Житіє преподобного отця нашого Антонія Великого 2 страница

За якийсь час просили преподобного брати, щоб відвідав їх. І, переможений любов'ю отчою, разом з ними, поклавши на верблюда воду і хліб, пішов, бо, окрім монастирського місця, води в дорозі не було. Проте посеред дороги вода їм закінчилася, і через те, що сонце пекло, була небезпека, що всі помруть. Обійшли ж навколо, шукаючи в долинах хоч краплі дощової, — не знайшли, і верблюд вже здихав, опалений спекою. Старець же, таку скруту бачачи, до звичної допомоги молитовної прибіг: трохи від них відступивши, схилив коліна і молитовні руки підніс до Господа — і зразу на місці тому джерело закипіло, і всі разом з джерела того досить пили, і, в посуд набравши, подорожували, і прибули до тих братів, до яких хотіли. Ті ж усі назустріч вийшли старцеві і, чесно його цілуючи, через благословення раділи. Він же, як закон чи бажаний дар згори приносячи, духовну подавав їм їжу, похваляв подвиги тих, що постаріли, і молодих наставляв. Тоді, нітрохи не затримуючися, скоро знову на своє місце повернувся. Маючи ж над духами нечистими владу, преподобний багатьох від мук їхніх вибавив, проганяючи бісівську з людей силу, як же про те розлого Атанасій Великий у житії його пише. Й инші різні хвороби зцілював молитвою. І пророчого дару сповнений був, передбачаючи майбутнє, і те, що далеко було, бачив, ніби тут присутнє. Якось ішло двоє братів до нього здалеку, забракло їм води в дорозі, і помер один від спраги — Господь так розсудив. Другий же лежав на землі, чекаючи на смерть. Антоній же сидів на горі, швидко до себе двох ченців, що при ньому були, прикликавши, звелів їм, щоб, кухоль води взявши, поспішили шляхом до Єгипту, мовивши: "Один брат, що сюди ішов, переставився до Господа. І другий, якщо не поспішите на допомогу, також помре". І, за велінням його, монахи поспішили, знайшли, як же сказав старець, знемагаючого від спраги брата, напоїли і зі собою взяли, а померлого поховали. Знову в инший час сидів він на горі, очі піднісши до неба, бачив одну душу, що вгору сходила, веселилися за неї ангели і до неба відпроваджували. Цьому дивуючись, помолився, щоб зрозуміти видіння, і зразу голос до нього був: "Ця душа Амонія-ченця, що в Нитрії перебував". Був же Амоній мужем старим, який з юности до кончини своєї прожив праведно і преподобно, як же у житії його у четвертий день жовтня пишеться. Місце, де був Антоній, розташоване на відстані тринадцятьох днів дороги від Нитрії. Учні ж Ан-тонієві бачили старця свого веселого і дивувалися, тож поспішили, просячи його, щоб причину веселости своєї і здивування їхнього розповів їм. І сказав до них: "Нині Амоній спочив". Був-бо знайомий їм Амоній, бо часто приходив туди. Бони ж, назнаменувавши день той, тих братів, що прийшли з Нитрії через тринадцять днів, питали, чи того ж дня і години спочив Амоній, у який же душу його, що зносилася, старець бачив. І дуже дивувався чистоті душі Антонія, що річ, яка так далеко сталася, скоро побачив.

Хотів якось їсти преподобний, коли дев'ята година надійшла, і, вставши помолитися, був у безпам'ятстві, і видно було, як повітрям його несло. Перегороджували ж дорогу повітряні біси і не давали пройти повз них. Ангели ж противилися їм і з'ясовували причину затримання. Ті ж від народження Антонієвого гріхи його знайти намагалися. І загородили ангели уста їм, кажучи: "Господь стер це. Якщо ж якісь знаєте, відколи став ченцем і дав обітницю Богові, ті тут годиться виголосити". Наговорювали ж на нього демони в люті своїй, провини брехливі наносячи, і коли не було сили брехням, вільною дорога Антонієва стала. І зразу, прийшовши до тями, побачив себе на своєму місці. Тоді їсти забув, і цілу ніч у молитовному розчуленні і сердечних зітханнях перебував, розмірковуючи собі про людських ворогів безліч і дуже важкий шлях до неба по повітрі. Одної ночі голос зверху прийшов до нього, говорячи: "Антонію, встань, вийди і поглянь". І вставши, вийшов і звів до небес очі, і бачив одного довгого і страшного, що головою до хмар досягав. Бачив же инших, наче крилатих, які хотіли до неба сходити, але він простягнув руки свої, заборонюючи їм прохід, і ті переможені ним були і скинені на землю. Одні ж не зважали на нього, пролітали сміливо, скрегочучи зубами своїми, через них сумував він. І знову до Антонія голос був: "Розумій бачене". І почав просвіченим серцем розуміти, що то сходження душі, диявол же боронить, щоб затримати собі грішників, святих же схопити і втримати не може. Такі одкровення преподобний являв братам, не через марнославство своє, але задля користи їхньої, ще ж і примушували вони його. Коли-бо бачили його, що дивувався в молитві, зразу наполегливим проханням йому докучали, щоб відкрив їм бачене. Мало ж і лице його благодать велику і преславну: якщо хто і не бачив його раніше, то між багатьма пізнавав. Душевну-бо чистоту святий мав, зовнішньою радістю її сповіщав і, богобаченням просвітлений, завжди радів, за писаним: "Коли серце веселиться, цвіте лице". А так, як на вигляд був люб'язний, так і у вірі чистий і дивний. Ніколи ж до собору відступників від віри не приєднувався, бачив їхнє добровільне зло і перетворення. І до маніхеїв та инших єретиків дружньо не говорив, — хіба якщо б змогли від старого блуду відвернутися, — показуючи, що з такими дружба і розмова шкодять душі. Найбільше ж аріян відкидав, наказуючи всім правовірним, щоб до них не наближалися. Бо коли одні з аріян до нього прийшли, з бесіди зрозумів їхнє злочестя, зразу втік від них, згори кажучи: "Від зміїв багато лютіші слова їхні". Якось сказали неправду аріяни про Антонія, наче перебуває в сопричасті з ними. Подивувався їхньому нахабству і розсердився праведним гнівом, в Олександрію прийшов і там аріян перед архиєписко-пом і всім народом прокляв, предтечами антихристовими їх називаючи. Проповідував же, що Син Божий не творіння, але Творець, Отцеві єдиносущний. І веселився правовірних собор, що Христові противна і ворожа єресь стовпом церковним проклята. Тоді ні один — чи великий, чи малий, чи жінка, чи чоловік — вдома не зостався, не лише з християн, а й із єретиків, і самі ідолослужителі до преподобного сходилися, говорячи: "Молимося, щоб побачити Чоловіка Божого (бо це ім'я Антонія), серед усіх найкращого й найславнішо-го". І хотіли хоч би краю риз його торкнутися, вірячи, що це буде великою їм допомогою. Скільки тоді від недуг біснуватих і одержимих різними хворобами зцілював! Скільки спорожніло жертовників ідолам! Скільки від блуду народу навернулося, до нашого причетними стали стада з Анто-нієвим до града приходом і його словами і чудами! Справді, не можна розповісти. Гнітило ж святого, що людей було багато. Дехто, думаючи, що він через те пресумний, відганяв народ — він же з покірним серцем говорив до них: "Хіба це стадо більше від полчищ бісівських, з якими на горі борюся весь час?" "Коли ж відходив собі, ми відпроваджували його (говорить автор житія цього святий Атанасій Великий), і голосила ззаду якась жінка, говорячи: "Почекай, прошу тебе, Чоловіче Божий, почекай, донька моя від біса люто страждає. Почекай, прошу тебе, щоб ще я в біду не впала, біжучи". Це почувши, дивний старець, впрошений від нас, зупинився, хоч не хотів. І коли наблизилася жінка, і дівчина кинулася перед ними на землю, помолився святий тайно до Господа нашого Ісуса Христа — і зразу дух нечистий вийшов. Мати ж її дякувала Богові, і люди веселилися, і сам радів, що до жаданої пустелі повертається. Ще ж і це дивне в преподобному, що, книг не навчившись, премудрий був і розумний вельми. Якось двоє філософів-еллінів прийшли до нього, хотіли випробувати Антонія і здолати. Був же він на вищій горі і, коли побачив їх, з вигляду пізнав, вийшов до них і сказав через тлумача: "Що так далеко до невченого чоловіка такі премудрі потрудилися? І змагатися хочете з невігласом? Вони ж відповідали: "Ти не є невчений, але вельми мудрий'^:. Знову святий сміливо їм відповідав: "Якщо до безумного прийшли, марний труд ваіік Якщо говорите, що я мудрий і премудрість маю, то добре вам піти за тим, якого ж мудрим називаєте. Бо за премудрими іти і добрих наслідувати годиться. Якщо би я до вас прийшов, наслідував би вас. Але тому що ви до мене, як до премудрого, прийшли, будьте, як і я, християнами". І відступили мудреці, подвійно дивуючись і гостроті розуму, і бісів вигнанню, яке самі бачили. Инші знову такі ж мудреці прийшли і посміятися з нього, що невчений і неписьменний, хотіли; таким змаганням відігнав їх, кажучи: "Відповідайте мені, що було спершу: розум чи письмо? І що з них є початком для иншого: чи розум з написаного склався, чи писане з розуму виникло?" Вони ж відповідали, що розум є винахідником і учителем письма. Сказав же Антоній: "Через те, хто здоровий розум має, той письма не шукає". Також і втретє знову прийшли до нього мужі, всілякої мирської премудрости мрякою осліплені, що перевищували всіх мудреців ученням. Вони хитрими питаннями своїми з'ясовували в нього причину віри, яку в Христа має, над хрестом Христовим позбиткуватися хотіли. Старець же, трохи помовчавши і через блуд їхнього серця серцем поболівши, почав через тлумача свого, який добре еллінську мову знав, до них говорити: "Що краще і чесніше: чи шанувати хрест Христовий, чи прелюбодіяння і дітовбивство богів ваших і кровозмішення їхнє величати? Чи в хресті зневагу смерти, чесноту серед чеснот знамениту прославляти, чи ваше гріховне хвалити зловір'я, що всіх скверн вчить? Що краще: говорити і вірити, більше цього, що Боже Слово, спасіння нашого ради, прийняло на Себе тіло людське, щоб з'єднатися зі смертними, вивести нас на Небо і причасниками єства небесного зробити? Якими устами сміятися смієте з християн, котрі вірують і ісповідують, що Христос, Син Божий, без применшення Свого почав бути Тим, Ким не був, і залишився Тим, Ким був, коли і ви самі, душу з небес зводячи, не лише людськими, але і зміїними, і худоб'ячими тілами її обкладаєте і приносите її сюди і сюди, кажучи вселятися їй колись в людину, колись в худобу, птицю й инших тварин. Християнська віра, тому що всемогутність і благоутробність Божу шанує, також і про воплочення, можливе для Бога, говорить, проте честь не виключає чести. Ви ж про душу, яка від найсвітлішого Божого джерела пливе, вигадуєте, наче погано падає, зміненою ж і перетвореною її після умалення свого насмілюєтеся ісповідувати. Але про хрест Христа, Бога нашого, тут наступне слово. Чи не краще хрест чи якусь ин-шу смерть перетерпіти, аніж, вірячи у ваші суєтні байки, поклонятися єгипетській богині Ізиді, яка плаче за Озирісом, братом і мужем своїм? Посоромтеся, прошу вас через сіті Тифона, брата богині вашої Ізиди, яку сам осквернив. Сором вам буде за Сатурнову втечу і проковтування катівське дітей. Посоромтеся родовбивством Юпітеровим і любодіян-ням його, і похіттю на жінок і дітей. Він, як же ваші розповідають пророки, на виконання скверних бажань увесь вилився на лоно Данаї-дівчини, у дощ перетворившись, вдався до жахливого сходження. Він у птаху перетворився до чужої жінки Ледеї, щоб скверне здійснити бажання. Він і на свій власний чоловічий рід розпалювався, царського отрока осквернив. Таким ви віруєте, такі є боги ваші, така суть прикрас храмів ваших. Наругу чините ж хрестові і стражданню Господньому, але чому замовчуєте воскресіння Його? Чому зневажаєте чуда Його? Сліпих прозріння, глухих чуття, кривих виправлення, прокажених очищення, по морі ходження, демонів вигнання, воскресіння мертвих й иншого багато, що являє божественну Його славу і силу? І якщо б покинули заздрість, якою ви сповнені, пізнали б зразу, що Богом істинним є Ісус Христос, Який задля спасіння людського немічну природу нашу прийняв". Те й більше говорив преподобний, настільки осоромив тих до суперечки охочих філософів, що жодного слова проти нього відповісти не могли. Про це всі, хто хоче, може прочитати бесіду преподобного в житії його, що його Атанасій Великий написав, у Великих же Четьях розміщене, ми-бо, через те що дуже довге слово для еллінів залишене, про діяння преподобного, у житті найвизначніші і що для користи нашої знадобляться, скорочено оповімо.

І це в преподобному Антонії було дивовижне, що, хоч на краю світу жив, цар Констянтин і його діти Констант і Кон-стантій любов'ю до нього горіли і писаннями своїми його просили, як отця, прийти, до них, щоб побачити його. Він же спитав учнів своїх, говорячи: "Чи йти до царів, чи не йти?" Учні ж відповідали йому: "Якщо підеш, Антонієм будеш. Якщо не підеш, аввою Антонієм будеш". І сказав преподобний: "То якщо піду і не буду аввою, то не піду". І не пішов. Царі ж просили його, щоб хоч писанням своїм благословив їх і утішив. І відписав до них преподобний, радячи їм те, що для спасіння їхнього. Похвалив спершу за те, що Христа шанують. Тоді повчив їх, щоб не пишалися земною владою і, царською славою піднесені, не забували, що вони люди. Але понад усе — щоб пам'ятали про майбутній суд, на ньому ж мають відповідь про владу свою дати. Щоб були милостиві до людей і праведні суди чинити намагалися. Убогим, і сиротам, і покривдженим щоб були як батьки. Таку Антонієву відповідь прийнявши, царі вельми раділи. Якось, посеред братів сидячи і працюючи, ніби в безпам'ятстві був і, уважно вдивляючись у небо, зітхав, потім із розчуленням схилив коліна до землі і плакав довго. Трепетні ж були ті, що з ним, і просьбами наполегливими йому надокучали, щоб оповів їм, що бачить. Він же, застогнавши вельми, сказав: "Краще б, діти, померти перед тим, ніж те зло має настати". Знову просили його. Просльозившись, сказав: "Має бути невимовна Церкві Христовій кривда. Віра католицька буде віддана людям, що подібні на худобу безсловесну. Бачив-бо вівтар Господній, наповнений силою мулів, які, престол святий обступивши, те, що на ньому, дико скинули, розсипали й потоптали. І чув голос, що говорив: "Буде осквернено вівтар Мій". Це причина зітхань моїх і плачу". Те преподобного видіння збулося через два роки, бо піднялося аріянське гоніння люте, церкви були розкрадені, над посудом божественним чинили наругу скверні язичницькі руки, Чесні Дари осквернили. Тоді соборища нечестивих на Христа накинулися, примушуючи правовірних з гілками до церкви ходити. Звичай же був в Олександрії в ідолопоклонників з гілками фініковими входити до своїх капищ. їх же аріяни на допомогу проти правовірних прикликали, уподібнювалися їм, також з гілками до церкви своєї ходили. Погодившись з ними на згубу правовір'я християнського, ішли за звичаями одні одних: аріяни — за язичниками, а язичники — за аріянами. Примушувано і правовірних до такого ж нечестивого звичаю — щоб до аріян приєдналися. О жах невимовний! О діла пребеззакон-ні! Дівчата і жінки терпіли наругу, кров православних, у церкві пролита, престоли оросила. Хрестильниці похіттю язичницькою осквернилися. Тоді всі зрозуміли, що збулося Ан-тонієве видіння, коли бачив мулів, які топчуть вівтар Божий. І багато тоді зі слабших віддалося єресі через страх перед аріянами, проте в біді святий утішив братів, мовивши: "Не сумуйте, діти, як же розгнівався Господь, так само і на милість схилитися захоче. І знову незабаром Церква прийме красу свою і, як звично, процвіте і зміцніє, і ті, що в гонінні віру Господню зберегли, побачите, що у благодаті світлістю засіяють. Повернуться у свої яскині змії — і благочестя знову примножиться, лише пильнуйте, щоб не осквернитися з аріянами. Не є бо то учення апостольське, але диявольське і батька їхнього сатани, через те в подобі нерозумної худоби зображена була душа їхня". У той час у Єгипті був воєвода на ім'я Валакій, який гірко гонив християн через злоіменитих аріян. І настільки був лютий, що дів і ченців оголених на позорищі бив. До нього преподобний Антоній писання послав, так написане: "Бачу гнів Божий, що на тебе іде, перестань гонити християн, щоб згуба віддалилася від тебе, яку поблизу маєш". Прочитавши писання, окаянний засміявся і, плюнувши на нього, кинув на землю. Тих, що принесли, вельми зганьбив і преподобному докоряв, хвалячись на нього з гнівом, але скоро нечестивого кара Божа, за пророцтвом преподобного, наздогнала таким чином. На п'ятий день їхав він з володарем єгипетським Несторієм на конях найпокірніших і дуже мирних, хотів бути на місці, що звалося Хереум, яке було в Олександрії. Почали коні під ними гарцювати несподівано для них, і той кінь, на якому сидів Несторій, зубами раптом схопив Валакія, скинув його на землю і розшматував зубами стегна його і сокровенне його, і несли його, як мертвого, в град, і на третій день окаянну свою виверг душу. І всі зрозуміли сповнення пророцтва Антонієвого, що достойно над гонителем здійснилося. Але вже час про кінець життя преподобного розповісти. Мав звичай достоблаженний цей отець Антоній з верхньої гори, на якій же жив, сходити і відвідувати братію, яка-в нижній горі жила. Якось-бо до них, за звичаєм, прийшовши, про смерть свою, про неї ж від Бога було йому відкрито, оповідав їм, кажучи: "Ось вам останнє, дітоньки, отцівське відвідання чиню, не сподіваюся-бо в цьому віці знову бачити вас, бо час примушує від життя цього відійти і спочити мені, прожив-бо вже сто і п'ять літ". Чувши ж те, брати від скорботи серця зітхали і зі сльозами обцілували старця, що вже зі світу йшов. Він же умовляв їх не слабнути в трудах, не стомлюватися в повстримності, але, наче щодня умираючи, жити у зростанні, берегти душу від помислів, що оскверняють її, наслідувати святих, не наближатися до мелетіян-розкольників, не мати стосунків з нечестивими аріянами, берегти ж батьківські заповіти й берегти непорочну в Господа нашого Ісуса Христа віру благочесно, "як же з Писання [казав] навчилися і як я вам багато разів говорив". Після настанови тої брати просили його дуже, щоб затримався в них, хотіли-бо чесною кончиною отця свого прикраситися. Він же не захотів: знав-бо, що хочуть тіло його після смерти славним вшанувати похованням. І після смерти вшанування людського і слави боячись, намагався сховати себе в усамітненні. І, цілувавши братів, попрямував на гору верхню, до любочесної оселі своєї. По декількох же місяцях у хворобу впав і, прикликавши тих, що були при ньому, двох ченців, що прожили з ним років п'ятнадцять, терплячи в повстримності і прислуговуючи старості старця, сказав: "Я, дітоньки, за писанням книжним, у путь всієї землі відходжу, вже-бо кличе мене Господь, і хочу бачити Небесне. Але вам, о утробо моя, наказую, щоб не згубили багатолітньої своєї повстримности. Робіть успіхи в подвигах, наче нині чернечий труд почавши. Знаєте різні від бісів, що повстають, перешкоди, але не бійтеся немічної їхньої сили. В Ісусі Христі надію покладайте і тверду імени Його віру в душах ваших закріпіть: від істинної-бо віри всі демони повтікають. Пам'ятайте заповіді мої і у всі дні виправляйте своє життя, щоб небесна ваша відплата без зволікання вам далася. З розкольниками, єретиками й аріянами хай ніякої спільноти у вас не буде. Знайте-бо, що жодної ніколи мирної бесіди з ними не мав, через злу волю їхню, любов до суперечок і проти Христа боротьбу. Про це більше дбайте, щоб Господні заповіді берегти, щоб після смерти вашої святі всі, як друзів і знайомих, у вічні прийняли вас оселі. Про це думайте, так міркуйте, так розсуджуйте. І якщо про мене ваша турбота, якщо якась до отця у вас є любов, якщо мені приємне вчинити намагаєтеся, ніхто ж у Єгипет моїх хай не переносить мощей, щоб несуєтною честю тіло моє поховалося, найбільше через цю-бо причину на цю гору вийшов. Ви ж самі поховайте, діти, тіло отче в землі і пильнуйте цієї заповіді старця вашого, щоб ніхто, окрім вашої любови, про гріб мій не довідався, де ж сховали тіло моє. Бо вірю в Господа, що на воскресіння мертвих воскресне це тіло нетлінне. Розділіть же мій одяг: плащ і одяг подертий, на якому лежу, Атана-сієві, єпископу, віддайте, Серафіонові, єпископу, — другий віддайте плащ. Ви ж волосяний візьміть одяг і будьте здорові, о утробо моя, Антоній-бо відходить і вже не буде в теперішньому віці з вами".

Це сказав і, коли цілували його учні, простягнув ноги, явився тихий лицем, радіючи, виглядаючи, наче друзів, ангелів святих, що прийшли на перенесення душі його, — і зразу заснув і приєднався до отців святих. Учні, за заповітом його, обвивши тіло, сховали в землю, і, окрім них, ніхто не знав дотепер про гріб Антонія преподобного. Атанасій же стару одежу з плащем від учнів взяв, наче самого Антонія в його дарах приймаючи і, наче пребагатим спадком збагачений, радісно на одяг той поглядаючи, завжди згадував образ свя-тости отця святого. Таке життя і кончина Антонія були. Його ж любов і слава по всіх краях розійшлася. Не через премудрість учених слів, ані ж через мирську мудрість і любов до суперечок, ані через відомий рід, ані ж через багатства безконечні зібрані він прославився, але через богоугодне життя. І збулося на ньому Спасителя слово: "Тих, що мене прославляють, прославлю". Ані на місці відомому не жив, але мало не на краю світу. У непрохідну віддалився пустелю і звідти відомий був в Іспанії, Африці, Італії, Ілириці і у старому Римі прославився! Не сам же Антоній цього хотів, ані не шукав той, що на горі від усіх сховатися намагався, але Господь світильника такого всім показав, щоб ті, що чують, у чеснотах наставлялися і, дивуючись такому отця преподобного життю, прославляли Отця небесного. Йому ж із єди-нородним Його Сином і Всесвятим Духом честь, слава, вдячність і поклоніння навіки. Амінь.

Окрім цього житія, яке написав Атанасій Великий, можна знайти й инші преподобного Антонія дії і корисні про нього розповіді: як преподобного Павла Тивійського знайшов у пустелі; як другого Павла, прозваного Непростим, прийняв і на путь спасіння наставив; як бачив Ангела в образі ченця, що сукав нитку, і вставав на молитву, і знову працював, і знову молився; як бачив диявола, який розпростер свої сіті по вселенній, і чув голос, що одне лиш смирення сітей тих уникає. И инше про преподобного цього в Патерику знайдеш. На кінець і цю про нього можна знайти повість, як диявол в образі людському прийшов до нього, хотівши розкаятися, про що пишеться таке. Великий серед досконалих отців преподобний Антоній, ясновидець, перейшов бісівські спокуси, до того ж ні за що їхні підступи не мав ані не переживав через них. І багато бачив мудрими очима і ангелів, і бісів, які дбають, займаючись людським життям, кожен з них, намагається, щоб навернути людину на свій бік. Настільки ж великий був і високий в чеснотах, що насміхався з нечистих духів і дошкуляв їм. Багато й ображав їх, нагадуючи їм, що з небес скинуті і мають мати муки у вогні вічнім. Трапилася ж колись річ така: два біси вирішили прийти до старця, прославляючи його і кажучи собі, що ніхто ж не сміє з них до нього наблизитися, боячися, щоб він їх ніяк не зранив: прийшов-бо старець у велику незалежність від пристрастей і в досконале життя й обожествився Пресвятим Духом. Один-бо з бісів каже до побратима свого, иншого біса: "Брате Зерефере [таке ім'я було в того біса], якщо би хтось з нас покаявся, чи прийняв би його Бог в покаяння? Чи може те бути, чи ні?" Відповідав другий: "І хто те знати може". Зерефер же сказав: "Чи хочеш, щоб я пішов до Антонія-старця, який нас не боїться, і від нього довідався і пізнав?" Відповів йому другий: "Іди, іди але пильнуйся пильно, бо старець прозорливий очима, може зрозуміти твою спокусу і не схоче про це спитати Бога. Проте йди, може, якраз бажане отримаєш". Тоді пішов Зерефер до старця, перетворився в чоловіка і почав плакати перед ним і ридати. Бог же, хотівши показати, що ні від одного не відвертається, хто хоче покаятися, але всіх приймає, хто до нього прибігає, і подаючи приклад грішному чоловікові, що й від диявола, зла начальника, не відвернувся б, якби той справді покаятися захотів, утаїв те на якийсь час від старця, щоб не пізнав ради бісівської. Побачив-бо преподобний того, що прийшов до нього, як людину чисту, а не як біса. І сказав: "Що так, ридаючи, плачеш, чоловіче, з серця, зранюючи і мою душу великими твоїми сльозами?" Біс же лукавий відповідав: "Я, отче святий, не є людина, а біс, як же, думаю, через безліч беззаконня мого". Спитав старець: "І що хочеш, щоб я зробив для тебе, брате?" [Думав-бо преподобний, що через велике смирення бісом себе називає, бо Бог не об'явив йому того, що було]. Сказав же біс: "Ні про що инше не прошу тебе, отче святий, хіба щоб ти помолився до Бога належно, щоб об'явив тобі, чи прийме диявола в покаяння, чи зовсім не потребує його? Якщо-бо його прийме, то і мене прийме, бо подібні до того діла вчинив". Старець же відповів: "Як же хочеш, зроблю, проте піди нині у дім свій, зранку ж прийди сюди. І скажу, що про це звелить Господь". Коли ж біс відійшов і ніч настала, підніс старець преподобний свої руки до неба, помолився до чоловіколюбця Бога, щоб показав йому, чи прийме диявола, який навертається в покаяння, і зразу ангел Господній став перед ним, кажучи: "Ось говорить Господь Бог наш: нащо просиш, о бісе, Мою державу? Він-бо, лукавством спокушаючи тебе, прийшов". Сказав же старець до ангела: "І чому не відкрив мені цього Господь Бог, але втаїв від мене, щоб не розуміти мені підступубісівського?" Ангел же сказав: "Не сумуй через річ цю, бо до-пуст цей Божий дивний на користь тим, що грішать, щоб не втрачали надії грішні, багато беззаконня вчинивши, але щоб приходили в покаяння, знаючи, що не відвертається преблагий Бог ні від одного, хто приходить до Нього. Якщо і сам той неприятель диявол справді прийде, до того ж і хай явиться таким чином бісівське озлоблення і відчай, коли-бо прийде до тебе, спокушаючи, і спитає тебе, не спиняй його зразу, але скажи йому таке: "Бачиш, що чоловіколюбець є Бог, ніколи ж не відвертається від кожного, хто приходить до Нього. Якщо б і сам прийшов диявол, то і тебе обіцяє прийняти, тільки якщо збережеш наказане від Нього". Коли ж спитає тебе: "Що він мені наказав?" Скажи йому: "Так говорить Тосподь Бог: "Знаю тебе, хто ти є і звідки прийшов, спокушаючи, ти-бо є давнім злом і не можеш бути новою чеснотою, злу цей начальник здавна, нині ж добро чинити не почнеш. Навчившись гордости, як зможеш смиритися в покаяння і знайти милість? Але хай не маєш цієї відповіді в день судний, що хотів покаятися і не прийняв тебе Бог, — ось і перед тобою благий і милостивий Господь кладе [якщо лише сам схочеш] покаяння і говорить так: "Проведи три роки, на одному стоячи місці, обернувшись до сходу, вночі і вдень взиваючи великим голосом і говорячи так: "Боже, помилуй мене, давнє зло". Це ж говоритимеш стократ. І знову другу молитву "Боже, спаси мене, потьмарену оману" також стократ говоритимеш. І знову: "Боже, помилуй мене, мерзоту запустіння", — говори стократ. Так взивай до Господа безперестанно, бо не маєш тілесного складу, щоб втомитися чи знемогти. Коли ж здійсниш це зі смиренномудрістю, тоді прийнятий будеш в попередній свій чин і станеш причетний до Ангелів Божих". І якщо пообіцяє те зробити, прийми його в покаяння, але знаю, що давнє зло новим добром бути не може. Хай напишеться ж це останнім родом, щоб не втрачали надії грішні, які в покаяння прийти хочуть, дуже-бо легко увіряться з цієї грамоти люди не втрачати надії на своє спасіння". Це сказавши Антонієві преподобному, ангел зійшов на небо. Коли ранок настав, прийшов диявол і почав здалеку, ридаючи наче, плакати по-людськи і, до старця прийшовши, поклонився. Старець же спершу не викрив його, але в умі своєму сказав: "Погано прийшла брехня, дияволе, скорпіоне, злих начальнику, давнішнє зло, отруйний змію вселукавий". Тоді сказав до нього святий: "Молився до Господа Бога мого, як тобі обіцяв. І приймає тебе в покаяння, якщо приймеш те, що через мене заповідає тобі Державний і Всесильний мій Господь". Біс же: "І що [каже] звелів Бог зробити мені?" Старець же відповідав: "Заповідав тобі Бог таке: "Щоб стояв ти на одному місці три роки нерухомо і, на схід дивлячись, взивав удень і вночі: "Боже, помилуй мене, давнє зло", — говорячи це числом стократ. І знову друге сто, говорячи: "Боже, помилуй мене, мерзоту запустіння". І знову те ж число: "Боже, помилуй мене, оману потьмарену". І, коли це зробиш, тоді приєднаєшся до Ангелів Божих у тій же службі бути, в якій же і раніше був". Зерефер же зразу оманливий той образ покаяння відкинув, засміявся вельми і сказав до старця: "О монаху, якби я хотів назвати себе давнім злом, і мерзотою запустіння, й оманою потьмареною, то швидше і від початку це зробив би, щоби спастися, нині чи назву себе давнім злом? Не буде того. І хто це говорить? Я-бо й донині дивний у славі, і всі, хто боїться, підкоряються мені. І чи маю себе самого назвати запустіння мерзотою? Чи потьмареною оманою? Ніяк же, монаху, ні. Бо ще володію грішниками і люблять мене, у серці їхньому є. І ходять за волею моєю. А я хай буду рабом непотрібним і поганим задля покаяння? Ні, злий старче, ні, не буде того, щоб від великої чести в таке безчестя себе вкласти". І, це мовивши і крикнувши, диявол став невидимим. Старець же, вставши на молитву, дякував Богові, говорячи: "Справді, говорив ти, Господи, що давнє зло новою чеснотою стати не може. Зі зла начальників нових благодійників не буває". Це ж, браття, не марно намагався вам сказати, але щоб довідалися, яка Владики благість і добре серце. Бо якщо і диявола готовий прийняти задля покаяння, то наскільки більше людину, за яку ж кров Свою пролив. Якщо ти грішний, — покайся, якщо не покаєшся, то гірше бісів у пеклі мучитися будеш у геєні. Не тому, що согрішив [всі-бо грішать, і ніхто не є без гріха, тільки один Бог], але тому, що не хотів покаятися і просити Суддю перед кончиною своєю. Бо якщо знайде смерть кожного з нас, це і пошле перед нами туди, якщо помреш без покаяння. Працюючи на диявола різноманітними і всілякими гріхами, обов'язково з ним і осудишся у вогні вічному, приготованому для диявола і ангелів його. Якщо перед кончиною, відійшовши від гріха, Господеві догодиш покаянням та ісповіданням, о, якими благами по кончині насо7іоджуватимешся! Знайдеш-бо Суддю милостивого і сподобишся блаженства, і зі світлими ангелами оселишся, де є для всіх, що угодили, краса невимовна і завждисутня веселість радости, яку хай всі ми отримаємо, о Христе Ісусе, Господи наш. Тобі ж слава з Отцем і Святим Духом нині, і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

Дата добавления: 2015-06-04