Annotation 20 страница

У маленькій квартирі на Константинопольській вулиці було темно, бо Жорж Дю Руа і Клотільда де Марель зустрілись коло самих дверей, швидко ввійшли, і вона сказала, не давши йому часу відчинити віконниці: — Отже, ти береш шлюб із Сюзанною Вальтер? Він смиренно признався в цьому й додав: — А ти хіба не знала? Вона повторила, стоячи перед ним, розгнівана, обурена: — Ти береш шлюб із Сюзанною Вальтер? Це вже занадто! Це занадто! Ось уже три місяці, як ти упадаєш біля мене, щоб приховати це. Всі про це знають, крім мене! Я дізнаюсь про це від чоловіка! Дю Руа вимушено засміявся і, поклавши капелюх на камін, сів у крісло. Дивлячись йому просто в вічі, Клотільда промовила роздратовано й тихо: — Відколи ти розлучився з своєю дружиною, ти облагоджував цю справу, а мене любенько залишав при собі, як коханку, щоб заповнити проміжний час? Який же ти мерзотник! — Чому ж? — спитав він. — Моя дружина зраджувала мене. Я її спіймав. Я дістав розлучення й тепер одружуюсь з іншою. Що може бути звичайніше? Вона прошепотіла, вся тремтячи: — О, який же ти хитрий і небезпечний! Жорж знову всміхнувся: — Сто чортів! Йолопи й роззяви завжди пошиваються в дурні! Але Клотільда вела далі: — Як же це я не розкусила тебе з самого початку? Та ні, я не могла повірити, що ти — така наволоч! Він прибрав гідного вигляду й сказав: — Прошу вибирати слова, що їх ти вживаєш. Вона спалахнула від обурення: — Що? Ти хочеш, щоб я розмовляла з тобою в рукавичках! Ти поводишся зі мною як негідник, відколи я тебе знаю, а вимагаєш, щоб я тобі цього не казала? Ти всіх дуриш, всіх експлуатуєш і скрізь забираєш собі втіху та гроші! І ще хочеш, щоб я поводилася з тобою як з порядною людиною? Він підвівся, губи його тремтіли: — Замовчи, а то я вижену тебе звідси! — Виженеш звідси… виженеш звідси… — прошепотіла вона. — Ти мене виженеш звідси… ти… ти? Від гніву їй аж мову одібрало. Аж раптом вся її лють прорвалась, і вона вибухнула: — Виженеш звідси? Ти, значить, забув, що я від першого ж дня платила за це поменшання? Ах, правда, ти дійсно брав його на себе час од часу. Але хто його найняв? Я… Хто його зберіг?.. Я… І ти хочеш вигнати мене звідси?.. Мовчи, негіднику! Думаєш, я не знаю, як ти вкрав у Мадлен половину Водрекової спадщини? Думаєш, я не знаю, як ти спав із Сюзанною, аби примусити її вийти за тебе заміж?.. Він схопив її за плечі й почав трясти: — Не смій говорити про неї! Я забороняю тобі! — Ти спав із нею, я знаю! — крикнула Клотільда. Він вислухав би від неї не знати що, але ця брехня доводила його до нестями. Істини, які вона кинула йому в обличчя, викликали тільки тремтіння люті в його серці; але цей наклеп на дівчину, що мала стати його дружиною, збуджував у ньому шалене бажання побити її. — Мовчи… Стережись… Мовчи… — повторював він. І він тряс її, як трясуть гілку, щоб із неї попадали плоди. Вона вила, розпатлана, широко роззявивши рота, з божевільними очима: — Ти спав із нею! Він випустив її і дав їй такого ляпаса, що вона покотилась до стінки. Та вона обернулась до нього і, підвівшись на руках, ще раз вереснула: — Ти спав із нею! Він кинувся на неї, і, підім’вши її під себе, почав лупцювати так, немов бився з чоловіком. Вона раптом замовкла і застогнала під його ударами. Вона більше не ворушилась. Сховала обличчя в куток між підлогою й стінкою і жалісно скиглила. Жорж перестав бити її і підвівся. Потім зробив кілька кроків по кімнаті, щоб опанувати себе; йому щось спало на думку, він вийшов до другої кімнати, налив у миску холодної води і намочив собі голову. Далі вимив руки, старанно витираючи пальці, і вернувся глянути, що робить Клотільда. Вона не ворушилась. Вона й досі лежала долі і тихо плакала. — Ти скоро перестанеш ревти? — спитав він. Вона нічого не відповіла. Він стояв посеред кімнати, трохи зніяковілий, трохи засоромлений перед тілом, розпростертим біля його ніг. Раптом він зважився і взяв свій капелюх з каміна: — До побачення. Ключа віддаси консьєржу, коли будеш готова. Я не збираюсь чекати, поки ти надумаєш підвестися. Він вийшов, зачинив двері, постукав до консьєржа і сказав: — Пані ще залишилась. Вона незабаром піде. Перекажіть господареві, що я звільняю квартиру з першого жовтня. Сьогодні у нас шістнадцяте серпня, отже, я не порушую терміну. І він пішов швидким кроком, бо йому ще треба було купити решту весільних подарунків. Весілля було призначено на 20 жовтня, після відновлення парламентської сесії. Вінчання мало відбутись у церкві Магдаліни. Розмов про це весілля було багато, хоч до пуття ніхто нічого не знав. Ширились різноманітні чутки. Переказували пошепки, що було й викрадення, але напевне ніхто нічого не знав. Слуги твердили, що пані Вальтер, яка не розмовляла зі своїм майбутнім зятем, того самого вечора, коли шлюб було вирішено, вирядивши опівночі дочку в монастир, отруїлася з люті. її принесли в кімнату майже мертвою. Вона, напевно, ніколи вже не одужає. Вона виглядає тепер старою жінкою; її волосся зовсім посивіло; вона вся поринула в релігію і щонеділі причащається. На початку вересня «Французьке життя» оповістило, що барон Дю Руа де Кантель стає його головним редактором, а пан Вальтер залишає за собою тільки посаду видавця. Водночас до редакції набрали цілу армію відомих фейлетоністів, хронікерів, політичних редакторів, художників і театральних критиків, переманивши їх за допомогою грошей з великих газет, — старих, могутніх і солідних газет. Бувалі журналісти, журналісти поважні й шановні, вже не знизували плечима, говорячи про «Французьке життя». Швидкий і цілковитий успіх розвіяв зневагу серйозних літераторів до цієї газети. Весілля головного редактора було, як то кажуть, «паризькою подією», бо Жорж Дю Руа і Вальтери з деякого часу викликали до себе неабиякий інтерес. Усі ті, про кого пишуть у хроніці, вирішили неодмінно бути присутніми при шлюбній церемонії. Відбулася ця подія ясного осіннього дня. З восьмої години ранку всі служителі церкви Магдаліни, що здіймається над Королівською вулицею, стелили на її сходах широкий червоний килим, який привертав до себе увагу перехожих і оповіщав паризький люд, що має відбутись урочиста церемонія. Службовці, що правились до своїх контор, скромні робітниці, прикажчики крамниць зупинялись, дивилися й думали про те, які величезні гроші витрачають багатії, щоб одружитися. Близько десятої години перед церквою почали збиратися цікаві. Постоявши кілька хвилин, мабуть, сподіваючись, що вінчання має зараз розпочатись, вони розходилися. Об одинадцятій годині прибули поліцейські і майже відразу заходилися розганяти натовп, бо люди скупчувалися щохвилини. Незабаром почали з’являтись перші запрошені, ті, що хотіли захопити кращі місця, аби побачити все. Вони посідали на бічних стільцях уздовж головного притвору. Потроху сходилися й інші: жінки, що шелестіли своїм шовковим убранням, суворі чоловіки, майже всі лисі; вони ступали з світською коректністю, прибираючи ще поважнішого вигляду в цьому місці. Церква поволі наповнювалась. Сонячне проміння вливалось крізь величезні відчинені двері й освітлювало перші ряди загфошених та хори, що здавались трохи темними. Вівтар, заставлений свічками, кидав жовте світло, тьмяне й бліде проти яскравого проміння, що вривалося крізь головні двері. Прибулі вітались, кивали одне одному, збиралися гуртками. Літератори, не такі шанобливі, як світські люди, розмовляли півголосом. Чоловіки розглядали жінок. Норбер де Варен, шукаючи когось із приятелів, помітив Жака Ріваля, що сидів у середньому ряді, і підійшов до нього. — Отже, — мовив той, — майбутнє належить пройдисвітам! Старий, не бувши таким заздрісним, відповів: — Тим краще для нього. Його кар’єра зроблена. І вони почали називати один одному присутніх. — Чи не знаєте ви, що сталося з його дружиною? — спитав Ріваль. Поет посміхнувся: — І так, і ні. Вона живе, як казали мені, дуже самотньо, в Монмартрському кварталі. Але… тут є одне «але»… З якогось часу я читаю в «Пері» політичні статті, страшенно схожі на статті Форестьє і Дю Руа. Вони належать якомусь Жанові Ле Долю, це вродливий, розумний молодик, з тієї ж самої породи, що й наш друг Жорж; він познайомився недавно з його колишньою дружиною. Тож я роблю висновок, що вона любила дебютантів і любитиме їх довіку. Зрештою, вона багата. Водрек і Ларош-Матьє недаремно були близькими друзями її дому. — Вона непогана, ця маленька Мадлен, — зауважив Ріваль. — Дуже тонка, хитра бестія! Вона, либонь, чарівна без одягу. Але скажіть, як же це виходить, що Дю Руа вінчається в церкві після офіційного розлучення? Норбер де Варен відповів; — Він вінчається в церкві тому, що для церкви він зовсім не був одружений першого разу. — Як це? — Наш Любий друг, з байдужості чи з ощадливості вирішив, одружуючись з Мадлен Форестьє, що досить із нього самої лише мерії. Він обійшовся без церковного благословення, а це, за законами нашої святої матері-церкви, є не більше, ніж звичайне співжиття. Через те він з’являється тепер до неї як нежонатий, і вона готує йому всі ті пишні церемонії, які дорого коштуватимуть старому Вальтерові. Гомін натовпу, чимдалі тіснішого, відлунював під церковним склепінням. Люди розмовляли майже вголос. Роздивлялися знаменитостей, які пишалися, втішаючись цими оглядинами, і демонстрували свої завчені манери, звикнувши виставляти їх на всіх святах, і, на їхню думку, це була своєрідна прикраса, навіть своєрідний витвір мистецтва. Ріваль вів далі: — Скажіть, любий мій, — ви ж так часто буваєте у патрона, — чи правда, що пані Вальтер тепер не розмовляє з Дю Руа? — Правда. Вона нізащо не хотіла віддавати за нього дочку. Але він держав батька у своїх руках за допомогою якихось трупів, похованих, як кажуть, у Марокко. Отож він залякав старого жахливими викриттями. Вальтер згадав про долю Ларош-Матьє і відразу ж поступився. Проте мати, вперта, як усі жінки, заприсяглася, що ніколи більше не озветься ні словом до свого зятя. Вони, справді, кумедно виглядають, коли бувають укупі. Вона скидається на статую, на статую Помсти, а він дуже ніяковіє, хоч і добре тримається, бо вміє володіти собою. Колеги підходили до них потиснути руки. Чути було уривки політичних розмов. І невиразний, немов шум далекого моря, гомін натовпу, що зібрався перед церквою, вривавсь у двері разом із сонцем, здіймався під склепіння, заглушаючи стриманіший гомін вибраної публіки, що заповнила храм. Раптом швейцар стукнув три рази об підлогу древком своєї алебарди. Всі присутні обернулись; чути було тільки шелестіння спідниць і грюкіт стільців. У ясному світлі порталу з’явилась наречена об руку з батьком. Вона все ще скидалась на лялечку, на чарівну біляву лялечку, уквітчану флер-д’оранжем. Вона на хвилину затрималась на порозі, а коли ступила перший крок у церкву, залунали могутні звуки органа, що оповіщав про вхід молодої своїм гучним металічним голосом. Сюзанна йшла, похиливши голову, але зовсім не збентежена, а тільки трохи схвильована, мила, чарівна, — мініатюрна лялькова наречена. Жінки всміхалися й перешіптувались, дивлячись, як вона проходить. Чоловіки шепотіли; «Незрівнянна, чудова!» Пан Вальтер ішов з підкресленою гідністю, трохи блідий, окуляри на носі надавали йому поважності. Позад них ішли дружки, всі чотири в рожевому і всі чотири гарненькі. Вони становили почет цієї лялькової королеви. Шафери, чудово підібрані й схожі один на одного, виступали такою ходою, немов ними керував балетмейстер. Пані Вальтер ішла за ними об руку з батьком другого свого зятя — з маркізом де Латур-Івеленом, старим паном сімдесяти двох років. Вона насилу тяглася, готова зомліти при кожному кроці вперед. Почувалось, що її ноги мовби прилипають до плит, що вони відмовляються ступати, що серце б’ється в грудях, немов звірятко, яке стрибає, силкуючись вирватись з клітки. Вона схудла. Сиве волосся ще більш відтіняло блідість її змарнілого обличчя. Вона дивилась просто перед собою, щоб нікого не бачити, щоб не думати ні про що, крім своєї муки. Потім з’явився Жорж Дю Руа об руку з невідомою старою дамою. Він високо тримав голову, дивився теж перед собою зосередженим і суворим поглядом з-під трохи нахмурених брів. Кінчики його вусів грізно здіймались над верхньою губою. Всі визнали, що він красень. У нього були горді манери, тонкий стан, стрункі ноги. На ньому гарно сидів фрак, прикрашений, немов краплиною крові, маленькою червоною стрічкою ордена Почесного легіону. Далі простували родичі: Роза об руку з сенатором Ріссо-леном. Вона одружилась півтора місяця тому. Граф де Латур-Івелен вів віконтесу де Персмюр. Слідом за ними сунув чималий гурт товаришів та приятелів Дю Руа, яких він відрекомендував своїй новій родині — людей, відомих у мішаному паризькому світі, що відразу ж стають близькими приятелями, а при нагоді й далекими родичами багатих вискочок — декласованих дворян, зруйнованих, заплямованих, а часом і жонатих, що гірше за все. Тут були пан де Бельвінь, маркіз де Банжолен, граф і графиня де Равенель, герцог де Раморано, князь Кравалов, кавалер Вальреалі, далі — запрошені Вальтером князь де Герш, герцог і герцогиня де Феррачіні, прекрасна маркіза де Дюн. Кілька родичів пані Вальтер, що теж ішли у цьому гурті, зберігали манірно-провінційний вигляд. А орган усе ще співав, сповнював величезну будівлю гучними й ритмічними звуками блискучих труб, що немов оповіщають про людську радість і людське горе. Великі вхідні двері зачинили, і в церкві відразу стало темно — так, наче сонце вигнали за двері. Дю Руа стояв навколішках поряд своєї дружини проти яскраво освітленого вівтаря. Новий єпископ Танжерський, із патерицею в руці, з митрою на голові, вийшов з ризниці, щоб з’єднати їх іменем всевишнього. Він поставив їм звичайні запитання, обміняв персні, промовив слова, що в’яжуть, як ланцюги, і звернувся до молодого подружжя з проповіддю. Він говорив про вірність — говорив довго й пишномовно. Це був повний високий чоловік, один із тих вродливих прелатів, яким черевце надає величного вигляду. На звук ридання дехто обернувся. Плакала пані Вальтер, затуливши обличчя руками. їй довелось скоритися. Що їй було робити? Але з того дня, як вона вигнала з своєї кімнати дочку, що вернулася, вигнала і відмовилась поцілувати; з того дня, як вона тихо сказала Дю Руа, коли він церемонно вклонився, знову з'явившись перед нею: «Ви найпідліший з усіх, кого я знаю; ніколи не озивайтесь до мене, бо я не відповідатиму вам», — з того дня все життя стало для неї суцільною, нестерпною мукою. Вона зненавиділа Сюзанну гострою ненавистю, що складалася з безнадійної пристрасті й болісних ревнощів, дивних ревнощів матері й коханки, — потайних, лютих, пекучих, немов роз’ятрена рана. І от тепер єпископ вінчає їх — її дочку та її коханця — вінчає в церкві, перед двома тисячами людей і перед нею! І вона нічого не може сказати. Вона не може перешкодити цьому. Вона не може крикнути: «Але ж він мій, цей чоловік, це мій коханець! Цей шлюб, який ви благословляєте — безчестя!» Деякі жінки розчулено прошепотіли: — Як вона зворушена, бідна мати. Єпископ говорив з пафосом: «Ви належите до найщасливіших людей на землі, до найбагатших і найшанованіших. Ви, пане, піднеслись своїм хистом над іншими, ви пишете, навчаєте, радите, ведете за собою народ, на вас покладено почесний обов’язок, ви повинні подавати іншим гарний приклад…» Дю Руа слухав його, сп’янілий від гордощів. Це казав йому — саме йому! — прелат римсько-католицької церкви. І він відчував за спиною цілий натовп, натовп знатних осіб, що прийшли сюди заради нього. Йому здавалось: якась сила підштовхує і підносить його. Він ставав одним із володарів землі — він, син бідних селян із Кантеле. Він раптом уявив їх в убогому шинку, на горбі над широкою руанською долиною, уявив, як вони, його батько й мати, частують своїх односельців. Він послав їм п’ять тисяч франків, коли одержав спадщину графа де Водрека. Тепер він пошле їм п’ятдесят тисяч, і вони куплять собі невеличкий маєток. Вони будуть задоволені й щасливі. Єпископ кінчив свою промову. Священик у золотій єпіт-рахилі ввійшов в вівтар. І орган знову почав славити молодих. Часом це були протяжні звуки, гучні, величні, як хвилі, такі сильні й могутні, що, здавалось, вони ось-ось прорвуть покрівлю й розіллються по синьому небу. Ці тремтливі звуки сповнювали всю церкву, проймали трепетом тіла і душі. Потім раптом вони вщухали, і в повітрі бриніли тонкі, бистрі мелодії, торкаючись вуха, немов легкі подуви вітерця; це були коротенькі граціозні пісеньки, що лунали; як спів пташок, ця чарівна музика враз ширилася, знов набирала грізної сили й повноти, немов піщинка, яка перетворювалась у цілий світ. Потім над схиленими головами залунали людські голоси. Співали Ворі і Ландек, солісти Опери. Ладан розливав тонкі пахощі, й у вівтарі відбувалась божественна жертва: Ісус Христос сходив за покликом свого священика на землю, щоб освятити тріумф барона Жоржа Дю Руа. Любий друг, стоячи навколішках біля Сюзанни, схилив голову. В цю мить він почував себе майже віруючим, майже релігійним, сповненим вдячності до божества, що так ущедрило його, що ставилось до нього так прихильно. І, не знаючи напевне, до кого саме звертається, він дякував йому за свій успіх. Коли церемонія скінчилась, Дю Руа підвівся і, подавши руку дружині, пройшов до ризниці. І потяглась нескінченна процесія вітальників. Жорж, не тямлячись від радості, уявляв себе королем, якого віншує народ. Він потискував комусь руки, бурмотів слова, що нічого не значили, відповідав на поздоровлення: — Щиро дякую… Раптом він помітив пані де Марель — і спогад про всі поцілунки, про всі їхні пестощі, спогад про її милі витівки, про звук її голосу, про смак її губів пойняв його, і в крові закипіло гостре бажання знову володіти нею. Вона була гарна, елегантна з отим своїм хлоп’ячим виглядом та жвавими очима. Жорж подумав: «Яка це все-таки чудова коханка!» Вона підійшла, трохи боязко, трохи насторожено, і простягла йому руку. Він узяв її й затримав у своїй руці. Тієї ж миті він відчув обережний поклик цих жіночих пальців, той ніжний потиск, що прощає і знову кличе. І сам він тиснув цю маленьку ручку, мовби говорячи: «Я й досі кохаю тебе, я твій!» їх очі зустрілись — усміхнені, блискучі, повні кохання. Вона шепнула своїм мелодійним голосом: — До скорого побачення, пане. — До скорого побачення, пані,— весело відповів він. І пані де Марель відійшла. Інші підходили, підштовхували одне одного. Юрба пливла перед Дю Руа потоком. Нарешті вона порідшала. Останні вітальники зникли. Жорж знову взяв Сюзанну під руку, щоб вийти із церкви. В ній було повнісінько люду, бо всі посідали на свої місця, щоб побачити, як пройде молоде подружжя. Він ступав поволі, з гідністю, високо піднісши голову, втупивши очі в осяяний сонцем просвіт дерев. Почув, як перебігає по його тілу трепет, той холодний трепет, що його дає безмежне щастя. Він не помічав нікого. Він думав тільки про себе. Підійшовши до порога, він побачив густий натовп, темний, галасливий натовп, що зібрався тут для нього — для Жоржа Дю Руа. Весь Париж із заздрістю дивився на нього. Потім, підвівши очі, він угледів там, за площею Згоди, Палату депутатів. І йому здалося, що зараз він одним стрибком переплигне від церкви Магдаліни до дверей Бурбонського палацу. Він поволі спускався високими сходами між двома рядами глядачів. Але він не бачив їх; його думка линула тепер назад, і перед його засліпленими ясним сонцем очима плив образ пані де Марель, яка поправляла перед дзеркалом свої кучері,— бо в ліжку вони завжди розвивалися у неї на скронях.
Монт-Оріоль

Частина перша

I

Перші відвідувачі лікарні вже прийняли ванну й повагом гуляли парами та поодинці під розлогими деревами понад струмком, що збігав з анвальських пагорбів. Інші ще тільки приходили з села, поспішаючи до купалень. Містилися ті купальні в двоповерховому будинку, на першому поверсі якого були теплі ванни, а на другому — казино, кафе та більярдна. Коли доктор Бонфій відкрив у анвальських нетрях велике джерело, назване від його імені «Джерелом Бонфія», кілька місцевих та околишніх землевласників, несміливих гендлярів, надумали поставити тут, серед мальовничої Овернської долини, дикої, а проте веселої, порослої крислатими горіхами та каштанами, просторий будинок, призначений і для лікування, й для розваг; унизу в ньому продавали мінеральну воду, душ та ванни, а вгорі — пиво, лікери та музику. Обабіч струмка відгородили частину яру і, зробивши парк, без якого не обходиться жоден курорт, проклали три алеї — одну майже пряму і дві покручені, від головного джерела відвели воду і тепер вона вирувала в бетонованій водоймі під солом’яним дахом у кінці першої алеї; доглядала ту водойму незворушно спокійна жінка, яку всі звали просто Марією. Ця тиха овернка, завжди в сліпучо-білому чепчику і широкому, чистому фартусі, що майже зовсім закривав її робочу сукню, неквапно підводилася. Упізнавши, хто йде, знаходила в заскленій шафці-вертушці його склянку і цинковим кухликом на довгій дерев’яній ручці акуратно наливала в неї воду. Той сумовито посміхався, пив, віддавав склянку, казав: «Дякую, Маріє», — і, повернувшись, йшов собі. А Марія знову сідала на свій стілець і ждала наступного відвідувача. * А втім, їх було небагато. Анвальський курорт був відкритий для хворих тільки шостий рік, але й тепер їх приїжджало, мабуть, не більше, ніж на початку першого року. Збиралося чоловік п’ятдесят, яких особливо приваблювала краса того краю, чарівність сільця, що потопало серед величезних дерев з товстими покрученими стовбурами, й уславлені міжгір’я в глибині цієї незвичайної долини, що виходила одним кінцем на широку Овернську рівнину, а другим упиралась у високий хребет, на якому стирчали вершини згаслих вулканів; там долина обривалася в дикій величній ущелині, де видніють обвалені або загрозливо навислі шпилясті скелі, де біжить потік, вируючи між велетенськими брилами і розливаючись перед кожною з них маленьким озерцем. Цей курорт, як і всі курорти з мінеральними водами, почав діяти після того, як появилася рекламна брошурка, в якій лікар Бонфій описав своє джерело. Починав він з того, що в урочистому і сентиментальному стилі вихваляв альпійську красоту краю. Епітети вживав тільки вишукані, пишні, ефектні, але пустопорожні. Всі околиці у нього були мальовничі, з безліччю грандіозних краєвидів та чарівно-інтимних куточків. Усі найближчі місця для прогулянок вирізнялися надзвичайною своєрідністю, що неодмінно захоплюватиме художників і туристів. Потім він зненацька без будь-якого переходу перескакував на цілющі властивості джерела Бонфія, в якому є різні солі, сода, вуглекислий газ, сполуки заліза і літію тощо, і тому воно придатне для лікування геть усіх недуг. А втім, він тут же перелічив їх у розділі: «Хронічні та гострі захворювання, які спеціально ліковано в Анвалі»; список цих хвороб був довгий, різноманітний, втішний для всіх хворих. Брошура закінчувалась корисними практичними відомостями — про ціни на помешкання, харчі, готелі. Бо одночасно з казино-водолікарнею у долині появилися три готелі: новенький «Сплендід-готель», збудований на схилі долини над купальнями, готель «Теплі води» — колишній постоялий двір, наново потинькований, та готель «Відайе», для якого просто купили три сусідні будинки і з’єднали їх в один, попробивавши стіни. Потім якось уранці тут не знати звідки несподівано з’явились два нові лікарі; на мінеральних водах вони мов з джерела виходять, як ті газові бульки. Це були доктор Онора, овернець, і доктор Латон з Парижа. Між Латоном та Бонфієм одразу ж спалахнула люта ворожнеча, а Онора, охайний, чисто поголений товстун, поступливий, завжди з усмішкою, подавав праву руку першому, ліву — другому і жив у злагоді з обома. Але господарем становища був доктор Бонфій — він мав титул інспектора вод і головного лікаря водолікарні анвальського курорту. Це звання було його силою, а водолікарня — другим домом. Там він проводив цілі дні і, як казали, навіть ночі. Зовсім близенько в селі у нього був власний будинок, і Бонфій щоранку по сто раз ходив звідти до свого кабінету у водолікарні, праворуч при вході до коридора. Засівши в ньому, мов павук у павутинні, він стежив за хворими, поглядаючи на своїх суворим оком, а на чужих — лихим. Владно, мов капітан у морі, розпитував кожного, наганяв жах на новачків, або ж викликав у них усмішку. Одного дня, коли він прямував до лікарні, йдучи так швидко, що широкі поли старого сюртука розвівалися, мов крила, його раптом спинив оклик: — Докторе! Бонфій обернувся. На його худому обличчі, поораному некрасивими глибокими зморшками, які видавалися чорними, зарослому сивуватою, вряди-годи стриженою бородою і від того наче брудному, розлилася силувана усмішка, й він зняв шовковий, геть потертий, засмальцьований, весь у плямах циліндр, який прикривав довге, чорне, з сивиною волосся, неначе присипане перцем і сіллю — «перцем і сміттям», як казав його суперник лікар Латон. Потім ступив крок уперед, вклонився й пробурмотів: — Добридень, пане маркіз, як ви себе почуваєте сьогодні? Маркіз де Равенель, маленький, вишукано одягнений чоловік, подав лікареві руку й відповів: — Прекрасно, докторе, прекрасно, чи принаймні непогано. Поперек мене ще мучить, але загалом мені краще, набагато краще, а я ж іще тільки десять ванн прийняв. Торік мені полегшало тільки на шістнадцятій, пам’ятаєте? — Аякже, чудово пам’ятаю. — Та я не це хотів вам сказати. Сьогодні вранці приїхала моя дочка, і я хочу поговорити з вами передусім про неї, бо мій зять, пан Андермат, Вільям Андермат, банкір… — Так, я знаю. — У мого зятя є рекомендаційний лист до доктора Латона. А я вірю тільки вам і дуже прошу вас зайдіть, будьте ласкаві, до готелю, перш ніж… ну, ви розумієте… * Я вважав за краще сказати вам про це одверто… Ви зараз незайняті? Лікар Бонфій, дуже схвильований, дуже занепокоєний, надів капелюха. І одразу ж відповів: — Так, я вільний. Хочете, щоб я пішов з вами? — Ну, звісно. І, повернувши від лікарні, вони швидко пішли вгору крученою алеєю, яка вела до брами «Сплендід-готелю», збудованого на схилі гори, щоб приїжджі могли милуватися краєвидом. На другому поверсі готелю зайшли до вітальні, суміжної з кімнатами сімей Равенеля та Андермата. Маркіз лишив лікаря самого, а сам пішов по дочку. Дуже скоро повернувся разом з нею. То була молода білява жінка, маленька, бліда, дуже гарна; риси її обличчя здавались дитячими, але сині очі дивилися сміливо й пильно, і цей рішучий погляд надавав крихітній, тендітній істоті чарівної твердості і своєрідності. Нічого серйозного у неї не було — кволість, сум, безпричинні сльози, приступи незбагненного гніву, одним словом, недокрів’я. Головне, їй хотілося мати дитину, якої вона марно сподівалася два роки свого подружнього життя. Доктор Бонфій запевняв, що анвальські води вельми ефективні, і тут же заходився писати, що і як треба приймати. Його приписи мали страшний вигляд обвинувального акта. На великому білому аркуші шкільного паперу вони шикувалися численними параграфами по два-три рядки кожен, написані стрімким почерком з настовбурченими, подібними до гострого паліччя, літерами. Мікстури, пілюлі, порошки, які треба було приймати натщесерце, вранці, опівдні, або ввечері, грізно йшли одне за одним. Здавалося, там було сказано: «Зважаючи на те, що п. X хворіє на хронічну, невигойну й смертельну недугу, йому приймати: 1. Хінін-сульфат, від якого він оглухне і втратить пам’ять; 2. Бромистий калій, що зіпсує йому шлунок, ослабить усі здібності, вкриє шкіру прищами і наповнить видох смородом; 3. Йодистий калій, який, висушивши всі секреційні залози, не виключаючи й мізкових, скоро зробить з нього немічного, недоумка; 4. Саліциловий натр, лікувальні якості якого ще не вивчено, але який, очевидно, викличе наглу смерть хворого. І водночас: Хлораль, що призводить до божевілля, беладонну, яка вражає зір, всілякі рослинні витяжки і мінеральні сполуки, що псують кров, руйнують органи, роз’їдають кістки і вбивають тих, кого помилувала хвороба». Він писав довго, з одного і другого боку аркуша, потім підписався, немов суддя під смертним вироком. Молода жінка сиділа навпроти, дивилась на нього, і куточки її уст здригалися від стримуваного сміху. Коли Боафій, глибоко вклонившись, вийшов, вона взяла густо поцяткований чорнилом аркуш, зім’яла його, кинула в камін і сказала, давши, нарешті, волю своєму сміхові: — Ох тату, де ти викопав цього допотопного типа? Та це ж якийсь лахмітник! О!.. Це тільки ти можеш — знайти лікаря з дореволюційних часів!.. О! Який він смішний… і брудний… атож… брудний… мабуть, замазурив мою ручку, якою писав… Відчинилися двері, почувся голос пана Андермата: Заходьте, докторе». І ввійшов лікар Латон. Стрункий, худорлявий, пристойний, невизначеного віку, елегантно одягнений, з шовковим циліндром у руці — такі циліндри носили майже всі лікарі овернських курортів — цей паризький лікар, безбородий і безвусий, скидався на актора, що відпочиває на дачі. Маркіз, зніяковівши, не знав, що казати й робити, а дочка його вдавала, ніби кашляє в хусточку, аби не засміятися в обличчя новому гостеві. Потім жестом запросила його сідати, і Латон, невимушено вклонившись, сів. Пан Андермат, що прийшов із ним, докладно розповів йому про стан своєї дружини, про її недуги й усі симптоми їх, виклав думку паризьких лікарів, з якими вони радились, і свою власну думку, що спиралась на особливі міркування, висловлені спеціальними термінами. Це був ще зовсім молодий чоловік, єврей, неабиякий ділок. Він займався всякими справами і в усьому виявляв дивовижну гнучкість розуму, кмітливість і влучність думки. Низенький, лисий, опецькуватий, схожий на пухляве немовля, з товстими руками і короткими ногами, він мав аж надто свіжий, але не зовсім здоровий вигляд і говорив навдивовижу легко. З дочкою маркіза де Равенеля він одружився, щоб поширити свої спекуляції на ті кола, до яких він не належав. До того ж маркіз мав близько тридцяти тисяч франків прибутку і тільки двох дітей; але Андермат, якому на час одруження було щонайбільше тридцять років, мав уже п’ять чи шість мільйонів, а вклав у різні починання, стільки, що мав одержати ще мільйонів десять — дванадцять. Маркіз де Равенель, людина безхарактерна, нерішуча і нестійка, спочатку з гнівом відкинув освідчення Андерма-та, обурюючись від самої думки про те, щоб його дочка вийшла за іудея; але згодом, після шестимісячного опору, поступився під тиском купи золота, тільки поставив умову, щоб діти виховувались у католицькій вірі. Але дітей не було. І тоді маркіз, який уже два роки приїздив на анвальські води й був дуже задоволений, згадав, що брошура лікаря Бонфія обіцяла лікування й від безплідності. Отож він викликав свою дочку, з якою приїхав і зять, аби влаштувати її і передати, за порадою паризького лікаря, під догляд доктора Латона. Андермат одразу ж розшукав його, і ось тепер старанно перелічував ознаки недуг своєї дружини. А на закінчення сказав, як мучиться він од того, що не збувається його надія стати батьком. Доктор Латон дав йому можливість договорити до кінця, а потім звернувся до молодої жінки: — Ви нічого не додасте, пані? Вона серйозно відповіла: — Ні, добродію, нічого. Він сказав: — Тоді, будьте ласкаві, зніміть свою дорожню сукню та корсет і надіньте звичайний білий пеньюар, зовсім білий. Жінка здивувалась, і Латон жваво пояснив свою систему: — Боже мій, пані, це дуже просто. Колись думали, що всі хвороби — від зіпсованої крові чи якоїсь органічної вади; а тепер ми вважаємо, що в багатьох випадках, особливо таких, як у вас, оті невиразні недуги, що мучать людину, і серйозніші, навіть дуже серйозні, смертельні, можуть виникати тільки тому, що якийсь орган з якихось причин, — а їх легко встановити — розвивається ненормально, на шкоду сусіднім, порушує гармонію та рівновагу в людському тілі, змінює або затримує його функції, перериває діяльність усіх інших органів. Здуття шлунка буває достатньо, щоб припустити недугу серця, яке не може вільно стискатись і через те починає битися бурхливо, неправильно, часом навіть з перебоями. Розширення печінки або деяких залоз може спричинитися до таких пошкоджень, що їх не вельми спостережливі лікарі приписують безлічі сторонніх причин. Отож найперше ми повинні встановити, чи всі органи у хворого мають нормальний розмір, і чи всі вони на своєму місці, бо якась дрібниця може підірвати здоров’я людини. Тому, з вашого дозволу, пані, я ретельно огляну вас і позначу на вашому пеньюарі межі, розміри та розміщення ваших органів. Поклавши циліндра на стілець, Латон говорив з видимим задоволенням. Широкий рот його при тому утворював на поголених щоках дві глибокі зморшки, що надавали лікареві вигляду якогось духівника. Андермат був захоплений. — От, от! — вигукнув він. — Це чудово, дуже дотепно, дуже по-новому, дуже сучасно. «Дуже сучасно» в його устах було найвищою похвалою. Молода жінка, яку все це дуже розсмішило, підвелась і пішла до своєї кімнати; за кілька хвилин вона повернулася в білому пеньюарі. Лікар велів їй лягти на канапу, і, діставши з кишені олівця, що писав чорним, червоним та синім, заходився вислухувати й вистукувати свою нову пацієнтку, позначаючи кожне своє спостереження кольоровими рисками на пеньюарі. За чверть години такої роботи її пеньюар став схожий на географічну карту, де були позначені суходоли, моря, миси, річки, держави та міста і всі їхні назви, бо над кожною демаркаційною лінією лікар писав двоє-троє латинських слів, зрозумілих тільки йому самому. Вислухавши у пані Андермат всі внутрішні шуми, всі глухі й гучні авуки, які виникали, коли він то в одному, то в іншому місці простукував її, Латон витягнув поділений за алфавітом нотатник у червоній шкіряній оправі з золотим обідком і зазирнув у табличку, розгорнув книжечку і записав: «Огляд 6347. Пані А… 21 рік». Потім він знову почав розглядати свої різноколірні позначки на пеньюарі і, розшифровуючи, як єгиптолог ієрогліфи, переніс їх до записника. Скінчивши, заявив: — Нічого небезпечного, все в нормі, якщо не брати до уваги маленького, зовсім маленького відхилення, що зникне після тридцяти вуглекислих ванн. Крім того, щоранку, до обіду, ви питимете по півсклянки води. Більше нічого. За чотири-п’ять днів я навідаюсь до вас. Потім він підвівся, попрощався і вийшов так швидко, що всі здивувалися. То була його манера — так раптово виходити, його шик, оригінальність. Латон вважав, що це вельми гарний тон, і був певен, що справляє цим сильне враження на хворих. Пані Андермат підбігла до дзеркала, глянула і зайшлася дзвінким дитячим сміхом: — Ох, які ж вони кумедні, які смішні! Скажіть, може, тут є ще один? Я хочу негайно його бачити! Віль, піди до нього! Певно ж, тут є ще й третій, я хочу його бачити. Чоловік здивовано спитав її: — Як це третій, чому третій? Маркіз мусив пояснити, перепрошуючи, бо він побоювався зятя. Він розповів, що доктор Бонфій прийшов до нього, а він привів його до Христіани, щоб знати його думку, бо дуже довіряє цьому досвідченому старому лікареві, який тут народився і сам відкрив це джерело. Андермат, знизавши плечима, сказав, що його дружину лікуватиме тільки доктор Латон; це збентежило маркіза, і він почав міркувати, як залагодити справу, не прогнівавши свого дражливого лікаря. Христіана спитала: — Гонтран тут? То був її брат. Батько відповів: — Так, уже чотири дні як приїхав із своїм приятелем, Полем Бретіньї, про якого часто згадував. Вони разом подорожують по Оверні. Побували вже на Мон-Дорі і в Ла Бурбулі, а наприкінці того тижня вирушать далі до Кан-талю. Потім він спитав дочку, чи не хоче вона до сніданку відпочити після ночі, проведеної в поїзді, але Христіана сказала, що чудово виспалась у спальному вагоні і тепер тільки переодягнеться — на це їй досить однієї години, а потім вона хоче оглянути село і водолікарню. Батько та чоловік пішли в свої кімнати, чекаючи, поки молода жінка збереться. Незабаром вона їх покликала, і всі троє разом вийшли з готелю. Христіану відразу ж зачарувало село, що розкинулось серед лісу, в цій глибокій улоговині, неначе замкнуте з усіх сторін високими, як ті гори, каштанами. Ці чотирьохсотлітні велетні височіли скрізь — перед ворітьми, на подвір’ях, по вулицях; і всюди були фонтани — стоїть собі чорний камінь, у ньому дірочка, а з тої дірочки прозорою цівкою б’є вода і дугою падає в жолоб. Гострий запах зелені і стаєнь стояв під крислатими деревами; овернки повагом ходили по вулицях або стояла біля своїх хат, і, заткнувши за пояс кужіль з чорною вовною, проворно пряли. На них були короткі спідниці, з-під яких виглядали худі ноги в синіх панчохах, корсажі з шлейками, полотняні сорочки з широкими рукавами, з яких виступали жилаві, сухі, кощаві руки. Зненацька десь поблизу почулась якась чудна, деренчлива музика. Здавалось, що то хрипко звучить стара, розбита катеринка. Христіана скрикнула: — Що це таке? Батько засміявся. — Оркестр у казино. їх там четверо, а стільки гамору. І підвів її до червоної, наліпленої на стіні якоїсь ферми афіші, де чорними літерами оповіщалося: АНВАЛЬСЬКЕ КАЗИНО Субота, 6 липня Директор пан Петрюс Мартель з Одеона Великий концерт під диригуванням маестро Сен-Ландрі (друга премія Консерваторії). Партію рояля виконує пан Жавель (перша премія Консерваторії). Флейта — пан Нуаро (лауреат Консерваторії). Контрабас — пан Нікорді, лауреат Брюссельської королівської Академії. Після концерту велика вистава ЗАБЛУДИЛИСЯ В ЛІСІ Комедія на одну дію пана Пуантійє Дійові особи: П’єр де Лапуант — пан Петрюс Мартель з Одеона. Оскар Левейє— пан Птінівель з Водевіля. Жан — пан Лапальм. з Великого театру в Бордо. Філіппіна — панна Одлен з Одеона. Оркестром під час вистави керуватиме теж маестро Сен-Ландрі. Христіана читала вголос, сміялася, дивувалась. Батько сказав: — О, вони тебе потішать. Ходімо подивимось на них. Вони звернули праворуч і зайшли в парк. Курортники поважно, не поспішаючи, гуляли по трьох алеях, підходили до джерела, пили воду і йшли собі. Деякі сиділи на лавочках, щось малюючи на піску ціпком або парасолькою. Вони зовсім не розмовляли, здавалося, не думали ні про що, були якісь ледь живі, сонні, паралізовані курортною нудьгою. Тільки чудернацькі звуки оркестру лунали в ніжному і тихому повітрі; з’явившись невідомо як і звідки, вони линули попід густим листям і ніби приводили в рух ці похмурі постаті. — Христіано! — гукнув хтось. Пані Андермат обернулась і побачила брата. Він підбіг, поцілував її, потиснув руку Андерматові і, взявши сестру під руку, повів уперед, лишивши батька з зятем позаду. Розговорилися. Брат Христіани — високий, елегантний хлопець, сміхотливий, як і сестра, жвавий, як батько, був байдужий до всього на світі, але завжди заклопотаний однією думкою: де б дістати тисячу франків. — Я думав, ти спиш, — казав він, — а то прийшов би тебе поцілувати. А тут ще Поль повів мене вранці до Турноельського замку. — Що це за Поль? Ага, твій приятель! — Поль Бретіньї. Ах, ти ж не знаєш його. Зараз він приймає ванну. — Він хворий? — Ні. А проте лікується. Недавно він був закоханий. — І тому приймає вуглекислі — так, здається, їх називають? — ванни, щоб видужати? — Авжеж. Робить усе, що я скажу. О, він дістав таку глибоку рану. Це хлопець надзвичайний, просто несамовитий! Мало не вмер. І її хотів убити. Вона актриса, відома актриса. До нестями любив її. А вона, ясна річ, зраджувала його. Була жахлива драма. От я й забрав його сюди. Тепер він почуває себе вже краще, але все ще думає про неї. Сестра, слухаючи його, посміхалась, а потім, споважнівши, сказала: — Цікаво було б його побачити. Одначе для неї слово «любов» мало що важило. Іноді Христіана думала про любов, як бідна жінка, живучи в злиднях, думає про перлове намисто чи діамантову діадему, на мить запалюючись бажанням мати таку доступну для інших, але недосяжну для неї річ. Уявляла собі любов, як у тих кількох романах, що прочитала на дозвіллі, але не надавала їй великого значення. Вона мало про що мріяла, бо вродилася з щасливою, спокійною, невибагливою душею; і хоч уже два з половиною роки як одружилась, а все ще не збудилася від того сну, в якому перебувають молоді наївні дівчата, від сну серця, думки і почуття, що триває у деяких жінок до самої смерті. Життя видавалось їй простим і приємним, вона не бачила в ньому нічого складного, не шукала якогось сенсу чи мети. Жила собі, спала, зі смаком одягалася, сміялась, була вдоволена. Чого ж іще жадати? Коли її познайомили з Андерматом, як можливим нареченим, вона спочатку відмовила, по-дитячому обурившись від самої думки про те, щоб стати дружиною єврея. Батько та брат, поділяючи її відразу, відповіли так само, як і вона, — категоричною відмовою. Андермат зник, неначе згинув, але десь через три місяці він позичив Гонтранові понад дванадцять тисяч франків. Що ж до маркіза, то він починав змінювати свою думку з інших причин. Маркіз поступався завжди, коли наполягали, — з егоїстичної любові до спокою. Дочка говорила про нього: «О, у тата все в голові переплуталось!» — і то була правда. Він не мав ні сталих поглядів, ні вірувань, були тільки захопленім, які щомиті мінялися. Часом він у скороминучому поетичному екстазі переймався давніми традиціями свого роду і жадав короля, але короля мудрого, ліберального, освіченого, який би йшов пліч-о-пліч із своїм віком; а то, начитавшись творів Мішле ^[19] чи якогось іншого мислителя-демократа, палко відстоював рівність людей, нові ідеї, твердив, що слід винагородити бідних, гноблених, і стражденних. Під впливом хвилинного настрою, міг вірити в усе що завгодно, й коли його давня приятелька, пані Ікардон, що мала зв’язки з багатьма євреями, захотіла одружити Христіану з Андерматом, вона чудово знала, як і чим його переконати, умовити. Пані Ікардон довела, що для євреїв, пригноблених так само, як був пригноблений французький народ перед революцією, настав час розплати, і тепер вони гнобитимуть інших силою золота. Маркіз не був релігійний, але вважав, що ідея Бога — то наче закон, вона може стримувати боягузів краще, ніж проста ідея справедливості, і ставився до різних догм з шанобливою байдужістю, однаково щиро поважаючи Конфуція, Магомета й Ісуса Христа. І те, що Ісуса Христа розп’яли на хресті, він розцінював не як прадавній гріх, а як грубу політичну помилку. І досить було кількох тижнів, щоб збудити в ньому захоплення прихованою, невпинною, всесильною діяльністю повсюди гнаних євреїв. Він раптом іншими очима глянув на їхню блискучу перемогу, і визнав її справедливою винагородою за довголітнє приниження. Побачив, що вони панують над королями — володарями народів, підтримують або валять трони, можуть призвести до загибелі цілу націю, мов якогось виноторговця, гордо поглядають на принижених царів, кидаючи своє нечисте золото в напіврозкриті скарбниці найправовірніших католицьких монархів, які віддя-чуть їм аристократичними титулами та залізничними концесіями. І він погодився на шлюб Вільяма Андермата з Христіа-ною де Равенель. Піддавшись непомітному впливу пані Ікардон — вона була приятелькою маркізи, а після її смерті стала задушевною порадницею дочки, відчуваючи до того ж натиск батька і байдужість брата, Христіана теж погодилась вийти за цього багатого товстуна, який не був потворний, але зовсім їй не подобався, — так само, як погодилася б провести літо десь у неприємній для неї місцевості. Тепер вона вважала, що він добрий, уважний, досить розумний, милий у подружньому житті, але часто глузувала з нього разом з невдячним Гонтраном. Брат сказав їй: — Твій чоловік став такий рожевий і лисий, як ніколи. Схожий на хвору квітку чи на поголене молочне порося. Звідки у нього такі кольори? — Я тут ні при чому, запевняю тебе, — відповіла Христіана. — Інколи мені самій кортить наліпити його на коробку з цукерками. Вони вже підходили до купальні. З обох боків дверей, прихилившись спиною до стінки і курячи люльки, сиділи двоє чоловіків. Гонтран сказав: — Глянь, які цікаві типи! Подивись он на того, що праворуч, горбаня у грецькій шапочці! Це Прентан, колись він був тюремником у Ріомі, а тепер наглядач, мало не директор анвальської водолікарні. Для нього ніщо не змінилося, командує хворими, як колись арештантами. Люди, що приймають ванни, — такі самі в’язні, ванни — камери, зал для душів — карцер, а те місце, де доктор Бонфій з допомогою зонда Барадюка робить промиваніш шлунка, — таємна катівня. З чоловіками він не вітається, бо вважає, що всі засуджені істоти, варті лише зневаги. До жінок ставиться з більшою повагою і з деяким подивом, бо в ріомській в'язниці жінок не було. То суто чоловічий притулок, і Прентан ще й досі не звик розмовляти з особами прекрасної статі. А той другий — касир. Я попрошу його записати твоє прізвище, зараз побачиш що буде. І Гонтран, звернувшись до чоловіка, що сидів ліворуч, повільно, виразно промовив: — Пане Семінуа, це моя сестра, пані Андермат. Вона хоче записатися на дванадцять ванн. Касир — височенний, худющий, дуже бідно одягнений — підвівся, зайшов до свого службового приміщення, закапелка навпроти кабінету головного лікаря, розгорнув книгу і спитав: — Як прізвище? — Андермат. — Як? — Андермат. — А по літерах як? — А-н-д-е-р-м-а-т. — Прекрасно. І повільно записав. Коли кінчив, Гонтран попросив: — Будьте ласкаві, прочитайте, як ви записали сестрине прізвище! — Прошу, добродію. Пані Антерпат. Христіана, сміючись до сліз, розплатилася, потім спитала: — А що це за гамір там, угорі? Гонтран узяв її під руку: — Ходім побачимо. На сходах чути було розлючені голоси. Гонтран і Христіана зійшли нагору, відчинили двері й побачили велику кімнату з більярдом посередині. Два чоловіки без піджаків, з киями в руках, стояли з різних боків більярда і сердито сварилися. — Вісімнадцять. — Сімнадцять. — А я вам кажу, що в мене вісімнадцять. — Неправда, тільки сімнадцять. Це директор казино, пан Петрюс Мартель з Одеона, грав як звичайно, з коміком, паном Лапальмом з Великого театру в Бордо. Петрюс Мартель, у якого під сорочкою над штаньми, що не знати на чому трималися, коливалось величезне, м’яке черево, довгий час був мандрівним комедіантом, а тепер оселився в Анвалі і, ставши директором казино, проводив свої дні, попиваючи трунки, призначені для курортників. У нього були офіцерські пишні вуса, які він з ранку до вечора мочив у пивній піні й липких лікерах; а ще він до нестями захоплювався більярдом, передавши це захоплення старому комікові, що став його неодмінним компаньйоном. Тільки прокинувшись, вони одразу ж починали грати, сварилися, погрожували один одному, стирали записи і починали нову партію; квапливо снідали й негайно поверталися, не допускаючи, щоб якісь інші два гравці зайняли їхні місця біля зеленого сукна. Зрештою вони розігнали всіх і не нарікали на життя, хоча наприкінці сезону Петрюса Марте ля ждало банкрутство. Стомлена касирка з ранку до вечора спостерігала цю вічну партію, з ранку до вечора слухала нескінченні суперечки і з ранку до вечора подавала двом невтомним гравцям кухлі та чарки. Гонтран повів сестру назад: — Ходімо в парк. Там не так душно. За будинком водолікарні вони побачили китайську альтанку, в якій грав оркестр. Білявий молодик, завзято грав на скрипці, і водночас диригував: махаючи головою, над якою метлялося в такт довге волосся, то згинаючись усім своїм тулубом, то випростуючись, хитаючись праворуч і ліворуч, мов диригентська паличка, він керував трьома незвичайними музикантами, що сиділи напроти нього. То був маестро Сен-Ландрі. Він та його помічники — піаніст, для якого щоранку викочували на коліщатках інструмент з вестибюля лікарні до альтанки, здоровенний флейтист, що смоктав, наче сірника, флейту, і ніби лоскотав її, товстими, пухлими пальцями, перебираючи клапани, та ще схожий на сухотника контрабасист, — не шкодуючи сили, майстерно відтворювали звуки зіпсованої шарманки, які вразили Христі-ану в селі. Коли вона спинилась, щоб подивитися на них, якийсь добродій привітався з її братом. — Добридень, любий графе. — Добридень, докторе. І Гонтран відрекомендував: — Моя сестра. Пан доктор Онора. Христіана ледве стримала сміх, побачивши вже третього лікаря. Онора вклонився їй: — Сподіваюсь, ви здорові, пані? — Не зовсім. Він не розпитував і перевів розмову на інше. — А знаєте, любий графе, невдовзі ви побачите вельми цікаве видовище. — Що саме, докторе? — Старий Оріоль збирається висадити в повітря свою скелю. Ах, вам це нічого не говорить, а для нас це велика подія. І він пояснив, у чому річ. Дядечко Оріоль, найбагатший в усьому краї селянин — відомо було, що він має п’ятдесят тисяч франків прибутку — володів усіма виноградниками біля анвальського міжгір’я, де починається рівнина. А найкращі його виноградники були на горі, точніше, великому пагорбі, що височить одразу ж за селом. Посеред одного з тих виноградників, навпроти дороги, за кілька кроків од струмка, стирчав здоровенний камінь, ціла скеля, що заважала обробляти землю і кидала тінь на частину того поля, де вона була. Вже років десять дядечко Оріоль щотижня заявляв, що висадить у повітря ту скелю, але ніяк не зважувався це зробити. Щоразу, коли хтось із місцевих хлопців ішов до війська, старий казав йому: «Як приїдеш у відпустку, привези пороху для мого камінця». І всі солдатики приносили в своїх ранцях трохи краденого пороху для камінця дядька Оріоля. Того пороху у нього зібралося цілий сундук, а скеля все стояла собі на місці. Та ось уже з тиждень усі бачили, як він довбе камінь разом із своїм сином, здоровилом Жаком, на прізвисько Колос, яке по-овернськи вимовляється «Колош». Сьогодні вранці вони насипали пороху в порожнє черево величезної скелі і замурували отвір, заклавши туди гнота — трута, що продається для курців у тютюновій лавці. Підпалять його о другій годині. А вибухне хвилин через п’ять — десять, бо гніт дуже довгий. Христіану зацікавила оповідь про вибух — це нагадувало їй, любі її простому серцю, дитячі ігри. Всі троє дійшли до кінця парку. — А що там далі? — спитала вона. — «Край світу», пані,— відповів доктор Онора, — знамените в Оверні міжгір’я, що не має виходу. Це одна з найкрасивіших і найвизначніших місцевих пам’яток. В цей час позаду них пролунав дзвін. — О, вже сніданок! — вигукнув Гонтран. І вони повернули назад. Назустріч їм ішов високий молодий чоловік. Гонтран сказав: — Дорога Христіано, дозволь познайомити тебе з паном Полем Бретіньї.— Потім до свого приятеля. — Це моя сестра, любий. Бретіньї видався їй бридким. У нього було чорне, коротке й пряме волосся, надто круглі очі з якимось мало не жорстоким виразом, велика і зовсім кругла галова, схожа на гарматне ядро, і широкі плечі; весь його вигляд був якийсь дикуватий, незграбний і грубий. Але від його піджака, від білизни і, може, від самої шкіри йшов дуже ніжний, тонкий запах парфумів, не знаний молодій жінці; і вона подумала: «Що це за аромат?» — Ви приїхали сьогодні вранці, пані? — мовив Бретіньї. Голос його був глухуватий. — Так, добродію, — відповіла Христіана. В цю мить Гонтран помітив маркіза з Андерматом, які махали молодим людям, щоб вони мерщій ішли снідати. І доктор Онора попрощався з ними, запитавши при тому, чи не підуть вони подивитись на вибух скелі. Христіана сказала, що піде, і, взявши брата під руку, прошепотіла, тягнучи його до готелю: — Я голодна, як вовк. Мені буде дуже соромно їсти в присутності твого друга. II

Дата добавления: 2015-06-04