Annotation 11 страница. — Скажіть, будь ласка, де квартира пана Форестье?

— Скажіть, будь ласка, де квартира пана Форестье? — На четвертому поверсі, ліворуч. Консьєрж відповів люб’язно, виявляючи цим пошану до пожильця. Жорж Дюруа пішов сходами вгору. Він почував себе трохи ніяково, боязко, незручно. Уперше в житті він одягнув фрак, і загальний вигляд туалету турбував його. Він у всьому знаходив недоладності: в нелакованих черевиках, хоч вони були досить — елегантні, бо Дюруа любив гарне взуття, і в сорочці за чотири франки п’ятдесят сантимів, купленій уранці в Луврі,— надто тонка маніжка вже зім’ялась. Інші його сорочки були дуже старі, і він не міг одягнути навіть найцілішу. Штани, надто широкі, погано облягали ноги, закручуючись навколо литок, і здавалися поношеними, як і всякий випадковий одяг. Тільки фрак лежав непогано, бо був йому майже в міру. Дюруа повільно підіймався сходами, серце в нього завмирало; він був стурбований і більш за все на світі боявся, що буде смішним. І раптом він побачив навпроти себе якогось пана в елегантному вбранні, що дивився на нього. Вони стояли так близько один до одного, що Дюруа відсахнувсь і відразу ж спинився, приголомшений: це був він сам, відбитий у високому дзеркалі, що створювало на площадці другого поверху ілюзію довгого коридора. Він затремтів від радості — таке несподівано добре враження сам на себе справив. Маючи вдома тільки маленьке дзеркальце для гоління, Дюруа не міг оглянути всього себе в ньому; а що він погано бачив різні частини свого туалету, то перебільшував його вади і впадав у розпач від думки, що в нього смішний вигляд. Та ось, ненароком глянувши у дзеркало, він навіть не впізнав себе, він прийняв себе за когось іншого, за світську людину, що здалася йому бездоганною, дуже шикарною. І тепер, пильно розглядаючи себе, він упевнився, що вдягнений цілком пристойно. Тоді він почав вивчати себе, як це роблять актори, готуючи роль. Він усміхався, простягав руку, жестикулював, виявляючи почуття подиву, втіхи, задоволення; він добирав відтінки усмішки й гри очей, щоб бути галантним перед дамами, щоб дати їм зрозуміти, як він ними захоплюється, як бажає їх. Внизу грюкнули двері. Дюруа злякався, щоб його не заскочили зненацька, і швидко побрався нагору, побоюючись, що який-небудь гість його приятеля помітив, як він кривлявся перед дзеркалом. Дійшовши до площадки третього поверху, він побачив іще одне дзеркало і уповільнив крок, аби придивитись до своєї ходи. Його постать здалась йому справді елегантною. Хода теж була гарна. І душу його сповнила безмежна віра в себе. Він, безперечно, матиме успіх з такою зовнішністю, з бажанням висунутись, з тією рішучістю та незалежною вдачею, які почував у собі. Коли він сходив на останній поверх, йому хотілось бігти, стрибати через східці. Він спинився перед третім дзеркалом, підкрутив звичним рухом вуса, зняв капелюх, щоб поправити волосся, і прошепотів півголосом, як часто робив: — Чудово придумано! І, простягнувши руку, натиснув на кнопку дзвінка. Двері розчинилися майже відразу, і він опинився перед лакеєм в чорному фраку, поважним, голеним і так бездоганно одягненим, що Дюруа знову збентежився, не розуміючи, звідки в нього це невиразне хвилювання: мабуть, від несвідомого порівнянню крою його і лакейського одягу, Лакей, взутий у лаковані черевики, спитав, беручи пальто, яке Дюруа держав у руці, щоб не видно було плям: — Як накажете доповісти? Виразно вимовивши його ім’я, він підняв завісу, що відділяла передпокій од вітальні. Однак Дюруа раптом утратив весь свій апломб, завмер від страху — аж йому віддих забило. Адже він мав зробите перший крок у сподіване, омріяне життя. Проте стуші уперед. Молода білява жінка стояла й чекала його, сама у великій кімнаті, добре освітленій і сповненій рослиц немов оранжерея. Дюруа спинився, зовсім розгубившися. Хто ця усміхнене дама? Потім згадав, що Форестьє одружений, і від думки, що ця гарна елегантна блондинка — дружина його приятеля, остаточно знітився. — Пані, я… — пробурмотів він. Вона простягла йому руку: — Я знаю, пане, Шарль розповів мені про вашу вчорашню зустріч, і я дуже рада, що він здогадався запросити вас сьогодні пообідати з нами. Дюруа почервонів по самісінькі вуха, не знаючи, що сказати: він почував, що його оглядають з голови до ніг, вивчають, оцінюють. Йому хотілося вибачитися, вигадати якийсь привід, щоб пояснити недбалість свого туалету, але нічого не спадало на думку і він не зважився зачепити цю дражливу тему. Він сів у крісло, на яке показала пані Форестьє, і коли відчув, як угинається під ним пружне і м’яке сидіння, як ніжно прийняв його в свої оксамитові обійми цей пестливий фотель, йому здалося, що він вступає в нове, чудесне життя, що він уже володіє чимось чарівним, уже щось являє собою, що він урятований. І тоді він подивився на пані Форестьє, котра не спускала з нього очей. На ній була блякло-голуба кашемірова сукня, що гарно облягала її тонкий стан і повні груди. Оголені руки й шия виступали з піни білого мережива, що прикрашало корсаж і короткі рукава, волосся, зібране у високу зачіску, трохи кучерявилось на потилиці й утворювало легку білу хмарку над шиєю. Дюруа поволі заспокоювався під її поглядом, що нагадував йому, не знати чому, погляд жінки, яку зустрів учора в «Жолі-Бержер». У неї були сірі очі з блакитнуватим відтінком, що надавав їм особливого виразу, тонкий ніс, повні губи, пухленьке підборіддя, — неправильне, але чарівне личко, сповнене принади й лукавства. Це було одне з тих жіночих облич, кожна риса яких дихає невимовною грацією, у яких кожен рух ніби говорить або замовчує щось. Трохи помовчавши, вона спитала: — Ви давно в Парижі? Дюруа відповів, поволі опановуючи себе: — Лише кілька місяців, пані. Я служу на залізниці, але Форестьє подав мені надію, що я міг би з його допомогою взятися до журналістики. її усмішка стала яснішою, зичливішою, і вона промовила, стишивши голос: — Я знаю. Знову задзеленчав дзвінок. Лакей доповів: — Пані де Марель. Це була маленька смуглява жінка, з тих, кого називають жагучими брюнетками. Вона ввійшла легкою ходою. Темна простенька сукня сиділа на ній як улита, обрисовуючи постать з голови до ніг. Червона троянда, встромлена в чорне волосся, мимоволі приваблювала очі, ніби підкреслюючи оригінальність її обличчя, надавала йому жвавого і пікантного вигляду. За нею йшла дівчинка в короткій сукенці. Пані Форестье кинулась їм назустріч: — Здрастуй, Клотільдо! — Здрастуй, Мадлен! Вони поцілувались. Потім дівчинка з упевненістю доросілої підставила лобик, сказавши: — Здрастуйте, кузино! Пані Форестьє поцілувала і дівчинку. — Пан Жорж Дюруа, давній товариш Шарля. Пані де Марель — моя подруга і далека родичка, — мовила вона, а тоді додала: — Знаєте, у нас тут просто, без церемоній. Ви нічого не маєте проти? Дюруа вклонився. Двері знову розчинились, і ввійшов натоптаний куцань, об руку зі ставною вродливою жінкою, набагато молодшой за нього, з вишуканими манерами й поважною ходою. Це були пан Вальтер, депутат, фінансист, грошовитий ділом південний єврей, видавець «Французького життя», і його дружина, уроджена Базіль-Равало, дочка банкіра. Далі надійшли один по одному Жак Ріваль, дуже елегантний, і Норбер де Варен; комір його фрака вилискував, натертий довгим, аж до плечей, волоссям, з якого сипалась біла лупа. Його погано зав’язана краватка була не першої свіжості. Він підійшов із грацією старого красеня і, взявши руку пані Форестьє, поцілував її. Коли він нахилився, його волосся розсипалось по її голій руці. З’явився, нарешті, і сам Форестьє, перепрошуючи зі спізнення. Він затримався в редакції в зв’язку з виступом Мореля. Пан Морель, депутат-радикал, звернувся до міністерства із запитом про вимогу кредитів для колонізації Алжіру. Слуга оповістив: — Обід подано. Всі перейшли до їдальні. Дюруа посадили між пані де Марель і її дочкою. Він знову спантеличився, боячись щось наплутати, непевний, як користуватись виделкою, ложкою та келихами, яких було чотири, один — ясно-блакитний. Що п’ють із нього? Суп усі їли мовчки, потім Норбер де Варен спитав: — Ви читали про процес Готьє? Яка кумедна історія! І всі почали обговорювати цей адюльтер, ускладнений шантажем. Вони говорили про це не так, як говорять у сімейному колі про події, відомі з газет, а так, як лікарі розмовляють про хворобу або городники про овочі. Не обурювались, не дивувалися з фактів, а шукали їх глибоких потайних причин з якоюсь професійною цікавістю і з цілковитою байдужістю до самого злочину. Намагались точно з’ясувати мотиви вчинків, визначити всі психологічні моменти, що призвели до драми — результату особливого душевного стану, що його вивчає наука. Жінки й собі захоплювалися цим дослідженням, цими пошуками. Інші свіжі події теж розглядали, коментували, повертали на всі боки, зважали на їхню вартість з практичним підходом і під спеціальним кутом зору торговців новинами, що розмінюють людську комедію на рядки — так, як комерсанти розглядають, випробовують і зважують товар, перш ніж запропонувати його покупцям. Далі мова зайшла про одну дуель, і слово забрав Жак Ріваль. Це був його фах: ніхто інший не міг торкатися цієї справи. Дюруа не наважувався втрутитись у розмову. Вряди-годи він поглядав на свою сусідку, її круглі груди вабили його. Діамант звисав у неї на золотій нитці з вушка, наче крапля води, що скотилась по шиї. Часом вона робила якесь зауваження, і це викликало посмішку в усіх. В неї був веселий, гострий розум досвідченого дівчиська, що нічого не бере близько до серця і дивиться на все з добродушним скептицизмом. Дюруа намагався вигадати якийсь комплімент для неї і, нічого не знайшовши, зайнявся дочкою — наливав їй напої, подавав страви, прислужував. Дівчинка, суворіша за матір, поважно кивала головою, гречно дякувала: «Ви дуже люб’язний, пане», — і по-дитячому замислено слухала дорослих. Обід був чудовий, і всі висловлювали своє захоплення. Пан Вальтер їв за трьох, майже не розмовляв і косував під окулярів на страви, що їх йому подавали. Норбер де Варен не відставав від нього і часом забризкував підливою свою маніжку. Форестьє з серйозною посмішкою спостерігав усе це, обмінюючись із своєю дружиною багатозначними поглядами, немов вони були спільники, що роблять укупі якесь важке, але успішне діло. Обличчя червоніли, голоси гучнішали. Слуга раз у раз шепотів гостям на вухо: — Кортон? Шато-Лароз? Кортон особливо припав Дюруа до смаку, і він щоразу підставляв свій келих. П’янке збудження охопило його, гаряча веселість, що підіймалась від живота до голови, нуртувала по жилах, пронизувала всього. Він почував повне блаженство, блаженство життя й думки, тіла й душі. І йому кортіло говорити, привернути до себе увагу, хотілось, щоб його слухали, оцінили і визнали, як усіх цих чоловіків, кожне слово яких підхоплювали на льоту. Але розмова точилась безупинно, думка чіплялась за думку, перестрибуючи з теми на тему, говорили з приводу всякого слова, всякої дрібниці, перебравши всі злободенні події й побіжно торкнувшись безлічі питань, знову повернулися до важливого виступу пана Мореля про колонізацію Алжіру. Пан Вальтер з цього приводу сказав між двома стравами кілька дотепів, бо розум у нього був скептичний і фривольний. Форестьє розповів зміст своєї завтрашньої статті. Жак Ріваль указував на необхідність встановлення в колоніях військової влади та надання земельних концесій усім офіцерам після тридцяти років служби в колоніях. — Таким чином, — мовив він, — ви створите енергійне населення, що буде складатися з людей, які знають і люблять ту країну, де служили, знають її мову і обізнані з усіма важливими питаннями, які важко осягнути новакам. Норбер де В арен перепинив його: — Так… вони знатимуть усе, крім землеробства. Вони говоритимуть по-арабському, але не відатимуть, як садити буряки і як сіяти пшеницю. Вони навіть будуть дуже вправними у фехтуванні, але нічого не тямитимуть в угноєнні полів. Треба, навпаки, відкрити широкий доступ у цю нову країну для всіх. Розумні люди знайдуть собі там місце, решта — загине. Це соціальний закон. Настала коротка тиша. Всі посміхались. Жорж Дюруа розкрив рота і заговорив, здивовано прислухаючись до звуку свого голосу — так, наче ніколи ще не чув його: — Чого там найбільше бракує, то це — хорошого грунту. Родючі ділянки коштують там так само дорого, як і у Франції, і їх купують, вкладаючи свої капітали, дуже багаті парижани. Справжні колоністи, бідняки, ті, що йдуть у вигнання через брак хліба, відкинуті в пустелю, де нічого не росте, бо нема води. Всі дивились на нього. Він відчув, що червоніє. Пан Вальтер спитав: — Ви знаєте Алжір, пане? — Так, пане, — відповів Дюруа, — я прожив там понад два роки і побував у всіх трьох провінціях. І одразу забувши про виступ Мореля, Норбер де Варен почав розпитувати Дюруа про деталі у звичаях, що про них він довідався від одного офіцера. Йшлося про Мзаб, про цю своєрідну маленьку арабську республіку, що виникла посеред Сахари, в найсухішій частині цього палаючого краю. Дюруа двічі побував у Мзабі. Тож тепер він розповів про звичаї цієї дивної країни, де крапля води має цінність золота, де кожен житель повинен брати участь у громадських роботах, де чесність у комерційних справах стоїть вище, ніж у цивілізованих народів. Він говорив з якимсь хвальковитим запалом, збуджений вином і бажанням подобатись. Він розказував полкові анекдоти, згадував окремі риси арабського побуту, воєнні пригоди. Він добрав навіть кілька барвистих слів, щоб змалювати ці жовті й голі краї, нещадно спустошувані пекельним полум’ям сонця. Жінки не зводили з нього очей. Пані Вальтер сказала, розтягуючи, своїм звичаєм, слова: — Ви могли б зробити з своїх спогадів чарівну серію нарисів. Вальтер глипнув на Дюруа поверх окулярів, як робив завжди, коли хотів добре роздивитися чиєсь обличчя. Страви він розглядав з-під окулярів. Форестьє скористався з нагоди: — Любий патроне, я вам уже говорив сьогодні про пана Жоржа Дюруа і просив призначити його моїм помічником по збиранню політичної інформації. Відтоді, як Марамбо покинув нас, у мене нема нікого, хто збирав би термінові й секретні відомості, і це не на користь газеті. Старий Вальтер споважнів і підняв окуляри на лоба, щоб подивитись Дюруа просто в обличчя. Потім він сказав: — Безперечно, в пана Дюруа оригінальний розум. Якщо він зайде до мене поговорити завтра о третій пополудні, то ми це влаштуємо. Трохи помовчавши й зовсім обернувшись до Дюруа, Вальтер озвався знову: — А поки що дайте нам маленьку серію захоплюючих нарисів про Алжір. Це будуть ваші спогади, і ви зачепите в них питання про колонізацію, як от зараз. Це актуально, дуже актуально, і я певен, що сподобається нашим читачам. Але поспішайте! Перший нарис потрібен мені на завтра чи на післязавтра, поки це питання обговорюється в Палаті депутатів, — щоб зацікавити публіку. Пані Вальтер додала з тією серйозною грацією, яку вона виявляла в усьому і яка надавала її словам прихильності: — І ось вам чарівний заголовок: «Спогади африканського стрільця». Чи не так, пане Норбер? Старий поет, що пізно завоював славу, ненавидів і боявся початківців. Він сухо відказав: — Так, чудово, тільки з умовою, щоб і зміст відповідав йому, а це найважче: треба знайти вірний тон, як у музиці. Пані Форестьє, усміхаючись, дивилась на Дюруа приязним поглядом — поглядом знавця, що наче каже: «Ти свого доможешся». Пані де Марель кілька разів оберталась до нього, — діамант у її вушку безперестанку тремтів, наче прозора краплинка води, що от-от відірветься і впаде. Дівчинка сиділа нерухомо й поважно, схилившись наї тарілкою. Слуга знову обходив стіл, наливаючи у блакитні келиха йоганнесберг, і Форестьє виголосив тост, повернувшись до пана Вальтера: — За тривале процвітання «Французького життя!» Усі вклонилися патронові, він усміхався, а Дюруа, сп’янівши від тріумфу, випив одним духом. Йому здавалося, що він так само спорожнив би ціле барильце, з’їв би бика, задушив би лева. Він почував у своєму тілі над людську силу, в душі — непереможну рішучість і безмеж ну надію. Він був тепер серед цих людей, як у себе вдома. Він посів тут становище, завоював собі місце! Очі його дивились на обличчя з небувалою впевненістю, і він уперше наважився звернутись до своєї сусідки: — У вас, пані, чудові сережки, я таких ніколи не бачив. Пані де Марель, усміхаючись, обернулась до нього: — Це моя ідея — почепити діаманти отак просто на нитці. Схоже на краплинки роси, чи не так? Він прошепотів, ніяковіючи від власної сміливості й боячись бовкнути дурницю: — Це чудово… але у вашому вушку вони видаються ще гарнішими. Вона подякувала поглядом, одним із тих ясних жіночих поглядів, що проникають у саме серце. А повернувши голову, він іще раз зустрівся поглядом з пані Форестьє, приязним, як і раніше; проте йому здалося, що він бачить у ньому тепер якусь жвавішу веселість, лукавство, заохочення. Всі чоловіки говорили разом, жестикулюючи і підвищуючи голос, — про великий проект метрополітену. Ця тема вичерпалась лише наприкінці десерту, бо кожен мав багато чого сказати про повільність паризького транспорту, про незручність трамваїв та омнібусів, про грубість візників. Потім усі підвелися й перейшли до вітальні пити каву. Дюруа, жартома, запропонував руку дівчинці. Вона серйозно подякувала його і стала навшпиньки, щоб покласти руку на лікоть свого сусіда. Коли він увійшов у вітальню, йому знову здалося, що він потрапив до оранжереї. Пальми, що стояли в кутках кімнати, сягали аж до стелі і розкидали угорі цілі каскади листя. Обабіч каміна височіли каучукові дерева, круглі, немов колони, з нанизаним одне на одне довгим темно-зеленим листям, а на піаніно квітли рожевим і білим цвітом два нишні кущі — такі гарні, що навіть здавались несправжніми. У повітрі витали невиразні ніжні пахощі, яких не можна було визначити, яким годі було добрати назви. І Дюруа, вже краще володіючи собою, роздивлявся вітальню. Крім рослин, ніщо не вражало в ній погляду, жодна яскрава барва не впадала в око, але тут було вручно, спокійно, затишно. Все мовби ніжно огортало, мовби оповивало тіло пестощами. Стіни були оббиті старовинною тканиною збляклого фіолетового кольору, всіяною дрібними, як мухи, квіточками із жовтого шовку. Двері ховалися за завісами з сіро-блакитного солдатського сукна, на яких були вишиті червоним шовком гвоздики, а фотелі й стільці різної форми, різних розмірів недбало розставлені по кімнаті — шезлонги, великі й маленькі кріселка, пуфи й ослінчики, — були обтягнені шовком у стилі Людовіка Шістнадцятого або прегарним утрехтським оксамитом, з гранатовими візерунками на кремовому тлі. — Хочете кави, пане Дюруа? І пані Форестьє з дружньою усмішкою, що не сходила з її уст, подала йому чашку. — Дякую, пані. Дюруа взяв чашку. А коли він збентежено схилився, щоб узяти срібними щипцями грудочку цукру з цукерниці, яку тримала дівчинка, молода жінка шепнула йому: — Розважайте ж пані Вальтер. І вона відійшла, перш ніж він устиг що-небудь відповісти. Дюруа випив спершу каву, боячись хлюпнути на килим, потім уже, зітхнувши з полегкістю, став шукати приводу, щоб підійти до дружини свого нового патрона, і завести з нею розмову. Раптом він помітив, що пані Вальтер тримає свою порожню чашку в руці, не знаючи, куди поставити, вона сиділа далеко від столу. Дюруа кинувся до неї. — Дозвольте, пані! — Дякую, пане. Він підніс чашку й вернувся. — Якби ви знали, пані, з якою насолодою читав я «Французьке життя» там, у пустелі! Це справді єдина газета, яку можна читати поза межами Франції, бо вона найбільш літературна, найдотепніша і не така одноманітна, як усі інші. В ній можна знайти все. Вона усміхнулася з люб’язною байдужістю і відповіла поважно: — Пан Вальтер доклав чимало праці, щоб створити газету, яка відповідає новим потребам. І вони почали розмовляти. Дюруа вмів підтримувати легку й банальну бесіду, голос у нього був приємний, погляд — чарівний, а вуса — непереможно принадні. Ц вуса вились над верхньою губою, кучеряві, пухнасті, гарні рудувато-золотаві, трохи світліші на закручених кінцях Погомоніли про Париж, його околиці, про береги Сени курорти, літні розваги — про всі ті речі, про які можні говорити без кінця, не стомлюючи розуму. Потім, коли підійшов Норбер де Варен із чаркою лікеру в руці, Дюруа скромно відступив. Пані де Марель, що саме розмовляла з пані Форестьс, покликала його. — Отже, — мовила вона, — ви хочете спробувати щастя в журналістиці? Дюруа заговорив про свої плани, але досить невиразно, а тоді завів із нею ту розмову, яку щойно провадив із пані Вальтер. Проте, вже краще опанувавши тему, він виявив себе знавцем, повторюючи від власного імені те, що тільки-но чув. І весь час він дивився в вічі сусідці, немовби надаючи якогось глибокого змісту своїм словам. Пані де Марель, у свою чергу, розповіла йому кілька анекдотів із щирою жвавістю жінки, яка знає свій розум і хоче скрізь бути дотепною; стаючи дедалі розв’язнішою, вона клала руку йому на рукав фрака, стишувала голос, говорячи про якісь дрібниці, що набували від цього інтимного відтінку. Його хвилювали дотики цієї молодої жінки, яка звернула на нього увагу. Йому хотілось відразу довести їй свою відданість, захищати її, показати себе з найкращого боку, і паузи, які він робив, перш ніж відповісти, свідчили про те, що думав він про інше. Та зненацька, без видимої причини, пані де Марель покликала: — Лоріно! І коли дівчинка підійшла, сказала: — Сідай отут, моя дитино, ти можеш застудитись коло вікна. Дюруа раптом охопило шалене бажання поцілувати дівчинку, немовби від цього поцілунку щось мало передатись і матері. Він спитав статечним батьківським тоном: — Чи дозволите ви, панно, поцілувати вас? Дівчинка здивовано підвела на нього очі. Пані де Марель мовила, сміючись: — Відповідай так: «На цей раз я згодна, пане, але це не завжди буде повторюватись». Дюруа сів, узяв Лоріну на руки і торкнувся губами її хвилястого тонкого волосся. Мати була вражена. — Ти ба — вона не втекла! Небачена річ! Звичайно вона тільки жінкам дозволяє себе цілувати. Ви невідпорні, пане Дюруа. Він почервонів і, не здобувшись на слово, почав легенько колихати дівчинку на коліні. Підійшла пані Форестьє і зчудована скрикнула: — Гляньте, Лоріну приручено! Це просто неймовірно! Аж тут наблизився Жак Ріваль з сигарою в роті, і Дюруа підвівся, щоб попрощатись, — він боявся зіпсувати якимсь невдалим словом усе діло, початок своєї перемоги. Він уклонився, ніжно потиснув ручки всім жінкам, потім із силою потряс руку чоловікам. Помітив, що в Жака Ріваля рука суха, гаряча й міцно відповіла на його потиск; рука Норбера де Варена, вогка й холодна, вислизала з-поміж пальців; рука старого Вальтера була холодна й м’яка, млява і байдужа; рука Форестьє— пухка й тепла. Його друг шепнув йому: — Завтра о третій пополудні, не забудь! — О ні! Будь певен. Коли Дюруа вийшов на сходи, йому закортіло збігти вниз — така буйна була його радість. І він пустився, перестрибуючи через два східці, та раптом побачив у великому дзеркалі на третьому поверсі якогось захопленого чоловіка, що вистрибом біг йому назустріч, і враз зупинився, засоромлений, немов його спіймали на гарячому. Потім він довго дивився на себе, радіючи з того, що він справді такий гарний хлопець. Посміхнувся самовдоволено і, прощаючись зі своїм образом, уклонився йому дуже низько й церемонно, немов якійсь значній особі. III

Опинившись на вулиці, Жорж Дюруа завагався, не знаючи, що робити далі. Йому хотілося бігати, мріяти, йти прямо вперед, міркуючи про майбутнє й дихаючи теплим повітрям ночі, але думка про серію нарисів для старого Вальтера переслідувала його, і він вирішив повернутися додому і взятися до роботи. Він рушив назад швидкою ходою, дійшов до зовнішнього бульвару і подався ним до вулиці Бурсо, де жив. Шестиповерховий будинок, в якому він наймав кімнату, був заселений двадцятьма робітничими й міщанськими родинами, і, піднімаючись нагору та освітлюючи восковими сірниками брудні східці, де валялись клапті паперу, недокурки та кухонні покидьки, він відчув страшенну огиду, бажання мерщій вибратися звідси й жити, як багачі, в чистому помешканні з килимами. Важкий сморід їжі, вбиральні та людського тіла, застояний сморід бруду й плісняви, якого жоден протяг не вигнав би з цього приміщення, сповнював будинок з верху до низу. Кімната Дюруа на шостому поверсі виходила немов у глибоку безодню, на безмежну колію Західної залізниці, якраз над кінцем тунелю, біля Батіньйольського вокзалу. Дюруа розчинив вікно і сперся ліктями на іржаве залізне підвіконня. Під ним, у глибині темної ями, три червоні нерухомі сигнальні вогні скидались на величезні очі якогось звіра; далі було видно інші вогні, а ген там далі ще інші. Щохвилини серед тиші ночі лунали довгі й короткі свистки, то близькі, то ледве чутні, бо доходили здалека, з боку Аньєра. їхні переливи нагадували перегук живих голосів. Один із них чимраз ближчав, без упину повторюючи свій жалібний крик і дужчаючи кожної миті. Незабаром з’явилось яскраве жовте світло, що мчало з гучним гуркотом. Дюруа дивився, як довга низка вагонів зникає в тунелі. Потім він сказав собі: «Ну, до роботи!» Він поставив свічку на стіл, але, вже зібравшись писати, помітив, що в нього є тільки пачка поштового паперу. Що ж, він зможе використати його, розгортаючи аркуш на всю ширину. Він умочив перо в чорнило і старанно, гарним почерком вивів заголовок: «Спогади африканського стрільця» Далі заходився обдумувати перше речення. Він сидів, схиливши голову на руку, втупивши очі в розгорнений перед ним білий аркуш паперу. Про що писати? Він не міг згадати нічого з того, що розповідав недавно — жодного анекдота, жодного факту, нічогісінько. Раптом у нього майнула думка: «Треба почати з від’їзду». І він написав: «Це було 1874 року, десь у середині травня, коли виснажена Франція спочивала після катастроф страшного року…» Тут Дюруа спинився, не знаючи, як пов’язати з цим те, що мало йти далі — своє відплиття, подорож, перші враження. Поміркувавши хвилин із десять, він вирішив відкласти на завтра вступну сторінку, а тепер змалювати Алжір. І він написав: «Алжір — це зовсім біле місто…» — однак більше нічого вигадати не міг. Він бачив у думках гарне чистеньке місто, що спадає каскадом пласких будинків з верховини гори до моря, проте не знаходив жодного слова, аби змалювати те, що бачив, те, що почував. Зосередився як тільки міг і додав: «Воно заселене почасти арабами…» Після цього він кинув перо на стіл і підвівся. На вузенькому залізному ліжку, де його тіло вилежало ямку, він побачив свою буденну одіж, зім’яту, гидку, немов лахміття трупарні. А на солом’яному стільці лежав шовковий циліндр, його єдиний циліндр, — денцем догори, немов чекав милостині. На стінах кімнати, обклеєних сірими шпалерами з блакитними букетами, було стільки ж плям, скільки й квіток — давніх, підозрілих плям, походження яких годі було визначити: чи то розчавлені блощиці, чи олійні краплі, чи сліди пальців, намащених помадою, чи бризки змилків. Усе тут тхнуло ганебними злиднями, злиднями паризьких мебльованих кімнат. І в душі Дюруа спалахнула лють проти убозтва цього життя. Він сказав собі, що треба негайно вибиратися звідси, що треба завтра ж покірчити з цим нужденним животінням. Його знову пойняла хіть до праці, він сів до столу й почав добирати речення, щоб відтворити чарівну своєрідність Алжіра, цього переддвер’я таємничої і глибокої Африки, Африки мандрівних арабів і незнаних негрів, недо-слідженої і принадної Африки, звідки нам інколи привозять і показують у міських садах дивовижних тварин, мовби створених для казки; чудернацьких курей — страусів; газелей — цих божественних кіз, химерних і гротескних жираф, поважних верблюдів, потворних гіпопотамів, незграбних носорогів і горил — цих страхітливих братів людини. Дюруа невиразно відчував, як зринають у голові думки; він, можливо, міг би висловити їх, але не міг записати на папері. Власне безсилля дратувало його, він знову підвівся: руки були вогкі від поту, кров стугоніла в скронях. А коли його погляд упав на рахунок пралі, переданий цього вечора консьєржом, його раптом охопив безмежний розпач. Його радість умить зникла разом із самовпевненістю і вірою в майбутнє. Кінець, усьому кінець; він нічого не зробить, з нього нічого не вийде; він почував себе нікчемним, бездарним, непотрібним, приреченим. І він знову підійшов до вікна — саме в ту мить, коли поїзд із страшенним гуркотом вихопився з тунелю. Поїзд мчав крізь поля та рівнини туди, до моря. І спогад про батьків зажеврів у серці Дюруа. Цей поїзд мав пройти майже повз них, усього в кількох льє від їхнього будинку. Дюруа знову його побачив — той маленький будиночок на прибережному горбі, при в’їзді в село Кантеле, з якого видно Руан і величезну долину Сени. Його батьки держали невеличкий шинок-харчевню, куди міщани з передмість сходились поснідати в неділю. Вона звалась «Гарний краєвид». Вони хотіли з свого сина зробити пана і віддали його до колежу. Скінчивши навчання і не подужавши іспиту на бакалавра, Дюруа пішов відбувати військову службу, сподіваючись стати офіцером, полковником, генералом. Проте служба набридла хлопцеві ще за-цовго до того, як минуло п’ять років, і він почав мріяти про кар’єру в Парижі. Відслуживши строк, Дюруа приїхав сюди, хоча батьки, пересвідчившись у марності своїх сподівань, тепер просити, щоб він жив разом із ними. Та він вірив — доля ще всміхнеться до нього завдяки щасливому збігові обставин, яких — він і сам не знав, але які, проте, напевно зуміє підготувати й використати. Він мав успіх у полку, легкі перемоги над жінками і навіть пригоди в трохи вищому товаристві: спокусив дочку якогось податкового інспектора, що ладна була кинути все, і піти за ним, та дружину повіреного, яка намагалась утопитися з горя, коли він її покинув. Товариші казали про нього: «Це хитрун, це пройда, пролаза, — він завжди вийде сухим із води». І Дюруа справді вирішив стати хитруном, пройдою і пролазою. Совість цього природженого нормандця, розбещена звичайним в Африці мародерством, здирствами та шахрайством, а також підігріта уявленнями про честь, що прищеплюються в армії, військовим молодецтвом, патріотичним почуттям, геройськими історіями, що їх розповідають серед унтерів, — стала наче скринькою з потрійним дном, де можна було знайти все, що завгодно. Проте бажання висунутись панувало над усім. Непомітно для себе Дюруа почав мріяти, як робив це щовечора. Він уявляв собі якусь чудову любовну пригоду, що приведе до здійснення його надій. Він мав одружитися а дочкою банкіра чи вельможі, яку зустріне на вулиці й зачарує з першого погляду. Пронизливий свисток паротяга, що вихопився з тунелю, немов здоровий кролик із нори, і помчав по рельсах у депо на спочинок, збудив його від мрій. І його знову охопила невиразна й радісна надія, що завжди жевріла в його свідомості, і він послав навмання поцілунок у темряву ночі, любовний поцілунок жаданій незнайомці, палкий поцілунок сподіваному багатству. Потім зачинив вікно й почав роздягатись, шепочучи: — Нічого, вранці я на свіжу голову візьмусь до писання. А зараз вона в мене як довбешка. Крім того, я, мабуть, забагато випив. Не можна добре працювати, коли ти підхмелений. Він ліг у ліжко, загасив свічку і майже відразу заснув. Прокинувся Дюруа рано, як прокидаються в дні палкої надії або турботи, і, схопившись з ліжка, розчинив вікно, щоб хильнути, як він казав, добру склянку свіжого повітря. Будинки на Римській вулиці, по той бік широкої залізничної колії, блищали в сяйві вранішнього сонця, немов намальовані ясним білилом. Ген-ген праворуч видніли горби Аржантейля, верховини Саннуа і млини Оржемона, повиті синюватим туманом, мовби легким і прозорим серпанком, накинутим на обрій. Дюруа якусь хвильку милувався далекими полями, тоді прошепотів: «Там, мабуть, до біса гарно в такий день, як сьогодні». Потім згадав, що йому треба працювати, та ще й негайно, і послав, давши десять су, сина консьєржа, аби той сказав у конторі, що він хворий. Він сів до столу, вмочив перо в чорнило, сперся чолом на руку і замислився. Все даремно. Нічого не спадало на думку. Проте це не вкинуло його в розпач. Він подумав: «Нічого, я не звик до цього. Це фах, і його треба опанувати, як і всякий інший. Треба, щоб мені допомогли першого разу. Я розшукаю Форестьє, і він за десять хвилин облагодить справу з моїм нарисом». І він пішов одягатись. Опинившись на вулиці, Дюруа вирішив, що ще надто рано йти до приятеля, який, мабуть, спить. Отже, він став неквапом прогулюватись під деревами зовнішнього бульвару. Ще не було і дев’ятої години, коли він дійшов до парку Монсо, зовсім свіжого, вогкого від поливання. Сівши на лавку, він знову почав мріяти. Дуже елегантний юнак ходив перед ним туди й сюди, очевидно, чекаючи жінку. Вона нарешті з’явилась швидкою ходою, під вуаллю. Після короткого потиску рук вони подалися геть. Бурхлива жадоба кохання пройняла серце Дюруа, жадоба вишуканого, делікатного, ніжного кохання. Він підвівся і рушив далі, думаючи про Форестьє. Ось кому справді пощастило. Він підійшов до під’їзду саме в ту мить, коли його приятель виходив із дому. — Це ти? Так рано! Що приключилося? Дюруа, зніяковівши від того, що зустрів Форестьє вже на вулиці, пробурмотів: — Річ у тому… Річ у тому… Я не можу написати свого нарису, знаєш, нарису про Алжір, що пан Вальтер просив у мене. Це анітрохи не дивно — адже я ніколи не писав. Для цього потрібна практика, як і для всього іншого. Я швидко навчусь цього, я певен, але на початку я не знаю, як приступитись до нього. Думок — рясно, а слів — жодного. Він спинився збентежений. Форестьє лукаво посміхнувся: — Це мені знайоме. Дюруа підхопив: — Так, на початку це, либонь, трапляється з кожним. Отже, я прийшов… я прийшов попросити в тебе допомоги. За десять хвилин ти дав би справі раду, показав би мені, з чого почати. Це був би для мене добрий урок стилістики, а без тебе я не впораюсь. Форестьє, все ще весело посміхаючись, ударив свого колишнього товариша по плечу і сказав: — Іди до моєї дружини, вона допоможе тобі не гірше за мене. Я вимуштрував її до цієї роботи. Мені зараз нема коли, а то я залюбки зробив би це сам. Дюруа, стороплений, стояв ні в сих, ні в тих. — Але так рано я не можу з’явитись до неї… — Любесенько можеш. Вона вже встала. Ти знайдеш її в моєму кабінеті, вона якраз упорядковує мої нотатки. — Ні… це неможливо… — відмовився Дюруа. Форестьє взяв його за плечі, повернув і штовхнув до сходів: — Та йди, хлопче, коли я кажу тобі, йди! Не лізти ж мені на четвертий поверх, щоб привести тебе і розповісти про твою халепу. Тоді Дюруа наважився: — Ну, дякую. Я піду. Скажу твоїй дружині, що ти мене примусив, просто примусив піти до неї. — Гаразд. Вона тебе не з’їсть, не турбуйся. Головне — не забудь: рівно о третій пополудні. — О, не турбуйся. І Форестьє подався квапливим кроком, а Дюруа почав повільно підійматися зі східця на східець, добираючи, що сказати, і хвилюючись, як його приймуть. Двері відчинив слуга. Він був у синьому фартуху, з мітлою в руках. — Пан уже пішов, — обізвався він, не чекаючи запитання. Але Дюруа не відступавсь: — Спитайте у пані Ферестьє, чи може вона прийняти мене. Скажіть, що я прийшов від її чоловіка. Я зустрів його на вулиці. Після цього Дюруа почав чекати. Слуга вернувся, відчинив двері праворуч і промовив: — Пані чекає на вас. Вона сиділа в кріслі за письмовим столом у невеличкій кімнаті, де всі стіни були заставлені полицями з книжками. Різнобарвні спинки — червоні, жовті, зелені, лілові й сині — надавали одноманітній лінії томів барвистого і веселого вигляду. Пані Форестьє обернулась, усміхаючись, оповита білим пеньюаром з мереживом, і простягла йому руку, що оголилася з-під широкого рукава. — Так рано? — обізвалась вона й потім додала: — Це не докір, це просто запитання. Дюруа пробелькотів: — О пані, я не хотів заходити, але ваш чоловік, якого я зустрів унизу, примусив мене. Мені вкрай ніяково, я навіть не наважуся сказати, що саме привело мене сюди. Вона кивнула на крісло: — Сідайте й розказуйте. Вона тримала двома пальцями гусяче перо і весь час крутила його, а перед нею лежав великий аркуш паперу, списаний до половини, — робота, яку перервав прихід Дюруа. Видно було, що їй дуже добре за цим робочим столом, що вона почуває себе тут так само зручно, як і у вітальні, що вона зайнята своєю звичайною справою. Від пеньюара віяло легкими, свіжими пахощами недавно скінченого туалету. Дюруа намагався уявити собі її молоде, біле, повне й тепле тіло, ніжно оповите м’якою тканиною. Він мовчав, і пані Форестьє знову спитала: — Ну, то кажіть, в чому справа? Він пробурмотів, затинаючись: — Ось… але справді… я не наважусь… Річ у тому, ще я працював учора ввечері допізна… і сьогодні вранці… дуже рано… щоб написати той нарис про Алжір, що пан Вальтер замовив мені… Але в мене нічого не виходить… Я порвав усі чернетки… Адже я не звик до цієї роботи; і я прийшов просити Форестьє допомогти мені… за першим разом… Пані Форестьє перепинила його, сміючись від щирого серця, щаслива, весела й потішена: — А він послав вас до мене?.. Дуже мило… — Так, пані. Він сказав, що ви влаштуєте мені цю справу краще за нього… Але я… я не наважувався, я не хотів. Ви розумієте? Вона підвелась: — Таке співробітництво обіцяє бути дуже приємним. Я в захваті від вашої ідеї. Ось що — сідайте на моє місце, бо моє письмо знають у газеті. І ми зараз напишемо нарис, але такий нарис, який справді матиме успіх. Дюруа узяв перо, поклав перед собою аркуш паперу і чекав. Пані Форестьє, стоячи, дивилась, як він готувався; потім вона взяла цигарку з каміна й закурила. — Я не можу працювати без цигарки, — пояснила вона. — Ну, що ж ви хочете розповісти? Він здивовано глянув на неї: — Але ж я не знаю, саме тому я й прийшов до вас. — Ну, гаразд, я допоможу вам, — відказала вона, — Я дам підливу, але страву повинні дати ви. Дюруа збентежено мовчав; нарешті промовив непевно: — Я хотів би розповісти про свою подорож з самого початку… Пані Форестьє сіла проти нього, з другого боку великого стола, і, дивлячись йому в очі, сказала: — Ну, що ж, змалюйте її спершу мені, тільки мені — розумієте? — поволі, нічого не обминаючи, а я вже виберу, що треба. Та Дюруа не знав, з чого почати, і вона стала розпитувати його, немов священик на сповіді, ставлячи точно сформульовані запитання, — і в пам’яті його спливали забуті деталі, люди, яких він зустрічав, і випадкові постаті. Так він розповідав хвилин п’ятнадцять, а тоді вона зненацька перепинила його: — Тепер починаймо. По-перше, ми припустимо, що ви ділитесь своїми враженнями з якимось приятелем; це дозволить вам наговорити безліч дурниць, робити найрізноманітніші зауваження, бути природним і дотепним, коли пощастить. Отже, починайте: «Любий Анрі, ти хочеш знати, що таке Алжір, і ти це знатимеш. Я посилатиму тобі — бо мені однаково нема чого робити в цій маленькій мазанці, де я живу, — щось подібне до щоденника мого життя, день по дню, година по годині. Деякі місця будуть трохи грубуваті, та дарма: ти не зобов’язаний показувати це своїм знайомим дамам». Вона спинилась, аби запалити погаслу цигарку, і рипіння гусячого пера по паперу відразу ж припинилось. — Далі,— сказала вона по хвилі. «Алжір — це велике французьке володіння на кордоні великих недосліджених країн, що звуться пустинею Сахарою, Центральною Африкою і т. ін., і т. ін. Алжір — це ворота, білі, чарівні ворота до цього дивного континенту. Та спочатку треба добратись туди, а це не всім буває до вподоби. Ти знаєш, що я непоганий верхівець, об’їжджаю коней полковника. Але можна бути добрим кавалеристом і поганим моряком. Це я перевірив на власному досвіді. Пригадуєш майора Сембретаса, якого ми звали «доктором Блюво»? Коли ми вважали, що нам уже час перепочити добу в шпиталі, в цій землі обітованій, ми з’являлись до нього на прийом. Він сидів на стільці, розставивши свої товсті ноги І червоних штанях, упершись кулаками в коліна й зігнувши в ліктях руки, і поводив своїми величезними банькатими очима, покусуючи білий вус. Пам’ятаєш його лікарський припис: «У цього солдаті розлад шлунку. Дайте йому блювотне № 3 за моїм рецептом. Потім дванадцять годин відпочинку, і він видужае. Воно було всемогутнє, те блювотне, всемогутнє й непереможне. Все-таки ми його ковтали, бо так було треба. Потім, випробувавши рецепт «доктора Блюво», втішалися дванадцятьма годинами цілком заслуженого — відпочинку. Так от, любий мій, щоб добратись до Африки, треба витерпіти протягом сорока годин сильне блювотне іншого гатунку, за рецептом Трансатлантичної компанії. Пані Форестьє потирала руки, задоволена з своєї гадки. Потім підвелась, закурила другу цигарку і почала ходити туди й сюди по кімнаті, диктуючи, пускаючи завити диму, що виходили прямо з маленького круглого отвору між її стиснутими губами, поступово ширились і здіймались угору, залишаючи де-не-де в повітрі сірі биндочки, немов прозорий туман, немов хмаринки, схожі на павутиння. Часом вона відганяла долонею ці легкі, але стійкі штрихи, часом розсікала їх гострим рухом вказівного пальця і потім зосереджено й задумливо дивилась як повільно зникають дві смужки ледь помітного диму. А Дюруа, підвівши очі, стежив за всіма її жестами, за всіма позами, за всіма рухами тіла та обличчя в цій невиразній грі, що не зачіпала її думки. Тепер вона вигадувала подорожні пригоди, змальовувала створених її уявою супутників і намічала любовну інтригу з дружиною піхотного капітана, що їхала до свого чоловіка. Потім, сівши, пані Форестьє почала розпитувати Дюруа про топографію Алжіра, про яку не мала жодного уявлення. Через десять хвилин вона вже знала розташування міста не гірш за нього самого і склала невеличкий розділ з політичної та колоніальної географії, щоб увести в курс подій і добре підготувати читача до розуміння серйозних проблем, які мали бути порушені в наступних нарисах. Потім вона продовжила це мандрівкою в Оранську округу — фантастичною мандрівкою, де йшлось насамперед про жінок — мавританок, єврейок, іспанок. — Тільки це й цікавить читача, — зауважила вона. Закінчила пані Форестьє зупинкою в Саїді, біля підніжжя високих плато, і поетичним, але недовгим романом між унтер-офіцером Жоржем Дюруа та іспанкою-робітницею з фабрики в Айн-ель-Гадражі, де обробляли альфу ^[10]. Вона розповідала про їхні нічні побачення на кам’янистих голих скелях, де гавкають і виють шакали, гієни й арабські собаки. А тоді мовила веселим голосом: — Продовження завтра! І додала, піднявшись: — Ось як пишуть нариси, люб’язний пане. А тепер підпишіть будь ласка. Дюруа вагався. — Та підпишіть же! Він засміявся і підписав унизу сторінки: «Жорж Дюруа» Вона все ходила й курила; а він дивився на неї, не знаходячи слів подяки, радіючи з своєї близькості до молодої жінки, пройнятий вдячністю, почуттєвою насолодою від тієї інтимності, що зароджувалася між ними. Йому здавалось, що все навколо було частиною її самої — все, аж до стін, заставлених книжками. Крісла, меблі, повітря, де плавав тютюновий дух, мали в собі щось неповторне, миле, ніжне, захопливе, що йшло від неї. Раптом пані Форестьє спитала: — Якої ви думки про мою подругу, пані де Марель? Він здивувався. — Як вам сказати… по-моєму… по-моєму… вона чарівна. — Справді? — Звичайно. Йому хотілось додати: «Але не така, як ви». Проте він не наважився. Пані Форестьє тим часом провадила: — А коли б ви знали, яка вона весела, оригінальна, розумна! Це богема, справжня богема. Ось чому чоловік не дуже її любить. Він бачить в ній тільки вади і не цінує чеснот. Дюруа був уражений, дізнавшись, що пані де Марель заміжня. А проте, це було цілком природно. Він спитав: — То в неї є чоловік?.. А чим він займається? Пані Форестьє тихенько знизала плечима й ворухнула бровами, вкладаючи в цей рух якийсь невловимий натяк: — О, він інспектор на Північній залізниці. Щомісяця приїздить у Париж на тиждень. Це, як каже його дружина, «трудова повинність», або «тижнева панщина», або ще «страсний тиждень». Коли ви познайомитесь із нею ближче, то побачите, яка це мила й розумна жінка. Навідайте її цими днями. Дюруа забув, що йому час іти; йому здавалося, що він залишиться тут назавжди, що він у себе дома. Аж тут двері безгучно розчинились, і ввійшов якийсь високий пан; про нього не доповіли. Він спинився, побачивши незнайомого чоловіка. Пані Форестьє ніби зніяковіла на мить, потім мовила своїм звичайним голосом, хоч обличчя її трохи зашарілося: — Та заходьте ж, дорогий друже. Я вас познайомлю-з близьким приятелем Шарля — з паном Жоржем Дюруа, майбутнім журналістом. Потім, додала вже іншим тоном: — Найкращий і найближчий наш друг — граф де Водрек Чоловіки розкланялись, дивлячись один одному просто в вічі, і Дюруа відразу ж почав прощатись. Його не затримували. Він пробелькотів слова подяки, потиснув простягнену руку молодої жінки, ще раз уклонився гостеві, в якого не сходив з обличчя холодний і поважний вираз світської людини, і вийшов зовсім збентежений, наче щойно скоїв якусь дурницю. Опинившись на вулиці, він відчув, що йому сумно, незручно, що його гнітить невиразна туга. Він простував навмання, питаючи себе, чому його охопила ця раптова журба, і не знаходив відповіді, але сувора постать графа де Водрека — немолодого вже, сивого, із спокійним і гордовитим виглядом багатого й можновладного пана — раз у раз зринала в його пам’яті. Нарешті він збагнув: саме прихід цього незнайомця, котрий урвав чарівну розмову, таку любу його серцю, і породив у ньому те відчуття холоду й безнадії, що його часом викликає в нас чуже горе, випадкове слово, якась дрібниця. І Дюруа здавалося, що цей чоловік був теж, не знати чому, невдоволений, заставши його там. Йому більше не було чого робити аж до третьої години, а не минув іще й полудень. У кишені бряжчало шість франків п’ятдесят сантимів. Він пішов поснідати до дешевого ресторану Дюваля. Потім побродив по бульвару; а коли пробило третю годину, піднявся сходами до редакції «Французького життя». Кур’єри сиділи на лавці й чекали, схрестивши руки, а за конторкою, схожою на професорську кафедру, швейцар розбирав свіжу кореспонденцію. Це було поважне видовище, що мало навіяти пошану відвідувачам. Службовцям не бракувало статечності, гідності, шику, як і належить у приймальні великої газети. Дюруа спитав: — Скажіть, будь ласка, можна бачити пана Вальтера? Швейцар відповів: — Пан видавець на засіданні. Почекайте трохи, будь ласка… І він показав на приймальну, повнісіньку різного люду. Тут були добропристойні пани з орденами і неохайні чоловіки в застебнутих аж до шиї сурдутах, за якими не видно було сорочок, зате на грудях красувалися цілі малюнки з плям, що нагадували обриси континентів та морів на картах. Поміж цих людей було троє жінок. Одна з них — гарненька, весела, чепурно вдягнена, схожа на кокотку; її сусідка — із зморшкуватим обличчям — теж добре, але строго вдягнена, в ній було щось пошарпане, штучне, властиве колишнім актрисам, якась удавана, злиняла молодість, немов згірклі пахощі кохання. Третя жінка, в жалобі, сиділа у кутку в позі безутішної вдови. Дюруа подумав, що вона прийшла просити милостиню. Тим часом нікого не впускали, хоч минуло вже понад двадцять хвилин. Дюруа спало на думку звернутися знову до швейцара. — Пан Вальтер призначив мені побачення о третій годині,— сказав він. — Прошу, гляньте, чи нема тут мого друга пана Форестье. Тоді його провели довгим коридором до просторої кімнати, де четверо панів сиділи й щось писали за широким зеленим столом. Форестьє стояв перед коміном, курив цигарку і грав у більбоке. Він був дуже вправний у цій грі і з кожним ударом насаджував величезну самшитову кулю на тонке дерев’яне вістря. Він рахував: — Двадцять два, двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять… Дюруа перебив його: — Двадцять шість. Приятель підвів очі, не перестаючи рівномірно рухати рукою. — А, це ти! Вчора я влучив п’ятдесят сім разів підряд. Тут тільки Сен-Потен сильніший за мене. Бачив патрона? Нема нічого кумеднішого, коли те старе опудало Норбер грає в більбоке. Він роззявляє рота, немов хоче проковтнути кулю. Один із співробітників повернув голову до нього: — Слухай, Форестьє, я знаю, де продається чудове більбоке з антільського дерева. Воно належало, кажуть, іспанській королеві. Правлять за нього шістдесят франків. Це недорого. — А де це? — спитав Форестьє. І, промахнувшись на тридцять сьомому ударі, він одчинив шафу, де Дюруа побачив два десятки чудових більбоке, вишикуваних і перенумерованих, наче в колекції. Поклавши своє більбоке на звичайне місце, Форест повторив: — Де ж вона, ця дорогоцінність? Журналіст відповів: — В одного касира з «Водевіля». Я принесу тобі його завтра, якщо хочеш. — Принеси. Коли воно справді гарне, я візьму; запас біди не чинить. Потім, обернувшись до Дюруа, сказав: — Ходімо зі мною, я проведу тебе до патрона, а то ти міг би протупцятись тут до сьомої години. Вони проминули приймальну, де ті ж самі особи сиділи на тих самих місцях. Тільки-но з’явився Форестьє, молода жінка і стара актриса хутко підвелись і підійшли до нього. Він відвів їх, одну після одної, до вікна, і, хоч вони намагались розмовляти півголосом, Дюруа почув, що його приятель обом казав «ти». Потім, одчинивши ще двоє оббитих дверей, вони пройшли до видавця. Засідання, що тривало вже з годину, було партією в екарте з деякими із тих панів у циліндрах з пласкими крисами, яких Дюруа бачив учора. Пан Вальтер тримав карти і грав із зосередженою увагою й обережними рухами, а супротивник його кидав, піднімав і перевертав легкі кольорові листки спритно, вправно й зграбно, як досвідчений картяр. Норбер де Варен писав статтю, сидячи в директорському кріслі, а Жак Ріваль лежав на дивані й курив сигару, заплющивши очі. В душному кабінеті тхнуло запахом шкіряних меблів, тютюновим димом і друкарнею — специфічним запахом редакційних приміщень, знайомим усім журналістам. На столі чорного дерева з мідними інкрустаціями височіла величезна купа паперів: листи, візитні картки, газети, журнали, рахунки постачальників, друковані видання. Форестьє потиснув руки глядачам, що стояли за стільцями партнерів і бились об заклад, й мовчки почав спостерігати гру. Потім, коли старий Вальтер виграв, він сказав: — Ось мій друг Дюруа. Видавець кинув на прибулого швидкий погляд поверх окулярів і спитав: — Принесли статтю? Вона дуже прийшлася б до часу, В зв’язку з дискусією Мореля. Дюруа вийняв з кишені складені вчетверо аркуші паперу. — Ось, пане. На обличчі патрона відбилося задоволення, і, всміхаючись, він сказав: — Дуже добре, дуже добре. Ви додержуєте слова. Чи треба мені переглянути це, Форестьє? Той поквапився відповісти: — Не варто, пане Вальтер: я допоміг панові Дюруа скласти статтю, щоб показати, як це робиться. Вона дуже гарна. Вальтер, беручи карти, що здавав якийсь високий, худий пан, депутат лівого центру, байдуже кинув: — От і добре. Форестьє не дав йому почати нову партію й нахилився до його вуха: — Ви пам’ятаєте, що обіцяли мені взяти Дюруа на місце Марамбо? Дозволите прийняти його на тих самих умовах? — Так, звичайно. Взявши приятеля під руку, Форестьє потяг його геть, а пан Вальтер знову захопився грати. Норбер де Варен не підвів голови, він ніби не бачив чи не впізнав Дюруа. Жак Ріваль, навпаки, потиснув йому руку підкреслено і навмисно міцно, як добрий товариш, що на нього можна покластися в разі потреби. Вони знову проминули приймальню; всі підвели на них очі, і Форестьє сказав наймолодшій жінці — досить голосно, щоб почули й інші відвідувачі: — Видавець незабаром прийме вас. У нього зараз нарада з двома членами бюджетної комісії. І він швидко пішов далі, поважний і заклопотаний, немов мав терміново скласти депешу надзвичайної ваги. Коли вони вернулись до редакційної кімнати, Форестьє; відразу ж узявся до свого більбоке і, граючи та уриваючиї фрази, щоб рахувати удари, сказав Дюруа: — Так от. Ти приходитимеш сюди щодня о третій годині, і я виряджатиму тебе по інформації, і ти будеш добувати їх, — іноді вдень, іноді ввечері, іноді вранці… Раз!.и Насамперед я дам тобі рекомендаційного листа до начальника першого відділу префектури поліції… Два!., а він познайомить тебе з якимсь зі своїх службовців. І ти зв’яжешся з ним, щоб одержувати всі важливі новини. Три!., про справи префектури, новини офіційні й напівофіційні, певна річ. Щодо деталей, ти звернешся до Сен-Потена, він усе добре знає… Чотири!.. Ти побачишся з ним; зараз або завтра. Головне — навчитись витягати відомості з тих людей, до яких я тебе посилатиму… П’ять!., і пролазити скрізь, незважаючи на замкнені двері… Шість!.. За це тобі плататимуть двісті франків на місяць, плюс два су від рядка за цікаву хроніку з твого власного матеріалу… Сім!., плюс так само два су від рядка за статті, що тобі їх замовлятимуть на різні теми… Вісім!.. Далі Форестьє поринув у гру і поволі рахував: «Дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять». Він промахнувся на чотирнадцятому ударі й вилаявся: — Сто чортів, от кляте тринадцять, завжди воно мене підводить! Я, напевно, помру тринадцятого. Один із журналістів, скінчивши роботу, теж узяв більбоке з шафи; це був маленький чоловічок, що виглядав як дитина, хоч йому було вже років тридцять п’ять; увійшло ще кілька журналістів і теж повиймали свої іграшки. Незабаром їх було вже шестеро; вони стояли коло стіни й однаковим і рівним рухом підкидали в повітря кульки — червоні, жовті, або чорні, залежно від породи дерева. Тільки-но почалося це змагання, двоє співробітників, які ще працювали, теж повставали, щоб рахувати удари. Форестьє виграв одинадцять очок. Чоловічок, схожий на хлопчака, програв; він дзвінком викликав кур’єра і наказав: — Дев’ять кухлів пива. І вони знову заходилися грати, чекаючи прохолодного напою. Дюруа випив кухоль нива з своїми новими колегами, а потім спитав у приятеля: — Що я повинен робити? Форестьє відповів: — На сьогодні в мене нема для тебе нічого. Можеш іти, коли хочеш. — А… наш… наш нарис… чи він піде сьогодні ввечері до друкарні? — Так, але не турбуйся: я сам виправлю коректуру. Напиши продовження на завтра і приходь о третій пополудні, як сьогодні. І Дюруа, потиснувши всім руки, не знаючи навіть імен цих осіб, зійшов униз розкішними сходами, радісний і щасливий. IV

Дата добавления: 2015-06-04