Житіє преподобної матері нашої Меланії Римлянки

Місяця грудня в 31-ий день

Добрий плід від дерева доброго родиться. Свята віть із кореня святого проростає. Добрий плід і віть свята Меланія преподобна проросла від християнських благочестивих батьків. Онукою була тої святої Меланії, названої старшою, що на Нітрійській горі багато отців святих відвідала, багатьом із маєтку свого послужила, у святому ж граді Єрусалимі протягом тридцяти і семи літ, як Авраам, про подорожніх дбала: скільки їх багато зі Сходу, і Заходу, і Півночі, і Півдня знаходили перепочинок! Церквам і монастирям добродійствувала, ченців і черниць у всіляких потребах задовільняла, численні темниці благотворінь її були сповнені. А в Римі, батьківщині своїй, багатьом жінкам і мужам спасіння стала причиною, наставивши їх корисною своєю порадою на путь, що у життя вічне веде.

Її, такої богоугодної жінки, онука була, від сина її народжена, ця Меланія преподобна, у Римі старому, благородства найсвітлішого: і батько ж її, і дід з найпершого синклікту були. Вона, віку дійшовши, бажанням бажала, щоб зберегти дівство своє чистим і про це багато разів батькам своїм настійливими надокучала проханнями. Але тому що в них була одна і не було иншого спадкоємця незчисленних їхніх маєтків і багатств, через те, хоч не хотіла, у чотирнадцять років посватали її мужеві, величністю благородства їй рівному, на ім'я Апініян, що сімнадцятий рік від народження мав. Коли відбувся шлюб і жили вони у подружжі чесному, не змінила Меланія помисла і бажання свого, щоб берегти якщо вже не дівство, то чистоту. Всіляко до повстримности чоловіка свого провадила, часто його вмовляючи і зі сльозами кажучи: "Якими блаженними ми були б, якби у чистоті прожили разом, в юності нашій для Бога працюючи, без сходження плотського. Цього я завжди бажала і бажаю. Були б одне для одного кращого і богоугоднішого життя причиною. Якщо ж юність твоя любострасна це тобі забороняє і не можеш тілесного стерпіти бажання, мене покинь і наміру моєму не будь перешкодою. Ось даю тобі за себе викуп — все своє багатство, рабів і рабинь, золоті і срібні скарби, і незчисленні заощадження. Все те май собі, лише я хай буду від тілесного єднання вільна". Він же їй ані зовсім цього не забороняв, ані цілком не погоджувався її відпустити, але говорив до неї з любов'ю: "Не може цього бути нині, поки не побачимо від себе нашим, що маємо, маєткам, спадкоємця. Ані від доброго твого наміру не відмовлюся: негоже-бо є мужеві в божественному бажанні і доброму ділі бути випередженому жінкою. Але почекаймо, поки Господь дасть плід подружжя нашого, і тоді разом, яке хочеш, виберемо життя". Пристала на раду мужа Меланія, і дав їм Бог плід лона, жіночого роду. Коли народила, зразу Богові на збереження дівства обітувала, борг за себе віддаючи. Його ж бо в собі самій, по неволі подружжю віддана, зберегти не могла, тому в доньці своїй, щоб збереженим був, бажала. Тоді й сама на инше наперед готувалася життя, почала більше навчатися повстримности і тіла умертвління, постячи і всіляке догоджання тілу відкидаючи. Одягу гарного і прикрас дорогоцінних жіночих носити не хотіла, в лазню не ходила, якщо ж коли муж чи батьки переконували піти її в лазню, то не оголювала свого тіла, — лице тільки вмивши, виходила. Рабиням забороняла, щоби не розповідали того нікому ж. Вимагала ж від мужа обітниці його. "Це вже, — казала, — маємо спадкоємця маєткам, перебуваймо ж чистими, як же обіцяв ти мені". Але він не послухав її. Бачачи ж, що його важко вмовити, Меланія надумала таємно втікати в невідомий край, покинувши батька, і матір, і мужа, і дитину, і все багатство — так бажанням божественним і любов'ю чистого життя була охоплена. 1 вчинила б те зразу, якщо б не була стримана радою якихось благорозсудних осіб, які казали їй апостольське слово таке: "Тим, що одружилися, заповідаю не я, але Господь, жінці від мужа не розлучатися". І знову: "Звідки знаєш, жінко, що мужа не спасеш?" Надією на спасіння мужа повернувшись, від задуманої втечі зупинилася. Проте важко було їй бути в рабстві закону подружнього. Носила на тілі гостру волосяницю таємно, хіба якщо знала, коли з мужем бути разом, у той час скидала її, щоб не довідався муж про таке її життя. Проте якось довідалася про те батькова сестра, і насміхалася з волосяної тої одежі, разом же і ганьбою допинала їй, докоряла за таке її починання. Але Меланія багатьма сльозами просила її, щоб не розповідала нікому ж. Тоді ж знову зачала в лоні, і коли наближався час пологів, приспіла ж пам'ять святого мученика Лаврентія, і перебувала цілу ніч без сну, коліна схиляючи, і псалми співаючи, біль природний, що перед народженням буває, здолати намагалася. Був же ранок, але вона не припиняла многотрудні молитви. Примножувалися ж народження болі сильніші, вона ж іще на молитву коліна схиляла, тоді і з молитовного всенічного труду, і з природного болю знемогла — і народила тяжко отроча чоловічого роду, яке, хрещене бувши, відійшло зразу зі світу цього на небесну батьківщину.

Після пологів тих блаженна Меланія найважчим болем була охоплена і наближалася до смерти. Муж же перед одром її стояв, ледве сам живий зостався від сердечного за нею болю і жалю. І біг до церкви, багатьма риданнями до Бога припадаючи, і зверху допомоги найдорожчій своїй просячи дружині. Меланія ж, бачачи час | зручний, щоб до наміру свого привести мужа, послала до нього, що був ще у церкві, кажучи: "Якщо хочеш, щоб живі я і ти були, дай слово перед Богом, що тепер не маєш до мене доторкнутися, але в чистоті до кінця життя жити разом". Муж же, люблячи її невимовно і здоров'я її більше за своє воліючи, підкорився волі її і склав обітницю в церкві перед Богом, щоби далі без тілесного сходження з нею жити. Коли повернувся вісник і Меланії це розповів, зразу зраділа духом і стало їй легше, біль-бо тілесний поступився радості духовній, і правиця поспішила Вишнього, виводячи її намірене бажання на кінець кращий. Коли стала Меланія з одра хвороби, гарний той дівства паросток — донька її, Богові обіцяна, — до Бога відійшла. її смерть більше збудила Апініяна до збереження чистоти, найбільше коли говорила йому Меланія: "Бачиш, що сам Бог на чисте життя нас закликає, якщо б хотів подружжя нашого тілесного, не забирав би дітей наших від нас". І так Апініян і Меланія після тілесного природного подружжя духовне надприродне почали: у пості, молитвах, трудах, плоті умертвленні, один одного до чеснот заохочуючи. І домовилися всі маєтки дарувати Христові руками жебраків, самим же зовсім зректися світу і бути ченцями. Але батьки Меланії сильно того їм боронили. Через те однієї ночі Апініян і Меланія вельми сумували і радилися поміж собою, як би їм виплутатися із заплутаних світу сітей. Раптом відвідала їх зверху якась божественна благодать: відчули-бо велику з Небес добропашність, її ж і розум осягнути, і язик вимовити не може. І сповнилися такої духовної утіхи, що забули всі печалі свої. Відтоді більше бажанням небесних благ охоплені були. Світ і все, що у світі, мерзенне стало їм, і захотіли, все залишивши, таємно втікати кудись і ченцями бути. Але Боже провидіння инакше їм шлях до бажаного влаштувало діла. За короткий час помер батько Меланії, і вільні стали у своїх починаннях Апініян і Меланія. Але тому що багато мали багатства, яке Христові дати обіцяли, через те не зразу від світу і батьківщини відлучилися, але, поки все не роздадуть бідним, вибрали собі перебування на передмісті римськім, в одному із маєтків своїх, і жили, як же почали, чистоту ревно і пильно зберігаючи. А коли таке дивне і богоугодне собі та блаженна двійця вибрала життя, тоді Апініяну двадцять четвертий рік починався, Меланії ж двадцятий сповнювався. І справді чудо велике, що в ті роки, в які ж юності звично, як у печі вавилонській, вогнем плотських пристрастей горіти, ця двіиця свята, що разом жила, понад природу, як отроки, перебували неопалимі. Це ж під наглядом блаженної Меланії. Вона-бо як мудра раба Господня і сама себе пильно пильнувала, і за мужем назирала уважно: була вона мужеві своєму учителькою, наставницею і путі Господньої провідницею. Таке чудесне життя провадячи, продавали маєтки свої і потребуючим роздавали без жалю. Тим часом брат Апініянів на ім'я Севір, бачивши таке їхнє життя, почав, ні за що їх не маючи, маєтки їхні деякі забирати. Розуміючи, що не противляться йому ані ж не зважають на відняті набутки, почав і на більше посягати, все їхнє собі присвоюючи. Вони ж не у злості терпіли, поклавшись на Бога, і лише це засмучувало, що, Христові дароване, іде в руки чоловіка заздрісного, і менше жебракам має податися. Бог же, захищаючи рабів своїх і забираючи від тих, хто кривдить їх, поставив благочестиву царицю Верину. Вона, чуючи про їхнє благоугодне життя і довідавшись, що скривджені є Севіром, прикликала їх до себе і вшанувала вельми. Дивувалася ж благій їхній одежі і такій смиренності і казала Меланії, обіймаючи її: "Блаженна ти, що вибрала собі таке життя". Й обіцяла зразу за них помститися Севіру, але та просила її, щоб не веліла бути помсті, лише щоб переконали його більше не чинити пакости. "Нам, — казали, — краще бути скривдженими, ніж когось скривдити: удареному в щоку наказується в Божественному Письмі, щоб підставити і другу. Дякуємо ж тобі, о владичице, за твій для нас молитовний захист, а помсти Севірові не просимо, більше ж просимо, щоб ніхто через нас не постраждав. Достатньо нам того, якщо відтепер перестане зло чинити і віднімати те, що є не наше, а Христове, і Христових рабів, сиріт, і вдів, жебраків та убогих". Ще ж просили царицю, щоб вільно змогли без всілякої перешкоди продати маєтки більші, які мали, — гради, села, не лише в Італії, землі Римській, але і в Сицилії, в Іспанії, Галії і в Британії. Настільки ж батьки Меланії були багаті, що після царя не було від них багатшого нікого. І дано було Апініянові і Меланії ту свободу, щоб безборонно своє всюди продавати, як же схочуть. Захотіла Меланія сестрі царській якісь дорогоцінні дати дари, але вона з того не захотіла взяти нічого, маючи за святотатство брати щось із речей, дарованих Христові. І знову відпущена була із палат царських у своє перебування з великою честю. Видно і з цього велике її багатство, яке Богові дарували, що в Римі дому їхнього ніхто не міг купити за достойну ціну — пізніше варварами був спалений, за меншу ціну проданий, і гроші ті були роздані убогим. Без сумніву можна сказати, що та чесна двійця більше до Бога прагнення показала, ніж Иов: він-бо, неволею багатство своє згубивши, дякував Богові, ці ж вольною волею стількох багатств позбулися й убогість поцілували. Було спочатку життя таке наче сумне й не зовсім легке, але пізніше легке і всілякої утіхи духовної сповнене. Ярмо-бо Христове добре і тягар його легкий є. Намагався диявол спокусити їх золотолюбством: якось-бо сила-силенна золота за продані поля в дім їхній принесена була — вкладав їм якусь до золота любов. Але Меланія, відчувши змія, зразу розтоптала голову його, маючи золото за болото й нещадно його на убогих витрачаючи. Розповідала ж блаженна про себе таке: "Був у мене, — казала, — один маєток і палата на місці високому і вельми гарному, що всі инші маєтки перевищує. З одного боку було море, згори було видно, як по ньому кораблі плавають, рибалки рибу ловлять, з другого ж боку — дерева високі, поля злачні, сади і вертогради надзвичайні. Тут лазні вельми гарно влаштовані, тут джерела водні, тут різних птахів співи, тут звірів у загороджених для них місцях всілякого роду і лови їх вельми утішні. І вкладав ворог помисел, щоб жаліла я за маєтком тим і не продавала заради такої його краси, але собі для перебування затримала. Божою ж благодаттю пізнавши підступ ворожий і до райських поселень розум повернувши, зразу продала маєток той і ціну віддала Христові моєму". З проданих же в Італії нею маєтків щедроти її, як ріки великі, у всі кінці землі текли: посилала-бо великі милостині у всю вселенну, у Месопотамію, і Фінікію, Сирію ж, і Єгипет, і Палестину. Церквам, і монастирям, чоловічим і жіночим, і заїжджим домам, і лікарням, сиротам, і вдовам, тим, що в путах і темницях, і на викуплення з полону. І наповнювався щедрою її рукою Схід і Захід. Говориться ж про неї і таке, що десь цілі острови на місцях мирних купувала і монастирі на них створювала, на прогодування чину духовному дарувала. Церкви ж святі повсюди прикрашали золотом і сріблом, ризами ж священичими золототканими і всілякими найдорожчими прикрасами. Тоді трохи ще непроданого в Італії залишивши, матір же Меланії, що живою ще була, зі собою взявши, сіли на корабель і відплили на Сицилію, щоб побачити свої там маєтки і продати їх і щоб блаженного єпископа Павлина, свого у Святому Дусі отця, відвідати. Після її відходу з Риму за короткий час напали варвари, все, що навколо града, і всю італійську землю вогнем і мечем спустошили. І добре зробила свята, Бог так влаштував, що перед тим поганим часом продала свої маєтки. Те, що мало марно загинути без всілякої від Бога винагороди, те обернеться сторицею у вічному житті. Ще ж і земне своє здоров'я зберегли цілим, пішовши з Італії, як Лот із Содоми, перед лютим варварським зруйнуванням. Коли були в Сицилії і побаченням зі святим Павлином утішилися, і все щодо тамтешніх маєтків влаштували, відплили до Лівії і Картагену. Коли ж плили по морі, почалася буря велика і шторм на багато днів, що вже води в кораблі бракувало: було ж гребців і слуг багато і терпіли спрагу. Розуміла-бо свята Меланія, що путь їхня, в Ливію намірена, не є за благоволінням Божим, звеліла првернути вітрила услід за вітром, покладаючись на Бога, щоб, куди Він захоче, туди корабель відправити. І так скоро вітром несені були, пристали до одного острова — його ж декілька днів перед їхнім приходом варвари, несподівано напавши, полонили і силу-силенну мужів, і жінок, і дітей з собою відвели. Послали ж варвари до тих, що залишилися, мешканців острова того, сповіщаючи, щоб швидше, якщо хочуть, викуповували полонених, якщо ж ні, то весь полон мечем посічений буде. І був людям острова того плач подвійний: і тому, що стільки душ рідних в полон відійшло, і тому, що там від меча мали померти, і не було ніякої на вибавлення їх надії, оскільки мало хто мав чим викупити своїх через нестатки. Почув єпископ острова того про корабель римський, що пристав до них, прийшов просити милостині на викуплення полонених — і отримав понад сподівання: Меланія-бо з мужем своїм, змилосердившись над ним, стільки дали золота, скільки достатньо було на викуплення всього полону. Коли від'їхали ж вони з того острова, мали вітер тихий, що на допомогу їм віяв, і скоро Картагену досягли. Там зійшли з корабля, звичні свої діла милосердя здійснювали, церквам і монастирям благотворили, жебраків і хворох розвеселяли. Град, в ньому ж досить прожили часу, називався Тагаста, у ньому був один пресвітер на ім'я Алимпій, муж словесний і учений, гідний наслідування. Його полюбивши, вони великою вельми красою церкву його прикрасили і багато поля церкві тій купили. Ще ж і два монастирі там побудували. Один чоловічий — на вісімдесят ченців, а другий жіночий — на сто тридцять черниць. І всілякі потреби і маєтки монастиря того забезпечили. Навчалася ж Меланія свята більшого посту і повстримности, спершу що другий день куштуючи, тоді що третій, тоді весь тиждень без їжі перебувала, окрім суботи і неділі. Діло рук її було то писати, вельми-бо красно і без прогрішення писала, то ж одяг шити убогим. Книги ж писала, бо добрі були, веліла продавати — й отримана ціна була для бідних, з праці рук її отримана. Читанню Божественного Писання вельми віддавалася: коли руки її від роботи чи писання втомлювалися, то читала багато, очима трудилася. Якщо ж і очі від читання довгого знемагали, слух використовувала, просячи инших читати, — сама ж слухала. Звичай у неї був щороку три рази Старий і Новий прочитати Завіт, а ті, що найвизначніші в них слова, — їх, у пам'яті утвердивши, в устах мала завжди. Сон її був заледве дві години уночі, і то не на ліжку, але на землі, на поганім якімсь веретищі. Казала ж: "Не треба ніколи спати, бо ж не знаємо, в котру годину злодій прийде". Такого пильного життя навчала і своїх, що служили їй, дівчат, але і юнаків немало до чистоти і дівства збереження намовляла — і багато душ невірних здобула і привела до Бога. Сім років у Картагені проживши, захотіла бачити святі єрусалимські місця. Сівши-бо в корабель з матір'ю і з тим, що був колись по плоті мужем її, а тоді вже духовним братом і співпостником, вирушили в плавання. І, несені добрим вітром, пристали до Олександрії і цілували Кирила святого, архиєпископа Олександрійського, та иншого одного провидця, мужа на ім'я Теодор. І скористали досить із розмови з ними, знову за морську путь взялися і досягли святого града Єрусалиму, де ж із великим зворушенням і невимовною серця насолодою обходили святі Місця, які Господь наш і Пречиста Богоматір своїми найсвятішими освятили ногами. Біля Гробу Господнього блаженна Меланія щоночі з вечора на молитву замикалася. Там скільки гарячих до Христа Господа підносила молитов, плачучи, припадаючи, Гріб Господній обнімаючи і солодко цілуючи! Поки вони затрималися в Єрусалимі, залишок маєтків, що в Італії були, один вірний їм друг продав і гроші до них в Єрусалим прислав. Захотіли ще іти до Єгипту відвідати і побачити там отців-пустельників і послужити їм зі своїх маєтків. Матір-бо, як дуже стару і перемучену, у Святому Граді залишили, щоб влаштувала дім на перебування при горі Еліонській, а самі в дорогу відплили. Коли ж у Єгипті були, обійшли пустельних отців із богонатхненних їхніх бесід велику душі своїй зібрали користь. Багатьом же і там потребуючим щедроти свої показали. Здобули ж немало від отців безкорисливих, таких, що ніяк не хотіли взяти від них милостиню, втікали від золота, ніби від укусу змії. З них же був один на ім'я Єфестіон. До нього ж прийшли і багато просили його, щоб прийняв від них декілька золотих — не захотів прийняти. Меланія-бо блаженна, обходячи келію його і розгледівши надбання пустельника, нічого більше не знайшла, лише рогозину, і відро, і трохи сухого хліба, і коробчину із сіллю — потайки-бо поклала золото в ту коробчину і сіллю прикрила. Коли вони відійшли від нього, не утаїлося те від страця, бо зразу золото, в солі заховане, знайшов, за ними поспішив, голосно кличучи їх, щоб стали і трохи почекали. Коли вони стали, показав старець в руці золото і сказав: "Не потрібне воно мені, не знаю-бо, на що маю його використати, візьміть собі своє назад". Вони ж сказали: "Якщо тобі не потрібне, то иншим віддай". Старець відповідав: "1 хто тут цього потребує? Безлюдне-бо, як бачите, це місце". Вони ж не хотіли від старця взяти свого золота — він у ріку вкинув його і в келію повернувся. Знову звідти прийшли в Олександрію, тоді в Нітрію, всюди постницькі оселі обходили, як бджоли, що по різних квітках літають і меду збирають солод. Тоді повернулися до Єрусалиму, сповнені благ духовних, зібраних від розмов зі святими отцями-пустельниками, і знайшли, як же хотіли, влаштований собі дім при Еліоні, гам-бо й оселилися. І замкнулася Меланія в кімнаті тісній, поклавши собі заповіт, щоб ані вона нікого не бачила, ані її ніхто не бачив, лише один раз на тиждень матір і духовний її брат Апініян могли її відвідувати. І перебувала у тому заперті чотирнадцять літ. Тоді мати її, добрих справ і благих надій сповнена, переставилася. Меланія-бо, відповідну померлій матері службу відправивши, знову замкнулася в тісній і вельми темній хатині і перебувала в ній рік один. Після цього слава про неї всюди розійшлася, і багато до неї задля користи приходити почали — вийшла із затвору для спасіння инших і влаштувала монастир, дев'яносно дівиць і більше зібравши. Багато ж до неї і з очевидних грішниць сходилося і на путь покаяння нею наставлялося, богоугодно жили. Стала в тому монастирі ігуменею, а сама всім служила ніби раба і, як мати, за всіх дбала. Навчала ж сестер різних чеснот, чистоти насампред, тоді любови, без неї ж ніяка чеснота досконалою бути не може, після цього смирення, послуху, терпіння і незлостивости. Розповідала і повість таку. Прийшов колись один юнак до великого старця, хотівши стати його учнем. Старець же, спочатку показуючи, яким учневі бути належить, звелів йому взяти палицю і бити стовп, що при воротах стояв, ударами міцними, ногами наскакуючи і топчучи. Учень же, слухаючи старця, бив по стовпі бездушно, скільки міг. Спитав старець юнака: "Чи противиться тобі той стовп, якого б'єш? І чи образився? Чи, може, втік з місця свого, чи на тебе кинувся?" Відповідав юнак: "Ні". Казав старець: "Бий-бо його сильніше і доклади до биття слів жорстокіших, дошкуляй, докоряй, збезчещуй, ганьби і всіляко злослов його". Коли зробив же і це юнак, став старець: "Хіба стовп збезчещений розгнівався на тебе? Чи хіба сказав щось всупереч? Хіба нарікав чи взаємно докоряв?" Відповідав юнак: "Ні, отче, яіс-бо стовп відповісти чи розгніватися мав, якщо неживий і бездушний?" Казав знову старець: "Якщо можеш бути таким, як той стовп, не гніватися на тих, що б'ють, не втікати від ран, ані не сперечатися з тими, що наказують, ані не докоряти супроти докоряючих, але безперестанку, як стовп непохитний, зі скорботами всілякими перебуватимеш, то ходи і будь нам учнем. Якщо ж ні, то ані до дверей наших не наближайся". Такою повістю блаженна поучала сестер терпіння і незлостивости, багато виховувала їх, і було їм вельми на користь. Ще ж і церкву вибудувала в монастирі тому прекрасну, і постаралася, щоб освячена була святими пророка Захари, первомученика Стефана і сорока мучеників мощами.

Після цього духовний її брат, що був спершу плотським подружжям, блаженний Апініян, добре угодивши Господеві, в чернечому вже чині, до Бога відійшов. Меланія ж те, що до чесного поховання належало, зробила і себе до відходу готувала, сподіваючись померти скоро, але провидіння Вишнього продовжило їй життя на спасіння инших. Ще ж створила по смерті колишнього мужа свого монастир чоловічий і вже остаточно витратила маєток, все віддавши на славу Божу, і була вбога тілом та, що духом давно вбогість обцілувала. Тим часом передане їй було послання з Царгорода від стрия її на ім'я Волусіян Римлянин. Того-бо Волусіяна тоді зробили антипатом Римського града, прийшов з Риму посланцем до царя у Візантію і хотів вельми бачитися з братанкою своєю Меланією преподобною. Через те зумисне в Єрусалим послав до неї, просячи її прийти у Візантію до нього, щоб зустрітися. Не хотіла спершу іти Меланія до нього, бо він ще в еллінському нечесті перебував. Але, за порадою духовних отців, пішла, спонукана надією навернути його до Бога. Коли йшла вона і де траплялося увійти у град, всюди велика їй честь від усіх віддавалася: Бог-бо ту, що Його прославляла, прославляв. Зустрічали-бо її архиєреї, і священики, і старійшини градські, і люди, і монастирів засновники, і приймали люб'язно ніби ту, що з неба зійшла, — на цілий-бо світ світлом чеснот і святого життя свого сіяла. Лики ж освячених і простих зустрічаючи, і далеко проводжаючи їх, велику почесть чинили. Коли ж була у царському граді, також вельми пошанована була царем Теодосієм-молодшим, і царицею його Євдокією, і святішим патріярхом Проклом. Знайшла ж стрия свого Волусіяна, що в недугу впав. її ж побачивши, стрий дивувався вельми чернечій її одежі і тіла умертвленню: лице-бо її висохло від багатьох постів і трудів і колишня краса зів'яла. І казав Волусіян: "О, якою тебе нині бачу, люба Меланіє". Але яка потреба в довгій розповіді. Преподобна Меланія то завдяки собі, то святішому Проклові, а найбільше своєю богонатхненною бесідою і корисними вмовляннями те зробила незабаром, що стрий її відвернувся від нечестя еллінського, і хрещений був, і Божественних Таїнств сподобився, по небагатьох днях там же і дух свій передав Богові і похований був руками її. Досить там перебуваючи часу, багатьох від єресі Несторієвої, яка дуже тоді Церкву бентежила, до правовір'я навернула. Правовірних же не зваблюватися вмовляла. І така в неї була з Божого дару премудрість, що нічого не могли несторіянів софістичні хитросплетені гадання їй зробити. З ранку до вечора про правовір я тим, що питали її, премудрі давала відповіді, що цілий царський град дивувався такій премудрості її, — вельми-бо книжна була преподобна, всі роки свої на читання Божественного Писання витратила і благодаті Духа Святого сповнилася. Після цього знову блаженна до Єрусалиму повернулася і, наближаючись до кончини своєї, до доброго відходу готувалася. Дався ж їй зцілення дар, і багато хворіб зцілювала — про них же небагато скажемо, щоб повідомити про Божу, що в неї вселилася, благодать. Цариця Євдокія, нарікши собі Меланію преподобну матір'ю духовною, прийшла в Єрусалим — і щоб поклонитися святим місцям, і щоб відвідати духовну свою матір. Та цариця випадково ногу собі в суглобі вивихнула, і боліла їй дуже, що ані ступити не могла. Меланія ж свята лише торкнулася ноги її — і зразу та виправилася і стала здоровою. Жінка одна, юна роками, мучена була бісом. І загородив їй біс уста настільки, що анітрохи відкрити їх не можна було, ані слова якого вимовити, ані їжі скуштувати — і вже від довгого голодування, більше, ніж катування бісівського, загрожувала їй смерть. Ту жінку Меланія преподобна молитвою і помазанням єлею святого зцілила — вийшов-бо з неї біс, і відкрилися уста на вдячність і славослів'я Боже, і, їжі скуштувавши, стала здоровою. Инша жінка, що мала в утробі, зближалася до пологів — і не могла: помер бо в утробі її плід, а коли народжувала, охопили її болі, при смерті була. І тій жінці помогли святої Меланії молитви. Лише-бо пояс преподобної на грудях жінки хворої поклали — зразу вона звільнилася від тяжі, вийшов-бо мервий плід з неї, і стало їй легше. І заговорила, бо спершу ані слова вимовити не могла. Предбачивши ж свій до Бога відхід, преподобна обійшла святі в Єрусалимі місця і навколишні у Вифлеємі та Галилеї. Коли надійшов празник Різдва Христового, була на всенічному чуванні у Вертепі, де ж Господь народився, і там одній із сестер, родичці своїй, що при ній невідступно була, провістила, що останнє вже з ними відбуває Христового Різдва святкування. І плакала родичка її вельми. Тоді на день святого первомученика Стефана була в храмі на всенічних співах. Того дня в обителі своїй, прочитуючи сестрам про убивство святого первомученика, додала до них сказати і таке, що останнє вже читання прочитала їм, — і був плач великий за нею серед сестер: розуміли-бо, що вже хоче відійти від тутешніх. Вона ж богонатхненними словами, як же звичайно було для неї, утішала їх багато, повчаючи досить на чесноти. Тоді зайшла в церкву і помолилася, кажучи: "Господи, Боже, Якого ж вибрала собі і полюбила спочатку, Якого ж більше шлюбу і багатства, слави й насолод вибрала, Якому ж від народження свого тіло і душу вручила, Якого ж страхом прилипла кість до плоті моєї, Ти ж утримав руку праву мою і порадою Своєю наставив мене. Ти і нині почуй голос мій, і ці сльози хай зрушать потоки Твого милосердя, і всі гріховні мої скверни, вільні і невільні, очисти. Даруй мені путь до Тебе без всілякої бентеги і перешкод, щоб не затримали мене повітряні злі біси. Знаєш смертну природу нашу, о Безсмертний! Знаєш, о Чоловіколюбче, що нема чоловіка без скверни, нема такого, на кого б не зміг знайти якоїсь вини противний, якщо б і один день був чийогось життя, але ти, Владико, всі гріхи мої відкинувши, постав мене чистою на суді Твоєму". Коли так вона молилася і ще молитви не докінчила, почала хворіти тілом. Вона ж, хоч і дуже від болю знемагала, не переставала трудитися, на звичні церковні співи ходила і достатніми повчаннями зранку сестер своїх наставляла. Тоді причастилася пречистих і Божественних Таїнств з руки єпископа Елевтеропольського, що відвідати її з клиром прийшов. І родичку свою, що через розлуку гірко ридала, разом же і всіх сестер словами утішивши й останнє цілування всім давши, останнє вимовила слово це: "Яка воля Господа, хай так буде". І з тим словом передала дух свій в руки Божі, просто на одрі лягла і, очі добре замкнувши, руки, як же належить, сама на грудях своїх хрестоподібно поклала грудня місяця в 31-ий день. Зійшлися на похорон її всі монастирі з околиць Святого Града, ченці і черниці. І, всенічні псалмоспіви над нею співаючи, поховали її чесно. Душа ж її свята вселилася у дворі Господа свого, Його ж полюбила, і для Нього ж працювала ревно у всі дні життя свого, Його ж слави зі всіма святими спільниця є і за нас, грішних, молить там Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного в Тройці Бога, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той же день пам'ять преподобного отця нашого Зотика Пресвітера, сиріт годувальника, який із великим Константином-царем з Риму в Константинополь прийшов. Спершу магістерським вшанований був саном. Тоді від мирської чести і суєти відвернувся. Пресвітерство прийнявши і створивши лікарні та притулки для подорожніх, годував жебраків, сиріт і вдовиць і зцілював хворих, і подорожнім давав спочинок. У дні ж ті поширилася в граді недуга прокази, і царський наказ вийшов, щоб кожний прокажений в море був вкинений. Преподобний Зотик у слуг, які царське веління виконували, золотом прокажених викуповував і окремі їм за містом лікарні створював, маючи над ними опіку. Знайомий же був із царем, взяв у нього, ніби досвідчений купець, багато золота, щоб купити дорогоцінні бісери, каміння чесне і світле задля прикрас царських — і витратив взяте золото на убогих, і хворих, і прокажених. Константин же, син Великого Константина, після переставлення батька свого царював. Заразився Арієвою єрессю і гонив правовірних, не любив і Зотика святого, як вельми благочестивого. Його ж, коли спитав про дорогоцінні камені і бісери, на які ж багато золота взяв зі скарбниць царських, преподобний повів до лікарні. І показав йому прокажених і хворих, і сказав: "Це, царю, живе каміння і пресвітлі бісери, їх же немалим трудом і великою ціною здобув на спасіння ваше". Цар же розгнівався на святого, звелів прив'язати його до мулів диких і гнати по шляхах і полях. І так по камінні волочений він був, розтерзали його на частини; тоді, коли з гори мули швидко волокли його, до решти розсипалися його кості. І передав душу свою в руки Тоспода свого. А на тому місці, де ж помер, джерело води чистої і солодкої закипіло, і зцілювалися тою водою всілякі хвороби на прославлення Угодника Божого, на славу ж і честь єдиного в Тройці Бога, Якого всі славлять і Якому всі поклоняються навіки. Амінь.

Дата добавления: 2015-06-04