Едгар Аллан По (1809-1849) 2 страница

Іронічний ефект не в останню чергу виникає від того, що читач здогадується про правду раніше за наївного героя-оповідача. Виявляється, що ці причепурені гості — пацієнти божевільні на чолі з лікарем, який теж з'їхав з глузду. Вони захопили владу в лікарні, посадили нагляда­чів на хліб і воду, попередньо викачавши їх у смолі та пір'ї (типово американський спосіб розправи), а самі вті­шаються життям, пиячать і дають волю своїм маніям. Думка про те, що грань між психічним здоров'ям та бо­жевіллям невловимо тонка, трапляється у По не раз. Сві­том править нице безумство, яке вважає себе єдиною формою здоров'я, — так теж можна прочитати прихова­ний зміст твору, в якому смішне і страшне змішане у найпримхливіший спосіб.

Однією з найхарактерніших особливостей творів По є їхня таємничість. Він уміє вичарувати настрій загад­ковості, недомовленості, натяками описує незбагненне, те, що не піддається логічному тлумаченню, зображує дивні наслідки, не називаючи причин. Він використовує для цього ввесь арсенал прийомів романтизму й готики. Серед типових для готичного роману декорацій страждають і завдають страждань іншим таємничі демонічні персонажі, що над ними тяжіє фатум — найчастіше божевілля чи якесь неназване збочення, борються з насильницькою смертю нещасні жертви, котрі невідомо за які провини опинилися в лабетах своїх усемогутніх ворогів. З'являють­ся грізні незнайомці, сіючи довкола себе моторошний жах, — це смерть у всіляких машкарах, всюдисуща і невблаганна. Пошесть проходить крізь мури, її не можна зупинити, проти неї немає ліків. Для зла не існує дверей та замків, ніщо не перешкодить його переможній ході. Людина діє на лихо собі, над її душею має владу "чортик суперечно­сті", примха антилогіки, руйнівний внутрішній хаос.

У деяких таємничих сюжетах По загадка, навколо якої хмарою згущається незбагненний страх, розв'язується вельми матеріалістично, хоча й не просто. Така, наприк­лад, розшифровка загадкових фактів у "Довгастому ящи­ку", "Сфінксі", "Чорному коті", розкриття таємниці жахливого привида, який мучив героя у "Похованих жи­вцем". Цікаво, що оповідання з матеріалістичним ключем до таємниці за часом створення стоять поряд з такими складними філософсько-містичними творами, як "Месме­ричне одкровення", "Повість скелястих гір", "Ангел диво­вижного", де матеріалістичного пояснення нема або, як здається, і не може бути. Це типове для По пародоксальне поєднання протилежностей. З одного боку, він в обох типах оповіді містифікує читача (таємниче виявляється досить звичайним або ж не прояснюється, залишаючись абсолют­но загадковим), а з іншого — логіка авторських міркувань скрізь однакова. Таємниця для нього — це те, що поки непізнане, а не те, чого й пізнати не можна.

Слово містифікація згадувалося вже не раз. І не ви­падково. У Едгара По є навіть оповідання під такою наз­вою. Щодо самого прийому, то письменник просто-таки віртуоз найрізноманітніших містифікацій, зухвалих "рози-грашів". Один з них увійшов в аннали ньюйоркської преси. Оповідання "Історія з повітряною кулею" було надрукова­не в газеті "Сан" там, де друкувалися повідомлення про

442

Американський романтизм

Американський романтизм

443

реальні сенсації. Вибух ентузіазму з приводу перельоту через Атлантику на повітряній кулі (а відбувалося це на світанку повітроплавства) важко собі навіть уявити. Аж поки вийшов наступний випуск, в якому містифікацію було дезавуйовано, натовп цікавих штурмував газету, жа­даючи нових звісток. В іншій містифікації — оповіданні "Фон Кемпелен та його відкриття" серйозним науковим тоном По пише про перетворення свинцю на золото. Він так блискуче пародіює стиль наукового повідомлення, що йому просто неможливо не повірити. "Американські ро­мантики... відчували безмежну схильність надавати жит-тєподібність своїм найфантастичнішим вигадкам... Едгар По був першим, кому спало на думку "досягти цього, використовуючи наукові принципи" (Ю. Ковальов).

Як гіпербола чи гротеск, іронія чи таємничість, місти­фікація з'являється у автора "Історії з повітряною кулею" на різних рівнях тексту. Вона може бути сюжетною, як у наведених вище прикладах, стильовою, як у відвертих чи прихованих пародіях, виступати навіть в окремих словах-реаліях, наприклад, у прізвищах авторитетних учених, які письменник вигадав, або у назвах так само породжених його фантазією наукових творів. Містифікація через само­іронію виявляється в оповіданні "Як писати Блеквудську статтю" або в його продовженні "Трагічне становище". Зухвало сміючись над сенсаційною прозою популярного журналу, По висміює і певні ситуації та образи власних творів, написаних у тому ж дусі. Так що твір "геніальної письменниці" Псіхеї Зенобії (а точніше Психи Сноб), на­писаний за рекомендаціями редактора "Блеквуда", підоз­ріло нагадує (звичайно, в іронічному плані) такі оповідання самого По, як "Лігейя", "Чорт на дзвіниці" або "Провалля і маятник".

Деякі з оповідань По справляють двоїсте враження. Написані цілком серйозно, в похмуро-містичному дусі, во­ни вже самим згущенням готичних жахів начебто підка­зують, що автор містифікує, обдурює читача. Здається, перед нами пародія на популярні твори подібного харак­теру, котрі з особливим завзяттям друкували американ­ські журнали. Знаючи, яким науковим, суворо логічним був розум письменника, важко позбутися підозри в іроні­чній містифікації.

Психологізм — одна з найхарактерніших властивос­тей прози По. Йото романтичні герої можуть бути ким завгодно, тільки не пересічними людцями, а стани, в яких

вони перебувають, надто далекі від нормальних. Саме тому такі цікаві тонко нюансовані описи їхніх переживань, ча­сто парадоксальні переходи з одного психічного стану в інший. По розкриває діалектику душі в граничних ситуа­ціях, стежить за найменшими нюансами думки та емоцій. В оповіданні "Провалля і маятник" він створює цілу сим­фонію емоційних станів, показує народження божевільної надії всупереч очевидному, розкриває здатність людської душі боротися до кінця проти неминучої загибелі. В "Ба­рильці амонтільядо" або "Чорному коті" втілює зсередини механізм такого руйнівного почуття, як ревнощі і жадання помсти. В тому ж "Чорному коті", "Вільямі Вілсоні", "Серце вказало" і деяких інших оповіданнях автор дає майже клінічну картину маніакального стану, який призводить до злочину і спалаху буйного безумства.

Є у нього й аналіз всепереможного почуття кохання, яке розчиняє волю й особистість закоханого у волі коханої, є оповідання, як кохання перероджується в ненависть і навіть бажання вбити колись обожнювану жінку. Страх смерті, наростання цього невідступного почуття, повільний розклад особистості під впливом жаху, так само як трагі­чний вплив самотності на людину ("Вільям Вілсон", "Лю­дина натовпу") — ось лише деякі з психологічних тем у творах письменника. Він один з перших, хто глибинно розкрив хворобливу психіку, те, про що згодом так багато писали різні письменники — від Золя до Фолкнера. В цьому По близький до свого геніального сучасника Миколи Гоголя, автора "Нотаток бежевільного", "Носа", "Портрета" тощо. Едгара По приваблювали психологічні парадокси, не вмотивовані почуття і вчинки. Недарма він написав своє­рідну розвідку "Чортик суперечності" про особливий потяг людини до безглуздих і згубних дій. У нашому столітті психологічна проза досягла надзвичайного розвою і можна стверджувати, що письменники різних напрямів — від реалістів до екзистенціалістів — могли використовувати й використовували психологічні знахідки американського майстра.

Серед тем, найхарактерніших для творчості По, загалом тематично напрочуд розмаїтої, чільне місце посідає тема смерт і. Смерть природна і насильницька V виступає у письменника в десятках облич. Це й загибель від таємничої невилікованої хвороби, жахливої пошесті чи не менш жахливої помсти, повільне вмирання, картина якого холодно і точно подається з відвертою натуралістич-

444

Американський романтизм

Американський романтизм

445

ністю, мов медичний опис. Таке ж умирання може зма­льовуватись поетично, надто коли йдеться про загибель молодих прегарних жінок. Поетизація і оголення акту смерті йдуть у письменника поруч. Його цікавить сама ^мить переходу в небуття. Він пише про сон, летаргію, ^гіпнотичні стани, схожі на смерть, про приголомшливі випадки поховання живцем (як і Гоголь, він боявся, щоб з ним таке не трапилося). Зрештою, його цікавить такий модний на початку минулого сторіччя месмеризм, тобто вчення австрійського лікаря Месмера про "тваринний ма­гнетизм", гіпноз, котрий може зупинити навіть трупний розклад. Такий підвищений інтерес до теми смерті пояс­нювався різними причинами — і особистими, і філософ­сько-науковими, і релігійними, і не в останню чергу попитом публіки на все незвичне, сенсаційне, як-от вбив­ства, оживлення померлих з допомогою гіпнозу чи галь­ванізації, метемпсихоз чи месмеризм.

Смерть як найтяжче страждання, завершення трагедії притягує романтика і меланхоліка По. До уявлення про смерть як "всього лиш болісне перетворення" не раз звер­тається По-філософ. Як і його персонажі, він гадає, що "наше теперішнє втілення минуще, принагідне, тимчасове. А майбутнє — досконале, завершене, нетлінне. Майбутнє життя є здійсненням того, що нам судилося" ("Месмеричне одкровення"). Мабуть, у творчості він намагався звільни­тися від комплексу смерті, надаючи героям власні супе­речливі думки, фіксуючи їх на папері. Це одне з можливих тлумачень. Та, певно, не єдине. По вкладав у вуста своїх персонажів слова про "жахливий стан, який переживають нервові люди, коли почуття живуть, а сили розуму сплять" ("Тінь") або про те, що "...нематеріальності не існує. Це просто слова. Нематеріального не існує взагалі, якщо лише не ототожнювати предмет з його властивостями". Ця думка не про торжество матеріального, а про духовність як форму матерії. ("Месмеричне одкровення"). Як би на­ївно з наукової точки зору не звучали деякі міркування По, в наші дні крізь формули і термінологію минулого сторіччя ми з подивом бачимо таке, що близьке пошукам багатьох сучасних учених. Це не означає, що всі філософ­сько-теоретичні міркування По мають наукове підґрунтя. Але вважати його роздуми про життя і смерть тіла й душі, про матерію і дух, про підсвідомість лише безпідставними містичними фантазіями — теж неправильно.

Про вміння По зазирати в майбутнє, випереджати

думкою своїх найосвіченіших сучасників писалося не раз. Наведемо хоча б цікаві міркування з цього приводу Олек­сандра Блока: "Той факт, що По жив у першій половині XIX століття, не менш дивний, ніж той, що іспанський художник Гойя жив наприкінці XVIII сторіччя. Твори По написані начебто в наш час".

Фантазія Едгара По на відміну від творчості поперед­нього покоління романтиків часто має опору, серйозне підґрунтя в наукових знаннях тодішньої доби, в сміливих гіпотезах, які згодом були підтверджені. І ця обставина робить його, з одного боку, близьким до просвітительства XVIII століття, а з іншого — до сучасних письменників, творців наукової фантастики. Це ж визначає його своєрід­ність серед інших романтиків.

Математика виховала в По схильність до абстрактного і логічного мислення. Він цікавився астрономією, теоріями виникнення всесвіту. Крім того добре грав у шахи (писав про цю гру, займався теорією ігор, знав принципи деши­фровки, про що свідчить не лише оповідання "Золотий жук", а й спеціальна стаття "Криптографія"). Ставши од­ним з найвпливовіших засновників наукової фантастики, автор "Незвичайної пригоди Ганса Пфааля" на відміну від фантастів-попередників наголошував не на чистій вигадці, а на наукових передбаченнях і прогнозах. У нього самого є разючі здогади, інтуїтивне передбачення майбутнього, як наприклад в "Розмові Іра і Харміони". В цьому творі письменник змалював страшну картину загибелі світу від зіткнення землі з величезною кометою. Та цей опис нап­рочуд нагадує картину атомного чи водневого вибуху.

По не раз із пластичними подробицями описував лі­тальні апарати легші за повітря, які не просто рухалися над морями й континентами, а й долали космічні простори. "Незвична пригода Ганса Пфааля", "Історія з повітряною кулею", "Melonta tauta" випереджали романи Жюля Верна (наприклад, "З гармати на Місяць") або наукову фантас­тику Герберта Уеллса. Фантазія По дає іноді дивні і вод­ночас раціональні плоди. Приміром, в оповіданні "Миза Арнгейм" він викладає теорію паркової архітектури "як мистецтва не менш прекрасного, ніж живопис, скульптура або музика". Доводячи пишноту свого вигаданого парку до нечуваного й небаченого, він начебто творив у своїй уяві майбутні національні парки й таку казкову, хоча і комер­ційну, інституцію, як уславлений Діснейленд.

"Логічні оповідання" Едгара По (так він їх сам називав)

446

Американський романтизм

Американський романтизм

447

були першою ластівкою жанру, який у нашому сторіччі набув нечуваної популярності. Мається на увазі класичний "детектив". Найуславленіші його майстри і майстрині плід­но вчилися в американського письменника. В автора "Вбивства на вулиці Морг", "Золотого жука", "Викраденого листа", "Таємниці Марі Роже", "Це ти" вони знайшли майже всі головні принципи жанру, які використовували.при написанні своїх творів. Головний серед них — прин­цип дедуктивного мислення. Це вміння уславлених детек­тивів, чиї імена в наш час стали узагальнюючими, з найменших спостережень робити переконливі висновки, спираючись на величезний життєвий досвід, на знання людської психології і типів поведінки людей, здебільшого соціально зумовленої, на глибоку обізнаність із різними, іноді навіть специфічними галузями науки. Створений уя­вою Едгара По слідчий Дюпен — безперечно літературний батько Шерлока Холмса, Еркюля Пуаро, міс Марпль, Ніро Вольфа і багатьох інших великих розгадників криміналь­них загадок, як і оповідач у "Вбивстві на вулиці Морг" або "Викраденому листі" — прообраз наївного Ватсона чи Га-стінгса, таких потрібних, щоб відтінити силу інтелекту своїх великих друзів-детективів. Засновник світової дина­стії детективів Дюпен лишився неперевершеним за силою, витонченістю і блиском свого аналітичного розуму. Може, найближчим до нього за схильністю до філософських уза­гальнень і вишуканих парадоксів є ще один оригінал — детектив патер Браун Честертона.

Деякі поезії та оповідання По раптом нагадують вже колись чуте, знайоме. Коли ця схожість підтверджується зіставленням з віршами чи прозою Колріджа, Гофмана чи Ірвінга, ясно, що тут виразний відгомін знайомства автора "Крука" або "Падіння дому Ашерів" з творами цих художників-попередників і його щирого захоплення ними. Не можна забувати і про разючу стилістичну перей­нятливість, яка робить такими ефектними пародії По на різних літераторів. Та значно більше моментів упі­знавання виникає при читанні книжок авторів, що писали після американського майстра, тобто тих, на кого він сам справив безперечний вплив. Це символісти, неоро­мантики, багато письменників-декадентів й авангардистів, деякі представники експресіонізму і, хоч як несподівано це звучить, досить численний загін реалістів. Олександр Блок мав рацію, коли писав: "Світ його творчості такий широкий, що навряд чи слушно вважати його основополо-

жником так званого символізму". Тобто не лише симво­лізму.

Талант По такий щедрий, що він розкидав безтурботно зерна нових ідей і художніх форм, начебто не помічаючи власного новаторства і в поезії, і в прозі. Серед тих, хто чогось навчився у нього, можна назвати Бодлера, Брюсова, Бальмонта, Блока, в одному ряді, а іншому — Марка Твена, Стівенсона, Анатолія Франса, Герберта Уеллса, а ще Оскара Уальда, Артура Конан Дойла і багатьох інших.

З роками і десятиліттями скарбниця творчості амери­канського генія не вичерпується, вона стає ще повнішою, ще багатшою блискучими ідеями, проникненнями у таєм­ниці світу і людської душі, художніми відкриттями.

5.5. ГЕРМАН МЕЛВІЛЛ (1819-1891)

"7^ житті одного з найбільших американських /"^письменників XIX ст., класика романтичної літературиТермана Мелвілла було принаймні чотири пе­ріоди, вкрай несхожі між собою: дитинство, трудові "уні­верситети", активна письменницька праця (всього десять років), діяльність чиновника митної служби й глухі остан­ні роки (у ці десятиліття він написав кілька поетичних творів і оповідання). Здавалося, начебто план мелвіллового життя креслили різні архітектори і задуми їх щодо долі цієї людини були не лише плутані, а й просто протилежні.

Майбутній письменник народився в сім'ї досить замо­жного нью-йоркського комерсанта. Його раннє дитинство було спокійним і щасливим. Та батько збанкрутував, пси­хічно захворів і невдовзі помер. Юному Герману виповни­лося тоді лише 13 років. Довелося покинути школу і пізніше він не зміг одержати регулярної освіти. Але великі здібності і працездатність допомогли Мелвіллу шляхом самоосвіти досягти найвищого культурного рівня, стати однією з освіченіших особистостей свого часу, фахівцем у багатьох галузях. В першій половині XIX ст. культура і мистецтво Сполучених Штатів переживали свій ренесанс і, мабуть, тому в країні народжувалися такі "ренесансні" особистості, як Едгар По або Герман Мелвілл.

Ще підлітком Мелвілл почав заробляти на життя, до­помагаючи численній родині. Він змінив кілька занять: клерка, вчителя початкової школи, матроса на торгово-па-

448

Американський романтизм

Американський романтизм

449

алжирському судні, що здійснювало рейси через Атлан­тику, знову вчителя.

Не знайшовши сталого заробітку на суходолі, Мелвілл, якого з дитинства вабило море (Сполучені Штати були вже великою морською державою, серед родичів хлопця не один служив на флоті), зафрахтувався на чотири роки на китобійне судно "Акушнет". Матеріальна скрута і ро­мантично-авантюрна вдача юнака спонукали його на цей крок, визначили найголовніше в його житті і творчості. Значну частину американського флоту складали китобійні судна. Американці були монополістами з виловлювання, переробки і продажу китового лою, спермацету, китового вуса тощо. Фізична праця в промислі була особливо вис­нажливою, її умови нестерпними. Постійний чад від вито­пленого лою, сморід, спека, задуха; драконівська дисцип­ліна, брутальність і жорстокість у стосунках; кепська їжа, частий голод і брак води. Не дивно, що підписавши кон­тракти на роки, моряки не витримували такі терміни служби на одному судні, тікали з нього, опинялися в небезпечних, загрозливих ситуаціях.

Драматичні пригоди випали і на долю Мелвілла, який утік з "Акушнета" разом з товаришем і опинився на одному з Маркізьких островів. Певний час жив серед тубільців, побоючись за своє життя, бо підозрював їх у людожерстві. Тайпі з острова Нукухіва, серед яких він провів понад місяць, подарували йому захоплюючі спос­тереження, безліч цікавих фактів і думок, ^матеріал для першої книжки, названої за іменем племені "Тайпі" (1846). Та до написання цієї книжки автор приступив не відразу, бо ще потрапив на австралійський китоловний корабель "Люсі Енн", на якому матроси повстали проти жахливих умов життя і праці. Бунт придушили, а Мелвілл разом з іншими бунтівниками опинився у в'язниці. Потім — нова втеча і нова служба на китобійному судні "Чарлз і Генрі". Коли через півроку його списали на берег, він не міг знайти на Гаваях постійної праці і дуже бідував. Нарешті, вирішив піти на військову службу і став матро­сом на кораблі "Сполучені Штати". З серпня 1843 до жовтня 1844 року продовжувалися його мандри вже як військового моряка. Назви портів, куди заходив фрегат "Сполучені Штати", звучать надто романтично — Гонолу­лу, Вальпараїсо, Ліма, Ріо-де-Жанейро, та матроські будні не мали в собі нічого захоплюючого і романтичного. Мел­вілл був щасливий, коли зміг нарешті покинути хитку

палубу чергового корабля і ступити на берег нью-йоркської гавані.

Від надміру вражень аж кипіло в голові, розповісти про побачене і пережите на папері ставало просто необхідніс­тю. Мелвілл багато читав під час своїх подорожей, він добре знав популярні книжки про морські пригоди — документальні й художні, — які складали великий масив тодішньої американської літератури. Виявилося, що він уміє оповідати цікаво і барвисто, що у нього легке перо, ясна, виразна мова. Повість "Тайпі" стала бестселером і зразу ж зробила авторові гучне ім'я.

Мелвілл розповів про свої пригоди на острові Нукухіва, про своє перебування серед доброзичливих, дружніх, щи­рих і наївних канібалів. Драматизму, як і екзотики, в повісті не бракувало. Однак це не був лише вдалий авто­біографічно-пригодницький опус, яких у літературі Шта­тів існувало вже немало. Письменник-початківець створив своєрідну романтичну утопію, протиставляючи життя не­займаних капіталістичною цивілізацією добрих людожерів на острові, де "ніхто нікого не визискував і не пересліду­вав", існуванню у світі приватної власності, гонитві за грошима, байдужості до ближнього, що межує з жорсто­кістю, прагненням цього ближнього використати, обдури­ти, обібрати. При цьому він не ідеалізував тайпі, а показував правдиво з усіма їхніми слабостями і недоліка­ми. Це не були умоглядно створені образи романтичних "природних людей", а живі постаті островитян, яких автор добре знав, з якими спілкувався, котрих встиг полюбити.

Документальна основа повісті "Тайпі", виразність і то­чність деталей сполучаються в ній з елементами яскраво романтичними — динамічною напруженою інтригою, кон­трастністю барв, настроїв, образів, фольклорним началом і особливою поетичністю екзотичних картин природи тощо. Відчувається, що книжку написав молодий, жвавий чоло­вік, в якому аж буяють молодеча відвага, заповзятливість, авантюрний дух, котрому притаманні лукава спостереж­ливість і певні риси прагматизму.

Окрилений успіхом, Мелвілл працює швидко і плідно. Він входить у літературний світ Сполучених Штатів. Ко­леги за фахом визнають його талант. Після того, як полі­незійська повість Мелвілла завоювала англомовний читацький загал і серця критиків, другий твір "Ому" (1847) був зустрінутий досить прихильно. В ньому він використав власні враження від морських подорожей, уча-

450

Американський романтизм

Американський романтизм.

451

сті в бунті на австралійському китоловецькому судні "Люсі Енн" та мандрівок по острову Таїті.

Це роман не типової для XIX ст. форми, в чомусь близький до пікарески. Він не має наскрізної інтриги, а складається з колоритних і веселих епізодів, зв'язаних між собою темою подорожі і образами головного героя (знову ж самого автора-оповідача) і його кумедного супут­ника — доктора на прізвисько Довготелесий Дух. В основі кожного епізоду лежить щось справді пережите Мелвіл-лом, як у "Тайпі", але домішок романтичної фантазії зна­чно більший.

Його талант змужнів, йому вже нема потреби спира­тися на твори своїх іменитих і менш відомих попередників і сучасників, як це було в першій повісті. Мелвілл швидко прогресує як художник. Він суверенно володіє розмаїтими художніми засобами, покладається на власну багату уяву; уміє скупими штрихами створити виразну, часто смішну постать, яка западає в пам'ять так само, як і бурхливі та незвичні епізоди мандрівки.

Прихильно був зустрінутий публікою і ще один роман Мелвілла "Редберн" (1849), присвячений плаванню автора в Англію на торговельному судні і пов'язаним з цим пла­ванням пригодам. Мав успіх і роман "Білий бугилат" (1850), в якому прозаїк художньо втілив досвід своєї слу­жби матросом на військовому кораблі "Сполучені Штати". Ці твори продовжували автобіографічну серію, були до­сить близькі за манерою — ясною, виразною, точною в портретах і описах, стрімкою в зображенні захоплюючих подій. Однак з кожним новим твором посилюється філо­софічність прози Мелвілла, поглиблюються і стають уні-версальнішими думки про людське життя, вдачу і долю людини на землі, про проблеми Сполучених Штатів. Стає серйознішою критика "цивілізаторської місії" білих, їхньо­го згубного впливу на природне життя тубільного населен­ня, руйнівного втручання у звичаї, вірування, моральність островитян, як і негативних явищ у житті самих. Сполу­чених Штатів.

Найповніше ця нова тенденція виявилася у фіяософ-сько-алегоричному романі "Марді" (1849), що був для письменника втіленням його духовних шукань на шляху до "Мобі Діка". Роман зазнав приголомшливого провалу. Відтоді слава Мелвілла як цікавого оповідача починає поступово згасати. Публіка відчувала розчарування. Вона чекала продовження вже звичного, необтяжливого, розва-

^кального читання, а Мелвілл пропонував їй серйозні ро­здуми у складній формі. Критика побаченого письменником під час подорожі до Англії навесні 1849 p., засудження несправедливості, що панує в світі, відгомін революційних ідей, які хвилювали всю Європу в буремні місяці "весни народів" — революції 1848 р. і національно-визвольної боротьби 1848-1849 pp. — все це знайшло втілення в "Марді" у формах алегорії та гротеску.

Поряд з критикою завойовницької політики великих держав, яким письменник дав прозорі імена: США — Вівенца, Німеччина — Діранда, Англія —Домінора, в цьо­му романі є і картина утопічної держави рівності і бра­терства Сиренії, в яку наприкінці подорожі потрапляє герой. Мелвілл ще вірив у можливість по-справжньому демократичної форми існування людського суспільства. Та вже через три роки в романі про "Мобі Діка, або Білого Кита" така утопія була неможлива.

Над цим твором письменник працював майже два роки, він з'явився друком у 1851 р. У величезному томі втілився весь людський і художній досвід автора, всі його складні, часто суперечливі роздуми над найважливішими філософ­ськими категоріями існування людей і людства, передусім над категоріями Добра і Зла з їх складною діалектикою, одвічним непримиренним двобоєм.

На початку книги Мелвілл наче напророчив собі: "Чим більше ти намагатимешся потішити людей, тим менше вдячності заслужиш у них". Твір з перших днів його існування для читачів викликав збентеження. Він був не­схожий на жоден інший відомий роман. На його сторінках переливалися, як струмені невпинного потоку, найрізно­манітніші образи, картини, сцени, описи, науковоподібні міркування і філософські роздуми тощо. В наш час можна було б умовно порівняти плин Мелвіллової прози з добре відомим читачам XX ст. формами "потоку свідомості".

Дивними були вже перші сторінки "Мобі Діка", на яких замість одного чи двох епіграфів виступали — Етимологія (пояснення походження англійської назви кита та список його назв іншими мовами) і Цитати у кількості майже вісімдесяти, вибрані з усіх можливих видань, де була б бодай коротка згадка про китів. Етимологія і Цитати на­чебто демонстрували велику ерудицію автора, перекону­вали у серйозності його намірів розповісти про китів з науковою докладністю, повно і вичерпно. А також задава­ли дослідникам безліч загадок.

452

Американський романтизм

Американський романтизм

453

Щоправда, початок самої оповіді в романі, здавалося б, не обіцяє несподіванок. Він навіть нагадує традиційний "заспів" давніх добротних розповідей про морські подоро­жі, як-от початок "Робінзона Крузо" Дефо, або пізніших морських романів Купера:

"Звіть мене Ізмаїлом. Кілька років тому, байдуже, скільки саме — зоставшись без грошей чи майже без грошей і без ніякого цікавого діла, що тримало б мене на суходолі, я надумав поплавати по морях, побачити трохи водяної частини світу".

Ніщо у цьому повільному ритмі і спокої перших фраз не віщує естетично дивного, незвичного, небувалого. Та і в перших більш як двох десятках розділів йдеться про звичні для морських романів речі. Прибуття у портове місто, пошуки ночівлі, зустріч з майбутнім товаришем по плаванню на китобойці, вибір судна для плавання і т. д. Щоправда, супутник, з яким Ізмаїл знайомиться за досить дивних і смішних обставин, принц з далекої африканської країни, що з власної волі став гарпунщиком і плаває на християнських суднах, постать надто оригінальна. Але і цей могутній, добрий і щирий чорний язичник попри всі свої дивацтва досить характерний для літератури і Про­світительства, і романтизму. Лише дружні стосунки між ним та Ізмаїлом виходять за норму стосунків Робінзон — П'ятниця. В них більше рівності і взаємоповаги, більше тепла і любові. Ізмаїл виявляє у дружбі з чорним гарпун­ником Квіквегом всю широту і толерантність своєї вдачі. Для нього всі люди рівні, незалежно від походження чи кольору шкіри, всі діти одного Бога, як би вони його не називали і в який би спосіб йому не молилися. Його переконання роблять для нього цілком природним спати в одному ліжку (іншого вільного в заїзді нема) із страхіт­ливо татуйованим Квіквегом, або схилятися перед божком з чорного дерева свого африканського колеги. Органічний демократизм, гуманізм, релігійна й моральна толе­рантність Ізмаїла (що виступає як альтер его автора) робить його не просто духовно привабливою людиною, а й живим втіленням принципів, колись закладених в основи американської демократії. Через те, що в суспільстві вони постійно порушуються, китолов-інтелектуал Ізмаїл часто здається білим круком, диваком-ідеалістом.

Дата добавления: 2015-06-26