Як одухотворена власність ставиться до зміни власника

Розділ V

Містер і місіс Шелбі пішли до своєї спальні. Сидячи у фотелі, містер Шелбі переглядав пошту, а його дружина розчісувала перед дзеркалом волосся, із якого вранці Еліза так майстерно створила елегантну зачіску. Побачивши увечері бліде обличчя служниці і аж запалі від сліз очі, місіс Шелбі відпустила її раніше, ніж зазвичай, і наказала негайно вкладатися спати. А зараз, розчісуючись перед сном, вона згадала їхню недавню розмову і запитала чоловіка ніби між іншим:

– До речі, Артуре, що за грубий мужлай сьогодні у нас обідав?

– Його прізвище Гейлі, – насторожено відповів Шелбі, не піднімаючи очей на дружину, і почав вмощуватися в кріслі, ніби хотів заховатися якомога глибше.

– Гейлі? А хто він такий, цей Гейлі, і що його привело до нашого маєтку?

– Я мав із ним певні справи після останньої поїздки у Натчез, – відповів містер Шелбі.

– Невже це дало йому право напрошуватися на обід?

– Та ні, я сам його запросив. Потрібно було підписати деякі папери.

– Ага, то він работорговець? – здогадалася місіс Шелбі, помітивши хвилювання чоловіка.

– Хто вам таке сказав, люба? – заперечив Шелбі, нарешті зважившись знічено глянути на неї.

– Та так… Просто згадала, як після обіду Еліза прибігла до мене засмучена, заплакана і запевняла, що чула, як работорговець пропонував вам продати її хлопчика. Така дивачка!

– Вона чула? – уточнив містер Шелбі і ще певний час не зводив очей з листа, навіть не помітивши, що він перевернутий догори ногами. Він думав: «Колись це все одно б стало відомо, тож ліпше зізнатися просто зараз».

– Я висварила Елізу, – вела далі місіс Шелбі, розчісуючись, – і запевнила її, що ви не маєте справ із работорговцями, які перепродують невільників на Південь. Адже ви ніколи не продаватимете наших негрів, тим паче в такі руки!

– Саме так, Емілі, – відповів її чоловік, – досі я цього не робив. Але тепер мої справи просто не залишили мені вибору. Таки довелося декого продати.

– Отому антихристові? Нечувано! Містере Шелбі, я не розумію подібних жартів!

– Я й сам хотів би, щоб це був лише жарт, – зітхнув Шелбі. – Я вирішив продати Тома.

– Кого?.. Тома, який служить нам вірою та правдою з дитинства?! Артуре Шелбі! А як же ваша обіцянка дати йому відпускного листа? Ми неодноразово це обговорювали! Коли так, я не здивуюся, якщо ви захочете продати єдиного сина нещасної Елізи! – слова місіс Шелбі були сповнені гніву і смутку водночас.

– Добре, Емілі. Я розповім усе по правді. Я вирішив продати Тома і Гаррі. І не розумію, чому ви про мене говорите, як про якогось монстра! Інші роблять це мало не щодня.

– Але чому саме їх? Хіба у нас мало інших рабів, якщо справді виникла необхідність когось продавати?

– Тому що за них платять найкраще – ось чому. Я згоден, можна було б вибрати когось іншого. Ця людина пропонувала мені великі гроші за Елізу. Це вас влаштувало б?

– Негідник! – вигукнула місіс Шелбі.

– Я його і слухати не став, знаючи, що вас це страшенно засмутило б. Подякуйте мені хоча б за це.

– Я погарячкувала, – опанувавши себе, сказала місіс Шелбі. – Але… Це так несподівано! Дозвольте мені хоч попіклуватися про цих нещасних! Том, хоч і негр, але такий благородний, такий вірний! Я щиро вірю, містере Шелбі, що за потреби він заради вас пожертвував би своїм життям.

– Я знаю. Але навіщо про це говорити, якщо вже нічого не зміниш?

– Давайте пожертвуємо чимось! Я можу поступитися де якими своїми благами. О Артуре! Я завжди щиро старалася, як і належить справжній християнці, виконати свій обов’язок щодо цих нещасних істот, які повністю залежать від нас. Я піклувалася про них, настановляла їх на добрі вчинки, слідкувала за їхнім вихованням. Багато років поспіль вони діляться зі мною і горем, і радістю. Подумайте, як я дивитимусь їм у вічі, якщо заради якоїсь нікчемної матеріальної вигоди ми продамо бідного Тома – прекрасну людину, яка беззастережно нам довіряє? Як ми заберемо у нього все, що він любить і цінує, чим він живе! Невже ми тепер виступимо лицемірами, відкрито зізнавшись, що гроші важать більше для нас, ніж найважливіші, найсвятіші людські цінності? А Еліза? Я наставляла її, вчила молитися за сина, бути йому хорошою матір’ю, радила, як виростити його справжнім християнином. Що ви порадите їй сказати, коли той Гейлі забере від неї її єдиного, обожнюваного синочка, чию безсмертну душу і тіло ви продасте людині без будь‑яких принципів та моралі? Я вчила Елізу, що душа людини дорожча за всі скарби світу. Як вона зможе мені довіряти, коли побачить, що ми відмовилися від власних переконань і відправили її дитину (дитину!) на невідворотну погибель?

– Мені так боляче засмучувати вас, Емілі, – зворушено сказав містер Шелбі. – Я поважаю ваші почуття, хоча не буду лукавити, стверджуючи, що повністю їх розділяю. Але змиріться, бо вже запізно щось змінити. Я не можу вчинити інакше. Я не хотів вам цього розповідати, але тепер доведеться, щоб ви зрозуміли серйозність ситуації. Якщо коротко, то ми опинилися перед вибором: або продати цих двох, або… решту всіх і всього, що у нас є. У руках Гейлі опинилися мої боргові векселі, Якщо я із ним не розрахуюся, то він відправить нас обох із торбами блукати світом. Я викручувався, як міг, я зібрав усі гроші, які мав – тільки що не жебракував, але для остаточного розрахунку необхідно ще продати Тома і Гаррі. Хлопчина сподобався Гейлі, він поставив умову: ми зможемо нормально залагодити нашу справу лише за умови, що я продам хлопчика. Ту т нічого від мене вже не залежить. Ви так переймаєтеся долею цих двох, а що ви відчували б, якби нам довелося відмовитися від усього, що маємо?

Ці пояснення чоловіка шокували місіс Шелбі. Вона підійшла до трюмо, закрила обличчя руками і з її грудей вирвався розпачливий стогін.

– Прокляття Господнє тяжіє на рабстві, страшне прокляття! Воно винищує і рабів, і нас, панів. А я, нерозумна, гадала, що мені до снаги перемогти це жахливе зло! Який гріх – мати рабів за наших варварських законів! Я завжди відчувала це, навіть дитиною, а коли усвідомила свій релігійний обов’язок, то відчула ще гостріше. Та я помилялася, думаючи, що рабовласництво можна певною мірою пом’якшити добротою, людяністю, уважним до негрів ставленням. Я гадала, хороше ставлення може їм здатися кращим за свободу! Хіба це не безумство?

– Емілі! Ви перетворилися у справжню аболіціоністку.

– Аболіціоністку? Я? Та якби ті, хто виборює права для рабів, знали те, що знаю про рабство я, вони були б значно переконливішими. Ні, вони не зможуть нас навчити нічого нового. Мене завжди гнітило, що у нас є раби. Я переконана, що так не має бути!

– Отже, у вас зовсім інший погляд на цю проблему, ніж у багатьох побожних (і розумних!) людей, – закинув їй чоловік. – Згадайте хоча б останню проповідь містера Бі.

– А я не бажаю слухати подібних проповідей! Таким особам, як містер Бі, взагалі не місце у християнській церкві! Священики, так само як і ми, неспроможні боротися зі злом, але ж навіщо вони його виправдовують? Це суперечить здоровому глуздові! Так я завжди вважала. Ба навіть більше, я впевнена, що остання проповідь не сподобалася і вам також.

– Так. – кивнув Шелбі, – Відверто кажучи, люди, які говорять до нас від імені Бога, нерідко бувають більш грішні, аніж ми, прості люди. Ми змушені на багато речей дивитися крізь пальці, миритися з багатьма неприпустимими речами, та коли жінки і священики нехтують принципами моралі, це вже ні у які ворота не лізе! Я сподіваюся, моя люба, що тепер ви не сумніваєтеся у необхідності цього вчинку, бо кращого виходу з ситуації, яка склалася, придумати неможливо.

– Так, так, – машинально відповіла місіс Шелбі, розгублено погладжуючи свій золотий годинничок. – Ви знаєте, у мене немає дуже коштовних речей, – задумливо продовжувала вона, – але, можливо, ви візьмете хоча б оцей годинник? Він колись коштував дорого. Я б усе, що маю, віддала, аби врятувати дитину Елізи… Хоча б дитину…

– Мені боляче, Емілі, так вас засмучувати… – мовив Шелбі, – але їм тепер нічим зарадити. Документи підписано, і Гейлі забрав їх із собою. Дякуйте Богові, що все минулось благополучно. Відносно благополучно, ясна річ. Цей тип міг розорити нас. Якби ви знали його так, як я, то зрозуміли б, що ми були за крок від прірви.

– Невже він настільки категоричний, жорстокий?

– Та якось і не скажеш про Гейлі, що він жорстокий, проте грубий і холодний. Для нього немає нічого важливішого, ніж вигода. Із ним домовлятися – що зі смертю. Якщо йому запропонувати гарні гроші за рідну маму, то він продасть і її, при цьому зовсім не бажаючи їй зла.

– І ця підлота купила нашого доброго Тома і синочка Елізи!

– Так, Емілі, мене також гнітить і мучить ця думка. До того ж Гейлі хоче забрати їх завтра. Я звелю, щоб осідлали мого коня, і рано поїду з маєтку, щоб не бачитися з Томом. І вам із Елізою раджу кудись поїхати цього дня. Нехай усе відбудеться без неї.

– Оце вже ні! – вигукнула місіс Шелбі. – Я не братиму участі у цьому безчинстві! Я піду до нещасного Тома – нехай допоможе йому Господь пережити це лихо! Нехай ці люди хоча б знають, що я на їхньому боці. А про Елізу мені страшно навіть подумати. Що з нею буде?.. Пробач нас, Боже, і помилуй! Чим ми накликали на себе таке жахіття?!

Містер і місіс Шелбі навіть не підозрювали, що їхню розмову можуть підслухати.

Поруч із подружньою спальнею була невеличка темна кімнатка, двері якої вели в коридор. Коли місіс Шелбі відпустила Елізу на ніч, молода мати, передчуваючи нещастя зболілим серцем, згадала про цю кімнатку. Вона сховалася там і, приліпившись вухом до щілини у дверях, почула кожнісіньке слово із розмови своїх господарів.

Коли голоси у спальні стихли, Еліза, тремтячи від страшної новини, крадькома вийшла у коридор – бліда, зі скам’янілим обличчям і стиснутими губами. Це була вже не та довірлива, скромна і слухняна служниця.

Обережно минула вона коридор, сповільнивши кроки перед панською спальнею, у німому благанні здійняла руки вгору, щиро помолившись небу, і прослизнула до своєї кімнатки. Її скромний і чистенький покоїк розміщувався на одному поверсі із господаревим. Ту т, біля вікна, яке сонце щедро освітлювало, вона провела безліч годин за шиттям; на її поличці стояли книжки і різні сувеніри, подаровані місіс Шелбі до Різдва; у комоді та шафі зберігався її скромний одяг. Словом, цей куточок Еліза вважала своїм домом, почуваючись тут щасливою. Ось на ліжку спить її дитина. Його кучерики безладно розсипалися на подушці, губи були ледь відкриті, маленькі пухкі рученята лежали на ковдрі, а посмішка, мов сонячний промінь, освітлювала сонне дитяче личко.

– Бідолашний мій хлопчику! – прошепотіла Еліза. – Продали тебе, пташенятко! Але ти не бійся, мама свого синочка не дозволить образити!

Ані сльози не зронила вона, стоячи над обожнюваним синочком. У такі миті серце скупе на сльози. Воно заливається кров’ю і мовчить. Еліза взяла клаптик паперу, олівець і нашвидкуруч написала записку такого змісту:

«О дорога місіс! Не звинувачуйте мене у невдячності, не гнівайтеся на мене. Я чула вашу розмову з містером Шелбі. Я лише хочу врятувати свою дитину. Ви не осудите мене за це! Нехай за вашу добрість винагородить вас Господь!»

Склавши записку удвоє, вона надписала її: «Для місіс Шелбі».

Далі жінка підійшла до комоду, зібрала у вузлик дещо з дитячого одягу і прив’язала його носовою хустиною собі до поясу. Еліза прихопила й декілька іграшок для Гаррі. Лише лагідне серце матері у такий зловісний час може так дбати про дитину. Барвистого папужку вона відклала убік, щоб забавити ним дитя, розбуджене тривожною звісткою. Їй не одразу вдалося розбудити сина. Та ось він сів на ліжку і, поки вона зодягалася, бавився папужкою.

– Ти куди, мамо? – запитав хлопчик, коли Еліза підійшла до ліжка з його плащем і шапочкою.

Вона схилилась над ним і так пильно подивилася синові в очі, що він аж насторожився.

– Чш! – прошепотіла Еліза. – Треба говорити тихенько, інакше нас можуть почути. Погана людина хоче забрати у мами її маленького Гаррі і понести його в темну ніч. Але мама не віддасть свого синочка. Зараз вона одягне на нього плащика, шапочку і втече з ним, і та страшна людина їх не впіймає.

З цими словами вона одягнула його, взяла на руки, знову нагадала, що треба мовчати, відчинила двері і нечутно вийшла у веранду.

Ніч була холодна, зоряна, тому мати щільніше закутала дитину, занімілу від страху. Гаррі вчепився в мамину шию і тремтів, як осиковий листочок від вітру.

Старий ньюфаундленд Бруно, який спав у віддаленому куті веранди, глухо загарчав, вона тихо озвалася до нього. Пес, Елізин улюбленець, помахав хвостом і пішов за нею, хоча й, напевно, здивувався, чому це жінка вночі кудись іде. Він сумнівався, чи слід іти за нею, бо часто озирався назад, та все ж і далі йшов за Елізою. За декілька хвилин вони дійшли до хатинки дядька Тома, і жінка тихенько постукала у вікно. Вона не могла не попередити Тома про біду.

Того вечора молитовне зібрання дещо затягнулося. Дядько Том виконав декілька гімнів і усі розійшлися. Північ надійшла непомітно, а у їхньому домі ще не спали.

– Господи помилуй, хто там? – скинувшись, запитала тітонька Хлоя і рвучко відхилила шторку. – Та це ж Ліззі. Одягайся, чоловіче. І Бруно за нею приплентався. Піду відчиню двері.

Хлоя відчинила двері, і світло свічки, яку встиг запалити Том, впало на стомлене обличчя утікачки. Господарі помітили, що її очі нервово бігають навсібіч.

– Бережи нас, Господи! Ліззі, на тебе страшно дивитися! Що з тобою? Чи ти не занедужала?

– Дядьку Томе, тітонько Хлоє, я тікаю… Мушу рятувати Гаррі. Господар продав його, – повідомила Еліза.

– Продав?! – одночасно скрикнуло подружжя, приголомлено здійнявши руки.

– Так, продав, – повторила Еліза. – Я сховалася в темній кімнатці поряд зі спальнею господарів і чула, як господар сказав місіс Шелбі, що він продав мого Гаррі і… тебе, дядьку Томе. Завтра вранці работорговець забере вас обох, а господар на певний час поїде геть із маєтку, щоб усе відбувалося без нього.

Від цих слів Том наче скам’янів. Його очі, сповнені жаху, широко вдивлялися у опівнічну темряву. Коли ж він нарешті утямив зміст почутого, то скрушно звалився на крісло і опустив голову на коліна.

– Боже милосердний, змилуйся над нами! – вигукнула тітонька Хлоя. – Це не може бути правдою. Чим же він не догодив господарю, що він його продав?..

– Він нічим не завинив, не в тому річ. Містер Шелбі не хоче продавати дядька Тома. Місіс (ви знаєте, яке у неї добре серце!) благала за нас, заступалася, але господар сказав, що справу зроблено і неможливо щось змінити. Він заборгував тому работорговцю стільки, що коли не продасть йому дядечка Тома і мого Гаррі, то йому доведеться продававати маєток і усіх негрів, а самому їхати невідомо куди з родиною. Від тієї людини інакше не відкупишся. Він зажадав саме вас. Я сама чула, як господар говорив, що у нього немає вибору – продати вас або позбавити свою сім’ю всього. Йому дуже шкода вас… А місіс – просто янгол небесний! Якби ви чули, як вона умовляла господаря вас не продавати! Я погано чиню, утікаючи, але інакше не можу. Вона сама сказала, що дорожча за всі скарби світу людська душа, а коли мого хлопчика продадуть, то невідомо, чи не згублять його душу. Це правда, правда! Може, я помиляюся, нехай простить мене Господь!

– Чоловіче, – глухо мовила тітонька Хлоя, – а ти чому сидиш і не збираєшся в дорогу? Чекаєш, що тебе повезуть туди, де моритимуть голодом і вимотають усі жили непосильною працею? Краще б я не дожила до того дня! Ще є час, біжи разом з Ліззі. З твоєю перепусткою тебе ніхто не зупинить. Уставай, я миттю зберу твої речі.

Том повільно підняв голову, обвів смутним, але спокійним поглядом свою хатинку і сказав:

– Я не поїду нікуди. Якщо Еліза так вирішила – це її вибір. Хто осудить матір за те, що вона прагне врятувати свою дитину? Але ти чула, що було сказано: якщо мене не продадуть, зведуть нанівець увесь маєток … Нехай продають, я витримаю… – судомний видих вирвався з могутніх легенів чоловіка. – Господар завжди покладався на мене. Я не дурив його, ніколи без потреби не користувався своєю перепусткою і не зважуся на це тепер. Хай продадуть краще одного мене, аніж усіх негрів пана Шелбі. Не треба звинувачувати господаря, Хлоє, він подбає про тебе і про…

Том, не договоривши, повернувся до ліжечка, де на подушках покоїлися кучеряві голови його дітей, і геть ослаб духом. Він сперся на спинку крісла і затулив обличчя руками. Болюче, хрипке ридання розривало його груди, сльози, мов величезні горошини, стікали по пальцях на підлогу. Вони були настільки ж гіркі, як могли б бути ваші, пане, що капали на домовину, де лежав би ваш первісток. Такі пекучі сльози труїли б вашу, пані, душу за вмираючою дитиною. Адже Том – жива людина, така, як і ми з вами. І мати, з голови до п’ят зодягнена у шовк та коштовності – лише жінка, серце якої стискається від нестерпного болю, коли доля завдає їй ударів.

– Мушу сказати вам ще дещо важливе, – мовила Еліза вже на порозі. – Сьогодні, коли мені ще не було нічого відомо про намір господаря, я бачилася зі своїм чоловіком. Мого Джорджа довели до такого стану, що він більше не бажає терпіти знущання містера Гарріса і вирішив тікати. Постарайтеся пояснити йому, чому я втекла. Скажіть, що я намагатимуся знайти дорогу до Канади, а якщо ми з ним більше ніколи не побачимося… – Вона відвернулася, ховаючи обличчя, а через хвилину проговорила тремтливим голосом: – Скажіть, щоб він залишався таким хорошим, як зараз… І тоді ми зустрінемося у Царстві Небесному… Закрийте Бруно, – додала вона, – бо ще, бідолаха, поплентається за мною.

Господарі і нічна гостя коротко і стримано розпрощалися, проронивши гарячі сльози. Ще було декілька порад, а потім мати притиснула до грудей свою налякану, здивовану дитину і тихо вислизнула надвір.

Дата добавления: 2015-06-04