Людини. 4 страница

8. У процесуальній літературі поняттям «джерела доказів», «процесуаль­ні джерела доказів» надається різне значення: як форма, вид доказів, засоби доказування, носії інформації. В ч. 1 ст. 84 КПК йдеться про фактичні дані, наявність чи відсутність фактів і обставин, що мають значення для криміналь­ного провадження та підлягають доказуванню. Вони відображають зміст та об'єктивну основу доказів. Під показаннями, речовими доказами, документа­ми, висновками експертів слід розуміти процесуальні джерела, тобто матері­альну форму, в якій містяться і за допомогою якої передаються фактичні дані. Такі джерела гарантують отримання найбільш повних і достовірних фактичних даних, що є важливою умовою допустимості доказів. З урахуванням цього, під доказами в кримінальному процесі слід розуміти єдність фактичних даних і їх процесуальних джерел. Залежно від способу і процесуального режиму отри­мання і їх характеру законодавець сформулював конкретну вимогу про те, що доказами можуть бути тільки показання, речові докази, документи, висновки експертів, незалежно від того, чи вони отримані в результаті гласних чи неглас­них слідчих (розшукових) дій.

С т а т т я 85. Належність доказів

І. Належними с докази, які прямо чи непрямо підтверджують існу­вання чи відсутність обставин, що підлягають доказуванні^) у криміналь­ному провадженні, та інших обставин, які мають значення для криміналь­ного провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

1. Властивість доказів слугувати засобами пізнання вчиненого у минуло­му злочину пояснюється тими об'єктивними зв'язками, які існують між ними і обставинами минулої події, з одного боку, і проміжними та побічними фак­тами - з іншого. Відсутність такої взаємозалежності свідчить про відсутність доказів. Зв'язок фактичних даних з відбиваючими обставинами вчинення зло­чину дозволяє виділити і закріпити в законі обов'язкову ознаку доказів - їх належність. Доказ не буде належним, якщо він не здатний встановлювати факт, що має значення для кримінального провадження. Зміст фактичних даних ви-

значається індивідуальними ознаками злочину. Тому дати хоча би приблизний порядок всіх даних про факти, що можуть обумовлювати докази, практично неможливо. Тим не менше, в кримінальному процесуальному і кримінальному законодавстві існує низка приписів, керуючись якими, органи розслідування і суд з урахуванням обставин вчинення конкретного злочину можуть вирішувати питання про належність доказів. Так, у ст. 91 КПК сформульовані обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні. Це критерії, які вказують на істотні обставини, знання яких дозволяє правильно досягти мети кримінального судочинства.

Не можна судити про належність доказів, якщо не відомі обставини, що підлягають доказуванню. Вони (а також проміжні та побіжні факти) первинні щодо доказів. Останні вторинні і похідні від фактів об'єктивної дійсності.

Не менш важливим для визначення неналежності доказів є сформульовані у кримінальному законодавстві склади злочинів, що є конкретизацією окремих обставин, які підлягають доказуванню.

2. Належність доказів також визначається тим, що вони прямо чи непрямо
підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуван­
ню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для
кримінального провадження. Іншими словами, йдеться про використання в до­
казуванні прямих і непрямих доказів. Прямий доказ - такий, що прямо і безпо­
середньо вказує на ті факти і обставини, що підлягають доказуванню. Це така
доказова процедура, коли знання про факти і обставини грунтуються на повідо­
мленні осіб, які безпосередньо спостерігали цей факт у дійсності. Наприклад,
показання свідка про те, що він особисто бачив нанесення обвинуваченим но­
жем тілесних ушкоджень потерпілому. Із цього випливає, що між доказом і те­
зою, що доводиться, не існує проміжних ланок. їх зв'язок має одноступеневий
характер. З точки зору логіки прямі докази містять фактичні дані про ті факти
і обставини, що підлягають доказуванню, у них теза і аргументи співпадають.
Виходячи із обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному прова­
дженні (ст. 91 КПК), прямим доказом слід вважати такий доказ, який прямо
(одноступенево) встановлює обставини, що підлягають доказуванню, або один
з його елементів, указаних у законі.

3. На відміну від прямих доказів, непрямі докази обґрунтовують обста­
вини, які підлягають доказуванню, не прямо, а опосередковано через проміж­
ні факти шляхом послідовних висновків. Так, із показань свідка вважається,
Що він бачив на місці вбивства потерпілої двох молодиків, що збігається з
часом вчинення злочину. Перший ступінь висновку свідчить про те, що дій­
сно біля місця події знаходилося двоє молодиків. Із цього проміжного факту
слідує, що, можливо, вони причетні до випадку вчинення злочину (другий
ступінь висновку). В цьому випадку показання свідка є непрямим доказом
причетності до вбивства, оскільки вони використані для обгрунтування фак­
ту місця і часу перебування вказаних осіб і причетності до вбивства. Саме
³ такими фактами пов'язують поняття непрямих доказів. З логічної сторони

вони виконують подвійну роль у структурі доказу: з одного боку, є частковою тезою доказу, з іншого - доведена теза стає аргументом доведення наступ­ної, основної тези. Завдяки своєму перехідному характеру зазначені факти виділено в окрему групу доказових фактів, що отримали назву проміжних фактів. їх треба відмежовувати від побічних фактів, які не перебувають у зв'язку з фактом вчинення злочину конкретною особою, але знаходиться на паралельній лінії зв'язку з проміжними фактами. Так, факт близьких взаємин, хорошого слуху, зору, чуттєвої звукозаписуючої апаратури може підтверджу­вати факт проміжний, але в жодному разі не вчинення злочину. Побічні факти виконують, по суті, контрольну функцію щодо достовірності чи недостовір-ності існування проміжного факту. їх перелік неможливо перебачити в законі, тому в ч. 1 ст. 85 КПК вказується «та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження».

Непрямі докази - це отримані у встановленому законом порядку і досліджені в судовому засіданні відомості про факти і обставини, що передували, супроводжува­ли або виникли внаслідок злочину і які безпосередньо не вказують на його існування чи відсутність, але через перебування в об'єктивних формах зв'язків з іншими фак­тами і обставинами встановлюють наявність чи відсутність суспільно небезпечно­го діяння та інших обставин, що мають значення для кримінального провадження. Таким чином, можна визначати характерні ознаки непрямих доказів: а) вони одно­часно виступають як прямі і непрямі аргументи. Щодо проміжного факту (окремої тези) такі докази є прямими, щодо головного факту (основної тези) - непрямими, оскільки доводять її опосередковано, за допомогою поміжної ланки - окремої тези; б) жоден з непрямих доказів (аргументів), взятий ізольовано, не може самостійно і достовірно підтверджувати основну тезу, а висновок про зв'язок окремого непрямо­го доказу з головним фактом завжди має ймовірний характер.

4. Встановлення належності доказів не є одноактним. Зазвичай воно пов'язується з пізнанням фактів і обставин вчинення злочину. На початко­вих етапах доказування належність доказів визначається на рівні ймовірного знання, а остаточний висновок - при прийнятті кінцевих рішень по криміналь­ному провадженню, при встановленні обставин матеріально-правового харак­теру на основі доказів. Це не усуває труднощів у вирішенні питань про належ­ність доказів. Кожний доказ індивідуальний. Ступінь складності встановлення його належності визначається багатьма факторами: особливостями злочину, що розслідується, кількістю і якістю інформації, обсягом відомих та передбачува­них фактів, їх характером та зв'язком з іншими фактами. Таким чином, належ­ність доказів - це їх здатність своїм змістом встановлювати факти і обставини, що мають значення для кримінального провадження.

Докази будуть відповідати вимогам належності, якщо їх зміст буде вка­зувати: 1) на обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному прова­дженні (ст. 91 КПК); 2) на інші факти і обставини, що мають значення проміж­них та побічних фактів, що використовуються як аргументи, логічні посилання для обгрунтування фактів та обставин, що підлягають доказуванню.

Стаття 86. Допустимість доказу

1. Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку,
встановленому цим Кодексом.

2. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті
процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні су­
дового рішення.

1. Якщо належність доказів - це придатність їх за змістом, то допусти­
мість - за формою. Вона притаманна будь-якому явищу об'єктивної природи,
зокрема і доказам у кримінальному провадженні. Вимогами дотримання про­
цесуальної форми закон має на меті отримання доброякісних доказів, здатних
з достовірністю встановлювати обставини справи. Зв'язок форми і змісту діа­
лектичний. Форма не має значення, якщо вона не відповідає змісту. Без форми
зміст не може існувати і виконувати своє цільове призначення. Форма судового
доказу має істотне значення, оскільки зміст його залежить від об'єктивних влас­
тивостей фактів і обставин, що підлягають доказуванню, проміжних і побічних
фактів, від якості джерел, об'єктивних і суб'єктивних факторів, що впливають
на формування доказів. Традиційно в науковій та навчальній літературі вимоги
допустимості визначаються у такий спосіб:

2. Законність джерела. Перелік процесуальних джерел доказів вказаний
у ч. 2 ст. 84 КПК (показання, речові докази, документи, висновки експертів). Із
цього випливає, що законодавець визнає джерелами доказів: свідка, потерпі­
лого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта, службових осіб - авторів до­
кументів, які поділені відповідним процесуальним статусом у кримінальному
процесі і від яких виходять докази. Не можуть бути доказами фактичні дані,
отримані з анонімних джерел, чутки тощо. Джерело доказів існує в дійсності.
Без людини належна інформація не може бути сприйнята, збережена і доведена
до органів розслідування та суду. Особливості джерела доказів впливають на
його зміст і форму. Без знання джерела не можна судити про якості доказу, його
здатність встановлювати шукані факти. В цьому закладена ідея об'єктивної
можливості перевірки доказів.

3. Законним повинен бути спосіб отримання доказів. КПК унормовує
способи отримання доказів. Так, у ст. 223 КПК сформульовані загальні вимоги
щодо проведення слідчих (розшукових) дій. Статті 224-245 КПК містять норми
щодо умов і процесуального порядку проведення таких слідчих (розшукових)
Дій, як допит, пред'явлення особи для визнання, пред'явлення речей, трупа для
визнання, проведення допиту, обшуку, огляду, експертизи. У гл. 21 КПК викла­
дено вимоги, що пред'являються до законного проведення негласних слідчих
(розшукових) дій (аудіо-, відеоконтроль особи, накладення арешту на корес­
понденцію, огляд і виїмка кореспонденції, зняття інформації з транспортних те­
лекомунікаційних мереж, зняття інформації з електронних інформаційних сис­
тем, обстеження публічно недоступних місць, житлачи іншого володіння особи,
установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу, спостереження

за особою, річчю або місцем, аудіо-, відеоконтроль місця, контроль за вчинен­ням злочину, виконання спеціального завдання з розкриття злочинної діяльнос­ті організованої групи чи злочинної організації, негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження, використання конфіденційного співробітництва). На відміну від гласних слідчих (розшукових) дій, порядок (процедура) їх провадження в законі не визначена. Це пояснюється тим, що вони мають розшуковий, таємний характер і порядок їх проведення у зв'язку з цим обумовлений конкретною ситуацією. Із змісту ч. 2 ст. 84 КПК випливає, що фактичні дані, отримані в результаті проведення негласних слідчих (розшу­кових) дій, можуть бути допущені як докази, якщо вони отримані та перевірені шляхом гласних слідчих (розшукових) дій з дотриманням прав і свобод людини або з правомірним обмеженням окремих прав і свобод, санкціонованих слідчим суддею. Така ідея знайшла своє відображення у змісті ст. 256 КПК (використан­ня результатів негласних слідчих (розшукових) дій у доказуванні).

4. Процесуальне оформлення ходу і результатів проведення слідчих (розшукових) дій і негласних (розшукових) дій. Стаття 103 КПК передбачає такі форми фіксації процесуальних дій: протокол, носій інформації, на якому за допомогою технічних засобів зафіксовані процесуальні дії, і журнал судового засідання. У ст.ст. 104-108 КПК сформульовано вимоги до протоколу проце­суальної дії та журналу судового засідання. Правила фіксації кримінального провадження стосуються проведення слідчих (розшукових) дій і негласних слідчих (розшукових) дій. Особливості фіксації проведення останніх викладені в ст.ст. 252 і 265 КПК. Закон вимагає у протоколі вказувати всіх осіб, що брали участь у процесуальній дії, а також посвідчення правильності змісту протоко­лу виконаним діям підписами цих осіб. Протокол матиме доказове значення, якщо в ньому будуть засвідчені відповідними особами факти і обставини, що підлягають доказуванню. Це дає можливість органам розслідування та суду пе­ревіряти і відслідковувати етапи формування фактичної основи доказів і бути

переконаними у їх дійсності.

5. Незалежний суб'єкт, що має право проводити процесуальні дії з отримання доказів. Перелік незалежних суб'єктів, що мають право на отри­мання доказів, викладається у ч. 1 ст. 84 КПК. Це - слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд, що здійснюють конкретне кримінальне провадження. Відповідно до ст. 39 КПК право на здійснення досудового розслідування також має керівник органу досудового розслідування. За письмовим дорученням слідчого, проку­рора здійснювати слідчі (розшукові) дії і негласні слідчі (розшукові) дії можуть також оперативні підрозділи органів внутрішніх справ, безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, Державної пенітенціарної служби України, органів Державної прикордонної служби Укра­їни, органів Державної митної служби України. Під час виконання доручень слідчого, прокурора оперативний співробітник користується повноваженнями слідчого. Відповідно до ч. 1 ст. 553 КПК докази та відомості, одержані від за­питуваної сторони в результаті виконання запиту про міжнародну правову до-

помогу, можуть бути використані лише у кримінальному провадженні, якого стосувався запит, крім випадків, коли досягнуто домовленості про інше із за­питуваною стороною.

Належним суб'єктом, що має право на проведення процесуальних дій, може бути учасник процесу, який виконує певну кримінальну процесуальну функцію, має процесуальний правовий статус і є суб'єктом кримінальних про­цесуальних відносин у конкретному кримінальному провадженні. Відповідно до ч. З ст. 93 КПК сторона захисту не наділена правом проведення слідчих (роз­шукових) дій і негласних слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій, які здатні забезпечити подання суду належних і допустимих доказів. Як вказується у цій нормі, стороні захисту надана можливість лише ініціювати їх проведення. Постанова слідчого прокуратури про відмову в задоволенні клопо­тання про проведення слідчих (розшукових) дій і негласних слідчих (розшуко­вих) дій слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій може бути оскаржена слідчому судді.

Стаття 87. Недопустимість доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини

1. Недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного пору­
шення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами
України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана
Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдя­
ки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод

2. Суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини і

основоположних свобод, зокрема, такі діяння:

1) здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозво­
лу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов;

2) отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського
або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосу­
вання такого поводження;

Дата добавления: 2015-06-25