Житіє і подвиги преподобного отця нашого Сави Освяченого 2 страница

Створивши ж кеновію, зібрав у ній братів досить і вручив Павлові, що пустельником був багато часу з Теодором, учнем його. Але Павло в скорому часі із життя переставився, Теодор же прийняв усе господарство і привів у монастир брата свого Сергія й иншого брата — Павла, стрия свого, який пізніше в тій Кастилії начальствував, потім обоє були єпископами в Аїлі та Аматинті. Отець же Сава дуже дбав про те, щоб Кастелійську кеновію наповнити доброчинними мужами, подвижними та досвідченими ченцями. Світським же людям, що хотіли прийняти постриг, як і безбородим юнакам, не давав у тій Кастеліиськіи кеновії ані в лаврі жити, а иншу їм — малу кеновію — з північного боку збудував і наставників досвідчених поставив для навчання новоначальних (послушників) монастирського життя і правил, щоб уміли вони спершу Псалтиря і весь молитовного співу чин і знали всі чернечі устави. Мали заохочуватись же до подвигів і трудів, і берегти розум свій від світських суєтних спогадів, і противитися злим помислам, відсікати свою волю, і бути послушливими, лагід ними, смиренними, мовчазними, бадьорими й обачними, ворожих підступів стерегтися. У таких починаннях чернечих якщо хтось добре справувався, того преподобний у велику кеновію вводив або у лавру. Инших же із новоначальних, ще молодших, відсилав до преподобного отця Теодосія, який відійшов уже від церкви катизматної і побудував монастир, що за тридцять п'ять стадій від лаври у західний бік. Були-бо обоє, Сава і Теодосій, єдині духом та розумом, у всьому згоду між собою мали, через що в Єрусалимі новою апостольською парою — Петром і Павлом — їх називали. Довірено ж їм бути начальством над усім чернечим собором. По переставленню блаженного Маркіяна — архимандрита, коли і святіший патріярх Салюстій помер і зібралися до нього всі із лавр, і з монастирів, з гір же і пустель ченці, — тоді, за одностайним всіх волевиявленням, цих двох отців — Саву і Теодосія — вибрано і поставлено архимандритами усім лаврам і кеновіям, що були навколо Святого Града. З того часу преподобний Теодосій над кеновійними монастирями, преподобний же Сава над отцями-відлюдниками начальствували.

Після відходу до Господа патріярха Салюстія, коли на його місце Ілія на престол возведений був, у той час блаженний Сава землю одну, прилеглу до лаври, купував, — на ній же хотів мати келії для чорноризців, що здалеку приходили. Той, що продавав, багато просив золота, а старець у той час не мав більше, лише пів золотого. Проте надію поклав на Бога, до Нього мав же велику любов та віру, говорячи продавцеві: "Візьми, брате, нині це як завдаток до ранку, зранку ж, якщо всієї ціни не віддам, то нехай і завдатку позбудуся". Була ніч, і ранок наближався, стояв святий на молитві, і тут хтось незнаний увійшов і, давши в руку його сто сімдесят золотих, зразу вийшов, не повівши, хто і звідки є. Преподобний же промислу Божому здивувався і Богові дякував, дав ціну продавцеві і другий притулок для подорожніх збудував — на спочинок братам, що здалека прийшли. Також і Кастильській кеновії два будинки для подорожніх купив: один у Святому Граді поблизу стовпа Давидового, а другий у Єрихоні. У той час прийшли в лавру два брати по крові, родом з Ісаврії, називалися Теодул і Геласій, як Бецал'їл та Оголіяв, премудрі будівничі скинії, — їх же Бог до другого Мойсея, Сави Преподобного, послав, вони ж лаври будівництво здійснили. Створив келій багато, лікарню ж і пекарню, і при потоці купіль, і Велику церкву Пречистої Богородиці. Та нерукотворна церква, що Бог стовпом вогненним Преподобному явив, була вузька, і братам, що їх багато вже зібралося, на співи важко було поміститися. Створив поблизу тої другу — більшу і просторішу — церкву в ім'я Пречистої Богоматері, й освятив її Ілія Патріярх. У цю-бо церкву Богородичну на славослав'я Боже збиратися звелів, а в Богом явлену церкву вірмен привів й установів всенічні співи в недільні дні і великі свята. Дехто з братів-вірмен, тоді йдучи за суєтним єретичним голосом Петра, на прізвисько Фулон, до ангельського трисвятого співу додавали слова такі: "Розпнися за нас, помилуй нас". Те богохульство викорінюючи серед братії, Сава Блаженний звелів вірменам трисвяті співи не вірменською, а грецькою мовою співати. Усю-бо Службу співали по-вірменськи, а трисвяте грецькою, щоб тих богохульних Фулонових слів до Трисвятого вірмени не додавали.

Так добре все будувалося Саві Преподобному, аж поки ті наклепники, що про них уже йшлося, бісівською неприязню поучувані, заздрячи доброму його будівництву, ненавистю проти нього не збунтувалися. Зібравши ж до свого злого однодумства до сорока братів, недосвідчених у житті й розбещених звичаєм, нездоровий розум маючи, багато святому пакостей робили. Той-бо, нещадний до бісів і лагідний до людей, уступаючи неправедному їхньому гніву, залишив лавру і відійшов у краї Скитопольські й осів у пустельному місці при ріці Гадарії. Знайшовши печеру лев'ячу, увійшов до неї. І, помолившись, ліг спочити на ложі лев'ячому: настала-бо ніч. Опівночі ж прийшов лев і, знайшовши в ложі своєму старця, що відпочивав, взяв його за одяг зубами й витягнув з печери, щоб поступився йому з його місця. Преподобний же, збудившися, бачив лева страшного, проте не злякався, але, вставши, зразу почав опівнічні творити молитви. Лев же вийшов, чекаючи, поки закінчить Правило. Старець же, закінчивши нічну молитву, сів знову на місці, де лев лежав, і знову лев увійшов, взяв зубами за край одежі і з печери витягнув отця святого. Говорить же до лева отець: "О звіре, печера простора, обох нас вмістити може, і можемо обидва жити разом, бо один нас Творець створив. Якщо ж ти не хочеш поміститися зі мною, то краще ти піди звідси, я-бо чесніший за тебе, бо Рукою Божою створений і подобою Його вшанований." Це чувши, лев, ніби засоромившися старця, відійшов.

Поки ж блаженний жив у тій печері, дізналися про нього скитополяни і гадаряни й почали до нього приходити. Серед них же був один юнак на ім'я Василій, що покинув світ, постригся в преподобного отця Сави і жив з ним. Розбійники ж, зачувши про постриг Василевий і думаючи, що багато золота приніс у печеру до отця Сави, зі знатних-бо й багатих був юнак той, напали на них уночі і, не знайшовши нічого, здивувалися недбалості їхній і відійшли. І тут побачили двох левів страшних і великих, що їм назустріч ішли, і злякалися сильно, подумавши, що Божа кара постигла їх за те, що посміли напасти на рабів Його, і закричали голосом \ великим до звірів: "Закликаємо вас молитвами отця Сави: відійдіть з дороги, щоб ми минули вас". Леви ж, почувши ім'я святого Сави, відбігли, ніби нагнав їх хто батогом. Розбійники ж здивувалися тим чудом, вернулися до Преподобного й розповіли, що трапилося. Покаялися з діл своїх злих і покинули чинити розбій, зі своєї праці їли. Поживши ж там якийсь час і братів зібравши, Преподобний, ігумена їм же настановивши й Богові їх поручивши, сам, як птах, усамітнився, на безмовне инше пустельне місце відійшов, де, досить безмовствувавши, знову у лавру свою повернувся, думаючи, що вже розкольники перестали нарікати і злоститися. Але побачив їх невиправними, що в попередньому озлобленні перебували, ще ж і більше їх примножилося — було їх до шістдесяти. Плакав за ними, як за загиблими. Умовляв же їх батьківськими словами, але етіопів відбілити не міг: лагідними його вмовляннями більше роздразнювалися. Знову-бо преподобний, уступаючи їхньому гніву, залишив лавру, відійшов у краї Нікопольські й оселився під деревом, що ріжкове називається, плід воно солодкий має. Плоди-бо дерева того їв, гіллям же його накривався. Дізнався ж про нього пан землі тої, створив йому келію, і за кілька днів благодаттю Христовою братам, що до Преподобного зібралися, те місце стало кеновією. Поки там жив блаженний Сава, ненависники його, що в лаврі, поговір пустили серед братів, ніби Саву з'їли звірі в пустелі, і, пішовши до блаженного Ілії-патріярха, казали: "Отець наш, ходячи в пустелях Мертвого моря, левами розшматований, просимо-бо твою святість: звели нам дати ігумена". Блаженний же Ілія, знаючи життя Сави від юности його, каже до чорноризців: "Я вам не вірю, знаю-бо, що праведний є Господь і не покине настільки добродійного отця вашого, не допустить, щоб його звірі з'їли. Але йдіть краще пошукайте отця вашого або помовчіть, сидячи в келіях, поки Бог об'явить його". І повернулися злостиві зі встидом. Надійшов же празник оновлення храму Воскресіння Господнього в Єрусалимі, і коли зібралися всі палестинські єпископи та ігумени, прийшов і преподобний Сава з кількома братами з Нікопольського монастиря. Його ж побачивши, патріярх радий був і, відвівши осібно, просив його знову до лаври своєї повернутися. Він же відмовлявся, кажучи, що понад його сили є управляти й піклуватися про стількох братів, і просив прощення. Патріярх же сказав: "Якщо не послухаєш прохання мого і ради, то не показуйся мені на очі, не можу того знести, щоб трудами твоїми инші володіли". Тоді Сава блаженний, не хочучи, розповів патріярхові про причину відходу свого з лаври: "Не хочу, — каже, — бути винним у сварках і розколах поміж братами". І розповів про збунтованих проти нього ненависників. Не можучи не послухати патріярха, підкорився: учня-бо свого з Нікополя, що з ним прийшов, Нікопольського монастиря ігуменом поставив, а сам пішов у свою лавру. Відіслав же патріярх з ним і писання своє до братів таке: "Вам, у Христі братам, знати велю, що отець ваш Сава живий, а не так, як ви чули і знали, ніби звірами з'їджений, — прийшов-бо до мене на празник. І, затримавши його, я розсудив, що несправедливо було б залишити йому свою лавру, ту, що він з Божою допомогою своїми трудами створив. Сердечно-бо зі всілякою честю отця свого прийміть і у всьому йому коріться, бо не ви його вибрали, але він вас зібрав. Якщо ж із вас хто, зарозумілий і непокірний, не захоче змиритися і покоритися йому, тому наказуємо зразу йти з лаври. Не можна-бо отцеві цьому не прийняти свого місця".

Таке писання було прочитане в лаврі посеред церкви. Вороги, злістю осліплені, здійняли галас і колотнечу, викрикаючи на невинного й чистого серцем отця святого. Одні докоряли, ображали та злословили, инші ж, взявши свій одяг і речі, з лаври вийти поривалися. Ще инші, схопивши сокири, і мотики, і рала, кинулися до келії, що її сам преподобний Сава створив, і зруйнували її до основ з великою люттю; дерево ж і камінь скидали вниз, у поточище, і відійшли звідти до Сукійської лаври. Ігумен же лаври тої Аквилин, муж побожний, не був несвідомий зла їхнього, не прийняв їх, а відігнав від лаври своєї. Вони ж пішли до Текуїтського потоку — там, келії собі влаштувавши, поселилися. Коли цей кукіль від лаври відсіявся, залишилися брати, як пшениця, плодом були благоприємним Богові. Небагато ж часу проминуло, почув святий Сава, де є ті, що від лаври відлучилися, і те, що в скруті великій перебувають. Поклав на коні й осли лаврські багато їжі і поїхав до них, хотівшії і гнів їхній вгамувати, і в скруті допомогти їм. Дехто ж з них, побачивши Блаженного Саву, що до них наближався, казали: "Це і сюди кривий той іде", — та инше злослів'я від гніву й люті говорили. Він же, незлобливий, люб'язно на них поглянув і благі слова їм сказав, їжею їх утішив, бачивши ж скруту їхню, й убогість, і невлаштованість, бо були як вівці без пастиря. Повідомив про все патріярха і просив його, щоб облаштувати їх добре. Плтріярх же вручив йому їх, давши на будову сімдесят зо/отих і багато на потребу. Він же до них прийшов, затримався в них п'ять місяців і побудував їм церкву, і пекарню, і нову лавру побудував. Привів же зі старої лаври одного із досвідчених отців на ім'я Іван, мужа, що мав дар передбачення, і, його ігуменом їм поставивши, у свою лавру повернувся.

Іван же, у тій новій лаврі начальствуючи, пробув сім літ і відійшов до Господа. Переставляючись же, майбутнє передбачив. Просльозився до тих, що обабіч нього сиділи, і сказав: "Це наближаються дні, коли ті, що живуть тут, від православної віри відійдуть і гордовитістю вознесуться самі в собі, але в дерзновенні своєму знищаться, і висота їхня раптово впаде". По Івані був ігуменом Павло, римлянин родом; він лише шість місяців начальствував, але, гамору терпіти не захотівши, утік до Аравії і там в монастирі Северіяновоку помер. Дізнавшись же про втечу Павлову, Сава дав Агапіта, учня свого, ігуменом нової лаври. Той виявив деяких із братів, що мали учення Оригенове, як отруту гаспидську у вустах і як муку та біль під язиком. Серед них же був першим палестинець на ім'я Нон, що хотів здаватися істинним християнином, маючи подобу благочестя, усередині ж повний пустослів'я язичницького, злослів'я маніхейського, Дидимової ж і Єнагрієвої та Оригенової єресі. Таких братів Агапіт знайшов і боявся, аби й инші тими єресями не заразилися, оповістив про них патріярхові і, за його радою, вигнав їх із обителі. По п'яти ж роках і Агапіт переставився, а після нього Мамантові ігуменство доручили. Нон же зі своїми однодумцями, почувши про Агапітове переставлення, повернувся в нову лавру, не боячися блаженного Сави, притаївши отруту єресі своєї. Тим часом преподобний Сава, знайшовши одну печеру, що від старої його лаври за десять стадій містилася, з північного боку близько Кастелії, монастир будував — помагали йому маєтками своїми пресвітер святого Сіону Маркіян зі синами своїми Антонієм та Іваном.

На горбі, де Євдокія-цариця стовп збудувала, у пустелі східній, жили два ченці, що трималися несторієвої єресі. Ними святий отець Сава вельми журився, бо з дороги праведної зблудили. У той час мав він таке видіння: бачилося, ніби в церкві служба відправлялася, і там посеред братів, бачить, стоять і двоє несторіянців. І коли настав час причастя, усі брати без перешкод до Божественних Таїнств приступили і причастилися. Коли мали приступити двоє єретиків до причастя, раптом з'явилися воїни страшні, відкинули їх від причастя і з церкви вигнали. Просив же блаженний воїнів, щоб залишили тих двох ченців у церкві з братами і причаститися їм не боронили. Воїни ж відповідали, кажучи: "Не можна допустити їх до причастя Божественних Таїнств, бо, очевидно, юдеями є, що ані Христа Богом, ані Пречисту Діву Марію Богородицею не сповідують". Через те видіння ще більше сумував блаженний, журячись над загибеллю душ їхніх: багато-бо доклав труду, постячи й молячись за них до Бога, щоб просвітив їх світлом пізнання Істини. Ще ж і до них часто ходив, навчаючи, і караючи, і просячи, і вмовляючи, щоб благодаттю Божою здобути їх для православної Христової Церкви, — і так про спасіння душ людських турбувався. Звів же їх із горба того і в монастир Теодосіїв віддав, а замість них одному з учнів своїх, на ім'я Іван Візантієць, горб вручив, де ж невдовзі і монастир неустанної Божої помочі влаштувався.

Був у великій лаврі чорноризець один на ім'я Яків, єрусалимець родом, поводженням нахабний і гордовитий. Він радився з деякими такими, як сам, ченцями, коли не було тоді в лаврі Сави блаженного: він у пустелі, за звичаєм, великопісний час в усамітненні проводив. Вийшов Яків із лаври і в семиусному рові почав собі монастир будувати — рівний хотів бути преподобному Саві. Коли ж повернувся Сава з пустелі і Якова діло побачив, пішов до нього і вмовляв його, щоб відступив від задуму свого: не є корисно, каже, починати щось нахабством і зарозумілістю, — але той не послухав старця і чинив наперекір словам його. Святий же казав йому: "Якщо не підкоришся, вважай, щоб недосвідченістю не був покараний". Це сказавши, відійшов у свою келію. На Якова ж напали страх і трепіт, і впав у страшну хворобу, у ній же шість місяців лежав, ледве що з'їсти міг. І вже втративши надію на життя, звелів віднести себе до блаженного Сави, щоб випросити прощення при кончині своїй. Його ж побачивши й батьківськими словами повчивши, Сава подав йому руку, з одра підняв, здоровим зробив, ніби анітрохи не хворів. Причастивши ж його Пресвятих Таїнств, їсти йому дав. І вже Яків не повернувся до нового свого творіння, але прийняв послушництво у притулку, прислуговуючи подорожнім. Недбалий же він був у своїй службі: зварив багато бобу, більше, ніж треба, залишилося його після трапези стільки, що й ще один день можна від надлишку того трапезу задовольнити, — він же його через вікно в потік викинув. Ще й не раз, а багато разів так робив. Побачив те отець Сава, зійшов таємно в потік і, викинений біб зібравши, у келію свою приніс, підсушивши його трохи на сонці. Минув якийсь час, зварив Преподобний того бобу і, добре приготувавши його, покликав Якова до себе на обід. Коли вже він відходив, каже старець до Якова: "Пробач, мені, брате, що не пригостив тебе так, як хотів, і не догодив тобі в їжі: не вмію добре готувати страву". Яків же говорить: "Справді, отче, добре приготував ти біб цей, я давно такої страви не їв". Відповів старець: "Повір мені, дитино, що то є той біб, який ти висипав у потік. Знай же: той, хто не може бобу покласти в горнець і приготувати в міру, щоб не змарнувалося, не може монастиря будувати і братією керувати. Так і апостол каже: "Якщо хто не вміє своїм домом управляти, то як про Церкву Божу пильнувати зможе". Чуючи те, Яків, засоромився і за колишню свою жадобу влади, і через недбайливу свою службу із покаянням прощення просив.

Тому Якову, коли сидів у келії своїй, докучав біс нападами похоті тілесної і помислів нечистих. І тривали ті напади довго, не міг більше терпіти Яків, але, взявши ніж, відрізав пристасні уди свої. Був же біль великий і багато витекло крови, почав кликати братів, що поблизу жили, на допомогу. Брати ж, прийшовши й побачивши, що сталося, як могли, лікуванням вгамовували біль його і за немалий час ледве зцілити його змогли. Докотилося це й до вух преподобного Сави, і вигнав старець із лаври Якова, який уже зцілився від рани. Вигнанець пішов до преподобного Теодосія, розповідаючи йому про біду, що з ним трапилася, і про вигнання. Просив його, щоб умовив Саву Преподобного знову прийняти його до лаври і до його келії. Теодосій, схилений проханням братовим, пішов до блаженного Сави, просячи його за вигнаного брата. Сава ж, задля прохання такого отця і друга свого, прийняв Якова, давши йому заповідь, щоб не розмовляв ні з ким, окрім прислуговуючого йому, ані з братами не говорив, не заходив до собору ані з келії своєї не виходив. До того ж від причастя Пречистих та Божественних Таїнств відлучив його. Сидячи в мовчанні, Яків творив плоди, достойні покаяння, багато сліз перед Богом проливаючи, щоб зверху дарувалося йому відпущення. І Сава блаженний через божественне одкровення дізнався, що прощений є гріх Якову. Одного разу преподобний Сава бачив у видінні мужа світлого, що поблизу стояв, і мертвого якогось, що лежав у ногах Якова. Коли за його воскресіння Яків молився, почувся голос зверху, що мовив: "Якове, почуті молитви твої, доторкнися-бо мертвого, і оживе". І коли Яків за велінням доторкнувся мертвого, зразу мертвий воскрес. Муж же світлий до Сави каже: "Це воскрес мертвий, ти ж далі звільни від пут того, хто воскресив". Це бачивши, Сава зразу послав, кличучи до себе Якова, і, звільнивши його від епітимії, дозволив входити йому в собор і з братами причащатися Пречистих Таїнств. Після семи днів свого розрішення Яків до Господа відійшов.

Був преподобний отець наш Сава як дерево прекрасне, що гілля гарне випускає. Так способом святого життя свого і належними до Бога молитвами у лаврі своїй святих отців і подвижних ченців примножував, щоб були святими, як і він святий був, за писаним: "Якщо корінь святий, то й гілки". З тих гілок святих згадаймо блаженного старця Антима, що був із Витанії, у численних чернечих подвигах життя своє провадив. Той на початку свого приходу до лаври збудував собі келію малу з иншого боку потоку, на схід, напроти стовпа преподобного Сави, і перебував у ній тридцять літ. На старість же ослаб і, наблизившися до кінця, у хворобу впав і на одрі лежав. Бачив отець Сава, як він постарівся і в якій недузі лежить, хотів його взяти в одну з келій, ближчих до церкви, щоб там могли відвідувати його брати і служити йому без зусиль. Той же просив, щоб дали йому там померти, де він від початку поселився. І залишений був у своїй келії хворий. Одної ж ночі преподобний Сава, за звичаєм своїм перед ранковим співом на молитву вставши, чув, ніби голосів багато предивних співало. Думав-бо, що утреню співають у церкві, дивувався собі, що без нього і без звичного його благословення утреню співають. І зразу прийшов до церкви, нікого ж не знайшов, ще й двері замкнені, і повернувся, дивуючись, що чув голоси. І знову чув їх, що співали зі всілякою насолодою, співали оце: "Пройду в місце покрову дивного, тоді до дому Божого, в голосі радости і прославлення звуки тих, що святкують". Дізнавшись, звідки ті дивні голоси походять, — що з того боку, де була келія Антима Блаженного, пізнав переставлення його і зразу розбудив церковника, звелів ударити в било, щоб зібралися брати. З них же взявши кількох, пішов у келію старцеву зі свічками та тиміяном.

Увійшовши всередину, нікого иншого не знайшли, лише тіло Антима Блаженного, що лежало мертве, — душа ж його з ангельським співом до Господа відійшла. Взявши те чесне тіло, несли до церкви і співали надгробне, зі святими отцями поклали.

Брат один із Теодосієвого монастиря, тілом міцний, на ім'я Афродисій, на службу відправлений був. Розгнівався в дорозі на осла, що ним пшеницю віз, й ударив його сильно. Осел же від удару того впав і здох. Через те вигнав Афродисія преподобний Теодосій з обителі своєї. Пішов-бо Афродисій до преподобного Сави й у нього перебував досить років з таким великим покаянням, що в благодаті Божій помер, бо дізнався час кончини своєї за сім днів. І просив отця Саву, щоб відпустив його до преподобного Теодосія просити прощення. Послав же з ним Сава учня свого Теодула, говорячи отцеві Теодосію: "Це спільного нашого брата Афродисія прийняв же я колись як чоловіка, нині, благодаттю Христовою, посилаю до тебе ангела". Теодосій же з любов'ю прийняв, пробачив йому й відпустив з миром. Він же, повернувшись до святого Сави, спочив у Господі.

З града Мидава, який з иншого боку Йордану, мешканці часто приходили до Преподобного, приносячи йому що на потребу, а від нього благословення взявши. Серед них був один знатний муж на ім'я Геронтій, що, до Святого Граду прийшовши, у хворобу впав. Хотівши йти на Єлеонську гору помолитися, впав із осла свого, побився і ще гірше розхворівся, що й не сподівався лишитися живим. Його Сава преподобний, єлеєм святим помазавши, зразу зробив здоровим. Якось, коли обідав із Геронтієвим сином Томою і не знайшлося вина, оцет у вино добре перетворив. Одного ж разу, коли зварені гарбузи для робітників згіркли, знаменням хресним солодкість їм повернув. Ішов якось преподобний з Єрихону до Йордану з одним учнем своїм юним, трапилося їм зустріти багато світських людей, з ними ж була дівчина одна вродлива. Коли вони поминули їх, хотів старець випробувати свого учня й каже: "Якою є та дівчина, що нас поминула? Мені здається, що на одне око сліпа". Відповів учень: "Ні, отче, обидва ока має зрячі". Каже старець: "Помиляєшся ти, дитино, одним оком бачить дівчина"'. Він же стояв на своєму, говорячи, що дуже добрі очі має. Каже старець: "Як ти довідався?'' Відповів учень: "Я, отче, дуже приглядався до лиця її і бачив, що її обидва ока зовсім світлі були". Тоді каже йому старець: "Якщо так старанно на лице дивився, то чому не згадав заповіді зі Святого Письма, де сказано: "Сину, хай не здолає тебе бажання чужого добра, хай твої очі тебе не ловлять ані не захоплюйся її бровами? Знай-бо, що відтепер не будеш зі мною в келії, бо не пильнуєш очей своїх". І відіслав його в Кастилію на покару.

Коли був одного разу преподобний у пустелі, яку називають Рува, зустрів його на дорозі лев, що мав у нозі своїй скалку болючу, і, впавши в ноги святому, показував свою лапу, ревучи, ніби просячи, щоб зцілив болість його. Святий же витягнув скалку з ноги його, зменшив біль його, і ходив лев услід святого, служачи йому. Мав же тоді старець зі собою учня на ім'я Флаїс і осла одного, і коли посилав учня на якесь діло, велів леву стерегти осла. Лев же, взявши зубами мотузку, виводив осла на пашу й увечері, напоївши, приводив його до старця. Коли ж минуло декілька днів і лев виконував свою службу, посланий був у якійсь справі Флаїс і, бісівською намовою, впав у гріх нечистий. У той час лев, що пас осла, з'їв його. Флаїс же побачив, що через його гріх лев з'їв осла на його викриття, боявся з'явитися перед старцем і відійшов зажурено в одне село. Старець же довго шукав учня і, знайшовши, привів його до себе і, в келії замкнувши, покаяння наклав на нього. Той же, добре покаявшись, багатьма сльозами очистився від гріха свого — допомагали йому молитви святого його старця, що про спасіння душ людських дбав вельми.

Згадати ж випадає піклування його і про цілу Церкву Божу, коли посилали його в Царгород у справах церковних. Причина послання його починається звідси: Анастасій-цар, єретично мудруючи, заперечував Вселенський четвертий, що в Хадкедоні, святих отців Собор. Збентежив у той час Церкву вельми, вигнав Євтимія, патріярха Царгородського, ще ж і гнівався на Флавіяна Антіохійського і на Ілію Єрусалимського і вигнати їх хотів, бо єресі його не приймали. Ілія хотів царя вмовляти, щоб подав мир Церкві, ігуменів-пустельників із Палестини, серед них же був і Сава, із просьбою до нього послав, написавши таке: "Вибраних рабів Божих, благих же і вірних пустинножителів, а з ними й Саву, що є всій пустелі главою, Палестині світильником, із просьбою посилаємо до Вашої Держави. Ти ж, труди їхні й піт прийнявши, о царю, звели припинити на Церкву напади і не допускай помноження зла. Знаємо-бо, як пильнуєш, щоб догодити Богові, Який дав тобі діядему". Коли досягли святі отці Цареграда і в палати царські входили, Сава останнім з них ішов. Сторожа, що при дверях стояла, бачивши його у вбранні бідному і латаному, як одного з жебраків його затримала й увійти всередину не пустила. Цар же отців, що прийшли до нього, чесно прийняв і послання патріярхове прочитав, питався, хто з них є Савою, його ж патріярх у посланні вихваляє. Переглянулися отці й кажуть, що "разом з нами йшов і не знаємо, де зостався". Зразу цар шукати його звелів. І ледве знайшли його, що десь у закутку стояв і псалми Давидові читав. Коли ж до царя введений був, побачив цар, що перед ним йшов ангел світлоносний, і пізнав, що Сава — чоловік Божий, встав з престолу, честь йому віддав і всім сісти звелів. Досить бесідували, Сава блаженний більше за всіх, що були там, отців старався, вмовляючи царя богонатхненними словами, щоб мир Церквам подав, обіцяючи йому за те від Бога на ворогів перемогу. Мало що прислані отці встигли, і вже були відпущені, Сава преподобний залишився, щоб царя умовляти й патріярха Ілію примирити з ним. І перезимував преподобний у Візантії, часто до царя входячи, про православ'я же і про Єрусалимського патріярха бесідуючи, бо вільний вхід у царське даний був Преподобному, щоб міг коли завгодно входити й виходити без будь-якого від сторожі затримання і допитування. І впросив у той час царя, щоб не гнівався на патріярха і палестинським церквам спокій дарував. Тоді в Єрусалим повернувся, на дорогу дав і обдарував його цар щедро: прийняв-бо з руки його до двох тисяч золотих, що приніс до себе, розділив поміж монастирями своїми; частину ж якусь послав у Муталасійське село, де народився, аби в отчому дворі збудували церкву святих мучеників Косми і Дам'яна.

Блаженний же патріярх Ілія, мир церквам палестинським і собі через Саву отримавши, не багато часу у тиші пожив: єретики безперестанку царя на лють бунтували, наставляючи його проти Христової Церкви і проти її пастирів, щоб пригнічувати їх. Звелів цар бути Собору в Сідоні, поручив старійшинство двом єпископам, що трималися Євтихієвого та Діоскорового зловір'я: Сотирихові, Кесарії Кападокійської єпископу, і Філоксену Ієрапольському, — щоб на соборі тому Халкедонський Собор прокляли, Флавіяна ж та Ілію скинули з престолів їхніх, — що й сталося. Єретики, своє беззаконня здійснивши, блаженного Флавіяна, Антіохійського патріярха, що до собору їхнього пристати не схотів, із безчестям вигнали злочестиві, царя маючи на своєму боці, а замість нього Севір-єретик престол захопив і багато біди православним робив за те, що не хотіли з ним стосунків мати. Послав же свої догмати собору і до Ілії Єрусалимського. Той же, єретичних законоположень не прийнявши, назад відіслав їх. Про це дізнавшись, цар розгнівався на блаженного Ілію страшно і знову ті догмати до Єрусалиму послати велів — через якихось мирян із немалою силою війська, щоб тих, котрі не хочуть, змусили покоритися соборищу їхньому, що був у Сідоні. Коли вони прийшли до Єрусалиму, і велике заворушення було, і патріярх у біді опинився, преподобний Сава зібрав усіх ченців із монастирів своїх і, у Святий Град увійшовши, розігнав присланих Севірових служителів і військо, самого ж Севіра з його однодумцями анатемі перед усіма віддав. І повернулися єретики зі встидом до тих, що посилали їх, розповідаючи про велике православних дерзновення, своє ж велике безчестя. Тоді цар невимовного гніву наповнився, послав до Єрусалиму Олімпія, єпарха Палестинського, з великим військом і звелів, щоб не якимись законами чи судами, але царською владою патріярха Ілію скинули з престолу. Прийшовши з великою силою, Олімпій зразу цареве веління виконав: скинув патріярха без суду й у вигнання в Аїл послав, а на його місце возвів сина Маркіяна-пресвітера Івана, щоб Халкедонський собор проклясти, із Севіром же об'єднатися обіцяв. Про це довідався блаженний Сава і знову, як і спершу, духовне своє військо зібравши, як воєвода якийсь, пішов до Святого Граду. Але вже не застав єпарха Олімпія: той, наказане йому зло здійснивши, радісний до царя повернувся. Сумував дуже Блаженний за неповинним святого патріярха вигнанням, і плакав за ним. Побачив, що новий патріярх Іван єретично мудрствує, звернувся до нього, щоб не мав зв'язків із Севіром, Халкедонський же собор захищав і за нього став аж до крови. Якщо ж ні, то від усіх отців пустельних як єретик буде проклятий. Іван же засоромився, а разом з тим настрашився: боявся таких і стількох багатьох отців богонатхненних, що зі святим Савою прийшли, — відрікся Севіра і всієї єресі, православіє ж, що на Халкедонському соборі утверджене, прийняв. Й утішилися отці святі.

Дата добавления: 2015-06-04