Лекція № 1

Темы рефератов

1. Политика как наука и искусство.

2. Соотношение политики и права.

3. Мораль и политика.

4. Выдающиеся ученые-мыслители о политике.

5. Место и роль сравнительного метода в изучении политики.

Обязательная литература

1. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку / К.С. Гаджиев – М.: Издательская корпорация «Логос», 1997.– С. 8-44.

2. Категории политической науки: учебник. - М.: Московский государственный институт международных отношений (Университет); «Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2002. – Глава I.

3. Политология: учебник / Под ред. М.Х. Фарукшина. – Казань: Издательство Казанского университета, 1999. – С. 5-18, 36-45.

4. Политология. Курс лекций (3-е издание, переработанное и дополненное). – М.: Зерцало, 1999. – С. 26-73, 11-123, 477- 509.

5. Соловьев А.И. Политология: Политическая теория, политические технологии: учебник для студентов вузов / А.И. Соловьев. – М.: Аспект Пресс, 2001. – Раздел I. С. 5-50.

План

1. Поняття римського права та його ознаки

2. Предмет римського права

3. Поділ римського приватного права.

4. Система римського цивільного права.

5. Поняття та види джерел римського права

1. Поняття римського права. Про право можна говорити у широкому розумінні («мо­ральне право», «божественне право») або у вузькому, суто юридичному сенсі. Право розглядають по різному. На­приклад, західні юристи часто характеризують його лише як «правила поведінки, що їх встановлює і охороняє держава». Радянські автори наголошували на специфічних рисах, що стосуються «волі» пануючого класу, і зазна­чали: «Право є державною волею пануючого класу»

Визначити право можна шляхом виокремлення найважливіших ознак і рис, властивих різним типам права.

1. Нормативність. Право — це, насамперед, система норм поведінки, що складається із взаємозалежних і взаємо­діючих один з одним елементів. В її основі, лежать як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники. До об' єктивних чинників належать однотипні економічні, політичні, соціальні, ідеологічні й інші умови, що сприяють створенню та функціонуванню системи правових норм у тій чи іншій країні. Поряд з об'єктивними діють суб'єктивні чинники: світогляд, правова політика, пра­восвідомість.

2. Встановлення або санкціонування цієї системи норм державою. Поміж різних соціальних норм тільки система правових норм виходить від держави.

Створюючи норми права, держава діє безпосередньо через свої уповноважені на те органи чи шляхом передачі окремих своїх повноважень на видання деяких нормативно-правових актів недержавним органам чи організаціям. В останньому випадку говорять про «санкціонування», тобто дачу дозволу державою на здійснення обмеженої правотворчої діяльності цими недержавними інститутами.

Щодо визначення ролі держави у створенні права існують три позиції:

1) норми права розглядають як «вимоги держави», що,як «джерело права», не може бути сама зумовлена правом.Державна влада перебуває над правом, а не під правом. Дер­жаву, отже, розглядають як явище первинне, а право — як
вторинне;

2) держава і державна влада повинні мати правовий харак­тер. Це означає, що в основі державної влади має лежати не факт, а право. Держава, хоч і видає правові акти, однак сама не може бути джерелом права. Над державою перебуває пра­во, яке її стримує й обмежує (Леон Дюгі);

3) при визначенні характеру взаємин держави і права заз­начають, що «держава і право перебувають один з одним у функціональній єдності: одне припускає інше, одне є елемен­том іншого».

Людвіг Гумплович послідовно обстоюючи дум­ку про те, що «з вищої історичної точки зору право і право­порядок є для держави лише засобом» для вирішення завдань, що стоять перед нею.

3. Вираження у праві державної волі, що, у свою чергу, за­лежно від устрою і форми правління втілює в собі волю кла­су, що править, народу, суспільства чи нації. Досвід свідчить про те, що в праві виражається насамперед воля пануючих верств. Разом з тим неспростовним фактом є й те, що вони, побоюючись соціальних вибухів і втрати свого привілейова­ного положення, найчастіше змушені зважати на волю та інтереси підвладних.

4.Загальнообов' язковість норм права, внаслідок чого їх вимоги мають виконувати всі члени суспільства незалежно від того, бажають вони поводитися у такий спосіб чи ні. При­чому загальнообов'язковість норм, як специфічна риса і ви­мога права, поширюється не тільки на пересічних громадян, посадових осіб, різні недержавні органи й організації, а й на саму державу.

5. Охорона і забезпечення права державою, а в разі пору­шення вимог, що містяться в нормах права, — застосуван­ня державного примусу. Одним із методів, що широко використовуються при цьому, є дер­жавний примус, який мають застосовувати уповноважені на те інституції, що діють на основі закону, а також відповідно до передбачених законом процесуальних правил.

Однак у межах нормативного підходу виникають пробле­ми визначення, пов' язані зі спробами розмежування права і закону. Причина полягає в тім, що не всі нормативні акти — закони, — які виходять від держави (видаються або санкціонуються), є правовими за­конами. Тобто існують закони, що відповідають правовим критеріям і які можна вважати правовими. Тут право і закон збігаються. Але є й такі закони, що не відповідають правовим критеріям, і, отже, з правом не збігаються.

Право при цьому може бути визначене як такий, що пре­тендує на загальність і загальнообов'язковість, соціальний інститут нормативного регулювання суспільних відносин з метою розумного устрою людського співжиття шляхом ви­значення міри волі, прав і обов'язків.

Державу за такого розуміння права не тільки не розгляда­ють як творця чи джерело права, а, навпаки, уявляють по­всюдно зв'язаною чи, принаймні, значно обмеженою у своїх діях правом. Держава трактуєть­ся як винятковий творець законів, а не права, яке монополі­зує законотворчу, а не правотворчу діяльність.

Отже, виникає необхідність визначити поняття «право­вий закон».

Критерієм пропонувалося вважати «загальну волю», тобто волю всього суспільства, нації чи народу. Тобто правовими є лише такі закони чи інші нормативні акти, що адекватно ві­дображають цю волю. Інші законодавчі акти відносили до розряду неправових.

Намагаючись вирішити цю проблему і хоча б приблизно визначити межу між правом і законом, часто звертаються до різних моральних категорій — справедливості, добра, гу­манності, зла та ін. Право при цьому визначають як «норма­тивно закріплену справедливість». З по­силанням на відомий вислів римлян про те, що «справедли­вість і благо є закон законів», робиться висновок, що право­вий ідеал саме і складає зміст правових законів, що це і є не що інше, як «закон законів». Отже, всі інші закони, що не узгоджуються з принци­пами добра, справедливості та подібними, не є правовими.

Однак цю позицію критикують за те, що, прагнучи підвес­ти моральну базу під закон і назвавши його правовим, відо­кремити його від усіх інших неправових законів, прихильни­ки цієї позиції допускають змішування моральних категорій з правовими, оскільки посилання при цьому на моральні ка­тегорії справедливості, добра і зла важливі при визначенні поняття і характеристиці моралі, але не самого права.

Отже, використання цих категорій при визначенні права і правового закону ніяк не сприяє вирішенню проблеми спів­відношення права і закону. Більш того, воно веде до змішу­вання категорій права й моралі.

2. Як "предмет вивчення римське право є «чистою» юриспруденщею. Звісно, у галузі публічного права, що регулює взаємини держави з її громадянами, встановлюючи основи правопорядку в державі «прив'язка» до конкретних соціально-економічних умов, політичних інституцій тощо відчувається більше ніж у праві приватному, що за характером є «пра­вом абстрактного індивіда». Проте i римське публічне право створило безліч категорій і понять, що мають «позачасовий характерам якими юриспруденія користується протягом тиcячоліть. Наприклад, сентенції «Немає покарання, якщо немає злочину, передбаченого законом», «Двічі за одне й те саме не відповідають», такі універсальні поняття, як «республжа», «iмперія», «консульство», «сенат», «вето» тощо.

Видатний римський юрист Ульпіан зазначав, що вивчення пра­ва поділяється на дві частини: публічне та приватне право. Він розрізняв приватне i публічне право залежно від того, чиєї користi воно, насамперед, стосується: суспільної (державноТ) чи приватної (окремих oci6):

«Публічне право — це те, що стосується становища римської держави, приватне — це те, що стосується користі окремих oci6; існує корисне у суспільному відношенні й корисне у приватному відношенні (Дигести Юстишана. 1.1.2¹).

Отже, по~перше, предметом нашого вивчення має бути римсъке публічне римське приватне право, взяті у їхній сукупності як складові частини (галузі) римського права.

Пo-друге, предметом вивчення мають бути вчення: 1) про сутність, значения та систему права; 2) про основи правопорядку в державг; 3) про статус особи; 4) про майно та пов'язані з ними вгдносини; 5) про дії, що мають правове значения.

3. Поділ римського приватного права.

Система римського цивільного права.

1. Ульпіан поділяв приватне право на три частини: природне право, право народів, право цивільне (Д. 1.1.2).

На думку Ульпіана природне право — це те, якому природа навчила все живе, оскільки це право належить не лише людям, а й усім тваринам, що народжуються на землі й у морі, та птахам (Д. 1.1.1.3).

Право народів — це те, чим користуються на­роди людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є спільним для всього живого, а перше — лише для людей (Д. 1.1.1.4).

Крім того, існує цивільне право, що не відокрем­люється цілком від природного права або ж права народів, але й не у всьому додержується Їх. Особливість йо­го полягає в тому, що воно регулює відносини тільки між римськими громадянами, тобто обмежене за колом осіб.

Отже, співвідношення вказаних видів права, на перший погляд, виглядає як концентричні кола: найменше з них — це цивільне право, що охоплює тільки відносини між громадяна­ми Риму, потім іде «право народів», що регулює вже не лише відносини між римськими громадянами, а й між усіма людь­ми. Нарешті, найбільше коло відносин охоплює природне право, що стосується всіх живих істот.

3.Джерелом усього римського права є право природне як сума уявлень і норм, що стосуються понять «добро», «зло», «справедливість», «злочин», «правомір­ність» тощо. Крім того, все римське право складається з юридичних норм, що містяться в цивільному праві і праві нородів причому ці норми стосуються не ли­ше інтересів окремих осіб, а й інтересів держави в цілому. Отже, цивільне право право народів є джерелом як приватного, так і публічного права.

Доповнює цивільне право і право народів преторське право. Це право, «яке ввели претори для спри­яння чи для його доповнення або виправлення з метою користі для громади»(Д. 1.1.7.1).

При цьому і для природного, і для цивільного права, так само, як і для права народів, не є визначальною ознакою предмет правового регулювання, характер інтересів тощо: вони рівною мірою стосуються майнових та немайнових від­носин, інтересів як окремих осіб, так і суспільства або держа­ви в цілому; у будь-якій з цих систем (груп правових норм) можуть бути норми, що стосуються положення або

окремих громадян, або всього римського народу.

Отже, розмежування проводиться не за об'єк­том (предметом) правового регулювання, а залежно від кола суб'єктів і, таким чином, цивільне право може сто­суватися приватно-правових і публічно-правових відносин, так само, як може стосуватися і тих й інших право народів, і як їх стосується природне право.

Взаємодія і взаємовплив між згаданими сукупностями пра­вових норм виглядають таким чином.

Цивільне право мало такі яскраво виражені риси.

По-перше, воно було суворо національним за своїм характе­ром, його норми стосувались тільки римських громадян.

По-друге, в найдавнішу епоху воно тісно пов'язане з релігією. Характерним було те, що відправлення релігійного культу і тлумачення юридичних норм були в руках одних і тих самих осіб — понтифіків, що були водночас і юристами, і жерцями. І хоча вже у період ранньої республіки норми світського права — і релігійного — чітко розмежовувались, передусім залежно від характеру санкцій, що застосовуються, але ще тривалий час релігійний відтінок мають багато норм, а жерці, навіть втративши монополію тлумачення права, залишаються провідними правознавцями.

По-третє, для давньоримського права періоду республіки бу­ла характерна сувора формальність, обов'язковість до­держання процедури, що слугувало запорукою захисту інте­ресів учасників правовідносин.

По-четверте, воно вирізняло­ся порівняною простотою і нерозвиненістю, оскільки іншо­го від нього не вимагав невибагливий давньоримський побут і торговий обіг.

Нарешті, найважливішою особливістю римського права було те, що воно за своїм характером ста­новило систему позовів, формуючись за принципом: є позов — є матеріальне право, немає позову — права немає.

Цивільне право не могло довго задовольняти потреби римського рабовласницького суспільства, що бурхливо розвивалося. Його норми перестали відображати соціально-економічні умови рабовласницького ладу. Цивільне право не здатне було регулювати майнові відносини між римськими громадянами, з одного боку, i громадянами, які проживали за межами Риму, з другого. Однак потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жваву торгівлю зі своїми сусідами. Прийшлося визнати основні цивільні права i за неримлянами, що проживали навколо Риму, за так званими перегрінами.

Саме в цей період (III—I ст.ст. до н.е.) Рим розпочав завойовницькі війни проти сусідніх народів, що призвело до підкорення всього Апеннінського півострова і Се­редземномор'я. Підкорені Римом народи мали високий рівень культури, в тому числі і правової, яка виявляла зво­ротний впливі на римське цивільне право.

Ділові (пере­дусім торговельні) відносини римлян з перегрівами зумови­ли необхідність введення посади претора для перегрінів. Його обов'язком було розв'язання цивільних спорів, що виника­ли як між самими перегрінами, так і перегрінами і римськи­ми громадянами. В практичній діяльності перегрінський претор спирався на місцеве право перегрінів, тобто підкоре­них сусідніх народів, яке нерідко перевершувало римське цивільне право, використовуючи в своїх едиктах досягнен­ня правової культури цих народів. Так виникла ще одна сис­тема римського приватного права — право народів як різно­вид римського цивільного права. Сприймаючи все краще з правової культури сусідніх держав, право народів було про­гресивнішим і доступнішим для простих людей, оскільки відповідало вимогам часу і чутливо реагувало на зміни в суспільстві.

Cистеми існували і розвивалися паралельно, прони­каючи одна в одну і взаємно збагачуючись. Право народів було більш змістовним і цивільне право вбирало в себе нові правові ідеї, конструкції, інститути. Системи почали зближуватись, але через деякий час стали безнадійно відставати від вимог цивіль­ного обороту. Одночасно з розвитком цивільного права і права народів виникла ще одна система римського цивільного права — преторське право, що склалося в результаті практичної діяль­ності преторів і деяких інших магістратів. Преторське право регулювало майнові відносини як між римськими громадя­нами, так і перегрінами, але застосовувалося в разі нездат­ності регулювання нових відносин нормами цивільного права і права народів.

3.Джерела Римського праа

Правова система Стародавнього Риму мала розгалужену га різноманітну за значенням мережу джерел права (мал 2) Це поняття має далеко не однозначний зміст Слово «джерелазначає місце, грунт чи умови, з яких щось випливає, витікає, походить.

Можна назвати це і витоками права. В одному випадку це матеріальні умови, з яких народжується право, грунт, на якому воно проростає; в другому — різно­манітні умови, що впливають на зміст права, в третьому — форми, в яких воно реалізується, виникає і живе, врешті-решт це й пам'ятки правової культури, звідки дістаємо знання про існування в ті чи інші часи відповідного права, відо­мості про його зміст тощо.

Римське приватне право просякнуто ідеєю, що рабство справедливе, воно є природним станом невільної людини, а раб — це тільки річ. Справжня суть римського права — в захисті вищої несправедливості — рабства. Це його наріжний камінь. Ульпіан зазначав: «з точки зору приватного права раби вважаються нічим» (Д.50.17.32).

Давньоримський юрист II ст Гай писав, що «...наше становище може стати кращим за допомогою раба, але не може стати гіршим» (Д 50 17 133). За римським приватним правом, вищий пра­вовий поділ суб'єктів полягає в тому, що всі люди або вільні, або раби, а раби є речами.

Список використаної літератури

1. Алексеев С. С. Право: азбука — теория — философия. Опыт комплексного исследования. — М., 1999.

2. Аннерс 9. История европейского права / Пер. со швед. — М., 1996.

3. Асмус В. Ф. Античная философия. — М., 1976.

4. Бартошек М. Римское право. — М., 1988.

5. Бек В. А. Рецепция римского права в Западной Европе: Дис.... канд. юрид. наук. —Львов, 1950.

6. Бокщанин А. Г. Источниковедение Древнего Рима. — М., 1981.

7 Вико Джамбатиста. Основания новой науки в общей природе наций / Пер. и коммент. А. А. Губера; Под общ. ред. и со вступ, статьей М. А. Лифшица. — А., 1940.

8 Гай. Институции / Пер. с лат. — М., 1997.

9 Гиббон 9. Закат и падение Римской империи: В 7-ми т. / Пер. с нем. — М., 1997.

10 Гумплобич А. Общее учение о государстве. — СПб., 1910. — С. 445—448.

11.Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основньїе правовьіе системи со-временности / Пер. с фр. — М., 1996.

12. Харитонов Є. О. Історія приватного права Європи. Витоки. — Одеса, 1999.

13. Підопригора О.А. Основи римського приватного права: підручник для студе­нтів юридичних вузів та факультетів. - К.: Вентурі., 1997.

Дата добавления: 2015-06-30