Annotation 10 страница. З того часу вона перестала виходити, перестала рухатися

З того часу вона перестала виходити, перестала рухатися. Щоранку прокидалася в певну годину, дивилась у вікно на погоду, потім спускалася вниз і сідала в залі коло каміна. Цілими днями нерухомо сиділа вона там із втупленими в огонь очима, поринувши в сумні думки, перебираючи в пам’яті невеселу низку своїх страждань. Сутінки поступово огортали маленьку кімнату, а вона все сиділа, ворушачись лише тоді, коли треба було підкинути дров у камін. Розалія приносила лампу і скрикувала: — Ну, пані Жанно, вам треба пройтись, а то знову у вас не буде апетиту ввечері. Часто її переслідували й мучили нав’язливі думки, безглузді турботи: яка-небудь дрібниця виростала в її хворій голові — у щось надзвичайно важливе. Але здебільшого вона знову жила своїм минулим, давно минулим життям, часто згадуючи своє дитинство і свою весільну подорож до Корсіки. Давно забуті краєвиди цього острова знову виринали перед нею з вогню каміна; вона пригадувала всі подробиці, всі незначні факти, всі обличчя, які там зустрічала; обличчя провідника Жана Ріволі переслідувало її; їй здавалося часом, що вона чує його голос. Потім перед нею поставали щасливі роки дитинства Поля, коли він примушував її саджати салат і коли вона ставала навколішки на масну землю поруч із тіткою Лізон, навперебій догоджаючи дитині, змагаючись у тому, хто з них краще посадить розсаду і в кого буде більше пагінців. І уста її шепотіли тихо: «Пуле, мій маленький Пуле», немовби вона казала це йому самому. Тоді мрії її зосереджувались на цьому слові, і іноді протягом цілих годин вона писала в повітрі витягненим пальцем літери, з яких складалось його ім’я. Вона повільно виводила ці літери перед вогнем каміна, уявляючи, що бачить їх, потім, думаючи, що помилилась, вона починала знову вирисовувати тремтячою від утоми рукою літеру П, напружуючи сили, щоб до кінця написати ім’я; скінчивши його, знову бралася за те саме. Нарешті вибивалася з сил, плуталась, перескакувала на інші слова, нервувалась майже до божевілля. В неї появилися всі дивацтва, властиві самотнім людям. Вона роздратовувалась, коли якась річ стояла не на своєму місці. Розалія часто примушувала її ходити, виводила на шлях; але через двадцять хвилин Жанна вже заявляла: — Я більш не можу, люба, — і сідала на краю канави. Незабаром вона зненавиділа всякий рух і намагалась залишатися в ліжку якомога довше. З дитинства в неї була тільки одна незмінна звичка — вставати відразу після того, як вип’є каву з молоком. Цій каві вона надавала якогось перебільшеного значення, і відмовитись від неї їй було б важче, ніж від будь-чого іншого. Щоранку вона чекала появи Розалії з якимось трохи плотським нетерпінням, і як тільки на її нічному столику з’являлася повна чашка, вона сідала в ліжку і з якоюсь пожадливістю швидко її випивала. Потім, відкинувши ковдру, починала одягатися. Згодом вона потроху звикла помріяти кілька хвилин після того, як ставила чашку на блюдце; потім знову лягала в ліжко, і так з кожним днем все довше й довше гаяла час, поки не з’являлась Розалія і, розгнівавшись, не починала одягати її майже силоміць. В ній зникла остання видимість волі, і щоразу, коли служниця зверталась до неї за якою-небудь порадою або питала про щось, бажаючи знати її думку, вона відповідала: — Роби, як знаєш, люба. Вона була так переконана у своїй лихій долі, що, нарешті, перейнялася суто східним фаталізмом. Звикнувши бачити нездійсненність своїх мрій, крах своїх надій, вона вже зовсім не наважувалась що-небудь розпочинати і бувало вагалася протягом цілого дня перш ніж зробити якусь дрібницю, наперед упевнена в тому, що зазнає невдачі і тільки собі нашкодить. Щохвилини повторювала: — Мені ні в чому не щастило в житті. Тоді Розалія скрикувала: — А що б ви сказали, коли б вам треба було працювати, щоб заробити шматок хліба, коли б вам щодня треба було вставати о шостій годині ранку, щоб іти на поденщину? Багато є таких, що мусили це робити, і, проте, на старості літ вони вмирають від злиднів. — Але подумай, що я сама-самісінька, — відповідала Жанна, — що мій син покинув мене. Тоді Розалія обурювалась: — Подумаєш, яке нещастя! Ну так що? Ну, а сини, що йдуть на військову службу? А ті, що переселяються до Америки? Вона уявляла собі Америку якоюсь непевною країною, куди їдуть наживати багатство і звідки ніколи не повертаються. — Завжди настає час, — казала вона далі,— коли треба розлучатись, бо старі й молоді не можуть завжди жити разом. І вона кінчала жорстоким запитанням: — Ну, добре, а що б ви сказали, коли б він помер? На це Жанна нічого вже не відповідала. З першими теплими весняними днями вона відчула в собі трохи більше сил, але й це повернення бадьорості використовувала лише на те, щоб ще більше віддатися своїм похмурим думкам. Якось уранці, піднявшись, щоб пошукати щось на горищі, вона випадково знайшла там скриньку, повну старих календарів; деякі сільські жителі мають звичку зберігати їх. їй здалося, ніби вона знайшла свої давні роки; і, охоплена якимось дивним і неясним хвилюванням, вона спинилась перед цією купою картонних чотирикутників. Взяла календарі й віднесла їх униз, у зал. Вони були різноманітних розмірів — великі й маленькі. Вона почала розкладати їх на столі по роках. Раптом їй попав до рук перший календар, який вона привезла до Пепля. Вона довго розглядала його, дивлячись на дні, викреслені нею вранці перед від’їздом у Пепль, на другий день після виходу з монастиря, й заплакала. Вона плакала безнадійними тихими сльозами нещасної старої жінки, перед очима якої наче розгорнулося тепер на столі все її безталанне життя. І тут її охопило бажання, що перейшло незабаром в якусь божевільну шалену манію: вона захотіла відновити день за днем у своїй пам’яті все, що робила за цей час. Вона почепила на стіні в хронологічному порядку ці пожовклі квадрати картону і протягом багатьох годин розглядала то один, то другий з них, питаючи себе: — Що було зі мною в цьому місяці? Вона відмічала рисочками всі пам’ятні дати свого життя, й іноді їй щастило воскресити цілий місяць, групуючи, зв’язуючи один з одним всі дрібні факти, що траплялись перед чи після тієї чи іншої важливої події. Завдяки упертій увазі й зосередженим зусиллям пам’яті їй пощастило цілком відновити перед собою два перші роки свого перебування в Пеплі; і ці згадки давноминулого життя поставали перед нею з якоюсь особливою легкістю й виразністю. Але наступні роки ніби зникли в тумані, змішувались, переплутувались один з одним; і іноді, схиливши над календарем голову й зазираючи в своє минуле, вона довго просиджувала так, не маючи навіть сил пригадати, чи до цього саме календаря належить її згадка. І вона починала переходити від одного до другого календаря навколо всієї кімнати, що, немов зображеннями Хрис-та, котрого ведуть на Голгофу, була оточена цими картинами її минулого життя. Рантом перед якимось із них вона ставила стілець і, розглядаючи календар, вся віддавалася своїм спогадам і непорушно залишалась так аж до ночі. Потім зненацька, коли тепле проміння сонця збудило природу, коли на полях почали проростати посіви, а дерева зазеленіли, коли яблуні в садах покрилися рожевим цвітом, сповнюючи рівнину своїми пахощами, незвичайне збудження охопило Жанну. Вона не могла вже всидіти на місці; невпинно ходила, то виходячи, то знову вертаючись двадцять разів на день, і іноді заходила кудись далеко, блукаючи вздовж ферм в гарячковому і сумному збудженні. Помітивши маргаритку, що ховалася в густій траві, або сонячний промінь, що ковзав по листю, чи калюжу в колії, в якій відбивалась блакить неба, вона розчулювалася, зворушувалась, хвилювалася; в ній прокидались давні почуття, як відгук її дівочих хвилювань, коли вона мріяла, гуляючи в полях. Вона відчувала в собі те саме тремтіння, так само тішилась цими пестощами й неясним сп’янінням теплих днів, як і тоді, коли перед нею було все її майбутнє. І тепер, коли майбутнього вже не було, вона знову переживала колишні почуття. її серце від цього ще зазнавало радості, але разом з цим — і жалю, нібито вічна радість збудженої природи, проходячи в її зів’яле тіло, в її захололу кров, в її пригнічену душу, могла дати їй тільки якусь хворобливу і слабку втіху. Також здавалось їй, що все навколо неї якось змінилося. Сонце було вже не таке тепле, як у дні її молодості, небо не таке блакитне, трава не така зелена; а квітки — блідіші і не такі запашні і вже не так, як колись, п’янили. Однак подеколи її охоплювало таке почуття радості, що вона знову починала мріяти, сподіватись, чогось чекати; бо хіба ж можна не сподіватись, наперекір всій лютій суворості долі, коли навкруги так прекрасно? Цілими годинами вона все ходила, наче її підганяло душевне збудження. Іноді вона раптом спинялась і сідала на краю шляху, поринаючи в свої журливі думки. Чому ніхто не кохав її, як кохають інших? Чому вона не зазнала навіть звичайної радості спокійного існування? Іноді, забувши на хвилину, що вона вже стара, що в майбутньому в неї нема вже нічого, крім кількох сумних і самотніх років, що вона вже пройшла свій життєвий шлях, — вона, немов колись, у шістнадцять років, починала будувати різні принадні плани і малювати перед собою картини чарівного майбутнього. Але потім її раптом охоплювала жорстока свідомість дійсності. Тоді вона підводилась, почуваючи себе такою безсилою, неначе на її плечі впав важкий тягар, і вже тихою ходою верталась додому, шепочучи: — О, я стара й дурна. Стара й дурна. Розалія щохвилини повторювала їй тепер: — Та заспокойтесь, пані, чого ви так хвилюєтесь? А Жанна сумно відповідала: — Що ж ти хочеш, я, як Масакр, доживаю останні дні. Якось вранці служниця увійшла в її кімнату раніш, ніж звичайно, і, поставивши на нічному столику чашку кави з молоком, сказала: — Ну, пийте швидше, Дені чекає нас коло воріт. Ми поїдемо в Пепль, бо я маю там справу. Жанні здалося, що вона зараз знепритомніє, так схвилювали її ці слова. Вона одяглася, вся тремтячи від збудження, бентежачись і слабіючи від самої думки, що знову побачить свою любу домівку. Променисте небо розстилалось над землею; весело бігла конячка, іноді переходячи в галоп. Коли вони в’їхали в сільце Етуван, Жанна відчула, що їй важко дихати, так забилось її серце; коли ж вона побачила цегляні стовпчики огорожі, вона тихо, проти волі, простогнала: «О-о-о!». Коня розпрягли в Кульярів, і, поки Розалія з сином ходили в своїх справах, фермери запропонували Жанні пройтися по замку, бо господарів не було дома, і дали їй ключі. Вона пішла сама і, підійшовши до старого замку з боку моря, зупинилась, щоб розглянути його. Зовні нічого в ньому не змінилося. Потьмянілі стіни великого сірого будинку були осяяні ласкавим промінням сонця. Всі віконниці були зачинені. Маленька суха гіллячка впала на її сукню; вона звела очі, гіллячка впала з платана. Жанна наблизилась до могутнього дерева з гладенькою й ясною корою і, наче живу істоту, погладила його рукою. Нога її наткнулася в траві на шматок гнилого дерева; то був останній уламок лавки, на якій вона так часто сиділа зі своїми рідними, тієї лавки, яку було поставлено в день першого візиту Жюльєна. Потім вона підійшла до подвійних дверей вестибюля і насилу їх відімкнула. Важкий іржавий ключ ніяк не повертався; нарешті замок піддався, якось глухо скрипнувши пружиною, і стулка дверей, спочатку теж трохи туго, відчинилася, коли вона її штовхнула. Швидко, майже бігом, Жанна кинулась до своєї кімнати. Спочатку вона не впізнала її, бо стіни було обклеєно ясними шпалерами, але, розчинивши вікно, завмерла, схвильована до глибини душі цим обрієм, який так любила, гайком, берестами, рівниною і морем з темними вітрилами, які здавалися здалеку нерухомими. Вона блукала по великому порожньому будинку, розглядала на стінах кожну знайому їй плямочку, спинилась перед маленькою діркою в стіні, яку зробив барон, коли, згадуючи свою юність, фехтував жартома паличкою. В матусиній кімнаті вона знайшла встромлену за дверима в темному кутку коло ліжка тонку шпильку з золотою головкою; ясно пригадала тепер, що колись встромила її туди, а потім шукала кілька років. Ніхто не знайшов її. Вона взяла її, наче якусь дорогоцінну реліквію, і поцілувала. Вона ходила по всіх закутках, шукаючи і впізнаючи різні, майже непомітні сліди на шпалерах, яких не замінили, і знову розрізняла ті химерні фігури, які наша уява часто створює з малюнків тканини, прожилок мармуру, з плям почорнілої від часу стелі. Нечутною ходою блукала вона сама-одна по цьому великому мовчазному замку, наче по кладовищу, де було поховано все її життя. Вона спустилась у вітальню. Від зачинених віконниць тут було темно і спершу не можна було нічого розрізнити; потім, коли очі її звикли до темряви, вона впізнала шпалери, на яких були намальовані птахи. Перед каміном стояли два крісла, немовби їх хтось тільки що залишив; а запах цієї кімнати, завжди властивий їй, наче якомусь живому створінню, запах цей — невиразний, неясний і разом з тим добре знайомий аромат старих покоїв — враз захопив Жанну, зворушив, наповнив спогадами всю її душу. Вона стояла, задихаючись, вбираючи в себе цей подих минулого, втупивши очі в крісла, — і раптом у миттєвій галюцинації, породженій її невідступною ідеєю, їй здалося, що вона бачить, — так, вона бачила ясно, як часто колись бачила, — свого батька й матір, що гріли ноги коло каміна. З жахом відхитнулась вона, вдарившись спиною об одвірок, і схопилась за нього, щоб не впасти, все ще не зводячи очей із крісел. Видіння зникло. Розгублено стояла вона кілька хвилин, потім, потроху отямившись, захотіла втекти звідси, щоб не збожеволіти. Погляд її випадково впав на одвірок, до якого притулилась, і вона побачила на ньому «східці Пуле». Ледве помітні рисочки підіймалися з нерівними інтервалами, а вирізьблені ножиком цифри зазначали роки, місяці і зріст її сина. Іноді то був крупний почерк барона, іноді її власний, менший, — іноді — трохи тремтячий почерк тітки Лізон. І їй здалося навіть, що перед нею, як колись, стоїть білява дитина, притулившись лобиком до стінки, щоб виміряли її зріст. Барон кричав; — Жанно, він виріс за ці шість тижнів на цілий сантиметр! І вона з шаленою любов’ю почала цілувати одвірок. Але знадвору хтось покликав її. То був голос Розалії. — Пані Жанно, пані Жанно, ідіть снідати. Не тямлячи себе, вона вийшла з будинку. Не розуміла нічого з того, що їй казали, щось їла, коли її частували, чула розмови, не усвідомлюючи, про що йде мова, і сама про щось говорила з фермерами, які питали її про здоров’я, давала цілувати себе і сама цілувала щоки, які їй підставляли, — і, нарешті, сіла в візок. Як тільки високий дах замку зник за деревами, страшний розпач охопив її душу. Вона відчула серцем, що назавжди попрощалася з рідним домом. Повернулися в Батвіль. В ту хвилину, коли входила в своє нове житло, Жанна помітила під дверима щось біле; то був лист, який просунув туди листоноша, поки її не було вдома. Вона відразу вгадала, що лист від Поля, і тремтячою від хвилювання рукою розірвала конверт. Він звертався: «Моя дорога мамо, я не писав тобі раніше, не хотів, щоб через мене ти обтяжувала себе марною подорожжю до Парижа, бо я сам незабаром приїду до тебе. Мене спіткало тепер велике горе, і я опинився в дуже скрутному становищі. Моя жінка помирає, три дні тому породивши дівчинку, і в мене ані су. Я не знаю, що робити з дитиною, яку консьєржка хоч і годує, як уміє, соскою, але яку я все-таки боюся втратити. Чи не могла б ти взяти її до себе? Я зовсім не знаю, що робити, і не маю грошей, щоб найняти їй мамку. Відповідай негайно. Твій люблячий син Поль». Жанна впала на стілець, ледве знайшовши в собі силу гукнути Розалію. Коли служниця прийшла, вони перечитали листа удвох і потім довго мовчали. Нарешті Розалія промовила: — Я поїду по дитину, пані. Не можна її так кидати. — Гаразд, моя люба, — відповіла Жанна. Вони помовчали ще трохи. — Надівайте капелюшка, пані,— промовила згодом служниця, — поїдемо в Годервіль до нотаріуса. Якщо вона вмирає, треба, щоб пан Поль повінчався з нею; це треба для дитини. І Жанна, нічого не відповівши, наділа капелюшок. Глибока, таємна радість, в якій соромно було признатися, сповнювала її серце, радість віроломна, яку вона за всяку ціну хотіла втаїти, та радість, від якої червоніють, але яка дає серцю якусь надзвичайну насолоду: коханка її сина вмирала. Нотаріус дав служниці докладні вказівки, які вона попросила повторити кілька разів; потім, упевнившись в тому, що не зробить помилки, заявила: — Не бійтеся нічого, тепер я все беру на себе. Тієї ж ночі вона поїхала до Парижа. Два дні Жанна прожила в такому хвилюванні, що ні про що не могла думати. Вранці третього дня вона одержала від Розалії записку, що та приїжджає вечірнім поїздом. І більш нічого. Коло третьої години Жанна попросила сусіда запрягти візок і поїхала на станцію Безвіль зустрічати служницю. Жанна стояла на платформі, втупивши очі в рівну лінію рейок, що бігли до самого обрію, зливаючись удалині. Час від часу вона дивилась на станційний годинник… Ще десять хвилин… Ще п’ять хвилин… ще дві хвилини… і ось зараз… Та все ще нічого не було видно вдалині. Потім вона раптом помітила якусь білу пляму, димок, потім чорну цятку під ним, що все збільшувалася, збільшувалась і з неймовірною швидкістю наближалась до неї. Нарешті величезна машина пішла тихіше і з шипінням прокотилась повз Жанну, що жадібно зазирала в вікна. Деякі з дверей відчинились; почали виходити пасажири — селяни в блузах, фермерші з кошиками, дрібні буржуа в м’яких капелюхах. Нарешті вона помітила Розалію, яка несла на руках щось, ніби пакунок білизни. Вона хотіла піти їй назустріч, але боялась упасти — так ослабли враз її ноги. Служниця, побачивши її, підійшла до неї сама зі своїм звичайним спокійним виразом обличчя і сказала: — Добридень, пані; ось я й приїхала, хоч це було не дуже легко. — Ну, як? — прошепотіла Жанна. — Та що ж, — відповіла Розалія, — вона вмерла сьогодні вночі. Вони повінчались, ось дитина. І простягла дитину, сповиту в пелюшки, з яких її не було видно. Жанна машинально взяла її, вони вийшли з вокзалу й сіли у візок. — Пан Поль, — сказала далі Розалія, — приїде відразу ж після похорону. Мабуть, завтра в цей самий час. — Поль… — тільки й прошепотіла Жанна. Сонце схилялось на захід, обливаючи своїм промінням зелені рівнини, де-не-де вкриті то золотими плямами квітучого польового рапсу, то кривавими плямами маку. Безмежна тиша панувала над спокійною, повного життєвих соків землею. Візок котився швидко. Фермер цмокав язиком, підганяючи коняку. А Жанна дивилась перед собою кудись у простір, у небо, де кружляли ластівки, розсікаючи його, немов ракети. І раптом якась приємна теплота, теплота чогось живого, розлилася крізь її сукню по ногах, по всьому тілу; то була теплота маленької істоти, що спала на її колінах. Тоді безмірне хвилювання охопило її душу. Вона швидко розкрила личко дитини, якої ще не бачила; перед нею була дочка її сина. І коли це тендітне створіннячко, розбуджене яскравим світлом, розплющило свої блакитні очі й заворушило губками, Жанна почала нестямно пестити його, підіймаючи вгору на руках і обсипаючи поцілунками. Але Розалія, сувора на вигляд і разом з тим задоволена, спинила її. — Ну, годі, годі, пані Жанно, перестаньте, а то вона почне плакати. І потім додала, відповідаючи, напевно, на свою власну думку; — От бачите, яке воно — життя: не таке хороше і не таке вже й погане, як нам здається.

Любий друг

Частина перша

I

Узявши в касирки здачу з п’яти франків, Жорж Дюруа вийшов з ресторану. Ставний і від природи, і завдяки колишній унтер-офіцерській виправці, він випростався, звичним молодецьким жестом військового закрутив вуса й окинув запізнілих відвідувачів тим швидким і пильним поглядом, яким вродливий молодик, наче шуліка, виглядає здобич. Жінки звели на нього очі — три молоденькі робітниці, середнього віку, недбало зачесана, неохайна вчителька музики в брудному капелюшку й криво надітій сукні, та дві міщанки з чоловіками — постійні гості цієї дешевої харчевні. На тротуарі Дюруа хвильку постояв, думаючи, що робити далі. Було 28 червня, і до кінця місяця в нього залишалось у кишені три франки сорок сантимів. Отже, можна було двічі пообідати, не снідаючи, двічі поснідати, не обідаючи — на вибір. Він подумав, що сніданки коштують двадцять два су, а обіди — аж тридцять, і якби задовольнитися сніданками, то в нього залишився б один франк двадцять сантимів; виходить, можна буде ще двічі повечеряти хлібом з ковбасою і випити два кухлі пива на бульварі. Саме це й було б головною витратою і найбільшою утіхою, яку Дюруа дозволяв собі вечорами. Він подався вниз вулицею Нотр-Дам-де-Лорет. Ішов він так само, як і за тих часів, коли на ньому була гусарська форма, — випнувши груди і широко ставлячи ноги, немовби щойно зліз із коня; він безцеремонно проштовхувався у вуличному натовпі, зачіпаючи плечима і штовхаючи перехожих, ні перед ким не звертаючи з дороги. Трохи збивши набакир свій досить потертий циліндр і стукаючи підборами, він ішов гордовито, як бравий солдат, що опинився серед цивільних і зневажає все: перехожих, будинки — ціле місто. Навіть у костюмі за шістдесят франків, він усе ж таки зберігав деяку елегантність, дещо крикливу й вульгарну, але все-таки елегантність. Високий, стрункий, білявий, з рудуватим відтінком волосся, з закрученими вусами, що немов пінилися над губою, з блакитними очима і маленькими зіницями, кучерявий від природи, з прямим проділом, він скидався на спокусника з бульварного роману. Був один із тих літніх вечорів, коли в Парижі нічим дихати. Місто, гаряче, мов лазня, — здавалось, обливалося потом у нічній задусі. Гранітні пащі стічних труб дихали смородом, з підвальних кухонь крізь низькі віконця струмував огидний дух помиїв та прокислих страв. Швейцари, поскидавши піджаки, сиділи під ворітьми верхи на солом'яних стільцях і курили люльки; повз них, насилу переставляючи ноги, з капелюхами в руках брели перехожі. Дійшовши до бульвару, Жорж Дюруа знову спинився, роздумуючи, що робити далі. Йому хотілося тепер добратись до Єнісейських Полів, до Булонського Лісу, щоб подихати повітрям під деревами, але його мучило також інше бажання — бажання любовної зустрічі. Як це станеться? Він не знав, проте чекав її вже три місяці, щодня й щовечора. Інколи, правда, він уривав то тут, то там трохи любовних утіх завдяки своїй вроді й галантній зовнішності, але все сподівався на щось більше, краще.. В його кишенях було порожньо та кров кипіла, і він спалахував від дотику повій, що шепотіли йому на розі вулиць: «До мене не підете, мій красунчику?» — але не наважувався йти з ними, бо не мав чим заплатити; крім того, він чекав інших, не таких доступних поцілунків. Проте він полюбляв відвідувати місця, де кишать вуличні жінки, полюбляв їхні бали, кав’ярні й вулиці; любив штовхатись серед них, перемовлятися з ними, звертатися до них на «ти», вдихати гострі пахощі їхніх парфумів, почувати їхню близькість. Що не кажи, то були жінки, Жінки, створені для кохання. Він аж ніяк не відчував до них вродженої зневаги, властивої сімейним людям, і він повернув до церкви святої Магдаліни слідом за натовпом, що плив, знеможений спекою. Великі людні кав’ярні вихлюпувались на тротуар, виставляючи відвідувачів на показ під сліпучим, різким світлом вітрин. Перед відвідувачами стояли на чотирикутних або круглих столиках склянки з напоями — червоними, жовтими, зеленими, бурими, всіх відтінків; а в карафках виблискували великі, прозорі, циліндричні грудки льоду, що охолоджували чудову чисту воду. Дюруа притишив ходу — у нього пересохло в горлі. Його мучила спрага, яку відчуваєш тільки спекотного літнього вечора, і в його уяві виринало чарівне відчуття холодного напою, що ллється в горло. Але якби сьогодні випити хоч два кухлі — прощай мізерна завтрашня вечеря! А він надто добре знав, що таке піст наприкінці місяця. Він подумав: «Потерплю до десятої години і тоді вип'ю свій кухоль в Американському кафе. Хай йому чорт! Як усе — ж таки хочеться пити!» І він дивився на всіх отих людей, що пили за столиками, — на всіх тих, хто міг спокійно тамувати спрагу й пити скільки душа забажає. Він проминав кав'ярні з насмішкуватим і зухвалим виглядом, визначаючи на око, з виразу обличчя, з одягу, скільки грошей, напевне, має при собі кожен відвідувач. І його охоплював гнів проти людей, що спокійнісінько сиділи на своїх стільцях. Потрусити б їхні кишені, то знайшлося б і золото, і срібло, і дрібняки. В середньому, кожен повинен мати щонайменше два луїдори; в кав’ярні добра сотня людей: сто разів по два луїдори — це чотири тисячі франків! Граціозно похитуючись, він бурмотів: «Свині!» Якби він міг зловити кого-небудь з них на розі вулиці, в темному закутку, то, слово честі, не вагаючись, скрутив би йому шию, як робив це з селянськими курми під час маневрів. І йому пригадались ті два роки, коли він був у Африці, де грабував арабів у маленьких фортах Півдня. Жорстока й весела посмішка промайнула на його губах, коли він згадав про одну вилазку, що коштувала життя трьом арабам з племені Улед-Алан, а їм самим — товаришам та йому — дала двадцятеро курей, двох баранів, золота та ще й тему для жартів на півроку. Винних так і не знайшли, та їх і не шукали — адже араба там вважають до певної міри законною здобиччю солдата. В Парижі — інша річ. Тут не можна одверто грабувати, з шаблею при боці і з револьвером у руці, як там, на волі і вдалині від правосуддя. У глибині душі Дюруа відчував усі інстинкти унтера, розбещеного у підкореному краї. Звичайно ж, він жалкував за тими двома роками в пустелі. Шкода, що він не залишився там! Але він сподівався, що тут йому буде краще. А вийшло… Вийшло казна-що! Він ворушив у роті язиком, трохи приклацуючи ним так, ніби бажав переконатися, що піднебіння справді сухе. Юрба пливла навколо, знеможена й млява, а він усі думав: «От тварюки! В усіх цих йолопів у жилетах лежать гроші». Він штовхав плечима перехожих і насвистував веселі пісеньки. Зачеплені чоловіки сердито оберталися й бурчали, а жінки казали: «Ото нахаба!» Він минув театр «Водевіль» і спинився перед Американським кафе, розмірковуючи, чи не випити кухоль пива, — надто вже пекла його спрага. Але перш ніж зважитись, він подивився на годинника, що світився серед вулиці. Було чверть на десяту. Він знав себе: тільки-но кухоль пива буде поставлено перед ним, він ураз його вихилить. А що ж робити потім аж до одинадцятої? Дюруа пішов далі. «Дійду до церкви Магдаліни, — подумав він, — і повільно вернусь назад». Підходячи до рогу Оперної площі, він зустрів повного молодого чоловіка, обличчя якого він нібито десь бачив. Дюруа пішов за ним, перебираючи у пам’яті своїх знайомих і повторюючи півголосом: «Де ж, у чорта, бачив я цього суб’єкта?» Він щосили намагався пригадати, й раптом його пам’ять здійснила диво: той самий чоловік вималювався у його уяві не таким повним, молодшим, у гусарському мундирі. Він аж скрикнув: «Це ж Форестьє!» І, наздогнавши перехожого, ляснув його по плечу. Той обернувся, глянув на нього і спитав: — Чого вам треба, пане? Дюруа засміявся: — Не впізнаєш мене? — Ні. — Жорж Дюруа з 6-го гусарського. Форестьє простяг обидві руки: — А, друзяко! Як ведеться? — Чудово! А як ти? — Я так собі: уявляєш, у мене тепер груди наче з пап’є-маше: кашляю шість місяців на рік після бронхіту, який схопив у Бужівалі, коли вернувся до Парижа чотири роки тому. — Ти ба! А проте вигляд у тебе цілком здоровий. Форестьє, взявши свого колишнього товариша під руку, говорив про свою хворобу, розповів про діагнози, поради лікарів, про те, як важко додержувати їхніх приписів у його становищі. Йому радили прожити зиму на півдні. Та хіба він може? Він журналіст, одружений, має ну посаду. Я завідую відділом політики у «Французькому житті». Веду сенатські звіти в «Порятункові» і час від часу даю літературну хроніку до «Планети». Як бачиш, я вийшов у люди. Дюруа здивовано разглядав його. Форестьє дуже змінився, змужнів. Тепер у нього була хода, манери, одяг статечної, самовпевненої особи, а черевце — людини, що добре обідає. Колись це був худий, тонкий і гнучкий юнак, вітрогон, скандаліст, жартун, заводій. За три роки Париж зовсім змінив його, він став огрядним і поважним, з проблиском сивини на скронях, хоч йому ледве перейшло за двадцять сім років. Форестьє спитав: — Куди ти йдеш? Дюруа відповів: — Нікуди, просто гуляю перед тим, як іти додому. — Гаразд. А ти не хочеш піти зі мною до редакції «Французького життя»? Мені треба прочитати коректуру. А потім вип’ємо де-небудь по кухлю пива. — Добре, я піду з тобою. І вони пішли, узявшись попід руку, з невимушеною фамільярністю колишніх однокласників або товаришів по полку. — Що ж ти робиш у Парижі? — спитав Форестьє. Дюруа знизав плечима: — Як по правді, просто здихаю з голоду. Відбувши службу, я вирішив приїхати сюди, щоб… розбагатіти, точніше, щоб пожити у Парижі, і ось уже півроку, як я сиджу службовцем в управлінні Північної залізниці за півтори тисячі франків на рік, і ні на сантим більше. Форестьє пробурмотів: — Не густо, хай йому чорт! — Ще б пак! Але як же мені, по-твоєму, вибитись? Я самотній, нікого не знаю, ні до кого не можу звернутись. Бажання в мене є, але бракує засобів. Приятель зміряв Дюруа з голови до ніг оцінюючим; поглядом практичної людини і переконано сказав: — Бачиш, любий мій, тут усе залежить від сміливості. Спритній людині легше стати міністром, ніж начальником канцелярії. Треба справляти враження, а не просити. Та невже, дідько б його взяв, ти не міг знайти нічого кращого за службу на Північній залізниці? — Скрізь шукав, та нічого не знайшов, — відповів Дюруа. — Але зараз у мене є дещо на прикметі — мені пропонують посаду берейтора у манежі Пеллерена. Там я матиму принаймні три тисячі франків. — Не роби цієї дурниці,— урвав його Форестьє,— навіть коли б ти мав одержувати десять тисяч франків. Ти одразу закреслиш своє майбутнє. В канцелярії тебе принаймні ніхто не бачить, ніхто не знає, і якщо ти не ликом шитий, то зможеш кинути її і зробити кар’єру. А стати берейтором — це вже кінець. Це те саме, якби ти був метрдотелем у ресторані, де обідає весь Париж. Коли ти навчатимеш верхової їзди світських людей або їхніх синків, вони ніколи не вважатимуть тебе за рівню. Він замовк на якусь мить, а тоді спитав: — Ти бакалавр? — Ні. Я двічі провалився. — Це нічого, якщо ти скінчив курс. Коли при тобі розмовляють про Ціцерона або Тіберія, ти хоч приблизно знаєш, про кого мова? — Так, приблизно. — Гаразд, більше ніхто й не знає, за винятком якихось двох десятків бовдурів, що їм забракло глузду для ділової кар’єри. Мати репутацію розумного — зовсім не важко, тільки не давайся спіймати себе на очевидному неуцтві. Треба маневрувати, уникати труднощів, обходити перешкоди і збивати інших з пантелику за допомогою енциклопедичного словника. Всі люди невігласи і дурні, як вівці. Форестьє говорив із спокійною зухвалістю людини, що знає життя, і всміхався, поглядаючи на перехожих. Раптом він закашлявся і спинився, чекаючи, поки мине напад, а потім засмучено промовив: — От халепа — ніяк не можу позбутися цього бронхіту! А тепер же середина літа. Неодмінно взимку поїду лікуватися у Ментону. Тим гірше для діла: слово честі, здоров’я — найдорожче. Вони пройшли на бульвар Пуассоньєр, до великих засклених дверей, на яких ізсередини було наклеєно розгорнутий номер газети. Її читали троє перехожих. Над дверима, немов заклик, впадав у вічі напис, зроблений великими вогненними літерами з газових ріжків: «Французьке життя». І постаті людей, раптом потрапивши у смугу світла, що падало від цих двох пломінких слів, ставали виразні, ясні й чіткі, як удень, а потім знову вмикали в темряві. Форестьє штовхнув двері, мовивши: — Заходь! Дюруа ввійшов, піднявся розкішними, але брудними сходами, що їх було видно з вулиці, проминув передпокій, де два кур’єри вклонились його товаришеві, і спинився в приймальні, припалій пилом і обшарпаній, оббитій жовтувато-зеленим фальшивим оксамитом, що був поцяцькований плямами, а де-не-де наче погризений мишами. — Посидь, — сказав Форестьє,— я вернусь через п’ять хвилин. І він зник за одними з трьох дверей, що виходили в приймальню. Дивний, своєрідний, особливий запах, запах редакційних приміщень стояв тут. Дюруа не рухався — він був трохи приголомшений, а найбільше — здивований. Час від часу мимо нього пробігали якісь люди, вони входили в одні двері й виходили в інші, перш ніж Дюруа встигав розглядіти їх. Це були або заклопотані молодики із аркушем паперу в руці, що тріпотів на вітрі, який здіймався від їхнього бігу, або робітники-складачі, у яких з-під замащеної друкарською фарбою полотняної блузи видніли бездоганно білий комірець сорочки і сукняні штани, як у світських людей; вони обережно несли друковані відбитки, свіжі, ще зовсім вогкі гранки. Часом заходив якийсь невеличкий чоловічок, вбраний з надто помітною вишуканістю, в сюртуку, що тісно облягав його стан, у вузьких штанях, у черевиках з надто гострими носами, — мабуть, який-небудь репортер, що приносив вечірню великосвітську хроніку. Приходили ще й інші люди — статечні, в циліндрах з плоскими крисами, немовби такий капелюх мав одрізнятя їх від простих смертних. Форестьє знову з’явився об руку з високим худим добродієм років тридцяти — сорока, в чорному фраку й білій краватці, дуже смуглявим, з гостро закрученими вусами| зухвалим і самовдоволеним як на перший погляд. Форестьє сказав йому: — Прощавайте, любий метре! Той потиснув йому руку: — До побачення, любий мій, — і пішов сходами вниз посвистуючи, з паличкою під пахвою. Дюруа спитав: — Хто це? — Жак Ріваль — знаєш, славетний фейлетоніст і дуелянт. Він переглядав свою коректуру. Горен, Монтель і він — це в нас у Парижі три найкращі фейлетоністи, неперевершені щодо дотепності й актуальності. Йому платять тут тридцять тисяч франків на рік за два фейлетони на тиждень. На порозі вони зустріли невисокого довговолосого чоловіка, товстого й неохайного на вигляд, що, відсапуючи, піднімався сходами. Форестьє шанобливо вклонився йому. — Це Норбер де Варен, — сказав він, — поет, автор «Згаслих сонць»; він теж у великій ціні. За кожне оповідання, що він нам дає, платять триста франків, а в найдовшому з них нема і двохсот рядків. Ну, ходім у Неаполітанське кафе, я вмираю від спраги. Коли вони посідали до столика в кафе, Форестьє крикнув: «Пару кухлів!» — і вихилив свій кухоль одним духом, тим часом як Дюруа пив пиво повільно, смакуючи, як щось цінне і рідкісне. Товариш його мовчав, немов думаючи про щось, а потім зненацька мовив: — А чому б тобі не спробувати себе в журналістиці? Дюруа здивовано глипнув на нього. — Але… річ у тому… що я ніколи нічого не писав. — Дарма! Адже пробують, починають. Я міг би взяти тебе, щоб ти збирав для мене інформації, робив ділові та інші візити. Ти мав би для початку двісті п’ятдесят франків і оплату візника. Хочеш, я поговорю про це з видавцем? — Та звичайно, дуже хочу! — Тоді зробимо так: приходь до мене завтра обідати; у мене буде тільки п’ятеро чи шестеро гостей: мій патрон — пан Вальтер, його дружина, Жак Ріваль і Норбер де Карен, яких ти оце бачив, та приятелька моєї дружини. — Згоден? І Дюруа вагався, почервонівши й розгубившись. Нарешті кін пробурмотів: — Так… та… в мене нема підходящого костюма. — У тебе немає фрака? — вражено перепитав Форестьє.— Отакої! Та це ж, далебі, найпотрібніша річ! У Парижі краще не мати ліжка, ніж фрака. Порившись в кишені жилета, він вийняв кілька золотих, взяв два луїдори, поклав їх перед Дюруа і сказав щиро просто: Віддаси, коли зможеш. Візьми під заставу або купи на виплат, під завдаток потрібний тобі костюм, зрештою, влаштуй це, як хочеш, але приходь до мене обідати завтра о пів на восьму, вулиця Фонтен, номер сімнадцятий. Дюруа збентежено взяв гроші, бурмочучи: — Ти такий добрий, дуже тобі вдячний, повір, що я не забуду… — Ну, годі про це, — перепинив його Форестьє.— Ще по кухлю, так? — І він крикнув: —Гарсоне, пару кухлів! Коли вони випили, Форестьє спитав: — Погуляємо ще з годинку? — З охотою. І вони знову рушили в напрямку до церкви Магдаліни. — Щоб нам таке придумати? — мовив Форестьє.— Кажуть, що в Парижі фланер завжди знайде, де розважитись; це не так. Якщо мені заманеться погуляти ввечері, то я не знаю, куди піти. Гуляти в Булонському Лісі цікаво тільки з жінкою, а не завжди маєш її під рукою; кафешантани хай відвідують мій аптекар та його дружина, а я туди не піду. Що ж залишається? Нічого. Тут слід би розбити літній сад, — такий, як парк Монсо, — відкритий уночі, де можна було б випити чогось холодненького під деревами, Це мало бути б не місце для розваги, а місце для гуляння, за вхід хай би брали дорого, щоб привабити гарненьких дам. Можна було б і походити по алеях, посипаних піском та освітлених електрикою, і посидіти, послухати музику, зблизька чи здалеку. Щось подібне було колись в Мюзара, але там тхнуло шинком — надто багато танцювальних мелодій, але мало простору, тіні й затишку. Потрібен дуже гарний сад, дуже просторий. Це було б чудово. Куди тобі хочеться піти? Дюруа не знав, що сказати; нарешті він зважився: — Я ще не був у «Фолі-Бержер». Залюбки зайшов ба туди. Його супутник вигукнув: — «Фолі-Бержер»? Справді? Але ж там душно, як у печі. А проте, ходімо, там завжди весело. Вони повернули назад і попрямували до вулиці Фобур-Монмартр. Ілюмінований фасад «Фолі-Бержер» яскраво освітлював чотири вулиці, що сходились перед ним. Вервечка візників чекала, коли роз’їжджатимуться. Форестьє пішов просто до входу. Дюруа спинив його: — Ми ж не взяли квитків. Той відказав поважним тоном: — Зі мною не платять. Коли він наблизився до контролю, три контролери вклонились йому. Той, що був посередині, потиснув йому руку. Форестьє спитав: — Чи є у вас гарна ложа? — Звичайно, пане Форестьє. Він узяв поданий йому купон, штовхнув оббиті шкірою двері, і вони ввійшли до зали. Тютюновий дим, мов прозорий туман, оповивав сцену і другий бік театру. Цей легкий серпанок, безупинно здіймаючись білястими хмарками від сигар і цигарок, збирався під стелею й клубочився під широким куполом навколо люстри та над повною глядачів галереєю другого ярусу. В широкому коридорі, що вів від дверей до кругового проходу, в якому виряджені дівчата блукали в темному натовпі чоловіків, гурт жінок чекав клієнтів перед одним із трьох прилавків, за якими сиділи, наче на троні, три розмальовані й збляклі продавщиці напоїв і кохання. Високі дзеркала позад них відбивали їхні спини й обличчя перехожих. Форестьє йшов крізь юрбу швидко, як людина, що має право на увагу. Підійшовши до капельдинерші, він спитав: — Де сімнадцята ложа? — Сюди, пане. І їх замкнули у дерев’яній скриньці, відкритій спереду і з боків, оббитій червоним, де чотири стільці стояли так тісно, що насилу можна було просунутись між ними. Приятелі посідали праворуч і ліворуч, по довгій закругленій лінії, що сягала кінцями сцени, в таких самих клітках сиділи глядачі. Видно було тільки їх голови і груди. На сцені троє юнаків у тісних трико — високий, середнього зросту і низенький — робили по черзі вправи на трапеції. Спочатку вийшов дрібним і швидким кроком високий, він усміхався й вітав публіку, посилаючи їй повітряні поцілунки. Мускули його рук і ніг вимальовувалися під трико. Він випинав груди, щоб приховати надто опуклий живіт; обличчям він скидався на перукаря, старанний проділ розділяв його чуприну на дві рівні частини якраз посередині голови. Він граціозно підстрибував і, повиснувши на руках, крутився на трапеції, як колесо, або, випроставшися всім тілом, заклякав на місці, лежачи горизонтально в повітрі й тримаючись за міцну перекладину самими лише руками. Потім він сплигнув додолу, знову, всміхаючись, уклонився під оплески партера і відступив до декорації, граючи за кожним кроком мускулатурою ніг. Другий юнак, не такий високий, кремезніший, виступив у свою чергу і повторив ті самі вправи; за ним виступив третій — публіка прийняла його найприхильніше. Однак Дюруа анітрохи не цікавило видовище; повернувши голову, він раз у раз оглядав чоловіків і повій у великому проході. Форестьє сказав йому; — Зверни увагу на перші ряди партеру, самі тільки міщани з дружинами та дітьми, йолопи, що приходять сюди дивитися виставу. У ложах — гульвіси, кілька артистів, кілька другорядних кокоток; а позаду нас — найцікавіша мішанина, яку тільки можна зустріти в Парижі. Що це за люди? Придивись до них. Тут є всякі, представники всіх професій і всіх каст, але переважає дрібнота. Ось службовці — з банків і крамниць, з міністерств, репортери, сутенери, офіцери в цивільному, дженджики у фраках, які щойно пообідали в кабаре, встигли побувати в Опері і прямо звідси підуть до Італійського театру. А далі — сила-силенна підозрілих осіб, що їх годі визначити. Що ж до жінок, тут тільки один гатунок; ті, що вечеряють в Американському кафе, — дівчата за один чи за два луїдори; вони чатують на іноземців, які можуть заплатити й по п’ять луїдорів, і попереджають своїх постійних клієнтів, коли вони вільні. їх знають тут усіх уже років шість; вони ходять сюди щовечора, за винятком того часу, коли вони з гігієнічних причин перебувають у Сен-Лазарі або в Лурсіні. Дюруа вже не слухав. Одна з цих жінок сперлась ліктем на їхню ложу і дивилась на нього. Це була повна брюнетка, густо набілена, з чорними підведеними очима під величезними намальованими бровами. Її надто пишні груди напинали темний шовк сукні, а намазані губи, червоні, немов рана, надавали її обличчю чогось тваринного, жагучого, неприродного, що, проте, збуджувало бажання. Вона покликала, кивнувши головою, одну із своїх подругу що саме проходила мимо, — рудувату блондинку, теж повну, — і сказала їй досить голосно: — Дивись, от гарний хлопець. Коли він схоче мене за десять луїдорів, я не відмовлюсь. Форестьє обернувся і, всміхаючись, ударив Дюруа по коліну: — Це вона про тебе, ти маєш успіх, мій любий! Вітаю! Колишній унтер-офіцер почервонів і машинально намацав у кишені жилета дві золоті монети. Завісу було спущено, оркестр заграв вальс. Дюруа сказав: — Може, пройдемось по коридору? — А чого ж. Вони вийшли, і відразу їх підхопила хвиля погуляльників. їх тиснули, штовхали, душили, пхали туди й сюди, а перед очима в них гойдалось ціле море капелюхів. Дівчата проходили парами в цій юрбі чоловіків, перетинали її, легко просуваючись поміж ліктями, грудьми, спинами, — видно було, що вони в своїй стихії й серед цього потоку самців почуваються, як риби в воді. Дюруа радісно йшов за юрбою, жадібно вдихав повітря, отруєне тютюновим димом, насичене запахом людських тіл та парфумів повій. Але Форестьє вмивався потом, задихався, кашляв. — Ходімо в сад, — сказав він. Повернувши ліворуч, вони зайшли в щось подібне до зимового саду, який охолоджували два великі, грубо зроблені водограї. Під тисовими деревами й туями в кадобах чоловіки й жінки пили за цинковими столиками. — Ще по кухлю? — спитав Форестьє. — З охотою. Вони посідали, розглядаючи публіку, що проходила мимо. Час від часу яка-небудь жінка спинялась біля них і питала із звичною усмішкою: — Чи не почастуєте чим-небудь, панове? А що Форестьє відповідав: «Склянкою води з водограю!» — то вона відходила, бурмочучи: «Ото ще хам!» Та от з’явилась повна брюнетка, яка недавно спиралася на ложу двох приятелів; зухвало роздивляючись навкруги, вона йшла під руку із повною блондинкою. Це була справді гарна пара добре дібраних жінок. Вона всміхнулася, побачивши Дюруа, немов їхні очі вже раніше сказали одне одному щось інтимне і таємне; взявши стілець, вона спокійно сіла навпроти нього, посадовила подругу, потім крикнула дзвінким голосом: — Гарсоне, два гренадини! Форестьє здивовано мовив: — А ти, видно, не з сором’язливих. Жінка відповіла: — Це твій друг причарував мене. Він справді гарний хлопець. Боюсь, що я накою дурниць через нього! Дюруа зніяковів. Він мовчки крутив свої кучеряві вуса й дурнувато посміхався. Гарсон приніс воду з сиропом, і жінки випили її одним духом; після цього вони підвелись, і брюнетка сказала Дюруа, приязно кивнувши головою й злегка ударивши його віялом по руці: — Дякую, котику. Шкода тільки, що з тебе слова не витягнеш. І вони пішли, похитуючи стегнами. Форестьє засміявся: — Ну, друже, ти справді маєш успіх у жінок! Не треба цим нехтувати. З їх допомогою можна далеко піти. Він помовчав якусь хвильку, потім додав замисленим тоном людини, що думає вголос: — Саме жінки найчастіше і виводять нас у люди. А що Дюруа так само всміхався й мовчав, то Форестье спитав: — Ти ще залишаєшся тут? А я йду додому, з мене досить. Дюруа пробурмотів: — Так, я ще трохи побуду тут. Ще не пізно. Форестьє підвівся:. — Що ж, у такому разі прощавай. До завтра. Не забув? Вулиця Фонтен, сімнадцять, о пів па восьму. — Неодмінно. До завтра. Дякую. Вони потиснули один одному руки, і журналіст пішов. Як тільки він зник, Дюруа відчув себе вільним і знову радісно намацав два золотих у кишені; потім він підвівся і почав походжати в юрбі, шукаючи когось очима. Незабаром він побачив тих двох жінок, блондинку і брюнетку, які все ще ходили у юрбі чоловіків з гордим виглядом жебрачок. Він попрямував до них, але коли наблизився, то знову зніяковів. Брюнетка мовила. — Ну, як, розв’язався в тебе язик? Він пробелькотів: «Чорт», не спромігшись на що-небудь інше. Вони стояли всі троє, спинившись, заважаючи рухові юрби, що вирувала навколо них. Тоді жінка раптом спитала: — Підеш зі мною? Дюруа, тремтячи від жаги, грубо відповів: — Так, але в мене тільки один луїдор у кишені. Вона байдуже всміхнулася: — Це не біда. І взяла його під руку, наче здобич. Коли вони виходили, Дюруа подумав, що за решту — двадцять франків — він легко дістане під заставу костюм на завтрашній вечір. II

Дата добавления: 2015-06-04