескує руками і якимось дивним, не своїм голосом уперто повторює:

– Не може бути! Не може бути!

Гул гармат іще чути. Битви не закінчено. Однак усіма не спаленими вулицями підходять юрби запорожців і татар. Обличчя в них чорні, груди важко дихають, але повертаються вони ніби натхненні, пісень співають!

Так повертаються вояки тільки після перемоги.

Намісник поблід як мрець.

– Не може бути, – повторював він дедалі хрипкіше. – Не може бути… Річ Посполита…

Нове видовище привертає його увагу.

З’являються семени Кричевського із цілими оберемками стягів. Вони виїжджають на середину майдану і кидають їх на землю.

На жаль, стяги польські.

Гарматний гул ущухає, здалеку чути гуркіт возів. Вони наближаються. Попереду їде висока козацька підвода, за нею вервечка інших, оточених козаками пашківського куреня у жовтих шапках. Вони проїздять повз будинок, який охороняють миргородці. Пан Скшетуський, приклавши до чола руку, бо його сліпить блиск пожежі, вдивляється у постаті полонених, що сидять на першому возі.

Зненацька він сахається назад і махає руками, наче людина, поцілена стрілою у груди, а з вуст у нього виривається страшний, надлюдський крик:

– Єзус‑Мар’я! Це гетьмани!

І падає на руки Захара. Очі йому застилає полуда, а обличчя напружується і застигає, як у небіжчика.

На кілька хвилин пізніше троє вершників на чолі незліченних полків в’їжджали на корсунський базарний майдан. Середній, убраний у червоне, сидів на білому коні і, підпершись позолоченою булавою, дивився гордо, мов король.

Це був Хмельницький. Обабіч нього їхали Тугай‑бей і Кричевський.

Річ Посполита лежала в поросі й крові біля ніг козака.

Дата добавления: 2015-06-04