Французький романтизм

/ "романтизм був універсальним художнім нап- Г рямом і в тому розумінні, що він охоплював літературу й мистецтво, різних країн Європи та Америки. Але це не означає, що існував якийсь наднаціональний і надрегіональний романтизм як більш-менш визначена структура, що по-різному проявлялася в національних лі­тературах. Скоріше маємо справу з романтизмами — ні­мецьким і англійським, французьким і російським, українським та іншими, які розвивалися в різних умовах, відповідаючи на виклики життя, що дуже різнилися між собою, виходячи з різних культурних і художніх традицій. Звідси глибокі відмінності між ними як на змістовому рів­ні, так і в художніх системах. Водночас у них проявляли­ся, з різною мірою визначеності, спільні або близькі риси й тенденції і, зводячи їх до спільного знаменника, можна говорити про романтизм як типологічний феномен.

Повною мірою це стосується й французького романти­зму, який був своєрідним утворенням у контексті євро­пейського романтизму. Ця його своєрідність обумов­лювалася різними чинниками, серед яких вкажемо найі­стотніші. Передусім, це суспільно-історичний чинник, те, що французький романтизм розвивався в країні, де від­булася велика буржуазна революція, де суспільно-політи­чне життя вирувало й відзначалося великою на­пруженістю, що проявилося в революціях,1830 і 1848 pp. Звідси більша втягненість французької романтичної літе­ратури в суспільно-політичне життя й боротьбу, вищий рівень її ангажованості порівняно з німецькою чи англій­ською зЙеР^УР^010, Слід зазначити, що ця втягненість.подавлялася в різних формах, як у формі прямої участі письменників у суспільно-політичному житті (Шатобріан, мадам де Сталь, Констан, Гюго, Жорж Санд), так і в гостроті реакцій на це життя, пристрасності його негацій (Віньї, Мюссе, Нерваль, Бодлер).

Не менш важливо брати до уваги шрадици', національ-^н9І.Л£УлШЧ^и&^і й ^гпг культурно-гсторичне середовище,'в

якому, формувався й розвивався французький романтизм. Як відомо, Франція є тією країною, в якій у XVII—XVIII ст,„ найповніше" розвинувся й пустив найглибше коріння класицизм, і по всій Європі ще на початку XIX ст.^його ототожнювали з французькою культурою, вбачаючи в ньому її модель. Та й в самій Франції впродовж усього XIX ст. не„бракувало письменників, митців, есеїстів, які вважали класицизм за художню систему, іманентну наці­ональній культурі. Так само у Франції найповніше розви­нулося Просвітництво в його суто раціоналістичному варіанті (Вольтер та його школа), яке в естетико-художній сфері дотримувалося класицистичних орієнтацій. Всім цим зумовлювалася, з одного боку, гострота боротьби фран­цузького романтизму з класицизмом, яка досягла апогею в 20-ті роки, а з іншого — набагато значніша пов'язаність з ним, у тому числі в поетиці й стилі.

Тому процес становлення романтизму в французькій літературі відбувався іншими шляхами і в інших формах, ніж у німецькій чи англійській літературах,! з паузами й ретардаціями. Як зазначалося вище, | у Франції другої половини XVIII ст. лреромантизм теж набув значного роз­витку, досить тут згадати руссоїзм та його фундаменталь­ну роль у формуванні світоглядно-естетичних засад романтичного руху. Водночас у французькій літературі розвивався неокласицизм, причому на цьому етапі вони де протистояли одне^-одному, а складали своєрідну художню систему, в якій поєднувалися неокласицистичні й преро-майтйчні елементи; досить тут згадати творчість Андре Шеньє.

Ця рівновага похитнулася під час Революції, яка від­бувалася в античних шатах і з античними фразами на устах; відповідно в.літературі починає задавати тон так званий революційний класицизм.'У наступний період Кон­сульства й Імперії (1799-1814) "класицизм зберігає свої позиції і статус офіційно визнаного й підтримуваного ми­стецтва. Сам Наполеон, від волі й вподобань якого зале­жало тоді багато, був вихований на зразках класицизму й до романтизму ставився неприхильно. До того ж, класи­цизм відповідав його державницько-політичним ідеалам як мистецтво, що характеризується духовною дисциплі­ною і художньою впорядкованістю.

Отже, під час диктатури Наполеона романтизм опиня­ється в становищі мистецтва, певною мірою опозиційного існуючому режиму. Причому ця опозиційність у письмен-

120

Французький романтизм

Французький романтизм

121

ників, яких традиційно вважають зачинателями фран­цузького романтизму, мала різну ідеологічну забарвле­ність: республікансько-прогресистську — у мадам ^це Сталь та Констана і консервативно-роялістську — у Ша-тобріана. Загалом же в той період класицизм пов'язувався у свідомості французів з Просвітництвом і революцією, тодЬяк романтизм асоціювався з феодально-середньовіч­ним минулимГПбїнирений був такб'Жїіогляд на романтизм як чужоземне мистецтво, запозичуване з Німеччини і не­сумісне з французькою культурою та її традиціями; цей погляд підтримувався Наполеоном, про що свідчить хоча б заборона, накладена ним на знамениту книгу мадам де Сталь "Про Німеччину".

Словом, розвиток романтизму в період Консульства й Імперії гальмувався, і це теж відіграло свою роль у тому, що його становлення у французькій літературі затягуєть­ся і завершується значно пізніше, ніж у сусідніх літера­турах, в період Реставрації (1814-1830), а розквіт відбувається в 20-30-х роках.

У зв'язку з цим виникає питання періодизації фран­цузького романтизму, заплутане в літературознавстві XX ст. Історики літератури, які зливають преромантизм з романтизмом, починають історію французького роман­тизму з середини XVIII ст., від Руссо, і доводять її до середини XIX ст., до революції 1848 р. Наприклад, в тритомній "Історії романтизму в Франції" М. Суріо в першому її томі розглядається "Романтизм за старого режиму", тобто до революції 1789 р., в другому томі — романтизм у періоди Імперії та Реставрації і третьому — періоду Липневої монархії (1830-1848). Ті вчені, які слідом за П. Ван Тігемом відділяють преромантизм від романти­зму, історію останнього починають з межі століть, > них "епоха романтизму" — це час від 1799 по 1848 р. У ра­дянському літературознавстві була канонізована періоди­зація, за якою "епоха романтизму" втискувалася в рамки 1799-1830 pp., а після.1830 р. за цією схемою починалася "епоха реалізму".

Ця періодизація потребує серйозних коректив, щоб привести її у відповідність з реальним історико-літератур­ним процесом. По-перше, необхідно належною мірою вра­ховувати, що у французькій літературі періодів Консульства та Імперії відбувалося, власне, становлення романтизму, і творчість письменників, які вважаються його зачинателями (Шатобріан, мадам де Сталь, Констан,

Сенанкур), здебільшого ще мала преромантичний харак­тер. На цьому наголошують такі авторитетні вчені, як П. Ван Тігем, Р. Веллек, Б. Реїзов та ін. По-друге, епоху романтизму в французькій літературі не можна обмежу­вати 1830 р. вже тому, що справжній його розквіт у Франції розпочався лише в 20.-х роках і тривав у наступні два десятиліття^ /Нагадаю, що Гюго переходить до роман­тизму у 1826 "р\, перша збірка Мюссе побачила світ у 1830 р:, Жорж Санд публікує свій перший роман 1831 p., в цей же період приходить до романтизму Нерваль.

Істотні відмінності притаманні художній системі французького романтизму. До них відносимо те, що в ньому не набула розвитку фольклорно-народна течія. Це пояснюється більшою його відірваністю від народної куль­тури. Натомість інтенсивно проявилася "байронічна те­чія", яка була реакцією романтиків на "обмануті сподівання", на "царство крамаря", що встановилося в країні після великих революційних потрясінь. До істотних типологічних рис французької романтичної літератури слід віднести й активний розвиток соціально-утопічних тенденцій, особливо на пізньому етапі. Філософсько-ліри­чний струмінь притаманний творчості багатьох французь­ких романтиків, але він набував у них різного втілення, поєднуючись то з релігійно-містичним умонастроєм (Ла-мартін), то з песимістичним стоїцизмом (Віньї), то з філо­софським пантеїзмом (пізній Гюго "Споглядань" і "Легенди віків"). Специфічно французьким утворенням (хоч до нього й можна знайти паралелі в інших літерату­рах) є пгторескний або живописний романтизм, який виник у другій половині 20-х і в подальшому еволюціону­вав до "парнаської школи" 50-60-х років. Помітним яви­щем був і "несамовитий романтизм", генетично пов'язаний з "готичним романом"; він зазнав також знач­ного впливу Гофмана і набрав поширення в 20-30-х роках (III. Нодьє, Ж. Жанен та інші), проявившись і в творчості Гюго, Бальзака й навіть молодого Флобера.

Однією з найважливіших особливостей французької романтичної літератури був-ініенеивний розвиток реаліс­тичних тенденцій, які в 30-40-ві роки вилилися в реаліс­тичний напрямок у творчості Бальзака, Стендаля, Меріме. Однак не слід при цьому забувати, що в той час реалізм розвивався всередині романтичного руху і в тісному вза­ємозв'язку і взаємодії з ним. І у Бальзака, і у Стендаля — у кожного на свій лад — поєднувалися реалістичні й

122

Французький романтизм.

французький романтизм

123

романтичні елементи, витворюючи цілісні й неповторні індивідуальні стилі. Ці письменники брали активну участь у романтичному русі і вважали себе романтиками, навіть "справжніми романтиками" — на противагу іншим роман­тичним течіям. Після виходу в світ трактату "Расін і Шекспір" Меріме писав його авторові, своєму другові: "Сподіваюся, тепер не будуть більше називати романти­ками панів Гюго, Ансло та їхню братію". Але Меріме помилився: справжніми романтиками були все ж Гюго та його "братія", вони ж з Стендалем торували шлях реалі­стичному напряму.

Звичайно, романтизм і реалізм — різні літературні напрями, але не слід перетворювати їх у художні поляр­ності, як це у нас раніше робилося, ігноруючи те, що їх зближувало й об'єднувало, особливо в першій половині XIX ст.. Обидва в 20-30-х роках усвідомлювали себе учасниками спільного художнього руху, представниками "нового мистецтва", котр*е називали романтизмом, проти­ставляючи його "старому мистецтву" — класицизму. Іс­нували й фундаментальні естетико-художні принципи, які об'єднували їх в протистоянні класицизму та його запе­реченні. Так, класицизм зображав життя під знаком віч­ності, як щось абсолютне й незмінне, за нормами класичної давності, нове мистецтво переносило акцент на його історичну мінливість і локальну своєрідність. Неви­падково все більшого значення набувала для нього проб­лема "місцевого колориту". Класицистична поетика сходила зрештою, до зображення типів, типового з висо­ким рівнем абстрагованості від життєвої конкретики, "нове мистецтво" в центр уваги ставить видове, індивідуальне, своєрідне. Доречно тут згадати концепцію в сучасній за­хідній науці, за якою романтизм і реалізм у літературі першої половини XIX ст. складають синтетичну художню систему, що витісняла застарілу класицистичну, і цю си­стему, за пропозицією італійського вченого У. Боско, мо­жна було б назвати "реалістичним романтизмом" чи "романтичним реалізмом".

Специфічними рисами позначена й жанрова система -французької романтичної літератури та її еволюція. Тут впадає у вічі, що романтизм найраніше проникає в прозові епічні жанри, які класицисти вважали маргіналь­ними й не включали в жанровий канон. Цікаво, що моло­дий Гюго, сповідуючи класицизм в поезії, свої перші романи пише в романтичному дусі, під впливом "готичного роману".

Дещо пізніше романтизм поширюється в поезії, особливий успіх випадає на долю балади, в якій тоді вбачали мов би емблематичний романтичний жанр фольклорно-середньо­вічного походження. Популярним був також жанр елегії, передусім завдяки Ламартіну, розквітає інтимна лірика, що не вкладається в традиційні жанрові форми. Останнім оплотом класицизму залишається у Франції театр, і до його штурму романтики вдаються вже наприкінці 20-х років. Щоб заволодіти театральною сценою, необхідно було створити романтичну драматургію, провідним жанром якої стає вже не трагедія, а драма (в жанровому значенні слова) на історичні чи умовно-історичні сюжети. У період Реставрації посилено розвивається у французькій літера­турі історичний роман, пов'язаний з розквітом романтич­ної історіографії, його яскравий спалах припадає на другу половину 20-х років.

Дата добавления: 2015-06-26