Annotation 16 страница. Минуло вже два дні, як подружжя Дю Руа повернулось до Парижа, і журналіст знову став до роботи, чекаючи того часу

Минуло вже два дні, як подружжя Дю Руа повернулось до Парижа, і журналіст знову став до роботи, чекаючи того часу, коли покине хроніку, щоб остаточно перебрати на себе обов’язки Форестьє і цілком присвятити себе політиці. Цього вечора він повертався на обід додому, в квартиру свого попередника, з радісним серцем, з палким бажанням пригорнути до серця свою дружину, фізичним чарам і непомітній владі якої він цілком піддався. Коли він минав квіткарку, що стояла на розі вулиці Нотр-Дам-де-Лорет, йому спало на думку купити квітів для Мадлен, і він вибрав величезний букет ще не зовсім розквітлих троянд — цілий сніп ароматних бутонів. На кожній площадці своїх нових сходів він самовдоволено оглядав себе в дзеркалах, що раз у раз нагадували йому перший прихід у цей будинок. Він подзвонив, бо забув узяти з собою ключ, і йому відчинив той самий слуга, якого він залишив у себе за порадою дружини. — Пані повернулась? — спитав Жорж. — Так, пане. Проходячи через їдальню, він дуже здивувався, бо помітив на столі три прибори, а піднявши портьєру, яка відділяла їдальню від вітальні, побачив, що Мадлен ставить у вазу на каміні букет троянд, точнісінько такий самий, як у нього. Йому стало прикро, неприємно, немов у нього вкрали його думку і всю втіху, якої він сподівався. Він спитав, підійшовши: — Ти, значить, запросила когось? Вона відповіла, не обертаючись, пораючись коло своїх квітів: — І так, і ні. Мій давній друг граф де Водрек завжди обідав у нас щопонеділка і прийде сьогодні, як колись. — Он як! Дуже добре, — прошепотів Дюруа. Він стояв позад неї з букетом у руці і відчував бажання сховати квіти, кинути їх геть. Проте він усе-таки сказав: — Дивись, я приніс тобі троянди. Мадлен обернулась до нього, сяючи усмішкою, і скрикнула: — Ах, як мило з твого боку, що ти подумав про це! І вона простягла йому руки та губи з таким щирим, радісним захопленням, що він відразу ж утішився. Вона взяла квіти, понюхала їх і жваво, немов зраділа дитина, поставила в порожню вазу проти першої. Потім шепнула, милуючись ефектом: — Яка краса! Тепер у мене весь камін заквітчаний. І додала переконаним тоном: — Знаєш, Водрек чарівний, ти одразу заприятелюєш із ним. Дзвінок повідомив про прихід графа. Він увійшов спокійно, невимушено, немов до себе додому. Галантно поцілувавши пальці молодої жінки, він обернувся до чоловіка і з щирою приязню подав йому руку, питаючи: — Як поживаєте, любий Дю Руа? У нього не було вже його колишнього гордовитого й неприступного вигляду, він поводився люб’язно, виявляючи цим, що становище змінилось. Здивований журналіст теж намагався бути привітним і чемним. Хвилин через п’ять можна було подумати, що вони знайомі і приятелюють уже років із десять. Тоді Мадлен сказала усміхаючись: — Залишаю вас удвох. Мені треба навідатись до кухні. І вона вийшла з кімнати під пильними поглядами обох чоловіків. Коли вона повернулась, вони вже розмовляли про нову п’єсу, і думки їхні так збігалися, що в очах збуджувалась якась раптова приязнь, породжувана цією абсолютною єдністю поглядів. Обід вийшов чудовий, дуже товариський і сердечний; граф просидів у них до пізнього вечора — так добре почувався він у цьому домі, у цього любого молодого подружжя. Коли де Водрек пішов, Мадлен сказала: — Правда ж, він чарівний? Він дуже виграє, коли ближче з ним познайомишся. Це справжній друг — надійний, відданий, вірний. Ах, коли б не він… Вона не кінчила своєї думки, а Жорж відповів: — Так, він, як на мене, дуже приємний. Гадаю, що ми з ним будемо друзями. Але вона відразу змінила тему розмови: — Знаєш, нам треба попрацювати сьогодні ввечері перед сном. У мене не було часу поговорити з тобою про це до обіду, бо прийшов Водрек. Мені щойно принесли важливі новини — відомості про Марокко. Це Ларош-Матьє, депутат, майбутній міністр, дав мені їх. Нам треба написати велику статтю, сенсаційну статтю. У мене є факти і цифри. Отож сідаймо до роботи. Візьми, будь ласка, лампу. Він узяв лампу, і вони перейшли в кабінет. Ті ж самі книжки вишикувались у шафі, на якій стояли тепер три вази, що їх Форестьє купив у Жуанській затоці напередодні смерті. Під столом хутряний мішок небіжчика чекав ніг Дю Руа, який сівши, взяв ручку з слонової кості, трохи погризену на кінці зубами попередника. Мадлен сперлась об камін і, закуривши цигарку, розповіла новини, потім виклала свої думки і план наміченої статті… Він слухав її уважно, водночас роблячи собі нотатки, і, скінчивши, висловив свої зауваження, переглянув справу, поширив її, розгорнув, у свою чергу, вже не план статті, а цілої кампанії проти теперішнього міністерства. Ця атака мала бути тільки початком. Його дружина перестала навіть курити — так зацікавилась широкими перспективами, які побачила, стежачи за думкою Жоржа. Часом вона шепотіла: — Так… так… Дуже добре… Чудово… Дуже слушна думка… І коли він кінчив, вона сказала: — Тепер почнемо писати. Однак йому завжди було важко починати, і він насилу добрав слова. Тоді вона тихо схилилась над його плечем і стала пошепки підказувати на вухо потрібні фрази. Час від часу вона замислювалась на якусь мить, а потім питала: — Це ж саме те, що ти хочеш сказати? — Якраз це, — відповідав він. Вона знаходила гострі вислови, отруйні жіночі вислови, щоб діткнути прем’єра, і змішувала глузування з приводу його зовнішності з глузуванням з приводу його політики в такий кумедний спосіб, що це викликало сміх і водночас вражало влучністю зауважень. Дю Руа часом додавав кілька рядків, що поглиблювали і підсилювали атаку. Він знався, зрештою, на мистецтві підступних натяків, бо навчився цього, шліфуючи свої замітки для Хроніки; і коли той чи той факт, поданий Мадлен як вірогідний, здавався йому сумнівним або компрометуючим, він якнайкраще вмів натякнути на нього чи дати уяву про нього з більшою виразністю, ніж коли б він його просто змалював. Коли статтю було написано, Жорж перечитав її вголос, майже продекламував. Вони одностайно визнали її чудовою і зачаровано, й здивовано всміхнулися, немов тільки тепер виявили себе одне перед одним. Вони дивились одне одному в вічі, захоплені та зворушені, і палко поцілувались у любовному пориві, що перекинувся від їхньої душі до тіла. Дю Руа взяв лампу: — А тепер спатки, — сказав він з палаючими очима. Вона відповіла: — Ідіть уперед, мій володарю, бо ви освітлюєте шлях. Він пішов до спальні, а вона йшла слідом, лоскочучи йому шию кінчиком пальця, між коміром і волоссям, щоб змусити його йти швидше, бо він боявся цих пестощів. Стаття вийшла за підписом «Жорж Дю Руа де Кантель» і наробила галасу. Вона схвилювала всю палату депутатів. Пан Вальтер поздоровив автора і призначив його завідувачем політичного відділу «Французького життя». Хроніка знову перейшла до Буаренара. З того дня в газеті почалася запекла й гостра кампанія проти міністерства. Атака, завжди влучна й підкріплена фактами, то іронічна, то серйозна, часом весела, часом отруйна, була спрямована з такою певністю й завзяттям що всі дивувались. Інші газети раз у раз цитували «Французьке життя» наводили з нього цілі абзаци, а люди, що стояли при владі питали, чи не можна через поліцію заткнути пельку цьому невідомому й запеклому ворогові. Дю Руа став популярним у політичних колах. Він почував із потиску руки чи з манери знімати капелюх, як більшав його вплив. Що ж до його дружини, то вона вражала й захоплювала його винахідливістю й розумом, умінням здобувати інформацію і кількістю знайомств. Повертаючись додому, він раз у раз заставав у вітальні якого-небудь сенатора, депутата, суддю, генерала, що поводилися з Мадлен як із давньою приятелькою — шанобливо й по-товариському. Де вона познайомилася з усіма цими людьми? У світському товаристві, казала вона. Та як вона зуміла здобути їхню довіру і приязнь? Цього Жорж не розумів. «З неї міг би вийти чудовий дипломат», — думав він. Вона часто загаювалась, на обід приходила задихана, розпашіла, збуджена, і казала, ще не піднявши навіть вуалі: — Я сьогодні із здобиччю! Уяви собі — міністр юстиції тільки що призначив двох суддів, які брали колись участь у змішаних комісіях. Ну, хай начувається — буде йому непереливки. І міністрові таки було непереливки — вже наступного дня і післязавтра. Депутат Ларош-Матьє, що обідав на вулиці Фонтен щовівторка, після графа де Водрека, який починав собою тиждень, міцно потискував подружжю руки, виявляючи надзвичайну радість. Він раз у раз повторював: — Боже, яка кампанія! І щоб ми не виграли після цього? Він справді мав велику надію захопити портфель міністра закордонних справ, на який націлявся вже давно. Це був один із тих пересічних політиків, що не мають ні своїх переконань, ні великих здібностей, ні сміливості, ні грунтовних знань, — містечковий адвокат і провінційний красень, що спритно лавірував між усіма крайніми партіями, єзуїт у машкарі республіканця, ліберальний гриб сумнівної породи, які сотнями виростають на гної загального виборчого права. Його доморощений макіавеллізм створив йому репутацію серед колег, серед усіх тих декласованих невдах, яких роблять депутатами. Він був досить стомлений, досить коректний, досить добре вихований, досить чемний, щоб мати успіх. Він мав успіх у світі, у різношерстому, мутному і не дуже вибагливому товаристві сьогоднішніх представників влади. Про нього скрізь казали: «Ларош стане міністром», — і він сам не мав щодо цього ніяких сумнівів. Він був одним із головних акціонерів газети старого Вальтера, свого колеги й спільника в багатьох фінансових операціях. Дю Руа підтримував його; він вірив у нього і покладав на нього певні надії. Зрештою, він тільки провадив далі справу, що її розпочав іще Форестьє, якому Ларош-Матьє обіцяв дати орден, коли настане день його тріумфу. Орден буде на грудях нового чоловіка Мадлен — та й по всьому. Зрештою, нічого не змінилося. Це було так очевидно, що товариші по службі вигадали на Жоржа дотеп, який починав дратувати його. Його називали тепер не інакше, як «Форестьє». Коли він заходив до редакції, хто-небудь гукав; — Агов, Форестьє! Він прикидавсь, що не чує, і схилявся над своєю скринькою з листами. Той самий голос повторював: — Чуєш, Форестьє? Тут і там лунав стриманий сміх. Дю Руа йшов до кабінету директора, але той, хто кликав його, спиняв: — О, пробач, це я до тебе звертався. Як прикро, що я раз у раз плутаю тебе з бідолашним Шарлем. Це, мабуть, тому, що твої статті страшенно схожі на його статті. Кожен би помилився. Дю Руа нічого не відповідав, хоч лютився, і в ньому пробуджувався глухий гнів проти померлого. Сам старий Вальтер заявив, коли хтось здивовано зауважив, що статті нового завідувача політичного відділу ні формою, ні змістом не відрізняються від статей його попередника: — Так, це Форестьє, але це Форестьє міцніший, запальніший, мужніший. Якось Дю Руа випадково відчинив шафу з більбоке і знайшов там іграшку свого попередника з жалобною стрічкою на ручці, а свою власну — ту, якою він користувався, коли вправлявся під керуванням Сен-Потена, — з рожевою стрічкою. Всі більбоке стояли за розміром на одній і тій самій полиці, і на картці коло них, як у музеї, було написано: «Колишня колекція Форестьє і К°, спадкоємець — Форестьє Дю Руа. Патентовано Загальним Газетним Товариством. Вироби міцні, придатні до вжитку за всіх обставин: навіть у подорожі». Він спокійно зачинив шафу і промовив досить голосно, щоб почули: — Дурні та заздрісники є скрізь. Проте це вражало його гордість, його чутливе самолюбство — гордість та самолюбство літератора, — причину отієї нервової, завжди готової вибухнути, дражливості, властивої і репортерові, і геніальному поетові. Ім’я «Форестьє» різало йому слух, він боявся почути його, і червонів, коли чув. Для нього це ім’я було дошкульним глумом, більше ніж глумом — майже образою. Воно волало: «Це твоя дружина працює за тебе, як вона працювала за нього. Без неї ти — ніщо». Він цілком припускав, що Форестьє був би без Мадлен ніщо; але щодо нього самого, то це вже інша справа! Ці муки тривали й тоді, коли він приходив додому. Тепер уже весь будинок нагадував йому про небіжчика — всі меблі, всі оздоби, все, чого він торкався. Він зовсім не думав про це на початку свого шлюбу; але дотеп, вигаданий його колегами, заподіяв йому болючої рани, яку тепер ятрили всякі, досі непомітні дрібниці. Коли він брав у руки який-небудь предмет, йому відразу ж уявлялось, що на тому предметі лежить рука Шарля. Адже він скрізь бачив і користувався речами, які належали колись Шарлеві, речами, що їх той придбав, що їх любив. І Жоржа навіть уже дратувала думка про колишні взаємини його приятеля з дружиною. Він часом дивувався з цього душевного обурення, якого не розумів, і питав себе: «Як же це, в біса, виходить? Не ревную ж я Мадлен до її друзів? Ніколи не цікавлюсь тим, що вона робить. Вона ходить і приходить, коли їй заманеться; а проте, спогад про цю тварюку Шарля дратує мене!» Він додавав у думках: «По суті, це був справжній йолоп, оце, напевно, і ображає мене. Мені прикро, що Мадлен могла вийти заміж за такого дурня». І він раз у раз повторював: «Як могло статися, щоб ця жінка хоч на мить зацікавилась такою тварюкою?» І його досада зростала щодня від безлічі незначних дрібниць, що шпигали його, немов голкою, від безперестанних спогадів про небіжчика, пробуджуваних якимсь словом Мадлен, слуги, покоївки. Якось увечері Дю Руа, що любив солодке, спитав: — Чому у нас не буває солодкого на обід? Ти ніколи не замовляєш. Молода жінка весело відповіла: — Правда, я не подумала про це. Це тому, що Шарль не терпів… Він урвав їй мову нетерплячим і роздратованим рухом: — Ах, знаєш, Шарль починає набридати мені. Завжди Шарль! Шарль тут, Шарль там, Шарль любив це, Шарль любив те. Шарль здох, і дайте йому спокій. Мадлен дивилась на чоловіка спантеличено, не розуміючи цього раптового вибуху гніву. Потім, з властивою їй чутливістю, вона почасти здогадалась, що в ньому відбувається, здогадалась про те повільне діяння ревнощів, яке зростало кожної хвилини від усього, що нагадувало небіжчика. Це, мабуть, здалося їй хлоп’яцтвом, проте полестило, і вона нічого не відповіла. Він сам на себе розсердився за цей вибух гніву, якого не зміг стримати. Але коли вони того ж вечора, по обіді, писали статтю на завтра, він заплутався ногами в хутровому мішку. Відкинувши його геть ударом ноги, він спитав з усмішкою: — У Шарля, мабуть, завжди мерзли лапи? Мадлен відповіла, й собі усміхнувшись: — О, він завжди боявся застудитись; у нього були слабі легені. Дю Руа злісно підхопив: — Що він і довів, зрештою. Потім додав галантно: — На щастя для мене. І поцілував дружині руку. Проте, лягаючи спати, він знову спитав, охоплений тією ж самою думкою: — Шарль носив нічний ковпак, щоб захистити вуха від протягу? Вона не образилась на цей жарт і відповіла: — Ні, він пов’язував голову хусткою. Жорж знизав плечима і мовив зневажливо й згорда: — От йолоп! З цього часу Шарль став для нього постійною темою для розмов. Він говорив про нього при кожній нагоді і називав його не інакше, як «бідолаха Шарль», з виразом безмежного співчуття. І коли він вертався з редакції, де до нього по кілька разів на день звертались «Форестьє», то мстився, переслідуючи небіжчика своїм лютим глузуванням. Він пригадував його вади, його смішні риси, його примхи, перелічував їх з утіхою, смакуючи і перебільшуючи їх, немов бажаючи подолати в серці своєї дружини вплив небезпечного суперника. Він питав: — Скажи, Мад, чи пригадуєш ти той день, коли цей телепень Форестьє хотів довести нам, що товсті чоловіки міцніші за худих? Потім йому закортіло дізнатись про силу-силенну інтимних і таємних подробиць, що стосувались небіжчика, проте Мадлен, ніяковіючи, відмовилась говорити про це. А він наполягав, не відступався: — Ну, то розкажи мені про це. Він, певно, був дуже смішний у такі моменти? — Слухай, дай йому, нарешті, спокій, — шепотіла вона. — Ні, скажи! Він далебі був дуже кумедним у ліжку, паскуда! Хіба ж ні? І завжди кінчав фразою: — Ну й тварюка ж це була! Якось увечері, наприкінці червня, Жорж курив цигарку біля вікна. Було дуже душно, і його потягло на свіже повітря. Він спитав: — Моя маленька Мад, хочеш, поїдемо в Булонський Ліс? — Залюбки. Вони взяли відкритий екіпаж, доїхали до Єлісейських Полів, потім до авеню Булонського Лісу. Був безвітряний вечір, один із тих вечорів, коли розпечене паризьке повітря входить у груди, як гаряча пара. Ціла армія фіакрів везла під тінь дерев силу-силенну закоханих. Нескінченною низкою тяглися слідом один за одним. Жорж і Мадлен тішились, розглядаючи тих, хто їхав у екіпажах — чоловіків у чорному вбранні і жінок у світлих сукнях. Це був безмежний потік коханців, що котився до Булонського Лісу під зоряним і пекучим небом. Не чути було нічого, крім глухого стукоту коліс. Вони їхали та їхали, по двоє в кожному екіпажі, відкинувшись на подушки, мовчазні, пригорнувшись одне до одного, поринувши в марево млосних мрій, тремтячи від думки про майбутню насолоду. Гарячі сутінки були ніби сповнені поцілунками. Повітря здавалось насиченим ніжністю, тваринною хтивістю, і це робило його ще важчим, ще задушливішим. Всі ті парочки, сп’янілі від однакової думки, від однакової жаги, ширили навколо себе якусь лихоманку. Всі ці екіпажі, в яких владарювало кохання, над якими витали пестощі, лишали за собою ніби чуттєву хвилю, тонку і бентежливу. Жорж і Мадлен теж піддалися цій любовній млості. Вони тихенько взялися за руки, не кажучи ні слова, трохи пригнічені важкою атмосферою і тим хвилюванням, що проймало їх. Доїхавши до повороту за укріпленням, вони поцілувались, і вона прошепотіла трохи ніяково: — Ми знову пустуємо, як по дорозі до Руана. Суцільний потік екіпажів поділився при в’їзді в гущавину. На дорозі до озер, якою поїхали Жорж і Мадлен, екіпажів трохи порідшало, але густа темрява дерев, повітря, оживлене шелестом листя і вогкістю струмків, що дзюрчали під гіллям, свіжість широкого нічного простору, оздобленого зірками, надавали поцілункам тих закоханих, що проїздили мимо, ще більших чарів. Він прошепотів: — О, моя маленька Мад! — і пригорнув її до себе. Вона сказала: — Чи пригадуєш ти той ліс у своїх батьків, як там було похмуро? Мені здавалося, що він сповнений страхітливих звірів і безмежний. А тут справді чудово. Вітер ніби пестить тебе, і ти добре знаєш, що по той бік лісу — Севр. — О, там у нашому лісі нема нічого, крім оленів, лисиць, козуль і кабанів та ще де-не-де — хаток форестьє ^[16] — відповів він. Це слово, ім’я померлого, що вихопилось з його уст, вразило Жоржа, немов хтось викрикнув його з глибини густого лісу, і він раптом замовк, знову охоплений тією дивною й невідступною досадою, тим ревнивим, непереможним роздратуванням, що псувало йому життя останнім часом. — Чи їздила ти сюди з Шарлем, отак увечері? — спитав він за хвилину. — Звичайно, часто, — відповіла вона. І він раптом відчув бажання вернутись додому, нервове бажання, що стиснуло йому серце. Та образ Форестьє вже вступив в його думки, оволодів ним, душив його. Він більше не міг ні думати про щось інше, ні розмовляти. Він спитав лихим тоном: — Скажи ж, Мад… — Що, мій друже? — Чи наставляла ти роги тому бідному Шарлеві? Вона прошепотіла з погордою: — Ти стаєш просто дурним. Раз у раз те саме! Але він наполягав: — Послухай, моя маленька Мад, будь же щирою, признайся! Ти наставляла йому роги, скажи? Признайся, що наставляла! Вона мовчала, шокована, як усі жінки, цим словом. А він затято провадив: — Слово честі, його голова так і просила рогів. Авжеж, авжеж! Мені приємно було б знати, що Форестьє мав роги. А? Як вони, напевно, личили його дурній пиці! Він почував, що вона всміхається, мабуть, пригадуючи щось, і напосідав: — Ну, то скажи ж! Що тут такого? Буде, навпаки, дуже смішно, коли ти признаєшся мені, саме мені, що зраджувала його! Він справді тремтів від надії та бажання дізнатись, що Шарль, той гидкий Шарль, ненависний, клятий мрець, носив цю ганебну прикрасу. А втім… а втім, іще якесь інше, менш виразне почуття збуджувало його цікавість. Він повторював: — Мад, моя маленька Мад, прошу тебе, скажи! Адже він, либонь, заслуговував цього! Ти зробила б велику помилку, якби не оздобила його рогами. Признайся, Мад! Її тепер, певно, тішило його домагання, бо вона сміялась коротким, уривчастим сміхом. Він майже торкнувся губами її вуха: — Прошу, прошу тебе! Вона різко відхилилась і гостро сказала: — Та ти з глузду з’їхав! Хіба на такі запитання відповідають? Тон її був такий дивний, що холодний дрож пройняв Жоржа з голови до ніг, і він розгублено, спантеличено замовк; йому забракло повітря, немов він зазнав якогось душевного зворушення. Екіпаж їхав тепер понад озером, де небо немов порозсипало всі свої зірки. Два великі лебеді тихо пливли по воді, майже невидимі в мороці. Жорж гукнув візникові: — Назад! — І екіпаж рушив назад, перестріваючи інші екіпажі, що повільно котилися назустріч; їхні величезні ліхтарі блищали, мов очі, в лісовій темряві. Яким дивним тоном вона це сказала! Дю Руа питав себе: «Чи не признання це?» І ця майже впевненість, що вона зраджувала першого чоловіка, враз сповнила його гнівом. Йому хотілось бити її, душити, рвати на ній волосся. О, коли б вона відповіла: «Ні, любий мій, якби я вже зраджувала його, то тільки з тобою». Як би він її цілував, пригорнув, кохав! Він сидів нерухомо, склавши руки на грудях, втупивши очі у небо, надто схвильований, щоб міркувати. Він почував тільки, як нутрує в ньому та злість і зростає той гнів, що зріють у серці кожного самця проти примх жіночого бажання. Він уперше відчував цю неясну тривогу чоловіка, що починає підозрювати. Зрештою, він просто ревнував за мерця, ревнував за Форестьє, ревнував якось дивно і болісно, відчувши раптову ненависть до Мадлен, раз вона зраджувала того, то як же міг він вірити їй? Проте незабаром він почав заспокоюватися і, переборюючи своє страждання, подумав: «Всі жінки — повії, треба користуватися ними, але не витрачати на них душевної сили». Сердечна гіркота виливалася в зневажливі й прикрі слова, що ладні були зірватися з уст. Проте він стримав їх. Твердив собі: «Світ належить дужим. Треба бути дужим. Треба бути вищим за все це». Екіпаж поїхав швидше. Проминули укріплення. Дю Руа бачив перед собою в небі червонувату заграву, схожу на відблиск величезного горна, і чув невиразний, безмежний, невпинний гомін, що складався з незліченних і різноманітних шумів, глухий гомін, близький і далекий, якесь неясне й незмірне тремтіння життя, подих Парижа, що дихав у цю літню ніч, немов знеможений велетень. «Було б справді безглуздо з мого боку — псувати собі через це нерви, — думав Жорж. — Кожен живе для себе. Перемагають сміливі. Всім керує егоїзм. Егоїзм для багатства та слави — це краще, ніж егоїзм для жінки й кохання». Тріумфальна арка на площі Етуаль маячила при виїзді в місто на своїх двох потворних ногах — мов якесь чудовисько, котре ось-ось зійде й рушить униз по широкому проспекту, що простелився перед ним. Жорж і Мадлен знову потрапили у потік екіпажів, що везли назад до жител, до жаданих ліжок всі ці пари, мовчазні й сплетені в обіймах. Здавалося, все людство пливло мимо них, сп’яніле з радощів, насолоди й щастя. Молода жінка, здогадуючись про те, що діється з чоловіком, спитала своїм ніжним голосом: — Про що ти думаєш, мій друже? Вже з півгодини, як ти не озиваєшся до мене ані словом. Він відповів, усміхаючись: — Я думаю про всіх цих йолопів, що цілуються, і кажу собі, що в житті є важливіші речі. — Так… але часом це приємно, — прошепотіла вона. — Це приємно… гарно… коли нема нічого кращого! Думка Жоржа линула все далі, в якійсь злісній люті зриваючи з життя його поетичне вбрання: «Я був би справжнім дурнем, якби почав соромитись, відмовлятись від будь-чого, бентежитись, мучитись, страждати, як роблю це останнім часом». Образ Форестьє промайнув у його уяві, проте не викликав ніякого роздратування. Йому здалось, ніби вони помирились і знову стали приятелями. «Добрий вечір, старий друже!» — хотілось йому гукнути до Форестьє. Мадлен, яку бентежило це мовчання, спитала: — Чи не заїхати нам до Тортоні з’їсти морозива? Жорж глянув на неї скоса. Її тонко окреслений профіль і біляве волосся були яскраво освітлені ясним блиском цілої гірлянди газових ріжків над входом до якогось кафешантану. «Вона гарна, — промайнуло у нього в голові.— Що ж, тим краще! Яку шукав, таку зустрів. Та коли хто спробує мене знову морочити через те, то хай начувається». Потім він відповів: — Звичайно, люба моя. І щоб вона чогось-небудь не подумала, поцілував її. Молодій жінці здалося, що губи в чоловіка холодні як лід. Проте він усміхався своєю звичайною посмішкою, коли подав їй руку, щоб допомогти зійти з екіпажа біля кафе. III

Увійшовши другого дня до редакції, Дю Руа відразу ж розшукав Буаренара. — Дорогий друже, — сказав він, — хочу попросити в тебе послуги. Останнім часом декому здається дотепним називати мене «Форестьє». А мені це вже набридло. Будь ласка, попередь товаришів, що я дам ляпаса першому, хто знову дозволить собі цей жарт. То вже їхня справа — поміркувати, чи вартий цей жарт удару шпаги. Я звертаюсь до тебе, бо ти спокійний на вдачу і можеш запобігти прикрим наслідкам, а ще тому, що ти вже був у мене секундантом. Буаренар узяв на себе це доручення. Дю Руа вийшов, щоб зробити деякі ділові візити, і повернувся через годину. Ніхто вже не називав його «Форестьє». Повернувшись додому, він почув у вітальні жіночі голоси. — Хто там? — спитав він. Слуга відповів: — Пані Вальтер і пані де Марель. Його серце злегка тьохнуло, але він сказав собі: «Що ж, побачимо!» — і відчинив двері. Клотільда сиділа в кутку, біля каміна, вся освітлена промінням сонця, що падало з вікна. Жоржеві здалось, що, побачивши його, вона трохи зблідла. Привітавшись спершу з пані Вальтер та її двома дочками, які сиділи коло матері, немов двоє вартових, він обернувся до своєї колишньої коханки. Вона подала йому руку; він узяв її і підкреслено стиснув, немов кажучи: «Я кохаю вас, як і раніш». Вона відповіла на потиск. Він спитав: — Як ви поживаєте? Адже ми не бачились з вами цілу вічність? Вона невимушено відказала: — Дуже добре, а ви, Любий друже? І додала, звернувшись до Мадлен: — Ти дозволиш називати його й надалі Любим другом? — Звичайно ж, серденько, дозволяю тобі все, що хочеш. У цих словах бриніла прихована іронія. Пані Вальтер говорила про свято, яке Жак Ріваль мав улаштувати в своєму парубоцькому помешканні, про велике фехтувальне змагання в присутності дам. — Це буде дуже цікаво, — заявила вона. — Але я в розпачі: нема кому супроводити нас туди, бо мій чоловік на той час буде у від’їзді. Дю Руа відразу ж запропонував свої послуги. — Ми будемо вам дуже вдячні — мої дочки і я. Він дивився на молодшу панну Вальтер і думав: «А вона зовсім не погана, ця маленька Сюзанна, зовсім не погана». Дівчина скидалась на тендітну біляву ляльку, маленьку, проте зграбну, струнку станом, з мов би виточеними стегнами і грудьми, з емалевими синьо-сірими очима, немов намальованими пензлем ретельного і вигадливого художника, з надто білою шкірою, гладенькою, блискучою, без жодної цяточки, без відтінків, з легким кучерявим волоссям, дуже схожим на шевелюру гарних дорогих ляльок, що їх можна бачити на руках у дівчаток, значно менших на зріст, ніж ці ляльки. Старша сестра Роза була негарна, худа, непоказна — з тих дівчат, яких не помічають, з якими не розмовляють і про яких нічого сказати. Мати підвелась і звернулася до Дю Руа: — То я чекаю вас наступного четверга о другій годині. — До ваших послуг, пані,— відповів він. Коли вона вийшла, пані де Марель теж підвелась: — До побачення, Любий друже. Тепер вона вже сама потиснула йому руку — дуже міцно й довго; і він почував себе зворушеним її мовчазним признанням, знову охоплений раптовою жагою до цієї легковажної, маленької, добродушної міщаночки, яка, може, й справді кохає його. «Завтра ж піду до неї», — подумав він. Коли він лишився віч-на-віч із своєю дружиною, Мадлен засміялась щирим веселим сміхом і сказала, дивлячись йому в вічі: — Чи знаєш ти, що пані Вальтер закохана в тебе? — Та що ти! — недовірливо вигукнув він. — Авжеж, запевняю тебе, вона говорила зі мною про тебе з якимсь нестямним захопленням. Це так дивно, як на неї! Вона хотіла б знайти для кожної зі своїх дочок такого чоловіка, як ти… На щастя, для неї це зовсім безпечно. Жорж не зрозумів, що Мадлен хоче цим сказати. — Як це — безпечно? Мадлен відповіла переконливим тоном жінки, що впевнена в своїх висновках: — О, пані Вальтер — одна з тих жінок, які ніколи не давали приводу для пліток — справді ніколи! Вона бездоганна в усіх відношеннях. Щодо її чоловіка — ти його знаєш не гірше за мене. Але вона — це інша річ. Вона, зрештою, досить намучилась, вийшовши заміж за єврея, проте, залишилась йому вірною. Це чесна жінка. Дю Руа здивувався. — Я гадав, що вона теж єврейка. — Вона? Нічого подібного. Вона — дама-патронеса всіх добродійних закладів при церкві святої Магдаліни. Вона навіть вінчалась у церкві. Я вже не знаю, чи хрестився патрон про людське око, чи церкві було до цього байдуже. Дю Руа прошепотів: — Он як!.. Значить… вона… цікавиться мною?.. — Напевно — і дуже. Якби ти був вільний, то я порадила б тобі просити руки… руки Сюзанни — адже вона краща, ніж Роза, чи не так? Він відповів, покручуючи вуса: — Еге, та й сама мати ще в соку! Але Мадлен обурилась: — Знаєш, хлопче, щодо матері, то раджу тобі спробувати! Я не боюся. Не в її літа вчиняють перший гріх. Про це треба було клопотатися раніше. «Невже я й справді міг би одружитися з Сюзанною?.. — подумки спитав себе Жорж. Потім знизав плечима. — Це ж нісенітниця!.. Хіба батько погодився б?» Він усе ж таки дав собі слово, що відтепер буде уважніше стежити за тим, як ставиться до нього пані Вальтер, не думаючи про те, чи буде йому з цього яка-небудь користь. Весь вечір його не полишали спогади про кохання а Клотільдою, ніжні й разом з тим чуттєві спогади. Він пригадував її жарти, витівки, їхні прогулянки. Він казав собі: «Вона справді дуже мила. Завітаю до неї завтра ж!» Другого дня, тільки-но поснідавши, Дю Руа подався на вулицю Вернейль. Та ж сама покоївка відчинила йому двері і спитала фамільярно, свійським тоном прислужниці дрібних буржуа: — Як ся маєте, пане? — Дуже добре, дитино моя, — відповів він. І він увійшов у вітальню, звідкіля лунали непевні звуки — Лоріна невправно розігрувала гами. Він гадав, ще вона кинеться йому на шию. Але дівчинка поважно підвелася, церемонно привіталась, як це зробила б доросла особа, і гордовито вийшла. Вона поводилась, мов ображена жінка, і це вразило Ди Руа. Ввійшла мати. Він схопив і поцілував її руки. — Як часто я думав про вас! — сказав він. — І я теж, — відповіла пані де Марель. Вони сіли. Усміхаючись, дивились одне одному в вічі, відчували бажання поцілуватись. — Моя люба, маленька Кло, я кохаю вас! — І я теж. — Значить… значить… ти не дуже гнівалась на мене? — І так, і ні… Це мене болісно вразило, але потім я зрозуміла, що ти маєш рацію, і сказала собі: «Нічого! Він повернеться до мене рано чи пізно». — Я не наважувався прийти. Я питав себе: як мене зустрінуть? Не наважувався, хоча мені до жаги кортіло… А скажи-но мені, що це з Лоріною? Вона ледве привіталася зі мною і вийшла просто-таки розлючена. — Не знаю. Але з нею не можна більше говорити про тебе, відколи ти одружився. Мені здається, що вона ревнує. — Та що ти! — Так, коханий. Вона вже не зве тебе Любим другом, а каже: «Пан Форестьє». Дю Руа почервонів, потім, присунувшись до молодої жінки, мовив: — Дай твої губи. Вона виконала його бажання. — Де ми зможемо побачитися знову? — спитав він. — Та… на Константинопольській вулиці. — Як?.. Хіба квартира ще вільна? — Так… Я залишила її за собою. — Залишила за собою? — Атож, я сподівалась, що ти повернешся до мене. Гордовита радість сповнила груди Дю Руа. Так, вона дійсно кохає його — справжнім, постійним, глибоким коханням! — Як я кохаю тебе! — шепнув він. Потім спитав. — Як ведеться твоєму чоловікові? — Дуже добре. Він пробув тут цілий місяць і тільки позавчора виїхав. Дю Руа не міг стриматись від сміху: — Як це вчасно! Клотільда наївно відповіла: — О так, дуже вчасно. А втім, він не заважає і тоді, коли тут. Ти ж знаєш. — Так, це правда. Він, зрештою, чудова людина. — А ти? — спитала вона. — Як ти почуваєш себе в новому житті? — Ні добре, ні погано. Моя дружина — це моя товаришка, моя спільниця. — І це все? — Це все… Що ж до серця… — Розумію. Проте вона мила. — Так, але вона мене не хвилює. Він наблизився до Клотільди й прошепотів: — Коли ми побачимось? — Та завтра… якщо хочеш. — Гаразд. Завтра, о другій пополудні? — О другій пополудні. Дю Руа підвівся, щоб попрощатись, і трохи ніяково пробурмотів: — Знаєш, я хочу взяти на себе квартиру на Константинопольській, неодмінно. Щоб ти ще платила за неї! Клотільда в захваті поцілувала його руки й прошепотіла: — Роби, як сам схочеш. З мене досить того, що я зберегла її для наших побачень. І Дю Руа пішов, щиро втішений. Проминаючи вітрину фотографа, він побачив портрет повної жінки з великими очима, що нагадала йому пані Вальтер. «Нічого, — подумав він, — вона, мабуть, ще не погана. Як же це вийшло, що я досі не звертав на неї уваги? Побачимо, як вона зустріне мене в четвер». Він ішов, потираючи руки, сповнений глибокою радістю, радістю успіху, егоїстичною радістю спритного чоловіка, якому щастить в усьому, витонченою радістю, що складається з того підлещеного самолюбства та задоволеної чуттєвості, які дає успіх у жінок. У четвер він спитав Мадлен: — Ти не підеш на змагання у Ріваля? — О ні! Мене це не цікавить; я піду краще в Палату депутатів. І Дю Руа заїхав до пані Вальтер у відкритому ландо, бс стояла чудова погода. Він здивувався, побачивши її — такою вродливою і молодою здалась йому ця жінка. Вона була в світлому вбранні, і в невеличкому вирізі корсажа крізь біле мереживо прозирали пишні груди. Ніколи ще вона не виглядала такою свіжою. Він визнав, що вона таки досить спокуслива. У неї був, як звичайно, спокійний і коректний вигляд, пристойні манери доброчесної матері, тим-то вона й не приваблювала нескромних поглядів чоловіків. До того ж, зрештою, вона і розмовляла тільки про загальновідоме, визнане, помірковане, її думки були розважливі, методичні, впорядковані, далекі від будь-яких крайностей. Дочка її, Сюзанна, вбрана в рожеве, нагадувала свіжо полакований малюнок Ватто, а старша сестра схожа була на гувернантку, якій доручили супроводити цю гарненьку дівчину-ляльку. Перед входом до Ріваля стояв уже цілий ряд екіпажів. Дю Руа запропонував руку пані Вальтер, і вони ввійшли. Змагання було влаштовано на користь сиріт шостої округи Парижа, під опікою всіх дружин сенаторів та депутатів, що були зв’язані з «Французьким життям». Пані Вальтер обіцяла прийти з дочками, проте відмовилась від звання дами-патронеси, бо своїм ім’ям вона допомагала тільки в справах, що їх організовувало духовенство, — не тому, що була надто побожна, а тому, що її шлюб з іудеєм накладав на неї, як вона гадала, певні релігійні зобов’язання; тим часом це свято, влаштоване журналістом, набувало якогось республіканського забарвлення і могло здатись антиклерикальним. Вже три тижні, як у газетах усіх напрямів можна було прочитати: «Наш шановний колега, Жак Ріваль, має благородний і великодушний намір організувати на користь сиріт шостої округи Парижа велике фехтувальне змагання у своєму чудовому залі, що прилягає до його холостяцького помешкання. Запрошення на свято розсилають пані Лалуань, пані Рементель, пані Ріссолен — дружини сенаторів — і пані Ларош-Матьє, пані Персероль, пані Фірмен — дружини відомих депутатів. В антракті буде проведено звичайний збір, і кошти будуть негайно передані до рук мера шостої округи або його заступника». Це була грандіозна реклама, яку спритний журналіст вигадав собі на користь. Жак Ріваль зустрічав гостей у передпокої свого помешкання, де було влаштовано буфет — витрати на нього мали покрити зі збору. Потім він привітним жестом показував на вузенькі сходи, що вели до підвалу, де був фехтувальний зал і тир: — Униз, пані, вниз! Змагання відбудеться в підземному приміщенні. Він поспішив назустріч дружині свого видавця; далі, потиснувши руку Дю Руа, мовив: — Добрий день, Любий друже! Жорж здивувався: — Хто вам сказав, що… Ріваль перепинив його: — Пані Вальтер. На її думку — це дуже миле прізвисько. Пані Вальтер почервоніла: — Так, признаюсь, що коли б я знала вас більше, то зробила б, як маленька Лоріна, — теж називала б вас Любим другом. Це вам дуже личить. — О, прошу, пані, називайте! — засміявся Дю Руа. Вона опустила очі: — Ні. Ми ще не досить близько знайомі. — Чи можу я сподіватись, що колись ми познайомимось ближче? — прошепотів він. — Що ж, побачимо, — відповіла вона. Дю Руа уступився з дороги, даючи їй пройти по вузьких сходах, освітлених газовим ріжком; у раптовому переході від денного світла до цього жовтого блиску було щось зловісне. З кручених сходів линув дух підземелля, запах теплої вогкості витертих для такого випадку пліснявих стін, змішаний із запахом ладану, що нагадував церковну відправу, та ароматом жіночих парфумів — вербени, ірису, фіалки. В цій ямі чути було голосний гомін, рух юрби. Весь підвал був ілюмінований гірляндами газових ріжків та венеціанськими ліхтарями, захованими в зеленому листі, що вкривало потиньковані кам’яні стіни. Скрізь були гілки. Стеля була прикрашена папороттю, підлога — всипана листям та квітами. Це всім здалося чарівним, і публіка була в захваті. В глибині підвалу, між двома рядами стільців для жюрі, стояла естрада для бійців. І весь підвал заповнювали лави, по десять праворуч й ліворуч у кожному ряду; на них могло вміститись душ із двісті. Запрошено було чотириста. Біля естради вже красувалися перед глядачами юнаки в фехтувальних костюмах — стрункі, довготелесі, тонкі, із закрученими вусами. їх називали на ім’я, відзначали аматорів та професіоналів — уславлених майстрів фехтувального мистецтва. Навколо них стояли і розмовляли старі й молоді пани в сюртуках, що виглядали родичами фехтувальників, одягнених у бойове вбрання. Вони теж докладали зусиль, щоб їх бачили, впізнавали та називали; це були рицарі шпаги в цивільних костюмах, знавці ударів рапірою. Майже на всіх лавах сиділи жінки, що шумно шелестіли своїми строями й голосно розмовляли. Вони обмахувались віялами, наче в театрі, бо в цій заквітчаній печері було вже душно, мов у лазні. Якийсь жартун вигукував раз у раз: — Кому оршаду, лимонаду, пива! Пані Вальтер і її дочки підійшли до місць, призначених для них у першому ряду. Дю Руа, влаштувавши їх, хотів піти; він прошепотів: — Я змушений покинути вас, чоловіки не мають права займати лави. Проте пані Вальтер нерішуче відповіла: — Мені все ж таки дуже хочеться, щоб ви залишились. Ви називатимете мені бійців. Стривайте, якщо ви стоятимете тут, біля лави, то нікому не будете заважати. Вона дивилась на нього своїми великими лагідними очима і вмовляла: — Справді, лишайтеся з нами, пане… пане Любий друже. Ви нам потрібні. — Скоряюсь вам… з радістю, пані,— відповів він. Зусібіч тільки й було чути: — Дуже гарно в цьому підвалі, дуже мило! Жорж добре знав цей зал із склепінням! Він пригадував той ранок, коли він сидів тут сам, напередодні дуелі, проти шматка білого картону, що дивився на нього з глибини другого склепу, немов велетенське око. Зі сходів пролунав голос Жака Ріваля: — Зараз починаємо, шановні пані! І шестеро панів, у дуже затягнених сюртуках, аби краще випинались груди, зійшли на естраду й сіли на ігризначені для жюрі стільці. їх імена облетіли зал. Це були: генерал де Рейнальді, голова жюрі, куцань із великими вусами; художник Жозе-фен Руде, високий, лисий чоловік із довгою бородою; Маттео де Южар, Сімон Рамонсель, П’єр де Карвен, — троє вишукано вбраних молодиків, і Гаспар Марлерон, фахівець. Обабіч естради повісили два плакати. Праворуч стояло: «Пан Кревкер», а ліворуч — «Пан Плюмо». Це були два майстри, два справжні майстри другої категорії. Вони вийшли, обидва худорляві, з військовою виправкою, з трохи різкими жестами. Відсалютувавши, як автомати, зброєю, вони почали битись, нагадуючи в своїх білих полотняних та шкіряних костюмах двох лялькових солдатів, що б’ються для сміху. Час од часу чути було вигук: «Зачепив!» І шестеро панів з жюрі кивали головами з виглядом знавців. Публіка нічого не бачила, крім двох живих маріонеток, що метушились та простягали руки; вона нічого не розуміла, однак була задоволена. Проте ці дві фігурки здавались їй усе ж таки не досить зграбними і якимись кумедними. Мимоволі пригадувались дерев’яні борці, яких' продають під Новий рік на бульварах. Першу пару фехтувальників заступили пани Плантон і Карапен — цивільний і військовий майстри. Пан Плантон був зовсім маленький, а пан Карапен — дуже товстий. Перший удар шпаги мав би випустити дух із цієї кулі, немов із гумового слона. Публіка сміялась. Пан Плантон плигав, як мавпа. Пан Карапен орудував тільки рукою, тіло залишалось нерухомим через те, що він був гладкий. Що п'ять хвилин він робив випад уперед так важко і з таким зусиллям, немов приймав найенергійніше рішення у своєму житті. Після цього він ледве випростувався. Знавці казали, що в нього дуже впевнений і дуже концентрований стиль. Довірлива публіка погоджувалась. Потім вийшли пани Поріон і Лапальм — майстер і аматор, що розпочали якусь дику гімнастику, ганяючись, мов навіжені, один за одним, примушуючи суддів тікати, захопивши стільці; вони перебігали через усю естраду з кінця в кінець: один нападав, другий відступав дужими і комічними стрибками. Вони робили дрібні стрибки назад, що смішило дам, і великі стрибки вперед, що трохи захоплювало глядачів. Це гімнастичне змагання схарактеризував якийсь невідомий суб’єкт, крикнувши: — Не надсаджуйтесь, однаково ж платять по годинах! Публіка, шокована цією нетактовністю, зашикала. Переказували думку експертів: бійці виявили неабияку сміливість, але їхнім рухам часто бракувало доцільності. Перша частина програми закінчилась чудовим двобоєм між Жаком Рівалем і славетним бельгійським професором Лебегом. Ріваль дуже сподобався жінкам. Він був справді вродливий, добре збудований, гнучкий, вправний, зграбніший за всіх, хто виступав до нього. Він вкладав у свій спосіб захисту та нападу певну світську елегантність, що подобалась усім і контрастувала з енергійною, але шаблонною манерою супротивника. — Видно добре виховану людину, — казали скрізь. Він мав успіх. Йому аплодували. Та вже кілька хвилин якийсь дивній гомін, що долинав згори, турбував глядачів. Чути було тупіт і гучний сміх. Ті двісті запрошених, що не змогли зійти вниз у підвал, розважались, очевидно, по-своєму. На вузеньких кручених сходах скупчилось щось із п’ятдесят гостей. Внизу ставало нестерпно душно. Розлягалися крики: — Відчиніть двері! — Пити! Той самий жартун зіпнув, заглушаючи гомін розмов: — Кому оршаду, лимонаду, пива! Ріваль з’явився з почервонілим обличчям, у своєму фехтувальному костюмі. — Зараз накажу принести чого-небудь прохолодного, — сказав він. І він побіг до сходів. Проте добутись до горішнього поверху було ніяк. Легше було проломити стелю, ніж пробитись крізь людську стіну, що утворилась на сходах. — Передайте морозива для дам! — кричав Ріваль. Голосів з п’ятдесят підхопило: — Морозива! Нарешті з’явилася таця. Але на ній стояли тільки порожні склянки, бо морозиво було перехоплено по дорозі. Чийсь дужий голос ревнув: — Ми задихаємось тут! Кінчаймо швидше та ходімо! Ще чийсь голос крикнув: — Збір! І вся публіка, задихаючись, але все ж таки весело, підхопила: — Збір!.. Збір!.. Збір!.. Тоді шість дам почали обходити ряди; чути було, як тихо дзвенить срібло, падаючи в торбинки. Дю Руа називав пані Вальтер знаменитостей. Це були світські люди, журналісти, співробітники солідних старих газет, які дивились на «Французьке життя» зневажливо, зі стриманою обережністю, що походила з їхнього великого досвіду. Адже вони бачили загибель уже стількох подібних політико-фінансових листків, породжених якою-небудь підозрілою комбінацією і зруйнованих падінням чергового міністерства. Були тут також художники та скульптори, що здебільшого захоплюються спортом, один поет-академік, — на нього звертали увагу всі,— два музиканти та багато благородних іноземців; їх імена Дю Руа супроводив скороченням «прото…» (це мало означати «протобестія»), за прикладом, як він казав, англійців, що пишуть на своїх картках «еск» ^[17]. Хтось крикнув: — Добрий день, дорогий друже! Це був граф де Водрек. Попросивши вибачення у дам, Дю Руа пішов потиснути йому руку. Вернувшись, він заявив: — Він чудовий, Водрек. Як почувається в ньому порода! Пані Вальтер промовчала. Вона почувала себе трохи втомленою, і її груди важко здіймались при кожному віддиху; це привертало увагу Дю Руа. Час од часу він ловив погляд «патронші» — турботний, несміливий погляд, що спинявся на ньому і відразу ж тікав. І він сказав собі: «Так, так, так… Невже ж я розворушив і цю?» Збирачки скінчили свій обхід. їхні торбинки були повні срібла та золота. А на естраді вивісили новий плакат із написом: «Колосальний сюрприз». Члени жюрі знову посідали на свої місця. Всі чекали. Вийшли дві жінки зі шпагами в руках, у фехтувальних костюмах — темному трико, дуже коротких, вище колін, спідницях, і в пластронах, які так напинались на грудях, що змушували тримати високо голову. Обидві були гарні й молоді. Вони усміхалися й кланялись публіці. їм довго аплодували. Вони стали в позицію під веселий гомін та грайливий сміх глядачів. На устах суддів застигла привітна усмішка, вони відмічали удари тихеньким «браво». Публіка була в захваті від цього двобою, і вона дала це відчути змагальницям, що запалювали бажання в чоловіків і збуджували в жінок природну пристрасть парижанок до трохи ризикованих жартів, до сумнівної елегантності, до фальшивої краси та грації, до кафешантанних співачок і опереткових куплетів. Щоразу, коли котрась із них робила випад, у залі здіймався веселий гомін. Роти розкривались, очі розплющувались ширше, дивлячись на ту, що стояла спиною до залу… досить огрядною спиною; — і дивились ті очі здебільшого не на рух її шпаги… Змагальницям шалено плескали. Далі відбулось змагання на шаблях, але ніхто вже не дивився на нього, бо всю увагу захопило те, що діялось нагорі. Протягом кількох хвилин там було чути гуркіт від пересування меблів, що їх тягли по паркету, немов вибираючись з помешкання. Потім раптом крізь стелю полинули звуки піаніно і виразно почувся ритмічний стукіт ніг у такт музиці. Гості, що були нагорі, влаштували собі бал, аби компенсувати те, що вони нічого не бачили. Серед публіки в фехтувальному залі спочатку знявся гучний регіт, потім жінкам закортіло танцювати, вони перестали цікавитись тим, що відбувалось на естраді, і почали розмовляти вголос. Ідея балу, організованого тими, хто спізнився, здалась утішною. їм, напевно, весело! Багато кому захотілось бути нагорі. Та ось вийшли два нових бійці. Вони вклонились один одному і стали в позицію з таким рішучим виглядом, що всі глядачі прикипіли до них очима. Вони робили випади й випростовувались з гнучкою зграбністю, з розрахованою силою, з такою впевненістю, з такими стриманими жестами, з такою коректністю й почуттям міри в змаганні, що нетямуща юрба здивувалась і захопилася. їх спокійна швидкість, їх обережна спритність, їх швидкі рухи, такі точні, що здавались повільними, чарували всіх вишуканою досконалістю. Публіка відчула: перед нею — щось гарне й рідкісне, і двоє митців своєї справи показують найкраще — всю ту майстерність, хитрість, теоретичні знання та фізичну вправність, яка тільки можлива для двох фахівців найвищого класу. Ніхто вже не розмовляв — усі задивились на фехтувальників. Потім, коли вони, після останнього удару шпагою, потиснули один одному руки, — в залі залунали крики «ура». Тупотіли ногами, ревіли. Усі вже знали їхні імена: це були Сержан і Равіньяк. Всіх пойняв войовничий настрій. Чоловіки дивились на своїх сусідів з бажанням сперечатись. Яка-небудь усмішка могла б спричинитися до виклику на дуель. Ті, що ніколи не держали у руці шпаги, робили паличками рухи нападу та парирування. Але юрба стала потроху пробиватись нагору вузенькими сходами. Нерешті можна буде напитись! Яке ж виникло обурення, коли виявилось, що організатори балу випили і з’їли все, що було в буфеті та й пішли собі, заявивши, що це нечесно — запросити двісті осіб і нічого їм не показати. Не залишилось жодного тістечка, жодної краплі шампанського, сиропу або пива, жодного фрукта — нічогісінько. Вони пограбували, спустошили, знищили все. Почали розпитувати подробиці у слуг, що вдавали із себе сумних, а самі насилу стримували сміх. — Дами накинулися на їжу ще пожадливіше за чоловіків, — казали вони. — Вони так їли й пили, що, мабуть, похворіють. Можна було подумати, що це розповіді очевидців про сплюндрування міста, захопленого ворогами. Отже, довелося розходитись. Чоловіки жалкували за двадцятьма франками пожертви: їх обурювало те, що гості нагорі побенкетували, нічого не заплативши. Дами-патронеси зібрали понад три тисячі франків. Після оплати витрат для сиріт шостої округи залишилось двісті двадцять франків. Дю Руа, що супроводив родину Вальтерів, дочекався свого ландо. Дорогою, сидячи проти патронші, він іще раз зустрівся з її ласкавим непевним поглядом, що здавався стурбованим. Він подумав: «Чорт, здається, клює!»—і всміхнувся на думку, що він справді має успіх у жінок, бо пані де Марель, після того, як вони знову покохалися, любила його, здавалось, безтямно. Він повернувся додому в чудовому настрої. Мадлен чекала його у вітальні. — У мене є новини, — сказала вона. — Справа з Марокко ускладнюється. Можливо, що Франція вирядить туди через кілька місяців війська. В усякому разі, з цього скористаються, аби скинути міністерство, а Ларош захопить при цій нагоді портфель міністра закордонних справ. Дю Руа, щоб подратувати дружину, удав, ніби він аж ніяк не вірить. Тільки божевільні могли б повторити те туніське безглуздя. Але вона нетерпляче знизала плечима: — А я тобі кажу, що так! Кажу, що так! Хіба ти не розумієш, що це для них величезна грошова справа? В наш час, любий мій, про всі політичні комбінації слід говорити — не «шукайте жінку», а «шукайте вигоду». Він пробурмотів: «Справді?» — зневажливо, щоб підбурити Мадлен. Вона мовила майже сердито: — Ну, ти наївний, як Форестьє! Вона хотіла образити його і сподівалась вибуху гніву. Але він усміхнувся і відказав: — Як той рогоносець Форестье? Це вразило її, вона прошепотіла: — О Жорж! А він провадив, зухвало й глузливо: — Ну, що? Хіба ти не призналась тоді, ввечері, що Форестьє був рогоносцем? І він додав тоном глибокого співчуття: «Бідолаха!» Мадлен повернулась до нього спиною, не вважаючи за потрібне відповідати; помовчавши хвилинку, вона заявила: — У вівторок у нас будуть гості: пані Ларош-Магьє прийде на обід з віконтесою де Персмюр. Може, ти запросиш Ріваля і Норбера де Варена? А я завтра зайду до пані Вальтер і пані Марель. Можливо, що прийде також пані Ріссолен. З якого часу вона зав’язувала нові знайомства, використовуючи політичний вплив свого чоловіка, щоб затягти до себе, волею чи неволею, жінок тих сенаторів і депутатів, які потребували підтримки «Французького життя»? Дю Руа відповів: — Чудово. Ріваля й Норбера я беру на себе. Він був задоволений і потирав руки: тепер у нього є чим дошкуляти дружині і заспокоювати невиразну досаду, непевні гризучі ревнощі, що зародилися в ньому після їхньої прогулянки до Булонського Лісу. Кожного разу, коли він говоритиме про Форестьє, то називатиме його рогоносцем. Він добре розумів, що це примусить, кінець кінцем, Мадлен розлютитися. І разів з десять протягом цього вечора Жорж ухитрився згадати з добродушною іронією «того рогоносця Форестьє». Він уже не гнівався на померлого; він мстився за нього. Мадлен вдавала, що не чує, і сиділа проти нього з байдужою усмішкою на устах. Другого дня, згадавши, що вона збирається запросити пані Вальтер, Дю Руа, вирішив випередити її, щоб застати патроншу на самоті і перевірити, чи вона справді цікавиться ним. Це його тішило й лестило. До того ж… чому й ні… Коли це можливо?.. Він з’явився на бульвар Мальзерб о другій пополудні. Його провели до вітальні. Там довелось почекати. Пані Вальтер вийшла і простягла руку гостеві в щасливому пориві: — Який добрий вітер вас заніс сюди? — Не вітер, а бажання побачити вас. Мене привела до вас якась сила, не знаю навіщо, бо мені нема чого сказати вам. Я прийшов — от і все. Чи пробачите ви мені цей ранній візит і мою щирість? Він говорив це галантно й жартівливо, з усмішкою на губах і поважністю в голосі. Пані Вальтер була здивована і пробурмотіла, трохи зашарівшись: — Та я… справді… я нічого не розумію… Ви мене дивуєте. — Це освідчення у веселому тоні, щоб ви не злякались, — вів далі Дю Руа. Вони сіли поруч. Вона спробувала обернути все на жарт: — Отже, це… серйозне освідчення? — Звичайно. Вже давно хотів я зробити це, дуже давно. Але я не зважувався. Кажуть, ви така сувора, така неприступна… Пані Вальтер уже опанувала себе й спитала: — Чому ж ви обрали саме цей день? — Не знаю, — відповів він і, стишивши голос, додав: — А краще сказати, тому, що я від учора тільки про вас і думаю. Вона прошепотіла, раптом збліднувши: — Ну, годі жартувати, поговоримо про що-небудь інше. Але Дю Руа упав перед нею навколішки так несподівано, що вона злякалась. Вона спробувала підвестись; однак він силоміць тримав її на стільці, охопивши за стан. — Так, це правда — я вас кохаю шалено, вже давно! — пристрасно вигукнув він. — Не відповідайте мені. Нічого не вдієш, я збожеволів! Я кохаю вас… О якби ви знали, як я вас кохаю!.. Вона задихалась, здригалась, хотіла щось сказати, але не могла вимовити ні слова. Вона відштовхувала його обома руками, схопила його за чуприну, щоб не дати наблизитись його устам до її уст. Швидко повертаючи голову то вправо, то вліво, вона заплющила очі, щоб не бачити його. Він торкався її тіла крізь сукню, стискував, обмацував її; а вона знемагала під цими грубими й міцними пестощами. Він нараз підвівся і хотів обняти її, але вона випручалась на мить, відхилившись назад, і кинулась бігти від крісла до крісла. Переслідувати її, на думку Дю Руа було смішно, і він упав на стілець, затуливши обличчя руками, удаючи конвульсивне ридання. Потім він схопився, крикнув: «Прощайте, прощайте!» — і вибіг з вітальні. В передпокої він спокійно взяв у слуги свою паличку і вийшов на вулицю, кажучи собі: — Слово честі, здається, клюнуло. І він зайшов на телеграф, щоб надіслати телеграму Клотільді, призначаючи їй побачення на завтра. Повернувшись додому в звичайний час, він сказав дружині: — Ну, то прийдуть твої гості на обід? — Так, тільки пані Вальтер не знає ще, чи вона буде вільна, — відповіла Мадлен. — Вона вагається; говорила не знати що про якийсь моральний обов’язок, про сумління. Взагалі вона здалась мені дуже кумедною. Проте я сподіваюсь, що вона все ж таки прийде. Жорж знизав плечима: — Звичайно, прийде. Проте він не був упевнений у цьому і турбувався аж до призначеного для обіду дня. Вранці Мадлен одібрала від пані Вальтер коротеньку записку: «Мені пощастило звільнитись, і я буду у вас. Але мій чоловік не зможе прийти зі мною». Дю Руа подумав: «Я вчинив слушно, не пішовши туди більше. От вона й заспокоїлась. Увага!» Усе ж таки він чекав її не без хвилювання. Вона ввійшла дуже спокійна, трохи холодна, гордовита. Він прикинувся дуже смирним, дуже скромним і покірним. Пані Ларош-Матьє і пані Ріссолен поприходили з чоловіками. Віконтеса де Персмюр почала розмову про світські новини. Пані де Марель була чарівна в своєму оригінальному вбранні — жовтий з чорним іспанський костюм чудово облягав її тонкий стан, високі груди та повні руки і надавав завзятого виразу її пташиній голівці. Дю Руа зайняв місце ліворуч од пані Вальтер і розмовляв з нею протягом обіду з підкресленою шанобливістю тільки про серйозні речі. Час од часу він дивився на Клотільду. «Звичайно, вона вродливіша й свіжіша», — думав він. Потім його погляд зупинився на дружині, що теж здавалась йому непоганою, хоч він усе ще почував до неї глибоко прихований, затятий і лютий гнів. Проте патронша збуджувала його трудністю перемоги та новизною, яка завжди так вабить чоловіків. Вона зібралась додому рано. — Я вас проведу, — сказав Дю Руа. Вона відмовлялась. Він наполягав: — Чому ви не хочете? Ви мене дим дуже образите. Не примушуйте мене думати, що ви мені не простили. Ви ж бачите, який я спокійний. — Ви не можете покинути своїх гостей, — відказала вона. — Нічого, я вийду хвилин на двадцять, — усміхнувшись, мовив Дю Руа. — Ніхто навіть не помітить. Якщо ви відмовитесь, то вразите мене цим в саме серце. — Гаразд, я згодна, — прошепотіла вона. Тільки-но вони сіли в екіпаж, він схопив її руку й палко поцілував. — Я кохаю вас, я кохаю вас! Дозвольте мені казати це. Я не торкнусь вас. Я хочу тільки повторювати вам, що я кохаю вас. — О… після того, що ви мені обіцяли… Це недобре… недобре… — белькотіла вона. Він удав, що робить над собою зусилля, і мовив стриманим голосом: — Бачите, як я володію собою. А проте… Дозвольте мені тільки казати це… я вас кохаю… Дозвольте повторювати це вам щодня… Так, дозвольте мені приходити до вас і ставати перед вами навколішки на п’ять хвилин, щоб сказати ці три слова, дивлячись на ваше кохане обличчя. Вона не забрала в нього руки і відповіла, задихаючись: — Ні, я не можу, не хочу! Подумайте про те, що почнуть говорити, щб подумають слуги, мої дочки!.. Ні, ні, це неможливо… — Я не можу більше жити, якщо не бачитиму вас! — провадив він. — Чи це буде у вас, чи десь-інде — але я повинен вас бачити, хоча б на хвилину щодня, аби торкнутися вашої руки, дихати повітрям, тим самим повітрям, яким дихаєте ви, милуватися лініями вашого тіла, вашими чудовими великими очима, що зводять мене з розуму. Вона слухала, тремтячи, цю банальну музику кохання і белькотала, затинаючись: — Ні… ні… це неможливо. Мовчіть! Він казав їй тихенько на вухо, розуміючи, що цю простушку треба прибрати до рук поступово, що слід добиватись у неї побачення — спочатку, де вона схоче, а потім — де схоче він. — Слухайте… так треба… я вас побачу… я чекатиму перед вашими дверима… як жебрак… Якщо ви не вийдете, я зайду до вас… Але я побачу вас… побачу вас… завтра… Вона повторювала: — Ні, ні, не приходьте! Я вас не прийму. Подумайте про моїх дочок. — Тоді скажіть мені, де я вас зустріну… на вулиці… байдуже, де… тоді, коли ви самі схочете… аби тільки побачити вас… Я вклонюсь вам… скажу: «Я кохаю вас!»—і піду геть. Зовсім розгубившись, пані Вальтер вагалась. І коли карета під’їздила до воріт її будинку, вона швиденько шепнула: — Гаразд, я прийду до церкви святої Трійці завтра о пів на четверту. Зійшовши, вона крикнула кучерові: — Відвезіть пана Дю Руа додому! Коли він повернувся, Мадлен спитала його: — Де це ти був? Він відповів напівголосно: — Я ходив на телеграф, щоб послати термінову телеграму. Підійшла пані де Марель. — Ви проведете мене додому, Любий друже? — мовила вона. — Ви ж знаєте, що я ходжу так далеко обідати тільки з цією умовою! Потім звернулась до Мадлен: — Ти не ревнуєш? Пані Дю Руа відповіла поволі: — Ні, не дуже. Гості розходились. Пані Ларош-Матьє мала вигляд провінційної покоївки. Це була дочка якогось нотаря, і Ларош одружився з нею, коли ще був тільки незначним адвокатом. Пані Ріссолен, стара й претензійна, скидалась на колишню акушерку, що здобула освіту в читальнях. Віконтеса де Персмюр дивилась на них згорда. Її «біла лапка» з відразою торкалась цих вульгарних рук. Клотільда, загорнувшись у мереживну мантілью, сказала Мадлен, прощаючись при виході: — Твій обід був чудовий. Ти матимеш незабаром найперший у Парижі політичний салон. Залишившись удвох із Жоржем, вона міцно обняла його: — О мій дорогий Любий друже, я кохаю тебе з кожним днем більше й більше! Екіпаж, що віз їх, гойдався, немов корабель. — У нашій кімнаті краще, — сказала Клотільда. — О, звичайно! — відповів Жорж. Але думав він про пані Вальтер. IV

Дата добавления: 2015-06-04