Право релігійної організації на своє майно 1 страница

Відповідно до п. 6 Роз'яснення Вищого господарського суду України «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону «Про сво­боду совісті та релігійні організації»¹ кожна релігійна громада (парафія, церква тощо) або інша релігійна організація (монастир, релігійне братство або місія, духовний навчальний заклад), а не релігійне угруповання в ці­лому (УПЦ-КП, УАПЦ, УГКЦ тощо) або його керівний центр, є власни-

' Роз'яснення Вищого господарського суду від 29.02.1996 p. № 02-S/109 «Про деякі пи­тання, що виникають при застосуванні Закону «Про свободу совісті та релігійні орга­нізації» // Офіційний сайт Верховної Ради України. - www.rada.kiev.ua.

ком придбаного чи створеного нею нерухомого майна та коштів і їх єдиним розпорядником. Така позиція збігається і з позицією ЦК, де кож­на юридична особа визнається власником свого майна.

Дуже важливе значення для будь-якої юридичної особи має визна­чення порядку формування її майна та розпорядження ним. Стаття 12 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» закріплює ви­могу щодо необхідності зазначення у статуті майнового стану релігійної організації. Поняття «майновий стан» застосовується найчастіше до визначення видів майна, яке належить на праві власності юридичній особі. Але навряд чи у статуті релігійної організації потрібно зазначати перелік майна, власником якого є ця юридична особа. Більш правильним, на нашу думку, було б визначати порядок та джерела формування майна релігійної організації, а не майновий стан юридичної особи.

До введення в дію Закону все майно церковних і релігійних громад в Україні було визнане державною власністю згідно зі ст. 366 Адміністра­тивного кодексу Української РСР 1927 року¹. Цей законодавчий акт не був визнаний нечинним з дня його прийняття, тобто таким, що не по­родив правових наслідків, тому релігійні організації, які існували до на­ціоналізації церковного майна, не можуть подавати позовів про повер­нення такого майна у зв'язку зі спливом строку позовної давності. Але наша держава йде назустріч релігійним організаціям, передаючи їм у власність церковне майно. Тому особливістю формування майна релігій­них організацій та виникнення майнових прав є передача цим організа­ціям у власність або користування майном, що є державною власністю.

Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в АР Крим -Уряду Автономної Республіки Крим.

Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передають­ся організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне корис­тування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно

¹ Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 29.02.96 № 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релі­гійні організації» // Офіційний сайт Верховної Ради України. - www.rada.kiev.ua.

за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим.

Указаний порядок передачі у власність або користування державного майна суперечить чинному законодавству України, оскільки згідно з п. 5 ст. 116 Конституції України управління об'єктами державної власності здійснює Кабінет Міністрів. Отже, відповідно до Конституції України питання про передачу у власність або користування релігійним організа­ціям державного майна має вирішуватися не місцевими органами влади, а Кабінетом Міністрів. Така невідповідність ст. 17 Закону Конституції України призвела до того, що Кабінетом Міністрів були прийняті різні розпорядження щодо передачі майна релігійним організаціям. Можна виділити три способи передачі: у власність, безоплатне користування або на умовах охоронного договору. Об'єктами передачі були, як правило, будівлі, в окремих випадках - цілісний майновий комплекс. Так, відповід­но до Розпорядження Кабінету Міністри від 26.04.2002 р. № 228 об'єктом передачі був цілісний майновий комплекс Київського державного науково-виробничого учбового комбинату, який ліквідувався.

Культова будівля і майно, що є державною власністю, може переда­ватися в почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган ви­значає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.

Відповідно до Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 29.02.96 р. № 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при засто­суванні Закону України «Про свободу совісті та реліїійні організації» під культовими будівлями та майном слід розуміти будівлі і речі, спеці­ально призначені для задоволення релігійних потреб громадян.

Увага! Зокрема, не можуть бути визнані культовими будівлями ті приміщення, що пристосовані для проживання священнослужителів та інших служителів культу, якщо вони не є невід'ємною частиною культової споруди і не знаходять­ся на земельній ділянці, необхідній для обслуговування цієї споруди (сторожка тощо). Зазначені обставини можуть встанов­люватись документами служби технічної інвентаризації. У разі виникнення сумнівів щодо належності будівлі або майна до категорії культових, господарські суди повинні призначати експертизу.

Майно може передаватися релігійній організації на підставі догово­ру пожертви (ст. 729 ЦК). Тому для здійснення контролю за викорис­танням майна можна говорити про необхідність укладення договору пожертви у випадку безоплатної передачі майна державою у власність релігійним організаціям для досягнення певної мети.

Складніше вирішити питання про використання майна, право влас­ності на яке вже перейшло до релігійної організації до введення у дію нового ЦК. На жаль, держава не матиме можливості здійснювати конт­роль за його використанням. Повернуто державі може бути лише май­но, яке є пам'яткою історії чи культури шляхом викупу відповідно до СТ. 352 ЦК у випадку, коли в результаті дій або бездіяльності власника, йому загрожує пошкодження або знищення.

Передача майна у безоплатне користування є цивільно-правовим до­говором і до набрання чинності ЦК України регулювалася нормами глави 27 ЦКУРСР. Постановою Кабінету Міністрів України № 1699 від 23.10.2003 р. було затверджено Типовий договір про безоплатне користу­вання релігійною організацією культовими будівлями та іншим майном, що є державною власністю¹. Нині це договір позички (ст. 827 ЦК).

Увага! При його укладенні необхідно додержуватися фор­ми, встановленої ст. 793 ЦК, яка вимагає нотаріального посвідчення таких договорів у випадку, коли строк договорів позички нерухомого майна становить три роки та більше.

Ще одним договором, який укладається з приводу користування майна релігійною організацією, є охоронний договір.

Поняття «охоронний договір» не визначає правових засад користу­вання релігійними організаціями переданим майном - оплатність чи безоплатність користування, порядок проведення капітального чи по­точного ремонту, строки користування тощо. Відповідно до ст. 23 За­кону «Про охорону культурної спадщини» усі власники пам'яток чи їхніх частин або уповноважені ними органи, незалежно від форм влас­ності на ці пам'ятки, зобов'язані укладати охоронні договори. Поста­новою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 р.№1768 затвердже­но Порядок укладення охоронних договорів на пам'ятки культурної ' Постанова Кабінету Міністрів України від 23.10.2003 р. № 1699 «Про затвердження

Типового договору про безоплатне користування релігійною організацією культовими

будівлями та іншим майном, що є державною власністю» // ЗУ. - 2003. - № 44.

720 ^g|^-

спадщини. Пункт 2 цього Порядку встановлює, що охоронний договір може укладати особа, якій пам'ятка культурної спадщини передана в користування.

Ш

Увага! Передання майна у користування не може прова­дитися на підставі охоронного договору.

Релігійні організаціїу порядку, визначеному чинним законодавством, мають право для виконання своїх статутних завдань засновувати ви­давничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогоспо­дарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають право юридичної особи (ст.19 За­кону України «Про свободу совісті та релігійні організації»).

Управління та розпорядження майном релігійної організації здійс­нюється відповідно до її статуту.

Члени релігійних організацій не мають жодних майнових прав щодо майна релігійної організації.

6.5. Благодійні організації

Можливість юридичних осіб бути членами непідприємницьких юридичних осіб, які мають на меті здійснення благодійної діяльності в інтересах суспільства або окремих категорій осіб, установлено ст. 5 Закону «Про благодійництво та благодійні організації». Членами таких непідприємницьких юридичних осіб можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Благодійні організації, як і об'єднання громадян утворюються і діють за територіальним принципом і поділяються за своїм статусом на:

- всеукраїнські, діяльність яких поширюється на територію всієї України та які мають свої відділення (філії, представництва) в більшості областей України, місцеві та міжнародні;

- місцеві, діяльність яких поширюється на територію відповідного регіону або адміністративно-територіальної одиниці;

- міжнародні, діяльність яких поширюється на територію України і хоча б однієї іншої держави.

Державна реєстрація всеукраїнських та міжнародних благодійних організацій здійснюється Міністерством юстиції України, а місцевих

благодійних організацій, а також відділень (філій, представництв) все­українських, міжнародних благодійних організацій - відповідними місцевими органами виконавчої влади відповідно до Положення про Порядок державної реєстрації благодійних організацій, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 30.03.1998 р. № 382. Але статус юридичної особи благодійна організація набуває лише з дня вне­сення до єдиного державного реєстру.

Законом встановлені особливості формування майна благодійних організацій та розпорядження ним.

Джерелом формування майна та коштів благодійної організації не можуть бути кошти, одержані від здійснення діяльності, що передбачає одержання прибутків.

Увага! Відповідно до частин другої і третьої cm. 19 За­кону:

- джерелом формування майна та коштів благодійної
організації не можуть бути кредити;

- майно і кошти благодійної організації не можуть бути
предметом застави.

Згідно з ч. 4 ст. 21 Закону надходження благодійної організації від фінансової діяльності спрямовуються винятково на благодійництво і забезпечення господарської діяльності у розмірах та порядку, передбаче­них цим Законом.

Отже, укладені благодійницькою організацією договори, пов'язані з використанням названих надходжень на будь-які інші цілі, крім зазна­чених у цій нормі Закону та в статутах відповідних організацій, можуть бути визнані недійсними.

Частиною 4 ст. 5 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом») установлено, що положення цього Закону застосовуються до юридичних осіб, які діють у формі благодійного фонду. Отже, благодійні фонди можуть бути визнані бан­крутами. Що стосується благодійних установ та інших благодійних організацій, то вони не можуть визнаватися банкрутами. Це виглядає дещо дивним, ураховуючи, що законодавством не встановлено особли­вості їх створення, формування майна, розпорядження ним.

6.6. Торгово-промислова палата

Торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самовряд­ною організацією, яка об'єднує юридичних осіб, які створені і діють відпо­відно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці та їх об'єднання. Вона може здійснювати підприємницьку ді­яльність лише в тому обсязі, в якому це необхідно для виконання її статут­них завдань. Одержаний нею прибуток не розподіляється між членами торгово-промислової палати, а спрямовується на виконання її статутних завдань (Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні»).

Завданнями торгово-промислових палат є: сприяння розвиткові зов­нішньоекономічних зв'язків, експорту українських товарів і послуг, по­дання практичної допомоги підприємцям у проведенні торговельно-економічних операцій на внутрішньому та зовнішньому ринках, освоєнні нових форм співробітництва; представлення інтересів членів палати з питань господарської діяльності як в Україні, так і за її межами; організація взаємодії між суб'єктами підприємницької діяльності, коор­динація їх взаємовідносин з державою в особі її органів; участь в органі­зації в Україні та за кордоном професійного навчання і стажування фахів­ців - громадян України з питань підприємництва, розвитку конкуренції, а також у розробленні та реалізації державних і міждержавних програм у цій галузі та ін. Торгово-промислові палати створюються за принципом добровільного об'єднання їх засновників. Торгово-промислові палати створюються на території Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (регіональні торгово-промислові палати). У межах кожної з цих адміністративно-територіальних одиниць може бути ство­рена лише одна торгово-промислова палата. Членами Торгово-промислової палати України є торгово-промислові палати, створені відповідно до цього Закону, юридичні особи, які створені і діють відповідно до законо­давства України, громадяни України, що зареєстровані як підприємці, та їх об'єднання. Члени регіональних торгово-промислових палат одночас­но є членами Торгово-промислової палати України.

Торгово-промислова палата створюється за ініціативою не менш як 50 засновників, які знаходяться на відповідній території.

Державна реєстрація Торгово-промислової палати України прова­диться Міністерством юстиції України, Торгово-промислової палати Автономної Республіки Крим - Головним управлінням юстиції Мініс-

терства юстиції України в Автономній Республіці Крим, інших торгово-промислових палат - відповідно обласними, Київським та Севастополь­ським міськими управліннями юстиції. Надалі ТПП повинні пройти процедуру державної реєстрації.

Джерелами формування майна торгово-промислових палат є вступні та членські внески, прибуток від господарської діяльності торгово-промислових палат, створених ними підприємств та інших організацій, інші доходи та надходження, отримання яких не суперечить законодав­ству України. У разі виходу або виключення відповідно до статуту із складу членів торгово-промислової палати сплачені членські внески не повертаються і претензії на частину майна торгово-промислової палати не задовольняються. Майно та кошти торгово-промислової палати в разі виходу або виключення із складу її членів поділу не підлягає (ст. 12 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні»).

6.7. Об'єднання співвласників

багатоквартирного будинку

Процес приватизації житлового фонду в постсоціалістичних країнах викликав необхідність створення окремого виду юридичних осіб, метою яких є спільна експлуатація жилого будинку. Такий вид юридичних осіб існує в багатьох країнах і має назву кондомініум. Термін «кондомініум» має латинське походження. У римському праві поняття «condominium» було синонімом слова «communio» (спільна власність). У сучасному праві багатьох країн інститут кондомініуму має спеціальне значення.

Поняття кондомініуму не набуло нормативного закріплення в Україні, але вже понад 15 років провадяться «нормативні» досліди щодо визна­чення виду юридичної особи, яка могла б стати замінником житлових експлуатаційних організацій і провадила експлуатацію жилих багатоквар­тирних будинків. За ці роки не було такої юридичної особи, як об'єднання (товариство) співвласників багатоквартирного будинку, яка привертала б таку увагу з боку нормотворчих органів. І справа тут не у великій кількос­ті створених об'єднань і необхідності постійного оновлення їх правового регулювання - вони не набули досить великого поширення в Україні.

Уперше можливість створення юридичної особи (товариства або об'єднання індивідуальних власників квартир і будинків), метою якої було забезпечення ефективного використання приватизованих квартир

та управління ними, було задекларовано ст. 10 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду»¹. У зв'язку із цим Постановою Кабінету Міністрів від 08.10.1992 р. № 572 «Про механізм впровадження Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» було затвер­джено Типовий статут товариства (об'єднання) власників квартир (будинків)². Цікавим є той факт, що Закон «Про приватизацію держав­ного житлового фонду» чітко не визначив організаційної форми юри­дичної особи, яка створюється для управління приватизованими кварти­рами, а тільки дав їй назву. Ще більше заплутав ситуацію п. З Типового статуту, визначивши, що можна створювати як господарське товариство, так і об'єднання, які створювалися у формі господарського товариства.

Цри цьому Типовий статут не виокремлював особливості правового регулювання товариства та об'єднання. Тому можна дійти висновку, що відмінностей у правовому статусі «товариства» та «об'єднання» не існувало, це були синоніми для визначення одного виду юридичної осо­би. Загалом більшість норм Типового статуту було присвячено регулю­ванню діяльності органів управління товариства (об'єднання).

Стаття 10 Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» визначила, що власники квартир багатоквартирних будинків є співвлас­никами допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки в майні будинку. Як бачимо, закон давав лише примірний перелік майна, що є спільною власністю і, крім цього, не встановлював вид спільної власності (частковоїчи сумісної). Не розвинув це положен­ня й Типовий статут товариства (об'єднання). Плутанину щодо визна­чення суб'єкта права власності на допоміжні приміщення внесло Поло­ження про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затверджене Наказом Державного комітету України по житлово-

¹ Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 36. - Ст. 524 (із змінами, внесеними
згідно із законами від 22.02.94 р. № 3981-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. -
1994. - № 24. - Ст.182; від 05.02.97 р. № 40/97-ВР // Відомості Верховної Ради Украї­
ни. - 1997. - № 12. - Ст. 100; від 18.11.1 997 р. №642/97-ВР // Відомості Верховної Ради
України. - 1998. - № 10. - Ст. 36).

² Постанова Кабінету Міністрів України від 08.10.1992 р. № 572 «Про механізм впрова­
дження Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (із змінами,
внесеними згідно з постановами Кабінету Міністрів // Комп'ютерна правова система
«Нормативні акти України».

комунальному господарству від 15.09.1992 р. № 56^і. Пункт 41 цього Положення визначав, що не підлягають приватизації допоміжні примі­щення жилих будинків, які призначені для забезпечення експлуатації та обслуговування будинку (приміщення теплопунктів, котельних, сміттє-збірників, колясочних, приміщення, через які прокладені мережі комуні­кації, а також приміщення, які використовуються для розміщення об­слуговуючого будинок персоналу, та складські приміщення) і їх власником, після приватизації квартир будинку, є товариство власників квартир.

Увага! Нотаріуси посвідчували різні види договорів, відпо­відно до яких органи місцевого самоврядування передавали у власність товариств власників квартир допоміжні приміщен­ня. Це були і договори дарування, і договори купівлі-продажу. Передавалась у власність юридичних осіб нерухомість і на підставі акта прийому-передачі без оформлення нотаріального дого­вору купівлі-продажу чи дарування. Такі акти визнавалися правовста-новлювальними документами, на підставі яких провадилися реєстра­ція переходу права власності на нерухоме майно у БТІ. Тому нотаріуси на практиці можуть зустрітися з різними видами право-встановлювальниих документів на право власності товариств (об'єднань) власників квартир (будинків).

На відміну від Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» Постанова Кабінету Міністрів України від 31.07.1995 р. № 588, якою було затверджене Положення про порядок організації та діяльнос­ті об'єднань, що створюються власниками для управління, утримання і використання майна житлових будинків, яке перебуває у загальному ко­ристуванні², встановила Перелік майна, що може перебувати в загальному користуванні, віднісши до нього такі об'єкти, як допоміжні приміщення, технічне обладнання, які відповідно до Закону «Про приватизацію дер­жавного житлового фонду» могли бути тільки у спільнш власності осіб,

¹ Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердже­
не Наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від
15.09.1992 р. № 56 (із змінами, внесеними згідно з Наказом Держжитлокомунгоспу від

05.08.1994 р. №72) // Комп'ютерна правова система «Нормативні акти України».

² Положення про порядок організації та діяльності об'єднань, що створюються власни­
ками для управління, утримання і використання майна житлових будинків, яке перебуває
у загальному користуванні, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від

31.07.1995 р. № 588 // Комп'ютерна правова система «Нормативні акти України».

які приватизували квартири. Водночас залишалося чинним і Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, яке виді­ляло товариство як власника допоміжних приміщень.

29 листопада 2001 року було прийнято Закон «Про об'єднання спів­власників багатоквартирного будинку». Важливим досягненням цього Закону є те, що ним встановлено принцип добровільності створення об'єднання і тим самим покладено край суперечкам із цього питання, а також членства, у тому числі й виходу із членів об'єднання. Це підтримав і ЦК, який ст. 385 встановив, що власники квартир для забезпечення експлуатації багатоквартирного житлового будинку можуть створюва­ти об'єднання власників квартир (житла).

Об'єднання може бути створене двома шляхами:

-* заснуванням його співвласниками житлового будинку (ст. 6 За­кону);

- шляхом реорганізації ЖБК (ст. 5 Закону).

Закон виділяє п'ять видів засновників (членів) об'єднання:

- особи, які приватизували квартиру;

- особи, які придбали квартиру;

- особи, які є власниками жилих приміщень;

- особи, які є власниками нежилих приміщень;

- власник будинку.

Що стосується поняття власника будинку, то навряд чи потрібно виді­ляти такого суб'єкта. Державні або комунальні юридичні особи є лише балансоутримувачами жилого будинку і не мають на нього жодних речових прав. Про це свідчить й аналіз положень Закону, ст. 11 якого встановлює, що об'єднання після набуття статусу юридичної особи може: прийняти на власний баланс весь житловий комплекс або за договором з попереднім власником залишити його балансоутримувачем усього житлового комп­лексу або його частини. Такої ж самої концепції дотримувалися й розроб­ники Порядку передачі житлового комплексу або його частини з балансу на баланс, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 11.10.2002 р. № 1521', який регулює не перехід права власності від балан-соутримувача жилого будинку, а тільки передачу з балансу на баланс.

Ще один спосіб створення об'єднання встановлений для житлових будинків, які були побудовані після вступу Закону в дію. Оформлення

' Постанова Кабінету Міністрів України від 11.10.2002 р, № 1521 «Про реалізацію За­кону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» // Офіцій­ний вісник України. - 2002. - № 42.

права власності на новозбудований будинок провадиться з видачею сві­доцтва про право власності за наявності акта про право власності на землю або рішення про відведення земельної ділянки для цієї мети та за наявності акта комісії про прийняття об'єкта і введення його в експлуата­цію. Власник будинку протягом 2 місяцш повинен або створити об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі - ОСББ), або укласти договір з будь-якою юридичною особою, статут якої передбачає можли­вість здшснення такої діяльності, про передачу їй на баланс усього жит­лового будинку разом з необхідною технічною документацією.

Об'єднання діє на підставі статуту, який повинен відповідати Типо­вому статуту. Його затверджено Наказом Державного комітету з питань житлово-комунального господарства від 27.08.2003 р. № 141;

Порядок державної реєстрації об'єднань співвласників багатоквар­тирного будинку затверджено Постановою Кабінету Міністрів України «Про реалізацію Закону України «Про об'єднання співвласників бага­токвартирного будинку» від 11.10.2002 р. N№1521.

Окремо зазначимо про проблематику прав на допоміжні приміщення. Відповідно до положень частини першої ст. 1 Закону України «Про об'єднання спшвласникш багатоквартирного будинку» допоміжні примі­щення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забез­печення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні ко­ридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машин­ні відділенім ліфтш, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).

Згідно з п. 2 ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміїцень будинку, технічного обладнан­ня, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку. Допоміжні при­міщення (кладові, сараї тощо) передаються у власність квартиронайма­чів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Відповідно до пунктів 1.1 та 1.2 ріїпення Конститущйного Суду України від 02.03.2004 р. № 4-рп/2004 допоміжні примицення (підвали, сараї, кла­довки, горища, колясочнііт. ш.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні

приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного бу­динку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир. Тому місцеві органи самоврядування не мають право вирішувати питання добудови, надбудови житлового бу­динку. Укладати договори відчуження допоміжних приміщень.

Дата добавления: 2015-06-04