Annotation 17 страница. Площа Трійці була того дня майже безлюдна під сліпучим липневим сонцем

Площа Трійці була того дня майже безлюдна під сліпучим липневим сонцем. Важка спека душила Париж, немов обважніле, розпечене повітря тиснуло зверху на місто, густе, палюче повітря, що забивало дух… Водограї перед церквою били мляво. Вони теж немов стомились, знесилились, і вода в басейні, де плавало листя та шматки паперу, здавалась зеленуватою, густою й каламутною. Собака, що перестрибнув через кам’яне поруччя, купався у цій сумнівної чистоти воді. Кілька людей сиділо на лавах у невеличкому круглому садку біля порталу; вони заздрісними очима дивились на пса. Дю Руа вийняв годинник. Була ще тільки третя. Він прийшов на півгодини раніше призначеного часу. Думаючи про це побачення, він сміявся: «Церква корисна їй з усякого погляду, — сказав він собі.— Церква знімає з її душі гріх, який вона вчинила, вийшовши заміж за єврея, в політичних колах створює про неї уявлення як про жінку, що йде проти течії, звеличує її у вищому світі, а крім того, дає їй притулок для побачень. Така вже звичка використовувати релігію, немов парасолю. Коли погода гарна — це паличка; коли сонячно — це парасолька; коли дощ — це зонт; а коли не виходиш із дому, то можна залишити її в передпокої. І їх сотні — отаких жінок, що плюють самі на Господа Бога, але вони не хочуть, аби інші казали про нього лихе і при нагоді беруть Бога в посередники. Якби їм запропонували зайти до мебльованих кімнат, то вони вважали б це за безчестя; зате їм здається зовсім природним зав’язувати любовні стосунки біля підніжжя вівтарів». Він повільно походжав уздовж басейну; потім кинув оком на годинник на дзвіниці, що поспішав проти його годинника на дві хвилини. Той показував п’ять хвилин на четверту. Дю Руа вирішив, що йому буде зручніше ждати в середині церкви, і ввійшов туди. Його оповила свіжість льоху, він радісно вдихнув її, потім обійшов усю церкву, щоб добре обізнатися з місцем. Чиїсь розмірені кроки, то гучні, то знову тихі, відповідали в глибині просторої будівлі на стукіт його підборів, що відлунював від високого склепіння. Йому захотілося побачити цього відвідувача. Він розшукав його. То був огрядний, лисий добродій, що ходив, відкинувши голову й тримаючи капелюх за спиною. Де-не-де молились навколішках старі жінки, затуливши обличчя руками. Почуття самотності, пустельності, спокою огортало душу. Світло з кольорових шибок тішило око. Дю Руа вирішив, що тут усередині «до біса гарно». Він вернувся до дверей і знову глянув на годинник. Було ще тільки чверть на четверту. Він сів обіч головного входу, шкодуючи, що не можна закурити цигарку. В глибині церкви, коло хорів, все ще чути було повільну ходу того повного добродія. Хтось увійшов. Жорж швидко обернувся. Це була жінка з народу, вбога жінка в полотняній спідниці. Вона впала навколішки біля першого ж стільця й завмерла, схрестивши пальці, підвівши очі вгору, поринувши душею в молитву. Дю Руа з цікавістю розглядав її, питаючи себе, яке лихо, який біль, який розпач міг краяти це бідне серце. Вона живе в страшенних злиднях — це було очевидно. А може, в неї чоловік, що б’є її до смерті, або дитина, що вмирає. «Нещасні істоти! — подумав він. — Скільки їх так мучиться». Його пойяв гнів на безжалісну природу. Потім він подумав, що ці жебраки принаймні гадають, що ними хтось цікавиться там нагорі і що їхні земні страждання занесені до небесних реєстрів з балансом кредиту та дебету. Там нагорі… Де ж саме? І Дю Руа, якого церковна тиша схиляла до високих думок, засудив усю світобудову й мовив ледве чутно: — Як безглуздо створено світ! Він почув шелест сукні і здригнувся. Вона! Підвівшись, він хутко підійшов до неї. Вона не подала йому руки й прошепотіла тихенько: — Я тільки на одну хвилину. Мені треба йти додому. Станьте навколішки поруч мене, щоб на нас не звертали уваги. І вона пройшла на середину церкви, шукаючи пристойного й безпечного місця, як жінка, що добре знає приміщення. Її обличчя затуляла густа вуаль, і ступала вона тихо, майже нечутно. Дійшовши до хорів, вона обернулась і пробурмотіла тим таємничим голосом, яким завжди говорять у церквах: — Краще буде в бічних притворах. Тут ми надто на видноті. Зупинившись перед вівтарем, вона низько схилила голову, вклонилась, потім повернула праворуч, зробила кілька кроків до виходу, нарешті наважилась і стала навколішки біля стільця для моління. Жорж став біля сусіднього стільця і мовив, як тільки вона завмерла в молитовній позі: — Спасибі, спасибі! Я вас обожнюю. Я хотів би казати вам це завжди, розповісти вам, як я почав вас кохати, як ви мене зачарували з першого ж разу, коли я вас побачив… Дозвольте мені коли-небудь вилити своє серце, висловити вам усе це. Вона слухала його, затуливши руками обличчя, в позі глибокої зосередженості, немов нічого не чуючи. Відповіла за якусь мить: — Це — безумство, що я дозволяю вам говорити так, безумство, що я прийшла сюди, безумство, що я роблю те, що роблю, що дозволяю вам думати, ніби ця… ця… пригода може мати якісь наслідки. Забудьте це, так треба, і ніколи не говоріть мені більше про це. Вона замовкла, чекаючи. Жорж шукав відповіді, шукав рішучих, палких слів, однак не міг додати до слів жесту, то ж почував себе паралізованим. — Я нічого не жду… нічого не сподіваюсь, — сказав він. — Я кохаю вас. Хоч би що ви робили, я буду повторювати вам це так часто, з такою силою й пристрастю, що ви рано чи пізно зрозумієте мене. Я хочу пройняти вас своєю ніжністю, перелити її вам в душу, слово по слову, година по годині, день по дню — так, аби вона нарешті наповнила вас, немов рідина, що падає по краплі, пом’якшила вас, зворушила і примусила відповісти мені: «І я, я теж кохаю вас». Він відчув, як затремтіло її плече проти його плеча, як здійнялись її груди. І раптом вона прошепотіла: — І я, я теж кохаю вас… Він здригнувся, немов приголомшений ударом по голові, і зітхнув: — О Боже!.. А вона провадила задихаючись: — Навіщо я сказала вам це? Я почуваю себе грішницею, нікчемою… я… я ж маю двох дочок… але я не можу… не можу… я ніколи б не повірила… ніколи б не подумала… це сильніше… сильніше за мене. Слухайте… слухайте… я ніколи, нікого не кохала… крім вас… присягаюсь вам. Я кохаю вас уже рік, таємно, в глибині серця. О, коли б ви знали, як я страждала, як я боролась, але я більше не можу, я кохаю вас!.. Вона плакала, сльози текли крізь пальці, все її тіло здригалось від глибокого хвилювання. — Дайте мені вашу руку, я хочу доторкнутись до неї, потиснути її…— прошепотів Жорж. Вона поволі відняла руку від обличчя. Він побачив, що її щока зовсім мокра, і сльозинка тремтить на краю вій, готова впасти. Він схопив цю руку і стиснув її: — О, як хотів би я випити ваші сльози! Вона промовила тихо, глухим голосом, немов простогнала: — Не занапастіть мене… я гину… Йому хотілось усміхнутись. Як міг би він занапастити її тут, у цій церкві? Поклав її руку собі на серце і спитав: — Чуєте, як воно б’ється? Запас його жагучих слів був вичерпаний. Але вже з хвилину було чути, як наближається розміреними кроками товстий добродій. Він обійшов вівтар і знову повертався до невеличкого правого притвору. Коли ці кроки залунали зовсім близько біля пілястра, що ховав пані Вальтер, вона висмикнула свої пальці із Жоржевої руки й знову затулила обличчя. І так вони стояли заклякнувши навколішках, немов разом надсилали до неба свої палкі благання. Товстий пан проминув їх, кинув на них байдужий погляд і пішов далі, в глиб церкви, тримаючи капелюх за спиною. Дю Руа, що міркував, як би йому домогтися побачення десь в іншому місці, а не в цій церкві, шепнув: — Де я вас побачу завтра? Пані де Вальтер не відповіла. Вона, здавалось, скам’яніла, немов обернулася на статую, що втілювала моління. — Хочете, зустрінемось завтра в парку Монсо? — не відступався Жорж. Вона обернула до нього обличчя, знов розтуливши його, мертвотно-бліде обличчя, перекошене нестерпною мукою і сказала уривчасто: — Залиште мене… залиште мене тепер… ідіть собі., ідіть хоч на п’ять хвилин. Я надто мучусь біля вас… Я хочу помолитись… я не можу… ідіть… дайте мені помолитись… на самоті… п’ять хвилин… я не можу… дайте мені вблагати Бога, щоб він мене простив… щоб він порятуваї мене… залиште мене… на п’ять хвилин… Вона була така схвильована, на її обличчі відбиваласі така мука, що Дю Руа підвівся, не мовивши й слова; потім трохи повагавшись, спитав: — Можна мені вернутись через кілька хвилин? Вона кивнула головою, ніби кажучи: «Так». І він подався до хорів. Тоді вона спробувала молитись. Зробила надлюдське зусилля, щоб звернутись до Бога, і, тремтячи всім тілом знемагаючи від туги, крикнула до неба: «Зглянься!» Вона в нестямі заплющувала очі, щоб не бачити більше того, хто тільки що пішов. Вона гнала його з своїх думок змагалася з ним; але замість небесного видіння, якого так жадало її змучене серце, вона й далі бачила перед собою закручені вуса Жоржа Дю Руа. Вже рік, як вона боролась отак щодня, щовечора, проти цієї спокуси, що чимдалі зростала, проти цього образу, ще хвилював її мрії, хвилював її плоть і тривожив її ночі. Вона почувала себе спіймашою, немов звір у тенета, зв’язаною кинутою в обійми цього самця, що переміг, скорив її самими тільки вусами та кольором очей. І тепер, у цій церкві, так близько до Бога, вона почувала себе ще більш кволою, покинутою й беззахисною, ніж у себе дома. Вона не могла більше молитись, не могла думати ні про що, крім нього. Її вже мучила його відсутність. Проте вона розпачливо боролась, захищалась, благала порятунку всією душею. Вона воліла б померти, ніж морально упасти отак — вона ще ніколи не грішила. Вона шепотіла безтямні слова благання, а сама прислухашась як кроки Жоржа завмирають углибині під склепінням. Вона зрозуміла, що всьому край, що боротьба марна. Проте все ж таки не хотіла здаватись, і її охопив один ії тих нервових нападів, які кидають жінок об землю, так що вони виють і корчаться в судомах. Вона тремтіла всім тілом, почуваючи, що ось-ось упаде, покотиться між стіль цями, пронизливо закричить. Хтось наближався швидкою ходою. Вона обернула голову. Це був священик. Тоді вона підвелась, підбігла до нього і пробурмотіла, простягаючи до нього стиснуті руки: — О, врятуйте мене! Врятуйте мене! Священик спинився, здивований: — Чого ви хочете, пані? — Хочу, щоб ви врятували мене. Змилуйтесь наді мною! Якщо ви не допоможете мені, я пропала. Він дивився на неї, питаючи себе, чи не божевільна вона. Потім сказав: — Що я можу зробити для вас? Він був молодий, високий, огрядненький, з повними, звислими щоками, синюватими від старанного гоління, — вродливий міський вікарій із заможного кварталу, звиклий до багатих покутниць. — Прийміть мою сповідь, — мовила пані Вальтер, — і дайте мені пораду, підтримайте мене, скажіть, що мені робити! — Я сповідаю щосуботи, — відповів священик, — від третьої до шостої години. Вона схопила його за руку і стискувала її, повторюючи: — Ні! ні! ні! Зараз же! Зараз! Так треба! Він тут! Тут, у церкві! Він чекає мене. — Хто вас чекає? — спитав священик. — Той, що занапастить мене… що заволодіє мною… якщо ви мене не врятуєте… Я вже не можу боротись… я надто безсила… надто безсила… така безсила… така безсила!.. Вона впала навколішки і заридала: — О, згляньтесь на мене, отче! Врятуйте мене! Іменем Бога врятуйте мене! Вона держала його за чорну сутану, щоб він не міг вирватись, а він збентежено озирався, чи не бачить яке-не-будь лихе або побожне око цієї жінки біля його ніг. Зрозумівши нарешті, що йому не відкараскатись від неї, священик сказав: — Встаньте, ключ від сповідальні якраз при мені. І, сягнувши в кишеню, він вийняв низку ключів, вибрав один із них і швидким кроком попростував до маленьких дерев’яних комірок — своєрідних смітників для душевного бруду, куди покутники кидають свої гріхи. Він увійшов у середні двері, зачинив їх за собою, і пані Вальтер, кинувшись у вузьку клітку поруч, белькотіла в жагучому пориві надії: — Благословіть мене, отче, я согрішила. Дю Руа, обійшовши хори, повернув униз, до лівого притвору. Добравшись до середини, він зустрів того самого товстого лисого пана, що все ще походжав спокійною ходою, і подумав: «Що робить тут цей дивак?» Той теж уповільнив ходу і розглядав Жоржа з видимим бажанням заговорити до нього. Коли Дю Руа підійшов зовсім близько, він уклонився і спитав дуже чемно: — Вибачте, пане, що турбую вас, але чи не можете ви сказати мені, в яку епоху було споруджено цю будівлю? — Слово честі, не знаю напевне, — відказав Дю Руа. — Гадаю, двадцять чи двадцять п’ять років тому. Я тут уперше. Потім журналіст мовив, зацікавившись: — Ви оглядаєте її дуже пильно. Вивчаєте її в усіх деталях. — Я не оглядаю її, пане, я чекаю свою дружину, що призначила тут мені побачення і дуже спізнюється, — відповів лисий пан. Він замовк, а через якусь мить озвався знов: — Страшенна спека надворі. Дю Руа розглядав його і вирішив, що в нього добродушне обличчя. Раптом йому спало на думку, що цей незнайомий схожий на Форестьє. — Ви з провінції? — спитав він. — Так. Я з Ренна. А ви, пане, з цікавості зайшли до цієї церкви? — Ні. Я теж чекаю одну даму. І, вклонившися, журналіст відійшов з усмішкою на устах. Наблизившись до головного входу, він знов побачив убогу жінку, яка й досі стояла навколішках і молилась. «Слово честі, вона щиро молиться», — подумав Дю Руа. Він уже не розчулювався, не жалів її. Пройшов мимо і тихенько рушив до правого притвору, щоб розшукати пані Вальтер. Він позирав здалеку на те місце, де покинув її, і дивувався, що її не видно. Може, він помилився пілястром? Дійшов аж до останнього і вернувся назад. Значить, пішла! Він був вражений і обурений. Потім подумав, що вона, може, шукає його, і знову обійшов усю церкву. Не знайшовши її, повернувся, сів на той стілець, на якому сиділа вона, і, сподіваючись, що вона прийде сюди, став чекати. Незабаром якийсь шепіт привернув увагу Дю Руа. А він же нікого не бачив у тому кутку церкви! Звідки ж це шепотіння? Підвівся, щоб подивитись, і помітив у сусідній каплиці двері сповідальні. З дверей висувався край сукні, що тягся по плитах. Він наблизився, щоб глянути на жінку. То була пані Вальтер. Вона сповідалась!.. Він відчув гостре бажання схопити її за плечі й витягти з цієї клітки. Потім подумав: «Хай! Сьогодні черга священика, а завтра буде моя». Спокійно сів навпроти дверей сповідальні, чекаючи своєї години і сміючись подумки з цієї пригоди. Він чекав довго. Нарешті пані Вальтер підвелася, обернулась, побачила його і підійшла до нього. Обличчя в неї було холодне й суворе. — Пане, — сказала вона, — прошу вас, не проводжайте мене, не йдіть за мною і не приходьте більше до мене. Вас не приймуть. Прощайте. І вона пішла з гідністю. Він не затримав її, додержуючись принципу — ніколи не прискорювати подій. Потім, коли зі свого притулку вийшов трохи стурбований священик, Дю Руа підступився до нього і, дивлячись йому в вічі, прошепотів: — Якби ви не носили цієї спідниці, я вліпив би в вашу паскудну пику пару добрячих ляпасів! Повернувся на каблуках і вийшов із церкви, посвистуючи. Під порталом стояв той самий товстий пан, вже в капелюсі, заклавши руки за спину; втомлений чеканням, він оглядав широку площу і всі вулиці, що прилягали до нього. Коли Дю Руа проминав його, вони вклонились одне одному. Журналістові більше нічого було тут робити, і він подався до редакції «Французького життя». Вже при вході, глянувши на заклопотані обличчя кур’єрів, він зрозумів: відбувається щось незвичайне, — і відразу пішов до кабінету видавця. Старий Вальтер стояв і нервово диктував статтю уривчастими фразами, давав між двома абзацами доручення репортерам, що оточували його, робив вказівки Буаренарові й розкривав листи. Коли Дю Руа ввійшов, патрон радісно вигукнув: — Ах, як добре, ось і Любий друг! Спинився, трохи зніяковів і перепросив: — Вибачте, що я вас так назвав, я дуже схвильований подіями. До того ж, я чую від ранку до вечора, як моя дружина і дочка звуть вас Любим другом, і я кінець кінцем звик до цього. Ви не сердитесь на мене? — Аж ніяк! — засміявся Дю Руа. — В цьому призвіську немає нічого неприємного для мене. Старий Вальтер вів далі: — Чудово, тоді я теж зватиму вас Любим другом, як усі. Так от, ми стоїмо перед лицем важливих подій. Міністерство скинуто більшістю трьохсот десяти голосів проти ста двох. Наші канікули знову відкладені, відкладені на невизначений час, а сьогодні вже двадцять восьме липня. Іспанія гнівається за Марокко, оце й повалило Дюрана де л’Ена та його прибічників. Заварилася каша! Марро доручено скласти новий кабінет. Він запропонував генералові Буте-ну д’Акрові портфель міністра військових справ, а нащому другу Ларош-Матьє— портфель міністра закордонних справ. Собі він лишає міністерство внутрішніх справ, разом із постом прем’єра. Ми тепер стаємо офіціозною газетою. Я пишу передову, просту декларацію принципів, і накреслюю міністрам шляхи їхньої діяльності. Він усміхнувся і додав: — Ті шляхи, якими вони самі гадають іти, певна річ. Але мені треба чого-небудь цікавого з приводу Марокко, чого-небудь актуального, ефективного, сенсаційного. Добудьте мені це. Дю Руа поміркував хвилинку й відповів: — Є такий матеріал. Я дам вам нарис про політичну ситуацію в усіх наших африканських колоніях, — Туніс наліво, Алжір посередині і Марокко направо, — з історією племен, що заселяють цю велику територію, і з оповіданням про експедицію до марокканського кордону, аж до великого оазису Фігіг, куди не добирався жоден європеєць, що й спричинилося до теперішнього конфлікту. Це вам підійде? — Цілком! — вигукнув Вальтер. — А який заголовок? — Від Туніса до Танжера. — Прекрасно! І Дю Руа заходився порпатись в архіві «Французького життя», щоб розшукати свій перший нарис «Спогади африканського стрільця», який під іншою назвою, перероблений і змінений, чудово придався б тепер від початку до кінця, бо в ньому писалося про колоніальну політику, про алжірське населення і про експедицію в Оранську провінцію. Через три чверті години статтю було перероблено, перекраяно, підправлено, присмачено злободенністю та похвалами на адресу нового кабінету. Видавець, прочитавши її, заявив: — Чудово, чудово, чудово… Ви безцінна людина! Щиро вам вдячний. І Дю Руа вернувся додому обідати, задоволений своїм днем, незважаючи на невдачу в церкві Трініте: адже він почував, що партію виграно. Мадлен чекала чоловіка з нетерпінням. Побачивши його, вона вигукнула: — Ти знаєш, що Ларош — міністр закордонних справ? — Еге ж, я навіть щойно написав статтю про Алжір з цього приводу. — Яку статтю? — Ти її знаєш, це та перша стаття, що ми написали вкупі —«Спогади африканського стрільця», переглянута і виправлена відповідно до обставин. — Он як! — усміхнулася вона. — Що ж, це дуже добре. Потім, поміркувавши хвильку, сказала: — Я думаю про продовження, яке ти мав зробити тоді і яке ти… залишив на півдорозі. Ми можемо тепер взятися до нього. Це дасть нам гарну й дуже актуальну серію нарисів. Дю Руа відповів, сідаючи за стіл перед тарілкою супу: — Прекрасно. Тепер уже ніщо не заважатиме, бо ж рогоносець Форестьє упокоївся. Вона мовила сухим і ображеним тоном: — Цей жарт зовсім недоречний, і я прошу тебе облишити його. Він триває вже надто довго. Дю Руа хотів був іронічно заперечити, аж тут йому подали телеграму без підпису, що складалась з однієї тільки фрази: «Я втратила розум, простіть мене і приходьте завтра о четвертій пополудні в парк Монсо». Він зрозумів і з серцем, сповненим радості, сказав Мадлен, ховаючи синій папірець до кишені: — Я більше не буду, люба. Це безглуздо. Визнаю це. І він почав обідати. Протягом усього обіду Дю Руа подумки повторював собі ці слова: «Я втратила розум, простіть мене і приходьте завтра о четвертій пополудні в парк Монсо». Отже, вона здалась. Це означало: «Яв вашій владі, я ваша, де схочете і коли схочете». Він засміявся. — Що з тобою? — спитала Мадлен. — Так, нічого. Я згадав одного священика, якого сьогодні бачив, у нього була кумедна пика. Другого дня Дю Руа з’явився на побачення точно о четвертій. На всіх лавах у парку сиділи, знемагаючи від спеки, буржуа та недбайливі няньки, які, здавалось, мріяли, тим часом як діти качались у піску на доріжках. Він знайшов пані Вальтер у невеличкій античній руїні, коло джерела. Вона походжала під колонадою із стурбованим і нещасним виглядом. Тільки-но Дю Руа привітався з нею, вона сказала: — Як багато людей у цьому саду! Він зрадів нагоді: — Так, це правда; хочете, підемо кудись-інде? — Куди ж? — Байдуже куди, візьмемо, наприклад, екіпаж. Ви спустите штору з вашого боку і будете в цілковитій безпеці. — Так, це буде краще; тут я помираю від страху. — В такому разі, через п’ять хвилин ви знайдете мене коло воріт, що виходять на зовнішній бульвар. Я під’їду туди екіпажем. І він побіг. Опинившись з ним в екіпажі, пані Вальтер старанно затулила віконце з свого боку і спитала: — Куди ви сказали їхати візникові? Дю Руа відповів: — Не турбуйтесь ні про що, він знає. Він дав візникові адресу своєї квартири на Константинопольській вулиці. — Ви не уявляєте собі,— провадила вона, — як я мучуся через вас, як страждаю. Учора я була жорстокою з вами в церкві, але я хотіла втекти від вас за всяку ціну. Я так боюсь лишитися з вами на самоті! Ви простили мене? Він стиснув їй руки: — Простив, простив. Чого тільки я не простив би вам— адже я так кохаю вас! Вона дивилась на нього благальним поглядом: — Слухайте, ви повинні обіцяти мені, що шануватимете мене… що ви не… що ви не… інакше я б не змогла більше бачити вас. Він спочатку не відповів нічого; під вусами в нього майнула тонка посмішка, що так бентежить жінок. Нарешті він прошепотів; — Я ваш раб. Тоді пані Вальтер почала розповідати, як вона помітила, що кохає його, дізнавшись, що він має одружитися з Мадленою Форестьє. Вона пригадувала деталі, дрібні деталі з датами та інтимними подробицями. Раптом вона замовкла. Екіпаж спинився. Дю Руа відчинив дверцята. — Де ми? — спитала пані Вальтер. — Виходьте і зайдіть у цей будинок, — відповів він. — Нам буде там спокійніше. — Та де ж ми? — У мене. Це моя холостяцька квартира, яку я знову найняв… на кілька днів… щоб мати притулок, де б ми могли бачитись. Вона вчепилася в оббивку екіпажа, жахаючись думки про таке побачення на самоті, і белькотіла: — Ні, ні, я не хочу! Не хочу! Він промовив із притиском: — Присягаюсь вам, що шануватиму вас. Ходімо! Ви ж бачите, що на нас дивляться, що навколо вас зараз почнуть збиратися люди. Швидше… швидше… виходьте! — І він повторив. — Присягаюсь, я шануватиму вас! Виноторговець зацікавлено дивився на них з порога своєї винарні. Вона злякалась і кинулася в будинок. Пішла була сходами, але Дю Руа затримав її за руку. — Це тут, на першому поверсі. І штовхнув її в квартиру. Зачинивши двері, він схопив її, немов здобич. Вона пручалась, боролася, белькотіла: — О Боже мій!.. О Боже мій!.. А він палко цілував її шию, очі, губи, і вона не могла ухилитись від цих нестямних пестощів; відштовхуючи його, відвертаючи свої уста, вона все ж таки мимоволі відповідала на його поцілунки. Раптом вона перестала пручатись і, знесилена, покірна, дозволила йому роздягти себе. Він швидко і спритно знімав одну по одній усі частини її вбрання вправними, немов у покоївки, пальцями. Вона вирвала в нього з рук корсаж, затулила ним обличчя і стояла перед ним, уся біла, серед своєї скинутої до ніг одежі. Він залишив на ній тільки черевики і поніс її до ліжка. Тоді вона шепнула йому на вухо кволим голосом: — Присягаюсь вам... присягаюсь вам… у мене ніколи не було коханця, — немов молоденька дівчина, яка каже: «Присягаюсь вам, що я незаймана». А Дю Руа подумав: «Оце мені, далебі, байдужісінько». V

Надійшла осінь. Подружжя Дю Руа перебуло в Парижі все літо, проводячи протягом коротких депутатських канікул енергійну кампанію у «Французькому житті» на користь нового кабінету. Хоч були тільки перші дні жовтня, обидві палати мали відновити свої засідання, бо справи в Марокко ставали загрозливими. Ніхто, по суті, не вірив в експедицію до Танжера, хоч у день закінчення сесії депутат правого крила граф де Ламбер-Сарразен у своїй дуже дотепній промові, якій аплодував навіть центр, запропонував побитися об заклад і поставив свої вуса — як це зробив колись один славетний віце-король Індії — проти бакенбардів прем’єра, що новий кабінет не зможе утриматись від того, аби не наслідувати попередній кабінет і не вирядити військо до Танжера, подібно до туніської експедиції,— з любові до симетрії, з тієї ж причини, з якої ставлять дві вази на каміні. — Африканська земля — це для Франції справжній камін, панове, — додав він, — де горять наші найкращі дрова, камін із великою біржовою тягою, який розпалюють банківськими паперами. Вам заманулося прикрасити лівий куточок каміна туніською дрібничкою, що дорого вам коштує; ви побачите, що панові Марро забагнеться наслідувати свого попередника й прикрасити правий куточок дрібничкою марокканською. Ця славетна промова стала для Дю Руа темою десятка нарисів про алжірську колонію, з тієї самої серії, що урвалась на самісінькому початку його роботи в газеті; він енергійно підтримав ідею воєнної експедиції, хоч і був переконаний, що вона не відбудеться. Він пограв на патріотичній струні, бомбардуючи Іспанію цілим арсеналом зневажливих аргументів, яких вживають проти держави, що її інтереси суперечать вашим. «Французьке життя» набуло великої ваги завдяки своїм зв’язкам із урядом. Воно подавало політичні новини раніше від найсолідніших газет, тонко натякало на наміри дружніх йому міністрів; і всі паризькі та провінційні газети брали з нього інформацію для себе. Його цитували, його боялись, його починали поважати. Це був уже не підозрілий орган групи політичних спекулянтів, а визнаний орган кабінету міністрів. Ларош-Матьє був душею газети, а Дю Руа — її рупором. Старий Вальтер, мовчазний депутат і спритний видавець, що вмів відступати на задній план, затівав нишком, як говорили, велике діло з мідними копальнями в Марокко. Мадленин салон став впливовим центром, де щотижня сходились численні члени кабінету. Навіть прем’єр два рази обідав у неї; і дружини державних людей, що не наважувались колись переступити її поріг, пишались тепер дружбою з нею й робили їй більше візитів, ніж вона їм. Міністр закордонних справ тримався в її домі майже господарем. Він приходив туди, коли хотів, приносив телеграми, повідомлення, інформації, які диктував то чоловікові, то жінці, немовби вони були його секретарями. Коли Дю Руа після від’їзду міністра залишався сам на сам з Мадлен, він обурювався поведінкою цього бездарного вискочки; в його голосі з’являлись погрозливі нотки, а в словах — підступні натяки. Але Мадлен зневажливо знизувала плечима й казала: — Досягни того самого, що й він. Стань міністром, і ти будеш тоді поводитись, як захочеш. А до того мовчи! Він крутив вуса, дивлячись на неї скоса, і відповідав: — Ще невідомо, на що я здатний; можливо, про це дізнаються коли-небудь. Вона зауважувала по-філософському: — Поживемо — побачим. Того ранку, коли відкрилась сесія парламенту, Мадлен ще в ліжку робила безліч вказівок чоловікові, який одягався, щоб піти снідати до пана Ларош-Матьє і дістати від нього ще перед засіданням інструкції для завтрашньої передовиці у «Французькому житті», бо ця стаття мала бути своєрідною офіціозною декларацією справжніх намірів кабінету. Мадлен говорила: — Насамперед не забудь спитати в нього, чи пошлють генерала Беллонкля в Оран, як гадалося. Це може мати велике значення. Жорж нервово заперечив: — Та я знаю не гірше за тебе, що мені слід робити. Облиш мене з твоєю балаканиною! Мадлен спокійно вела далі: — Любий мій, ти завжди забуваєш половину доручень, що я тобі даю до міністра. — Та мені, нарешті, вже обрид той твій міністр, — пробурчав він. — Справжнісінький йолоп! Вона мовила стримано: — Такий самий мій, як і твій. Він тобі корисніший, ніж мені. Дю Руа обернувся до неї, глузливо посміхаючись: — Прошу вибачити, він не залицяється до мене. Мадлен сказала повільно: — До мене теж, але він допомагає нам зробити кар’єру. Він промовчав, а за якусь хвилину обізвався знов: — Якби мені довелось вибирати між твоїми залицяльниками, я все ж таки віддав би перевагу тому старому шкарбану — Водрекові. Що з ним сталося, до речі? Вже тиждень, як я його не бачив. Вона незворушно відповіла: — Він хворий; написав мені, що не встає з ліжка через подагру. Провідай його. Ти ж знаєш — він тебе дуже любить, і це було б для нього приємно. — Гаразд, я незабаром завітаю до нього, — мовив Дю Руа. Він закінчив свій туалет і, вже надівши капелюха, міркував, чи не забув чого. Потім підійшов до ліжка і поцілував дружину в лоб: — До побачення, люба, я повернусь найраніше о сьомій годині. І подався до міністра. Пан Ларош-Матьє чекав на нього — сьогодні він снідав о десятій годині, бо кабінет мав зібратись опівдні, до відкриття сесії парламенту. Коли вони сіли за стіл утрьох — з особистим секретарем міністра, бо пані Ларош-Матьє не схотіла змінити часу сніданку, — Дю Руа заговорив про свою статтю, визначив її основні положення, заглядаючи в свої нотатки на візитних картках; наприкінці він спитав: — Чи хочете ви змінити що-небудь, любий міністре? — Майже нічого, дорогий друже. Хіба що ваша думка про справу з Марокко надто категорична. Кажіть про експедицію так, ніби вона має відбутись, але дайте зрозуміти, що вона не відбудеться і що ви аж ніяк у неї не вірите. Зробіть так, аби публіка ясно читала між рядками, що ми не встрянемо в цю авантюру. — Чудово! Я вас зрозумів і дам це зрозуміти іншим. До речі, моя дружина доручила мені спитати вас з цього приводу, чи генерала Беллонкля виряджено в Оран. З того, що ви мені тільки що сказали, я роблю висновок, що ні. — Ні,— відповів державний муж. Розмова звернула на відкриття сесії. Ларош-Матьє почав промовляти, випробовуючи ефект тих фраз, які він мав через кілька годин виголосити перед колегами. Він жестикулював правою рукою, підіймаючи вгору то виделку, то ніж, то скибку хліба; не дивлячись ні на кого, — адже звертався до невидимих зборів, — він бризкав солоденькою водичкою свого красномовства, що так відповідало його перукарській зовнішності. Маленькі закручені вусики стирчали над його губою двома кінчиками, схожими на хвости скорпіона, і волосся, намащене помадою, поділене проділом, кучерявилось на скронях, як у провінційного дженджика. Він був трохи повненький, трохи розжирілий, хоч іще в молодих літах; жилет щільно облягав його опукле черевце. Особистий секретар спокійно їв і пив; він, очевидно, звик до злив його велемовності; а Дю Руа, якому лаври Лароша не давали спокою, думав: «Який бовдур! Які кретини всі ці політичні діячі!» І, порівнюючи себе з цим бундючним балакуном, він казав собі: «Слово честі, якби в мене було тільки сто тисяч франків готівкою, щоб виставити свою кандидатуру в депутати у моїй чудовій Руанській окрузі та затягти в це діло моїх славетних нормандців — хитрунів і ледацюг, — яким би я став державним діячем поруч із цими безголовими пройдисвітами!» Пан Ларош-Матьє промовляв, аж поки подали каву; побачивши, що вже пізно, він подзвонив, щоб йому подали карету, і сказав, простягнувши руку журналістові: — Ви мене зрозуміли, дорогий друже? — Якнайкраще, дорогий міністре, будьте спокійні. І Дю Руа неквапливо пішов до редакції, щоб почати свою статтю, бо йому не було чого робити аж до четвертої години… О четвертій він мав зустрітись на Константинопольській вулиці з пані де Марель, з якою він бачився там двічі на тиждень — щопонеділка і щоп’ятниці. Але в редакції йому передали телеграму; вона була від пані Вальтер; зміст її був такий: «Мені конче треба поговорити з тобою сьогодні. Справа дуже, дуже важлива. Чекай мене о другій пополудні на Константинопольській вулиці. Я зможу зробити тобі велику послугу. Твоя до скону Віргінія». — Сто чортів! — вилаявся Дю Руа. — От причепа! У нього враз зіпсувався настрій, працювати в такому роздратованому стані він уже не міг і поспішив піти з редакції. Вже півтора місяці він намагався порвати з пані Вальтер, але не міг угамувати її любовний шал. Після падіння її пойняло розпачливе каяття, і протягом трьох побачень вона осипала свого коханця докорами та прокльонами. Ці сцени набридли йому: він уже наситився цією перезрілою, схильною до драматизму жінкою; отже, він почав уникати її, сподіваючись закінчити пригоду саме таким способом. Тоді вона безтямно вчепилася в нього, кинувшись у це кохання, як кидаються в річку з каменем на шиї. Він дав їй оволодіти собою знову — з жалю, із ласки, з вибачливості, зважаючи на її становище в світі; і вона взяла його в лещата божевільної й виснажливої пристрасті, переслідуючи своєю ніжністю. Вона хотіла бачити свого коханця щодня, дуже часто викликала його телеграмами, щоб на хвилинку побачитись з ним десь на розі вулиці, в крамниці, в міському саду. І там вона повторювала, завжди одними й тими самими висловами, що вона його палко кохає і молиться на нього, а потім присягалася, що «вона була дуже щаслива побачити його», прощалась і верталася додому. Вона виявилася зовсім іншою, ніж гадав Дю Руа, намагалась спокусити його дитячими ніжностями, любовними пустощами, кумедними в її літа. Бувши до того суворо цнотливою, з незайманим серцем, замкнутим для всякого почуття, не зазнавши хтивості, ця розважлива жінка, що її спокійні сорок років здавались бляклою осінню лісля холодного літа, переживала раптову своєрідну зів’ялу весну, сповнену недорослих квіточок та недозрілих бруньок — якийсь чудний спалах дівочого кохання, кохання запізнілого, палкого та наївного, з несподіваними поривами, вигуками шістнадцятирічної дівчинки, пестощами й ніжностями, які застаріли, ніколи не бувши молодими. Вона писала йому по десять листів на день, дурненьких, божевільних листів у химерному стилі, пишномовному і сміховинному, прикрашеному на зразок індійського, пересипаному назвами тварин і птахів. Коли вони залишались на самоті, вона обнімала його з незграбними пестощами товстої дівчинки, з недоладними гримасами, із стрибками, від яких гойдались під корсажем а надто повні груди. Найогидніше для Дю Руа було чути, як вона називала його — «моя мишка», «мій песику», «мій котику», «моє золотце», «моє пташенятко», «моє серденько» — та бачити, як вона щоразу, перш ніж віддатись, розігрує все ту ж комедію дівочої соромливості, з боязкими рухами, що здавались їй чарівними, із заграванням розбещеної школярки. Вона питала: — Чиї це вустоньки? І коли він не відповідав відразу: «Мої», — то вона напосідала на нього, аж поки він бліднув з досади. Як на нього, вона мусила б відчути, що кохання потребує виняткового такту, делікатності, обережності та міри, що вона, зріла жінка, мати родини, світська дама, повинна б віддаватись йому поважно, із стриманим і суворим захватом, може, із слізьми, але з слізьми Дідони ^[18], а ніяк не Джульєтти. Вона безперестанку казала: — Як я тебе кохаю, мій маленький! Чи й ти мене так кохаєш, скажи, мій хлопчику? Він не міг уже чути, як вона каже «мій малесенький», або «мій хлопчику», — йому щоразу кортіло назвати її «моя старенька». — Яке це божевілля, що я піддалася тобі! — повторювала вона. — Але я не жалкую. Це так гарно — кохати! Ці слова в її устах дратували Жоржа. Вона шепотіла: «Це так гарно — кохати», немов театральна інженю. До того ж вона обурювала його незграбністю своїх пестощів. Розбуджена поцілунками цього красеня, вона обіймала його з таким невмілим запалом і серйозною старанністю, що це нагадувало Дю Руа старих, які пробують учитись читати, і веселило його. Вона мала б душити коханця в своїх обіймах, поглинаючи його тим глибоким і страшним поглядом, що буває в деяких літніх жінок, величних у своєму останньому коханні; вона мала б впиватися в нього німими тремтячими устами, пригортаючись до нього своїм повним і гарячим тілом, знемогла та невситима, — а вона підстрибувала, немов дівчинка, і ніжно сюсюкала: — Я так кохаю тебе, малесенький мій! Так кохаю тебе! Тож приголуб гарненько свою жіночку. Тоді Дю Руа охоплювало шалене бажання вилаятись, схопити капелюх і вийти, грюкнувши дверима. Спочатку вони часто бачились на Константинопольській вулиці, однак Дю Руа, що боявся зустрічі з пані де Марель, вигадував безліч приключок, аби відмовитись від цих побачень. Тоді він мусив приходити мало не щодня до неї, то на сніданок, то на обід. Вона стискувала йому руку під столом, підставляла губи за дверима. Проте йому було приємніше пустувати з Сюзанною, що тішила його своїми жартами. У цій ляльковій голівці жив жвавий і лукавий розум, що вискакував несподівано, немов ярмаркова маріонетка. Вона глузувала з усього і з усіх з дошкульною влучністю. Жорж підбурював її запал, заохочував її до іронії, і вони чудово розуміли одне одного. Вона кликала його щохвилини: — Слухайте, Любий друже! Ідіть сюди, Любий друже! Він відразу ж покидав матір і біг до дочки, що шепотіла йому на вухо який-небудь злий дотеп, і обоє сміялись від щирого серця. Переситившись коханням матері, він часом уже відчував до неї непереборну огиду; він не міг уже без гніву ні бачити її, ні слухати, ні думати про неї. Він перестав ходити до неї, перестав відповідати на її листи й поступатись перед її закликами. Вона нарешті зрозуміла, що він уже не любить її, і мучилась страшенно. Але вона почала переслідувати його, стежити за ним, ходити слідком, чекати в кареті зі спущеними фіранками біля дверей редакції, біля дверей його дому, на тих вулицях, де сподівалась зустріти його. Йому хотілось прогнати її, вилаяти, побити, сказати відверто: «Годі, досить з мене, ви мені обридли!» Але він усе ще додержувався певної коректності, бо дорожив службою в редакції; і він намагався дати їй зрозуміти своєїб холодністю, замаскованою в пошану грубістю, а часом навіть гострими словами, що треба нарешті кінчати з цим. Вона з хитромудрою впертістю намагалась заманити його на Константинопольську, і він раз у раз тремтів, побоюючись, щоб обидві жінки не здибались якогось разу на порозі. А його закоханість в пані де Марель ще більше зросла протягом літа. Він називав її своїм «хлопчиськом», і взагалі вона йому дуже подобалась. У них було щось спільне в натурах; вони обоє були з тієї породи бродяг-авантурників, із тих світських бродяг, що дуже скидаються, самі того не знаючи, на волоцюг із битого шляху. Вони провели чарівне любовне літо, немов студенти, що бенкетують, — їздили снідати чи обідати в Аржантейль, в Бужіваль, в Мезон, в Пуассі, і цілими годинами катались на човні, збирали квіти на березі. їй страшенно смакували сільські страви, рагу з кролика та смажена риба, вона любила склепіння шинків та вигуки перевізників. Дю Руа вельми охоче виїжджав з нею погожого дня омнібусом; гомонячи про всякі веселі дурниці, вони оглядали похмурі паризькі околиці з огидними буржуазними дачами. А коли він вертався до Парижа і обідав у пані Вальтер, то почував ненависть до своєї старої нав’язливої коханки, згадуючи про молоду, від якої він тільки що пішов, яка відповідала його бажанням і вгамувала його любовний шал на траві, десь край струмка. Він уже гадав, що більш-менш позбувся патронші, якій ясно, майже грубо висловив свій намір порвати з нею, і ось тепер одержав у редакції телеграму, що викликала його о другій годині на Константинопольську. По дорозі Дю Руа ще раз перечитав її: «Мені конче треба поговорити з тобою сьогодні. Справа дуже, дуже важлива. Чекай мене о другій пополудні на Константинопольській вулиці. Я зможу зробити тобі велику послугу. Твоя до скону Віргінія». «Чого їй від мене ще треба, тій старій сові? — подумав він. — Б’юсь об заклад, що нема ніякої справи. Вона знов повторюватиме, що палко кохає мене. А втім, треба дізнатись. Вона каже про якусь дуже важливу справу, про якусь велику послугу; може, це й правда. А Клотільда має прийти о четвертій годині! Треба буде випровадити першу найпізніше о третій. Хай йому чорт! Аби тільки вони не зустрілись! Що за тварюки ці жінки!» І він подумав, що тільки його дружина ніколи його не мучила. Вона жила поруч із ним, здається, дуже любила його в години, призначені для кохання, не припускаючи порушення незмінного порядку звичайних життєвих справ. Він ішов повільним кроком до місця побачення, подумки обурюючись проти патронші: «О, я її добре прийму, якщо в неї нема чого мені сказати! Проза Камброна здаватиметься академічною супроти моєї. Я насамперед скажу їй, що ноги моєї не буде більше в її домі». І він увійшов і став чекати пані Вальтер. Вона з'явилась майже відразу й вигукнула, побачивши його: — Ах, ти одержав мою телеграму? Яке щастя! Обличчя Дю Руа набрало злого виразу, і він сказав: — Слово честі, я знайшов її в редакції саме тоді, коли мав їхати в парламент. Чого тобі ще треба від мене? Вона підняла вуаль, щоб поцілувати його, і підійшла до нього з боязким, покірним виглядом собаки, яку часто б’ють. — Який ти жорстокий зі мною!.. Як грубо ти зі мною говориш!.. Що я тобі зробила? Ти не уявляєш собі, як я страждаю через тебе! — Ти знову починаєш? — пробурчав він. Коханка стояла біля нього, чекаючи усмішки, найменшого жесту, щоб кинутись йому в обійми. — Не треба було зводити мене, щоб потім так зі мною поводитись, — прошепотіла вона. — Треба було залишити мене спокійною і щасливою, якою я була. Чи ти пригадуєш те, що казав мені в церкві, і як ти силою примусив мене ввійти в цей будинок? А тепер — як ти розмовляєш зі мною! Як зустрічаєш мене! Боже мій, Боже мій, як ти мене мучиш! Дю Руа тупнув ногою і відповів розлючено: — Годі вже! Досить із мене! Я не можу бачити тебе навіть хвилину, щоб не почути однієї і тієї ж пісні. Можна, либонь, подумати, що я взяв тебе в дванадцять років і що ти була незаймана, мов ангел. Ні, люба моя, встановимо факти — зіпсуття неповнолітньої тут не було. Ти віддалась мені, бувши цілком дорослою. Я тобі вдячний, справді дуже вдячний, але бути прив’язаним до твоєї спідниці аж до смерті — на це я не згоден. В тебе є чоловік, у мене є дружина. Ми не вільні — ні ти, ні я. Ми піддалися капризу, ніхто не бачив і не знає цього, ось і все. — О, який ти брутальний, який цинічний, який безчесний! — сказала вона. — Так, я не була молодою дівчиною, але я до тебе нікого не кохала, ніколи не зраджувала… Він перепинив її на слові: — Це я вже чув від тебе разів двадцять, я це знаю. Але в тебе двоє дітей… отже, я взяв тебе не незайманою. Вона відсахнулася: — О Жорже, це підло! І, притиснувши руки до грудей, задихнулась від ридання, що підступило їй до горла. Побачивши, що зараз вона заридає, Дю Руа взяв свій капелюх з каміна: — Ах, ти плакатимеш? У такому разі, до побачення! Це для цієї сцени ти мене викликала? Вона зробила крок, щоб заступити йому дорогу, і, вийнявши носовичок з кишені, швидко витерла очі. Зусиллям волі вона опанувала себе і промовила голосом, що уривався від зворушення та болю: — Ні… я прийшла, щоб… повідомити тебе… про політичну подію… щоб дати тобі можливість виграти п’ятдесят тисяч франків… або й більше… коли схочеш. Він спитав, одразу полагіднішавши: — Як саме? Що ти хочеш сказати? — Вчора ввечері я ненароком підслухала кілька слів з розмови мого чоловіка й Лароша. Вони, зрештою, не дуже крились від мене. Проте Вальтер радив міністрові не розповідати тобі секрету, бо ти, мовляв, можеш усе розголосити. Дю Руа поклав свій капелюх на стілець. Він слухав дуже уважно: — Та в чім же річ? — Вони збираються захопити Марокко! — Що ти кажеш? Я ж снідав у Лароша, і він мені майже продиктував наміри кабінету. — Ні, любий, вони обдурили тебе, бо бояться, щоб не дізнались про їхні комбінації. — Сідай, — мовив Дю Руа. І сам він сів у крісло. Тоді вона присунула до себе ослінчик і влаштувалась на ньому між колін Дю Руа. Вона казала далі улесливим голосом: — Я завжди думаю про тебе, тим-то я звертаю тепер увагу на все, про що шепочуться навколо мене. І вона тихенько почала розповідати йому, як догадалась із певного часу, що готують щось без його відома, що його використовують, але бояться його участі. — Знаєш, коли кохаєш, то робишся хитрою, — докинула вона. Вчора вона нарешті зрозуміла. Це велика, дуже велика справа, приготовлена потай. Тепер вона усміхалась, радіючи зі своєї спритності; захоплюючись, вона говорила, як дружина фінансиста, котра звикла спостерігати біржові махінації, хитання акцій, підвищення та зниження курсу, які руйнують буквально за дві години тисячі дрібних буржуа, дрібних рантьє, що вклали свої заощадження в фонди, гарантовані ім’ям поважних, шановних людей, політичних і фінансових діячів. — О, це вони дуже хитро придумали! — повторювала вона. — Дуже спритно і широко розмахуються. Це, зрештою, Вальтер організував усе, а він розуміється на цьому. Це справжнісіньке мистецтво. Його починав дратувати цей вступ. — Та кажи вже швидше! — Гаразд. Експедицію в Танжер вони вирішили між собою ще того дня, коли Ларош став міністром закордонних справ; і вони потроху скупили всю марокканську позику, що впала була аж до шістдесяти чотирьох — шістдесяти п’яти франків. Вони її скупили дуже вміло, через непевних, темних людців, які не викликали жодної підозри. Вони обкрутили навіть Ротшільдів, які дивувалися, чого це такий попит на марокканські акції. їм відповіли, назвавши імена посередників — людей заплямованих, ненадійних. Це заспокоїло великі банки. А тепер от вирядять експедицію, і як тільки ми будемо в Танжері, позика буде гарантована французьким урядом. Наші друзі зароблять на цьому п’ятдесят чи шістдесят мільйонів. Розумієш, в чому справа? Розумієш тепер, чому вони всіх бояться, бояться найменшого розголосу? Вона схилила голову на груди Дю Руа і, спершись руками об його коліна, притискувалась, пригорталась до нього, почуваючи, що тепер вона потрібна йому; вона ладна була зробити для нього все, піти на все за єдину ласку, за єдину його усмішку. — Ти напевно це знаєш? — спитав він. — О, я цілком певна, — відповіла вона переконано. Дю Руа заявив; — Це справді дуже хитро придумано. Що ж до тієї свині Лароша, то я ж йому колись відплачу! Мерзотник! Хай він бережеться… хай бережеться… Його міністерська шкура ще зазнає мого кулака. Потім він замислився і прошепотів; — Треба було б усе ж таки використати це. — Ти ще можеш купити позику, — сказала вона, — її ціна ще тільки сімдесят два франки. — Так, але в мене нема вільних грошей, — відказав він. Пані Вальтер з благанням звела до нього очі: — Я про це подумала, котику, і якби ти був любенький, справді любенький, якщо ти мене хоч трохи кохаєш, то дозволиш позичити тобі. Він відповів гостро, майже грубо: — Ні, ні, ні в якому разі! Вона шепотіла, благаючи: — Слухай, є ще такий шанс, який ти можеш використати, не позичаючи грошей. Я хотіла сама купити цієї позики на десять тисяч франків, щоб мати власний капіталець. Ну, то я візьму її на двадцять тисяч. А ти пристанеш до мене з половини. Ти добре розумієш, що я не поверну цього Вальтерові. Отже, зараз нема за що платити. Якщо пощастить, ти одержиш сімдесят тисяч франків. Якщо не пощастить, ти будеш мені винен десять тисяч франків, які повернеш, коли схочеш. — Ні, такі комбінації мені не до вподоби, — повторив він. Тоді вона почала умовляти його, щоб схилити до цього, довела, що він, власне, позичає десять тисяч франків на слово честі, що він ризикує, що вона сама не позичає йому нічого — адже цю операцію провадитиме банк Вальтера. До того ж вона нагадала, що саме він здійснював у «Французькому житті» всю політичну кампанію, яка зробила можливою цю аферу, так що з його боку буде зовсім наївно не використати цього. Він усе ще вагався. Вона додала: — Та ти подумай, що фактично Вальтер авансує тобі цю суму, ці десять тисяч франків, і що ти зробив йому багато послуг, які варті більше. — Гаразд, хай буде так! — сказав він. — Я пристаю до тебе з половини. Якщо нам не пощастить, я поверну тобі десять тисяч франків. Вона так зраділа, що підвелась, обхопила руками його голову і почала жадібно цілувати. Спочатку він не опирався, але згодом, коли вона, насмілившись, почала обіймати його та палко пригортатися, Дю Руа пригадав, що зараз має прийти інша, і коли він поступиться, то змарнує час і розтратить в обіймах старої той запал, який краще зберегти б для молодої. Він злегка відштовхнув пані Вальтер. — Слухай, будь розумною, — сказав він. Вона розпачливо подивилась на нього: — О Жорже, хіба я вже не можу навіть поцілувати тебе? — Не сьогодні. В мене трохи болить голова, і від цього мені стає гірше. Тоді вона знову покірно сіла біля його ніг і мовила: — Приходь до нас завтра обідати! Це для мене буде велика радість! Він повагався, але не насмілився відмовитись: — Гаразд, прийду. — Дякую, мій любий. Вона повільно терлась щокою об груди Дю Руа повільним пестливим рухом, і її довга чорна волосина зачепилась за його жилет. Вона помітила це, і їй сяйнула божевільна думка — забобонна думка, — із тих, що часто замінюють жінкам розум. Вона почала тихенько замотувати цю волосинку круг гудзика на жилеті. Потім замотала ще одну волосинку за другий гудзик і ще одну — за верхній. Вона намотала по волосині на кожен гудзик. Він їх вирве, коли підведеться. Він зробить їй боляче — яке щастя! І він понесе з собою щось від неї, не знаючи цього, понесе маленьке пасмо її волосся, якого він ніколи не просив. Це нитка, якою вона прив’язала його до себе, — таємничий, невидимий зв’язок, талісман, який вона залишила на ньому. Він мимоволі згадуватиме її, мріятиме про неї і завтра любитиме її трохи більше. Він раптом сказав: — Я мушу зараз іти, бо мене чекають у палаті депутатів під кінець засідання. Я ніяк не можу не бути там сьогодні. Вона зітхнула. — О, вже! Потім покірно промовила: — Іди, мій любий, але приходь завтра обідати. І різким рухом відхилилась від нього. На мить відчула в голові короткий, гострий біль, немов її штрикнули голками. Серце її калатало: вона раділа з того, що трохи постраждала через нього. — Прощай! — сказала вона. Він обійняв її, поблажливо усміхаючись, і холодно поцілував в очі. Але вона, втративши голову від цього дотику, шепнула ще раз: — Уже? — і її благальний погляд показував на відчинені двері до спальні. Він відхилив Гі від себе і сказав поквапливо: — Мені треба бігти, я спізнююсь. Тоді вона підставила йому губи, яких він ледве торкнувся, і мовив, подавши забуту нею парасольку: — Ну-ну, поспішаймо, вже початок четвертої. Вона вийшла перша, повторюючи: — Завтра о сьомій. — Завтра о сьомій, — відповів він. Вони розійшлись. Пані Вальтер повернула праворуч, а Дю Руа — ліворуч. Він дійшов до зовнішнього бульвару. Потім звернув на бульвар Мальзерб і попростував по ньому повільним кроком. Проходячи мимо кондитерської, він побачив у кришталевій вазі зацукровані каштани і подумав: «Візьму фунт для Клотільди». Він купив мішечок цих ласощів, які вона любила до нестями. О четвертій годині він повернувся і став чекати свою молоду коханку. Клотільда трохи спізнилась, бо приїхав на тиждень її чоловік. — Чи не зможеш ти прийти завтра обідати? — спитала вона. — Він був би дуже радий побачити тебе. — Ні, я обідаю у патрона. У нас сила-силенна політичних і фінансових комбінацій, що завдають багато клопоту. Вона вже зняла капелюшок і почала розстібати корсаж, що був тісний їй. Він показав їй мішечок на каміні: — Я приніс тобі зацукрованих каштанів. Вона сплеснула руками: — Як добре! Який ти милий! Взяла каштани, покуштувала один і заявила: — Вони чудові! Почуваю, що не залишу жодного. Потім додала, глянувши на Жоржа весело й хтиво: — Ти потураєш усім моїм примхам. Вона поволі їла каштани і раз у раз зазирала в паперовий мішечок, немов бажаючи впевнитись, чи є ще. Потім сказала: — Слухай, сядь у крісло, а я вмощусь у тебе між ніг і гризтиму цукерки. Мені буде дуже затишно. Він усміхнувся і сів, а вона прибрала тієї самої пози, в якій сиділа перед цим пані Вальтер. Вона підводила голову до нього й говорила, гризучи каштани: — Знаєш, любий, ти мені снився. Мені снилося, що ми вдвох мандруємо десь далеко на верблюді. У нього було два горби, ми сиділи кожен верхи на горбі і їхали крізь пустелю. Ми взяли з собою бутерброди, загорнуті в папір, та пляшку вина, і отак закушували на горбах. Але мені було нудно, бо ми не могли робити щось інше; ми були надто далеко одне від одного, і мені хотілось злізти. — Мені теж хочеться злізти. Жорж сміявся, втішаючись цією історією, заохочував Клотільду говорити дурниці, розповідати всі ті пу стощі, всі ті ніжні нісенітниці, які плетуть закохані. Цей дитячий лепет, що здавався йому милим в устах пані де Марель, обурював його в устах пані Вальтер. Клотільда теж називала його: «мій дорогий, мій малесенький, мій котику». І слова ці лунали ніжно й пестливо. А коли інша казала їх недавно, вони дратували й були гидкими йому, бо слова кохання, що скрізь однакові, набирають смаку тих уст, із яких виходять. Проте, все ще тішачись цими пустощами, Жорж подумав про сімдесят тисяч франків, які мав одержати, і раптом перепинив балаканину своєї подруги, злегка постукавши двома пальцями по її голові: — Слухай, моя кицю! Я дам тобі зараз доручення до твого чоловіка. Скажи йому від мене, аби він купив завтра на десять тисяч франків марокканської позики, що коштує сімдесят два франки, і я обіцяю йому, що менше, ніж через три місяці, він одержить від шістдесяти до вісімдесяти тисяч франків. Тільки скажи йому, щоб він про це не говорив нікому. Скажи йому від мене, що експедиція до Танжера вже вирішена і що марокканська позика буде гарантована французьким урядом. Але більш нікому ні слова. Я звіряю тобі державну таємницю. Вона серйозно вислухала його і прошепотіла: — Дякую. Я скажу чоловікові сьогодні ж увечері. Ти можеш покластись на нього: він дотримає таємниці. Це дуже певна людина. Це цілком безпечно. Вона вже з’їла всі каштани, зібгала мішечок і кинула його в камін. Потім мовила: — Ну, а тепер до ліжка. І, не підводячись, почала розстібати жилет Жоржа. Раптом вона спинилась і, тягнучи двома пальцями довгу волосину, що обмоталась навколо гудзика, зареготала: — Дивись… Ти приніс з собою Мадленину волосину. Який вірний чоловік! Потім вона враз нахмурилась, довго розглядала на руці знайдену нею майже непомітну волосину і прошепотіла: — Це не Мадленина, вона темна. Він посміхнувся: — Це, певно, покоївки. Але Клотільда оглядала тепер жилет із пильністю поліцая і зяяла другу волосину, накручену навколо гудзика; потім помітила ще й третю і, збліднувши, злегка затремтівши, скрикнула: — О, ти спав із жінкою, що накрутила тобі волосся на всі гудзики! Жорж пробурмотів вражено: — Та ні! Ти збожеволіла… Раптом він пригадав, зрозумів усе, спочатку збентежився, тоді став, усміхаючись, заперечувати, не гніваючись, по суті, за те, що вона підозрює його в любовних пригодах. Клотільда шукала далі і раз у раз знаходила волосини, які швиденько розкручувала і кидала на килим. Інстинкт досвідченої жінки підказав їй, в чому тут річ, і вона бурмотіла — обурена, люта, готова заплакати. — Вона тебе кохає, ота… і вона захотіла, щоб ти поніс з собою щось від неї… о, який ти зрадник!.. Але раптом вона вигукнула, вигукнула пронизливо, з нервовою радістю: — О., о!., це якась стара!.. Ось сива волосина… Ах, ти береш тепер і старих жінок!.. Вони платять тобі?.. Скажи… вони платять тобі?.. Ах, ти вже дійшов до старих! То я тобі вже не потрібна… Лишайся з тією!.. Вона підвелась, схопила корсаж, кинутий на стілець, і швидко одягла його. Він хотів затримати її і знічено бурмотів: — Та ні… Кло… це ж безглуздя… я не знаю, що це таке… Слухай… не йди… ну… не йди… — Лишайся з своєю старою!.. — повторювала вона. — Кохайся з нею… зроби собі перстень із волосся… із її сивого волосся… його ж тобі вистачить… Вона швидко, хапаючись, одяглася, зачесалась, наділа капелюшок і спустила вуаль; а коли він хотів схопити її, вона з усього розмаху дала йому ляпаса. Поки він стояв, приголомшений, вона одчинила двері й вибігла. Залишившись на самоті, Жорж відчув шалену лють проти тієї старої шкапи — матусі Вальтер. Ну, він же їй тепер покаже! Він їй покаже! Він змочив водою почервонілу щоку. Потім теж вийшов, обдумуючи план помсти. Цього разу він їй уже не пробачить. О ні! Він зійшов униз до бульвару і спинився коло вітрини ювелірного магазину, щоб подивитись на хронометр, який давно вже хотів купити і який коштував тисячу вісімсот франків. Він раптом подумав: «Якщо я одержу ті сімдесят тисяч франків, то зможу дозволити собі це». І серце його закалатало від радості. Він почав мріяти про те, що зробить з цими сімдесятьма тисячами франків. Спочатку його оберуть у депутати. Потім він купить собі той хронометр, потім буде грати на біржі, а потім… потім… Йому не хотілось заходити до редакції; він вирішив, що треба поговорити з Мадлен перш ніж побачитися знову з Вальтером і братись за статтю; і він подався додому. Дійшовши до вулиці Друо, він раптом спинився: адже він забув провідати графа де Водрека, що жив на шосе д’Антен! Вернувся, все ще прогулюючись, думаючи-про безліч усяких дрібниць, блаженно мріючи про щось ніжне, приємне, про своє майбутнє багатство, і згадував також оту наволоч, Лароша, і оту стару шкапу — патроншу. Щодо Клотільди він, як по правді, не турбувався, бо добре знав — вона швидко прощає. Він спитав швейцара того будинку, де жив граф де Водрек: — Як здоров’я пана де Водрека? Мені сказали, що він останнім часом хворий. — Панові графу дуже погано, пане, — відповів той. — Гадають, що він не переживе ночі, подагра вплинула йому на серце. Ця звістка приголомшила Дю Руа; він не знав, що йому робити. Водрек помирає! В голові промайнули невиразні думки — хвилюючі, тривожні, в яких він сам собі не наважувався признатись. Він пробурмотів, погано розуміючи, що каже: — Дякую… Я ще зайду… Потім він скочив в екіпаж і поїхав додому. Мадлен вже повернулась. Дю Руа вбіг задиханий у кімнату і відразу ж об’явив: — Ти знаєш? Водрек помирає! Мадлен сиділа і читала якогось листа. Вона підвела очі й перепитала три рази підряд: — Що ти сказав?.. Що ти сказав?.. Що ти сказав?.. — Що Водрек помирає від нападу подагри, що вплинула на серце. А тоді додав: — Що ти думаєш робити? Мадлен випросталась, страшенно бліда, її щоки нервово сіпались; потім вона гірко заридала, затуливши обличчя руками. Так вона стояла, хитаючись від ридань, приголомшена горем. Раптом вона опанувала себе і витерла очі. — Я… я піду… не турбуйся про мене… я не знаю, о котрій годині повернусь… Не чекай на мене… — Гаразд. Іди, — відказав він. Вони потиснули одне одному руки і Мадлен пішла так швидко, що навіть забула рукавички. Жорж пообідав і взявся писати статтю. Він склав її точно за інструкцією міністра, давши зрозуміти читачам, що експедиція в Марокко не відбудеться. Потім він відніс її в редакцію, кілька хвилин розмовляв із патроном і побрався додому, покурюючи цигарку, з легким серцем, хоч і не розумів, чому саме. Дружини ще не було. Дю Руа ліг і заснув. Мадлен повернулась близько півночі. Він одразу прокинувся, сів на ліжку й спитав: — Ну що? Він ніколи ще не бачив її такою блідою й схвильованою. Вона прошепотіла: — Помер. — А! І… тобі нічого не казав? — Нічого. Він був уже непритомний, коли я прийшла. Жорж замислився. На язику в нього крутились запитанім, яких він не наважувався поставити: — Лягай, — сказав він. Мадлен швидко роздяглась і лягла коло нього. Трохи згодом він знову озвався: — Чи були біля нього родичі? — Тільки якийсь племінник. — А! І часто він з ним бачився, з отим племінником? — Ніколи. Вони не зустрічались уже десять років. — Чи були в нього інші родичі? — Ні… не думаю. — Тоді… цей племінник має одержати спадщину? — Не знаю. — Водрек був дуже багатий? — Так, дуже багатий. — Ти не знаєш, скільки він мав, хоч приблизно? — Ні, напевно не знаю. Може, один або два мільйони. Жорж більше нічого не казав. Вона погасила свічку. І вони лежали отак, випроставшись, у темряві одне біля одного, мовчазні і замислені. Йому не хотілося спати. Сімдесят тисяч франків, обіцяні пані Вальтер, здавалися тепер незначною сумою. Раптом йому почулось, що Мадлен плаче. Він спитав, аби перевірити: — Ти спиш? — Ні. Голос її тремтів. Жорж провадив: — Я забув сказати тобі, що твій міністр обдурив нас. — Як це? Він розповів від початку до кінця, з усіма деталями, комбінацію, яку влаштували Ларош і Вальтер. Коли він замовк, Мадлен спитала: — Звідки ти це знаєш? — Дозволь мені не говорити цього, — відповів він. — У тебе є свої джерела інформації, про які я не допитуюсь. У мене — свої, яких я не хочу розкривати. В усякому разі, я ручуся за точність моїх відомостей. Тоді вона прошепотіла: — Так, це можливо… мені таки здавалось, що вони роблять щось без нашої участі. Жоржа сон ніяк не брав, і він присунувся до дружини й тихенько поцілував її у вухо. Вона різко відштовхнула його: — Будь ласка, дай мені спокій! У мене немає ніякого бажання пустувати. Він покірно відвернувся до стіни, заплющив очі й нарешті заснув. VI

Дата добавления: 2015-06-04