Annotation 27 страница. Андермат і доктор Латон прогулювались перед казино по терасі, оздобленій вазами з підробленого мармуру

Андермат і доктор Латон прогулювались перед казино по терасі, оздобленій вазами з підробленого мармуру. — Він зі мною навіть не вітається, — скаржився лікар на свого колегу Бонфія. — Сидить там у своєму лігві, як вепр. Якби міг, то, певно, отруїв би наші джерела. Андермат ходив глибоко замислений, заклавши руки за спину і зсунувши на потилицю сірий фетровий капелюх, так що відкрився край лисини над лобом. Нарешті сказав: — Ет, через три місяці старе товариство проситиме ласки. Вони торгуються через десять тисяч франків. Це той нещасний Бонфій підбурює їх проти мене і запевняє, що я поступлюся. Але він помиляється! Новий головний лікар підхопив: — Ви знаєте, вчора вони закрили своє казино! Ніхто туди не ходив. — Знаю, але й у нас люду не густо. Всі сидять по готелях. А в готелях нудно, мій любий. Треба розважати курортників, щоб сезон видався їм надто коротким. До нас щовечора приходять тільки ті, хто живе в готелі «Монт-Оріоль», бо їм близько, а інші вагаються і сидять у своїх закапелках. А все діло тільки в дорозі! Успіх завжди залежить від якихось непомітних причин, треба тільки знайти їх. Дороги, які ведуть до місця приємних розваг, самі мають бути приємними, початком сподіваних утіх. А дороги, що сюди ведуть, всі погані — кам’янисті, круті, на них людина стомлюється. Коли появляється бажання кудись піти, то мимоволі вибираєш те місце, до якого веде широка й рівна дорога, вдень тіниста, а ввечері легка, нестомлива, саме їй і віддаєш перевагу перед іншими. Знали б ви як довго живе в нашому тілі спогад про тисячу всяких дрібниць, хоч розум на них не звертає уваги. По-моєму, саме це лежить в основі пам’яті у тварин. Ви десь ідете собі, і вам страшно жарко, ви набили ноги об каміння, вам важко підійматися, й у вас виникає нездоланна фізична відраза до цієї дороги, хоча йдучи, ви думали про щось зовсім інше. Ви розмовляли з приятелем і зовсім не помічали цих дрібних невигод, нічого не бачили, нічого не запам’ятали, але ваші ноги, м’язи, легені,— все ваше тіло не забуло цих відчуттів і, коли розум захоче повести вас знову цією самою дорогою, воно скаже: «Ні, не піду, мені там було дуже неприємно». І розум беззаперечно послухається, скоряючись мовчазній мові товаришів, що його носять. Отож нам потрібні хороші дороги, а це означає, що мені потрібні землі цього впертого осла Оріоля. Але терпіння… Ах, до речі, Ма-Русель купив дачу на тих самих умовах, що й Ремюзо. Довелось піти на цю маленьку жертву, адже він віддячить нам за неї вдесятеро. Спробуйте довідатися про наміри Клоша. — Він зробить так, як і інші,— сказав лікар. — Але є ще одна річ, про яку я вже кілька днів думаю і яку ми зовсім забули: це метеорологічний бюлетень. — Який метеорологічний бюлетень? — У великих паризьких газетах! Це конче потрібно! Треба показати, що температура на нашому курорті чудова, стала, рівна, без різких змін, що в цьому відношенні з Монт-Оріолем не може змагатися жоден із сусідніх курортів. Ви купите місце метеорологічного бюлетеня у найголовніших впливових газетах, а я щовечора повідомлятиму телеграфом про погоду у нас. І зроблю так, що пересічна температура в Монт-Оріолі наприкінці року буде вища за температуру довколишніх місць. Найперше, що впадає нам в очі, коли ми розгортаємо великі газети, це температура, влітку — у Віші, Руайя, Мон-Дорі, Шатель-Гійоні тощо, а взимку — в Кані, Ментоні. Ніцці, Сен-Рафа-елі. В цих краях завжди повинна бути чудова погода, любий директоре, щоб парижанин думав: «Хай йому чорт, щастить же тим, хто туди їздить!» Андермат скрикнув: — До лиха! Ви маєте слушність! Як же я не подумав про це? Ще сьогодні займусь цим ділом. До речі, якщо вже в нас зайшла мова про корисні заходи: ви не написали професорам Ларенарові та Паскалісу? Мені дуже хотілося б, щоб вони обидва були тут. — Не піддаються, дорогий президенте… Принаймні… Принаймні поки самі, на власному досвіді, не пересвідчаться, що наша вода чудова… Але заздалегідь переконувати їх… це марна річ… Вони саме проходили повз Поля і Гонтрана, які пили каву після сніданку. Надходили й інші курортники, здебільшого чоловіки, бо жінки, вставши з-за столу, завжди проводять годинку-дві в своїх кімнатах. Петрюс Мартель наглядав за слугами. — Чарочку горілки! Коньяку! Ганусівки! — покрикував він тим гучним басом, яким за годину по тому розпоряджався на репетиції і давав тон примадонні. Андермат на хвилину спинився, поговорив з молодими людьми і знову пішов далі з головним лікарем. Гонтран розвалився на стільці, закинувши ногу за ногу. Схрестивши руки, відхилившись на спинку, він дивився в небо, курив сигару і, здавалося, перебував у цілковитому блаженстві. Раптом він запитав: — Ти не хочеш піти зараз у долину Сан-Сусі? Дівчата будуть там. Поль завагався, але подумав і відповів: — Гаразд, ходімо. Потім додав: — А як твої справи? — Сто чортів! О, вона у мене в руках і вже не вирветься! Тепер Гонтран зробив друга своїм повірником і розпові- дав йому день у день про свої успіхи та перемоги. Влаштував навіть так, щоб той став його співучасником і був присутній на побаченнях, бо Гонтран дуже дотепно добився побачень з Луїзою Оріоль. Після прогулянки до гори Нюжер Христіана більше не брала участі в екскурсіях, майже не виходила з дому, і Гонтранові стало трудно зустрічатися з Луїзою. Поведінка Христіани спочатку збентежила юнака, проте він скоро добрав способу зарадити собі. Звиклий до паризьких звичаїв, де чоловіки його типу дивляться на жінок, як мисливці на дичину, і знають, що полювання часом буває важким і потребує наполегливості, він чудово розумівся на всіляких хитрощах, щоб зблизитися з жінками, які його цікавили. Він краще, ніж будь-хто, вмів користуватись послугами зацікавлених посередників і з першого ж погляду вгадував, хто з чоловіків й жінок може придатися для його замірів. Лишившись без несвідомої допомоги Христіани, Гонтран почав шукати замість сестри потрібну йому спільницю — «співчутливу натуру», як казав він, і дуже швидко спинив свій вибір на дружині доктора Онора. Для цього було багато підстав. Передусім, її чоловік приятелював з Оріо-лями, бо лікував цю сім’ю вже двадцять років. Молодших дітей він знав від народження, щонеділі у них обідав, а щовівторка сам частував їх у себе. Дружину лікаря, гладку стару жінку, досить вульгарну, але з претензіями, легко можна було привернути, використовуючи її марнославство, — вона, звичайно, з усіх сил мала старатися догодити графові де Равенелю, шуринові самого власника Монт-Оріоля. До того ж Гонтран, що вже вдавався до звідниць, одразу пізнав у ній жінку, вельми придатну до цієї ролі. Випадково здибавши її на вулиці, він подумав: «У неї зовнішність звідниці, а в кого така зовнішність, у того й душа звідниці». Тож він якось провів її чоловіка аж додому й зайшов до них. Сів, поговорив, полестив дамі, а коли в готелі подзвонили на обід, підвівся і сказав: — Тут так смачно пахне. У вас готують, мабуть, краще, ніж у готелі. Пані Онора, запишавшись, пробелькотіла: — Боже мій!.. Якби я зважилась… Якби я зважилась, пане граф… — Що — якби зважились, люба пані? — Запросити вас до нашого скромного обіду. — Далебі… Далебі я не відмовився б. Доктор стурбовано пробурмотів: — Але ж у нас нічого немає, ну нічогісінько… Суп, яловичина, курка — та й усе. Гонтран сміявся: — З мене досить, я згоден. І він пообідав у подружжя Онора. Товста господиня раз у раз схоплювалась, брала страви з рук покоївки, щоб та не пролила соусу на скатертину, і, незважаючи на невдоволення чоловіка, сама прислужувала за столом. Граф похвалив її за обід, поменшання, гостинність і пішов, викликавши у неї палке захоплення. Потім він знову навідався до них, немов гуляючи, знову напросився на обід і згодом став постійним гостем у пані Онора, куди за давньою сусідською звичкою частенько забігали дівчата Оріоль. Гонтран годинами просиджував у товаристві трьох жінок, був дуже люб’язний з обома сестрами, але з кожним днем більше й більше виявляв свою схильність до Луїзи. Ревнощі, які виникали між сестрами, коли він почав залицятись до Шарлотти, тепер набрали характеру войовничої ненависті у старшої і спокійної зневаги у молодшої. У недомовках і стриманому поводженні з Гонтраном потайної на вдачу Луїзи було більше кокетства і загравання, ніж у безтурботній щирій веселості її сестри. Шарлотта, вражена в самісіньке серце, гордо приховувала свій біль, вдавала, буцімто нічого не бачить, нічого не розуміє, ходила на всі зустрічі в пані Онора, ніби все їй було зовсім байдуже. Вдома зоставатися не хотіла, аби не подумали, що вона мучиться і плаче, поступаючись місцем сестрі. Гонтран так пишався своєю вигадкою, що не втерпів і похвалився нею перед Полем. І Поль, вважаючи її вельми дотепною, весело засміявся. До того ж, він пообіцяв собі не втручатися більше в справи товариша — пам’ятав його двозначні слова і часто занепокоєно думав: «Чи відомо йому щось про мене та Христіану?» Дуже добре знаючи Говтрана, Поль припускав, що той здатний заплющити очі на любовний зв’язок своєї сестри.* Але чому ж він раніше нічим не показав, що догадується чи знає про цей зв’язок? А Гонтран справді був з тих, хто вважає, що кожна світська жінка повинна мати одного чи кількох коханців, бо сім’я, на думку цих людей, то тільки товариство взаємодопомоги у життєвих справах, мораль — конче потрібний спосіб таїти різноманітні нахили, закладені в нас від природи, а світські правила пристойності — тільки фасад, щоб ховати за ним приємні пороки. Зрештою він і свою сестричку намовив вийти заміж за Андермата й зробив це, якщо не з певними намірами, то, в усякому разі, з прихованою думкою, що цього єврея зможе експлуатувати вся сім’я, і, мабуть, зневажав би Христіану, коли б вона була вірною чоловікові, за якого віддалася заради пристойності та корисливих міркувань, як зневажав би самого себе, коли б не брав грошей з зятевої кишені. Поль думав про все це, й ті думки хвилювали його душу, душу сучасного Дон Кіхота, схильного, проте, до поступок. Тепер він став дуже обережним у стосунках зі своїм загадковим приятелем. Отож, коли Гонтран розповів йому, як він використовує пані Онора, Бретіньї засміявся, а через якийсь час навіть погодився піти з ним до цієї особи і дуже охоче розмовляв там із Шарлоттою. Дружина лікаря залюбки грала роль, яку її примушували грати, гостинно приймала гостей і о п’ятій годині, наслідуючи паризьких дам, частувала їх чаєм із солодкими пиріжечками, які сама готувала. Коли Поль прийшов уперше, вона зустріла його, як давнього приятеля, посадовила, забрала у нього капелюха і поклала на камін поруч з годинником. Потім заметушилася, заклопоталась, підходила то до одного, то до другого, — огрядна, з величезним животом, — і все запитувала: — Може б ви перекусили? Гонтран говорив усякі забавні дрібниці, жартував, сміявся, цілком задоволений. А тоді одвів Луїзу до вікна, а Шарлотта схвильовано дивилася на них. Розмовляючи з Полем, пані Онора сказала йому по-материнському: — Милі дітки, вони приходять сюди на часинку погомоніти. Це ж безневинна річ, правда, пане Бретіньї? — О, зовсім безневинна, пані! Коли він прийшов удруге, вона фамільярно назвала його «паном Полем» і обходилася з ним трохи по-панібрат-ському. З того часу Гонтран зі своїм звичайним єхидством розповідав про запопадливі послуги цієї дами. Напередодні він сказав їй: — Чому б вам не піти погуляти з панночками Оріоль до Сан-Сусі? Дорога туди чудова. — А ми підемо, пане граф, неодмінно підемо. — Наприклад, завтра, годині о третій. — Завтра о третій годині, пане граф. Неодмінно. — Ви дуже ласкаві, пані Онора. — До ваших послуг, пане граф. І Гонтран пояснював Полеві: — Ти розумієш, у кімнаті, при Шарлотті, я не можу нічого сказати старшій. А в лісі ми з Луїзою зможемо піти вперед або трохи відстати. Ти підеш? — А чого ж, залюбки. — Ходімо. Вони підвелися й помалу пішли широкою дорогою; потім, перейшовши Ла-Рош-Прадьєр, звернули ліворуч і, продираючись крізь густі чагарі, зійшли в лісисту долину. Перебравшись через вузеньку річечку, сіли край стежки і почали чекати. Незабаром надійшли всі три жінки — попереду Луїза, позаду пані Онора. Обидві сторони вдали, що здивовані зустріччю. Гонтран скрикнув: — Як добре, що ви обрали для прогулянки це місце! Лікарева дружина відповіла: — Це я придумала! Далі пішли разом. Луїза з Гонтраном, поступово прискорюючи ходу, пішли далеко вперед і часом зникали з очей за поворотами вузької стежки. Товста пані, задихана, бурмотіла, поблажливо поглядаючи на них: — Що то молодість, ноги самі несуть. Я вже не вженуся за ними. Шарлотта скрикнула: — Стривайте, я зараз покличу їх. І кинулась бігти. Лікарша спинила її. — Не заважай, дитинко, якщо їм хочеться поговорити. Нащо їх турбувати, вони й самі вернуться. І, сівши на траву в затінку великої сосни, вона почала обмахуватись хусточкою. Шарлотта кинула на Поля болісний погляд, сповнений благання й розпачу. Він зрозумів і сказав: — Ну що ж, хай пані Онора спочиває, а ми з вами доженемо вашу сестру. Вона поривисто відповіла: — О, справді ходімо, добродію. Пані Онора не заперечувала. — Ідіть, дітки, йдіть. А я тут почекаю. Тільки не надовго. І вони теж рушили. Спочатку швидко йшли проїжджою дорогою, сподіваючись догнати Гонтрана з Луїзою, але за кілька хвилин не побачивши їх, вирішили, що ті, мабуть, звернули ліворуч або праворуч у ліс, і Шарлотта стримано гукнула тремтливим голосом. їй ніхто не відповів. — О Боже мій, де ж вони? — прошепотіла дівчина. Поля знову охопило почуття глибокого жалю й болісної ніжності, як і тоді, біля Нюжерського вулкана. Він не знав, що сказати цій засмученій дитині. Йому дуже хотілося по-батьківському обняти її, поцілувати, сказати їй щось ніжне й заспокійливе. Але що? Вона оглядалась навколо, вдивляючись крізь гілля неспокійними очима, прислухаючись до найменшого шелесту, й шепотіла: — Здається, вони тут… Ні, отам… Ви нічого не чуєте? — Ні, я нічого не чую. Найкраще почекати їх тут. — О Боже мій… Ні… їх треба знайти… Поль якусь мить вагався, потім тихо спитав: — Виходить, вам це дуже боляче? Шарлотта підвела на нього розгублений погляд, в очах її стояли сльози, затуманюючи їх легкою плівкою прозорої вологи, яку ще стримували довгі темні вії. Вона хотіла щось сказати, але не могла, не наважувалась; а їй так хотілося полегшити своє переповнене, замкнуте, намучене серце. Він озвався знову: — Отже, ви дуже любите його… Але він не вартий вашої любові, повірте. Вона не могла далі стримуватись і, затуливши руками очі, щоб приховати сльози, прошепотіла: — Ні… ні… я не люблю його… він… це дуже бридко!.. Він посміявся з мене… це дуже бридко… дуже підло… і мені все-таки боляче… дуже… бо це жорстоко… дуже жорстоко… авжеж… Але найбільшого болю завдає мені сестра… моя сестра… вона мене зовсім не любить… ще жорстокіша зі мною, ніж він… Я почуваю, що вона мене не любить… зовсім… ненавидить мене… А в мене тільки вона й була… більше у мене нікого не має… А я ж нічого такого не зробила! Йому видно було тільки її вухо та ніжну юну шию, що заглиблювалась у комір сукні й вела під легкою тканиною до округліших форм. І По іь відчув гостру жалість і ніжність, його охопило палке прагнення пожертвувати собою, прагнення, яке оволодівало ним завжди, коли жінка зворушувала йому душу. І його схильна до поривів душа спалахнула від цього невинного, зворушливого, наївного і болісно-чарівного горя. Він несвідомо простяг до неї руку, як це роблять, коли хочуть приголубити і заспокоїти дитину, й поклав на плече Шарлотті. І раптом відчув, як швидко б’ється у неї серце, калатає, мов у спійманої пташки. І ці невпинні, прискорені удари передалися через руку до його власного серця, яке теж забилося частіше. Він відчував ті швидкі поштовхи, що йшли від неї, відлунювали в його тілі, м’язах, нервах і зливали їхні серця в одне серце, котре живе одним життям, мов два з’єднані дротиком годинники, які йдуть разом секунда в секунду. Раптом вона відкрила своє почервоніле і все-таки гарненьке личко, хутко витерла сльози і промовила: — Ах, я не повинна була казати вам цього. Я збожеволіла. Вертаймось мерщій до пані Онора, і… забудьте все це… Обіцяєте? — Обіцяю. Вона подала йому руку. — Я вірю вам. Мені здається, що ви дуже чесний. Вони пішли назад. Він узяв її на руки й переніс через струмок, як переносив торік Христіану. Христіана! Скільки разів ходив він з нею цією дорогою, коли кохав її! Дивуючись з переміни, що сталась в його душі, він думав: «Як швидко минула ця пристрасна любов!» Шарлотта, поклавши палець на уста, шепнула: — Пані Онора заснула, посидьмо тихенько. Пані Онора й справді спала, прихилившись до сосни, прикривши хусточкою обличчя і склавши руки на животі. Вони сіли за кілька кроків і мовчали, щоб її не розбудити. І тоді тиша в лісі стала така глибока, що починала гнітити їх. Чути було тільки, як по камінню дзюрчить струмок, злегенька шарудять дрібні комашки, майже непомітно гуде в повітрі мошва та шелестять, ворушачись в опалому листі, великі чорні жуки. А де ж були Луїза і Гонтран? Що вони робили? Раптом здалека почулись їхні голоси; вони верталися. Пані Онора прокинулась і дуже здивувалась: — То ви вже тут? Я й не чула, як ви підійшли!.. А тих знайшли? Поль відповів: — Он там вони. Йдуть. Чути було сміх Гонтрана. І від того сміху Шарлотті стало легше на душі. А чому саме — вона не знала. Незабаром вони з’явились. Гонтран майже біг, тягнучи за собою почервонілу дівчину. Він озвався ще здалеку, бо кортіло скоріше розповісти якусь історію. — Знаєте, на кого ми натрапили?.. Ручаюся, не відгадаєте… На прекрасного доктора Мазеллі з дочкою знаменитого, як сказав би Віль, професора Клоша, гарненькою, рудоволосою вдовою… І ми застали… розумієте… застали… Він, ледащо, цілував її… Та ще й як!.. Пані Онора з гідністю урвала його надмірно веселу оповідь: — О пане граф!.. Подумайте про дівчат!.. Гонтран низько вклонився: — Ви, люба пані, маєте слушність, коли нагадуєте мені правила пристойності. Всі ваші зауваження справедливі. Потім, щоб не повертатися разом, молоді люди попрощалися з дамами і пішли через ліс. — Ну то як? — спитав Поль. — Ну, я сказав їй, що кохаю її і буду щасливий одружитися з нею. — А вона що сказала? — Сказала з дуже милою розважливістю: «Це залежить від мого батька. Я відповім через нього». — Що ж ти робитимеш? — Доручу Андерматові бути моїм послом і негайно зробити офіційну пропозицію. А коли старий хитрун почне щось крутити, я скомпрометую дівчину поголоскою. Андермат усе ще розмовляв з доктором Латоном на терасі казино; Гонтран перервав їхню розмову і зразу ж доповів зятеві про все. Поль пішов по Ріомській дорозі. Йому треба було побути на самоті, бо всього його охопило хвилювання, що завжди опановує нас, коли зустрічаєш жінку, яку можеш покохати. З якогось часу він, сам того не усвідомлюючи, підпадав свіжій і хвилюючій чарівності цієї покинутої дівчинки. Вона видавалася йому дуже милою, доброю, простою, щирою та наївною, і він спочатку перейнявся співчуттям до неї, тим лагідним співчуттям, що його завжди викликає у нас жіноче горе. Потім він почав частіше зустрічатися з нею, і в серці його проросло зернятко ніжності, яке жінки так легко сіють в нас і яке так буйно розростається. І тепер, особливо в цю останню годину, він помічав, що його захопило й невідступно переслідує відчуття її близькості, навіть коли її не було, а це перша ознака кохання. Ідучи дорогою, він згадував її очі, звук її голосу, її усмішку, сльози, ходу, навіть колір і шелест її сукні. І думав собі: «Здається, я вскочив. Я знаю себе. Як це безглуздо! Найкраще було б мені, певно, повернутися до Парижа. Хай йому чорт, це ж дівчинка! Не можу ж я зробити її своєю коханкою». Потім він починав думати про неї так, як думав рік тому про Христіану. Ця дівчина теж була зовсім не схожа на всіх тих жінок, яких він знав раніше, які народилися і виросли в місті, не схожа навіть на молодих дівчат, що з дитинства засвоїли від матерів чи від інших жінок кокетство. В ній не було нічого штучного, властивого жінкам, вихованим для спокуси, в її словах не було нічого завченого, в поведінці — нічого умовного, в погляді — нічого фальшивого. Це не тільки була незаймана і чиста істота, вона походила з первісного середовища, й була справжньою дочкою землі перед тим, як стати жінкою міста. Вдн намагався боротися з собою, не підкорятися її чарам, але скоро знову підпадав під них. В пам’яті виникали поетичні образи героїнь Вальтера Скотта, Діккенса та Жорж Санд, вони ще більше розпалювали його уяву, яку завжди збурювали жінки. Гонтран говорив про нього: «Поль! Це ж необ’їжджений кінь, який несе на собі кохання. Тільки-но він скине одне, на нього одразу ж стрибає друге». Та ось Бретіньї помітив, що вже вечоріє. Він довго ходив. І тепер вернувся назад. Проходячи біля нової водолікарні, Поль побачив Андермата і обох Оріолів, які вимірювали та ділили виноградники, і з жестів зрозумів, що вони завзято сперечаються. За годину Віль зайшов до вітальні, де зібралася вся сім’я і сказав маркізові: — Любий тестю, повідомляю вас, що ваш син Гонтран через півтора-два місяці одружиться з панною Луїзою Оріоль. Пан де Равенель був ошелешений: — Гонтран? Що ви кажете? — Кажу, що через півтора-два місяці він, з вашого дозволу, одружиться з панною Луїзою Оріоль, яка буде дуже багата. Тоді маркіз сказав просто: — Боже мій, якщо це йому подобається, то я не заперечую. І банкір розповів, як він ходив до старого селянина. Коли Гонтран сказав Андерматові, що дівчина згодна, він одразу ж вирішив дістати згоду виноградаря, поки той не придумав якихось нових хитрощів. Побіг до нього; старий з великими зусиллями, з допомогою Колоса, саме лічив на пальцях і записував підрахунки на шматку засмальцьованого паперу. Він підсів до них. — Я б залюбки випив склянку вашого добрячого винця, — сказав. І коли Жак приніс повний дзбан і склянки, Андермат запитав, чи повернулась панна Луїза, а потім попросив, щоб її покликали. Дівчина ввійшла, він підвівся, вклонився їй низько і промовив: — Сподіваюсь, панно, що ви вважаєте мене за друга, якому можна все сказати. Так, правда ж? Так от, я маю вельми делікатне доручення, що стосується вас. Мій шурин, граф Рауль-Олів’є Гонтран де Равенель полюбив вас, за що я хвалю його, і доручив мені запитати вас при вашій родині, чи згодні ви стати його дружиною. Захоплена зненацька, Луїза підвела збентежений погляд на батька. Старий Оріоль розгублено глянув на сина, свого постійного радника, а Колос зиркнув на Андермата, який заговорив знову трохи згорда: — Ви знаєте, панно, що, беручи на себе це доручення, я пообіцяв своєму шуринові принести негайну відповідь. Він прекрасно розуміє, що, можливо, не подобається вам, в такому разі він завтра ж звідси виїде й ніколи сюди не повернеться. Мені, крім того, відомо, що ви знаєте його доволі для того, щоб відповісти мені, простому посередникові: «Я згодна» чи «я не згодна». Дівчина схилила голову, почервоніла, але сказала рішуче: — Я згодна, пане. І так швидко вибігла, що аж зачепилась за двері. Тоді Андермат знову сів і, наливши собі по-селянському склянку вина, промовив: — А тепер поговорімо про справи. І, не припускаючи навіть можливості будь-яких вагань, він завів мову про посаг, виходячи з того, що сказав йому виноградар три тижні тому. Андермат оцінив статок Гонт-рана у триста тисяч франків плюс надії і дав зрозуміти, що, коли така людина, як граф де Равенель, просить руки дочки Оріоля — дівчини, безперечно, дуже милої,— то її сім’я, певна річ, зуміє оцінити цю честь, пішовши на деякі грошові жертви. Селянин, геть спантеличений, але задоволений і майже обеззброєний, спробував боронити своє добро. Сперечалися довго. А втім, Андермат своєю заявою з самого початку полегшив цю суперечку. — Ми не вимагаємо ні готівки, ні цінних паперів, тільки ту землю, яку ви, самі казали мені, визначили на посаг для панни Луїзи, та ще деякі ділянки, які я зараз назву. Можливість не викладати гроші,— ті назбирані за довгі роки гроші, які поволі, франк по франку, су по су надходили в дім, чудові білі й жовті монети, потерті в руках, у гаманцях, кишенях, на столах у кафе, у глибоких шухлядах старих шаф, цю дзвінку історію стількох мук, клопоту, втоми і праці, монети, такі любі серцю, очам і пальцям селянина, дорожчі за корову, виноградник, поле, хату, гроші, які часом буває трудніше віддати, ніж саме життя, — можливість не віддавати їх разом з дівчиною, зразу ж внесла в душі батька й сина великий спокій, бажання погодитись, таємну, стриману радість. Проте вони посперечалися, щоб зберегти ще й якісь клапоті грунту. На столі розгорнули докладний план пагорба Оріоля і хрестиками відмічали на ньому одну по одній ділянки, призначені для Луїзи. Андермат боровся цілу годину, щоб відвоювати два останні квадратики. Потім, щоб уникнути непорозумінь, пішли з планом на місце, ретельно перевірили позначені хрестиками ділянки й ще раз їх позначили. Але Андермат не заспокоївся, підозрюючи, що Оріолі при першій же нагоді можуть відмовитися від своїх поступок і спробувати забрати назад частину виноградників, так потрібних для його власних планів. І він намагався придумати зручний і вірний спосіб, щоб їхня угода була остаточною. В голові йому майнула думка, яка спочатку викликала у нього тільки посмішку, але потім видалася чудовою, хоч _% і дуже дивною. — Якщо хочете, — сказав він, — ходімо й усе запишемо, щоб потім чогось не забути. Вони саме поверталися в село, тож він зайшов до тютюнової крамнички й купив два аркуші гербового паперу. Знав, що список земель, складений на офіційному папері, набере для селян характеру чогось непорушного; адже за тими аркушами — закон, невидимий і грізний закон, на сторожі якого стоять жандарми, штрафи і в’язниця. Отож він написав на одному, а потім переписав на другому; «Відповідно до шлюбної обіцянки, якою обмінялися граф Гонтран де Равенель і панна Луїза Оріоль, пан Оріоль-батько дає в посаг своїй дочці такі володіння…» І далі докладно перелічив усі ділянки за номерами земельного реєстру сільської общини. Потім, поставивши дату і підписавшись, змусив підписатися і Оріоля-батька, який і собі зажадав, щоб у документі було згадано і статок нареченого; з цим папером у кишені Андермат і подався до готелю. Слухаючи його оповідь, усі сміялись, а найбільше Гонтран. А далі маркіз з великою гідністю сказав синові: — Сьогодні ввечері ми вдвох підемо до цих людей, і я сам повторю пропозицію, зроблену моїм зятем, щоб усе було як годиться. V

Гонтран був чудовий жених — і ласкавий, і уважний. Усім він зробив подарунки, — за Андерматові гроші,— і раз у раз ходив на побачення з дівчиною то до неї додому, то до пані Онора. Поль тепер майже завжди його супроводив, щоб зустрітися з Шарлоттою, хоч після кожної зустрічі обіцяв собі більше з нею не бачитися. Шарлотта мужньо примирилася з одруженням сестри і говорила про нього вільно й легко, ніби в душі у неї не було ні сліду якоїсь кривди. Тільки вдачею немовби трохи змінилася, стала статечніша і не така відверта. Поки Гонтран у кутку нашіптував Луїзі всякі ніжності, Бретіньї серйозно розмовляв з Шарлоттою, потроху піддаючись новому коханню, що заливало його, як морський приплив. Він знав це і вже не опирався, думав тільки: «А, що там! Коли настане час, я втечу, та й годі». Від неї він ішов до Христіани, яка з ранку до вечора лежала тепер у шезлонгу. Вже біля дверей ставав знервований, роздратований, готовий до тих буденних сварок, що виникають від утоми й нудьги. Його заздалегідь сердило все, що вона казала, думала; її страдницький вигляд, смиренність, погляди, сповнені докорів і благання, викликали у нього злість, тільки як людина вихована він стримувався, щоб не наговорити їй прикрих слів; будучи коло неї, він весь час бачив образ дівчини, з якою щойно розлучився. Христіана мучилася від того, що так рідко бачила Поля, і набридливо допитувалась, як він проводить дні; Поль вигадував різні історії, а вона уважно слухала, намагаючись вивідати, чи не думає він про якусь іншу жінку. Відчуваючи, що вона безсила затримати цього чоловіка, безсила викликати в ньому хоч трошки тієї любові, яка мучила її, фізично безсила подобатись йому, полонити його знову хоча б пристрасними ласками, якщо вже не могла повернути коханням, Христіана всього боялася, хоча й не знала, від чого той страх. Вона невиразно відчувала, що над нею нависла небезпека, якась велика невідома небезпека. І ревнувала наосліп, ревнувала до всього й всіх, до жінок, яких бачила з вікна і які видавалися їй гарними, ревнувала, навіть не знаючи, сказав комусь із них Бретіньї хоч слово чи ні. Вона питала його: — Ви помітили тут одну дуже гарненьку особу, брюнетку, досить високу. Я побачила її недавно. Мабуть, недавно приїхала. Поль відповідав: — Ні, не знаю. Вона одразу ж підозрювала, що він бреше, й заперечувала: — Та не може бути, щоб ви її не помітили, мені здалося, що вона дуже гарна. Він дивувався її впертості. — Запевняю вас, що не бачив її,— казав. — Постараюсь зустрітися з нею. Христіана думала: «Це, звісно, вона і є». Часом у неї виникала певність, що Поль має тут потай від неї зв’язок, що викликав сюди коханку, можливо, свою актрису. І вона розпитувала, кого могла — батька, брата, чоловіка — про всіх молодих і принадних жінок, яких вони бачили Ь Анвалі. Якби вона хоч могла сама ходити, шукати, стежити за ним, це б її трохи заспокоїло, але тепер їй майже не дозволяли рухатись, і її муки ставали просто нестерпні. І коли вона розмовляла з Полем, самий тон її голосу виказував її горе, це тільки ще дужче дратувало його, він нетерпеливився від цієї скінченої любові. Тільки про одне він міг тепер говорити з нею спокійно — про майбутнє одруження Гонтрана, бо тоді можна було вимовляти ім’я Шарлотти і вголос міркувати про неї. Поль навіть відчував якусь таємну, невиразну, нез’ясовну втіху, слухаючи, як Христіана вимовляє ім’я дівчини, хвалить її вроду і вдачу, жаліє Шарлотту, шкодує, що брат знехтував її, і висловлює бажання, щоб якийсь чесний чоловік зрозумів ЇЇ,' полюбив і одружився з нею. Він потверджував: — Авжеж, Гонтран зробив дурницю. Дівчина справді чарівна. Христіана, нічого не підозрюючи, повторювала: — Справді, чарівна. Це просто перлина! Досконала! їй ніколи й на думку не спадало, щоб такий чоловік, як Поль, полюбив цю дівчину і міг би одружитися з нею. Вона боялась тільки його коханок. І — така вже дивна властивість людського серця — похвала Шарлотті в устах Христіани набирала для нього надзвичайної цінності, розпалювала його любов і потяг до дівчини, надавала їй непоборної принадності. І ось одного дня, коли Поль і Гонтран прийшли до пані Онора, щоб зустрітися з дівчатами Оріоль, вони застали доктора Мазеллі, що сидів там, як у себе дома. Він простяг до молодих людей обидві руки, сяючи італійською усмішкою, від якої здавалося, що в кожне слово, в кожен жест Мазеллі вкладає все своє серце. Мазеллі зв’язували з Гонтран ом фамільярні дружні стосунки, доволі пустопорожні, викликані не так щирою приязню та довірою, як прихованою спорідненістю, подібністю, якоюсь спільністю їхніх нахилів. Граф спитав: — А як ваша прекрасна блондинка з лісу Сан-Сусі? Італієць усміхнувся: — Ба! Ми вже охололи одне до одного. Вона з тих жінок, що обіцяють усе, а не дають нічого. Почалася розмова. Вродливий лікар запобігав перед дівчатами, особливо перед Шарлоттою. Розмовляючи з жінками, він голосом, жестами і поглядом показував своє схиляння перед ними. Вся його постать від голови до п’ят, здавалось, промовляла: «Я вас люблю», — і так красномовно, що неминуче підкоряла їх. У нього була грація актриси, легка хода танцівниці, спритні руки штукаря, він знав усю науку хитромудрого спокушання, якою постійно користувався. Вертаючись з Гонтраном до готелю, Поль сказав похмуро: — Що цьому шарлатанові там треба? Граф спокійно відповів: — Хто їх знає, цих авантурників? Такі люди пролазять скрізь. Він, мабуть, стомився від бродячого життя, від примх своєї іспанки, у якої служить не так за лікаря, як за лакея, а то й ще за когось. Шукає здобич. Хотів було спіймати дочку професора Клоша, та схибив, як сам казав. Молодша дочка Оріоля становить для нього не меншу цінність. І він пробує, намацує, винюхує, вивідує. Став би співвласником курорту, постарався б скинути того дурня Латона, і в усякому разі щоліта залучав би собі чудову клієнтуру на зиму… До цього, хай йому чорт, він і хилить.. Можна не сумніватися. Глухий гнів і ревнива ворожість прокинулись у серці Поля. Хтось крикпув: — Агов! їх доганяв Мазеллі. Бретіньї спитав його з ущипливою іронією: — Куди це ви так швидко біжите, докторе, наче женетесь за фортуною. Італієць усміхнувся, але не зупинився, тільки обернувся і, задкуючи, засунув граціозним жестом комедіанта обидві руки в кишені, вивернув їх, показавши, що там порожнісінько. Потім сказав: — Я ще не спіймав її. І, елегантно повернувшись на носках, побіг далі, як людина, що дуже поспішає. Після цього вони ще кілька разів зустрічали Мазеллі у доктора Онора, він умів догодити всім трьом жінкам завдяки безлічі дрібних приємних послуг, завдяки тій самій спритності, якою догодив, мабуть, і герцогині. Він усе вмів робити бездоганно — і говорити компліменти, і готувати макарони. Причому, з нього був чудовий кухар. Надівши, щоб не забруднитися, синій фартух служниці, а на голову кухарський паперовий ковпак, наспівуючи по-італійському неаполітанських пісень, він вправно порався на кухні і зовсім не здавався смішним, сам успіх розважав та чарував, навіть дурнувату служницю, яка казала про нього: «Достоту Ісус Христос!» Незабаром його наміри стали явними, і Поль уже н_е сумнівався, що Мазеллі старається, щоб Шарлотта закохалася в нього. І, здавалося, небезуспішно. Він вдався до таких лестощів, хитрощів, був такий догідливий, що. коли дівчиц_а бачила його, її обличчя прояснялось, вона була явно задоволена. Поль і собі, навіть до пуття не усвідомлюючи того, став поводитись, як закоханий і як суперник. Побачивши доктора біля Шарлотти, він теж підходив до неї і, з властиво^ йому прямотою, старався завоювати прихильність дівчину. З грубуватою ніжністю, по-братському віддано, він говорив їй: «Я вас дуже люблю, повірте!» — але говорив ₃ такою фамільярною щирістю, що його слова не можн_а було вважати любовним освідченням. Здивований несподіваним суперництвом, Мазеллі пускав у хід всі свої здібності, і коли Бретіньї, вражений ревноща-ми, тими наївними ревнощами, які чоловік відчуває д₀ кожної жінки, навіть не коханої, а такої, що тільки подобається йому, — коли Бретіньї з своєю природною пристрастю ставав різким та погордливим, італієць, який був більш гнучкий і завжди володів собою, відповідав дотепними жартами, влучними шпильками і глузливими компліментами. Це була щоденна боротьба, якою обидва захопилися, хоч, може, ні той, ні той не мав якоїсь певної мети. Вони ц_е хотіли поступитись, як ті собаки, що вчепилися в одну кістку. До Шарлотти знову повернувся добрий настрій, ад_е якесь тонке лукавство, щось нез'ясовне, не таке щире, як колись, з’явилось у її усмішці та погляді. Здавалося, Гонт. ранова зрада її навчила, підготувала до майбутніх розчарувань, зробила хитрішою і обережнішою. Вона тонко і вправно маневрувала між обома закоханими, кожному казала те, що слід було казати, аби не викликати сутички між ними, ніколи жодному з них не віддала переваги, трохи глузувала з кожного в присутності суперника, лишаючи їх в однаковому становищі, і навіть ніби не зважала серйозно на жодного. І в усьому цьому не було кокетства, а тільки весела хлоп’яча задиркуватість, яка часом робить дівчат непереможними. Та ось Мазеллі начебто дістав перевагу. Стосунки мЬк ним і Шарлоттою, здавалося, стали ближчі, немовби появилася якась таємна згода. Розмовляючи з дівчиною, він спритні руки штукаря, він знав усю науку хитромудрого спокушання, якою постійно користувався. Вертаючись з Гонтраном до готелю, Поль сказав похмуро: — Що цьому шарлатанові там треба? Граф спокійно відповів: — Хто їх знає, цих авантурників? Такі люди пролазять скрізь. Він, мабуть, стомився від бродячого життя, від примх своєї іспанки, у якої служить не так за лікаря, як за лакея, а то й ще за когось. Шукає здобич. Хотів було спіймати дочку професора Клоша, та схибив, як сам казав. Молодша дочка Оріоля становить для нього не меншу цінність. І він пробує, намацує, винюхує, вивідує. Став би співвласником курорту, постарався б скинути того дурня Латона, і в усякому разі щоліта залучав би собі чудову клієнтуру на зиму… До цього, хай йому чорт, він і хилить… Можна не сумніватися. Глухий гнів і ревнива ворожість прокинулись у серці Поля. Хтось крикнув: — Агов! їх доганяв Мазеллі. Бретіньї спитав його з ущипливою іронією: — Куди це ви так швидко біжите, докторе, наче женетесь за фортуною. Італієць усміхнувся, але не зупинився, тільки обернувся і, задкуючи, засунув граціозним жестом комедіанта обидві руки в кишені, вивернув їх, показавши, що там порожнісінько. Потім сказав: — Я ще не спіймав її. І, елегантно повернувшись на носках, побіг далі, як людина, що дуже поспішає. Після цього вони ще кілька разів зустрічали Мазеллі у доктора Онора, він умів догодити всім трьом жінкам завдяки безлічі дрібних приємних послуг, завдяки тій самій спритності, якою догодив, мабуть, і герцогині. Він усе вмів робити бездоганно — і говорити компліменти, і готувати макарони. Причому, з нього був чудовий кухар. Надівши, щоб не забруднитися, синій фартух служниці, а на голову кухарський паперовий ковпак, наспівуючи по-італійському неаполітанських пісень, він вправно порався на кухні і зовсім не здавався смішним, сам успіх розважав та чарував, навіть дурнувату служницю, яка казала про нього: «Достоту Ісус Христос!» Незабаром його наміри стали явними, і Поль уже не сумнівався, що Мазеллі старається, щоб Шарлотта закохалася в нього. І, здавалося, небезуспішно. Він вдався до таких лестощів, хитрощів, був такий догідливий, що коли дівчина бачила його, її обличчя прояснялось, вона була явно задоволена. Поль і собі, навіть до пуття не усвідомлюючи того, став поводитись, як закоханий і як суперник. Побачивши доктора біля Шарлотти, він теж підходив до неї і, з властивою йому прямотою, старався завоювати прихильність дівчини. З грубуватою ніжністю, по-братському віддано, він говорив їй: «Я вас дуже люблю, повірте!» — але говорив з такою фамільярною щирістю, що його слова не можна було вважати любовним освідченням. Здивований несподіваним суперництвом, Мазеллі пускав у хід всі свої здібності, і коли Бретіньї, вражений ревнощами, тими наївними ревнощами, які чоловік відчуває до кожної жінки, навіть не коханої, а такої, що тільки подобається йому, — коли Бретіньї з своєю природною пристрастю ставав різким та погордливим, італієць, який був більш гнучкий і завжди володів собою, відповідав дотепними жартами, влучними шпильками і глузливими компліментами. Це була щоденна боротьба, якою обидва захопилися, хоч, може, ні той, ні той не мав якоїсь певної мети. Вони не хотіли поступитись, як ті собаки, що вчепилися в одну кістку. До Шарлотти знову повернувся добрий настрій, але якесь тонке лукавство, щось нез'ясовне, не таке щире, як колись, з’явилось у її усмішці та погляді. Здавалося, Гонт-ранова зрада її навчила, підготувала до майбутніх розчарувань, зробила хитрішою і обережнішою. Вона тонко і вправно маневрувала між обома закоханими, кожному казала те, що слід було казати, аби не викликати сутички між ними, ніколи жодному з них не віддала переваги, трохи глузувала з кожного в присутності суперника, лишаючи їх в однаковому становищі, і навіть ніби не зважала серйозно на жодного. І в усьому цьому не було кокетства, а тільки весела хлоп’яча задиркуватість, яка часом робить дівчат непереможними. Та ось Мазеллі начебто дістав перевагу. Стосунки між ним і Шарлоттою, здавалося, стали ближчі, немовби появилася якась таємна згода. Розмовляючи з дівчиною, він легенько грався її парасолькою або стрічкою сукні, а Поль вбачав у тому своєрідне моральне володіння і впадав у розпач, ладен був дати італійцеві ляпаса. А одного разу, в домі Оріолів, розмовляючи з Луїзою та Гонтраном і пильно стежачи за Мазеллі, який тихенько щось розповідав Шарлотті, а вона всміхалася, Бретіньї раптом побачив, що дівчина дуже схвилювалась і почервоніла; у нього не було сумніву, що той освічився їй у коханні. Вона опустила очі, перестала всміхатись, але слухала і Поль, відчуваючи, що ось-ось вибухне, сказав Гонтранові: — Вийди, будь ласка, зі мною на хвилинку. Граф перепросив наречену і рушив за приятелем. Як тільки вони вийшли на вулицю, Поль палко заговорив: — Слухай, треба за всяку ціну перешкодити негідиикові-італійцю спокушати цю беззахисну дитину. — Що ж, по-твоєму, я маю зробити? — Попередити її, що це авантурник. — Е, голубе, мене це не обходить. — Але ж вона буде твоєю зовицею. — Так, але я не маю ніяких доказів, що Мазеллі готує якісь злочинні заміри. Він однаково залицяється до всіх жінок і ще ні разу не зробив і не сказав нічого непристойного. — Гаразд, якщо ти не хочеш узяти це на себе, то я сам візьму, хоч мене, певна річ, воно обходить ще менше, ніж тебе. — Ти що, закохався в Шарлотту? — Я?.. Ні… Але я добре бачу гру цього негідника. — Ти, друже, втручаєшся в делікатні справи… принаймні, якщо ти не закоханий у Шарлотту… — Ні… не закоханий… але я повинен прогнати цього пройдисвіта, от що… — І що ж ти збираєшся зробити, хотів би я знати? — Дати ляпаса мерзотникові. — Чудово, прекрасний спосіб, щоб вона його покохала. Ви битиметесь, і чи він тебе поранить, чи ти його, — все одно він стане для неї героєм. — А що б ти зробив? — На твоєму місці? — На моєму місці. — Я поговорив би з дівчинкою по-приятельському. Вона дуже довіряє тобі. Я просто розказав би їй, що таке оці світські жевжики. Ти говориш палко. І я дав би їй зрозуміти, по-перше, чому з’явився з іспанкою, по-друге, чому пробував захопити дочку професора Клоша, по-третє, чому він, піймавши там облизня, тепер намагається завоювати Шарлотту Оріоль. — А чому ти сам цього не зробиш? Ти ж будеш її зятем. — Бо… бо… через те, що було між нами… розумієш… Я не можу. — Це правда. Я сам їй скажу. — Може, зразу й влаштувати тобі розмову з нею наодинці? — Авжеж, хай йому чорт. — Гаразд, погуляй ще хвилин десять, я зараз заберу Луїзу та Мазеллі, і коли ти повернешся, Шарлотта буде сама. Поль Бретіньї пішов у сторону анвальських міжгір’їв, обдумуючи, як почати важку розмову. Він справді застав Шарлотту Оріоль саму в холодній побіленій вітальні батьківського дому і, сідаючи поруч з нею, сказав: — Це я попросив Гонтрана влаштувати мені побачення з вами. Вона глянула на нього ясними очима: — А навіщо? — О, не для того, щоб казати вам банальні компліменти в італійському стилі, а щоб поговорити з вами як друг, як відданий друг, щоб дати вам пораду. — Говоріть. Він почав здалека, згадав про свій життєвий досвід та її недосвідченість і непомітно, стриманими, але ясними виразами заговорив про авантурників, які скрізь шукають багатства, з професійною вправністю використовуючи всіх наївних і добрих істот, чоловіків і жінок, намагаючись залізти їм у серце і в кишеню. Вона трохи зблідла і слухала його серйозно, з напруженою увагою. Далі озвалася: — Я розумію і не розумію. Ви когось маєте на увазі, кого ж саме? — Я маю на увазі доктора Мазеллі. Тоді вона опустила очі й хвилину сиділа мовчки, потім нерішуче сказала; — Ви щирі зі мною, то й я буду щира. Відтоді… відтоді… після заручин сестри я стала вже не така… не така дурна. Так от, я й сама вже здогадувалась про те, що ви мені кажете… мене тільки забавляло все це. Вона підвела голову, і в її усмішці, в лукавому погляді, в маленькому кирпатому носику, у вогкому блискові її зубів було стільки природної грації, веселої насмішки і чарівної жартівливості, що Бретіньї відчув той нестримний пристрасний порив, який не так давно кинув його до ніг останньої коханки. І серце його оповила радість: Мазеллі не здобув переваги. Це він, Поль, він переміг! Він спитав: — То ви не любите його? — Кого? Мазеллі? — Так. Вона тільюгглянула на нього таким тужливим поглядом, що зворушив його до глибини душі, і він прошепотів благально: — І… ви не любите… нікого? Вона відповіла, опустивши очі: — Не знаю… Люблю тих, хто мене любить. Він раптом схопив дівчину за руки і почав шалено їх цілувати, ним володіло те пристрасне захоплення, коли голова палає, коли з уст зриваються безтямні слова — голос скоріше розбурханої крові, ніж серця. Він пробелькотів: — Я, я люблю вас, маленька моя Шарлотто, я люблю вас! Вона швидко визволила руку і поклала йому на уста, прошепотівши: — Мовчіть… Прошу вас, мовчіть!.. Мені буде надто боляче, якщо виявиться, що й це брехня. Шарлотта підвелася, він встав, схопив її в обійми і палко поцілував. Раптом почувся якийсь шум, і вони відсахнулись одне від одного: старий Оріоль увійшов до кімнати і вражено дивився на них. Потім закричав: — Ох, мержотник! Ох, мержотник!.. Ох, рожбійник!.. Шарлотта втекла, і чоловіки лишились віч-на-віч. Прийшовши до тями, Поль спробував порозумітися. — Боже мій… Добродію… я поводився… справді як… Але старий не слухав; гнів, нестямний гнів охопив його, стиснувши кулаки, він підступав до Бретіньї і все повторював: Ох, мержотник… Підійшовши впритул до Поля, Оріоль вузлуватими селянськими руками схопив його за барки. Але Поль, теж високий, а до того ж дужчий і спритніший, бо займався спортом, одним рухом відштовхнув овернця і притис його до стінки. — Слухайте, дядьку Оріоль, нам не битися треба, а порозумітися. Я поцілував вашу дочку, це правда… Присягаюся вам, що це було вперше… і присягаюся, що хочу одружитися з нею. Фізичний порив Оріоля від стусана супротивника вщух, але гнів ще не вгамувався, і старий пробурчав: — А, он воно що! Украсти дочку і дістатися до її грошей. Шах-р-р-рай!.. І все, що було у нього на серці, вирвалося безліччю розпачливих слів. Він ніяк не міг заспокоїтись, що пообіцяв такий посаг за старшою дочкою — погодився віддати свої виноградники, які переходили до рук парижан. Тепер він уже підозрював, що Гонтран — злидар, догадувався про підступність Андермата і, забуваючи про несподіване багатство, яке він здобув завдяки банкірові, виливав свою жовч і потайну злобу на цих негідників, котрі не давали йому спокійно спати. Можна було подумати, що Андермат з родичами та друзями щоночі приходять його грабувати, щось красти у нього — землі, джерела, дочок. І він кидав докори в обличчя Бретіньї, звинувачував у тому, що теж зазіхає на його добро, що він шахрай і з Шарлоттою хоче одружитися, аби захопити його землю. Полеві урвався терпець, і він кинув старому: — Та я багатший за вас, старий осел! Я б сам міг дати вам грошей… Старий замовк, слухаючи його недовірливо, але уважно, потім знову почав свої скарги, але вже спокійніше. Тепер Поль відповідав йому, пояснював і, вважаючи себе зв’язаним несподіваною пригодою, в якій тільки він був винен, казав, що одружиться без ніякого посагу. Оріоль хитав головою, перепитував, ніби не розумів. Він усе ще думав, що Поль справжній жебрак і нічого не має. Нарешті Бретіньї у відчаї гукнув йому: — Та в мене ж більше як сто двадцять тисяч ренти, старий дурню! Розумієте?.. У мене три мільйони капіталу!.. Той раптом спитав: — А ви напишете це на папері? — Авжеж напишу! — І підпишетесь? — І підпишусь. — На гербовому папері? — Та на гербовому ж! Тоді старий відімкнув шафу, дістав з неї два аркуші гербового паперу і, дещо змінивши зобов’язання, яке з нього взяв кілька днів тому Андермат, написав чудернацьку шлюбну угоду, де йшлося про три мільйони, гарантовані нареченим і Бретіньї довелося скріпити її своїм підписом. Коли Поль вийшов на вулицю, йому здалося, що земля перевернулась. Отже, він був заручений — мимо своєї волі, мимо волі Шарлотти, волею випадку, через вигадливий збіг обставин, що позбавили його будь-якого виходу. Він бурмотів: — Що за безглуздя! А потім подумав: «А втім, я, мабуть, нічого кращого не знайшов би в цілому світі». І в глибині душі радів, що доля поставила йому цю пастку. VI

Наступний день почався для Андермата кепсько. Прийшовши до водолікарні, він довідався, що вночі в «Сплен-дід-готелі» помер від апоплексичного удару пан Обрі-Пас-тер. Інженер був дуже корисний йому своїми знаннями, своїм безкорисливим захопленням і любов’ю до монт-орі-ольського курорту, який він вважав немовби своїм дитям, а окрім того, було ще й надзвичайно прикро, що хворий, приїхавши лікуватися аби запобігти крововиливу, й помер саме в період лікування, в розпалі сезону, на початку успіхів новонародженого міста. Банкір, дуже схвильований, походжав туди й сюди по кабінету головного лікаря, добирав способу, щоб пояснити це лихо якоюсь іншою причиною, вигадував нещасний випадок, падіння, необачність, аневризм, і нетерпляче ждав лікаря Латона, який мав констатувати смерть — в обережних висловах, так, щоб не було жодної підозри щодо справжньої причини її. Головний лікар увійшов блідий та схвильований, і прямо з порога запитав: — Ви знаєте сумну новину? — Знаю, помер Обрі-Пастер. — Ні, ні, я не про те — доктор Мазеллі втік з дочкою професора Клоша. Андерматові поза шкірою пройшов дрож. — Як?.. Ви кажете… — Ох, дорогий докторе, це жахлива катастрофа, це крах… Він сів, витер лоба і розповів усе, що чув від Петрюса Мартеля, якому щойно перед тим це розповів лакей пана професора. Мазеллі дуже завзято впадав за гарною блондинкою, страшенною кокеткою, легковажною жінкою, вдовою, перший чоловік якої помер, казали, від сухот через надто палку любов. Але пан Клош, довідавшись про наміри італійського лікаря і не бажаючи мати цього авантурника другим зятем, рішуче вигнав його геть, заставши колись навколішках перед дочкою. Мазеллі вийшов у двері, а незабаром за допомогою шовкової драбинки закоханих вліз у вікно. Було двоє різних пояснень. За першим, він довів дочку професора до нестями від кохання і ревнощів, за другим, він весь час потай бачився з нею, вдаючи, буцімто цікавиться іншою жінкою; нарешті, впевнившись, що професор не поступиться, сьогодні вночі викрав її, щоб цим скандалом добитися шлюбу. Андермат усе ходив по кімнаті, а доктор Латон схопився і, притулившись до стіни, викрикнув: — І це лікар, пане, лікар отаке вчинив… Доктор медицини!.. Яка розбещеність!.. Глибоко засмучений Андермат обмірковував наслідки, класифікував їх і зважував, ніби підбиваючи підсумки. Виходило ось що: 1. Прикрі чутки ширяться по сусідніх курортах і дійдуть аж до Парижа. Проте, якщо вміло взятися, то, либонь, можна буде використати це викрадення як рекламу. Півтора десятка добре складених заміток привернули б до Монт-Оріоля велику увагу. 2. Від’їзд професора Клоша — непоправна втрата. 3. Від’їзд герцогині і герцога де Рамас-Альдаварра — друга неминуча втрата, якої нічим не відшкодувати. Загалом, доктор Латон мав слушність. Це була жахлива катастрофа. І тоді банкір звернувся до лікаря: — Вам треба негайно піти в «Сплендід-готель» і скласти акт про смерть Обрі-Пастера так, щоб ніхто не догадався про крововилив. Доктор Латон узяв капелюха і, вже виходячи, сказав: — Ах, ще одна новина! Це правда, що ваш приятель, Поль Бретіньї, одружується з Шарлоттою Оріоль? Андермат здригнувся від подиву: — Бретіньї? Та що ви!.. Хто вам сказав? — Той же Петрюс Мартель, а він чув од самого Оріоля. — Від Оріоля? — Атож, від старого Оріоля, який хвалився, що його майбутній зять має три мільйони статку. Вільям не знав уже, що й думати. Пробурмотів: — Справді, це можливо, останнім часом він біля неї дуже впадав!.. Але ж тоді… увесь пагорб — наш… увесь пагорб!.. О, треба негайно впевнитися самому. І він вийшов з лікарем, аби ще до сніданку побачитися з Полем. Тільки-но Андермат зайшов до готелю, йому сказали, що дружина вже кілька разів питала про нього. Він застав її ще в ліжку — Христіана розмовляла з батьком та братом, який швидко й неуважно переглядав газети. Вона почувала себе кепсько, дуже кепсько, і хвилювалась. їй не знати чого було страшно. До того ж уже кілька днів їй не давало спокою одне бажання — дедалі невідчеп-ніша забаганка вагітної жінки: вона хотіла порадитися з лікарем Блеком. Постійно чуючи довкола себе кпини з доктора Латона, вона втратила до нього всяку довіру і хотіла вислухати думку іншого лікаря, думку доктора Блека, слава якого невпинно зростала. Страхи, всякі страхи, всякі передчуття, що мучать жінок наприкінці вагітності, гнітили її тепер з ранку до вечора. Минулої ночі вона бачила сон, після чого надумала, що дитина не так лежить, що нормальні пологи неможливі і доведеться вдатися до кесаревого розтину. І Христіана вже переживала в уяві цю операцію. Бачила, як лежить на спині, з розрізаним животом, на скривавленому ліжку, а з неї виймають щось червоне, нерухоме, безголосе, мертве. Кожні десять хвилин вона заплющувала очі й знову уявляла собі ту жахливу, болісну муку. Зрештою вбила собі в голову, що тільк» доктор Блек може сказати їй правду, і зажадала, щоб він зараз же прийшов, оглянув її негайно, негайно, негайно! Страшенно збентежений Андермат не знав, що й казати. — Але ж, маленька моя, це дуже важко, зважаючи на мої стосунки з Латоном… це… навіть неможливо. Слухай, ось що я придумав — покличу професора Ма-Руселя. Де там Блекові до нього! Він не відмовиться прийти. Але Христіана наполягала на своєму. Хотіла, щоб прийшов Блек, тільки він! їй треба було його побачити, побачити його велику голову, голову бульдога, коло себе. Це була пристрасна потреба, безтямне й забобонне бажання; він був конче потрібен їй. Тоді Вільям спробував відвернути її думки на інше. — Ти ще не знаєш, той інтриган Мазеллі цієї ночі викрав дочку професора Клоша. Вони втекли невідомо куди. Оце так історія! Вона підвелась на подушці; її очі розширились від туги, і вона прошепотіла: — О бідна герцогиня… бідна жінка… Як мені шкода її! Серцем вона вже давно розуміла страждання іншого пристрасного, змученого серця! Бо ж мучилась тим самим болем, плакала тими самими слізьми. Проте знову сказала: — Слухай, Вілю, поклич Блека. Я відчуваю, що помру, якщо він не прийде. Андермат узяв її руку й ніжно поцілував: — Ну, маленька моя Христіано, будь же розважлива… зрозумій… Побачивши на її очах сльози, він звернувся до маркіза: — Краще це зробити вам, любий тестю. Я не можу. Блек щодня приходить сюди о першій годині до принцеси Мальдебурзької. Спиніть його і попросіть зайти до вашої дочки. Ти ж почекаєш годинку, правда, Христіано? Вона погодилась годину чекати, але вставати з ліжка, щоб поснідати з ними, відмовилась, і чоловіки пішли до їдальні самі. Поль уже був там. Побачивши його, Андермат скрикнув: — Слухайте, що це мені сьогодні сказали? Ви одружуєтесь із Шарлоттою Оріоль? Це ж неправда, га? Молодий чоловік, стурбовано поглядаючи на зачинені двері, стиха відповів: — Боже мій, правда! Ніхто ще не знав цього, і вони всі троє стояли перед ним, остовпілі від подиву. Вільям спитав: — Що це вам стукнуло? З вашим достатком женитися? Зв’язувати себе з жінкою, коли ви можете мати їх усіх? Крім того, і сім’ю її ніяк не назвеш шляхетною. Це добре для Гонтрана, у якого в кишені порожньо. Бретіньї засміявся: — Батько мій забагатів на борошні, він був мельником… Якби ви його знали, то теж сказали б, що йому бракує шляхетності… Що ж до дівчини… Андермат урвав його: — О, вона чудова… прекрасна… чарівна… і… знаєте… вона не буде бідніша за вас… якщо не багатша… це кажу вам я, повірте!.. А Гонтран пробурмотів: — Авжеж, шлюб нічому не заважає і прикриває відступ. Шкода тільки, що ти не попередив нас. Як же, до біса, це сталося, друже? Тоді Поль усе розповів, трохи дещо змінивши. Перебільшив свої вагання й про те, як у нього раптом виникло таке рішення, коли слова дівчини дали підставу думати, що вона любить його. Казав про несподіваний прихід старого Оріоля, про їхню сварку, теж перебільшивши її, про сумніви селянина щодо його багатства і про гербовий папір, видобутий з шафи. Андермат, мало не плачучи від сміху, стукнув рукою по столу: — О! То він повторив цю штуку з гербовим папером! Це ж мій, мій винахід! Але Поль, трохи почервонівши, пробурмотів: — Прошу вас, не кажіть поки що про цю новину вашій дружині. Ми з нею великі друзі, тож зручніше буде, якщо я сам про все їй розповім… Гонтран дивився на приятеля з чудною веселою посмішкою, яка, здавалось, говорила: «Дуже добре придумав, дуже добре! От як треба кінчати такі справи — без галасу, без історій, без драм!» І запропонував: — Якщо хочеш, друзяко, ходімо до неї разом після сніданку, коли вона встане, і ти скажеш про своє рішення. Вони зустрілись поглядами, якийсь час пильно дивились один на одного, читаючи приховані думки, потім відвернули очі. І Поль байдуже відповів: _% — Гаразд, я з радістю, ми про це ще поговоримо. Увійшов лакей, попередив, що доктор Блек приїхав до принцеси, і маркіз одразу ж вийшов, щоб перестріти його. Він пояснив лікареві становище, розповів про труднощі зятя та бажання дочки, і той охоче пішов за ним. Як тільки маленький головатий чоловік зайшов у кімнату Христіани, вона сказала: — Тату, залиш нас. І маркіз вийшов. Тоді вона ледве чутним, ніжним голосом, немов на сповіді, розповіла про свої тривоги, страхи й кошмари. Лікар слухав, як священик, дивлячись на неї великими круглими очима, і легенько кивав головою, показуючи свою уважність. — Так, так, — бурмотів він, начебто хотів сказати: «Ваш стан я знаю, як свої п’ять пальців, і вилікую, як захочу». Коли Христіана скінчила, він почав з дріб’язковою докладністю розпитувати про її життя, звички, режим, лікування. Він, здавалось, то схвалював її жестом, то стримано відкидав щось коротким вигуком. А як вона дійшла до найбільшого свого страху, що дитина не так лежить, він підвівся і з цнотливістю духівника обмацав її руками скрізь ковдру, після чого сказав: — Ні, все дуже добре. їй захотілось поцілувати його. Яка мила людина, цей лікар! Блек узяв аркуш паперу на столі й написав рецепт. Рецепт був довгий, дуже довгий. Потім знову підійшов до ліжка і зовсім іншим тоном, немов показуючи, що професійний і священний обов’язок його вже скінчений, завів з нею розмову. У нього був глибокий, густий голос, гучний голос кремезного карлика, і його звичайнісінькі фрази звучали як питання. Говорив він про все. Видно, його дуже цікавило Гонтранове одруження. — Я вже не кажу про одруження пана Бретіньї, хоч це зовсім не секрет, бо Оріоль розповідає про це всім. їй зробилося млосно, холод побіг від кінчиків пальців, охопивши все тіло — руки, груди, живіт, ноги. Христіана ще не зовсім розуміла, але страх, що лікар не докаже і вона не знатиме правди, зробив її обережною. — Он як! — прошепотіла вона. — Оріоль усім це розповідає? — Так, так! Хвилин десять тому він мені самому це сказав. Добродій Бретіньї, здається, дуже багатий і вже давно любить Шарлотту. А втім, ці два шлюби влаштувала пані Онора. В її домі зустрічалися молоді люди… Христіана заплющила очі. Знепритомніла. Лікар гукнув на допомогу, і в кімнату прибігла покоївка; потім з’явилися маркіз, Андермат і Гонтран, і всі кинулися діставати оцет, ефір, лід та всякі інші непотрібні речі. Раптом молода жінка поворухнулася, розплющила очі, підвела руки і, скорчившись на ліжку, дико скрикнула. Вона намагалась говорити, бурмотіла: — О, як боляче… Боже мій… як боляче… у крижах… Мене ніби розриває… о Боже мій… — І знову кричала. Незабаром стало ясно, що почалися пологи. Тоді Андермат кинувся по доктора Латона; той саме кінчав снідати. — Мерщій ходімо… З дружиною нещастя… мерщій… Потім він вигадав хитрість і сказав, що доктор Блек саме був у готелі, коли почалися болі. Доктор Блек підтвердив перед колегою цю брехню. — Я тільки-но зайшов до принцеси, коли мені сказали, що з пані Андермат погано. Я прибіг. І якраз вчасно! Але Вільяма, схвильованого і стривоженого, раптом охопили сумніви щодо обох лікарів; серце йому шалено калатало, і він без капелюха побіг до професора Ма-Руселя благати, щоб той прийшов на допомогу. Професор одразу ж погодився, застебнув сюртук машинальним жестом лікаря, що вирушає до хворого, і пішов великою поспішною, статечною ходою видатної людини, присутність якої може врятувати життя. Як тільки він увійшов, обидва лікарі шанобливо й смиренно почали з ним радитись, повторюючи в один голос: — Ось що сталося, дорогий професоре… Як ви вважаєте, дорогий професоре?.. Чи не було тут, дорогий професоре… Андермат, розгублений від зойків дружини, і собі закидав Ма-Руселя питаннями і теж безперестанно називав його «дорогим професором». Христіана, лежачи майже гола перед цими чоловіками, нічого не бачила, не знала, не розуміла; вона так страшенно мучилась, що всі думки вилетіли у неї з голови. їй здавалось, що її пиляють по животу і крижах довгою пилкою з тупими зубцями, які роздирали їй кості і м’язи, — поволі, нерівно, з поштовхами, на якусь мить зупинялись і знову пиляли, чимраз дужче. Коли ці тортури на хвильку стихали, коли роздерте тіло давало розумові прояснитись, тоді в неї зринала думка — іце жорстокіша, ще болісніша за фізичний біль: він любить іншу жінку і от-от одружиться з нею. І щоб угамувати пекучий біль, що ятрився в її душі, вона силкувалась викликати жорстоку муку в тілі — напружувала м’язи, вигиналась, і коли перейми починалися знову, принаймні ні про що не думала. Ці муки тривали вже п’ятнадцять годин, Христіана так знесиліла від болю та розпачу, що більше не хотіла й жити і, корчившись від нестерпного болю, кликала смерть. І раптом після одного особливо довгого і жорстокого приступу їй здалося, що з неї виверглись усі нутрощі. І все скінчилось; біль ущух, як ущухають хвилі, і вона відчула таку велику полегкість, що навіть горе її на якийсь час заніміло. До неї звертались, вона відповідала знесилено, ледь чутно. Над нею схилилось обличчя Андермата, і він сказав: — Дівчинка… майже доношена… вона житиме… Христіана тільки прошепотіла: — О Боже мій! Отже, у неї дитина, жива дитина, яка ростиме… дитина Поля! їй знову захотілося кричати, — так стисло серце від цього нового горя. У неї дочка! Ні, не треба! Ніколи б не бачити її… Ніколи не доторкуватися б до неї! Її дбайливо вклали, цілували. Хто? Певно, батько й чоловік? Вона не знала. А де ж він? Що робить? Яка б вона була щаслива зараз, якби він любив її! Минав час, спливали години, а вона навіть не помічала — день зараз чи ніч, їй пекла тільки одна думка: він любить іншу. Зненацька їй подумалось: «А може, це неправда? Як би це я не знала про його одруження раніше за цього лікаря?» Потім зрозуміла, що від неї все приховали. Поль подбав, щоб вона не довідалась. Подивилася, хто є в кімнаті. Якась незнайома, видно, сільська жінка, сиділа біля неї. Христіана не наважилась її розпитувати. У кого ж їй запитати? Раптом двері відчинилися. В кімнату ввійшов навшпиньки чоловік. Побачивши, що вона розплющила очі, ступив до неї. — Тобі краще? — Так, дякую. — Ти вчора дуже налякала нас. Але тепер небезпека минула! Тільки не знаю, як нам з тобою бути. Я телеграфував нашій приятельці, пані Ікардон, яка збиралась приїхати на родини, повідомив про все і просив, щоб приїхала. Але в неї небіж саме захворів на скарлатину, і вона доглядає його… А ти ж не можеш бути сама, без якоїсь жінки… більш-менш… більш-менш… підходящої… Одна тутешня дама пропонує свої послуги, вона могла б побути з тобою всі ці дні, і я, признатися, погодився. Це пані Онора. Христіана раптом згадала, що казав їй доктор. Злякано здригнулась і простогнала: — О ні… ні… не треба її… не треба… Вільям не зрозумів і сказав: — Слухай, я добре знаю, що вона вульгарна, але твій брат дуже цінить її, вона зробила йому велику послугу, до того ж, кажуть, вона була повитухою, і Онора познайомився з нею у якоїсь породіллі. Якщо тобі вона дуже не сподобається, то я завтра ж звільню її. Спробуймо все-та-ки. Хай прийде до тебе раз чи два. Вона мовчала, замислившись. Відчувала пекучу потребу знати, знати все; і, сподіваючись слово по слову випитати у цієї жінки таку жорстоку, таку болючу для неї правду, ладна була сказати: «Іди… зараз же іди по неї… зараз же… йди!» А до того нездоланного бажання знати домішувалася дивна потреба ще дужче ятрити собі душу, пережити до кінця своє горе, хай воно колючим терням ранить їй серце — таємнича, хвороблива,'несамовита потреба мучеництва. І вона прошепотіла: — Гаразд, поклич пані Онора, я згодна. Потім, відчуваючи, що не може далі чекати, що їй треба зараз же впевнитися, остаточно впевнитися в цій зраді, вона тихим, як легенький подих, голосом спитала у Вільяма: — Це правда, що пан Бретіньї одружується? Андермат спокійно відповів: — Правда. Тобі про це сказали б раніше, якби можна було з тобою говорити. Вона озвалася ще: — З Шарлоттою? — З Шарлоттою. Але у Вільяма теж була своя невідступна думка, що ні на мить не покидала його: він думав про дочку, яка тільки-но почала жити й на яку він щохвилини бігав дивитися. Йому було прикро, що Христіана не запитала відразу ж про дитину, і він з ніжним докором сказав: — Чого ти не питаєш про маленьку? Знаєш, вона чудово почуває себе! Христіана здригнулась, наче він доторкнувся до відкритої рани. Але ж треба було пройти через усі муки. — Принеси її,— мовила вона. Він зник за завісою, що була в ногах ліжка, і за мить повернувся, сяючи гордощами й щастям, незграбно тримаючи в руках білий згорток. Поклав його на вишиту подушку біля Христіани, що задихалася від хвилювання, і сказав: — Глянь, яка гарненька! Христіана подивилась. Андермат двома пальцями відхилив легеньке мереживо, й вона побачила личко дитини, таке крихітне, таке червоне личко з заплющеними очима і губками, що ледь ворушилися. Схилившись над цією істотою, що тільки починала жити, вона подумала: «Це моя дочка… дочка Поля… Так ось що завдало мені таких мук… це… це… моя дочка!..» Відраза до дитини, яка своїм народженням так жорстоко катувала її бідне серце і ніжне жіноче тіло, раптом зникла; Христіана розглядала тепер її з палкою, болісною цікавістю, з глибоким подивом, з подивом тварини, що дивиться на свого первістка. Банкір сподівався, що вона пристрасно приголубить дитину. І, все ще здивований і збентежений, спитав: — Ти не поцілуєш її? Вона тихенько нахилилась над маленьким червоним лобиком, відчуваючи, як він притягує її уста. І коли доторкнулась, коли притулилась до нього, вогкуватого й теплого, теплого від її власного життя, їй здалося, що вона вже не зможе відірвати уст від дитини, що вона при

Дата добавления: 2015-06-04