Annotation 12 страница

Жорж Дюруа погано спав уночі,— так муляло його бажання побачити свій нарис у газеті. Ледве розвиднілось, він був уже на ногах і блукав по вулиці,— куди раніше, ніж рознощики починають бігати з газетами від кіоска до кіоска. Тоді він побравсь аж до Сен-Лазарського вокзалу, бо добре знав, що «Французьке життя» потрапить туди перше, ніж до його кварталу. Однак і туди прийшов завчасу. Чекаючи, міряв тротуар сягнистими кроками. Він побачив продавщицю, яка відчинила свою засклену крамничку; потім помітив чоловіка, що ніс на голові купу великих згорнутих аркушів. Кинувся до нього, але це були «Фігаро», «Жіль Блаз», «Галл», «Новини дня» та ще дві-три ранкові газети; «Французького життя» не було. Страх пойняв його. А що, коли відклали «Спогади африканського стрільця» на завтра, або ж коли випадком, в останню хвилину, нарис не сподобався старому Вальтерові? Повертаючись до кіоска, Дюруа побачив, що газету вже продають, а він і не помітив, як її принесли. Підбіг, кинув три су, розгорнув газету і переглянув заголовки на першій сторінці. Нічого! Серце в Дюруа закалатало; він перегорнув сторінку і з невимовним хвилюванням прочитав унизу шпальти великими літерами: «Жорж Дюруа». Є! Яка радість! Він ішов, ні про що не думаючи, з газетою в руці, в капелюху набакир, йому хотілось спиняти перехожих і казати їм: «Купуйте цю газету, купуйте! Тут є мій нарис». Він ладен був крикнути на все горло, як кричать вечорами на бульварах: «Читайте «Французьке життя», читайте нарис Жоржа Дюруа «Спогади африканського стрільця»! І раптом йому забаглося самому перечитати цей нарис, перечитати десь у людному місці, щоб усі бачили. Він почав шукати кафе, де були б уже відвідувачі. Ходиі довго. Нарешті вмостився у якогось виноторговця, де вже було досить людно, і замовив рому, так само, як замовив би абсенту, не думаючи про ранній час. Тоді крикнув: — Гарсоне, дайте мені «Французьке життя»! Чоловік у білому фартуху підбіг до нього: — У нас нема цієї газети, пане, ми одержуємо тільки! «Поклик», «Вік», «Ліхтар» і «Паризький листок»… Дюруа сказав обурено й зневажливо: — Оце так крамниця! Тоді підіть купіть мені. Гарсон побіг і приніс газету. Дюруа став читати свій нарис. Він кілька разів промовив уголос: «Дуже добре, дуже добре!» — щоб сусіди звернули увагу і поцікавились, що там є, в отій газеті. Потім, виходячи, залишив її на столику. Господар помітив це і покликав його: — Пане, пане, ви забули газету! Дюруа відповів: — Залишаю її вам, я вже прочитав. До речі, там сьогодні є дуже цікавий нарис. Він не сказав, який саме нарис, але побачив — один із відвідувачів узяв «Французьке життя» зі столика. «Що ж мені тепер робити?» — подумав Дюруа і вирішив піти в свою контору, одержати місячну платню й заявити про те, що не працюватиме там більше. Він наперед уже тремтів від утіхи, уявляючи собі обличчя начальника й товаришів по службі. Особливо тішила його думка про те, як сторопіє начальник. Він прямував поволі, щоб не прийти раніше, ніж о пів на десяту, бо каса відчинялась тільки о десятій. Контора, де працював Дюруа, містилась у великій темній кімнаті — взимку газ горів тут мало не цілий день. Вона виходила у вузький двір, напроти інших контор. У цій кімнаті сиділо восьмеро службовців та ще заступник начальника в кутку, за параваном. Дюруа спершу пішов по свої сто вісімнадцять франків двадцять п’ять сантимів, що лежали в жовтому конверті у шухляді касира, а потім з виглядом переможця вступив у простору робочу кімнату, де провів стільки днів. Щойно він увійшов, його покликав заступник начальника пан Потель: — А, це ви, пане Дюруа? Начальник уже кілька разів питав про вас. Ви ж знаєте, що він не дозволяє хворіти два дні поспіль без довідки від лікаря. Дюруа, що стояв посеред контори, готуючи свій ефектний виступ, голосно відповів: — А мені начхати на це, от що! Між службовцями пройшов рух подиву: розгублене обличчя пана Потеля виринуло поверх паравану, за яким він сидів, немов у ящику. Він ховавсь там від протягів, яких страшенно боявся, бо хворів на ревматизм. Він тільки зробив у папері дві дірочки, щоб пильнувати своїх підлеглих. Чути було, як муха пролетить. Нарешті заступник нерішуче спитав: — Що ви сказали? — Я сказав, що мені начхати на це. Я прийшов сьогодні тільки для того, щоб подати у відставку. Я став співробітником «Французького життя», одержуватиму п’ятсот франків на місяць, плюс гонорар від рядка. Я навіть дебютував уже цього ранку. Він хотів розтягти насолоду, але не міг утриматись — виклав усе відразу. А втім, ефект був надзвичайний. Всі закам’яніли. Тоді Дюруа заявив: — Я попереджу пана Пертюї, а потім прийду попрощатися з вами. Не встиг він увійти до начальника, як той закричав: — А, це ви! Вам відомо, що я не допущу… Дюруа урвав його на слові: — Не варто так репетувати… Пан Пертюї був товстун, червоний, мов півнячий гребінь; він аж захлинувся від подиву. А Дюруа повів далі: — Досить із мене вашої лавочки! Цього ранку я дебютував у газеті, де мене чекає чудове становище. Моє шанування. І він вийшов. Він помстився. Він справді зайшов потиснути руки своїм колегам, які ледве зважувалися розмовляти з ним, боячись скомпрометувати себе, бо чули крізь непричинені двері його розмову з начальником. Дюруа знову опинився на вулиці з платнею в кишені. Він дозволив собі добрячий сніданок у пристойному недорогому ресторані; потім знову купив і залишив на столику «Французьке життя». Зайшов у кілька крамниць, де накупив різних дрібниць, аби тільки відіслати їх до себе та сказати своє ім'я — Жорж Дюруа. Він додавав: — Я — співробітник «Французького життя». Він називав вулицю й номер будинку, не забуваючи попередити: — Залиште це у консьєржа. А що в нього був іще час, то він зайшов у моментальну літографію, де візитні картки виготовлялися на очах у клієнтів, і замовив аж сотню карток, на яких під прізвищем було зазначено його нове звання. Потім він подався до редакції. Форестьє зустрів його холодно, як зустрічають підлеглих. — А, це ти! Дуже добре. В мене якраз є діло для тебе. Почекай хвилин десять — я закінчу свою роботу. І він знову взявся до початого ним листа. По другий бік великого стола якийсь чоловік, дуже блідий, обрезклий, товстелезний, лисий, з зовсім білим блискучим черепом, писав, ухнюпивши носа в папір, бо був надзвичайно короткозорий. Форестьє спитав його: — Слухай, Сен-Потене, о котрій годині ти підеш брати інтерв’ю у тих панів? — О четвертій. — Візьмеш з собою нашого молодого колегу — Дюруа, розкриєш перед ним фахові секрети. — Гаразд. Далі, обернувшись до свого приятеля, Форестьє докинув: — Ти приніс продовження нарису про Алжір? Початок мав великий успіх. Дюруа зніяковів і пробурмотів: — Ні, я гадав, що встигну після полудня… У мене була сила-силенна справ… я не міг… Форестьє невдоволено знизав плечима: — Коли ти й далі працюватимеш неакуратно, то зіпсуєш собі кар’єру, от що. Старий Вальтер розраховував на твій нарис. Я йому скажу, що він буде готовий завтра. Коли ти думаєш, що можна нічого не робити і одержувати гроші, то помиляєшся. Помовчавши, він додав: — Треба ж кувати залізо, доки гаряче, сто чортів! Сен-Потен підвівся: — Я готовий, — мовив він. Тоді Форестьє відхилився на спинку стільця, прибрав майже урочисту позу, щоб дати інструкції, і сказав, обернувшись до Дюруа: — Так от. У нас в Парижі вже два дні перебуває китайський генерал Лі Ченгфу, що спинився в «Континен-талі», і раджа Тапосаїб Рамадерао-Палі, що спинився в «Брістолі». Ви візьмете у них інтерв’ю. Він звернувся до Сен-Потена: — Не забудь же головних пунктів, що я тобі зазначив. Запитай генерала й раджу, якої вони думки про англійські інтриги та про їхні надії на втручання Європи, зокрема Франції. Він замовк, потім докинув, не дивлячись ні на кого: — Нашим читачам буде дуже цікаво дізнатись, що саме думають у Китаї та в Індії про ці питання, які так хвилюють зараз громадську думку. Далі мовив уже до Дюруа: — Придивляйся, як Сен-Потен візьметься за це, — він чудовий репортер, — і постарайся навчитись вивідувати в людини все за п’ять хвилин. І він знову почав поважно писати, з видимим бажанням визначити дистанцію, показати місце своєму колишньому товаришеві й новому співробітникові. Вийшовши з кімнати, Сен-Потен засміявся і сказав Дюруа: — От блазень! Він кривляється навіть перед нами. Можна справді подумати, що він має нас за своїх читачів. Вони подалися на бульвар, і репортер спитав: — Вип’ємо чого-небудь? — Охоче. Сьогодні така спека! Вони зайшли до кафе і замовили собі холодного пива. Сен-Потен розговорився. Він розповідав про всіх співробітників і про газету, наводячи безліч приголомшливих подробиць. — Патрон? Справжній єврей! А єврея, знаєте, не переробиш. Ну й народ! І він став розказувати про дивовижну скупість патрона скупість, властиву синам Ізраїля, про копійчану ощадливість, про те, як той торгується з усіма, немов із куховаркою, про ганебні знижки, яких Вальтер вимагає і добивається, про всі його лихварські, глитайські риси. — А втім, він славний чолов’яга, ні в що не вірить і всіма крутить. Його газета — офіціозна, католицька, ліберальна, республіканська, орлеаністська — листковий торт для всіх, роздрібна крамничка, заснована тільки для того, щоб підтримувати його біржові операції та всякі оборудки. В цьому він справді маху не дасть, він заробляв мільйони через акціонерні товариства, в яких нема й чотирьох су капіталу. Сен-Потен говорив далі, звертаючись до Дюбуа «любий друже». — І в цього скупія трапляються часом вислови зовсім як у Бальзака. Уявіть собі, я був недавно в його кабінеті разом із отим старим опудалом — Норбером — та отим Дон Кіхотом — Рівалем, і ось приходить Монтелен, наш адміністратор, зі своєю сап’яновою текою під пахвою. І тією текою, що її знає весь Париж. Вальтер підняв ніс і спитав: «Що нового?» Монтелен відповів простодушно: «Я оце заплатив шістнадцять тисяч франків, які ми були винні за папір». Патрон аж підскочив від подиву: «Що ви кажете?» «Я заплатив панові Пріва». «Та ви з глузду з’їхали!» «Чому?» «Чому… чому… чому…» Він зняв окуляри, протер їх. Потім усміхнувся тією кумедною усмішкою, яка розсуває його товсті шоки кожного разу, коли він має сказати щось лукаве чи ущипливе, і мовив глузливо й переконано: «Чому? Тому, що ми могли б дістати на цьому ділі від чотирьох до п’яти тисяч франків знижки». Монтелен, уражений, сказав: «Але ж, пане директор, всі рахунки були правильні, я перевірив їх, і ви їх затвердили…» Тоді патрон, знову споважнівши, заявив: «Не можна бути таким наївним. Знайте, пане Монтелен, що завжди треба нагромаджувати борги, аби потім добиватися знижки». І Сен-Потен додав, кивнувши головою з виглядом знавця: — Що? Хіба це не Бальзак? Дюруа не читав Бальзака, але відповів переконано: — Так, слово честі. Потім репортер говорив про пані Вальтер — ту вгодовану індичку; про Норбера де Варен — того старого невдаху; про Ріваля — ту бліду копію Фервака^[11]. Нарешті, він дійшов і до Форестьє: — Щодо цього, то йому поталанило в шлюбі, та й годі. Дюруа спитав: — А хто така його дружина? — О, це пройда, це хитра штучка. Це коханка одного старого жуїра, на ім’я Водрек, графа де Водрека, що подарував їй посаг і видав її заміж. Дюруа раптом відчув холод, якийсь нервовий дрож і бажання вилаяти, ударити цього балакуна. Проте він тільки спинив його, щоб спитати: — Сен-Потен ^[12] — це ваше справжнє прізвище? Той простодушно відповів: — Ні, мене звуть Тома. Це мене в газеті прозвали Сен-Потеном. Дюруа розплатився за напої й мовив: — Здається, вже досить пізно, а нам треба ще відвідати двох благородних вельмож. Сен-Потен зареготав: — Який ви ще наївний! Невже ви гадаєте, — я отак і побіжу розпитувати того китайця й того індійця, що воня думають про Англію? Нібито я не знаю краще за них, ще саме вони повинні думати для читачів «Французького життя». Я брав інтерв’ю у п’ятисот — ніяк не менше — з них, таких-от китайців, персів, індійців, чілійців, японців та інших. Всі вони відповідають одне й те саме. Мені треба тільки взяти свою замітку про останнього з них і переписати її слово в слово. Змінюється заголовок, ім’я, титули, вік, почет — ото й усього. О, в цьому не слід помилятися, а такі «Фігаро» або «Галл» далися б мені взнаки. Але про це я за п’ять хвилин дізнаюсь від швейцарів у готелях «Континенталь» та «Брістоль». Ми підемо туди пішки, покурюючи сигари. Одержимо п’ять франків за візника. Ось, любий мій, як чинять практичні люди. Дюруа спитав: — За таких умов, мабуть, вигідно бути репортером? Журналіст таємниче відповів: — Так, але ні на чому стільки не заробиш, як на хроніці, що є замаскованою рекламою. Вони підвелися й попрямували по бульвару в напрямиі до церкви Магдаліни. Зненацька Сен-Потен сказав: — Знаєте, якщо у вас є справи, то мені ви не потрібні. Дюруа потиснув йому руку і пішов геть. Думка про те, що ввечері треба писати нарис, не давалй йому спокою, і він почав обмірковувати її. Він добирав ідеї думки, висновки, анекдоти і дістався так аж до кінці Єнісейських Полів, де перехожих було небагато, бо Париж обезлюднів у ці задушливі дні. Пообідавши в ресторанчику на майдані Етуаль, біля Тріумфальної арки, він поволі вернувся пішки додому через зовнішні бульвари і сів до стола працювати. Та тільки-но його погляд упав на великий аркуш білого паперу, як усі думки зникли з голови, немов і самий його мозок вивітрився. Він намагався докупи зібрати уривки спогадів та зафіксувати їх, але вони щезали, щойно він їх відновлював, або ж роїлися роєм, і він не знав, як їх відтворити, в якій формі, з чого почати. Промучившись годину і списавши п’ять аркушів паперу варіантами першої фрази, він сказав собі: «Я ще не досить набив руку в цьому ділі. Мені потрібна ще одна лекція». І він затремтів від нетерпіння на саму згадку про спільну працю з пані Форестьє, передчуваючи довге, інтимне, сердечне й ніжне побачення з нею наодинці. Він швиденько ліг спати, майже боячись тепер братися до роботи, щоб йому часом не пощастило. Другого дня Дюруа устав пізно, бо навмисне відсував цей візит, наперед смакуючи його. Минула вже десята година, коли він подзвонив до приятеля. Слуга відповів: — Пан зайнятий. Дюруа й не подумав, що Форестьє може бути дома. Проте він не відступався: — Скажіть йому, що це я, в терміновій справі. Хвилин через п’ять він входив до кабінету, де провів недавно такий чудовий ранок. У тому кріслі, де вчора сидів він, умостився Форестьє, в халаті, пантофлях, англійській шапочці; він писав, а його дружина, в тому ж самому білому пеньюарі, стояла, спершись ліктем на камін, з цигаркою в роті, і диктувала. Дюруа промимрив, спинившись на порозі: — Перепрошую, що потурбував вас. Його приятель, обернувши до нього сердите обличчя, пробурчав: — Ну, чого тобі треба? Кажи швидше — ми не можемо гаяти часу. Дюруа, геть знітившись, пробелькотів: — Та ні, нічого, іще раз вибачайте… Але Форестьє розлютився: — Сто чортів! Ну, то кажи вже! Адже ти вдерся сюди не для того, щоб тільки привітатися з нами? Годі Дюруа, дуже схвильований, наважився: — Ні… ось… річ у тому… у мене все ще не виходить той нарис… а ти був… ви були такі… такі… ласкаві того разу… що я сподівавсь… що я насмілився прийти… Форестьє перебив його: — Та ти, далебі, глузуєш із людей! Гадаєш, що я працюватиму за тебе, а тобі лишиться тільки ходити до каси наприкінці місяця? Бач, який спритник! Молода жінка курила далі, не кажучи й слова, та все посміхалася загадковою усмішкою, схожою на машкару чемності, за якою чаїться іронія. А Дюруа, спалахнувши, белькотав: — Вибачте… я гадав… я думав… Нараз голос його зміцнів, і він сказав: — Прошу ласкаво пробачити мені, пані; я щиро дякую за той чудовий нарис, який ви за мене написали вчора. Він уклонився, сказав Шарлеві: «Я буду в редакції о третій», — і вийшов. По дорозі додому він бурчав: — Гаразд, я напишу його сам, і вони побачать… Вернувшись, Дюруа одразу ж сів писати; гнів підбурював його. Він повів далі інтригу, яку розпочала нані Форестьв, нагромаджував деталі в дусі бульварного роману — неймовірні пригоди і пишномовні описи в незграбному стилі гімназиста та в унтер-офіцерських висловах. Через годину він дописав нарис, що скидався на якусь безглузду мішанину, і впевнено поніс його до «Французького життя». Першим, кого він зустрів, був Сен-Потен, що міцно, наче спільникові, потиснув йому руку й спитав: — Читали мою розмову з китайцем та індійцем? Кумедно, авжеж? Увесь Париж зацікавився цим. А я й кінчика їхнього носа не бачив. Дюруа нічого ще не читав, він узяв газету й переглянув довгий допис під назвою: «Індія і Китай», тим часом як репортер показував йому й підкреслював найцікавішу місця. Прийшов Форестьє, заспаний, заклопотаний, з діловим виглядом. — А, гаразд, ви мені обидва потрібні. І він дав їм вказівки про ряд політичних інформацій, треба було здобути на вечір. Дюруа поклав перед ним нарис: — Ось продовження статті про Алжір. — Чудово, давай сюди: я зараз віднесу патронові. Розмова на цьому скінчилась. Сен-Потен потяг свого нового колегу за собою, і, коли вони опинились у коридорі, сказав: — Ви вже ходили до каси? — Ні. Навіщо? — Навіщо? Щоб одержати гроші. Бачите, платню завжди слід брати за місяць наперед. Ніхто не знає, що може статись. — Та… я нічого не маю проти. — Я зараз познайомлю вас із касиром. Він не протестуватиме. Тут добре платять. Дюруа пішов і одержав свої двісті франків, плюс двадцять вісім франків за вчорашній нарис; разом із рештою платні, яку йому видали в конторі, це становило триста сорок франків. Таких грошей у нього ще ніколи не було, і йому здавалось, що він розбагатів надовго. Потім Сен-Потен повів його в редакції чотирьох-п’яти газет-конкурентів, сподіваючись, що інформації, які йому доручили зібрати, там уже відомі і що він зуміє вивідати їх завдяки своїй спритності. Увечері Дюруа, не маючи більше що робити, надумав зайти до «Фолі-Бержер» і, набравшися зваги, підійшов до контролера: — Я Жорж Дюруа, співробітник «Французького життя». Я приходив сюди недавно з паном Форестьє, і він обіцяв дістати мені перепустку. Не знаю, чи не забув він. Подивились у якийсь список. Його імені там не було. Проте контролер, дуже люб’язний чоловік, сказав: — Проходьте, пане, і зверніться самі до директора; він, напевно, задовольнить ваше прохання. Дюруа увійшов і майже відразу зустрів Рашель, ту жінку, з якою він спізнався тут першого вечора. Вона під ступилася до нього. — Добрій день, котику. Як ся маєш? — Якнайкраще, а ти? — Непогано. Знаєш, з того дня ти мені вже двічі снився. Потішений Дюруа усміхнувся: — Он як! Що ж це значить? — Це значить, що ти мені сподобався, дурнику, і що ми можемо повторити, коли ти захочеш. — А сьогодні що ти скажеш? — Залюбки. — Так… але послухай… — Він завагався, трохи зніяковівши від свого наміру. — Цього разу в мене ні сантима: я був у клубі і програвся дощенту. Вона глянула йому пильно в вічі, почуваючи брехню інстинктом бувалої повії, що звикла до облудництва та гендлярських викрутів чоловіків, і мовила: — Жартун! Знаєш, це негаразд — так зі мною поводитись. Дюруа збентежено всміхнувся: — Коли хочеш — десять франків, це все, що в мене є. Вона прошепотіла з безкорисливістю куртизанки, що задовольняє свою примху: — Байдуже, любчику, я хочу тільки тебе. І, підвівши зачаровані очі на вуса молодого чоловіка, вона взяла його під руку й закохано схилилась на неї: — Вип’ємо спочатку гренадину. А потім погуляємо трохи. Мені хотілося б піти з тобою до Опери, щоб показати тебе. А додому доберемось раненько, правда ж? Дюруа проспав допізна в цієї жінки. Був уже ясний день, коли він вийшов, і ту ж мить йому спало на думку купити «Французьке життя». Він розгорнув газету тремтячою рукою; його нарису не було, і він довго стояв на тротуарі, з тривогою переглядаючи друковані шпальти, сподіваючись знайти нарешті те, чого шукав. На серце йому враз ліг важкий тягар, бо після втоми любовної ночі ця неприємність видалась йому справжньою катастрофою. Він вернувся додому, ліг і заснув, не роздягаючись. Прийшовши через кілька годин до редакції, Дюруа з’явився до пана Вальтера: — Сьогодні вранці я був дуже здивований, пане, не побачивши в газеті свого другого нарису про Алжір. Директор підвів голову і сухо відповів:' — Я передав ваш нарис вашому другові Форестьє і просив переглянути; він визнав його незадовільним, треба буде переробити. Дюруа вийшов обурений, не сказавши ні слова, і кинувші в кабінет свого товариша. — Чому ти не вмістив сьогодні мого нарису? Журналіст курив цигарку, прихилившись до спинки крісла і поклавши ноги на стіл, забруднюючи каблуками якусь розпочату статтю. Він відповів спокійно, нудним і далеким голосом, що лунав немов із ями: — Він не сподобався патронові, і той доручив мені повернути його тобі, щоб ти зробив наново. Ось він, візьми. І він показав пальцем на розгорнуті аркуші, що лежали під прес-пап’є. Дюруа, зовсім спантеличений, не здобувся на відповідь і мовчки поклав свій нарис до кишені. Форестьє тим часом повів далі: — Сьогодні ти підеш спершу до префектури… Він намітив ряд ділових візитів і зазначив, які саме інформації треба зібрати. Дюруа пішов, так і не знайшовши ущипливого слівця, якого шукав. Другого дня він знову приніс свій нарис. Його знову повернули. Коли нарис був перероблений втретє і його теж не прийняли, Дюруа зрозумів, що надто поквапився, що його кар’єра цілком залежить від Форестьє. Тому він перестав нагадувати про «Спогади африканського стрільця», вирішив бути гнучким і хитрим, коли так треба, і, сподіваючись кращих часів, ретельно виконував свої репортерські обов’язки. Він познайомився з закулісним життям театру та політики, з приймальнями державних діячів і кулуарами Палати депутатів, він вивчив поважні фізіономії міністерських секретарів і похмурі обличчя заспаних швейцарів. Він зайшов у сталі зносини з міністрами, швейцарами, генералами, агентами поліції, князями, сутенерами, куртизанками, послами, єпископами, звідниками, вельможними пройдисвітами, світськими людьми, шулерами, візниками, офіціантами кафе та з багатьма іншими; ставши корисливим і байдужим приятелем усіх цих людей, він на всіх дивився однаково, міряючи їх одною міркою, всім давав ту ж саму ціну, бо він зустрічався з ними щодня й щогодини в однаковою метою й настановою і розмовляв з усіма тільки про те, що цікавило його як репортера. Він порівнював себе з людиною, що перекуштувала одне по одному силу-силенну всяких вин і не відрізняла вже шато-марго від аржантейля. Він незабаром став чудовим репортером, певним у своїх інформаціях, хитрим, метким, спритним — справжнім скарбом для газети, як казав старий Вальтер, що знався на газетних співробітниках. Проте йому платили тільки по десять сантимів за рядок, плюс двісті франків основної плати; а що життя по бульварах, кафе та ресторанах коштує дорого, то він завжди сидів без сантима і впадав у розпач від своїх злиднів. «В чому тут секрет?» — думав він, бачачи, що в декого з його колег повні кишені золота, і марно намагаючись збагнути, яких таємних заходів вони вживають, аби забезпечити собі безбідне існування. Заздрощі гризли його, і йому ввижалися якісь невідомі й підозрілі засоби, важливі послуги, ціла система загальноприйнятої й визнаної контрабанди. Ні, він повинен за всяку ціну розгадати цю таємницю, пристати до мовчазної спілки, приєднатись до товаришів, які ділять здобич без нього. І часто вечорами, дивлячись, як проходять поїзди, він думав про те, як до цього взятись. V

Минуло два місяці; наближався вересень, а швидка кар’єра, про яку мріяв Дюруа, на його думку, щось надто барилася. Найбільше мучила Дюруа жалюгідність його становища, але він не бачив шляхів, якими можна було б вибитись на вершини житейського добробуту. Він почував себе замкнутим, замурованим у своєму скромному фахові репортера. Його цінували, але поводились із ним згорда. Навіть Форестьє, якому він робив силу-силенну послуг, не запрошував його більше на обід, ставився до нього як до підлеглого, хоч і називав його по-приятельському на «ти». Щоправда, вряди-годи Дюруа мав нагоду вмістити яку-небудь статейку; набувши на роботі над хронікою тієї легкості пера і такту, яких йому бракувало, коли він писав свій другий нарис про Алжір, він уже не боявся, що його злободенних заміток можуть не прийняти. Але від цього до фейлетонів на вільну тему або самостійних політичних дописів була така ж відстань, як від візника до пана, що сам правує кіньми на алеях Булонського Лісу. А найбільше принижувало Дюруа те, що двері світського товариства були для нього зачинені, що його ніде не вважали за рівного, що в нього не було близьких знайомств із жінками, хоч деякі відомі актриси приймали його часом, з корисливою метою, запросто. Зрештою, Дюруа знав із досвіду, що всі вони — від світських дам до останньої актриси — почувають до нього особливий потяг, раптову приязнь; і він з нетерпінням стриноженого скакуна рвався назустріч тій, від якої могло залежати його майбутнє. Не раз уже збирався він відвідати пані Форестьє, але згадка про останню принизливу зустріч спиняла його; опріч того, він чекав, щоб його запросив сам Форестьє. Тоді він згадав про пані де Марель, згадав, що вона просила його заходити, і з’явився до неї якось у вільний час, після полудня. — Я завжди дома до третьої,— сказала вона того дня, коли вони познайомились. Він подзвонив біля дверей о пів на третю. Вона жила на вулиці Верней, на п’ятому поверсі. На дзвоник вийшла молоденька розпатлана покоївка і сказала: — Так, пані вдома, але не знаю, чи вона встала. І розчинила навстіж замкнені двері до вітальні. Дюруа ввійшов. Кімната була величенька, бідно умебльована і якась занехаяна. Вицвілі старі крісла стояли попід стінами, як розставила їх служниця, ні в чому не почувалось дбайливої й ніжної руки господині, що любить затишок. Чотири жалюгідні картини, що зображали човен на річці, корабель на морі, вітряк у долині і дроворуба в лісі, криво висіли посеред чотирьох стін на нерівних мотузках. Видно було, що вони давно вже так висять перед недбайливим оком байдужої господині. Дюруа сів і став ждати. Ждав він довго. Потім двері розчинились, і вбігла пані де Марель, в японському кімоно з рожевого шовку, вишитому золотими краєвидами, блакитними квітками й білими пташками. Вона скрикнула: — Уявіть собі, я була ще в ліжку! Як це мило з вашого боку, що ви зайшли! Я була певна, що ви мене забули. Вона радісним жестом простягла йому обидві руки, і Дюруа, заспокоєний скромним виглядом помешкання, взяв їх і поцілував одну; він бачив, як це зробив колись Норбер де Варен. Пані де Марель запросила його сісти; потім, оглядаючи його з голови до ніг, сказала: — Як ви змінились! У вас куди кращий вигляд. Паризьке життя пішло вам на користь. Ну, розповідайте новини. І вони почали розмовляти, немов давні знайомі, почуваючи, як між ними раптово зароджується симпатія, почуваючи той струмінь довіри, інтимності й приязні, що за п’ять хвилин робить друзями людей однакової вдачі та походження. Зненацька молода жінка, перериваючи розмову, здивовано мовила: — Дивно, що мені так легко з вами. Мені здається, ніби я знаю вас уже років із десять. Ми, напевно, будемо друзями. Хочете? Він відповів: — Звичайно, — а посмішка його сказала ще більше. Вона здавалась йому дуже звабливою в цьому блискучому й м’якому кімоно, не такою витонченою, як її подруга в білому пеньюарі, не такою ніжною, менш делікатною, зате принаднішою й пікантною. Коли він бачив біля себе пані Форестьє з застиглою ласкавою усмішкою, що вабила й спиняла водночас, що немов казала: «Ви мені подобаєтесь» і разом: «Стережіться», — причому справжнього значення цієї усмішки годі було зрозуміти, — йому хотілось упасти до її ніг, цілувати тонке мереживо її корсажа і повільно вдихати тепле, ароматне повітря, що здіймалося з-під нього від грудей. А біля пані де Марель він почував грубіше, певніше бажання, від якого тремтіли його руки, коли під легким шовком вимальовувалось її тіло. Вона розмовляла не замовкаючи, пересипаючи фрази легкими невимушеними дотепами, до яких вона звикла; так робітник, що оволодів потрібним рухом у, здавалося б, важкій роботі, дивує інших своєю спритністю. Дюруа слухав її, думаючи: «Добре було б запам’ятати все це. Можна було б написати чудову хроніку паризького життя, навівши її на розмову про злободенні події». Та ось тихенько, зовсім тихенько постукали в двері, якими ввійшла пані де Марель, і вона крикнула: — Заходь, люба! З’явилась дівчинка, підійшла прямо до Дюруа й подала йому руку. Мати здивовано прошепотіла: — Та це ж справжня перемога! Я не впізнаю її. Дюруа, поцілувавши дитину, посадив її поруч себе почав серйозно, але ласкаво розпитувати, що вона робила, відколи вони не бачились. Вона відповідала тоненьким, немов флейта, голосом, з поважністю дорослої особи. Годинник вибив третю. Дюруа підвівся. — Приходьте частіше, — запрошувала пані де Марель, — ми будемо балакати, як сьогодні, я завжди вам рада. А чому вас не видно у Форестьє? — О, просто так! — відповів він. — У мене було багато роботи. Сподіваюсь, що зустрінемося в них цими днями. І він вийшов із сповненим невиразної надії серцем. Він не сказав Форестьє про ці відвідини. Але наступними днями його не полишав спогад, більше, ніж спогад — якесь відчуття нереальної й невідступної присутності цієї жінки. Йому здавалося, що він забрав з собою часточку її самої — обрис її тіла стояв у нього перед очима, і чари її душі полонили його серце. Її образ не давав йому спокою, як це буває часом після проведених з ким-небудь чудових годин, коли наче підпадаєш під дивну владу — інтимну, невиразну, неспокійну й чарівну своєю таємничістю. Через кілька днів він удруге відвідав пані де Марель. Покоївка провела його до вітальні, і відразу ж з’явилась Лоріна. Вона простягла йому вже не руку, а підставила лобик і сказала: — Мама просила вас почекати. Вона вийде через чверть години, вона ще не одягнена. Я побуду з вами. Дюруа, якого тішила церемонність дівчинки, відповів: — Чудово, панно, мені буде дуже приємно провести з вами чверть години; але попереджаю вас — я зовсім не серйозний і граюсь цілий день: отже, пограймо в кота й мишку. Дівчинка була вражена; потім вона всміхнулася, немов справжня жінка, від цієї вигадки, що трохи шокувала й дивувала її,— і прошепотіла: — Не можна гратися в кімнатах. Дюруа сказав: — Мені це байдуже; я граюся скрізь. Ну, ловіть мене! І він почав бігати навколо стола, заохочуючи дівчинку доганяти його; а вона ходила за ним, усе ще посміхаючись, з ввічливою поблажливістю, простягала часом руку, щоб доторкнутися до нього, проте бігати не наважувалась. Він спинявся, пригинався, а коли вона наближалась дрібним і непевним кроком, підплигував, як бісеня з шабатурки, і вистрибом кидався в другий куток вітальні. Це тішило Лоріну, вона нарешті засміялася, розпалившись, побігла слідком, радісно й боязко скрикуючи, коли їй здавалось, що наздожене його. Дюруа пересував стільці, ставив їх так, щоб не дати їй підступитися, примушував її хвильку крутитись біля одного, потім хапав інший. Тепер Лоріна вже гасала по кімнаті, захоплена грою, і, розпашівшись, по-дитячому щиро й палко тішилась чи обурювалась з кожної витівки, кожного викруту гостя. А коли вона вже думала, що зараз спіймає його, Дюруа схопив її на руки, підкинув до стелі й крикнув: — Мишка! Дівчинка в радісній нестямі дригала ногами, щоб вирватись, і весело сміялася. Пані де Марель увійшла й остовпіла: — Ти ба! Лоріна… Лоріна грається!.. Ви справжній чарівник… Дюруа поставив дівчатко на підлогу, поцілував руку матері, і вони сіли, посадовивши Лоріну посередині. Вони завели розмову; однак дівчинка звичайно така мовчазна, була дуже збуджена і говорила безупинно: довелось вирядити її до дитячої кімнати. Вона послухалась мовчки, пані де Марель стишила голос: — Ви знаєте, у мене є чудовий план, і я подумала про вас. От що: я обідаю щотижня у Форестье і час від часу в свою чергу запрошую їх до ресторану. Я не люблю приймати в себе, я не створена для цього і, зрештою, зовсім не розуміюсь ні на господарстві, ні на кухні, ні на чому іншому. Я люблю богемне життя. Отже, я запрошую їх інколи до ресторану, але це не дуже весело, коли ми тільки втрьох, а мої знайомі їм не компанія. Кажу це, щоб пояснити вам причину цих трохи незвичайних запросин. Адже ви догадуєтесь, що я прошу вас пообідати з нами цієї суботи, в кафе Ріш, о пів на восьму. Ви знаєте, де це? Дюруа з радістю погодився. Пані де Марель казала далі: — Нас буде тільки четверо, якраз дві пари. Для нас, жінок, що не звикли до цього, такі маленькі розваги дуже приємні. На ній була темно-коричнева сукня, що визивно й кокетливо облягала її стан, стегна, груди, плечі і Дюруа відчув якесь невиразне й незбагненне зачудування, майже ніяковість; він дивувався з дисгармонії між цією старанною й вишуканою елегантністю та видимою занедбаністю помешкання, де вона жила. Все, що оповивало її тіло, все, що інтимно й безпосередньо торкалось її плоті, було ніжне й тонке, але те, що було навколо неї, анітрішечки її не турбувало. Він покинув пані де Марель, зберігаючи, як і тим разом, враження її незримої присутності, продовженої в галюцинації його почуттів. І він чекав суботи з дедалі більшим нетерпінням. Узявши знову під заклад чорний фрак, — кошти ще не дозволяли йому купити вечірній костюм, — Дюруа з’явився в ресторан першим, за кілька хвилин до призначеного часу. Його провели на третій поверх, до невеличкого, оббитого червоним, кабінету, єдине вікно якого було обернене на бульвар. На квадратному столі з чотирма приборами лежала біла скатертина, така блискуча, що здавалась лакованою; склянки, срібло, грілки — все це виблискувало, мерехтіло під вогнем дванадцяти свічок у двох високих канделябрах. За вікном видніла велика ясно-зелена пляма — це було листя якогось дерева, осяяного яскравим світлом з окремих кабінетів. Дюруа сів на низенький диван, червоний, як і шпалери на стінах; старі пружини ввігнулись під ним так глибоко, що він ніби провалився в яму. Невиразний гомін сповнював весь цей просторий будинок, — той гомін великих ресторанів, у якому зливаються брязкіт посуду та дзвін срібла, швидкі кроки кельнерів, притлумлені килимами в коридорах, гуркіт одчинюваних на мить дверей, з-за яких вихоплюються звуки всіх цих тісних кімнат, де люди сидять і обідають. Форестьє ввійшов і потиснув йому руку з тією щирою приязню, якої він ніколи не виявляв у редакції «Французького життя». — Наші дами прийдуть разом, — сказав він. — Дуже приємна річ — такі обіди! Потім він оглянув стіл, погасив один із газових ріжків, що ледве блимав, зачинив одну половинку вікна, щоб не було протягу і, вибравши собі затишне місце, мовив: — Мені треба дуже берегтись; цілий місяць було краще, а тепер знову погіршало. Я, мабуть, застудився у вівторок, коли виходив з театру. Двері одчинились, і в супроводі метрдотеля ввійшли обидві дами — під вуалями, тихі, скромні, з тим чарівно-таємничим виглядом, що властивий їм у таких місцях, де кожне сусідство й кожна зустріч трохи страхають. Коли Дюруа привітався з пані Форестьє, вона почала докоряти йому, що він у них не буває, і, всміхнувшися до своєї приятельки, додала: — Так, так, ви віддаєте перевагу пані де Марель, для неї у вас вистачає часу! Потім усі посідали; а коли метрдотель простяг Форестьє карту вин, пані де Марель вигукнула: — Несіть цим панам, що вони схочуть, а нам — тільки замороженого шампанського, звичайно, найкращого, солодкого шампанського, і більше нічого. А коли метрдотель вийшов, вона заявила, збуджено сміючись: — Хочу сьогодні напитись; ми влаштуємо тут бенкет, справжнісінький бенкет. Форестьє, який, здавалось, не чув Гі, спитав: — Ви нічого не матимете, якщо я зачиню вікно? У мене вже кілька днів болить у грудях. — О, будь ласка! Він зачинив другу половинку вікна і сів, заспокоївшись, з повеселілим обличчям. Його дружина мовчала, мовби замислившись; вона втупила очі в стіл і дивилась на келихи з тією загадковою посмішкою, яка, начебто завжди щось обіцяла і ніколи не додержувала обіцянки. Подали остендські устриці — крихітні й жирні, що нагадували маленькі вушка, сховані в черепашках; вони танули в роті, ніби солоні цукерки. Потім, після супу, подали рожеву, як дівоче тіло, форель, і почалася розмова. Говорили спочатку про скандальну пригоду, що наробила галасу — про історію зі світською жінкою, яку приятель її чоловіка застав в окремому кабінеті, де вона вечеряла з іноземним принцем. Форестьє дуже сміявся з цієї пригоди; обидві жінки заявили, що той нескромний базікало — хам і негідник, Дюруа теж був такої думки і голосно мовив, що в цих справах кожен чоловік — чи то дійова особа, чи то повірник, чи то простий свідок — повинен мовчати, як могила. — Життя, далебі, було б чудовим, якби ми могли покладатись на абсолютну обопільну скромність! — додав він. — Часто, дуже часто, майже завжди, жінок і спиняє саме страх, що їхню таємницю буде викрито. І додав, усміхаючись: — Хіба ж неправда? Скільки жінок віддалися б рапто вому бажанню, несподіваній і гострій миттєвій пристрасті любовній фантазії, якби вони не боялись заплатити жахливим скандалом і гіркими слізьми за цю коротку й легеньку мить щастя! Він говорив палко і переконливо, немов обороняв чиюсь справу, свою власну справу, немов казав: «А зо мною нема чого боятись такої небезпеки. Спробуйте — побачите самі». Вони обидві дивились на нього, заохочували його поглядом, вважаючи, що він говорить добре й справедливо, стверджуючи своєю схвальною мовчанкою, що їхня незламна мораль парижанок недовго встояла б, якби вони були певні, що буде збережено таємницю. А Форестьє, що розлігся на дивані, підібгавши під себе одну ногу і заткнувши серветку за жилет, аби не заляпати фрака, раптом промовив з цинічним сміхом скептика: — Слово честі, це так, чого б тільки вони не накоїли, якби були певні, що ніхто не дізнається. Сто чортів! Бідолашні чоловіки! І почалася розмова про кохання. Не визнаючи його за вічне, Дюруа гадав, проте, що воно має бути довгим, має створювати певний зв’язок, ніжну приязнь, довіру. Єднання тіл тільки зміцнює єднання сердець. Але він обурювався болісними ревнощами, драмами, сценами, благаннями та докорами, що майже завжди супроводять розрив. Коли він замовк, пані де Марель зітхнула: — Так, це єдина гарна річ у житті, і ми часто псуємо її своїми нездійсненними вимогами. Пані Форестьє докинула, граючись ножем: — Так… так… добре бути коханою. І здавалося, що її мрія сягає далі, що вона думає про речі, яких не зважується висловити. Нової страви довго не приносили, тож вони присьорбували шампанське та гризли скоринки з круглих хлібчиків. І думка про кохання повільно й владно проймала їхні душі, п’янила їх, як іскристе вино, запалювала кров і туманила розум. Принесли баранячі котлети, соковиті, пухкі, розкладені на густому шарі дрібних головок спаржі. — Оце, либонь, смакота! — вигукнув Форестьє. І вони заходилися їсти — поволі, розкошуючи ніжним м’ясом і жирною, як вершки, городиною. Дюруа вів далі: — Щодо мене, то коли я кохаю жінку, ніщо на світі більше не існує для мене. Він сказав це переконано, захоплюючись думкою про любовну насолоду, раюючи від насолоди гастрономічної. Пані Форестьє прошепотіла з властивим їй байдужим виглядом: — Ні з чим не можна порівняти щастя від першого стискання рук, коли одна рука питає: «Ви кохаєте мене?» — а друга відповідає: «Кохаю тебе». Пані де Марель, яка тільки-но знову випила воднодух келих шампанського, весело сказала, ставлячи його на стіл: — Ну, я не така платонічна. І всі усміхнулись, схвалюючи її слова; очі в усіх заблищали. Форестьє розлігся на дивані, розкинув руки і, спершись на подушки, заговорив серйозним тоном: — Така щирість робить вам честь і доводить, що ви — практична жінка. Але дозвольте спитати, якої думки про це пан де Марель? Вона поволі знизала плечима з безмежною, підкресленою зневагою і мовила, карбуючи кожне слово: — У пана де Мареля нема своєї думки про це. Він… він утримується. І розмова, зійшовши з високих теорій про кохання, вступила в квітучий сад вишуканих нескромностей. Настав час тонких натяків, слів, що ледь піднімають завіси, як жінки ледь піднімають сукні, момент мовних хитрощів, вправного й прихованого зухвальства, безсоромного лицемірства, що показує оголені образи манівцями, коли перед духовним зором умить постає все те, чого не можна сказати, й що робить можливим для світських людей своєрідне витончене й таємниче кохання, нечистий контакт думок, бентежливо й чуттєво викликаючи раптом в уяві всі таємні безсоромні й жадані деталі плотського єднання. Принесли печеню — смажених куріпок та перепілок — і до них — зелений горошок, потім — гусячий паштет, а до нього — салат, що його мереживне листя, немов зелений мох, заповнювало широкий салатник. Вони їли все це машинально, не розбираючи смаку, захопившись розмовою, поринувши в любовну купіль. Жінки говорили вже надто ризиковані речі: пані де Марель — з властивою їй відвертістю, що скидалась на виклик; пані Форестье— з чарівною стриманістю, з відтінком соромливості в тоні, в голосі, в усмішці і в усій манері, що мало пом’якшувати, а насправді ще більше підкреслювало сміливі слова, які лилися з її уст. Форестьє, зовсім розкинувшись на подушках, сміявся, пив, їв безперестанку і кидав часом таке зухвале або таке цинічне слівце, що жінки, збентежені формою вислову та задля пристойності, ніби трохи ніяковіли на якусь мить. Пустивши надто непристойний дотеп, він додавав: — Чудово, голуб’ята! Якщо і далі ви так поводитиметесь, то накоїте дурниць. Подали десерт, потім каву. Лікери ще більше розгарячили й затуманили і без того збуджені думки. Пані де Марель справдила обіцянку: вона сп’яніла й визнавала це з веселою й говіркою грацією жінки, що підкреслює, на втіху гостям, своє сп’яніння. Пані Форестьє тепер мовчала — може, з обережності; Дюруа, почуваючи себе надто збудженим, щоб не сказати чого-небудь непристойного, стримував себе. Закурили цигарки, і Форестьє раптом закашлявся. Страшний напад кашлю надривав йому груди; червоний, як жар, із спітнілим чолом, він задихався, притиснувши до рота серветку. А коли кашель минув, він сердито пробурчав: — Не для мене такі бенкети, це безглуздя. Гарний його настрій де й дівся — він згадав про свою жахливу хворобу. — Ходімо додому, — сказав він. Пані де Марель подзвонила кельнерові й звеліла подати рахунок. Його подали негайно. Вона спробувала прочитати, але цифри стрибали перед її очима, і вона простягла папірець Дюруа: — Слухайте, заплатіть за мене, я нічого не бачу, я надто п’яна. І вона кинула йому свій гаманець. Загальна сума становила сто тридцять франків, Дюруа переглянув і перевірив рахунок, потім дав дві кредитки, взяв здачу і спитав упівголоса: — Скільки залишити на чай? — Скільки хочете, не знаю. Він поклав на тарілку п’ять франків і, віддавши гаманець пані де Марель, мовив: — Дозвольте провести вас додому? — Звичайно. Сама я не доберусь. Вони потиснули руки подружжю Форестьє, і Дюруа опинився на самоті з пані де Марель у кареті. Він відчував її так близько, замкнуту разом з ним у цій чорній скриньці, яку час од часу освітлювали газові ріжки на тротуарах. Її тепле плече гріло його крізь рукав, і він не знав, що сказати, не міг вимовити й слова, бо владне бажання схопити її в обійми враз полонило його. «Якщо я зважусь, що вона зробить?» — думав він. Спогад про всі нескромності, сказані за обідом, хмілював Дюруа, та водночас його стримував страх перед скандалом. Пані де Марель так само мовчала і не ворушилася, забившись у куток. Дюруа подумав би, що вона спить, якби не бачив раз у раз, як блищать її очі, коли промінь світла падав у карету. «Про що вона думає?» Він добре розумів, що говорити не слід, що слово, єдине слово, порушивши тишу, звело б нанівець усі його шанси, але йому бракувало сміливості для раптової й грубої атаки. Аж тут він відчув, що вона поворухнула ногою. Вона зробила короткий рух, нервовий рух нетерплячки, можливо, й заклику. Від цього ледве помітного жесту Дюруа пройняв дрож, він умить обернувся і кинувся на неї, шукаючи губами рота, руками — голого тіла. Вона скрикнула, тихо скрикнула, хотіла схопитися, пручатись, відштовхнути його, — а потім здалася, немов у неї нестало сил і снаги опиратись далі. Карета незабаром спинилась біля будинку, де жила пані де Марель, і від несподіванки з голови в Дюруа вилетіли всі ніжні слова, а йому ж хотілось подякувати їй, висловити свою відданість і любов. Вона сиділа заклякнувши, приголомшена тим, що сталося. Тоді він, побоюючись, щоб візник не подумав чого, вискочив перший і подав руку молодій жінці. Злегка похитуючись, вона мовчки вийшла з екіпажа. Він подзвонив і, поки одчиняли двері, спитав, тремтячи: — Коли я вас побачу? Вона шепнула так тихо, що він ледве почув: — Приходьте до мене завтра снідати. І зникла в темному вестибюлі, тільки важкі двері грюкнули за нею, мов гармата. Він дав візникові п’ять франків і попрямував швидким і переможним кроком; серце його повнилося радістю. Нарешті він оволодів однією з них — заміжньою жінкою! Світською жінкою! Справжньою світською жінкою! З паризького світу! І як легко й несподівано… Досі він уявляв, що зацікавити й перемогти котресь із цих чарівних створінь можна тільки після тривалих залицянь, довгого чекання, після вправної облоги, нескінченних чемностей, любовних слів, зітхань та подарунків. Та ось ураз, після найменшого натиску, перша, яку він зустрів, віддалась йому так швидко, що він і досі не міг спам’ятатися. «Вона була п’яна, — думав Дюруа, — завтра вона іншої заспіває. Не обійдеться без сліз». Ця думка стурбувала його, але він сказав собі: «Тим гірше, слово честі. Тепер, коли я взяв її, то вже зумію вдержати». І в невиразному міражі, в якому переплітались його надії, надії на славу, успіх, гроші й кохання, він раптом побачив схожу на вервечку статисток, що проходять в театральному апофеозі, процесію жінок — вишуканих, багатих, всемогутніх, що йшли, посміхаючись, і зникали одна по одній у глибині золотих хмар його мрій. І сон його ряснів чарівними видіннями. Другого дня він трохи схвильований підіймався по сходах до пані де Марель. Як вона прийме його? А коли зовсім не прийме? А може, вона заборонила впускати його? Розповіла?.. Та ні, вона не розповіла б нічого, не виказавши всієї правди. Отже, він — господар становища. Молоденька покоївка відчинила двері. Обличчя в неї було таке, як звичайно. Дюруа заспокоївся, немов чекав, що служниця буде схвильована. Він спитав: — Як себе почуває пані? — Добре, пане, як завжди, — відповіла вона. І провела його до вітальні. Він підійшов прямо до каміна з дзеркалом, щоб кинути оком на свою зачіску та вбрання; він саме поправляв краватку, коли побачив молоду жінку; вона дивилась на нього з порога кімнати. Він удав, що не помітив її, і вони якусь хвильку дивились одне на одного в дзеркалі, пильно стежили одне за одним, перш ніж зійтись віч-на-віч. Нарешті Дюруа обернувся. Вона не ворухнулась і немов чекала. Він кинувся до неї, шепочучи: — Як я кохаю вас! Як я кохаю вас! Вона розкрила обійми і впала йому на груди, потім підвела голову, і їх уста злилися в довгому поцілунку. Він подумав: «Це значно легше, ніж я гадав. Все йде дуже добре». І коли вони відірвались одне від одного, він мовчки усміхнувся, намагаючись вкласти в свій погляд безмежне кохання. Пані де Марель теж усміхалась — тією усмішкою, якою жінки виявляють своє бажання, свою згоду, свою готовність віддатись. Вона прошепотіла: — Ми самі. Лоріну я вирядила снідати до подруги. Він зітхнув, цілуючи її руки. — Дякую. Як я кохаю вас! Тоді вона взяла його під руку, начебто він був її чоловіком, і повела до дивана, де вони сіли поруч. Йому треба було почати витончену й хвилюючу розмову, але нічого не спадало на думку, і він пробелькогів: — То ви не дуже гніваєтесь на мене? Вона затулила йому рукою рота: — Мовчи! Вони сиділи, занімілі, не зводячи очей одне з одного, не рознімаючи гарячих пальців. — Як я жадав вас! — сказав Дюруа. Вона повторила: — Мовчи! Чути було, як покоївка за стіною брязкотить тарілками. Дюруа підвівся: — Я не можу сидіти так близько коло вас. Я втрачаю тяму. Двері одчинились. — Сніданок на столі, пані. Він поважно подав господині руку. Вони сиділи за столом навпроти, весь час перезиралися й посміхались, зайняті тільки собою, оповиті ніжними чарами нового кохання. Вони не помічали, що саме їдять. Раптом Дюруа відчув дотик маленької ніжки, що блукала під столом. Він піймав її своїми ногами і вже не відпускав, стискаючи щосили. Покоївка входила і виходила, приносила й прибирала страви байдуже, ніби нічого не помічаючи. Після сніданку вони повернулись до вітальні й знову сіли поруч на дивані. Дюруа потроху присувався до пані де Марель, намагаючись обійняти її. Але вона спокійно відштовхнула його. — Обережно, можуть увійти. Він прошепотів: — Коли ж я зможу побачити вас на самоті, щоб сказати, як кохаю вас? Вона схилилась до його вуха й тихенько мовила: — Я сама прийду до вас цими днями. Він відчув, що червоніє: — Але я… я живу… дуже скромно. Вона всміхнулася: — Байдуже. Я ж прийду бачити вас, а не помешкання. Тоді Дюруа почав допитуватись, коли саме вона прийде. Пані де Марель призначила день наприкінці наступного тижня, і він став благати її наблизити дату, белькотів безладні слова; очі його блищали, обличчя пашіло, він боляче стискав їй руки, він палав бажанням, тим нестримним бажанням, що виникає після сніданку віч-на-віч. Її тішило, що він з такою жагою її просить, і вона поволі □оступалась днем по дню. А він повторював: — Завтра… скажіть: завтра… Нарешті вона згодилась: — Гаразд. Завтра. О п’ятій пополудні. Він глибоко й радісно зітхнув, і вони почали розмовляти майже спокійно і так інтимно, немов були знайомі вже років двадцять. Пролунав дзвінок; вони здригнулися і враз відсунулись одне від одного. Вона прошепотіла: — Це, напевно, Лоріна. Дівчинка ввійшла й, здивована, спинилась, потім підбігла до Дюруа, радісно плескаючи в долоні, захоплена тим, що бачить його, і крикнула: — Ах! Любий друже! Пані де Марель засміялась: — Ось як! Любий друг! Лоріна охрестила вас! Це гарне приятельське прізвисько для вас; я теж називатиму вас Любим другом! Дюруа посадовив дівчинку на коліна і мусив гратися з нею в усі гри, яких навчив її. О третій годині без двадцяти хвилин він попрощався — час було йти до редакції; і вже на сходах, крізь напіврозчинені двері, ще раз шепнув ледве чутно: — Завтра. О п’ятій. Пані де Марель відповіла усмішкою. «Так», — і зникла. Покінчивши з редакційними справами, Дюруа почав обмірковувати, як йому прибрати кімнату для побачення з коханкою та приховати, по можливості, убозтво свого помешкання. І він надумав прикрасити стіни японськими дрібничками. Він купив на п’ять франків цілу колекцію барвистих клаптів, маленьких віял та екранчиків і затулив ними надто помітні плями на шпалерах. Шибки оздобив прозорими малюнками, що зображували човни на річці, зграї птахів на тлі червоного неба, різнобарвних дам на балконах та цілі процесії дрібненьких чорних чоловічків серед засніжених долин. Його кімнатка, де місця вистачало тільки на те, щоб лягти та сісти, тепер скидалась на розмальований паперовий ліхтар. Це йому сподобалось, і він іще весь вечір наліплював на стелю птахів, вирізаних із кольорового паперу, що лишився в нього. Потім ліг і заснув, заколисаний свистками поїздів. Другого дня Дюруа повернувся додому рано, з пакунком тістечок та пляшкою мадери, купленою в бакалійника. Йому довелось вийти ще раз, щоб дістати пару тарілок і склянок; він розставив частування на туалетному столику, застеливши брудну дошку серветкою, а миску й глечик для води сховав під столиком. Потім став чекати. Вона прийшла о чверть на шосту і скрикнула, захоплена барвистою строкатістю малюнків: — Як у вас мило! Але надто багато людей на сходах. Дюруа обняв її, палко цілував крізь вуаль її волосся між лобом і капелюшком. Через півтори години він провів її до стоянки фіакрів на Римській вулиці. Коли вона була вже в екіпажі, шепнув: — У вівторок, о тій же годині. — О тій же годині, у вівторок, — сказала вона. Було вже темно, і вона притягла до себе його голову крізь дверцята й поцілувала його в губи. А коли візник стьобнув коня, крикнула: «Прощавайте, Любий друже!» — і стара карета повільно покотилась. Три тижні Дюруа отак приймав у себе пані де Марель через два-три дні то вранці, то ввечері. Якось, чекаючи її після полудня, він почув на сходах страшенний галас і підійшов до дверей. Плакала дитина. Почувся обурений чоловічий голос: — Чого це він горлає, той шибеник? А жіночий голос відповів верескливо й розлючено: — Це та клята шльондра, що тягається до журналіста, звалила Ніколя на сходах. Дивись-но, яка наролоч, повилазило їй, чи що — дитини на сходах не бачить! Спантеличений Дюруа відступив назад, бо почув шелест спідниць і поквапливі кроки на сходах, поверхом нижче. Незабаром постукали в його двері, які він щойно зачинив. Він одімкнув, і пані де Марель кинулась у кімнату, задихана й розгублена, бурмочучи: — Ти чув? Дюруа прикинувся, ніби нічого не знає. — Ні, а що? — Як вони мене образили? — Хто? — Мерзотники, що меншають унизу. — Та ні, що трапилось, скажи? Вона заридала і не могла вимовити жодного слова. Йому довелося зняти з неї капелюшок, розшнурувати її, покласти на ліжко, змочити їй скроні мокрим рушником; вона задихалась, потім, трохи заспокоївшись, спалахнула гнівом і образою. Вона хотіла, щоб він побіг униз, викликав сусідів на бій і повбивав. Дюруа сказав: — Та це ж звичайні робітники, грубий народ. Подумай, що дійшло б до суду, тебе можуть впізнати, заарештувати, знеславити. З такими людьми краще не зв’язуватись. Вона заговорила про інше: — Що ж нам тепер робити? Я більше сюди не прийду. Він відповів: — Дуже просто, я виберусь з цієї квартири. Пані де Марель шепнула: — Так, але це буде довго. Раптом їй спало на думку, і вона відразу ж заспокоїлась: — Послухай, я вже знайшла раду; здайся на мене і ні про що не думай. Я пришлю тобі синього папірця завтра вранці. «Синім папірцем» вони називали закриті телеграми, що ходять у Парижі. Вона вже всміхалася, радіючи з своєї вигадки, в яку не хотіла втаємничити Дюруа, і пестила його безтямно. А проте коли пані де Марель вийшла на сходи, то дуже хвилювалась і важко спиралась на руку свого коханця, бо почувала, що ноги їй підломлюються. Вони не зустріли нікого. Він уставав пізно і другого дня об одинадцятій годині був іще в ліжку, коли листоноша приніс обіцяний «синій папірець». Дюруа розпечатав його і прочитав: «Побачення сьогодні, о п’ятій. Константинопольска вулиця, 127. Спитаєш квартиру, що найняла пані Дюруа. Кло цілує тебе». Рівно о п’ятій він увійшов у великий мебльований будинок і спитав консьєржа: — Тут найняла квартиру пані Дюруа? — Так, пане. — Проведіть мене, будь ласка. Консьєрж, звикнувши, мабуть, до делікатних ситуацій, коли треба бути дуже обережним, глянув йому в вічі і спитав, вибираючи з великої в’язки ключа: — Це ж ви — пан Дюруа? — Та звичайно ж. Той відімкнув маленьку квартирку з двох кімнат, на першому поверсі, навпроти швейцарської. У вітальні, обклеєній досить свіжими барвистими шпалерами, стояли меблі червоного дерева, оббиті зеленуватим репсом із жовтими візерунками та благенький квітчастий килим, такий тонкий, що нога відчувала під ним дерев’яну підлогу. Спальня була така тісна, що ліжко займало в ній три чверті місця. Воно стояло в глибині кімнати, від стіни до стіни, широке ліжко, які бувають у мебльованих кімнатах, із синіми, важкими, теж репсовими, завісами і пуховою ковдрою з червоного шовку, що рябіла підозрілими плямами. Дюруа стурбувався і подумав невдоволено: «Ця квартирка коштуватиме мені силу грошей. Знову треба буде позичати. От іще халепа!» Двері розчинились, і Клотільда влетіла, як вихор, зашелестівши сукнею, простягаючи руки. Вона була захоплена: — Мило тут, скажи, мило? І підійматися не треба, двері просто з вулиці, на першому поверсі. Можна входити й виходити у вікно, і консьєрж навіть не побачить. Як ми любитимемось тут! Він холодно поцілував її, не зважуючись на запитання, що було в нього на язику. Клотільда поклала якийсь великий пакунок на столик посередині кімнати. Розв’язавши його, вона витягла звідти мило, флакон одеколону, губку, скриньку із шпильками, гачок для черевиків і маленькі щипці, щоб завивати кучері на лобі, які в неї раз у раз розкручувались. Вона гралась у влаштування квартири, вибираючи місце для кожної речі, і тішилася надзвичайно. Висуваючи шухляди, вона казала: — Треба принести трохи білизни, щоб можна було переодягнутися при нагоді. Буде дуже зручно. Якщо мене випадково застане на вулиці дощ, то я прийду сюди посушитись. Кожен із нас матиме свій ключ, крім того ключа, що буде в консьєржа на випадок, коли ми забудемо свої. Я найняла на три місяці, на твоє ім’я, звичайно, бо не могла ж я назвати свого. Тоді він спитав: — Ти скажеш мені, коли треба буде платити? Вона просто відповіла: — Та вже заплачено, любий. Дюруа спитав далі: — Отже, я тобі винен? — Та ні, котику, це тебе не обходить, це моя маленька примха. Він удав, ніби розсердився: — О ні, ні в якому разі! Я цього не дозволю. Вона підбігла до нього і благально поклала йому руки на плечі: — Прошу тебе, Жорже, мені буде так приємно, щоб наше гніздечко належало саме мені, тільки мені! Це ж не може ображати тебе. Правда? Я хочу принести це в дарунок нашому коханню. Скажи, що ти згоден, любий Жорже, скажи, що згоден!.. Вона благала його поглядом, устами, всім своїм єством. Він примусив просити себе, роздратовано відмовлявся, потім згодився, вважаючи в глибині душі, що це, по суті, справедливо. А коли вона пішла, він прошепотів, потираючи собі руки й не дошукуючись, звідки виринула в нього сьогодні ця думка: «Вона все ж таки дуже мила». Через кілька днів він одержав іще один «синій папірець», де було написано: «Сьогодні ввечері приїздить мій чоловік із півторамісячного відрядження. Отже, доведеться нам розлучитись на тиждень. Яка прикрість, любий! Твоя Кло». Дюруа був уражений. Він зовсім забув, що пані де Марель заміжня. От чоловік, якого йому хотілося б побачити хоч би раз, просто щоб мати про нього уявлення. — Він терпеливо чекав, поки поїде той чоловік, але все-таки провів у «Фолі-Бержер» два вечори, які кінчались у Рашелі. Потім уранці знову прийшла телеграма — чотири слова: «Сьогодні о п’ятій. Кло». Обоє вони прийшли на побачення раніше, ніж було призначено. Вона кинулась в його обійми з жадібним поривом кохання, вкриваючи його обличчя жагучими поцілунками; потім сказала: — Як хочеш, то, коли ми намилуємось досхочу, поведи мене куди-небудь обідати. Я сьогодні зовсім вільна. Місяць якраз починався, і хоч Дюруа забирав плату далеко наперед і жив з дня на день позичками, саме сьогодні в нього випадково були гроші — і він був задоволений, що може витратити щось на неї. Він відповів: — Гаразд, люба моя, куди хочеш. Отже, близько сьомої години вони вийшли на зовнішній бульвар. Клотільда міцно спиралась на нього й шепотіла: — Коли б ти знав, як мені приємно ходити з тобою об руку, як люблю я відчувати тебе біля себе! Він спитав: — Хочеш, підемо до старого Латюїля? Вона відповіла: — О ні, там надто шикарно! Мені хочеться чогось веселого, простого, якого-небудь ресторанчика, куди ходять службовці та робітниці. Я страшенно люблю обідати в шинках! Ах, коли б ми могли поїхати за місто! Дюруа не знав такого шинку в цьому кварталі, і вони блукали вздовж бульвару, аж поки зайшли нарешті до якогось виноторговця, де в окремій кімнаті давали й обідати. У вікно вона побачила двійко дівчат без капелюшків, що сиділи за столом з двома військовими. Троє візників обідали в кутку довгої вузької кімнати, а якийсь тип непевної професії курив люльку, випроставши ноги, застромивши руки за пояс, розсівшись на стільці й відкинувши голову за спинку. Його куртка рясніла плямами, а з надутих, як черева, кишень видніли шийка пляшки, окраєць хліба, якийсь загорнутий у газету пакунок і звисав кінець мотузки. В нього була густа кучерява, розкуйовджена чуприна, сіра від бруду; кашкет валявся долі, під стільцем. Поява елегантно вбраної дами зачудувала всіх. Обидві парочки перестали шепотітись, візники замовкли на півслові, підозрілий тип, що курив, вийняв люльку з рота, плюнув перед себе і подивився, трохи обернувши голову. Пані де Марель прошепотіла: — Тут дуже мило! Нам буде тут дуже гарно. Іншим разом я вберуся робітницею. І вона сіла без вагання й огиди за дерев’яний стіл, що блищав від лою, був вимитий розлитими на ньому напоями і нашвидку витертий серветкою прислужника. Дюруа трохи ніяково, трохи соромливо шукав вішалки для свого циліндра. Не знайшовши нічого, він поклав його на стілець. Вони їли бараняче рагу, жіго й салат. Клотільда повторювала: — Страшенно люблю такі страви! У мене вульгарні смаки. Мені тут веселіше, ніж в Англійському кафе. Потім вона сказала: — Коли ти вже хочеш зробити мені велику приємність, то поведи мене в шинок на танці. Я знаю один дуже гарний, недалеко звідси, що зветься «Біла королева». Дюруа здивовано спитав: — Хто ж водив тебе туди? Він глянув на Клотільду і побачив, що вона почервоніла й трохи зніяковіла, немов це раптове запитання збудило в неї якийсь інтимний спогад. Після вагання, такого короткого в жінок, що про нього можна тільки здогадуватись, вона відповіла: — Один приятель… — Потім, помовчавши, додала: — Він помер уже… І вона опустила очі, щиро засмучена. А Дюруа вперше подумав, що він нічого не знає про минуле життя цієї жінки, і замислився. Певна річ, вона вже мала коханців, але яких, з якого кола? Невиразні ревнощі, своєрідна ворожість прокидалась у ньому, ворожість до всього, що не належало йому в її серці, в її житті. Він роздратовано дивився на молоду жінку, намагаючись розгадати таємницю, замкнуту в її вродливій і мовчазній голівці, в якій, може, саме зараз снувалися журні думки про іншого, про інших. Йому кортіло зазирнути в її спогади, поритися у них, про все довідатись, все пізнати! Вона знову спитала: — Поведеш мене до «Білої королеви»? Це для мене було б справжнє свято. Він подумав: «Хай! Що мені до її минулого! Яка дурість— перейматися цим!» І він відповів, посміхаючись: — Звичайно, люба. На вулиці Клотільда промовила тихенько, тим таємничим тоном, яким роблять признання: — Я досі не зважувалась просити тебе про це; але ти не уявляєш собі, як я люблю такі хлоп’ячі прогулянки в ті місця, куди жінки не ходять. Коли буде карнавал, я одягнуся школярем. Я напрочуд кумедна у цьому вбранні. Коли вони зайшли до танцювального залу, Клотільда притулилась до Дюруа, злякана, але вдоволена, захоплено поглядаючи на повій і сутенерів; час од часу, коли вона бачила якого-небудь поважного й нерухомого поліцейського, то казала, немов заспокоюючи себе про всяк випадок: «Цей агент виглядає солідно». За чверть години їй усе це набридло, і Дюруа провів її додому. Відтоді почалися відвідини усіх непевних місць, де розважається народ, і Дюруа помітив у своєї коханки справжню пристрасть до такої безжурної студентської гульні та блукання. Вона приходила на побачення в полотняній сукні та в чепчику покоївки, немов театральна субретка; незважаючи на вишукану й навмисну простоту свого вбрання, вона не знімала перснів, браслетів і сережок з діамантами й відповідала, коли Дюруа благав скинути їх: «Хай! Усі подумають, що це рейнські камінці». Вона вважала, що чудово переодягалася, хоч насправді скидалась на страуса, який ховав голову, і ходила по шинках, що мали найгіршу репутацію. Вона хотіла, щоб і Дюруа вбирався робітником, але він не погоджувавсь і лишався в пристойному костюмі завсідника дорогих ресторанів, не перемінивши навіть циліндра на м’який фетровий капелюх. Вона примирилася з його впертістю, міркуючи: «Подумають, що я покоївка зі своїм коханцем із вищого світу». І ця комедія здавалась їй чарівною. Вони заходили в дешеві шинки і сідали в глибині закуреної халупи, на кривих стільцях, коло старого дерев’яного стола. Кімнату повивала хмара гіркого диму, чути було дух смаженої риби; чоловіки в блузах горлали, присьорбуючи з чарок; і лакей здивовано розглядав цю чудну пару, подаючи їм дві порції настояних на горілці вишень. Вона тремтіла від страху й захоплення і поволі пила червоний ягідний сік, поглядаючи навколо себе неспокійними й палаючими очима. Кожна проковтнута вишня викликала в неї почуття провини, кожна крапля палючого, пряного напою давала їй гостру втіху, радість фраденод забороненої насолоди. Потім вона тихенько казала: «Ходім звідси». І вони виходили. Схиливши голову, вона швидко, дрібним кроком, кроком актриси, яка сходить із сцени, пробиралась між п’яними, що, спершись ліктями на столи, поглядали на неї підозріливо й неприязно, а переступивши через поріг, вона глибоко зітхала, немов уникнувши якоїсь страшної небезпеки. Іноді вона, здригаючись, питала Дюруа: — Якби мене образили в такому місці, що ти зробив би? Він відповідав хвалькувато: — Оборонив би тебе, хай йому чорт! І вона в захваті стискувала йому руку, може, навіть невиразно бажаючи, щоб її образили й оборонили, щоб чоловіки, хоч би й такі чоловіки, як у цих шинках, билися за неї з її коханцем. Але ці екскурсії, що відбувались двічі або тричі на тиждень, починали набридати Дюруа; до того ж йому з якогось часу важко було дістати потрібний півлуїдор, щоб платити за фіакр і страви. Він жив тепер дуже бідно — бідніше, ніж тоді, коли служив на Північній залізниці, бо в перші місяці своєї журналістської праці смітив грошима, сподіваючись от-от заробити велику суму, тож вичерпав усі свої ресурси і всі способи роздобути грошей. Позички в касі — найпростіший спосіб — скінчилися дуже швидко, і Дюруа уже взяв у редакції плату за чотири місяці вперед та ще шістсот франків у рахунок гонорару. Крім того, він був винен сто франків Форестьє, триста франків Жаку Рівалю, який позичав охоче, та ще мав безліч дрібних ганебних боргів од п’яти до двадцяти франків. Сен-Потен, у якого він попросив поради, де б узяти ще сотню франків, не зміг йому допомогти, незважаючи на всю свою винахідливість, і Дюруа впадав у розпач від злиднів, ще дошкульніших тепер, бо в нього було більше потреб. Його дратувало й виводило з терпцю геть усе, і цс виявлялось скрізь і повсякчас, з найдрібнішого приводу. Часом він питав сам себе, як же він умудряється витрачати близько тисячі ліврів на місяць, не дозволяючи собі розкошів, ні навіть примх; і він підрахував, що сніданок за вісім франків та

Дата добавления: 2015-06-04