Стан наукової розробки проблеми

Теорія та практика особистісно орієнтованого навчання має давню історію. Поступове застосування його окремих елементів у практичній діяльності педагогів, зумовило необхідність наукового обґрунтування та осмислення цієї дефініції.

Окремі аспекти цього виду навчання, аналізуються у працях багатьох вчених. Так, Н.Витрикуш розглядала особисто орієнтоване навчання як «органічне сполучення діяльності суспільства та індивідуально значущої діяльності окремого суб’єкта, в якій реалізується досвід його життєдіяльності»[1][с.1-2]. Є. В. Денчук аналізувала особисто орієнтоване навчання як «таке навчання, яке віддає перевагу самобутності дитини, її самоцінності та суб'єктивності процесу навчання». О. П. Горецька стверджувала, що «такий тип навчання, де організація взаємодії суб'єктів найбільшою мірою орієнтована на їх індивідуальні особливості та специфіку особистісно предметного моделювання світу». Загалом вчені сходилися на думці, що всі ці близькі концепції можна об’єднати спільною назвою «ліберальна педагогіка», в основі якої лежить гуманістична психологія, яка розглядає особистість як складну, індивідуальну цілісність, неповторну і вищу цінність, що наділена потребою в самоактуалізації ― реалізації своїх можливостей[с.28].[2]

Процес впровадження особистісно орієнтованої системи навчання є якісно новим, оскільки потребує змінити педагогічну парадигму: перейти від традиційного навчання до навчання, центральною фігурою якого є особистість учня. Вчені виокремлюють два підходи до особистісно орієнтованого навчання, які передбачають вплив на особистість учня з метою більш ефективного засвоєння ним зовнішнього змісту освіти, а також організацію освітнього середовища, в якому учень будує свій освітній рух. Для супроводу навчальної діяльності учня застосовують різні освітні технології, які передбачають особисте визначення мети кожним учнем і його індивідуальну освітню траєкторію[3][с.9-11].

Більшість сучасних педагогів-дидактів наголошують на тому, що традиційне орієнтування на середнього учня не приносить таких навчальних результатів та не можуть повно сформувати особистість кожного учня. Власне альтернативою традиційному навчанню виступає особисто орієнтоване, що переносить центр уваги вчителя з викладу навчального матеріалу на особистість учня, що формується за допомогою особистісно орієнтованих технологій, зокрема, проектної, «створення ситуакції успіху» та ін. Так, Л. Момот стверджує, що «зовнішня інформація не буде усвідомлена та засвоєна учнем без перебігу особистісно значущих внутрішніх психічних процесів»[4]. І в цьому полягає особливість засвоєння знань учнями та власне сутність діяльнісного компоненту освіти. Діяльнісний компонент особистісно зорієнтованої освіти озброює дітей технологією самовизначення та самореалізації. Єдність предметного та діяльнісного компонентів змісту освіти передбачає наявність у навчальних програмах матеріалу, який вивчається, а й тих видів діяльності учнів, що відповідають віковим можливостям[5][С.9].

І. П. Підласий визначає, що «особисто орієнтоване виховання визначає вихованця в ролі активного, свідомого, рівноправного учасника навчально-виховного процесу»[6][С.8-11]. Таким чином гуманістична особистісно зорієнтована педагогіка вимагає орієнтації на особистість учня, пристосування школи до особливостей розвитку розумових здібностей кожного учасника навчально-виховного процесу, забезпечення для нього атмосфери комфорту.

На відміну від І. П. Підласого, О.П. Горецька вважає, що особистісно орієнтоване виховання – це процес, спрямований на розширення можливостей вибору особистістю життєвого шляху, на її саморозвиток і при цьому вчитель виступає «провідником» для учня[7].

М. О. Зубкова на основі особисто-орієнтованого підходу визначила перелік технологій, що спрямовані на активізацію діяльності учнів на уроці[8]. Ці технології значно полегшують процес на учіння, зокрема, технології колективного творчого виховання, робота над навчальним проектом, сугестивна технологія.

І. О. Полєвіков, аналізуючи сутність особисто орієнтованого навчання, визначив показники професійної готовності учителів, які мають реалізувати особистісно орієнтоване виховання. Наприклад, орієнтація в навчальному процесі на ініціативну поведінку дітей; визнання за ними права на вільний вибір; відхід у навчанні від орієнтації на засвоєння зразка; визнання важливої ролі самостійного дитячого дослідження і самостійної діяльності; визнання важливої ролі самостійного спілкування дітей для розвитку в них соціальних навичок; розуміння ролі позитивної підтримки дитини в навчанні; прагнення до індивідуальної роботи з кожним школярем; створення умов для рефлексивного розвитку дітей[9].

Чи не найголовнішою особливістю особистісно орієнтованого навчання є багатоваріативність методик і технологій, різні рівні складності, позитивне емоційне налаштування, позитивне ставлення до світу, що дає можливість визначити структуру особистісно орієнтаційної взаємодії та рефлексії як складової педагогічної техніки[10] [11].

Важливе значення для особистісно орієнтованої взаємодії учителя і учнів є розвиненість органів відчуттів, зокрема зору та слуху. Вчитель завжди повинен тонко відчувати й бачити різні емоційні переживання кожної дитини, уміти та зрозуміти, вислухати її. Це сприяє формуванню концентрації уваги учнів на навчальному матеріалі, що подає вчитель.

На думку Ротової Н.В., особистісно зорієнтоване навчання – це навчання, центром якого є особистість студента (або учня), її самобутність, самоцінність, суб’єктивний досвід кожного спочатку розкривається, а потім узгоджується зі змістом освіти. Особистісно зорієнтований підхід поєднує навчання й виховання в єдиний процес допомоги, підтримки, соціально-педагогічного захисту розвитку дитини, підготовку її до життєтворчості[12].

Особистісно зорієнтоване виховання спрямоване на реалізацію сутнісної природи суб’єкта, якій відповідають цінності служіння, коли головним життєвим ставленням виявляється любов до інших людей. Це дозволяє людині виходити за межі своїх актуальних, наявних можливостей.

Такий ефект є наслідком того, що і вихователь, і вихованець працюють у єдиному емоційно-чуттєвому діапазоні, який запобігає психічному напруженню як результату переживання небезпеки від неделікатного вторгнення дорослого в дитячий світ. Тут дитина щоразу відчуває, що зустріч із вихователем відкриває для неї нові можливості як щодо емоційних вражень, так і стосовно спілкування та вільної поведінки[13].

За особистісно зорієнтованого виховання дитині, на думку І. Д. Бех, повинно забезпечуватись можливість самостійно приймати рішення. випливає з психологічної закономірності: привчені лише спостерігати і слухати, стають соціально пасивними, виявляються безпорадними перед довкіллям.

Особистісно орієнтована педагогіка потребує переосмислення ролі і статусу вчителя. Нові технології інформації та комунікації відкрили й нові способи доступу до знань, відтісняючи педагога. Сучасний учитель – це посередник між знаннями та особистістю. Завдання педагога, за Л.О.Ніколаєвою, полягає в тому, щоб визначити шлях, яким дитина має підійти до рівня, визначеного навчальною програмою[14].

Слід відзначити, що сучасний урок є особистісно-орієнтованим, бо спрямований на створення умов для розвитку пізнавальної діяльності учнів. З метою розв'я­зання цього завдання змінюється режисура уроку. Учні не просто слухають розповідь учи­теля, а постійно співпрацюють у діалозі, вис­ловлюючи свої думки, обговорюючи те, що зак­ріплено науковими знаннями[15].

Таким чином Л. С. Яценко визначила основні компоненти особистісно-орієнтованого навчання, умови їх реалізації на уроці. Модель особистісно орієнтованого навчання визначена на основі концептуальної ідеї «суб’єкт‒суб’єктної взаємодії» вчителя та учня. Необхідною умовою організації особистісно орієнтованої системи навчання, на думку Л.С.Яценко, є створення особливої системи дослідження характеру та спрямованості розвитку учня, формування його індивідуальності, зміни вже усталених в нашій освіті уявлень про норми психічного розвитку дитини[16].

О.М.Пєхота наголошує на тому, що особистісний підхід ‒ це певний методологічний інструментарій, розробка якого має спиратися на синтез видобутих психологічною та педагогічною наукою закономірностей будови, функціонування та розвитку особистості. До особисто орієнтованих технологій різні автори відносять різноманітні технології, загальноприйнята класифікація поки-що відсутня[17].

Таким чином теоретичний аналіз проблеми дає змогу узагальнити певні уявлення про реалізацію особисто орієнтованого навчання, визначити найбільш оптимальні умови впровадження цього виду в розвиток шкільної освіти, зокрема на уроках історії, визначити особливості взаємодії вчителя та учня в процесі навчання, проаналізувати вимоги, які ставляться перед сучасним вчителем у зв’язку зміною навчальної парадигми.

Отже, особистісно орієнтоване навчання потребує переосмислення ролі і статусу вчителя. Нові технології інформації та комунікації відкрили нові способи доступу до знань, відтісняючи педагога. Сучасний учитель виступає фасилітатором, тобто посередником між знаннями та особистістю. В центрі уваги особистісно орієнтованої педагогіки виступають діючими суб’єктами як вчитель, так і учень. Їхня взаємодія є найбільш оптимальною для засвоєння знань учнем. Тому всі технології особисто зорієнтованого навчання, спрямовані на тісну суб’єкт- суб’єктну взаємодію.

Дата добавления: 2015-06-25