Примітки 3 страница. В сфері ориґінального письменства ми, безперечно, розпоряджаємо далеко не повними відомостями

В сфері ориґінального письменства ми, безперечно, розпоряджаємо далеко не повними відомостями. Воно досї не було предметом наукових дослїдів, і студїї над рукописним матеріалом, без сумнїву принесуть ще багато нового; зрештою не було зроблено проби й якогось лїтературного інвентара того, що маємо саме з українських земель сих столїть, а при тїсних єрархічних, полїтичних і культурних звязках, які в тих часах лучили землї українські й білоруські, при спільности книжної мови й культури, багато дечого представляєть ся, як на тепер принаймнї, нероздїльною власністю книжности й письменства українського й білоруського. Отже на підставі тепер приступного нам матеріялу ми не можемо претендувати на виробленнє докладного суду про лїтературний рух, про письменську традицію українських земель сих часів.

Судячи на основі того, що ми дотепер маємо, сї два віки — від середини XIV до середини XVI, були часами застої в лїтературній творчости, і деякі факти говорять за тим, що се не тільки результат бідности нашого матеріала, а дїйсний стан річи. В високій мірі напр. здаєть ся нам характеристичним, що за сї два столїтя, коли оборона православія і прав православної церкви була такою пильною справою для всїх хто вмів писати й записував перґамен чи папір, ми досї не маємо майже нї одного апольоґетичного чи полємічного трактату, коли не рахувати зовсїм малозначного „Слова Григоріа митрополита, како держатъ вЂру НЂмци” (автором його уважають Григорія Цамблака, але „Слово” не має взагалї нїякої вартости, бо обмежаєть ся реєстром латинських єресей (числом 35), вибраних з візантийських полємічних трактатів) ¹⁶). Дослїдники полємічної лїтератури толкували се тим, що при богатім запасї перекладеної полємічної лїтератури тодїшнї Русини не почували потреби в ориґінальній полєміцї ¹⁷). Але се обясненнє не може вдоволити: річ очевидна, що спеціальні умови, в яких жила православна церква в українських землях, насувала богато такого, чого не можна була найти в візантийських трактатах XI-XIV вв., і коли оживило ся українське духове житє, сипнула маса писань на тім полю: І в XIV-XVI віках, як ми бачили, сквапно збирано новійші полємічні писання з иньших сторін, отже брак ориґінальних писань в попереднїх віках трудно толкувати инакше, як тільки симптом застої; тим більше що того рода писання, як би були між ними якісь замітнїйші, мали-б шанси бути відгребаними пізнїйшими полємістами, як відгребані були напр. акти собору 1509 р. або посланїє Місаіла, як списували ся такі маловартні захожі річи, як згадане вище посланїє атонського прота.

При тім треба сказати, що лїтературних засобів не бракувало тодїшнїм людям. Перечитуючи напр. уже кілька разів згаданий мною тестамент кн. Андрія Володимировича, мусимо признати, що сей печерський старець Пахнутий, Лихачів брат, який приробив той лїтературний вступ до зовсїм прозаічних розпоряджень князя ¹⁸), мав зовсїм не злий — простий і безпретенсійний, але тим самим гарний стиль. Тим часом одинока аґіоґрафічна записка, яку ми маємо з сього Печерського монастиря за сї столїтя — се ляконїчна суха записка про чудо на Великдень в печері 1463 р. ¹⁹), а одиноке аскетичне писаннє — поученнє печерського ігумена Досифея з поч. XV в. (чи кінця XIV) про порядок відмовляння молитов (т. зв. правило), який практикуєть ся на Афонї і на Руси, дане на запитиння ігумена одного північного монастиря, зовсїм сухе, офіціальне, без всяких лїтературних прикрас ²⁰).

І так загалом. Не бракувало людей з теольоґічним і лїтературним приготованнєм, які при нагодї могли себе з сього боку показати не зле, — але по за чисто практичними потребами бракувало стимулів лїтературної творчости, бракувало того духового руху, який стихійною силою втягає в себе людей та каже кождому сьмілїйшому пробувати своїх сил на полї духової творчости. Так принаймнї, повторяю своє остереженнє — виглядає з того, що ми тепер маємо і знаємо. Чи візьмемо акти собору владиків українських і білоруських з 1415 р. (в справі вибору Цамблака) ²¹), чи на столїтє пізнїйшого виленського собору 1509 р. — одного з нечисленних утворів сих віків знаних і цїнених пізнїйше (він був виданий 1614 р.), розуміється — не за свою лїтературну, а канонїчну вартість, і на лїтературність претендує в нїм візьмем вступ ²²), чи посланиє м. Місаіла до папи, чи поученнє на сто лїт пізнїйшого м. Сильвестра новопоставленому сьвященику ²³) — всюди ми переконаємо ся, що в вищій єрархії не бракувало людей з богословською й лїтературною рутиною.

Посланиє м. Місаіла 1476 р., аналїзоване вже мною ²⁴), дає взірець лїтературности вищої — в дусї старого ізукрашеного вітійства. Затопляючи адресата повінею комплїментів і під тою комплїментарною зверхністю стараючи ся дати як найменьше дїйсних уступок, воно, справдї, дає не зле сьвідоцтво й теольоґічній зручности, і дїалєктичній та риторичній рутинї авторів і редакторів. Як взірець риторства я позволю собі навести уривок, де автори ставлять антитези між тим як виглядають латинські пастирі в землях литовсько-польських і як повинні виглядати й поводити ся пастирі правдиві.

„Треба премудрістю любовною і кротістю розмішувати (науку), щоб не потрібувати зовсїм оружія ярости на поправу такої пастви. В наших бо краях бачимо богато зі сторони західньої церкви таких пастирів по імени, що держать ся такого звичаю — думають яростию збільшувати стадо, а більше гублять з нього: віддають гідних судови ²⁵), вяжуть і мучать, иньших силою тягнуть з благочестия до благочестия, ²⁶) руйнуючи союз мира завистним гнївом. То незручний пастир своїм криком перелякавши, нагло і скороспішно знищив і згубив з свого числа; то кинувши палицею, щоб пострашити ворога, трапить в голову й побачить перед собою мертвяка; иньшим разом, стративши голову в запалї, пхне ногою й поломить хребет, або ребряні кости, якими охороняєть ся нутро. Милосердний же пастир свобідний і далекий того всього: лагідно дивлячи ся на своє стадо, тихо рухаючи устами або криком духовним окликаючи стадо, він приводить його до того, що воно держить ся купи і не розбігаєть ся більше. Научає він не лишати й кривого, беручи його на своє плече. І привикши до таких звичаїв, вівцї біжать в слїд солодкого пастиревого голосу, а від чужого біжать, і так ступаючи перед ним радісними ногами він наставляє апостольські й пророчі поля евангельським путем, ²⁷) і часто обертаючи ся і бачучи їх благочинність що вони ідуть, множать ся, тучно їдять — веселить ся, сподїваючи ся прийняти от пана стада не тільки повну нагороду, але й заслужити честь. А коли настає горячо від соняшного жару, і потрібно великого холоду, він виводить їх на висоту євангельських гір, дає їм там мати всяку свободу, а відти висилає їх перед себе на небо. Все отсе й иньші многі прикмети знаходять ся й дїлають в серцї твоїм всесьвятим дїйством св. Духа, що дїлає в тобі” ²⁸).

Зрештою взяти навіть тестамент Василия Загоровського: його інструкції про вихованнє дїтей, його науки самим дїтям, наведені нами вище ²⁹), мають дуже загальний характер і з лїтературного становища стоять вище, а в кождім разї нїяк не низше від староруської науки Мономаха. При мінїмальній охотї до лїтературної творчости, Загоровський міг вилучити сї науки, заокруглити й дати лїтературний твір. Але видко і того мінїмального нахилу до лїтератури не мав він, тож вставляє сї науки в офіціальний акт — тестамент, переплїтаючи свої загальнїйші гадки зовсїм прозаічними розпорядженнями про маєтности, доходи й таке иньше. Виглядає се на антітезу старої Руси, коли „нові люде Христові”, зачерпнувши дещо нової науки, спішили предложити її в своїй популяризації „новому стаду”, — і сих переломових часів, коли церковні круги, стративши опіку в горі, а не знайшовши ще активного попертя з долини, зсїли ся й підібгали ся, стративши всяку фантазію до ширшої культурної роботи, всякий апетит до лїтературної чи суспільної інїціативи й замкнули ся в свого рода консерваторській дїяльности ³⁰). Старали ся можливо старанно консервувати староруську церковну традицію, староруський доробок книжности й лїтератури; старали ся законсервувати ті матеріальні джерела й засоби, якими розпоряджала православна церква, її конфесійну окремішність від латинської й єрархічну звязь з царгородським патріархатом, її правно-полїтичне становище в Польсько-литовській державі, її права й юрисдикцію — і консервувати можливо тихо й скромно, не наражаючи ся, не виступаючи різко, беручи пасивним опором і консерватизмом, а не відкритою боротьбою (таке становище православних супроти фльорентійської унїї в другій половинї XV в.). Прав і потреб православної церкви отже боронили не полємічними трактатами, а петиціями, або фальсіфікатами — ріжними псевдо-староруськими „Ярославовами свитками”, псевдо-Львовими грамотами і пів-апокрифічними „записями на євангелиях”, при догідній хвилї предкладаними до правительственного потвердження. Таке вражіннє депресії й певної резіґнації робить тодїшня православна церква, вражіннє пасивности й застою — тодїшня звязана з церковними кругами лїтература. Може бути, що якісь значнійші нахідки дадуть їй инакше осьвітленнє — я характеризую її так, як представляєть ся вона на підставі приступного нам тепер матеріалу.

Дата добавления: 2015-06-04