Сторона захисту 3 страница

16. Окремим способом захисту людської гідності, прав, свобод та інтересів, порушених під час здійснення кримінального провадження, є відшко­дування (компенсація) моральної і матеріальної шкоди, завданої його учаснику

незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю. Такий спосіб захисту грунту­ється на ст. 56 Конституції України, передбачений ст. 130 КПК (див. коментар до неї), ст. 1176 Цивільного кодексу України та регулюється Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними ді­ями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 p., виданим на його основі наказом Міністерства юстиції України, Ге­неральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 6 березня 1996 р. «Про затвердження положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудово­го розслідування, прокуратури і суду», та Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 р. Роз'яснення щодо реалізації цього способу захисту дав і Верховний Суд України у постановах його Пленуму, зокрема: від 31 березня 1995 р. з наступними змінами «Про су­дову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (п.п. З, 9, 10^і).

Стаття 12. Забезпечення права на свободу та особисту недоторкан­ність

1. Під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пе­ресування в іншій спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кри­мінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, перед­бачених цим Кодексом.

2. Кожен, кого затримано через підозру або обвинувачення у вчи­ненні кримінального правопорушення або інакше позбавлено свободи, повинен бути в найкоротший строк доставлений до слідчого судді для вирішення питання про законність та обгрунтованість його затримання, іншого позбавлення свободи та подальшого тримання. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту за­тримання їй не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою.

3. Про затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне пересування в інший спосіб, а також про її місце перебування має бути негайно повідомлено її близьких родичів, членів сім'ї чи інших осіб за вибором цієї особи в порядку, передбаченому цим Кодексом.

4. Кожен, хто понад строк, передбачений цим Кодексом, тримаєть­ся під вартою або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно звільнений.

5. Затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне пересування в іншій спосіб під час кримінального провадження, здійснене за відсутності підстав або з порушенням порядку, передбаченого цим Кодексом, тягне за собою відповідальність, установлену законом.

1. Засада, закріплена у коментованій статті, сформульована на основі ст. 29 Конституції України, п.п. 1, 2 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод 1950 р. та норм інших міжнародних договорів за участі Украї­ни. Конституція України встановила: «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність» (ч. 1 ст. 29). Поняття «свобода і особиста недотор­канність» при цьому означає не свободу загалом, яка охоплює сукупність осо­бистих, політичних та інших конституційних свобод, а свободу від фізичного або психічного примусу, свободу дій і прийняття рішень у дозволених право­вими і моральними нормами межах, можливість розпоряджатися собою і не знаходитися під контролем неособистих, зовнішніх чинників, свободу (вільне) пересування в просторі. Обмеження права особи на свободу і особисту недо­торканність, насамперед, є обмеженням свободи дій і пересування особи вна­слідок прямого фізичного або психічного примусу.

2. Право особи на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним. У передбачених законом випадках, особливо у кримінальному провадженні, вони можуть бути обмежені у зв'язку з необхідністю захисту свободи інших та соціально значимих цінностей, які становлять завдання кримінального про­вадження (див. коментар до ст. 2 КПК). Стаття 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, закріплюючи право людини на свободу й особисту недоторканність («Жодна людина не може бути позбавлена волі інак­ше ніж відповідно до процедури, встановленої законом»), встановлює випадки, коли таке право особи може бути обмежене шляхом примусових дій уповно­важених державою органів. Зокрема, це такі випадки, як: а) законне ув'язнення людини після її засудження компетентним судом; б) законний арешт або за­тримання людини за невиконання законного рішення суду або для забезпечен­ня виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом; в) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою забезпечення її присутності перед компетентним судовим органом на підставі обгрунтованої підозри у вчинен­ні правопорушення або якщо обгрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення або її втечі після його вчинення; г) затримання неповнолітньої людини на підставі законного розпорядження з метою виховно­го нагляду або законне затримання неповнолітньої людини з метою забезпечен­ня її присутності перед компетентним судовим органом; ґ) законне затримання людей для запобігання розповсюдженню інфекційних захворювань, людей пси­хічно хворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг; д) законний арешт або за­тримання людини, здійснені з метою запобігання її незаконному в'їзду в країну, або людини, стосовно якої вживаються заходи з метою депортації або екстра­диції.

3. Встановлюючи випадки обмеження права на свободу та особисту недо­торканність, Конвенція передбачає умови, які мають бути дотримані під час об­межень, щоб їх можна було контролювати законом. Забезпечення дотримання цих умов покладається насамперед на суд (суддю). До таких умов належать: 1) кожна

заарештована людина повинна негайно бути поінформованою зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї; 2) кожна людина, заарештована або затримана згідно з положеннями пункту «в» цього ко-ментаря до ч. 2 ст. 12, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судо­вий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в суд; 3) кожна людина, позбавлена волі внаслідок арешту або затримання, має право на швидкий розгляд судом законності її затримання і на звільнення, якщо затримання є неза­конним; 4) кожна людина, яка стала жертвою арешту або затримання на порушен­ня положень цієї статті, має захищене позовом право на відшкодування збитків.

4. Коментований Кодекс, дотримуючись вимог Конституції України, Кон­венції та інших міжнародних актів, встановлює у кримінальному провадженні такі обмеження права на свободу та особисту недоторканність:

1) затримання особи за підозрою у вчиненні кримінального правопору­шення як тимчасовий запобіжний захід (ч. 2 ст. 176, ст. 208 КПК);

2) затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою приводу для участі в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (ч. 1 ст. 188 КПК);

3) затримання в Україні особи, яка розшукується іноземною державою у зв'язку із вчиненням нею кримінального правопорушення (ст. 582 КПК), та за­стосування до неї тимчасового арешту (ст. 583 КПК);

4) застосування до підозрюваного, обвинуваченого таких запобіжних за­ходів, як домашній арешт (ст. 181 КПК) та тримання під вартою (ст. 183 КПК);

5) покладення на підозрюваного чи обвинуваченого у разі застосування до нього запобіжного заходу - особистого зобов'язання - обов'язку: а) не відлуча­тися без дозволу слідчого, прокурора або суду із населеного пункту, в якому він зареєстрований, проживає чи перебуває (п. 2 ч. 5 ст. 194 КПК); б) не відвідувати місця визначені слідчим суддею або судом (п. 5 ч. 5 ст. 194 КПК); в) здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон чи інші документи, які дають право виїзду з України чи в'їзду до неї (п. 8 ч. 5 ст. 194 КПК);

6) примусове поміщення особи до лікувального закладу для проведення стаціонарної медичної чи психіатричної експертизи (ч. 2 ст. 197, ч. З ст. 242, ч. 2 ст. 509 КПК);

7) поміщення дитини, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у віці від 11-ти років до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відпові­дальність, до приймальника-розподільника на строк до 30-ти днів та його про­довження ще до 30-ти днів (ч. 4 ст. 499 КПК);

8) тримання особи під вартою в Україні, коли є рішення компетентного органу іноземної держави про взяття її під варту або призначення їй покарання у вигляді позбавлення волі, якщо ця особа транзитно перевозиться територією України або тимчасово видана в Україну (див. коментар до ст. 580 КПК);

9) застосування екстрадиційного арешту до особи, яка вчинила злочин за межами України, але була затримана в Україні і до якої був застосований тим­часовий арешт (ст. 583 КПК), після надходження запиту органу іноземної дер­жави про її видачу (див. коментар до ст. 584 КПК).

5. Частина 2 коментованої статті у світлі вимог ч. 2 ст. 29 Конституції України та ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних сво­бод встановлює гарантії недопущення свавільного (без передбачених законом підстав та дотримання встановленого ним порядку) обмеження свободи осо­би та її недоторканності під час кримінального провадження. Ними зокрема є: а) обмеження свободи та особистої недоторканності учасника провадження можливе лише у встановлених КПК випадках, з дозволу і під контролем суду; б) негайне (в найкоротший строк, але не пізніше 60-ти годин з моменту за­тримання особи без ухвали слідчого судді - ч. 2 ст. 211 КПК, сорока восьми годин з часу доставки до місця кримінального провадження особи, яка була оголошена в міжнародний розшук - ч. 6 ст. 193 КПК, не пізніше 36-ти годин з моменту затримання особи на підставі ухвали слідчого судді про дозвіл на затримання з метою приводу - ч. 1 ст. 191 КПК доставления затриманої особи до слідчого судді для з'ясування законності та обгрунтованості її затримання, а також підставності для подальшого тримання під вартою; в) встановлення строку - 72 годин (3 доби) з моменту затримання, протягом якого слідчий суддя чи суд має перевірити обгрунтованість затримання (у разі, якщо воно відбулось без їх ухвали) та ухвалити рішення про звільнення затриманого чи тримання його під вартою.

6. Обмеження права на свободу та особисту недоторканність деяких осіб, які виконують важливі державні функції, зокрема, їх затримання, взяття під варту чи під домашній арешт здійснюється в особливому порядку (див. комен­тар до ст. 482 та ч. 8 ст. 191 КПК).

7. Кожній затриманій, взятій під варту чи інакше позбавленій свободи осо­бі має бути негайно роз'яснено зрозумілою для неї мовою, що стало підставою для обмеження її свободи та особистої недоторканності, і якими правами у цьо­му зв'язку вона володіє (ч. 4 ст. 208 КПК). Затриманій особі має бути нада­на можливість негайно повідомити про своє затримання та місце перебування близьких родичів, членів сім'ї чи інших осіб за вибором цієї особи. Лише у випадку наявності обгрунтованої підозри, що при повідомленні про затримання ця особа може зашкодити досудовому розслідуванню, повідомлення має бути здійснене уповноваженою службовою особою (див. коментар до ст. 213 КПК).

8. Частина 4 коментованої статті містить вимогу негайно звільнити кожну особу, яка тримається під вартою або позбавлена свободи в інший спосіб, якщо закінчився строк перебування її під вартою чи іншим способом обмежена її свобода. Обов'язок слідчого судді щодо захисту прав людини полягає в тому, що він зобов'язаний звільнити особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких тримається ця особа, не доведе: 1) існування перед­бачених законом підстав для затримання особи без ухвали слідчого судді чи

суду; 2) неперевищення граничного строку тримання під вартою; 3) відсутність зволікання у доставленні особи до суду (ч. 5 ст. 206 КПК).

Своєю чергою, начальник установи попереднього ув'язнення зобов'язаний негайно звільнити з-під варти підозрюваного, обвинуваченого, стосовно якого на день закінчення строку ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою або закінчення строку тримання під вартою, не надійшла їх ухвала про про­довження такого строку. Внесення застави, визнаної слідчим суддею чи судом в ухвалі про застосування до підозрюваного чи обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, також зобов'язує начальника установи попереднього ув'язнення негайно звільнити їх з-під варти. Вирок або ухвала про звільнення особи, взятої під варту, підлягає виконанню негайно після їх надходження до місця попереднього ув'язнення (ст. 20 Закону України «Про попереднє ув'язнення» від 30 червня 1993 р. в редакції Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям КПК Украї­ни» від 13 квітня 2012 p.).

9. В ч. 5 коментованої статті міститься нагадування, що особи, які під час кримінального провадження безпідставно або з порушенням порядку здійсни­ли затримання або взяття під варту якої-небудь людини, мають нести встанов­лену законом відповідальність аж до кримінальної.

Стаття 13. Недоторканність житла чи іншого володіння особи 1. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння осо­би, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим судо­вим рішенням, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

1. Зміст цієї засади випливає із ст. 30 Конституції України, ст. 12 Загальної декларації прав людини, ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Згідно з на­званими актами і закріпленою у коментованій статті нормою-засадою ніхто не впра­ві проникати до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи об­шуку інакше як за вмотивованим рішенням суду, крім випадків, передбачених КПК.

2. У контексті коментованої статті під «житлом» необхідно розуміти будь-яке приміщення, в якому не лише постійно проживає особа, а й яке є місцем її тимчасового проживання або перебування (ч. 2 ст. 233 КПК). Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про деякі питання за­стосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове об­меження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства» від 28 березня 2008 p., під житлом у значенні кримінального провадження слід розуміти: 1) особистий будинок з усіма приміщеннями, які призначені для по­стійного чи тимчасового проживання в них, а також ті приміщення, які хоч і не призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, але є складовою будинку; 2) будь-яке житлове приміщення, незалежно від форми власності, яке

-59

належить до житлового фонду і використовується для постійного або тимча­сового проживання (будинок, квартира в будинку будь-якої форми власності, окрема кімната в квартирі тощо); 3) будь-яке інше приміщення або забудова, які не належать до житлового фонду, але пристосовані для тимчасового про­живання (дача, садовий будинок тощо).

Водночас, Пленум Верховного Суду у згаданій постанові зазначив, що згідно з вимогами ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» судам необхідно враховувати, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини поняття «житло» у п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і осно­воположних свобод охоплює не лише житло фізичних осіб. Воно може поши­рюватися на офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси юридичних осіб, їх філій та інші приміщення.

3. Під «іншим володінням» особи, як роз'яснив Пленум Верховного Суду у згаданій постанові, слід розуміти такі об'єкти (природного походження та штучно створені), які за своїми властивостями дають змогу туди проникнути і зберегти або приховати певні предмети (речі, цінності). Ними можуть бути, зокрема, земельна ділянка, сарай, гараж, інші господарські будівлі та будівлі побутового, виробничого та іншого призначення, камера сховища вокзалу (ае­ропорту), індивідуальний банківський сейф, автомобіль тощо.

4. Недоторканність житла чи іншого володіння особи не є абсолютною. Під час кримінального провадження органи, які здійснюють досудове розслі­дування (слідчий) і прокурор вправі увійти до них і провести обшук чи огляд лише на підставі ухвали слідчого судді. Без такої ухвали вони можуть вчини­ти ці слідчі (розшукові) дії лише у невідкладних і визначених КПК випадках, пов'язаних із: а) врятуванням життя людей чи майна (при цьому загроза життю чи майну повинна бути реальною: крики про допомогу, постріли, погрози на­падників тощо); б) безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину (переслідування «по гарячих слідах»).

Окремий випадок проникнення до житла чи іншого володіння особи без згоди їх володільця і без ухвали слідчого судді передбачений Законом України «Про боротьбу з тероризмом» від 20 березня 2003 р. Згідно із його ст. 15 (п. 6) особи, які залучені до проведення антитерористичної операції, вправі входити (проникати) в житло та інше приміщення, на земельні ділянки, що належать громадянам, під час припинення терористичного акту та при переслідуванні осіб, які підозрюються у вчиненні такого акту, на територію та в приміщення підприємств, установ і організацій, перевіряти транспортні засоби, якщо зволі­кання з цим може спричинити тяжкі наслідки.

5. Наявність цих підстав має бути перевірена слідчим суддею за клопотан­ням прокурора відразу після проведення обшуку чи огляду названих об'єктів. Відсутність такого клопотання або встановлення слідчим суддею відсутності невідкладності проведення обшуку чи огляду тягне за собою втрату допусти­мості одержаних при цьому доказів (див. коментар до ст. 233, ч. 2 ст. 237 КПК).

6. Без ухвали слідчого судді, але за добровільною згодою володільця жит­ла чи іншого володіння, в них може бути проведена така слідча (розшукова) дія, як слідчий експеримент (ч. 5 ст. 240 КПК).

7. Без дозволу володільця чи ухвали слідчого судді входити до житла підо­зрюваного чи обвинуваченого, до яких був застосований запобіжний захід у ви­гляді домашнього арешту, мають право працівники органів внутрішніх справ з метою контролю за його поведінкою та вимагати усних чи письмових пояснень з питань, пов'язаних із виконанням покладених на нього зобов'язань. При цьо­му вони вправі використовувати електронні засоби контролю (ч. 5 ст. 181 КПК).

8. Слідчому, прокурору, співробітнику оперативного підрозділу (якщо останні проводять слідчі (розшукові) дії, включаючи негласні, за письмовим дорученням слідчого чи прокурора) заборонено збирати докази у кримінально­му провадженні шляхом проникнення до житла чи іншого володіння особи під надуманими приводами (перевірки дотримання правил протипожежної безпе­ки, правил зберігання мисливської зброї тощо). Одержані в такий спосіб докази не можуть бути допущені в кримінальне провадження.

9. Незаконне проникнення до житла чи іншого володіння особи, незакон­не проведення в них огляду або обшуку є злочином, передбаченим ст. 162 КК України («Порушення недоторканності житла»).

Стаття 14. Таємниця спілкування

1. Під час кримінального провадження кожному гарантується таєм­ниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонден­ції, інших форм спілкування.

2. Втручання у таємницю спілкування можливе лише на підставі су­дового рішення у випадках, передбачених цим Кодексом, з метою виявлен­ня та запобігання тяжкому чи особливо тяжкому злочину, встановлення його обставин, особи, яка вчинила злочин, якщо в інший спосіб неможливо досягти цієї мети.

3. Інформація, отримана внаслідок втручання у спілкування, не може бути використана інакше як для вирішення завдань кримінального про­вадження.

1. Зміст закріпленої у коментованій статті засади грунтується на ст. 31 Конституції України та нормах названих у коментарі до ст. 13 КПК міжнарод­но-правових актів. Ними кожній особі гарантується таємниця листування, те­лефонних розмов та іншої кореспонденції. Коментована стаття поширює цю конституційну гарантію на кримінальне провадження як загальне правило, за­бороняючи під час нього її порушувати, крім випадків, встановлених КПК.

2. Спілкування, про яке йдеться у кримінальному провадженні, - це пе-редання інформації у будь-якій формі від однієї особи до іншої за допомогою засобів зв'язку будь-якого типу: поштовим зв'язком, транспортними комуніка­тивними мережами, електронними інформаційними системами. Обмеженням

таємниці спілкування (втручанням до неї) є такі дії, які забезпечують можли­вість одержати відомості, що були предметом спілкування, за умови, що його учасники можуть розраховувати на захист інформації від втручання інших осіб. Під листуванням необхідно розуміти обмін листами, листівками, телеграмами, бандеролями, іншими поштовими відправленнями, в яких міститься певна ін­формація. Телефонні розмови - це обмін інформацією голосом у реальному часі за допомогою телекомунікаційних мереж (провідних чи електромагніт­них систем тощо). Під телеграфною кореспонденцією слід розуміти будь-які повідомлення (телеграми), що передаються за допомогою телеграфу. Іншими формами спілкування є повідомлення осіб за допомогою більш сучасних форм зв'язку -телефаксом, пейджинговим зв'язком, електронним тощо.

3. Однією із засад діяльності у сфері надання послуг поштового зв'язку є забезпечення прав користувачів на таємницю інформації (ст. З Закону України «Про поштовий зв'язок»). Так само заборонено зняття інформації з телекому­нікаційних мереж, крім випадків, передбачених законом (ст. 9 Закону України «Про телекомунікації»). На суб'єктів, які надають послуги поштового зв'язку та телекомунікаційні послуги, названими законами покладається обов'язок зберігати таємницю листування, телефонних розмов та іншої інформації, що передається засобами зв'язку або через комп'ютер.

4. Таємниця спілкування не є абсолютною. Частина 2 коментованої статті на основі ст. ЗО Конституції України, ст. 17 Міжнародного пакту про громадян­ські та політичні права, ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основопо­ложних свобод передбачає, що у випадках, передбачених КПК, та з дотриман­ням встановлених ним умов і підстав, втручання у таємницю спілкування під час кримінального провадження можливе. Загальні положення про втручання у приватне спілкування (обмеження права на його таємницю) у кримінальному провадженні визначені ст. 258 КПК (див. коментар до неї).

5. У кримінальному провадженні втручання у таємницю спілкування здій­снюється шляхом використання таких негласних слідчих (розшукових) дій, як: а) накладення арешту на кореспонденцію (ст. 261 КПК); б) зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК); в) зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст. 264 КПК).

6. Коментована норма-засада визначає мету обмеження таємниці спілку­вання під час кримінального провадження, його умови та підставу. Метою втру­чання у спілкування є виявлення та запобігання тяжкому чи особливо тяжкому злочину (тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років; особливо тяжким - на строк понад десять років або довічне позбавлення волі - ст. 12 КК України), встановлення обставин такого злочину та особи, яка його вчинила.

Умовою, яка визначає можливість втручання у таємницю спілкування, є неможливість в інший спосіб досягти названої мети. Легітимною підставою для втручання є ухвала слідчого судді апеляційного суду (його голови або за його визначенням іншим суддею цього суду).

7. Частина 3 коментованої статті зобов'язує органи і службових осіб, які ведуть кримінальне провадження, використовувати одержану в результаті легі­тимного втручання у таємницю спілкування інформацію лише для вирішення завдань кримінального провадження. Забороняється використання таких відо­мостей для цілей, не пов'язаних із кримінальним провадженням, а також озна­йомлення з ними учасників провадження чи будь-яких інших осіб.

Відомості (інформація) та її носії, які не використані з різних причин у кримінальному провадженні або які прокурор не визнає необхідним для по­дальшого проведення досудового розслідування, повинні бути невідкладно знищені на підставі його рішення (ст. 255 КПК). Лише у разі, якщо одержана у зазначений спосіб інформація свідчить про ознаки кримінального правопору­шення, яке не розслідується у цьому провадженні, але може бути використана в іншому кримінальному провадженні, вона зберігається і передається до нього на підставі ухвали слідчого судді, що постановляється за клопотанням проку­рора (ст. 257 КПК).

Стаття 15. Невтручання у приватне життя

1. Під час кримінального провадження кожному гарантується невтру­чання у приватне (особисте і сімейне) життя.

2. Ніхто не може збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію про приватне життя особи без її згоди, крім випадків, перед­бачених цим Кодексом.

3. Інформація про приватне життя особи, отримана в порядку, перед­баченому цим Кодексом, не може бути використана інакше як для вико­нання завдань кримінального провадження.

4. Кожен, кому наданий доступ до інформації про приватне життя, зобов'язаний запобігати розголошенню такої інформації.

1. Ця норма-засада грунтується на ст. 32 Конституції України та міжна­родно-правових актах, визнаних Україною, які складають національне законо­давство, насамперед, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 14) та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 8). Стаття 32 Конституції закріплює неприпустимість втручання в особисте і сі­мейне життя кожної особи. Нею заборонено збирання, зберігання, використан­ня та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, за винятком випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, еко­номічного добробуту та прав людини. Зазначена конституційна вимога-засада визначає засаду невтручання у приватне життя особи у кримінальному прова­дженні, насамперед, підозрюваного та обвинуваченого.

2. У контексті коментованої статті йдеться про інформаційну складову права особи на повагу та невтручання у її приватне життя. Під поняттям «при­ватне (особисте і сімейне) життя» в коментованій статті слід розуміти життєді­яльність людини у сфері сімейних, особистих, побутових та інших стосунків,

які не перебувають під «тягарем суспільних інтересів». (Право на приватне життя вперше з'явилось в англо-американській правовій системі як право на приватність («прайвесі» - privacy), що означало «право залишатись наодинці»). Право на приватне життя надає особі можливість на власний розсуд вирішува­ти, яким чином визначати, організовувати та проводити своє особисте життя залежно від власних уподобань, інтересів та мети. Однак при цьому здійснення цього права не повинно порушувати межі прав інших осіб.

3. Право на повагу до приватного життя є одним із небагатьох прав люди­ни, які не мають точного визначення не лише у правовій доктрині, а й практиці судів, насамперед Європейського суду з прав людини. Загалом сфера приват­ного життя особи охоплює її особисте, сімейне життя, дружні чи інші особисті стосунки як всередині сім'ї, так і поза нею, обставини інтимного характеру, стан здоров'я, відомості про особу, спілкування з іншими людьми (приватність спілкування) тощо. В практиці Євросуду приватне життя визначалось так: «Приватне життя є правом на невтручання в особисте життя, правом жити так, як хочеться, без оголошення деталей особистого життя..., але право на повагу особистого життя цим не вичерпується. Воно вимагає також, до певної міри, право на встановлення і підтримання стосунків з іншими людьми, особливо в емоційній сфері, для розвитку і реалізації особистості людини» (рішення в справі «Ван Оостервійк проти Бельгії», 1980 p.).

4. Право на особисте життя та повагу до нього вимагає не лише забезпе­чення його недоторканності, а й забезпечує його таємницю. В широкому розу­мінні право особи на приватне життя тісно пов'язане і навіть охоплює право на недоторканність житла чи іншого володіння особи, таємницю спілкування та повагу до людської гідності, які чинний КПК виділяє в окремі норми-засади, виходячи з їх важливості та необхідності захисту у сфері кримінального про­вадження.

5. Маючи право на збереження в таємниці обставини свого приватного (особистого і сімейного) життя, особа (в кримінальному провадженні це, на­самперед, підозрюваний, обвинувачений, потерпілий), сама визначає можли­вість ознайомлення з ними інших осіб. Частина 2 коментованої статті заборо­няє будь-кому збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію про приватне життя особи без її згоди, крім випадків, передбачених іншими законами, зокрема Цивільним кодексом України (ст.ст. 301, 302) та Законом України «Про інформацію».

6. Право на невтручання у приватне життя не є абсолютним. Як Консти­туція України, названі у коментованій статті міжнародні акти, так і ч. 2 цієї статті відзначають, що обмеження цього права можливе лише у встановлених законом випадках. КПК передбачає слідчі (розшукові) дії гласного і негласного (таємного) характеру (обшуки, огляди, накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж та електронних інформаційних систем, аудіо-, відеоконтроль особи тощо), в ході яких одер­жується інформація про приватне (особисте і сімейне) життя таких учасників

Дата добавления: 2015-06-25