Микола Гурович Куліш

План

Драматургія 20-30-х років

1. Загальний огляд розвитку драматургії 20-30-х років.

2. Життя і творчість М.Куліша.

3. Творчість І.Кочерги.

4. І.Дніпровський.

5. К.Буревій.

6. Спиридон Черкасенко. Яків Мамонтов.

7. І.Микитенко (самостійно).

У 20-30-ті роки українська драматургія досягла якісно нового рівня розвитку. Вона пройшла шлях від схематизму перших п'єс до високохудожніх творів з глибоким розкриттям соціально-психологічних конфліктів, повнокровними людськими характерами. Характерна ознака новітньої драматургії - різноманітність жанрово-стильових форм і методів художнього осягнення дійсності. На зміну агітаційній драматургії прийшла драматургія психологічна, яка продовжила тенденції, що йшли від театру українського модерну (Леся Українка, О.Олесь, С.Черкасенко, В.Винниченко).

Її піднесення пов'язане з іменами М.Куліша ("97", "Комуна в степах", "Прощай, село", "Мина Мазайло", "Отак загинув Гуска", "Народний Малахій", "Хулій Хурина", "Закут", "Патетична соната"), І.Кочерги ("Алмазне жорно", "Марко в пеклі", "Фея гіркою мигдалю", "Свіччине весілля"), Я.Мамонтова ("Над безоднею", "Веселий хам"), І.Дніпровського ("Яблуневий полон", „Любов і дим”), І.Микитенка ("Диктатура", "Соло на флейті", "Дівчата нашої країни"), К.Буревія ("Павло Полуботок", "Хами", "Овечі сльози") та ін.

Особливо сприятливим для піднесення театрального життя й формування нового українського театру був початок 20-х років. Театр спирався на національну літературу (хоч і опановував світовий репертуар і мав вплив на неї). Уже в 1918 р. в Києві діяло 3 театри:

Ø Державний драматичний театр (керівник М.Вороний);

Ø Державний народний театр (тут виступала М.Заньковецька і керував П.Саксаганський);

Ø „Молодий театр” (керівник Л.Курбас).

„Молодий театр” Л.Курбаса втілював у життя найскладніший репертуар Західної Європи. А також сміливо вводив в репертуар твори української літератури. На сцені «Молодого театру» Курбас поставив «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» В.Винниченка «Молодість» М. Гальбе, "У гущі" Лесі Українки, «Драматичні етюди» О. Олеся, «Цар Едіп» Софокла. Подією загальнонаціонального масштабу стала постановка Лесем Курбасом поеми Т.Шевченка „Гайдамаки”. У квітні 1919 р. наказом Театрального комітету при наркоматі освіти «Молодий театр» було об'єднано з Державним драмтеатром у Києві. У червні 1920 р. колектив акторів на чолі з Курбасом утворив Київський драмтеатр – Київдрамте. У травні 1921 колектив Київдрамте переїхав до Харкова Державний мандрівний зразковий театр. У 1922 р. в Києві виник театр ім. М.Заньковецької.

Того ж року Л.Курбас на базі свого „Молодого театру” створює мистецьке об’єднання „Березіль”, до якого увійшло близько 250 театральних діячів та акторів. Назва походить від першого місяця весни - березня. Працював 1922-26 у Києві, 1926-33 - у Харкові. Створюючи «Березіль», Л. Курбас виходив із засади, що театр повинен не витворювати, а формувати життєві принципи людей у суспільстві. Творча практика зазнавала впливу експресіонізму і конструктивізму. Театр ставив п'єси світових і українських драматургів: «Макбет» В. Шекспіра, «Змова Феско в Генуї» Ф, Шиллера. «Жакерія» П. Меріме, «Хазяїн», «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «За двома зайцями» М. Старицького та ін. Особливим успіхом користувалися п'єси М. Куліша «Маклена Граса», «Народний Малахій» і «Мина Мазайло». В різні роки в театрі працювали Д. Антонович, А. Бучма, М. Крушельницький, О. Середюк, Н. Титаренко, Н. Ужвій, С. Шагайда, В. Чистякова та інші актори.

Було утворено 5 майстерень (театрального, живописного, музичного, літературного характеру), режисерську лабораторію, що готувала кадри для всіх театрів України, а також близько 20 творчих дослідницьких комісій, станцій, бюро тощо. Метою об’єднання була підготовка молодих кадрів для всіх родів мистецтва. „Березіль” з його чіткою національною та мистецькою позицією постійно зазнавав критики, яка звинувачувала театр у націоналізмі, боротьбі з політикою Комуністичної партії. Це був філософський театр, що показував трагізм нового життя. Це був національний театр, і тому його треба було „знищити” одним із перших. Наприкінці 1933 р. Л. Курбас був заарештований, а театр переформовано у Харківський державний драматичний театр імені Т.Шевченка.

На дещо консервативніших мистецьких засадах залишився тоді театр ім. І.Франка, що був схильний до натуралізму. Він був створений у Вінниці в 1920 році. (1923 р. переїхав до Києва; 1926 р. – до Харкова).

«Професійний» театр 20—30-х років розвивався у двох напрямах, які умовно можна назвати «психологічним» та «експериментальним» театром. «Психологічний» напрям, пов'язаний з таким типом театру, як театр імені І. Франка, керований Г. Юрою. «Експериментальний» тип театру - це, насамперед, пошуки «Березолю», керівник якого Лесь Курбас намагався створити так званий «театр дії», «реф­лексологічний» театр, який, на відміну од театру «психо­логічного», спирався на активну позицію глядача. Л. Кур­бас намагався дати театр, здатний втілювати найскладніші речі світового (насамперед західноєвропейського) репер­туару. Європейський контекст пошуків Л. Курбаса вперше виводив український театр за межі «місцевого колориту», надавав йому всесвітнього значення.

Курбас Лесь (Олександр Степанович, 25.02.1887 – 3.11.1937) - визначний український театральний діяч та режисер. Народився у Сам борі (тепер Львівська обл.) в акторській сім’ї. Оволодів російською, польською та німецькою мовами, самотужки вивчав англійську та норвезьку мови. 1907 - 1908 рр. навчався на філологічному факультеті Віденського університету, вивчав германістику і славістику. 1908 р. Курбас перевівся на філологічний факультет Львівського університету. Восени 1909 р. організував власний драматичний гурток при Львівському університеті. Після вбивства польськими шовіністами українського студентського діяча А. Копка (1.7.1910) проти українських студентів розпочалися репресії, під час яких Курбаса було виключено з університету. З 1911 р. деякий час студіював у Віденській драматичній школі. Влітку 1911 р. Курбаса було запрошено до гуцульського театру «Верховина» Г. Хоткевича, працював одним із режисерів. 1912-1914 рр. - актор театру товариства "Руська бесіда". У вересні 1915р. організував у Тернополі трупу „Тернопільські театральні вечори”. Наприкінці березня 1916 р. Курбас переїхав до Києва. Тут створює "Молодий театр" метою якого було виховання розвиток акторських обдарувань молоді. Під час денікінської окупації Києва Курбас працював над оперою «Тарас Бульба» М. Лисенка У Київському драмтеатрі Курбас здійснив постановку українською мовою п'єси В. Шекспіра «Макбет». Головну роль у ній грав сам Курбас - це був останній його акторський виступ у новій ролі.

Ідеєю Курбаса у цей час було створення єдиної всеукраїнської театральної академії. Поступово ідея академії трансформувала й оформилася у мистецьке об'єднання «Березіль». У 1-й половині 1920-х Курбасом на Одеській кіностудії були поставлені фільми «Вендета», «Макдональд», «Арсенальні».

У березні 1926 на Всеукраїнській театральній нараді було вирішено перевести театр «Березіль» у Харків. Власне у цьому театрі розкрилася творча індивідуальність Курбаса. Маючи можливість експериментувати, творити поний модерний театр Курбас винайшов власну систему сценічного мистецтва. Творча концепція Курбаса органічно поєднувала українське театральне мистецтво з європейською культурою. Він витворив нову систему і сценічних умовностей - систему образного „перетворення” актора, об'єднав у єдине суцільне дійство літературу, театр, музику, малярство філософію і психологію творчості.

Лесь Курбас ще й автор п'єси за мотивами роману Е. Сінклера «Джіммі Хіггінс» (1923), інсценізацій за творами відомих авторів. Власне, саме він може вважа­тися співавтором таких п'єс, що бралися до постановки у «Березолі», як «Комуна в степах», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «97», «Маклена Граса» М. Куліша, «Яб­луневий полон» І. Дніпровського, «Плацдарм» М. Ірчана, «Невідомі солдати» Л. Первомайського.

Близьке знайомство Курбаса і М. Куліша переросло у творчу співпрацю. Об'єднані прагненням творити не тільки справжню українську культуру, а й перебудувати з допомогою театру все духовно-суспільне життя, ставили перед собою велику мету - формувати національну свідомість, виховувати в українців почуття власної гідності та патріотизму і таким чином впливати на процес національного відродження в Україні. Наприкінці 1930 Курбас став керівником реорганізованого Харківського театру малих форм "Веселий пролетарю", раніше з його ініціативи у Харкові театр української опери га театр для дітей. Активна діяльність Курбаса на ниві української національної культури вже 1927 р. викликала необгрунтовані нападки і звинувачення у націоналізмі, формалізмі, відриві від радянської дійсності тощо. Було заборонено п'єсу А. Берга «Войцек», не вийшла на сцену і вистава М. Куліша «Патетична соната». З початку 1931 р. почалося масове цькування Курбаса. До критики долучилися майже всі літературні групи, які «викривали змову» Курбаса і М. Куліша. Сіялась недовіра до Курбаса серед молодих акторів та режисерів. У вересні 1933 р. Курбаса викликав до себе перший секретар ЦК КП(б)У П. Постишев, який вимагав від нього зректися помилок і засудити діяльність М. Хвильового та М. Скрипника, що Курбас відмовився зробити. Саме тому уже 5.10.1933 р. на спеціальному засіданні народного комісаріату освіти Курбаса було усунуто від обов'язків мистецького керівника і театру «Березіль». Згодом його позбавили звання і народного артиста УРСР, присвоєного 1925 р. У жовтні 1933 р. виїхав до Москви з метою поставити на сцені "Короля Ліра" В.Шекспіра. По дорозі до театру його було заарештовано 26.12.1933 р., а згодом заслано на Північ у табори ГУЛАГУ. Розстріляний 3.11.1937р. (офіційні радянські джерела подають дату 15.11.1942р.)

Для драматургії 20-30-х рр. характерним було взаємопроникнення ознак різних жанрів: трагікомедія ("Народний Малахій" М.Куліша, "Княжна Вікторія" Я.Мамонтова). Особливе місце у драматичному жанрі посідає фантастична п'єса, що тяжіє до антиутопії: "Марко в пеклі", "Майстри часу" І.Кочерги, "Радій" М.Ірчана, фантастична драма "Дума про Британку" Ю.Яновського.

Основоположником новітньої української драми став М.Г.Куліш, що першим серед драматургів свого покоління прийшов до психологічного письма, створив модерну драму українського революційного відродження. Він чи не першим створив в українській драматургії цілісну трагедійну форму ("97", "Народний Малахій", "Маклена Граса"), започаткував новітні жанри "сміхової культури" (комедії "Отак загинув Гуска", "Мина Мазайло", "Хулій Хурина"), збагатив арсенал виразних засобів театру. Центральною у творчості М.Куліша завжди була тема людини. Ця тема, як писав Ю.Шерех, „стає на повний зріст і в повній оголеності, без усякого тла, часу й побуту”. Питання "революційного гуманізму" стоять також і в центрі мелодрами "Яблуневий полон" І.Дніпровського.

Біля витоків української модерної драми стояв і Я.Мамонтов. Його драматичні етюди, ліричні драми, п'єси романтичного, символістичного забарвлення йдуть від традицій О.Олеся та В.Винниченка. У драмі "Над безоднею" основна думка зводиться до того, що естетична ідея, як і будь-яка інша вимагає людських жертв. У п'єсі Мамонтова "Веселий Хам" та Винниченковій драмі "Великий Молох" спільним є "психологічна мотивація протиприродного навернення героя до колективної свідомості, отруєної ідеєю жертовного подвигу". Я.Мамонтов своєю творчістю сприяв розвитку жанру трагікомедії ("Княжна Вікторія").

І.Кочерга як митець формувався від впливом символізму ("Песня в бокале", „Фея гіркого мигдалю”, "Алмазне жорно", "Марко в пеклі" та ін.).

Проте є в історії такі часи, й навіть епохи, коли театральна гра накладається на суспільну свідомість і життя. Відома формула В.Шекспіра „весь світ - театр” зазнала вульгарної конкретизації уже в перші два десятиріччя після прем’єри грандіозного спектаклю під назвою „Новий світ на уламках української державності” та загальнолюдського гуманізму. Дійсність у 20-30-х досягла таких карнавальних масштабів, що сам театр цього періоду сприймався як щось вторинне за ступенем трансформації ігрової діяльності.

Спектакль суспільного життя вимагає певного типу героя доби, певного характеру драматичної дії, навіть визначеного жанру – якщо, наприклад, трагедія, то обов’язково оптимістична.

М.Куліш писав: „Я схарактеризував своє 15-річне перебування в партії так: 8 років - з партією, 7 – проти лінії партії в національному питанні”. Саме тому невід’ємною рисою літературної драматургії стає поєднання аспектів буття із замордованим національним питанням. Але це тільки один із аспектів. Найістотнішим є інший аспект – це химерне поєднання апокаліпсису сучасності з обов’язковою присутністю надії на перемогу колективних форм буття. Це бачимо в п’єсах „97” М.Куліша та „Майстрах часу” І.Кочерги, так і у „Диктатурі” І.Микитенка та „Загиблі ескадри” Корнійчука.

У 20-30-ті роки важливою ознакою театрального жит­тя стали дискусії з питань драматургії. Але, на жаль, вони мали не так естетичний, як ідеологічний та політичний ха­рактер і часом сприяли прямому знищенню тих явищ, які не вписувалися у коло соціалістичного реалізму та істо­ричного оптимізму. Так п’єса М.Куліша „Патетична соната” була заборонена на Україні. І з успіхом йшла в Москві поки поступово не були заборонені всі твори М.Куліша і не почалися масові арешти. Так, 26 грудня 1934 р. заарештовують Л.Курбаса і всю його школу.

Остаточна перемога партійно-класового підходу" над умовно-патетичним, фантастичним театром відбилася у творчості І.Микитенка, п'єси якого на той час користувалися великою популярністю («Диктатура», 1929, „Кадри”, „Світіть нам, зорі!”, 1933-1936, "Соло на флейті", "Дівчата нашої країни" та інші). П'єса "Диктатура" відтворює події часів згортання непу і повернення до методів "воєнного комунізму". На село повертається продрозкладка як засіб мобілізації та індустріалізації. Уособленням влади - диктатури пролетаріату - виступає робітник Дудар, вольовий, рішучий. Він втілює авторитарну владу. Селянство постає заляканим, пасивним, а комсомольці, активісти - Небаба і Коваль - готові будь-якою ціною дати владі вже не 4, а 6 тисяч пудів хліба, "з-під землі викопати". Відтворюючи правду життя, І.Микитенко показує як тих, хто протистоїть антинародним діям влади - заможного селянина Чирву, так і тих, хто є нестійким у своїх позиціях – Малоштана, котрий схиляється до намов Чирви, прагне з'ясувати роль диктатури пролетаріату, та потім заповзято бореться з "куркулями", проводить колективізацію... Як бачимо, "позитивні герої" драми І.Микитенка, вдаючись до насильницьких методів виконання плану хлібозаготівлі, руйнують село, штовхаючи його до трагедії голоду.

Морально-етичні проблеми на тлі виробничого конфлікту розробляють І.Микитенко у драмі „Соло на флейті”. Сатирично-гумористичні прийоми використав Микитенко для створення нового типу в драматургії - інтелігента підлабузника, пристосуванця (це аспірант, а згодом учений секретар Ярчук). Керуючись кар'єристською тактикою "боротьби за існування", Ярчук не гребує жодними засобами, повновладно перебираючи місію керівника від директора інституту Бережного. Однак перемагають морально здорові сили - Вересай, аспіранти Рогоз, Убийвовк та ін.

Багато суперечностей було і в творчості О. Корнійчука 30-х рр. На сьогодні вже треба по-новому оцінювати й «Загибель ескадри» (1933), і «Платона Кречета» (1934), й кон'юнктурну «Правду» (1937), й комедію «В степах України» (1940). Саме в цих творах були започатковані ті сталі риси майбутньої драматургії, які почали гальмувати її розвиток у післявоєнні роки.

Суспільно-політичні події наклали відбиток і на історичну драматургію (О.Корнійчук - "Богдан Хмельницький", І.Кочерга – „Свіччине весілля", К.Буревій - "Павло Полуботок" та ін.).

П'єси Я. Галана 20-х років («Дон-Кіхот із Еттенгайму», 1925—1927: «Вантаж», 1927—1928; «Вероніка», 1928— 1929) доводять, що тема ідейного фанатизму була присут­ньою і в драматургії Західної України. Ці ранні п'єси драматурга позначені поетикою модерну, який майже зовсім зникає у його подальшій творчості початку 30-х (у памфлеті «99 %», «Човен хитається», 1930; п'єсі «Осередок», 1932). Є підстави вважати, що у цих творах автор спробував використовувати елементи символізму метерлін-ківського типу («Дон-Кіхот із Еттенгайму», «Вантаж») та експресіонізму («Вероніка»).

20—30-ті рр.—це ще й період народження професійної української кінодраматургії, яка дала світу О. Довженка та винайдений ним жанр кіноповісті (О.Довженко - "Звенигора", "Арсенал", "Земля" та ін.)..

На початку 20-х провідним жанром вітчизняної кіно-продукції були «агітки». Звичайно це були короткі публі­цистичні сюжети або ж лозунги, проілюстровані малюнками-поясненнями й сценками, які об'єднувались нескладною фабулою. Але в цих «нехитрих» фільмах, які майже не вимагали повноцінного сценарію, вже в зародковій фор­мі були присутні окремі елементи нового стилю. Поступо­во окреслювалось і жанрове різноманіття.

Драматургія 20-30-х років чітко розподілена на 2 періоди: до 1934 р. і після нього. Її розвиток було штучно перервано, традиції були кинуті в забуття.

(1892 - 1937)

Миколі Гуровичу Кулішу судилося прожити лише 45 років. Але за цей час він встиг зробити незрівнянно багато. Його творче життя сучасни­ки порівнювали з феєрверком.

Народився митець 6 грудня 1892 року в селі Чаплинки Дніпровського повіту Херсонської губернії у сім'ї убогих селян ("безкінних" - як скаже у автобіографії). Мати за походженням була полтавчанкою, але прийшла у Таврію на заробітки і там залишилася назавжди. Ця неграмотна жінка від природи виявилася обдарованою і мудрою. Вона мала талант розмальовува­ти хати, за що добре платили. Для Миколи вона назавжди залишилася моло­дою: померла, коли синові було всього 8 років. З ранніх літ Миколу вабило привілля й бур'яни, як і малого Шевченка. Про це Куліш залишив такі спогади: "Початок мого дитинства - самотність у хаті й схильність до блукання. Базар вабив мене недогризками, ярмарок - каруселями, церква - процесіями та хоровим співом; весілля своїми обряда­ми і музикою; похорони - поминаннями й бубликами, та ще й те, що на похоронах мене не били". Був непосидючим, і мав через це багато неприєм­ностей. Якось вранці мати зібралася до церкви й на базар, розбудила сина й попросила сидіти вдома, поки вона повернеться Як тільки малий почув, що цілий день ніхто його не контролюватиме, швиденько вдягнувся, замкнув хату й чкурнув до друзів. Він навіть не помітив, що мати залишилася в по­мешканні. Цілий день прийшлося Уляні сидіти під домашнім арештом. Вона наплакалася, згадуючи своє життя, п'яницю чоловіка, тяжкі злидні. Вила­мувати двері жінка не наважилася: хто і за які кошти їх ремонтуватиме, тож визволилася аж під вечір, покликавши через вікно випадкового перехожого, який відімкнув нехитрий замок. Саме в цей час повернувся Микола й ра­дісно закричав: "О мамо! Ви вже прийшли? А пряника принесли? Я щойно вийшов з хати..." І тут уже бідна ненька не витримала, відлупцювала не­слухняного хлопчиська так, що аж далекі сусіди чули його плач та мамин крик: "Оце тобі, щоб ніколи не брехав!" Як і всі сільські діти, малий Куліш мусив працювати з раннього віку. У неповних 8 років мати найняла його до багатого селянина. Наперед виплачені гроші вона необачно витра­тила на хатні потреби, а Микола втік й відмовлявся повертатися наймитува­ти. Лише обіцянка віддати хлопчика восени до школи заставила малого бра­тися до немилої праці пастушка надовго. Як тільки Микола навчився грамо­ти, ніщо вже не могло завадити ні в ранному віці, ні в юнацькому з найменшої нагоди прочитати книжку. Микола практично не обминав жодної бібліоте­ки, і вже в 14 років залюбки розмовляв з дорослими про досягнення світової літератури, проявляючи такі знання класики, які мав далеко не кожен дип­ломований учитель-словесник.

З 1901 по 1905 рр. Микола навчається в Чаплинській початковій школі. Незважаючи на тяжкі злидні й відсутність умов для навчання, хворобливість, вчився охоче й старанно. З 1905 по 1909 рік - хлопчина вже учень чотирикласного міського училища повітового містеч­ка Олешки. Виявляється, щоб здібний хлопчик продовжував освіту, його колишні учителі зібрали для цього 100 карбованців. Та коли закінчилися гроші, Микола позбувся даху над головою і шматка хліба. На щастя, хлоп­чика прийняли до сирітського притулку й він зміг й далі відвідувати учи­лище. Та в цьому притулку завідуючою була "стара карга", з якої пізніше письменник списав шовіністку Баронову-Козино для "Мини Мазайла". Вона знущалася з хлопчика, а він не вмів і не бажав терпіти.

Спрага знань повела Миколу й у п'ятикласну приватну чоловічу гімна­зію, де він навчатиметься у 1909 - 1913 роках. Тут Куліш захопився музикою, літературою, створив драматичний гурток з ровесників і сам для нього писав репертуар. У гімназії Микола Куліш здружився з талановитим хлопчиком Іваном Шевченком, який пізніше ввійшов у літературу під псевдонімом Іван Дніпровський. Жити не було де. Найчастіше Миколу приймали друзі, зокрема брати Невелі, в яких була сестричка Тося з розкішними косами й великими зеленими очима. Між красунею Антоніною і непоказним Мико­лою виникла велика любов, яка виявилася єдиною у їхньому житті. Коли гімназію закрили, здавати гімназійний курс екстерном Микола поїхав аж на Кавказ.

У 1914 році Куліш був при­йнятий на історико-філологічний факультет Одеського університету, але Перша світова війна перекреслила усі плани. Призваний на фронт, Мико­ла злякався, що загине й більше не побачить свою дівчину, а тому, ризику­ючи головою (за дезертирство тоді розстрілювали), на короткий час вирвася до Олешок попрощатися і заручитися з нею. Коли полковник довідався, куди запропастився новобранець, то виніс такий вер­дикт: "Миколу Куліша, що без дозволу покинув був казарму на 5 днів, по­карати - місяць чистити клозети беззмінне". Та виконував цю огидну ро­боту Микола Гурович тільки 5 днів, бо солдатів з атестатами зрілості на­бирали в Одеську школу прапорщиків. Перед відправкою на фронт юнакові дали відпустку, і він знову заквапився до Тоні. Молодята вирішили повінчатися. Не зважаючи на великі перепони, 3 квітня 1915 року у церковці Івана Златоустого молодята взяли шлюб. Непокора такого роду тоді каралася відправленням офіцера на фронт. Щойно обвінчаного посадили на гауптвахту, заявивши, що по­карання - на цілий місяць, але полковник, який симпатизував Миколі, вря­тував його. П'ять місяців молоде подружжя прожило щасливо, а тоді Куліш як доброволець був відправле­ний на фронт. Можемо сказати, що спонукала до такого вчинку Миколу його ж власна совість. Дружині він признався відверто: "От бачиш, мої товариші на фронті кров проливають, а я тут сиджу щасливий і не знаю, яке там лихо!.." Воювати довелося на території Галичини й Литви. В од­ному з боїв через три місяці перебування під кулями Миколу тяжко пора­нило в голову. Після контузії й госпіталю його відправили додому у відпу­стку. Микола поїхав до дружини, яка певний після прощання з ним час учителювала. 24 лютого 1917 року в подружжя народилася дочка Ольга, а трохи пізніше - син Володимир. У кінці квітня Микола ще раз навідався додому з фронту. Був дуже перевтомлений і налаштований песимістично. Дружині на прощання сказав: "Молись. Тосюню, за мене, щоб повернувся ще раз до тебе й до доньки живим". Восени 1917 ного бажання здійснилося.

Куліша обрали головою першої міської ради робітничих, селянських та солдатських депутатів. При уряді Скоропадського більше ніж півроку він відсидів у тюрмі, а при Директорії Петлюри входив до міської управи. У Дніпровському повіті М.Куліш організував товариство "Просвіта" і став його головою по сумісництву. Трохи пізніше Миколу Гуровича призначи­ли завідуючим наросвітою. Прихід у 1919 році денікінців припинив діяльність повіто­вої ради. Директорія дала наказ відступати. Але М.Куліш організував у Херсоні з 1500 олешківських утікачів "Перший Український Дніпровсь­кий Полк" і став "батьком Полку". Згодом Ю.Яновський у романі "Вершники" ці події описав у новелі "Батальйон Шведа", а самого М.Куліша вивів у образі Да­нила Чабана. З метою конспірації Данила у творі названо "майбутнім пись­менником". На час написання роману М.Куліш уже перебував на Соловках. Не ясно, чи був Кулішів "батальйон" більшовицьким, чи належав до військ Грнгорьєва-Тютюнника, які скинули в море десанти Антанти. Про цей період М.Куліш сам планував написати спогади, але так і не встиг здійснити задумане. Влітку 1919 року під час другого наступу Дснікіна Микола Куліш у складі червоної армії відступає на північ України, але, не бахаючи опинитися в еміграції в Росії, зголошується стати розвідником, щоб повернутися додо­му.

Він потрапляє до петлюрівців, які вирішили його розстріляти, але доручили це зробити надто милосердному козакові, який вивів бранців у поле й сказав, щоб тікали, а він буде стріляти в небо. Після цього Микола захворів на тиф.

Є свідчення, що пережите й побачене заставило Куліша дуже скеп­тично ставитися до будь-якої з існуючих партій, і комуністом він став аж у двадцятих роках під тиском обставин (відмовитися від партквитка було небезпечно), а не заради кар'єри. Дружина М.Куліша про прийняття його до партії залишила цікаві спогади: "Як велику почесті, піднесли Миколі і партійний квиток, від якого ніхто не мав тоді права відмовлятися. Все пізніше життя він був в'язнем цього партійного квитка". Сам Куліш про вступ до партії писав: "Особисто великого бажання не було". До цього майбутній драматург співчував есерам, боротьбистам, але себе особисто уявляв "незалежним соціалістом".

Повернувшись в Олешки, Микола створював українські школи, ди­тячі садочки, працював інспектором народної освіти, склав навіть влас­ний буквар "Первинка". Це була перша українська радянська абетка, мате­ріал для якої зібрала дружина за 6 років учителювання. У підручник також ввійшли уривки з "Кобзаря", деякі Кулішеві вірші та оповідання.

Чекісти заарештували Куліша і посадили в тюрму за те, що ще пра­цюючи в Херсоні помічником начальника військової мобілізаційної час­тини, підписував фіктивні лікарняні бюлетні нібито хворим на тиф. Пізніше виявилося, що два Миколині помічники робили це за гроші, наражаючи на небезпеку й відповідальність саме його. Врятувало від розстрілу Кулі­ша те, що Олешківський виконком узяв його на поруки.

У непрості роки збурення в суспільстві до М.Куліша приходить муза. Куліш писав про три сфери своїх захоплень: перша сфера - література, друга - музика (грав на скрипці, диригував), третя - театр. Куліш став свідком страшного голоду, який охопив степову Україну у двадцятих роках. Силою конфісковане в українських хліборобів зерно радянський уряд за безцінь продавав за кордон.

У часи перебування в Одесі (1923 - 1925) працював інспек­тором Одеської облнаросвіти. Як тільки по­явилася п'єса "97" (1925) у Куліша виникла нагода вирватися до Харкова, де ви­рувало мистецьке життя. Нарком освіти О.Шумський запропонував М.Ку­лішеві посаду шкільного інспектора в тогочасній українській столиці.

У Харкові за рік (1925-1926) М.Куліш пише 3 п'єси "Отак загинув Гуска", "Хулій Хурина", "Зона". В останній драмі ще в 1926 ропі автор передбачив загибель свою і своїх однодумців. Але розуміння й підтримки на цьому етапі твор­чості він ще не мав. Тільки участь у "ВАПЛІТЕ", дружба з Лесем Курбасом, Остапом Виш­нею, Павлом Тичиною, Юрієм Яновським дали Кулішеві шанс стати ви­знаним драматургом.

Три з чотирьох шедеврів (комедію "Так загинув Гуска" цензура не пропустила) Куліша: "Народний Малахій", "Мина Мазайло", "Маклена Граса" - дали можливість зійти на вершину, режи­серської творчості Лесю Курбасу.

Та в цей час у країні наступають різкі зміни в гіршу сторону. Щоб врятувати "ВАПЛІТЕ", Хвильовий виходить з цього угруповання, а посаду президента з липня 1926 до закриття організації 14 січня 1928 року займає Миколу Куліша. Це короткочасне президенство не тільки підставило під удар драматурга, а й забирало у нього творчий час, робило Куліша мало не забороненим митцем в Україні. Останнє стосувалося вже 1932 року, коли його п'єси не наважу­вався поставити жоден театр. Микола Гурович робить одчайдушну спробу прорватися до глядачів, написавши драму "Прощай, село". Але й цю п'єсу не дозволяють. Куліш починає переглядати своє ставлення до комуністичної партії та комуністичної ідеї.

У 1927 році з'являється драма "Народний Малахій", яка зриває "пластир індульгенції комунізму", адже голов­ний герой твору божеволіє від невідповідності голубої мрії та чорних ре­алій соціалістичного життя. Тричі Куліш та Курбас переробляли цей твір, стараючись задовільнити вимоги рецензентів. Прем’єра „Народного Малахія” на сцені „Березоля” відбулася 1928 р. Вистава була піддана критиці і знята з репертуару. Лесь Курбас уже приготував до вистави політичну комедію „Мина Мазайло” (1929), теж буде заборонена.(Це показ лицемірства московської політики „українізації” України, яку Куліш показує через образ Мазайла (Мазєніна), дядька Тараса, Мокія (сина Мазайла) та інші. Куліш, можливо, і несвідомо висловив те, що станеться пізніше в репліці, хто стане нищити 20 мільйонів українців).

Причиною заборони став ще й театральний диспут, де в обличчя партійним босам Хвильовий, Куліш і Курбас заявили, що "справжній ми­тець ні перед якою силою не поступиться своїм мистецьким суверенітетом", а Куліш ще й додав, що не збирається обходити національну проблему і розв'язувати її в білих рукавичках". Після цього на сцену не потрапила жод­на п'єса українського автора, зате майже в кожному театрі великих міст йшли "Дні Турбіних" як туга за імперією, яка відроджувалася в дещо іншій іпо­стасі. Під час прийому українських митців Сталіним у 1929 році Куліш сміли­во звернув увагу вождя на суперечливість заборони для українських творів.

У відповідь на "Дні Турбіних" Микола Куліш й написав "Патетичну сона­ту" (1929), яку заборонили в Україні, але режисер Таїров поставив її на сцені Камерного театру в Москві, запросивши на прем'єру членів уряду. Успіх вистави був неймовірний. Німецький письменник Ф.Вольф переклав цю драму німецькою, а у передмові до свого перекладу написав: "Форма "Патетичної сонати" - цієї найбільшої ук­раїнської драматичної поезії - у світовій літературі може бути порівняна тільки з драматичними поемами "Фауст" і "Пер Гюнт". Та "Патетичну сонату" чекала доля розіп'ятого твору.Так, 4 березня 1932 року газета "Правда" надрукувала стат­тю "О "Патетичсской сонате" Кулиша". Підписався під погромницьким матеріалом "Украинец". Це було псевдо Лазаря Кагановнча, який називає п’єсу „фашистською”. "Патетичну сонату" заборонили не тільки в театрі Таїрова, а й у театрах Ленінграда, Іркутська, Баку, де вона з успіхом йшла до того часу.

У 1930 ропі Кулішевій сім'ї дали квартиру у кооперативному пись­менницькому будинку "Слово". В ці роки Куліш знову звертається до теми життя українського села в 1919 – 1930 рр. й водночас про його загибель у драмах „Комуна в степах” (1931), „Прощай село” (1933) (Символізм назви. Середняк Роман ховає гроші й купчу на землю, яку отримав ще при старій владі. Згідно з логікою колективізму героєм в п’єсі став український Павлик Морозов. Син Ільченка Дмитрик, який виказує батька, щоб його прийняли до комсомолу).

У 1932 році виходить постанова про ліквідацію літературних угрупо­вань і створення єдиної Спілки письменників. Між Хвильовим і Кулішем виникає розрив у стосунках, але через спільних знайомих обидва цікав­ляться справами колишнього друга, отже, жаліють про те, що сталося.

На початку 1933 року зацькований пресою Микола Куліш не витри­мав середовища Харкова і, як Хвильовий, зробив подорож по селах Украї­ни. Побував і у своєму рідному, де колись прийшов на світ. Від побаченого волосся піднімалося дибом, і Куліш повернувся до столиці зламаним. Кілька днів він стогнав і кричав, як божевільний.

Смерть Миколи Хвильового теж дуже вразила М.Куліша. Він був присутній при цьому самогубстві. Дружина заховала два Кулішеві нагани, щоб він не повторив крок Хвильового, та чоловік сказав, що це треба було зробити або замість Миколи Хвильового, або вже пізно робити, і заспо­коїв дружину: „Я не зроблю того, що зробив Хвильовий. Я знайду в собі сили і буду боротися до кінця”.

Восени 1933 році Кулішеві з Курбасом ще вдалося поставити у "Бе­резолі" "Маклену Грасу". Ця п'єса виявилася останньою Кулішевою ху­дожньою річчю, яку побачила публіка. Та правляча верхівка прекрасно збагнула підтекст драми, те, що твір не про Польщу, а про Україну, що демонським грачем у ній виступає компартія. Після сьомої вистави п'єсу заборонили, "Березіль" ліквідували. Хоч Куліш після "Маклени Граси" написав ще "Закут" (1929), "Діалоги", "Вічний бунт", „Такі”(1934), але ці твори навіть не дру­кувалися й пропали в роки Другої світової війни. Вики­нутий з партії, позбавлений права заробити на прожиття гонорарами, М.Куліш знаходився під постійним наглядом НКВД.

Коли 1 грудня 1934 року помер у Ялті від туберкульозу Іван Дніпровський, Микола Куліш вирішив їхати у Крим на похорон. На стіл вів поклав свою останню п'єсу "Такі" й довідку, що здав у міліцію ре­вольвер. Дружина згадувала: "Очевидно, вій відчував, що його заареш­тують, бо вранці попросив чистої білизни, теплі чоботи й теплу куртку.

7 грудня 1934 року його заарештували просто на вулиці. Драматур­гові висунули звинувачення у вбивстві першого секретаря Ленінградсько­го обкому партії Кірова, інкримінували приналежність до неіснуючого "Всеукраїнського боротьбистського терористичного центру". Після страш­них катувань Микола Гурович визнав себе членом боротьбистської партії націоналістичної групи ОУН. У цій справі проходило 17 чоловік, серед яких Крушельницький, Епік, Яловий... Всі вони письмово засвідчили, що є терористами. Вистояв лише Валер'ян Підмогильний, який відмовився підписати наклеп на самого себе. Перед тим, як М.Куліша мали везти на Соловки. дружина приїхала до Києва на останнє побачення. Побачивши чоловіка, дружина зрозуміла, що його допи­тували, мучили, що кожне його слово тут вимучене.

Миколу Гуровича Куліша присудили до 10 років Соловків. На відміну від інших, хто проходив по тій же справі, Куліш не мав права працювати, дихати свіжим повітрям, користуватися шпиталем. Для нього була відве­дена камера-одиночка. В таких умовах відбували каторгу з усіх засудже­них українських письменників лише М.Куліш та В.Підмогильний. Звідти письменник старався писати якомога частіше додому. Та листи не тільки переглядалися, а й просто зникали невідомо куди. Останню звістку про себе він подав дружині 15 чер­вня 1937 року. З цього часу на всі запити дружини про Куліша їй відпові­дали однозначно: "Не знаємо!".

Існує дві версії загибелі письменника. Йо­сип Гірняк залишив письмові свідчення, що Куліша, Курбаса і ще багатьох представників української інтелігенції вивезли на баржі далеко від берега, розстріляли і викинули в крижані хвилі Білого моря. Інші джерела вказу­ють на те, що цього письменника разом з Миколою Зеровим розстріляли 3 листопада 1937 року в честь двадцятиріччя більшовицького перевороту.

4 листопада 1956 року Військова колегія Верховного суду СРСР реа­білітувала М. Куліша посмертно "за відсутністю складу злочину". Не дивлячись на це повної правди влада довго не говорила. В підручнику і „Історії української літератури” за 1987 рік можна прочитати таку фразу: „Внаслідок порушення соціальної законності в грудні 1937 р. М.Куліша репресували, в 1942 році його не стало”.

Дата добавления: 2015-06-26