Примітки 1 страница

ВИНАРОДОВЛЕННЄ В УКРАЇНЇ ЦЕНТРАЛЬНІЙ І СХІДНЇЙ І ПОЧАТКИ КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕАКЦІЇ: ЄЗУІТСЬКА ПРОПОВІДЬ, ЇЇ ВПЛИВИ НА СУСПІЛЬНІ ВЕРХИ, ВИВОДИ ПРО БЕЗВИГЛЯДНІСТЬ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ Й РУСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: СКАРҐА, ГЕРБЕСТ, СЬВІДОМІСТЬ БЕЗРАДНОСТИ У ПРАВОСЛАВНИХ — УХИЛЯННЄ ВІД ПОЛЄМІКИ, ПЕРШІ ПОЛЄМІЧНІ ПИСАННЯ. КАЛЄНДАРНА СПРАВА: РЕФОРМА КАЛЄНДАРЯ, ОПОЗИЦІЯ ПАТРІАРХАТУ, НАСИЛЬСТВА У ЛЬВОВІ І ПО ГАЛИЧИНЇ, БОРОТЬБА ПРАВОСЛАВНИХ І КАПІТУЛЯЦІЯ ПРАВИТЕЛЬСТВА, ДАЛЬША ПОЛЄМІКА, ЗНАЧІННЄ СЬОГО ЕПІЗОДУ.

ВИНАРОДОВЛЕННЄ В УКРАЇНЇ ЦЕНТРАЛЬНІЙ І СХІДНЇЙ І ПОЧАТКИ КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕАКЦІЇ: ЄЗУІТСЬКІ ВПЛИВИ, ЄЗУІТСЬКІ КОЛЄҐІЇ: ВИЛЬНО, ЯРОСЛАВ, ЛЮБЛИН, НЕСВИЖ, ЛЬВІВ, ЛУЦЬК, КАМІНЕЦЬ, ИНЬШІ КОЛЄҐІЇ УКРАЇНИ, ЄЗУІТСЬКЕ ВИХОВАННЄ, ПРОҐРАМА ШКІЛЬНА, ХАРАКТЕР НАУКИ, КАТОЛИЧЕННЄ, ПОПУЛЯРНІСТЬ ЄЗУІТСЬКОЇ ШКОЛИ НА УКРАЇНЇ, ВПЛИВ ЇЇ НА ВИНАРОДОВЛЕННЄ.

Акт 1569 p., прилучивши одні українські землї до Польщі безпосереднє, а иньші разом з білоруськими привівші до далеко тїснїйшої звязи з нею, кинув українську (й білоруську) суспільність центральної й східньої України в вир горячого, нервового тодїшнього польсько-шляхецького житя, полїтичної боротьби, нових полїтичних, суспільних і культурних обставин. Треба було орієнтувати ся в сих нових обставинах, коли не хотїло ся в них пасти заднї, і українське панство Волини, Побужа, Полїся починає рішучо прощати ся з своєю патріархальною старосьвіччиною, стараєть ся себе, а коли не себе — хто старший був і уважав свою житеву карієру скінченою, — то своїх дїтей способити до нових умов, до нових вимогів, втягати ся в круг полїтичних і культурних інтересів, якими жила польська шляхта, входити в близші звязи й зносини з репрезентантами польських фамілїй, впливовими маґнатами, королївськими дворянами, коронним трібуналом, якому по короткім істнованню трибуналу в Луцьку піддано в остатнїй інстанції місцеві ґродські й земські суди, й т. и. Треба було їздити на наради сенату, на сесії сойму, на „роки“ трібунану, \445\ пильнуючи своїх процесів, котрих кождий порядний пан мав по уха, на королївський двір — пильнувати ріжних своїх справ і інтересів, заручати ся протекціями людей, впливових на тім королївськім дворі, сдїдити за тутешнїми відносинами, мати кореспондентів і речників в ріжних урядах і сферах. Треба було подбати про те, щоб у сїм новім сьвітї не виглядати медведем з полїських пущ. Староруська культура, і так зрештою занедбана й зведена ad minimum в ужитку житя, не надавала ся тут нї на що. Треба було натерти ся польською полїтурою та латинською — бо тільки латина, повне пановання над латинською мовою в слові й письмі, давала в тодїшнїм польськім товаристві репутацію, „печатку“ (cachet), як кажуть Французи, культурного інтелїґентного чоловіка

Для того всього Волинь чи Полїсє наше домашнїми способами в тих 1570-х рр. не роспоряджало. Могла б віддати певні услуги Галичина, віддавна введена в обставини польської культури й суспільно-полїтичного житя — коли б тутешня українська людність розпоряджала більшими культурними засобами, коли б Польща не зняла вже давно всю сметанку з тутешньої української людности, зіставивши саму сїру й голу масу, якій і приступ і спромога до якоїсь більшої культурности була відібрана. Спільна доля, спільна полїтична приналежність і культурні та полїтичні обставини звязують тепер сильнїйшим нїж досї узлом Волинь і Полїсє з Галичиною й Поділєм, їх відносини стають живійші й тїснїйші. Се сильно скріпило український елємент в наших західнїх землях — він почув себе взагалї сильнїйшим в Короні. Східня Україна безперечно взяла теж, що лише могла взяти, з скупих культурних засобів тутешнїх, послугуючи ся тутешнїми фаховими й культурними силами й просто — більше притертими до польських обставин тутешнїми людцями (безперечно напр., що звідси головно рекрутували ся ті всїлякі „бакаляри“, які прищіпляли перші початки польщини й латини по волинських і иньших панських дворах, ріжні слуги і фактори, яким поручали ся справи що виходила за границю свого краго, і т. д.). Та сього було, розуміеть ся, мало.

І от саме коли між українським панством, взагалї між людністю центральної України та Білоруси прокинув ся такий попит на „західню культуру“, на латинську едукацію, який неможна було вдоволити домашньою наукою, домашнїми засобами, коли в додатку, сього попиту не могла задоволити й стара alma mater краківська, що переживала часи упадку й уважала ся норою, до якої навіть не годить ся дати хлопця з порядного шляхецького дому, — саме тодї унїверсальні добродії патри єзуіти засновують два блискучі огнища тої \446\ „західньої культури“, тої латинської науки — одно на білоруськім ґрунтї, в Вильнї, друге на українськім — в Ярославі.

Вильно було призначене на одну з перших стацій єзуітів в Литовсько-польській державі, як столиця Литви. Жиґимонт-Авґуст навіть заявив був готовість дати їм фундацію від себе під умовою заложення там ними вищої школи. Але потім він трохи простиг з своїм запалом і вже заходами і жертвами місцевого біскупа Протасевича введено в житє єзуїтську громаду й школу в Вильнї. В 1569 р. явила ся сюди перша партия єзуітів, під оружною охороною, з огляду на можливий напад з боку протестантів, дуже сильних тодї в Вильнї, а під лїто 1570 р. отворено й школу ¹).

¹) До історії виленської єзуїтської академії новійша лїтература: Харлампович Школы розд. II; Zalęski Jezuici v Polsce, І § 21 і дальше і IV § 10 і дальше, Bieliński Uniwersytet wilenski І479 — 1831, Краків, 1896 — 900, 3 томи — про стару академію тут на вступі; з давнїйшого: Baliński Dawna akademia wileńska, 1862.

З початку вона одначе не знайшла співчутя у місцевої людности: православні й протестанти задавали тодї тон у Вильнї, й чільнїйші литовські маґнати стояли по сторонї нововірцїв. Змінило ся се доперва по перерві в зайнятях, викликаній моровою пошістю, в 1573 р., коли єзуіти вже встигли стати сильною ногою в Вильнї, переломили перші леди, своїми проповідями й особистими виступами здобули прихильників і сторонників, знайти патронів між місцевими маґнатами. В тих часах, під єзуітськими впливами, вернуло ся до католицтва кілька стовпів литовського маґнатства як Ян Єронїмович Ходкевич, сини Радивила Чорного — Криштоф з братами. Богато значив і зручний вибір ректора нової колєґії — був. ним Станїслав Варшевіцкий, син сенатора, дипльомат, людина впливова і знана на дворі королївськім, бувший секретар королївський, чоловік, що одним словом був „своїм“ між маґнатами корони й в. князївства. По нїм наступив звісний Скара. А нарештї говорила за себе й сама орґанїзація шкільної науки єзуітів, що розробили й високо поставили педаґоґічну технїку і вміли осягнути блискучі, хоч і часто формальні, мало раціональні результати в научанню, роспоряджали першорядними учительськими силами, а ще більше вміли забити баки суспільности ріжними зверхнїми декораціями; школярськими пописами, діспутами, процесіями, виставами, представленнями — річами, що війшли в систему в єзуїтських школах, й сценїзували ся з великою старанністю й ефектом. Сї принагідні вірші польські, руські, латинські, грецькі, укладані й деклямовані учиниками, а потім часто друковані. Діспути, де одні з участників виступали \447\ оборонцями католицької доктріни, а иньші — заступниками некатолицьких поглядів, незмінно побиваних католицькими арґументами. Пишні процесії, з алєґорічними фіґурами й атрібутами, де ріжним панам приємно було побачити своїх синків в пишній обстанові, в якійсь почесній ролї. Се все передусїм робило рекляму єзуїтським школам.

Причинило ся не мало і те, що в 1578 р. кор. Стефан, взагалї дуже прихильний єзуітам, надав виленскій колєґії титул академії й права унїверситетів, зрівнявши з правами унїверситету краківського. Виленська академія могла давати учені степени фільософічні й теольоґічні. (Факультет правничий і медичний її позволено заложити вже в серединї XVII в.) Вона складала ся тепер з низшого віддїлу, з пяти кляс: ґраматики, поезії і риторики, і з вищого, де читала ся фільософія і богословє, з кількома катедрами теольоґії; професорів було десять до дванадцяти. Слава академії росла швидко. В 1579 роцї вона мала вже 600 слухачів. Пізнїйше число їх доходило до 800, в тім був цьвіт суспільности, хлопцї з лїпших домів Білоруси, Литви й України. Славна перед тим виленська кальвинська школа (в домі Гаштовтів) не могла витримати конкуренцію з єзуітами, хиріла й упадала.

Колєґія ярославська з’явила ся досить несподївано. Разом із виленською єзуіти уважали потрібним обсадити Русь коронну також єзуїтською залогою, вагали ся тільки між Перемишлем, де католицький біскуп Валент. Гербурт досить показував до того охоти, і Львовом як столицею краю. Але в 1568 р. виступила натомість з проєктом заложення єзуїтської колєґії в Ярославі дїдичка ярославська Софія з Одровонжів Тарновська, по другому чоловіку Косткова, під впливом свого сповідника Петра Скарґи. Вона обіцяла забезпечити колєґію з своїх маєтностей. Але єзуітам не хотїло ся осїдати в такім другоряднім містї — приватнім містї в додатку, тому справа протягла ся. В 1571 р. вона була припціпіально рішена на листи дїдички, але тільки в 1574 р. прибули сюди перші єзуіти, а на другий рік відчинили школу. Місце руської церкви було вибране для будинку колєґії; Костка велїв перенести церкву на иньше місце, але щоб се не послужило приводом до її відновлення, наказав не додавати при тім до неї нового дерева, а як упаде, аби Русини перейшли на унїю. Школа до XVI в. мала сам низший віддїл; тільки з кінцем XVI в. заводять ся тут ріжні курси старшого, акедемічного віддїлу. Невважаючи на ріжні пригоди, що перебивали й робили перерви в занятях (пожежі, морові пошести), наплив ученків був значний, і в останнїх роках XVI в. школа мала 600 учеників. Представлення, процесії, вистави й тут служили головною реклямою школи, а богаті патрони своїми жертвами давали можність єзуітскій кольонїї й школї розши \448\ ряти ся, зростати богацтвом і вигодою. Між ними по фундаторцї особливо заслужила ся її донька Анна, жінка Олександра Острозького, воєводи волинського, рано страченої надїї православних. Спеціально опікувала ся вона школою і школярами й віддала сюди в науку й своїх синів — останніх репрезентантів сього роду і безперечно, що ся опіка можної маґнатки багато помагала репутацїї й успіхови школи ¹).

Кор. Стефан носив ся з гадкою заложення єзуїтських колєґій ще в Берестю й Городнї, обіцяв їх щедро забезпечити, але на перешкодї став брак сил у самих єзуітів: зріст їх числа не міг поспіти за інтензивністю, з якого ширили ся їх колєґії й громади. Смерть короля зробила кінець сим плянам ²). Переходове значіннє мала також єзуітська школа в Замостю, заложена єзуітами ярославськими в 1—-х рр., замість єзуітської колєґії Ян Замойский заложив тут свою академію (1594) обсадивши її професорами з краківського унїверситету ³).

¹) Про ярославську школу у Харламповича op. c. і Заденского op. c. I с. 212 — 5 і IV с. 157 — 180.

²) Про сей епізод у Заленского I § 43.

³) Про замойську академію: Wadowski Wiadomości o profesorach akademi Zamojskiej, Варшава 1899 — 1900,Kochanowski Dzieje akademii Zamojskiej, Краків, 1899 — 1900.

Натомість трівко заложено колєґію в Люблинї, богато обдаровану ріжними місцевими панами й самим королем: єзуїти спровадили ся сюди в 1581 р., школу відчинено слїдом, і вже в 1586 — 7 рр. була вона переповнена — в чотирох клясах було понад 500 учеників. Пізнїйше відчинено також кляси теольоґічні. Число учеників, спавши по вітворенню замойської академії, доходило потім знову до 600. Иньша колєґія поблизу української території заложена була в маєтностях Радивилів в Несвижу (1584).

На самій українській території у Львові по не дуже непривітнім прийнятю, яке стріли в тутешнїх католицьких кругах перші єзуітські місії в 1—-х рр., уже в 1590 р. орґанїзуєть ся їх громада і звідси розширяє свою „місіонерську“ роботу на Поділє й Волинь, та збирає фонди на заснованнє колєґії в ширших розмірах. Як оповідають єзуітські записки останнїй, з кн. Слуцьких, навернений єзуїтами на латинство, в 1594 р. заявив бажаннє своїм коштом заложити у Львові єзуітську академію таку як виленська, але вмер слїдом, не сповнивши свого пляну, і тільки вдова його записала два села на фундацію колєґії, і певну суму на урядженнє школи. Єзуіти пильно збирали фонди з таких гойних жертв, і на початках XVII в. вони дійшли на стільки поважних розмірів, що можна було взяти ся до будови костела і колєґії, а 1608 р. колєґія війшла в жи \449\ те, відчинено школу, і в перших трох клясах, уряджених на початок, було від разу 200 учеників. Слїдом додані були вищі кляси, до фільософії включно, і число учеників в 1613 р. дійшло 500, а пізнїйше доходило до 700 і вище. При колєґії заложено бурсу для убогих учеників, біблїотеку, друкарню. В 1650-х рр. фундовано віддїл теольоґічний, розширено иньші вищі курси, і від 1660-х рр. львівська школа в проґрамі зрівняла ся з виленською академією. Старала ся з того часу дістати собі й титул академії, але противила ся тому академія краківська — що то нарушало-б її привідеґії, і титулу академії львівській школї так і не удало ся дійти ¹).

В оден рік зі Львовом відчинено єзуїтську школу в Луцьку. Тутешній біскуп Шишковский (посв. 1604 р.), жалуючи над нужденним станом католицтва в своїй дієцезії, що при величезних розмірах (Волинь з Побужем) мала ледви 10 костелів, і то в дуже лихім станї, — бачив єдиний ратунок в єзуїтах. Він зараз же заложив при собі єзуітську кольонїю, в 1606 р. фундував єзуітську колєґію, і в 1608 р. в дарованім ним домі відчинено дві низші кляси, а три роки пізнїйше додано клясу риторики. Для конкуренції з руською братською школою заложено в 1614 р. і школу slawonicae linguae, де вчили по руськи читати, писати й рахувати, так що коли приїхав до Луцька унїятський митроп. Рутський, його витано не тільки латинськими віршами й ораціями, а й руським діальоґом. Вищі курси науки тут то зявлялись, то зникали, починаючи від 1630-х рр., відповідно до обставин тутешнього житя ²).

В Камінцї колєґію фундували ще в 1590 р. брати Язловецкі, записавши їй 60 тис. золотих на Босові, Рожнові й соляних жупах рожнівських. Але біскуп Гомолїньский, що займав ся тою справою, перейшов з Камінця до Холму, справа розбила ся і тільки наш знайомий Ян Порохницький, gente Ruthenus, спровадив сюди єзуїтів. Сї не знаходили слів здивовання з занедбаности тутешнїх країв: „коли який край потрібує нашої працї, пише єзуітський хронїст — то власне сей, з огляду на нечувану самоволю шляхти й війська і роспусне житє людности — Русинів і Вірмен, а хоч вони й дуже попсовані, то можна все таки дещо зробити з ними пожертвованнєм і працею — се друга Індия“ ³).

¹) Відомости у Заленского в т. III § 21 — 3, 100 — 2, IV § 70 — 7.

²) Див. звістки з єзуітських джерел у Заленского IV с. 936, теж у Харламповнча op. c.

³) Уривок у Заленского IV с. 967; про камінецький колєґіум тут § 112 — 3.

Крім біскупа \450\ Прохницького місцева шляхта також показувала горяче співчутє єзуітським плянам, так що — incredibile dictu — наложила на себе, на своїм соймику податок на єзуітську колєґію, на школу спеціально: половину податку прийнятого тодї на державні цїли ¹). Колєґія була орґанїзована в 1612 р., а ще 1610 відчинено низші кляси школи, і до них записало ся 180 учеників. Слїдом були заложені також вищі кляси (низшого віддїлу). По смерти Яна Потоцкого (1611) в руки єзуітів перейшла протестантська школа й друкарня в сусїднїх Панївцях. Дуже скоро зявляєть ся також кольонїя камінецьких єзуітів в столицї Браславщини — Винницї: тут Калїновский зробив для них фундацію (1611), орґанїзовано громаду, пізнїйше отворено школу. Кілька років пізніше заложена громада в Барі, під опікою Жолкєвского, що відчинила школу в р. 1636.

В 1610 р. вертаєть ся перемиський біскуп до давнього пляну засновання колєґії в Перемишлї та спроваджує кілька єзуітів. Але невважаючи на його заходи, кошти на забезпеченє колєґії напливали поволї: капітула була ворожо настроєна єзуітам. Школу відчинено в р. 1628, але слїдом замкнено і тільки в 1650-х рр. відновлено ²). В 1620-х рр. фундовано колєґію в Берестю, головно завдяки звісному канцлерови Льву Сопізї, і 1623 р. відчинено школу. 1623 р. фундовала колєґію в Острогу остатня з Острозьких Анна-Альоїза, записала на неї великі суми, пізнїйше передала їй також богату фундацію шпитальну свого славного дїда; школу відчинено 1626 р., але вона була не модна і не визначала ся нїчим, не вважаючи на богаті фундації. Разом з Острозькою зявляєть ся єзуїтська громада і при нїй школа в Фастові під Київом заходом біскупів київських (школа від 1625 р.), а в сам переддень Хмельнищини окрім того ще колєґія в самім Київі, що відчинила свою школу в осени 1647 р. В 1639 р. оден з Радивилів, староста пинський, фундував колєґію в Пинську; заразом відчинено тут школу, куди вписало ся на початок 40 душ дїтей місцевої шляхти. Під Овручом в Ксаверові фундував в тім же 1632 р. колєґію з обовязком утримувати шкоди для овруцької шляхти місцевий шляхтич єзуїт Олександер Єлец; але і школу відчинено тільки в 1647 р., а по козацькій завірусї сю громаду і школу перенесено до Овруча ³)

¹) Volum, legum III с. 16

²) Відомости у Заленского op. c. IV с. 1039; у Харламповича школа датована хибно.

³) Відомости у Заленского op. c. т. IV.

Таким чином протягом десятилїтя, в 1570 — 80-х роках, цїлий ряд єзуїтських колєґій зявив ся чи то в сусїдстві української тери \451\ торії, чи то на нїй самій, а в перших десятолїтях XVII в. вони, можна сказати, засїяли собою всю правобічну Україну. Сконцентрували в своїх руках вищі стадїї виховання й науки та витиснули таким чином глубоке пятно на всїм духовім і культурнім життю українських, так само білоруських, польських, литовських земель. Тим більше що орґанїзація і педаґоґічна технїка єзуітських шкіл не зістала ся без сильного впливу на орґанїзацію шкіл, які старали ся вести конкуренцію з ними.

Сї впливи єзуітської школи на культурне житє не були добрі. Єзуітська шкільна система виросла на ґрунті схолястичної школи, подібно зрештою як і протестантська педаґоґіка XVI в., з котрою вона мала богато спільного, і не увільнила ся від її формалїстичного характеру аж до новійших часів. Вона давала зверхню дресуру ума, але не розвивала духових здібностей, навпаки — вся система стреміла до подавлення всякої сьміливої, неспокійної мисли, самостійности в мишленню й дослїдї, та до безоглядного піддання авторитетови. Єзуітська школа школила, а не розвивала ученика. Незвичайно старанно вибераючи учительські сили, вилучаючи сюди все здібнїйше, єзуітська система старанно відсортовувала з поміж них усе непевне, занадто самостійне, допускала отже до сеї функції людей з складом ума більше пасивним, і в своїх вихованцях витравляла також всяку різку самостійність, наказуючи не допускати взагалї до вищих курсів учеників з сильно закроєною індівідуальністю, індівідуумів ex quibus perturbator potius timeatur. Брак спеціалізацїї у професорів, система не предметового, а клясового научання (оден професор учив свою клясу всїм наукам), і правило — давати тих самих професорів до ріжних кляс і предметів, причиняли ся також до надання характеру сїрої мірноти єзуітській науцї, не вважаючи, що між професорами трапляли ся люде високих талантів. Розвивано більше память, нїж мишленнє, формальну, і діалєктичну зручність, нїж інвенцію. Реального знання давало ся мінїмально, і воно подавало ся головно як матеріал для ріторичного або теольоґічного ужитку: ся сторона відбила ся незвичайно некористно на культурнім житю дальших столїть легковаженнєм реального значіння й підмінюваннєм його риторичним балястом. Вся вага полягала на присвоєнню собі культурних мов — латинської й грецької, — латини особливо, як найновнїйше, до вповнї свобідного уживання в слові й письмі, потім — на виробленню лїтературної технїки в віршу й прозї, — головно на мові латинській. „Проста мова“, lingua vernacula, в тім і польська, не кажучи за „руську“, іґноровану майже вповнї, мала ролю служебну й предметом студій і лїтературного оброблення не була, або дуже мало. Навіть в польськім письменстві се дало себе знати упадком польської \452\ мови по гарних початках XVI в. і панованнєм латини й обридливої латинсько-польскої мішанини (т. зв. макаронїзму), що вважала ся знаком осьвіти.

Присвоєннє латинської мови й латинського стилю та зверхнїх прикмет „ерудіції“ (так звав ся спеціальний предмет, що мав подати ученику дещо потроху з ріжних наук і сфер для закришки його стилїстики) було головною задачею низшої єзуітської школи (середневічне trivium). Подїлена на пять або шість кляс вони забирала ученикам шість до восьми й більш лїт ¹). Переважна більшість учеників не переступала порога вищої школи (superiora), до котрої й сама школа допускала своїх учеників з великою обережністю; осьвіта більшости обмежала ся кількома клясами низшоі школи, що давали знаннє латинської, меньше — грецької мови і стилїстичне вишколеннє, не більше. Реальні дісціплїни не мали самостійного курсу, навіть в арітметицї дальше чотирох правил іти низша школа не вважала потрібним. Відомости з історії й ґеоґрафії давали ся також принагідно, поруч з мітольоґією, як лїтературний матеріал. Наука взагалї не визначала ся продуктивністю, при невеликім числї годин (від двох до чотирох на день), масї сьвят, зьвільнень від науки для релїґійних і иньших церемоній, і при мало раціональній дидактицї, опертій на малосьвідомім заучуванню маси ґраматичного і стилїстичного матеріалу.

Вищий курс (superiora), обчислений на сїм років, подїляв ся на курс фільософічний і теольоґічний. Курс фільософічний трівав три роки; тут викладала ся математика (евклїдова ґеометрія і стереометрія), льоґіка — по средновічним схолястичним підручникам, і такаж фільософія (по Аристотелю, в схолястичних толкованнях, головно тримаючи ся Томи Аквіната). Курс теольоґічний трівав чотири роки, на нїм мало викладати ся богословє доґматичне, моральне і полємічне, св. письмо і гебрайська мова. В повнім видї одначе сей вищий курс істнував тільки в Вильні, в иньших колєґіях Білоруси і України фільософічні й теольґічні науки викладали ся по скороченій проґрамі, і то подекуди тільки, та були удїлом немногих ²).

¹) Се були: низша граматична кляса (infima), де вчили латинської етимольоґії з канонїчної єзуїтської граматики Альвара; середня граматична, де зачинали поруч латини грецьку мову; старша грамачична, або сінтаксис, де закінчували граматику й брали ся до прозодїї; поезія, де головним предметом служила стилїстика, поетична й прозаічна; сї студії закінчували ся в клясї риторіки.

²) Про єзуітську систему педаґоґічну й дидактичну в загальних курсах, як Raumer Geschichte der Pädagogik vom Wiederaufblühen classischer Studien bis auf unsere Zeit, Schmidt Geschichte der Pädagogik. \453\ Офіціальний єзуїтський шкільний плян: Ratio et institutio studiorum societatis Jesu, вироблена в 1— — 90-х рр. і вперше надрукована в 1600, разом з иньшими, давнїйшими й пізнїйшими інструкціями в Monumenta Germaniae paedadogica, Берлїн, 1887. Зїдлива критика єзуїтського виховання в книжечці Брозка (Broscius): Gratis plebanski albo dyskurs ziemianina z plebanem o mniemanem bezplatnem utrzymaniu szkól przez iezuitów i sposobie uczenia, 1626. Про єзуїтську сустему взагалї — звісне Equitis Poloni in iesuitas actio, 1590, чисто повторюване (хибно автором його уважали потім Кльоновича), і особливо Monita privata (abo secreta) soc. Iesu, в 1612 p. опубліковані нашим земляком Єронїмом Загоровським, виключеним за се з єзуїтського чину (Wielewickiego Dziennik III с. 110 і далї): се інтересний памфлет і деякі й досї уважають його автентичною єзуітською інструкцією (друковано богато, м. ин. Сборникъ документовъ, уясняющихъ отношенія латино-польской пропаганды въ рус. вЂрЂ и народности, 1865, у Самаріна Іезуиты и ихъ отношенія къ Россіи, тут і оборона автентичности, яку приймає з новійшах іще Харлампович. Студиї про них: Le R. R. Carlos vom Sommervogel, Le veritable auteur des Monita secreta (Revue critique de l’histoire et de littérature 1890), Nippold Die geschichtliche Grandlagen der satirischen Monita secreta (Zeitschrift für Wissenschaft. Theologie, 1895). Див. також лїтературу шкільництва (прим. 5).

Наука релїґії в низшій школї не була предметом спеціального курсу, але вся наука, все вихованнє мало сильно зазначений релїґійний характер, було ним переняте. Завданнєм всеї педаґоґічної систем було передо всїм притягнути по можности все цїнне з поміж учеників чи своїми талантами, чи зверхнїми прикметами (красою, привабністю), чи богацтвом, значністю рода, фамілїйними звязями, до вступлення до єзуітського чину, а весь загал учеників — виховати в безмежнім і слїпім послуху католицькій церкві, в вірі в її єдиноспасенність, в повнім і безогляднім підданню католицькій єрархії, в відразї до всякої „єреси і схизми“, до всього некатолицького. Побожність до фанатизму розгрівала ся богослуженнями, сьвятами, релїґійними діспутами, процесіями, видовищами; особливо великий вплив мали релїґійні брацтва (sodalitia), орґанїзовані між учениками, що діставали увільненнє від науки в заміну ріжних релїґійних практик. Ворожнеча до неправовірних викликала ся всїлякими способами — аж до водження учеників для присутности при публичних карах над єретиками. Єзуітські колєґії ставали воєнними таборами воєвничого католицизму, що зазначав свій воєнний дух ріжними виступами супроти протестантів, православних, Жидів, в родї нападів на їх церкви й біжницї, розбивання процесій і т. и. ексцесів, коли не викликуваннях, то по \454\ блажниво толєрованих єзуітськими наставниками ¹). Крім такої релїґійної узкоста й нетолєранції, і в иньших напрямах єзуітське вихованнє некористно впливало на характер учеників; воно грало не на вищих, а низших струнах їх вдачі — гордости, амбіції; їх ученики здібнїйші, чи иньшими прикметами інтереснїйші своїм настоятелям, відзначали ся пишними титулами, діставали певну власть над своїми товаришами, і звичайно дїти визначних батьків все бували між тими вибранцями, тим часом як хлопцї зле записані у своїх професорів діставали без милосердя різки й иньші суворі кари. Моральне вихованнє допускало дуже сильні натягання, по звісному єзуітському принціпу, що цїль осьвячуе способи.

¹) Про них новійше у Собеского Nienawisść wyznaniowa, де він на ослабленнє старих закидів єзуітам вказує, що сї ексцеси не були виключною приналежністю самих шкіл єзуітських, але і краківських — не єзуітських.

Його дуже добре характеризує видана пізнішою (1613) інструкція, оперта, очевидно, на практицї попереднїй — як належить заховувати ся наверненим з православної віри на католицтво єзуіцьким вихованцям. Дїтям схизматиків, що навернули ся на католицтво, можна причащати ся разом з батьками й сповідати ся у схизматиків, щоб оминути трудности й прикрости, хоч би тих дїтей і не силувано до того, а тим більше, коли вони міркують, що їх будуть силувати до того, як вони самі того не вчинять. Коли батьки будуть питати тих дїтей, чи не змінили вони віри — як вони завважать з обставин і з загального складу розмови, що під вірою розумієть ся тут обряд і церемонїї схїдньої церкви (як то у Греків часто буває), то вони можуть свобідно відповідати, що не змінили, бо хоч вони й стали католиками й часами тримають ся обряду латинського, але живучи між Русинами, готові держати ся своїх обрядів, доки зістають ся під батьківською властю. Коди ж вийде, що батьки під вірою розуміють віру в доґмати віри, в яких ріжнять ся Греки від Латинян, то й католики можуть по правдї відповідати, що вони нїколи не змінять віри, яку церква божа прийняла від св. отцїв Василия, Злотоуста й иньших і заховує її, й анатема нехай буде той, хто инакше вірує й учить. Коли тих схизматицькнх дїтей спитають, чи вони причащали ся під одним видом, латинським способом, а признати ся їм буде дуже ненаручно, то можуть вони відповісти двозначно, як то можна робити в важних справах, які нам вільно укривати, як то роблять деякі: „я не причащав ся з тим, аби мусїв се тут говорити“. Коли їх виразно силують про яке питаннє спірне у Греків з Латинянами, напр. що вони ду \455\ мають про походженнє св. Духа, — можуть відповісти, що вони не так обізнані в сих тонкостях теольоґії, аби могти сказати свій погляд, немов учителї, але вірують і визнають, як в сїй точцї держить церква божа, уставлена і научена Духом сьв. через св. отцїв, Василия й иньших. Коли ж змусять їх відповідати виразно на питання і не можна буде нїяким чином від тих питань батьківських викрутити ся, то вони мусять виявити правдиву віру, хоч би і з небезпечністю житя. Так само як би вимагали від них чогось на зневагу католицької церкви, а на признаннє схизми, що мало б такий характер і так могло розуміти ся, — то не вільно їм того, так само як схизми і зневаги церкви ¹).

Ті неґативні сторони єзуітського виховання і навчання були вчасти відчуті й сучасниками, більше уважними, але переважувала вигода, яку давала близькість і дешевість єзуітських шкіл (навіть безплатних в теорії), та те, що в головнім вони відповідали вимогам пересічної суспільности, яка для дїтей бажала оглади, зверхнїх прикмет осьвіти, легкости й гладкости в вислові й письмі, знання латинської мови, натиканої блискотками „ерудіції“ ²). І єзуїтськї школи не переставали наповняти ся учениками.

Дата добавления: 2015-06-04