Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Розділ XVIII




 

 

урцевичі ще не спали. Вони вечеряли у тих самих завішаних зброєю сінях, що тягли– ся по всій ширині будинку від майдану аж до саду з другого боку. Побачивши Богуна і пана Заглобу, всі підхопилися на рівні ноги. На обличчі княгині відбилося не лише здивування, а й невдоволення і переляк водночас. Молодих князів було двоє: Симеон і Миколай.

– Богуне! – озвалася княгиня. – А ти що тут робиш?

– Приїхав вам уклонитися, мати. А що, ви мені не раді?

– Рада я тобі, рада, тільки дивуюся, що приїхав, бо чула, ти Чигирин охороняєш. А кого це нам Бог із тобою прислав?

– Це пан Заглоба, шляхтич, мій приятель.

– Раді вашій милості, – мовила княгиня.

– І ми раді, – повторили Симеон і Миколай.

– Добродійко! – сказав шляхтич. – Це правда, що незваний гість гірше за татарина, але відомо також, що хто хоче попасти у рай, має подорожньому нічліг дати, голодного нагодувати, спраглого напоїти…

– Тож сідайте, їжте і пийте, – мовила стара княгиня. – Дякуємо, що приїхали. Але, але, Богуне, тебе якраз я не сподівалася… Хіба що справу якусь до нас маєш?

– Може, й маю, – спроквола відповів отаман.

– Яку? – стурбовано запитала княгиня.

– Настане час, поговоримо. Дайте спершу відсапнути. Я ж із самого Чигирина.

– То ти дуже до нас поспішав?

– А куди ж мені ще поспішати, як не до вас? А князів – на‑доня здорова?

– Здорова, – сухо відповіла княгиня.

– Хотілося б на ній очі втішити.

– Гелена спить.

– А шкода. Бо я ненадовго.

– Куди ж ти їдеш?

– Війна, мати! Ні на що немає часу. От‑от гетьмани у поле пошлють, а запорожців жаль буде бити. Хіба мало ми з ними ходили по добро турецьке, правда ж, князі? – морем плавали, хлібом‑сіллю ділилися, пили‑гуляли, а тепер ми їм вороги.

Княгиня кинула бистрий погляд на Богуна. Їй сяйнула думка, що, може, Богун вирішив пристати до бунту і приїхав підбити до цього її синів.

– А ти що думаєш робити? – спитала вона.

– Я, мати? А що! Важко своїх бити, але треба.

– Так і ми вчинимо, – озвався Симеон.

– Хмельницький зрадник! – додав молодий Миколай.

– На погибель зрадникам! – мовив Богун.

– Нехай ними кат тішиться! – докінчив Заглоба.

Богун заговорив знову:

– Так воно завжди на світі було. Сьогодні чоловік тобі приятель, завтра – юда. Нікому‑нікому не можна вірити.

– Тільки добрим людям, – мовила княгиня.

– Звісно, що добрим людям можна вірити. От і я вам вірю і люблю вас, бо ви люди добрі, не зрадники…

Було щось дивне й страшне у голосі отамана, і тому на якусь мить запанувало глибоке мовчання. Пан Заглоба дивився на княгиню і кліпав своїм здоровим оком, а княгиня не спускала очей із Богуна.

Той вів далі:

– Війна людей не живить, а губить, тому перш ніж вирушити, я вирішив вас навідати. Хто знає, чи повернуся, а ви ж сумуватимете за мною, бо ви мої друзі сердечні… Правда ж?

– Авжеж, правда, хай тобі Бог помагає! Змалечку тебе знаємо.

– Ти наш брат, – додав Симеон.

– Ви князі, ви шляхта, але козаком не погордували, у домі пригріли і доню‑родичку обіцяли, бо знали, що козакові без неї нема ні життя, ні буття, от і змилостивилися над ним.

– Нема тут про що й говорити, – квапливо мовила княгиня.

– Ні, мати, є про що говорити, бо ви мої добродійники, а я попросив оцього шляхтича, приятеля мого, мене за сина взяти і гербом обдарувати, щоб вам не соромно було родичку козакові віддавати. На що пан Заглоба згодився, і ми обидва попросимо у сейму на це дозволу, а після війни поклонюся я панові великому гетьманові, котрий має ласку до мене, може, підтримає; він і Кричевському шляхетське звання виклопотав.

– Хай Бог тобі помагає, – сказала княгиня.

– Ви люди щирі, і я вдячний вам. А перш ніж піти на війну, я ще раз хотів би з ваших уст почути, що доню мені віддасте і слова свого дотримаєте. Шляхетське слово не дим, а ви ж шляхта, ви князі.

Отаман говорив поволі й урочисто, але у словах його вчувалися водночас погроза й попередження, що треба згоджуватися на все, чого він зажадає.

Стара княгиня поглянула на синів, ті на неї, і певний час усі мовчали. Раптом раріг, що сидів на жердині під стіною, заквилив, хоч до світанку було ще далеко. За ним озвалися й інші птахи; беркут‑велетень прокинувся, стріпнув крильми і заходився крякати.

Скіпки, що горіли у грубі, почали згасати. У кімнаті зробилося темнувато й понуро.

– Миколаю, поворуши вогонь, – мовила княгиня.

Молодий князь підкинув скіпок.

– Ну що? Обіцяєте? – поцікавився Богун.

– Треба у Гелени спитати.

– Нехай вона говорить за себе, а ви за себе. Обіцяєте?

– Обіцяємо, – відповіла княгиня.

– Обіцяємо, – повторили князі.

Богун зненацька підвівся і, звернувшись до Заглоби, гучним голосом промовив:

– Добродію Заглобо! Попрохай і ти дівку, може, й тобі пообіцяють.

– Ти що, козаче, напився? – вигукнула княгиня.

Богун замість відповіді дістав листа Скшетуського і, повернувшись до Заглоби, сказав:

– Читай.

Заглоба взяв листа і серед глухого мовчання почав читати.

Коли він закінчив, Богун склав хрестом руки на грудях.

– Тож кому ви дівку віддаєте? – спитав він.

– Богуне!

Голос отамана став схожий на зміїне шипіння:

– Зрадники, мерзотники, собачі невіри, юди!…

– Гей, синки, за шаблі! – крикнула княгиня.

Курцевичі блискавкою кинулись до стін і вхопили зброю.

– Милостиві панове, спокійно! – вигукнув Заглоба.

Але він іще не встиг договорити, як Богун вихопив із‑за пояса пістоль і вистрілив.

– Ісусе! Ісусе!.. застогнав князь Симеон, ступив крок уперед, замахав руками в повітрі й важко впав на землю.

– Слуги, на поміч! – розпачливо заволала княгиня.

Але тієї ж миті на подвір’ї і з боку саду пролунали ще постріли, двері й вікна з гуркотом повилітали, і кілька десятків Семенів ускочило в сіни.

– На погибель! – загриміли дикі голоси.

З майдану озвався тривожний дзвін. Птаство у сінях заверещало, галас, стрілянина і крики порушили недавню тишу сонного двору.

Стара княгиня, виючи, мов вовчиця, кинулась на тіло Симеона, що смикалося в останніх конвульсіях, але відразу ж двоє семенів схопили її за волосся й відтягли вбік, а тим часом молодий Миколай, затиснутий у куток сіней, захищався з люттю й левиною відвагою.

– Геть! – раптово крикнув Богун козакам, що оточили князя. – Геть! – повторив він громовим голосом.

Козаки сахнулися. Вони гадали, що отаман хоче зберегти юнакові життя. Але Богун із шаблею в руці сам кинувся на княжича.

Почався страшний поєдинок, на який княгиня, утримувана за волосся чотирма залізними руками, дивилася палаючими очима, розтуливши рота. Молодий князь налетів на козака як буря, а той, поволі задкуючи, вивів його на середину сіней. Потім ураз присів, відбив потужний удар і з оборони перейшов до атаки.

Козаки, затамувавши дух, поопускали шаблі додолу і стояли як укопані, стежачи очима за перебігом бою.

Серед тиші було чути тільки дихання й сопіння учасників двобою, скрипіння зубів і свист або різкий брязкіт клинків.

Якусь мить здавалося, що отаман не встоїть перед велетенською силою й затятістю юнака, – він знову почав задкувати й хитатися. Обличчя його напружилося, ніби від знесилення. А Миколай подвоїв удари, шабля його оточила козака невпинними петлями блискавиць, курява піднялася з підлоги й затягла хмарою супротивників, але крізь клуби її семени помітили кров, що стікала по обличчю отамана.

Зненацька Богун відскочив убік, і княжичів клинок попав у порожнечу. Миколай хитнувся від замаху й нахилився вперед, а цієї самої миті козак різонув його по шиї так страшно, що князь упав, мов уражений громом.

Радісні крики козаків змішалися з нелюдським вереском княгині. Здавалося, що від цього вереску стеля трісне. Бій було закінчено, козацтво кинулося до зброї, що висіла на стінах, і почало її здирати, вириваючи один у одного коштовні шаблі й чингали, топчачись по трупах князів і своїх товаришів, котрі полягли від руки Миколая. Богун дозволяв їм усе. Він стояв у дверях, що вели до Гелениної кімнати, загороджуючи дорогу й важко дихаючи від утоми. Обличчя в нього було бліде і закривавлене, бо клинок князя двічі торкнувся його голови. Блукаючий погляд отамана переходив із трупа Миколая на труп Симеона, а іноді падав на посиніле обличчя княгині, котру молодці, тримаючи за волосся, притискали коліньми до підлоги, бо вона рвалася з їхніх рук до трупів дітей.

Вереск і метушня у сінях зростали з кожною хвилиною. Козаки тягли на вірьовках челядь Курцевичів і безжально її вбивали. Підлога була залита кров’ю, сіни заповнилися трупами, димом від пострілів, стіни були обдерті й навіть птахи перебиті.

Раптом двері, в яких стояв Богун, відчинилися навстіж. Отаман обернувся і позадкував.

У дверях з’явився сліпий Василь, а поруч із ним Гелена, одягнена в білу сорочку, бліда, як ця сорочка, з очима, розширеними від жаху, і розтуленим ротом.

Василь ніс хрест, тримаючи його обіруч на висоті обличчя. Серед метушні, що панувала у сінях, серед трупів, крові, що калюжею розлилася по підлозі, серед блиску шабель і розгарячених очей на диво урочистою здавалася його висока постать, змарніла, з сивіючим волоссям і чорними впадинами замість очей. Здавалося, що це дух або труп, скинувши саван, приходить карати злодійство.

Крики вщухли. Козаки сахалися від жаху. Тишу порушив спокійний, але сумний і стогнучий голос князя:

– Во ім’я Отця і Спаса, і Духа, і Святої Пречистої! Ви, мужі, що приходите з країн далеких, чи приходите ви в ім’я Боже? Адже сказано: «Благословен муж у дорозі, котрий, ідучи, проповідує слово Господнє». А чи ви добру звістку несете? Чи ви апостоли?

Мертва тиша запанувала після Василевих слів. Він же спроквола повернувся в один бік, потім у другий і вів далі:

– Горе вам, брати мої, бо ті із вас, хто задля зиску чи помсти війну починає, будуть прокляті на віки… Помолимося ж, щоб сподобитися милосердю. Горе вам, брати! Горе мені! О‑о‑о!

Стогін вирвався із князевих грудей.

– Господи помилуй! – озвалися глухі голоси молодців, котрі під впливом невимовного страху почали хреститися.

Нагло пролунав дикий, пронизливий крик княгині:

– Василю, Василю…

Голос її так різонув серце, ніби це був останній крик життя. Молодці, котрі притискали її коліньми, відчули, що вона вже не силкується вирватися із їхніх рук.

Князь здригнувся, але враз наче відгородився хрестом звідти, звідки пролунав голос, і промовив:

– Душе приречена, що волає із безодні, горе тобі!

– Господи помилуй! – повторили козаки.

– До мене, семени! – закричав цієї миті Богун і захитався на ногах.

Козаки підбігли й підхопили його попідруч.

– Батьку! Тебе поранено?

– Авжеж! Та це дрібниці! Крові багато втратив. Гей, хлопці! Стережіть мені цю доню, як зіницю ока… Дім оточити, нікого не випускати… Князівно…

Він не міг більше говорити, губи його зблідли, а очі вкрилися полудою.

– Перенести отамана до покоїв! – заволав пан Заглоба, котрий виліз із якогось кутка й несподівано опинився поруч із Богуном. – Це дрібниці, це дрібниці, сказав він, помацавши пальцями рани. – Завтра здоровий буде. Я зараз його впораю. Ну ж бо, помніть мені хліба з павутиною. Ви, хлопці, йдіть звідси до дідька, погуляйте з дівками у челядні, бо вам тут робити нічого, а двоє беріть отамана і несіть. Отак. Ідіть же до лиха, чого стали? А дім пильнувати – я й сам дам раду.

Двоє семенів понесли Богуна до сусідньої кімнати, решта вийшла із сіней.

Заглоба підійшов до Гелени і, сильно кліпаючи оком, сказав швидко й тихо:

– Я приятель пана Скшетуського, не бійся. Відправ тільки спати свого пророка і чекай на мене.

Мовивши це, він вийшов у кімнату, де двоє осавулів поклали Богуна на турецьку софу. Заглоба негайно послав їх по хліб і павутину, а коли їх принесли із челядні, заходився перев'язувати молодого отамана так вправно, як умів це робити тоді кожен шляхтич, котрому не раз доводилося склеювати голови, розбиті в поєдинках або на сеймиках.

– Скажіть Семенам, – звелів він осавулам, – що завтра отаман буде здоровий, як риба, тож хай вони про нього не переживають. Дістатись то йому дісталося, але й він хвацько показав себе і завтра його весілля, хоч і без попа. Якщо в домі є льох, можете собі дозволити. От уже й ранки перев’язані. Ідіть же, отаману потрібен спокій.

Осавули рушили до дверей.

– Тільки там усього не випийте! – сказав їм навздогін пан Заглоба.

І, сівши в головах у отамана, уважно дивився на нього.

– Ну, чорт тебе від цих ран не візьме, хоч дісталося тобі добряче. Днів зо два ні рукою, ні ногою не ворухнеш, – бурчав він собі під ніс, дивлячись на бліде обличчя й заплющені очі козака. – Шабля не хотіла катові кривди вчинити, бо ти – здобич ката, і від нього не викрутишся. А коли тебе повісять, чорт зробить із тебе ляльку для своїх дітей, бо ти у нас красунчик. Ні, братику, п’єш ти добре, але зі мною більше не питимеш. Шукай собі компанії серед гицелів, бо, я бачу, душити ти любиш, але я з тобою на шляхетські садиби ночами не нападатиму. Нехай тебе кат тішить! Нехай тішить!

Богун тихо застогнав.

– О, постогни, позітхай! Завтра ще більше зітхатимеш. Постривай же, татарська душе, князівни тобі закортіло! Воно й не дивно, дівка – ласий шматочок, але якщо ти його покуштуєш, то нехай мої мізки собаки з’їдять! Радше в мене волосся на долоні виросте…

Гомін безлічі голосів долинув із майдану до вух пана Заглоби.

– Ага, певно, там уже до льоху добралися, – буркнув він. – Насмокчіться ж, як ґедзі, щоб вам добре спалося, а я за вас усіх постережу, хоч не знаю, чи завтра ви з цього радітимете.

Сказавши це, він підвівся поглянути, чи справді молодці познайомилися вже з князівським льохом, і спершу пройшов у сіни. На сіни страшно було глянути. Посередині лежали задубілі вже тіла Симеона й Миколая, труп княгині залишався у кутку в тій самій скуленій сидячій поставі, у якій притискали її до підлоги коліна молодців. Очі в неї були розплющені, зуби вищирені. Вогонь, що горів у грубі, освітлював стіни тьмяним світлом, що тремтіло у калюжах крові, у глибині ж усе зливалося з пітьмою. Пан Заглоба підійшов до княгині перевірити, чи не дихає вона, і поклав їй руку на обличчя, але воно вже було холодне. Потім він квапливо вийшов на майдан, бо в сінях йому було моторошно. На майдані козаки вже почали гулянку. Були розведені багаття, а в їхніх виблисках побачив пан Заглоба бочки меду, вина й горілки із повідбиваними верхніми днищами. Козаки черпали з них, як із криниці й пили на смерть. Дехто, вже розгарячілий від трунку, ганявся за молодицями з челядні, з яких одні, охоплені страхом, борсалися або тікали наосліп, скачучи через вогонь, інші ж, під вибухи сміху і регіт, дозволяли себе ловити й тягти до бочок або вогнищ, де вже танцювали козачка. Молодці як божевільні пускалися навприсядки, перед ними дріботіли дівчата, то просуваючись вистрибом уперед, то задкуючи перед раптовими рухами партнерів. Глядачі били в бляшані восьмушки або співали. Вигуки «ух‑ха!» розлягалися дедалі дужче, їм вторував собачий гавкіт, іржання коней і ревіння волів, яких різали на бенкет. Довкола вогнищ, трохи віддалік, стояли селяни з Розлогів, підсусідки[89], котрі позбігалися із села на звуки пострілів і крики, подивитися, що діється. Вони й не думали захищати князівську родину, бо Курцевичів у селі ненавиділи, тому всі дивилися на розгулялих козаків, підштовхували одне одного ліктями, шепотілися між собою, підходячи дедалі ближче до бочок із горілкою і медом. Оргія ставала верескливішою і верескливішою, пиятика набирала сили, молодці вже не черпали із бочок бляшанками, а занурювали у них голови по шию, дівчат‑танцівниць обливали горілкою і медом, обличчя аж пашіли, від голів валила пара, дехто вже заточувався. Пан Заглоба, вийшовши на ґанок, кинув оком на гулянку, а потім уважно подивився на небо.

– На погоді стоїть, але темно! – буркнув він. – Місяць зайде, і тоді хоч у пику креши…

Сказавши це, він поволеньки підійшов до бочок і п’яних молодців.

– Пийте‑гуляйте, хлопці! – заволав він. – Гуляйте, як собі знайте! Гайда! Гайда! Щелепи вам не зведе! Дурень той, хто сьогодні не нап’ється за здоров’я отамана. Далі до бочок! Далі до дівок! Ух‑ха!

– Ух‑ха! – радісно завили козаки.

Заглоба огледівся довкола.

– Ах ви, сякі‑такі, халамидники, мерзотники, шибайголови! – раптом вигукнув він. – Самі п’єте, як здорожені коні, а караульним нічогісінько? Ну ж бо, змінити їх негайно!

Наказ було без вагання виконано, і вмить кільканадцять п’яних молодців кинулися змінити караульних, котрі досі не брали участі в гулянці. Ті відразу ж прибігли, і квапливість їхню можна було зрозуміти.

– Гайда! Гайда! – кричав Заглоба, показуючи їм бочки з напоями.

– Дякуєм, пане! – відповіли змінені караульні, занурюючи бляшанки.

– Через годину щоб і тих змінили.

– Слухаю, – відповів осавул.

Семенам здалося цілком звичайним, що за відсутності Богуна командування узяв на себе пан Заглоба. Так уже траплялося не раз, і молодці бували цьому раді, бо шляхтич усе їм завжди дозволяв.

Тож караульні пили вкупі з усіма, а пан Заглоба зав'язав розмову з селянами із Розлогів.

– Хлопе! – питав він старого підсусідка, а далеко звідси до Лубен?

– Ой, далеко, пане! – відповів селянин.

– До світанку можна дістатися?

– Ой, не можна, пане!

– А під обід?

– Під обід можна.

– А як їхати?

– Просто до битого шляху.

– То є ще й битий шлях?

– Князь Ярема наказав, щоб був, то й є.

Пан Заглоба зумисне говорив дуже голосно, щоб серед криків і галасу чимбільше Семенів могли його чути.

– Дайте і їм горілки! – сказав він молодцям, показуючи на селян, – але спершу всипте мені меду, бо холодно.

Один із Семенів зачерпнув із бочки тройняка в гарцьову бляшанку і на шапці подав її панові Заглобі.

Шляхтич обережно, щоб не розхлюпати, узяв гарець в обидві руки, підніс до вусів і, закинувши назад голову, почав пити поволі, не перериваючи подиху.

Він пив і пив, аж молодці стали дивуватися.

– Ти бачив? – шепотіли вони один одному. – Трясця його матері!

Тим часом голова пана Заглоби поволеньки перехилялася назад, нарешті перехилилася зовсім, та ось він таки відірвав гарець від почервонілого обличчя, закопилив губу, підвів брови і сказав ніби сам до себе:

– О! Загалом непоганий – витриманий. Одразу видно, що непоганий. Шкода такий мед на ваші хамські пики тратити. Добра була б для вас і брага. Міцний мед, міцний, відчуваю, як мені полегшало, і я навіть трохи повеселішав.

І справді, панові Заглобі полегшало, у голові в нього проясніло, настрій піднявся, і видно було, що кров його, розведена медом, утворила відбірний лікер, про який він сам казав і від якого по всьому тілу розливається мужність і відвага.

Він махнув козакам рукою, що можна пити далі, і, повернувшись, неквапом обійшов усе подвір’я, уважно оглянув усі кутки, перейшов через міст, рів і повернув біля частоколу, аби побачити, чи караульні добре стережуть садибу.

Перший караульний спав, другий, третій і четвертий теж. Вони були здорожені, та ще й заступили п’яні на варту, от відразу й позасинали.

– Можна навіть котрогось і вкрасти, щоб мати собі пахолка, – пробурчав пан Заглоба.

Сказавши це, він повернувся на подвір’я, зайшов знову у зловісні сіни, зазирнув до Богуна і, побачивши, що отаман не подає ознак життя, підійшов до дверей Гелени. Відчинивши їх тихенько, він зайшов до кімнати, з якої долинала ніби тиха молитва.

Та це була кімната князя Василя. Проте Гелена була тут, із князем, поблизу якого почувала себе безпечніше. Сліпий Василь стояв навколішки перед освітленим лампадкою образом Святої Пречистої, Гелена – поруч нього. Обоє вголос молилися. Побачивши Заглобу, вона звернула на нього злякані очі. Заглоба приклав палець до вуст.

– Мила панно, – почав Заглоба. – Я приятель пана Скшетуського.

– Врятуй! – прошепотіла Гелена.

– По те сюди й прийшов. Покладися на мене.

– Що я маю зробити?

– Треба тікати, поки цей чорт лежить непритомний.

– Що я маю зробити?

– Перевдягнися в чоловіка і вийди, коли я постукаю.

Гелена завагалася. Недовіра промайнула у неї в очах.

– Чи можу я вірити вашій милості?

– А що маєш краще?

– Прайда. Це правда. Але присягни мені, що не зрадиш.

– Розумом ти, мила панно, схибнулася! Але якщо хочеш, присягну. Нехай мені допоможе Бог і святий хрест! Тут твоя згуба, а порятунок у втечі.

– Авжеж, авжеж.

– Перевдягнися чимшвидше в чоловіка і чекай.

– А Василь?

– Який Василь?

– Брат мій причинний, – відповіла Гелена.

– Тобі загрожує загибель, не йому, – відповів Заглоба. – Якщо він причинний, то це для козаків святий. Мені здалося, що вони його за пророка мають.

– Так. Богунові він нічого не завинив.

– Ми змушені його залишити, інакше загинемо, і пан Скшетуський укупі з нами. Поквапся, мила панно.

Із цими словами пан Заглоба вийшов із кімнати й пішов просто до Богуна.

Отаман був блідий і знесилений, але очі в нього були розплющені.

– Ліпше тобі? – спитав Заглоба.

Богун хотів щось сказати, але не зміг.

– Говорити не можеш?

Богун ворухнув головою, підтверджуючи, що не може, але тої ж миті на обличчі в нього з’явилося страждання. Певно, рани від поруху заболіли.

– Так ти й крикнути не можеш?

Богун очима тільки дав знати, що ні.

– І поворухнутися теж?

Той самий знак.

– Воно й ліпше, бо не будеш ні говорити, ні кричати, ні ворушитися, а я тим часом із князівною до Лубен подамся. Якщо я її у тебе не поцуплю, то нехай мене стара баба у крупорушці на замішку змеле. Ти що, лайдаче, думаєш, що з мене не досить твоєї компанії, що я й далі чалитимуся з хамом? Ах, нікчемо! Гадав, що заради твого вина, твоєї пики і твоїх холопських амурів я на вбивство піду і до бунтівників із тобою подамся? Ні, не бувати цьому, красунчику!

По тому як пан Заглоба просторікував, чорні очі отамана ширшали й ширшали. Чи не сниться йому? Чи це відбувається насправді? Чи це пан Заглоба жартує?

А пан Заглоба вів далі:

– Чого ти баньки, як кіт на шпик, витріщив? Думаєш, я цього не зроблю? Може, звелиш комусь у Лубнах поклонитися? Може, тобі звідти фельдшера прислати? А може, ката у нашого пана князя замовити?

Бліде обличчя отамана зробилося страшним. Він зрозумів, що пан Заглоба каже правду, і в очах у нього майнули блискавки розпачу й люті, а обличчя спаленіло. Надлюдським зусиллям він трохи підвівся, і з уст у нього зірвався крик:

– Гей, семен…

Але не докінчив, бо пан Заглоба блискавично накинув йому на голову його ж жупан і вмить обмотав її, після чого повалив отамана навзнак.

– Не кричи, бо тобі це зашкодить, – стиха примовляв він, важко сопучи. – Бо завтра голова розболиться, а я, як добрий приятель, за тебе переживаю. Так, так, буде тобі й тепло, і заснеш солодко, і горла не надірвеш. А щоб ти пов’язки не зірвав, я тобі рученьки зв’яжу, а все per amicitiam[90], аби ти мене із вдячністю згадував.

Сказавши це, він обкрутив кушаком руки козака і затяг вузол. Другим кушаком, власним, зв’язав йому ноги. Отаман уже нічого не відчував, бо знепритомнів.

– Хворому треба лежати спокійно, – примовляв пан Заглоба, – щоб витребеньки йому в голову не лізли, а то delirium[91]початись може. Ну, бувай здоровий. Міг би я тебе й ножем шпортнути, що, може, для мене було б і ліпше, та мені соромно по‑хлопському мордувати. Інша річ, якщо ти сам до ранку замовкнеш, бо таке вже не з одною свинею траплялося. Тож бувай здоровий. Vale et me amantem redama[92]. Може, й зустрінемося колись, але якщо я прагнутиму цієї зустрічі, нехай із мене шкуру злуплять і підхвістя з неї наріжуть.

Мовивши так, пан Заглоба вийшов у сіни, пригасив вогонь у грубі й постукав до Василевої кімнати.

Струнка постать миттю ковзнула з неї.

– Це ти, мила панно? – спитав Заглоба.

– Я!

– Ходімо ж, нам би тільки до коней дістатися. Але вони там усі п’яні, а ніч темна. Поки прокинуться, ми вже будемо далеко. Обережно, тут князі лежать.

– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, – прошепотіла Гелена.

 

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-06-04; Просмотров: 311; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.011 сек.