Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Annotation 21 страница. Сніданок тягнувся довго, як звичайно буває за спільним столом




Сніданок тягнувся довго, як звичайно буває за спільним столом. Христіана нікого тут не знала і розмовляла тільки з батьком та братом. А після сніданку пішла відпочити перед тим, як мали висаджувати в повітря скелю. Задовго до призначеної години вона вже зібралась і квапила всіх, щоб не спізнитися, не пропустити вибух. За селом край долини справді здіймався високий пагорб, майже гора, на яку вони вийшли під пекучим сонцем по вузенькій стежці між виноградниками. Опинившись на вершині, молода жінка вражено скрикнула — такий неосяжний простір раптом відкрився у неї перед очима. Внизу лежала безкрая, мов океан, долина. Оповита легким серпанком, голубим і ніжним, ця долина тяглась аж до далеких гір, що ледь проступали на тлі неба за п’ятдесят чи шістдесят кілометрів. А під прозорим, тонким туманом, що стелився над цим простором, видніли міста, села, ліси, великі жовті чотирикутники стиглих хлібів, широченні зелені квадрати луків, фабрики з високими червоними димарями і чорні шпилясті дзвіниці, побудовані з лави давніх вулканів. — Обернись, — сказав Христіані брат. Вона обернулась і побачила гору, величезну гору, вкриту буграми і кратерами. Перед нею розкинулась Анвальська улоговина, широка пелена зелені, в якій насилу можна було розгледіти невиразні обриси міжгір’їв. Зарості дерев здіймалися по крутому схилу до першого кряжа, що затуляв собою інші, далекі відроги. Але пагорб стояв якраз там, де кінчалась рівнина й починалися гори, з нього було добре видно пасмо гір, що тягнулося ліворуч, до Клермон-Фера-на, а вдалині, на синьому небі, вирізнялися химерні, наче зрізані верховини, схожі на потворні пухирі: це були погаслі вулкани, мертві вулкани. І вже зовсім унизу, дале-ко-далеко між двома верховинами видніла ще одна, вища і величніша, кругла гора, а на ній — неначе якісь чудернацькі руїни. То був Пюї-де-Дом, король овернських гір, могутній і незграбний велетень, на голові якого лишилися руїни римського храму, немов корона, покладена на неї великим народом. Христіана захоплено вигукнула: — О, як добре мені тут буде! Вона вже відчувала себе щасливою, тіло й душу її сповнювала та радість життя, коли так легко дихається, коли ти стаєш жвавим і вільним, опинившись раптом у чарівному, немовби створеному для тебе, краї, що манить і веселить зір, у краї, який, здається, чекав на тебе. Хтось гукнув її: — Пані Андермат! Пані Андермат! І Христіана побачила віддалік лікаря Онора, якого легко було пізнати по великому капелюху. Він підбіг і провів усЮ родину на другий, порослий травою, схил горба, до молодого гайка, де вже чекало чоловік тридцять приїжджих та селян. Крутий косогір спускався звідти до ріомської дороги, обсадженої густими вербами, що похилилися над маленькою річкою; на березі тої річечки, посеред виноградинка, височіла шпиляста кам’яна брила, а біля неї стояли навколішках, немовби молилися, двоє чоловіків. То й була скеля, яку мали висадити в повітря. Оріолі, батько й син, прив’язували шнур. На дорозі зібралась юрба цікавих, попереду її ворушилася вервечка дітлахів. Лікар Онора вибрав для Христіани зручне місце, і вона сіла, хвилюючись так, немовби разом із скелею мали висадити в повітря всіх цих людей. Маркіз, Андермат і Поль Бретіньї полягали на траву біля молодої жінки, а Гонтран лишився стояти. Він сказав жартівливим тоном: — У вас, любий докторе, певно, далеко менше роботи, ніж у ваших колег, які, видно, ніяк не можуть вирвати хоча б годину для цього маленького свята? Онора добродушно відповів: — Роботи у мене не менш, як у них, але мої хворі займають у мене менше часу… До того ж, я думаю, що краще розважати своїх пацієнтів, аніж напихати їх ліками. Лукавий вираз його обличчя дуже сподобався Гонтра-нові. Надходили і ще цікаві — сусіди по столу: мати й дочка Пай, обидві вдови, батько й дочка Моиекю і маленький товстун, що пихтів, як тріснутий паровий казан — Обрі-Пастер, колишній гірничий інженер, що розбагатів у Росії. Маркіз приятелював з інженером. Обрі-Пастер ледве сів, обережно й повільно, дуже потішивши своїми рухами Христіану. Гонтран відійшов, — хотів подивитись на інших цікавих, що прийшли, як і він, на пагорок. Поль Бретіньї показував Христіані Андермат міста й села, що видніли вдалині. То був насамперед Ріом, що вирізнявся на рівнині червоною плямою черепичних дахів; потім Еннеза, Маренг, Лезу та численні села, ледве помітні, неначе маленькі темні цятки на суцільній зеленій скатерті; а де/:ь там далеко, внизу, біля підніжжя Форезьких гір, був Тьер, і Бретіньї старався, щоб Христіана побачила його. Він з запалом говорив: — Он дивіться, дивіться прямо туди, куди я показую рукою, прямісінько. Я бачу, я дуже добре бачу. Вона нічого не бачила, але не дивувалася, що він бачить, його круглі і пильні очі, схожі на очі хижого птаха, здавалося, розрізняли все так, наче він дивився в морський бінокль. — А перед нами, — вів далі Бретіньї,— посеред рівнини, тече річка Альє, тільки її не побачиш — надто далеко, кілометрів тридцять звідси. Христіана й не намагалася побачити те, що він показував, бо її увагу й думки приковувала скеля. Ось зараз цей величезний камінь щезне, розлетиться на порох; Христіана відчувала, що її охоплює невиразний жаль, їй було жаль цього каменя, як маленькій дівчинці зламаної іграшки. Він так довго стояв тут, цей камінь, був такий гарний, так добре пасував до краєвиду. В цю мить два чоловіки підвелися і почали лопатами нагортати купу каміння до підніжжя скелі швидкими звичними рухами селян. Юрба на дорозі все розросталась і присунула вже ближче, щоб краще було видно. Дітлахи обліпили обох Оріолів, бігали й скакали круг них, наче грайливі молоді звірята. З вершини пагорба, де сиділа Христіана, всі ці люди видавалися зовсім маленькими, якимись комахами, розворушеним мурашником. Віддалений гомін долинав сюди, то слабкий, ледь чутний, то гучніший, весь той невиразний гамір — голоси, вигуки, шарудіння натовпу розпорошувався в повітрі, танув, розпливався, мов курява звуків. З села весь час підходили люди і юрба на пагорку теж зростала, вкриваючи схил, навпроти приреченої скелі. Люди перегукувалися, збирались групками: окремо — сусіди по готелю, окремо — різні прошарки, касти. Найга-мірнішою була група акторів і музикантів, на чолі з директором, Петрюсом Мартелем, який задля такої нагоди одірвався від азартної гри в більярд. Вусатий актор, насунувши на лоб панаму і накинувши на плечі чорний альпаговий піджак, з-під якого випинало здоровенне черево, обтягнуте білою сорочкою — носити жилет у селі він не вважав за потрібне, — важно пояснював і коментував кожен рух обох Оріолів. Навколо стояли і слухали його підлеглі: комік Лапальм, перший коханець Птінівель та музиканти — маестро Сен-Ландрі, піаніст Жавель, величезний флейтист Нуаро, контрабасист Нікор-ді. А попереду сиділи три жінки, прикрившись трьома — білого, червоного та синього кольору, — парасольками, що яскріли під палючим сонцем, мов чудернацький французький прапор. Той гурток складали молода актриса, панна Одлен, її мати — мати напрокат, як казав Гонтран, — та касирка кафе, яка завжди супроводила їх обох. Добрати парасольки за кольорами національного прапора додумався Петрюс Мартель: побачивши на початку сезону у матері та дочки Одлен синю й білу парасольки, він подарував своїй касирці червону. Ще одна група поблизу них привертала загальну увагу — восьмеро кухарів та кухарчуків із готелів; господарі ресторанів, змагаючись між собою, старалися справити якнайбільше враження на відвідувачів і вбрали всіх їх — аж до посудників — у білий полотняний одяг. Вони стояли в плоских ковпаках, схожі під промінням сонця на якийсь дивовижний штаб білих уланів і водночас — на кухарську делегацію. Маркіз запитав у доктора Онора: — Звідки це стільки народу? Ніколи не подумав би, що в Анвалі так багато люду! — О, сюди зійшлися звідусіль: з Шатель-Гійона, Тур-ноеля, Рош-Прадьєра, Сент-Іполіта. Адже про цю подію вже давно говорили, та й дядечко Оріоль — місцева знаменитість, людина впливова, багатій і до того ж справжній овернець; він так і лишився селянином, і сам працює в полі, ощадливий, складає гріш до гроша, розумний, думає про своїх дітей, про їхнє майбутнє. Підійшов Гонтран, збуджений, очі його блищали. Мовив стиха: — Поль, Поль, ходи сюди, я покажу тобі двох гарненьких дівчаток. Просто чудові, ти побачиш! Брсгіньї підвів голову й відповів: — Мені, голубе, й тут дуже добре, так що я — ні з місця. — Дарма. Вони справді чарівні. Потім додав голосніше: — Ось доктор мені скаже, хто вони такі. Дві дівчини років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти, наче місцеві, кумедно одягнуті — в чорних шовкових сукнях з вузенькими рукавами, як у черниць, обидві чорняві… Онора спинив його: — Ясно. Це дочки дядька Оріоля, справді славні дівчатка; виховувались у клермонських черниць… Прекрасні будуть відданиці. Вони типові, дуже типові для нашої доброї овернської породи; я ж теж овернець, пане маркіз, і я покажу вам цих двох дівчаток. Гонтран лукаво кинув йому: — Ви домашній лікар Оріолів, докторе? Той зрозумів лукавий натяк і відповів просто й весело: — А то як же, хай йому чорт! Молодик вів далі: — Як же вам пощастило здобути довіру цього багатого пацієнта? — Я приписав йому пити побільше доброго вина. І лікар розповів деякі подробиці життя Оріолів. Він був їхнім далеким родичем і знає їх давно. Старий, батько, великий дивак, дуже пишався своїм вином; у нього є один виноградник, вино з якого призначається для сім’ї — тільки для сім’ї та гостей. Часом вони доволі легко спорожняють бочки вина з цього заповітного виноградника, а бувають роки, коли для того доводиться докласти великих зусиль. Тоді десь у травні або червні, побачивши, що випити все вино їм буде трудно, батько починає підохочувати свого здорованя сина Колоса: «Ану ж бо, синку, треба кінчати». І вони з ранку до вечора поглинають літрами червоне вино. Сидячи за столом, старий разів двадцять підливає синові в склянку і поважно промовляє: «Треба ж кінчати». Вино розпалює йому кров і не дає спати. Тож він встає уночі, надіває штани, світить ліхтаря, будить «Колоша», і вони йдуть у погріб, захопивши з буфета окраєць хліба; там прямо з бочки раз у раз наповнюють свої склянки, п’ють і заїдають хлібом, умочивши його в вино. А коли нап’ються так, що вино вже хлюпоче в їхніх животах, батько стукає по гучному дереву бочки — визначає по звуку, чи набагато менше стало в ній вина. Маркіз запитав: — Це вони длубаються там, біля скелі? — Так, так, вони. Саме в цю мить обидва Оріолі швидко відійшли від начиненого порохом каменя, і вся юрба, що оточувала їх, кинулася врозтіч, як розгромлене військо. Всі бігли в напрямі до Ріома та Анваля і велика скеля, що розділяла виноградник навпіл, тепер самотньо височіла на кам’янистому пагорку, порослому травою, бо земля навколо неї була ще не оброблена. Юрба на горі, тепер така ж густа, як і внизу, затремтіла від радісного нетерпіння, і гучний голос Петрюса Мартеля оповістив: — Увага! Гніт уже горить. Христіана затремтіла в напруженому чеканні. Але доктор прошепотів позаду неї: — Ну, якщо вони заклали весь той шнур, що купували при мені, то його стане хвилин на десять. Усі дивилися на камінь; раптом до нього підбіг чорний песик, якась шавка. Він оббіг кругом, понюхав і, певно, вловив якийсь підозрілий запах, бо почав щосили дзявкати, випроставши лапи, витягши хвоста, настовбурчивши шерсть на спині і нашорошивши вуха. Сміх пробіг по натовпу, жорстокий сміх; сподівались, що собака не втече — не встигне. Потім почали гукати пса, чоловіки свистіли, жбурляли камінці, але вони не долітали, падали напівдорозі. Та песик стояв на тому ж місці і, дивлячись на скелю, шалено гавкав. Христіану кинуло в дрож. її охопив гнітючий страх від думки, що собачку розірве вибухом; радість молодої жінки зів’яла, їй хотілося піти геть; пошепки, здригаючись від жаху, вона нервово лепетала: — О Боже мій! О Боже мій! Його вб’є! Я не хочу бачити! Не хочу! Не хочу! Ходімо звідси… її сусід, Поль Бретіньї, раптом підвівся і, не кажучи ні слова, щосили помчав на своїх довгих ногах униз, до скелі. Почулися крики, сповнені жаху. В юрбі зчинився переполох, а песик, побачивши, що до нього біжить якийсь високий чоловік, сховався за скелю. Поль погнався за ним; собака перебіг на другий бік, і хвилину чи дві вони бігали навколо каменя, появляючись то з правого боку, то з лівого, ніби граючись у схованки. Побачивши, нарешті, що собаки йому не впіймати, Бретіньї кинувся вгору по схилу, а песик знову люто загавкав. Гнівні вигуки зустріли засапаного сміливця, бо люди не прощають тим, хто примусив їх тремтіти від страху. Хрис-тіані захопило дух від хвилювання, серце її несамовито калатало і вона притиснула руки до грудей. Геть розгубившись, молода жінка запитала: — Вас хоч не поранено? А Гонтран сердито кричав: — Він збожеволів, цей осел! Завжди тільки дурниці робить! Я ще не бачив такого йолопа! Раптом земля здригнулася, здибилася. Оглушливий вибух, підхоплений луною, струснув цілий край, з добру хвилину розлягався у горах, мов гарматні постріли. Христіана побачила тільки, як посипався камінний град, і високий стовп куряви, здійнявшись угору, осідав на землю. Одразу ж почулися пронизливі крики, і юрба, що стояла на горі, хвилею ринула вниз. Гурт кухарчуків вистрибом летів з пагорба, випередивши загін комедіантів, на чолі з Петрюсом Мартелем. Три парасольки — синя, червона й біла — ледве втрималися: лавина мало не знесла їх. І всі бігли — чоловіки, жінки, селяни, городяни. Падали, підводились і знову бігли, а два людські потоки, щойно відкинуті страхом, тепер знову котились по дорозі назустріч один одному, до місця вибуху, щоб зіткнутися і злитися там. — Почекаймо трохи, поки вгамується ця цікавість, — мовив маркіз, — а тоді й собі підемо поглянути. Інженер Обрі-Пастер, який ледве-ледве підвівся, сказав: — А я піду по стежках назад у село. Мені тут більше нічого робити. Він потиснув усім руки, вклонився і пішов. Доктор Онора зник. Зайшла мова про нього. Маркіз дорікнув синові: — Ти знаєш його тільки три дні, а весь час кепкуєш з нього; зрештою, ти образиш його. Але Гонтран знизав плечима: — О, це ж мудрець, славний скептик! Повір мені, він не розсердиться. Коли ми буваємо самі, то й він глузує, висміює всіх і все, починаючи з своїх хворих і тутешніх вод. Я подарую тобі почесний абонемент на купелі, якщо ти колись помітиш, що він розсердився на мої жарти. Тим часом у долині, на місці розваленої скелі, зчинилося якесь незвичайне сум’яття. Величезна юрба клекотіла, люди штовхалися, галасували, — певно, чимось вражені, схвильовані. Андермат, як завжди енергійний і цікавий, усе допитувався: — Що це з ними? Що там сталося? Гонтран сказав, що піде подивитись, і рушив униз. А Христіану це вже не цікавило, вона думала про свого несамовитого сусіда — коли б шнур був коротший, його ж убило б, розтрощило б камінням, і все тому, що вона злякалася за життя песика. Певно, цей чоловік і справді шалений і гарячий, якщо так безглуздо ризикує собою на догоду незнайомій жінці. А по дорозі люди видно було вже бігли до села. Маркіз і собі поцікавився: — Що там з ними? А Андермат не витримав, теж подався вниз. Гонтран махав їм з долини, щоб ішли до нього. Поль Бретіньї сказав: — Дозвольте, пані, запропонувати вам руку? Христіана взялася за його руку і відчула, що вона міцна, ніби залізна, ноги ковзались по нагрітій сонцем траві, і жінка йшла довірливо, мов на поручні, спираючись на руку супутника. А Гонтран прямував назустріч, кричав: — Там джерело. Після вибуху забило джерело! І всі троє влилися в юрбу. Поль і Гонтран, ідучи попереду, розштовхували ліктями цікавих і, не зважаючи на ремство, прокладали дорогу для Христіани та її батька. Пройшовши серед безладно розкиданого каміння — гострого, побитого, чорного від пороху — вони підступили до ями; там клекотіла брудна вода, стікаючи під ногами цікавих до річки. Андермат був уже тут: спритно пробившись крізь натовп — а спритності, як казав Гонтран, йому не бракувало — стояв і пильно дивився на воду, що била з-під землі і розливалася довкола. Доктор Онора стояв навпроти, по другий бік ями і теж дивився на воду, неначе знудьговано дивуючись. Андермат сказав йому: — Треба було б покуштувати, може, це мінеральна вода. Лікар відповів: — Певно, що мінеральна. Тут усі води мінеральні. Скоро цих джерел тут буде більше, ніж хворих. Андермат наполягав: — Але її неодмінно треба покуштувати. Лікаря це зовсім не турбувало: — Треба хоч почекати, поки вона стане чистіша. Кожному кортіло подивитися. Ті, що стояли позаду, напирали на передніх, штовхали їх просто в болото. Якась дитина впала в калюжу, почувся сміх. Оріолі, батько й син, теж стояли тут, зосереджено спостерігаючи цю несподівану оказію, ще не знаючи що й думати. Батько був високий, худорлявий, з кощавим поголеним лицем, суворим лицем селянина; а син ще вищий — справжній велетень, теж худий, був з вусами і скидався трохи на солдата, трохи на виноградаря. Вода все прибувала, все більше бралася пухирцями і ставала ясніша. Натовп зненацька заворушився, і з нього вийшов доктор Латон, несучи в руці склянку. Він поспішав — геть спітнів, захекався — і раптом зупинився, неначе остовпів, побачивши свого колегу, доктора Онора, який стояв біля нового джерела, поставивши ногу на край ями, як той генерал, що перший увірвався в захоплену фортецю. Важко дихаючи, Латон запитав — Ви куштували її? — Ні. Жду, коли стане чистіша. Тоді доктор Латон набрав склянкою води і ковтнув зосереджено й глибокодумно, як дегустатори куштують вино. — Чудова вода! — сказав, нічим не ризикуючи, і подав склянку суперникові: — Покуштуєте? Але доктор Онора, який зовсім не любив мінеральних вод, відповів, усміхаючись: — Дякую! Досить того, що ви оцінили. Я знаю її на смак. Він знав на смак усі ці води й теж цінив їх, тільки по-своєму. Потім обернувшись до дядечка Оріоля, мовив: — Вашого винця вона не варта! Старий був потішений. Христіані вже набридло дивитись, і їй захотілося піти звідси. Брат і Поль знову проклали їй дорогу крізь натовп. Вона йшла за ними, спираючись батькові на руку. І раптом посковзнулася, мало не впала; глянувши під ноги, побачила, що наступила на закривавлений шматок м’яса, вкритий брудною від липкої грязі чорною шерстю — все, що лишилося од песика, розшматованого вибухом і розтоптаного юрбою. їй забило дух; вона так розхвилювалася, що не могла утримати сліз, і, витираючи хусточкою очі, шепотіла: — Бідний песик, бідний песик! Хотілося нічого більше не чути, мерщій піти звідси, замкнутись у кімнаті. День, що так добре почався, скінчився для неї сумно. Чи не було це поганою прикметою? Її знічене серце шалено калатало. Вони йшли тепер самі, і позаду раптом побачили циліндр і поли сюртука, що маяли мов чорні крила. То був доктор Бонфій, останнім узнавши про новину, поспішав із склянкою в руці, як і доктор Латон. Уздрівши маркіза, він спинився. — Що там таке, пане маркізе? Мені сказали… джерело?.. Мінеральне джерело?.. — Так, любий докторе. — Багато води? — Багато. — А… а… вони вже там? Гонтран поважно відповів: — Ну звичайно. Доктор Латон навіть зробив аналіз. Тоді доктор Боифій побіг далі, а Христіана, яку трохи розважила й потішила його поява, сказала: — Ні, не піду я в готель, ходімо посидимо в парку. Андермат лишився біля джерела — дивився, як тече вода. III

Увечері за столом у Сплендід-готелі було гамірно. Всі жваво говорили про скелю, про вибух і джерело. А обідало ж там небагато людей — чоловік двадцять — усі звичайно мовчазні, тихі — хворі, що марно лікувалися вже на всіх відомих водах і тепер шукали щастя на нових курортах. В тому кінці столу, де були Равенелі і Андермати, сиділи ще Монекю — батько, маленький, геть сивий чоловік, і дочка, висока бліда дівчина, яка іноді вставала й виходила, лишивши недоїдену страву; а далі — товстун Обрі-Пастер, колишній інженер, подружжя Шофури — одягнуті в чорне чоловік і жінка, яких можна було щодня побачити в парку, де вони катали в колясці свою дитину-каліку, мати й дочка Пай, обидві вдови, обидві високі, повногруді, крижасті. «От бачите, — казав Гонтран, — вони з’їли своїх чоловіків, і це їм завадило на шлунок». Вони й справді лікувалися від хвороби шлунка. Далі сидів чоловік з червоним, як цегла, обличчям — пан Рік’є, у якого теж був розлад травлення; за ним — інші безбарвні особи з тих мовчазних курортників, які нечутно заходять до їдальні готелю — жінка попереду, чоловік позаду, — з порога вклоняються всім і несміливо й скромно сідають на свої місця. Другий край столу був порожній, хоч там стояли тарілки й прибори для майбутніх гостей. Андермат говорив дуже піднесено. Вдень він розмовляв з доктором Латоном і той між іншим розвивав задуми щодо майбутнього Анваля. Латон завзято й переконливо вихваляв цілющі властивості анвальської води, багато кращої, ніж шатель-гійонсь-ка, яка за останні два роки стала дуже популярна. Отже, праворуч від них — Руайя, — ще недавно глухий закуток, а нині відомий курорт, ліворуч — джерело Ша-тель-Гійон, яке теж прославилось останнім часом! А що ж тоді можна зробити з Анваля, якщо вміло взятися! Звертаючись до інженера, Андермат говорив: — Так, так, добродію, треба тільки уміло взятися. Тут усе залежить від кмітливості, тактовності, уміння пристосовуватись і сміливості. Щоб створити курорт, треба зробити йому рекламу, а для реклами треба, щоб цим ділом зацікавились паризькі медичні світила. Мені, добродію, завжди щастить, бо в своїх починаннях я завжди шукаю практичний засіб, саме той, що приводить до успіху в кожному окремому вииадку; і поки я його не знайду, то нічого не починаю, жду. Мати воду — цього ще мало, треба, щоб її пили; а щоб її пили, не досить самому кричати в газетах і скрізь, що вона незрівнянна! Треба, щоб про це довірливо сказали люди авторитетні, які мають вплив на тих, хто повинен пити цю воду, на хворих, котрі нам потрібні,— на страшенно довірливу публіку, яка платить за ліки, — треба, щоб про це говорили лікарі. Звертайтесь до суду тільки через адвокатів, — він слухає тільки їх; звертайтесь до хворого тільки через лікарів — він слухає тільки їх. Маркіз, що дуже захоплювався практичним і здоровим розумом свого зятя, скрикнув: — Ах, це правда, правда! Ви, голубе, тут єдиний, хто так правильно міркує. Андермат збуджено вів далі: — Тут можна розбагатіти. Місцевість чудова, клімат прекрасний; одне тільки турбує мене: чи вистачить нам води? Бо діло зроблене наполовину, нічого не дає! Нам потрібна велика водолікарня, отже, і дуже багато води, щоб ванну могли приймати одночасно чоловік двісті, вода має текти швидко й безупинно; а цих джерел — і нового, й старого вистачить хіба що на п’ятдесят ванн, що б там не казав доктор Латон… Обрі-Пастер перервав його: — О, води я вам дам скільки завгодно. Андермат здивувався: — Ви? — Атож, я. Вас це дивує? Зараз поясню. Торік у цей час я теж був тут: анвальські ванни мені дуже помагають. Так от якось уранці, коли я відпочивав у себе в кімнаті, до мене завітав один добродій, такий собі товстун. Голова правління нашого курорту. Він був страшенно стурбований, і ось чому. Джерело Бонфія стало таке маловодне, що боялися, як би воно зовсім не зникло. Знаючи, що я гірничий інженер, він і прийшов спитати, чи не доберу я способу, аби врятувати їхнє діло. От я й узявся вивчати геологічну структуру місцевості. Ви знаєте, що давно колись тут відбувалися струси, які призвели до всіляких перетурбацій і різного розташування порід. Мені треба було встановити, звідки йде мінеральна вода, крізь які тріщини, визначити напрям, походження і природу цих тріщин. Спершу я вельми ретельно оглянув водолікарню й побачив у кутку стару водогінну трубу, нею вже не користувались, і вона була майже зовсім забита вапняковими відкладеннями. Виходить, розчинені у воді солі осідали на стінах труби і скоро забили її. Так само мало статись і з природними каналами, бо під грунтом тут усюди граніт. Отже, джерело Бонфія забилося, та й годі. Треба було знайти, де це сталося. Всі, звичайно, шукали б вище від того місця, де джерело виходить на поверхню. А я місяць усе ретельно оглядав, досліджував, обмірковував, а тоді почав шукати і знайшов джерело на п’ятдесят метрів нижче. І от чому. Я вже сказав, що насамперед треба було визначити походження, природу і напрям гранітних тріщин, по яких тече вода. Нетрудно було встановити, що ці тріщини йдуть з долини догори, а не згори в долину, йдуть похило, ніби дах, — певно, долина осіла, потягнувши за собою і нижні передгір’я. Отже, вода тут тече не вниз, а підіймається по щілинах між гранітними шарами вгору. Я знайшов і причину цього несподіваного явища. Давно колись Лімань — широка, скільки сягає око, рівнина, утворена піщаними та глинистими відкладеннями — лежала на рівні першого гірського плато, але внаслідок геологічної будови свого підгрунтя, осіла, потягнувши за собою, як я вже казав, найближчі передгір’я. І від того гігантського осідання якраз на межі між м’якими породами та гранітом утворилась величезна глиняна загата, глибоченна і непроникна для води. І ось що ми маємо. Мінеральна вода появляється в жерлах колишніх вулканів. Та, що тече здалека, по дорозі остигає і виходить на поверхню холодна, як звичайні джерела; а та, що тече з ближчих жерл, б’є з-під землі ще тепла, і її температура різна, — залежно од відстані до підземного вогнища. А ось як вона йде. Спускається глибше й глибше, аж поки не натрапить на німанську глинисту загату. Пробитись крізь неї вода не може і, перебуваючи під великим тиском, шукає собі виходу. Натрапивши на похилі щілини в граніті, вона вривається туди і підіймається на поверхню. Тут знову набирає початкового напрямку й тече далі в долину, як звичайний струмок. Додам іще, що ми не знаємо й сотої частки мінеральних вод цієї долини. Відкриваємо тільки ті, що вибиваються на поверхню. А інші течуть собі по гранітних щілинах і, дійшовши до кінця гранітних каналів, зникають: їх вбирає грубий шар обробленої, вкритої рослинністю землі. Звідки я роблю такі висновки. По-перше, щоб мати воду, її треба шукати за нахилом та напрямом гранітних нашарувань. По-друге, щоб вода не зникла, треба не давати тріщинам закупорюватись вапняковими відкладеннями, а для цього продовбати штучні колодязі й ретельно доглядати їх. По-третє, щоб перейняти сусідське джерело, треба відвести його воду, зробивши свердловину до тієї ж гранітної тріщини, тільки не вище від виходу джерела, а нижче, і, зрозуміло, до глинястої загати, яка примушує воду підійматись. З цього погляду відкрите сьогодні джерело б’є в чудовому місці — за якихось кілька метрів од загати. Якщо б хто захотів побудувати нову водолікарню, то це треба робити саме тут. Коли він кінчив, за столом запала тиша. Захоплений Андермат сказав тільки: — Ось що значить заглянути за куліси, — вся таємничість зникає. Ви золота людина, пане Обрі-Пастер. Крім нього, ще тільки маркіз та Поль Бретіньї зрозуміли, про що йдеться. Гонтран нічого не чув. А інші, розпустивши вуха і дивлячись у рот інженерові, слухали, ошелешені від подиву. Особливо дивувалися мати й дочка Пай — люди вельми побожні, вони побоювались, чи немає чогось противного релігії в такому поясненні явища, посланого від Бога й здійсненого його таємничою волею. Мати сказала: — Дивні діла твої, Господи. Жінки, що сиділи посередині, схвально кивнули головами, бо їх теж збентежила почута незрозуміла мова 06-рі-Пастера. Пан Рік’є, чоловік з цеглистим обличчям, заявив: — Хай вона тече звідки завгодно, ця анвальська вода, з вулканів чи з місяця, — я ось уже десять днів її п’ю, а ніякої полегкості не відчуваю. Подружжя Шофур запротестувало — їхня дитина почала ворушити правою ніжкою, чого ні разу не траплялось за всі шість років, відколи її лікують. Рік’є відказав: — Це, хай йому чорт, свідчить тільки про те, що в нас різні хвороби, а зовсім не про те, що анвальська вода гоїть шлункові захворювання. Він, здавалося, лютував у розпачі від цієї нової марної спроби. Але пан Монекю теж озвався від імені своєї дочки і сказав, що ось уже тиждень, як вона перетравлює їжу і їй уже не доводиться щоразу виходити посеред обіду з-за столу. А його висока дочка почервоніла, вткнулася носом у тарілку. Обидві вдови теж почували себе краще. Почувши це, Рік’є розсердився і різко повернувся до них: — Це у вас, чи що, хворий шлунок? Ті відповіли разом: — Авжеж, пане. Ми не перетравлюємо ніякої їжі. Рік’є аж підстрибнув на стільці і, затинаючись, сказав: — Ви… ви… Та на вас тільки глянути… Видно, забагато їсте. Пай-мати люто відмовила: — Зате щодо вас, добродію, ніяких сумнівів немає: ваша вдача свідчить про зіпсований шлунок. Недарма кажуть, що люди з добрим травленням завжди привітні. Стара худюща жінка, імені якої ніхто не знав, зауважила: — Я думаю, що анвальська вода була б усім на користь, якби наш господар, хоч трохи пам’ятав, що годує хворих. А то, далебі, він дає нам їжу, якої не можна перетравити. І всі за столом одразу дійшли згоди. Всіх об’єднало обурення проти хазяїна готелю, що подавав лангустів, ковбаси, вугрів з гірчичною підливою, капусту — атож, капусту й сосиски, — найнестравнішу їжу, тим людям, яким лікарі — Бонфій, Латон та Онора — приписували тільки біле, легке і ніжне м’ясо, свіжу городину й молочні страви. і Рік’є тремтів од гніву: — Хіба лікарі на курортах не повинні стежити за харчуванням? А вони покладаються в такому важливому ділі на якесь бидло! От нас і частують крутими яйцями, анчоусами та шинкою…, Монекю перебив його: — Даруйте, але моя дочка добре перетравлює тільки шинку, яку, до речі, їй і приписали Ма-Русель та Ремюзо. Рік’є закричав: — Шинка! Шинка! Та це ж трутизна, добродію! Стіл одразу ж поділився на два табори: один — за, другий — проти шинки. І почалася безконечна, щодня поновлювана дискусія про якості різних страв. Навіть молоко викликало палкі суперечки: Рік’є сказав, що тільки-но вип’є хоч маленьку склянку, — у нього ж зразу ж починається розлад шлунку. Тоді Обрі-Пастер, захищаючи свої улюблені страви, сердито відповів: — Хай йому чорт, добродію, якщо у вас диспепсія, а в мене гастральгія, то ми потребуємо харчування такого ж різного, як окуляри для короткозорих та далекозорих, хоч і в тих, і в тих хворі очі. І додав: — А я задихаюсь, коли вип’ю склянку червоного вина, і думаю, що для людини немає нічого шкідливішого за вино. Хто п’є тільки воду, той живе сто років, а ми… Гонтран обізвався, сміючись: — Їй-Богу, без вина й без… шлюбу життя видавалося б мені доволі пісним. Вдови Пай опустили очі. Вони залюбки пили бордоське вино вищого гатунку, без води; а те, що обидві рано овдовіли — дочці було двадцять два роки, а матері щонайбільше сорок — немовби свідчило, що й до чоловіків своїх вони застосовували ту саму методу. Андермат, звичайно такий балакучий, сидів і замислено мовчав. А тоді зненацька спитав у Гонтрана: — Ви знаєте, де живуть Оріолі? — Знаю, мені недавно показали їхній будинок. — Може, проведете мене до них по обіді? — Ну звісно. Мені навіть приємно буде піти з вами. Ще раз побачу тих дівчаток. І відразу ж після обіду вони пішли, а стомлена Христіа-на, маркіз та Поль Бретіньї надумали провести вечір у вітальні. Було ще зовсім видно; на курортах обідають рано. Андермат взяв шурина під руку. — Так от, любий Гонтране, — сказав, — якщо старий не опинатиметься і якщо аналіз дасть те, чого сподівається доктор Латон, то я, мабуть, заведу тут велике діло: курорт. Хочу закласти шикарний курорт! Він спинився посеред вулиці і взяв свого спутника за вилоги піджака: — О, ви не знаєте, яка це втіха — діло! Не купецьке чи комерційне, а справді велике наше діло! Так, так, мій любий, для того, хто добре розуміється в ділах, тут поєднується все, що приваблює людей: і політика, і війна, і дипломатія — все, все! Тут завжди треба шукати, знаходити, вигадувати, все розуміти, все передбачати, все комбінувати, на все зважуватись. У наш час великий бій можна дати, тільки воюючи з грішми. Для мене монети по сто су — то наче солдатики в червоних штанях; по двадцять франків — блискучі поручики; стофранкові білети — капітани; тисячофранкові — генерали. І я воюю, хай йому чорт! Воюю з ранку до вечора проти всіх і з усіма. Це й означає жити, жити широко, як ясили колись володарі. Ми — теперішні володарі,— авжеж, справжні і єдині володарі! Погляньте на село, на це вбоге село! Я зроблю з нього місто, білокам’яне місто, з великими готелями, де буде повно людей, з ліфтами, слугами, каретами і юрбою багатіїв, якій слугуватиме юрба бідних; і все це тільки тому, що одного вечора мені захотілось позмагатися з Руайя, що міститься праворуч, з Шатель-Гійоном, розташованим ліворуч, з Мон-Дором, Ля Бурбулем, Шатонефом, з Сен-Нектером, які лежать позад нас, і з Віші, що прямо перед нами! І я доб’юся свого, бо в моїх руках засіб, єдиний засіб, що забезпечує перемогу! Я з першого погляду побачив його так ясно, як великий полководець бачить слабку сторону ворога. В нашому ділі треба вміти керувати людьми, запалювати їх і стримувати. Сто чортів, як же весело жити, коли можеш творити такі діла! Тепер мені років на три буде забава з оцим містом. І подумайте, яке щастя, що мені трапився цей інженер, який розповів за обідом чудові речі, просто чудові, мій любий. Його міркування ясні, як день! Завдяки йому я зруйную старе акціонерне товариство, не треба й купувати його. Вони рушили далі й поволі пішли вгору по дорозі, що повертала ліворуч, до Шатель-Гійона. Гонтран, бувало, казав: «Йдучи поряд із своїм шурином, я виразно чую в голові його той самий дзвін, що й у залах Монте-Карло — дзвін золота, яке пересовують, кидають, розсипають, згрібають, програють і виграють». Андермат і справді нагадував якусь дивну людино-маши-ну, створену тільки для того, щоб подумки лічити гроші, пускати їх в обіг і всіляко маніпулювати ними. Причому він пишався своєю особливою спритністю і хизувався вмінням з першого погляду точно визначити ціну будь-якої речі. Скрізь, де б то не було, він одразу ж брав у руки ту чи іншу річ, оглядав її з усіх боків і казав: «Вона коштує ось стільки». Дружину й брата Гі тішила ця пристрасть, заради розваги вони підсовували йому якусь чудернацьку річ, просили оцінити її, і обоє реготали, мов божевільні, коли їхні знахідки заганяли Андермата в глухий кут. Часом десь на паризькій вулиці Гонтран спиняв його і примушував визначити вартість цілої вітрини якоїсь крамниці, або оцінити кульгаву шкапу, запряжену у старий фіакр, чи фургон з усією поклажею. Якось на званому обіді у сестри він попросив Вільяма сказати, скільки приблизно може коштувати обеліск, а коли той назвав якусь цифру, запитав його ще й про міст Сольферіно і Тріумфальну арку на площі Етуаль. А наприкінці поважно сказав: «Ви могли б провести вельми цікаву роботу, визначаючи вартість найголовніших монументів земної кулі». Андермат ніколи не гнітився і ставився до всіх цих жартів, як людина, що відчуває свою зверхність і певна себе. Якось Гонтран запитав: — Ну, а я скільки коштую? Вільям ухилився од відповіді, але шурин не відставав. — Уявімо, — казав він, — що розбійники мене забрали в полон, який би ви дали викуп? І той нарешті відповів: — Ну, гаразд, гаразд!.. Я, дорогенький, видав би вексель! * І його посмішка була така красномовна, що Гонтран, якого це трохи зачепило, більше не наполягав. А втім, Андермат любив і всякі мистецькі дрібнички, бо мав тонкий смак, добре знався на них і ретельно збирав, виявляючи при тому чуття пса-шукача, як і в кожній комерційній справі. Вони підійшли до будинку, схожого на міський. Гонтран спинився: — Це тут. На важких дубових дверях висів залізний молоток; вони постукали, і худа служниця відчинила їм. Гонтран спитав: — Пан Оріоль дома? Жінка сказала: — Заходьте. Вони ввійшли в кухню, простору, як на фермах, у плиті ще жеврів під казанком вогник; потім їх провели до другої кімнати, де зібралась уся родина Оріолів. Батько спав, відкинувшись на спинку одного стільця і поклавши ноги на другий. Син обперся ліктями на стіл і читав «Пті жур-наль», напружуючи свій кволий розум, а дві дочки схилилися біля вікна над якоюсь вишивкою, початою з обох кінців. Вони встали перші, обидві разом і здивовано дивилися на несподіваних гостей; потім здоровань Жак підвів голову, важку від розумового напруження; і нарешті прокинувся старий Оріоль, прибравши з стільця довгі ноги. Стіни в кімнаті були голі, побілені вапном, на кам'яній підлозі стояли плетені стільці, комод червоного дерева, на стінах висіли чотири гравюри під склом, на вікнах були широкі білі завіски. Господарі дивилися на прибульців, ті — на господарів, а служниця, підібравши до колін спідницю застигла од цікавості на порозі. Андермат назвав себе, відрекомендував свого шурина — графа де Равенеля, низько, з підкреслено витонченою чемністю вклонився дівчатам, а тоді спокійно сів і сказав: — Пане Оріоль, я прийшов до вас по ділу. Говоритиму без манівців, поясню прямо. Так ось. Ви відкрили на своєму винограднику джерело. За кілька днів буде аналіз води. Якщо вона нічого не варта, то на цьому, зрозуміло, кінець; а якщо аналіз покаже те, чого я сподіваюсь, то ось моя пропозиція: продайте мені цей клапоть землі і всю довколишню ділянку. Подумайте. Ніхто, крім мене, не запропонує вам такого — ніхто! Старе акціонерне товариство от-от збанкрутує, йому не до нового будівництва, а його невдача відіб’є охоту й у інших. Не давайте мені сьогодні ніякої відповіді, порадьтеся з сім’єю. Будуть наслідки аналізу, ви скажете свою ціну. Якщо вона мені підійде, я погоджуся, не підійде — скажу «ні» і відійду. Я ніколи не торгуюся. Селянин, теж по-своєму людина ділова і з біса хитрий, чемно відповів, що він дуже радий, але ще подивиться, подумає, і запропонував випити по чарочці вина. Андермат погодився; надворі вже сутеніло, і Оріоль сказав дочкам, які знову схилилися над вишиванням: — Засвітіть-но, дівчатка. Вони разом підвелись, вийшли до сусідньої кімнати і незабаром повернулись — одна несла дві запалені свічки, друга — чотири чарки без ніжок, чарки бідняків. Свічки з паперовими розетками були запалені вперше — певно, вони прикрашали камін у кімнаті дівчат. Тоді встав Колос, бо до погреба ходили тільки чоловіки. Андерматові раптом спало на думку: — Мені б дуже хотілося побачити ваш погріб. Ви ж тут найперший виноградар, то й погріб у вас, мабуть, чудовий І Оріоль був зворушений до глибини серця; взявши свічку, він сам повів їх. Через кухню вони вийшли на подвір’я; в сутінках тут ще видно було поставлені порожні бочки, звалені в кутку величезні гранітні жорна з дірками посередині, схожі на колеса з якоїсь здоровенної старовинної колісниці, розібраний прес для винограду — брунатного кольору, з дерев’яними гвинтами та відполірованими від тривалого користування частинами, що раптом заблищали в темряві під променем світла; а далі селянське робоче знаряддя, яке сяяло відчищеною в землі сталлю, наче зброя. Всі ці речі поступово виступали з темряви, коли старий проходив повз них, в одній руці тримаючи свічку, а другою прикриваючи її. Тут уже пахло вином і сухими виноградними вичавками. Підійшли до дверей, замкнених на два замки. Оріоль відімкнув їх, одчинив і, ввійшовши, підняв над головою свічку, вогник її тьмяно освітив довгий ряд пузатих бочок, на яких стояв ще один ряд, уже менших. Старий спочатку показав, що цей погріб викопано в горі, потім заговорив про те, які вина зберігаються в цих бочках, з якого винограду, скільки їм років, про їхню якість, а коли підійшли до сімейного вина, він погладив бочку, немов улюбленого коня, й гордовито промовив: — Жараж покуштуєте оцього. Ніяке вино в пляшках не варте його, ніяке — ні бордо, ні будь-яке інше. Він по-селянському любив вино, що зберігається в бочках. Колос, що йшов за ним із дзбаном, нахилився й повернув кран, а батько світив йому так ретельно, ніби то була якась важка і копітка робота. Світло падало на їхні лиця, і в трму світлі старий скидався на прокурора, а син — на солдата-хлібороба. Андермат шепнув Гонтранові: — О, який чудовий Тенірс! А молодик тихо відповів: — Мені більше подобаються дочки. Потім вони повернулись в дім. Довелось пити вино, пити багато, щоб догодити Оріолям. Дівчата пересіли ближче до столу й продовжували свою роботу, наче в хаті нікого й не було. Гонтран весь час поглядав на них, чи не близнята вони, що такі схожі. А втім, одна була повніша й нижча, а друга — елегантніша. Волосся в обох — не чорне, а темно-каштанове — було гладенько зачісане на прямий проділ і поблискувало при кожному русі голови. Підборіддя і лоб у них були трохи випнуті, як у більшості овернців, вилиці дещо виступали, зате обидві мали чарівні уста, чудові очі, на диво чіткі й рівні брови і звабливо-ніжний колір обличчя. Відчувалося, що виховувались вони не в цьому дому, а у вишуканому пансіоні в монастирі, куди багаті і знатні овернці віддають своїх дочок, щоб вони там засвоїли скромні манери світських панночок. Незабаром Гонтран, відчувши огиду до червоного вина, яке стояло перед ним, почав штовхати ногою Андермата, щоб уже йти. Той нарешті встав, обоє вони міцно потиснули руки господарям, знову церемонно вклонилися дівчатам, які відповіли кивнувши їм головою і на цей раз уже не підводячись. Як тільки вийшли на вулицю, Андермат озвався знову: — Цікава сім’я, голубе! Як добре видно в ній перехід від простолюду до вищих кіл! Син був потрібен, щоб обробляти виноградник, і не платити наймитові,— дурна ощадливість! — він так і лишився селянином. А дівчата — ті вже майже світські панянки. Якщо пощастить, і вони вдало вийдуть заміж, то будуть не гірші за першу-ліпшу з наших жінок, ба, навіть кращі, ніж більшість із них. На цих людей мені так само приємно дивитися, як геологові на гварину третинного періоду. Гонтран запитав: — А яка вам більше подобається? — Яка? Що — яка? — Яка з цих дівчаток? — А! Далебі не знаю. Я не приглядався до них і не порівнював. А вам що до того, ви ж не збираєтесь викрасти котрусь із них? Гонтран засміявся: — Та ні! Але я радий, що мені хоч раз пощастить побачити таку свіжість, якої в нашому колі ніколи не буває. Мені приємно дивитися на них, як вам на картини Тенірса. Для мене немає нічого приємнішого, ніж дивитися на гарну дівчину, однаково де, однаково, якого вона стану. Для мене це витвір мистецтва, такі собі дрібнички. Я їх не колекціоную, але милуюсь ними, милуюсь пристрасно, як митець, мій любий, як переконаний і безкорисливий митець! Що ж поробиш, кохаюсь у цьому! До речі, чи не можете ви позичити мені п’ять тисяч франків? Андермат спинився й гостро буркнув: — Знову? Гонтран відповів простодушно: — Як завжди! І вони рушили далі. Андермат озвався: — Куди ви, — хай йому чорт, — діваєте гроші? — Витрачаю. — Авжеж, тільки надміру витрачаєте. — Дорогий друже, я так само люблю витрачати гроші, як ви — здобувати. Розумієте? — Чудово, але ж ви їх не здобуваєте. — Це правда. Не вмію. Не можна ж всього вміти. Ви, наприклад, умієте їх здобувати і зовсім не вмієте витрачати. Вам гроші потрібні тільки на те, щоб давати прибуток. А я здобувати їх не вмію, зате витрачати вмію чудово. Вони дають мені безліч такого, що ви знаєте тільки з назви. Ми й створені для того, щоб стати родичами. Ми чудово доповнюємо один одного. Андермат пробурчав: — От божевільний! Ні, п’ять тисяч франків я вам не дам, а півтори позичу, бо… бо за кілька днів, ви, може, будете мені потрібні. Гонтран спокійно відказав: — Тоді я беру їх, як завдаток. Андермат поплескав його по плечу. Вони увійшли в парк, освітлений ліхтариками, що висіли на гілках. Оркестр казино грав якусь протяжну класичну арію, що ніби кульгала на кожному кроці, так багато було в ній пауз; виконували її ті самі чотири музиканти, яким, певно, набридло грати з ранку до вечора, все на тому ж місці, в безлюдному парку перед тими ж деревами і струмком, та ще й створювати враження, ніби грають двадцять інструментів; їх гнітило й те, що наприкінці місяця вони не одержували платні, бо Петрюс Мартель розплачувався з ними кошиками вина та пляшками лікеру, яких ніколи б не випили курортники. Крізь звуки оркестру було чути і більярдний стукіт куль і голоси, що об’являли: «Двадцять, двадцять один, двадцять два». Андермат і Гонтран піднялись нагору. Недалеко від музикантів там сиділи тільки Обрі-Пастер та лікар Онора і ішли каву. Петрюс Мартель з Лапальмом завзято грали свою партію; касирка, що доти дрімала, прокинувшись, запитала: — Що бажаєте, панове? IV




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-06-04; Просмотров: 373; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.018 сек.