Г. ФОН КЛЕЙСТ (1777-1811) 3 страница

Це різке протиставлення в романі "Житейська філосо­фія кота Мурра" ефектно здійснюється композиційними засобами. У зв'язку з цим необхідно сказати, що компо­зиція — це не тільки побудова твору, розміщення його компонентів, а й інтерпретація тематичного матеріалу. За допомогою композиції розставляються акценти, щось ви­сувається на перший план, а щось залишається в тіні, встановлюється певна ієрархія цінностей. Композиція "Кота Мурра" підпорядкована завданням загостреного протиставлення названих світів та іронічно-пародійної по­дачі філістерського світу, до якого зводиться, зрештою, наявна дійсність.

Композиційний прийом, до якого вдався Гофман в ро­мані, означений в його повному заголовку: "Житейська філософія кота Мурра, вкупі з фрагментами біографії капельмейстера Иоганнеса Крайслера, які випадково вці­ліли в макулатурних листках". А у зверненні до читачів "видавець" Гофман пояснює, як сталася ця "плутанина": пишучи свій твір, кіт Мурр виривав листки з книги, яка

лежала на столі його господаря, і "в простоті душевній використовував їх почасти для підкладки, почасти для просушки сторінок", в друкарні ж проявили недбалість і набрали цю суміш як один текст. Ось таким чином в одному творі примхливо переплелися "мурріана" й "край-слеріана", а в результаті склалася не просто двопланова, а скоріше двохярусна композиція, де нижній ярус стано­вить "мурріана", а верхній "крайслеріана". Ці два яруси різні за своїм змістом, за генезою і стилем: "крайслеріана" тяжіє до високого трагедійного полюса, "мурріана" — до комедійно-пародійного, генетично вона пов'язана з тва­ринним епосом.

І В цьому романі Гофман знаходить найадекватнішу форму для зображення світу філістерів, форму комедій­но-пародійну, що йде від тваринного епосу. Адже ті фун­даментальні риси, якими у нього характеризується цей світ, — низького, тваринного походження, вони пов'язані з шлунком, "природними інстинктами", етикою егоїзму. Ця сутність не долається і не знімається всією тією вченістю, якої набирається кіт Мурр, виявляючи рідкісні таланти в освоєнні філософії, науки й літератури, бо при всьому тому "інтереси шлунку" лишаються центром його життя ("То наш невмолимий фатум! О апетит, ім'я тобі — Кіт!"). Річ у тім, що вченість Мурра не переро­стає в духовність, не міняє його сутності, вона ж —-у владі "первісних інстинктів", і як би високо не злітала його "крилата думка", вона незмінно повертається до ситої їжі, теплої постелі й приємних пригод на горищі та даху.1

Ще відвертіше, в грубій формі, проявляється ця сут­ність в інших представників "котячо-собачого царства", змальованого в романі. Це царство, "мурріана", охоплює все тогочасне німецьке "офіційне суспільство", тут коти представляють бюргерство й бюргерську інтелігенцію, а собаки — дворянство з вищим чиновництвом. Сатира Гоф­мана набирає майже універсального розмаху, в її кривому концентруючому дзеркалі знаходять відображення і структура тогочасного німецького суспільства, і специфі­чні відносини між різними його верствами.

Дія роману, точніше "крайслеріани" (бо у "мурріани" свій, суто побутовий художній простір, що включає кім­нату, горище та двір) відбувається в карликовому князів­стві Зігхартсвайлері, до того ж князівстві фіктивному, бо після вигнання Наполеона воно було включене у "велике

98

Німецький романтизм

Німецький романтизм

99

герцогство". Проте князь Іреней зберіг свій титул, двір і бюрократичний апарат, він нібито править так, як і рані­ше правив, а добрі бюргери робили вигляд, ніби все ли­шилося по-старому і "продовжували жертвувати собою ради вдоволення двора". Словом, все тут фікція, гра, те­атр маріонеток, що зійшов зі сцени й підмінив життя. Князь Іреней, його придворні й чиновники — це маріоне­тки, ляльки, що розігрують свої ролі за неписаним сцена­рієм, до того ж у переважній більшості ляльки з коротким заводом, на кілька кроків. Тут цілком торжествує "прин­цип механістичності", що є ворогом життя, відчуження і знеособлення людини.

Але і в цьому світі маріонеток плетуться підступні інтриги, розігруються жорстокі людські драми. Таку все-охоплюючу, звичайно, в масштабах Зігхартсвайлера, ін­тригу плете радниця Бенцон, фаворитка заради того, аби зберегти свою владу при дворі, прагне віддати дочку Юлію за зовсім ідіотичного принца Ігнація, "приреченого на все життя лишитися дитиною". І це стає найтяжчим ударом для Крайслера, який покохав цю ча­рівну, духовно близьку йому дівчину.

Як зазначалося, Крайслер перейшов у роман із "Фан­тазій в манері Калло" і набув у ньому остаточної завер­шеності — завершеності образу романтичного героя, характерного для творчості Гофмана і значною мірою для всього німецького романтизму. Він не є титаном і бунта­рем, що кидає виклик усій світобудові, його героїзм — у високій духовності, у безкомпромісній вірності й служінні їй своїм мистецтвом. Саме це й піднімає Крайслера над середовищем, що його оточує, раз і назавжди протистав­ляє йому. Це добрий геній, який духовно збагачує людей своєю музикою, хоч часто він буває різким у поводженні, іронічним і саркастичним у своїх судженнях та оцінках. Але іронія і сарказм у Крайслера — це засіб самооборони в світі філістерів і маріонеток, засіб оборони духовних цінностей від натиску цього світу.

^: Недооцінювана на батьківщині, творчість Гофмана за­воювала найширше визнання за її межами й стала фак­тором значної й тривалої дії в європейській і американській літературах. їй належить визначальна роль у формуванні гротескно-фантастичної течії в роман­тизмі, яка набула великого поширення в 10-30-х роках минулого сторіччя. Вплив Гофмана, його імпульси тією чи іншою мірою проявилися в творчості таких видатних і

різних письменників, як Едгар По і Бодлер, Бальзак і Діккенс, Гоголь і Достоєвський. Нова хвиля інтересу до Гофмана і його впливів піднялася наприкінці XIX і в першій половині XX сторіч, теж захопивши, поміж інших, таких видатних і різних письменників, як О. Вайльд і Г. Манн, Ф. Кафка й М. Булгаков.^--

1.8. Г. ГЕЙНЕ (1797-1856)

ожна сказати, що Генріх Гейне є не тіль­ки найзначнішою, а й чи не найхарактер­нішою постаттю пізнього німецького романтизму. Еволюція його творчості виразно відбиває істотні зако­номірності й тенденції розвитку німецької літератури 20-40-х років, коли в ній відбувалися бурхливі й складні процеси. В літературу він прийшов на межі 20-х, коли ще були живими й дійовими традиції раннього романтизму, і його поетична творчість в основному розвивалася в річи­щі, прокладеному фольклорно-народною течією. Різкий поворот наступає в 30-ті роки, коли зростає громадсько-політична активність поета, все більше він проймається радикальними настроями і на початку 40-х проголошує себе "барабанщиком революції". В його творчості цього періоду публіцистика тіснить поезію, і річ тут не лише в тому, що він пише переважно публіцистичну прозу, — йо­го поезія теж значною мірою стає публіцистичною. В ос­танній період життя й творчості — період "матрацної могили" — Гейне повертається до ліричної поезії, яка на­буває нового змісту й звучання.

Водночас слід сказати, що творчість Гейне, особливо 30-40-х років, не вкладається в рамки романтизму, навіть найширше трактованого. Це був період в історії німецької літератури, коли романтизм у формах, усталених в попе­редні періоди, переживав кризу, коли письменники актив­но шукали нові шляхи й форми творчості. Це далеко не завжди означало розрив з романтизмом, його світогляд­ними засадами й естетикою, — пошуки продовжувалися і в їх параметрах, зокрема, в німецькій літературі теж наступає час взаємодії романтизму з утопічним соціаліз­мом. Паралельно спостерігається розвиток реалістичних тенденцій, зокрема у письменників групи "Молода Німеч­чина", Г. Бюхнера тощо? На цей же період припадає роз-

100

Німецький романтизм

Німецький романтизм

101

квіт бідермаєру в німецькій літературі й мистецтві, і всі ці різнорідні елементи й інтенції нерідко примхливо пере­пліталися в творчості багатьох тогочасних німецьких мит­ців, у тому числі й Гейне.

Початок творчого шляху. Народився Генріх Гейне 1797 р. в Дюссельдорфі на Рейні в небагатій єврейській родині торгівця сукном. У той час Рейнська область була окупована Францією і освіту він починав у ліцеї, відкри­тому французами. Після їх вигнання і приєднання Дюс­сельдорфа до Пруссії різко змінилася ситуація й перспективи підлітка на майбутнє, він залишає ліцей і переходить у комерційне училище. В 1816 р. батьки від­правляють його в Гамбург, до багатого дядька, банкіра Соломона Гейне, де він мав пройти школу ділової людини.

В домі Соломона Гейне поет провів три роки; почував­ся він тут незатишно, на становищі бідного родича, в середовищі, яке було йому чужим. Тут же він пережив першу інтимну драму, кохання до кузини Амалії, яка ним зневажила й вийшла заміж за прусського аристократа. Цим нерозділеним коханням і породженими ним болісни­ми переживаннями інспірована рання поезія Гейне, з якої згодом склався цикл "Страждання юності".

Пересвідчившись, що із "непутящого хлопця" комер­сант не вийде, Соломон Гейне дав згоду на вступ небожа до університету, власне, погодився його утримувати під час навчання. У 1819 р. Гейне вступає до Боннського університету, через рік переводиться до Геттінгенського, а завершує курс в Берлінському університеті. Навчався він на юридичному факультеті, але юриспруденція його не приваблювала, незрівняно більше захоплювала його поезія; здається, ні разу в житті він так і не скористався отриманим дипломом юриста. Саме в університетські роки завершується становлення Гейне-поета. Наприкінці 1821 р. вийшла в Берліні перила збірка поета під скром­ною назвою "Вірші Г. Гейне", яка не лишилася непомі­ченою і мала схвальні відгуки критики. Весною 1823 p., перед закінченням університетського курсу й від'їздом із Берліна, побачила світ друга його книга, збірка поезій з двома драматичними творами — "Трагедїі з ліричним інтермеццо".

Ці дві трагедії, "Альмансор" і "Вільям Раткліф", на сюжети із історії арабської Іспанії і Шотландії, обрамляли ліричну збірку. Самі вони є найзначнішими і не дуже вдалими спробами Гейне в драматичному жанрі, який не

відповідав складові його обдарування. Обидві ці трагедії

— це скоріше драматизовані ліричні балади, ніж дійсно
драматичні твори. В 1826 р. Гейне публікує свій перший
значний прозовий твір, "Подорож на Гарц", яким відкри­
вається його чотиритомна збірка прози "Подорожні
картини" (1826-1831). Через рік з'явилася знаменита
поетична збірка "Книга пісень", яка увібрала все краще з
його поетичного доробку кінця 10-х і 20-х років.

"Книга пісень". Складається збірка з чотирьох циклів

— "Страждання юності", "Ліричне інтермеццо", "Знову на
батьківщині" й "Північне море"; як окремий підрозділ,
включено до неї вірші з "Подорожі на Гарц". Створюва­
лися цикли в різний час: перший з них — це згадувана
збірка 1821 p., другий — це "ліричне інтермеццо" із книги
1823 р., до третього й четвертого ввійшли поезії, що ство­
рювалися в 1824-1826 pp. А це означає, що в своїй суку­
пності "Книга пісень" відбиває еволюцію поетичної
творчості Гейне кінця 10-х і 20-х років. Збірці притаманна
певна тематична єдність, яку, проте, не слід перебільшу­
вати. Провідною в трьох.циклах виступає тема кохання,
однак у кожному із них вона набуває різної ліричної
інтерпретації, в останньому, четвертому циклі на перший
план виходить тема природи. Існують значні відмінності
між циклами й на художньо-стильовому рівні: в цьому
плані складають єдність два центральні цикли, близькі до
них деякі розділи першого циклу, останній же цикл і на
цьому рівні цілком від них відрізняється. Та слід сказати,
що обличчя "Книги пісень" і її слава визначаються саме
центральними циклами, на них переважно засновуються
уявлення про цю збірку та її оцінки.

Ці ж цикли дали й назву збірці "Книга пісень". В ній переважна більшість віршів орієнтована на народну пое­зію, на ритмомелодику, образність і стиль німецьких на­родних пісень. Тут Гейне йде в руслі німецького народно-фольклорного романтизму, прокладеному гей­дельберзькими романтиками, продовжує традицію Брен-тано, Ейхендорфа, Уланда, В. Мюллера та інших поетів. Як і в народних піснях, невіддільних від музичного вико­нання, в поезіях "Книги пісень" живе дух музики, вони на рідкість мелодійні, і цим пояснюється їхній незвичайний успіх серед композиторів. За кількістю перекладів на му­зику збірка "Книга пісень" не має собі рівних у світовій поезії. За підрахунками німецьких учених, на кінець XIX ст. нараховувалося близько півтори тисячі музичних

102

Німецький романтизм

Німецький романтизм

103

творів на тексти й мотиви із цієї збірки, в тому числі таких видатних композиторів, як Ф. Шуберт, Р. Шуман, Ф. Ліст, Р. Вагнер, Ф. Мендельсон, Е. Гріг, П. Чайковсь-кий, М. Лисенко та ін.

І все ж було б спрощенням вважати, що гейнівська "Книга пісень" є завершеним втіленням народно-фоль­клорного романтизму. На відміну від гейдельбержців чи В. Мюллера, Гейне не прагнув пройнятися цілісним на­родним світовідчуттям, на змістовому рівні він далеко від нього відходить. Сам він писав про це так у листі до Мюллера: "Які чисті, які ясні ваші пісні, і всі вони — пісні народні. В моїх віршах, навпаки, певною мірою народна тільки форма, а їхній зміст належить "цивілізованому" суспільству, скутому умовностями". Далекий від народно­пісенного ліричний герой збірки, за своєю природою він є скоріше німецьким інтелігентом того часу, який свої по­чуття й переживання виливає в дещо відсторонених і поетично абстрагованих народнопісенних формах і обра­зах. Вірші "Ліричного інтермеццо" Гейне називав то "ма­ленькими сентиментально-лукавими пісеньками", то "гумористичними піснями в народному дусі", тим самим вказуючи й на те, що в них велику роль відіграє іронія та елемент артистичної гри.

_ Серцевину "Книги пісень" складає цикл "Ліричне ін­термеццо", який відзначається найбільшою сюжетно-те­матичною єдністю. В ньому послідовно відтворюється вся історія кохання поета від його зародження "в чарівний місяць май" (такий зачин є традиційним в європейській поезії з часів трубадурів та Петрарки) і до її драматичної розв'язки — виходу коханої заміж за іншого й страждань самотнього поета. Через усі поезії циклу чітко проводить­ся сюжетна лінія розвитку переживань, це ніби своєрід­ний любовний роман, що складається з ліричних мініатюр.

На відміну від першого циклу, тут кохання не є якоюсь ірраціональною і фатальною силою, що несе страждання і загибель, тут воно постає як суто людське почуття, що приносить і щастя, і муки. Воно відтворюється в динаміці, в розмаїтті відтінків, в наближенні до життєвої конкрети­ки, хоч орієнтація на народнопісенну поетику й ставить свої вимоги та визначає межу на цьому шляху. Менше піддається їй ліричний герой, який не тільки віддається почуттям і страждає від них, він здатен також їх аналі­зувати й підніматися над ними за допомогою іронії. Більш умовний і узагальнений, в стилі народної- поезії, образ

коханої, цілком позбавлений конкретно-індивідуальних рис. У неї ніжне й чарівне личко, очі як фіалки, лілейні руки, але все це фольклорні стереотипи, з яких не скла­дається живий індивідуалізований образ.

В такому ж умовно-узагальненому стилі дається й тло, на якому розігрується любовна драма поета. Соціальний антураж тут відсутній, ліричний герой перебуває наодин­ці з природою, яка за допомогою фольклорного паралелі­зму стає співучасницею його переживань. Але природа в цьому й наступному циклах — це близька до людини мальовнича й інтимна природа, яка легко перетворюється в декорацію. Зникає відчуття органічної єдності людини з природою як "живим космосом", містичної приналежності до її глибинного таємничого життя, що було так характер­но для раннього німецького романтизму.

Слід сказати, що зазначені риси засвідчують зв'язок "Книги пісень" Гейне з мистецтвом бідермаєра, характе­ризують її як примітне явище цього мистецтва.

У циклі "Знову на батьківщині" відбулося значне змі­щення змісту в повсякденно-побутову площину, що не­давно у нас трактувалося як зростання "реалістичного елементу" в творчості Гейне і навіть як свідчення його переходу на позиції реалізму. Але ж це зміщення супро­воджується суто романтичним приземленням названої сфери, її підкресленою тривіалізацією і рішучим іроніч­ним відстороненням від неї. Словом, Гейне підходить до цієї сфери як романтик і дає її інтерпретацію, характерну для романтизму. Важко погодитися і з тим, що даний цикл був кроком у творчому поступі поета. Насправді маємо в ньому більше дотепності, іронічної гри, але вод­ночас і послаблення ліризму та переспівування самого себе. Звичайно, це не поширюється на всі вірші циклу, є в ньому й справжні перлини ліричної поезії; насамперед, це стосується знаменитого вірша "Не знаю, що стало зі мною..." на мотив Лорелеї, введений в німецьку романти­чну поезію К. Брентано і підхоплений багатьма поетами. Гейне переключив цей баладний мотив у глибинно лірич­ний план, у нього "казка старих часів" стає метафорою, що передає душевний стан поета.

І за змістом, і за формою окремо стоїть у "Книзі пісень" цикл "Північне море", в якому цілковито домінує тема природи. Навіяний він був поету перебуванням на морському курорті Нордерней влітку 1825 і 1826 pp. Море було сприйняте й пережите ним як втілення віковічних

104

Німецький романтизм

Німецький романтизм

105

стихій природи, як вихід в макрокосм із тісного й задуш­ливого міщанського світу, котрий все тісніше обступав його в попередньому циклі. Це і є та проблемно-тематична нитка, що пов'язує цей цикл з усією збіркою.

Цикл "Північне море" наповнений величними, яскраво-живописними картинами природи, від яких не віє хо­лодом об'єктивності. Вони у Гейне романтично ліризу-ються, переломлюючись у внутрішньому світі поета, зба­гачуючись його духовним і душевним досвідом. Поетична експресія досягається не лише живописно-пластичною виразністю картин та образів, а й тим, як вони осмислю­ються й переживаються поетом. Водночас ці картини й образи олюднюються, власне, Гейне творить маленькі мі­фи з притаманним їм антропоморфізмом, тобто перене­сенням людських рис і відносин на світ природи. "Сяяло в небі колись // Вірне подружжя // Бог-сонце й боги­ня-Селена, // А навкруг золотилися зірки, // їхні ма­ленькі безгрішні діти. // Та язики зашипіли отруйні — // І розлучилися у ворожнечі // Щире подружжя — Сонце й Селена", — такий зачин "Заходу сонця", однієї з найкращих поезій циклу. Але антропоморфізм Гейне іронічний, мобілізуючи художній потенціал, закладе­ний в міфологічному світосприйнятті, поет свідомий неможливості відродження цього світосприйняття в його спонтанності й органічності, і звідси немину­чість іронічного обігрування антропоморфічних моти­вів.

В останньому циклі "Книги пісень" Гейне повністю відмовляється від народнопісенних розмірів і форм, неа­декватних його змісту, і звертається до верлібра (вільного вірша). Верлібр — вірш, що не має обов'язкової чи нас­крізної міри повтору, компонентами якої в німецькій (як і в українській) поезії виступають стопа, склад, наголос, рима, клаузула тощо. У верлібрі міра повтору змінюється, змінюються й названі компоненти організації вірша, тут особлива роль, за відсутності розміру й рими, належить інтонаційно-синтаксичному ладові поетичної мови. Все це створює виняткове ритміко-інтонаційне багатство та роз­маїтість верлібру і відкриває найширший простір для вільного, не скутого чітко організованою віршовою фор­мою висловлювання думок і почуттів в їхніх найтонкіших відтінках і несподіваних переходах. Всі ці можливості, закладені у верлібрі, блискуче використовує Гейне в ос­танньому циклі "Книги пісень". Він мав всі підстави ска-

зати про цей цикл: "Ці вірші належать до найсамобутні-шого, що я написав".

Проза Гейне не набула такого значення й розголосу, як його лірична поезія, але вона була примітним і оригі­нальним явищем тогочасної німецької літератури, і тому необхідно хоча б стисло її охарактеризувати. Розпочалася вона романом "Бахарахський рабин", над яким Гейне працював у 1824-1825 pp. Це була одна з перших спроб у німецькій літературі в жанрі історичного роману, який завдяки Вальтеру Скотту набув тоді величезної популяр­ності в усій Європі. Але з історичним романом Гейне спіткала невдача, і він звертається до прози іншого типу — жанру подорожнього нарису, поширеного в німецькій (і не лише німецькій) романтичній літературі. Це є проза вільної форми, що дозволяє невимушено поєднувати за­рисовки з дійсності, роздуми на різні теми, ліричні зізнан­ня та імпровізації, що переростають у вірші. Ще наприкінці 1824 р. Гейне завершив перший твір цього жанру, "Подорож на Гарц", яким була започаткована його чотиритомна прозова збірка "Подорожні картини". В цьо­му творі вимальовується своєрідна манера Гейне-прозаї-ка, що характеризується примхливим поєднанням інтимно-особистого й громадсько-політичного, проникли­вого ліризму й гострої публіцистичності. Сюжетну канву твору складає подорож по Гарцу, гірському району в середній і Німеччині, але справжнім центром твору є сам поет, його думки й реакції на явища дійсності, почуття і переживання. Саме вони й визначають зміст твору, нада­ють йому яскраво вираженого лірично-публіцистичного характеру.

Дещо осторонь стоїть у "Подорожніх картинах" твір "Ідеї. Книга Le Grand" (1827), який, власне, не є "подоро­жного картиною", якщо не розуміти її метафорично, як подорож у часі, в дитинство та юність автора і водночас у недавню історію Європи. В цьому творі Гейне ніби пос­тавив за мету продемонструвати всю силу й багатство своєї романтичної фантазії, масштаби й розмаїття свого внутрішнього світу. "Книга наробить багато галасу, — писав він в одному з листів, — і не тому, що в ній багато скандального й особистого, а тому, що там висловлені ідеї, якими цікавиться весь світ. Наполеон і Французька рево­люція зображені в ній на весь зріст". "Книга Le Grand" була викликом режиму Реставрації, в ній ставиться пи­тання: під знаком яких ідей буде розвиватися історія? І

106

Німецький романтизм

Німецький романтизм

107

дається на нього недвозначна відповідь: під знаком ідей, які надихали Le Grand'a, барабанщика французької рево­люційної і наполеонівської армій.

За формою цей твір є ліричним монологом, зверненим до Евеліни, яка є образом-символом нерозділеного кохан­ня поета. Така форма дозволяла Гейне висловити філо­софсько-історичні й політичні ідеї в потоці спогадів та сповідей і тим самим дещо пом'якшити чи закамуфлюва­ти їхню викличну гостроту. Водночас це надавало назва­ним ідеям глибоко особистісного змісту — переживання не без відтінку ліричної задушевності.

Гейне у Франції. Публіцистика і поезія 30-х ро­ків. На початку 30-х років, після чергової невдачі з вла­штуванням на державну службу, Гейне вирішує виїхати до Франції і здійснює цей намір у травні 1831 р. Вияви­лося, що Німеччину він залишив назавжди, хоч спершу в його плани це не входило. Слід сказати, що до Франції і французів Гейне ставився з великою симпатією ще з юнацьких років, і в Париж він їхав не без душевного піднесення, посиленого Липневою революцією 1830 р. Пе­реїзд до Парижа відіграв величезну роль у долі поета і глибоко позначився на його творчості, надавши їй значною мірою іншого характеру й спрямування.

Спочатку Гейне надовго, ледве не на півтора десяти­ліття, майже повністю відходить від ліричної поезії, пе­реключившись на публіцистику й журналістику. Він дописує до аугзбурзької "Альгемайне Цайтунг", знайом­лячи своїх співвітчизників з громадсько-політичним, а згодом і культурним життям французької столиці. Вод­ночас, певною мірою усвідомлюючи себе в Парижі по­середником між двома країнами, Гейне не тільки знайомить німців з життям Франції, а й французів з життям Німеччини. Але характерно: якщо у "Французь­ких справах" на перший план він висував суспільно-по­літичний аспект, розповідав переважно про суспільно-політичні процеси й події, то французів він прагнув знайомити передусім з філософією та літерату­рою їхнього східного сусіда, зі згадуваною вище "духов­ною революцією", в якій він вбачав своєрідну паралель до французької політичної революції. В своїх' нарисах "До історії релігії і філософії в Німеччині" (1834) та "Романтична школа в Німеччині" (1833) Гейне виступив, у загальному плані, продовжувачем справи, яку розпо­чала Ж. де Сталь у знаменитій книзі "Про Німеччину"

(1810), написаній за допомогою А. Шлегеля, але ідейні акценти розставлені у нього зовсім по-іншому.

У книзі мадам де Сталь, яка боролася з диктаторським режимом Наполеона, німецька філософія і література кін­ця XVIII— початку XIX ст. розглядалися як породження свободи духу в цій країні, що не знає поліцейського кон­тролю над умами. У Гейне ж "філософська революція" в Німеччині трактується в дусі радикально-демократичної опозиції, як прихована, неусвідомлювана навіть її творця­ми, підготовка до німецької політичної революції. Згодом він так прокоментував перший з названих творів: "Я не міг дати французам докладний виклад наших різних си­стем (філософських — авт.)..., але я видав їм таємницю остаточного висновку, що лежить в основі всіх цих систем і є повною протилежністю тому, що ми досі називали страхом Божим".

Таким же публіцистично загостреним, відверто тен­денційним є нарис "Романтична школа в Німеччині". Тут Гейне віддає належне талантові деяких німецьких роман­тиків та окремим їхнім творам, але в цілому німецький романтизм у тих формах, у яких він склався наприкінці XVIII— початку XIX ст., виявляється для нього неприй­нятним і піддається запереченню. Генетично він його по­в'язує з середньовіччям, це, як твердиться в нарисі, "відродження поезії середніх віків", визначальною рисою якої є християнський спіритуалізм. На думку автора на­рису, цей романтизм перебуває у безнадійному розладі з сучасністю, з її світоглядними засадами, з її суспільними й духовними потребами і її поступом.

Але це рішуче заперечення "романтичної школи в Ні­меччині" зовсім не означало розриву Гейне з романтиз­мом як широкою естетико-художньою системою, в якій представлені й інші течії та школи. Самого себе він про­довжує вважати романтиком, але іншого типу й складу. На цьому етапі еволюції в його творчості все відчутніше дають себе знати поширені в пізньому романтизмі утопі­чні тенденції, специфічний синтез романтизму й утопіч­ного соціалізму.

Десь із січня 1832 р. Гейне разом з Лістом починає відвідувати сен-сімоністські зібрання, вивчати їхнє "нове Євангеліє", заводить знайомство з Базаром і Анфантеном, "верховними отцями" сен-сімоністських організацій. Втім, соціальне вчення сен-сімоністів не викликало у нього ен-тузіастичного ставлення, набагато більше зацікавили його

108

Німецький романтизм

Німецький романтизм

109

філософські й філософсько-естетичні аспекти цього вчен­ня. Під їхнім прямим впливом формується концепція "но­вого еллінства", яка стане домінантою його світогляду й естетики середнього і, до певної міри, пізнього періодів життя та творчості. Від сен-сімонізму бере початок істо­ріософія Гейне, його погляд на історію як чергування "спіритуалістичних" і "сенсуалістичних епох".

Перші з них характеризуються запереченням матері­ального в ім'я духовного, аскетичним ставленням до ма­теріально-чуттєвого світу, його принад і краси. Сутність "сенсуалістичних епох" — у визнанні первинності матері­ально-чуттєвого світу й права людини на насолоду всіма благами, що пропонує земля, "цей чудовий божий сад". Сучасність трактується Гейне як переломна епоха, пере­хід від тисячолітнього панування спіритуалізму до "нового еллінства", нової сенсуалістичної епохи, на цей раз пок­ликаної здійснити заповітні прагнення всього людства до щастя й вдоволення всіх його потреб. Тут історіософський сенсуалізм Гейне набуває виразно утопічно-соціалістично­го забарвлення в дусі сен-сімонізму.

Дата добавления: 2015-06-26