Жовтня (29 жовтня) — Преподобного Лонгина, воротаря Печерського, у Дальніх печерах 2 страница

Для чорноризця Димитрія це теж був переломний час, бо і в нього формувався характер прихильника самостійної української церкви. А поки що в Кирилівському монастирі він удосконалює свою богословську науку й проповідницький талант. Черговий священицький сан ієромонаха Димитрій отримує в 1675 році (в День Зішестя Святого Духа) від архієпископа Чернігівського Лазаря (Барановича) в Густинському монастирі: владика Лазар зразу ж запрошує його у Чернігів на посаду проповідника і з його благословення молодий ієромонах пише свою першу книгу. Це розповідь про дива, що діялися від чудотворної ікони Божої Матері в Іллінському монастирі. Автор розповідає про саме диво, як вияв Господнього промислу, давав йому відповідну мораль, порівнював із подібними дивами в інших краях. Це була справжня богословська праця. Пізніше Димитрій Туптало доповнив її новими описами див і назвав «Руно орошенноє». Книга витримала вісім перевидань, видається й тепер.

Невдовзі на Волині, у зв’язку з поширенням унії, розгорнулися події, які спонукали архієпископа Лазаря направити туди проповідника Димитрія. Перебуваючи на Волині, а також у Слуцьку та Вільно, Димитрій набув неабиякого досвіду в проповідницькій діяльності. Адже унія вивела український народ на велике роздоріжжя, і він також багато роздумував, якою дорогою треба йти. Великий вплив на нього мав знавець церковної політики єпископ Слуцький Феодосій (Василевич), істинний ревнитель православ’я та однодумець Йосифа Нелюбовича-Тукальського. Вони спілкувалися протягом майже двох років, і з цього була велика користь для о. Димитрія. Проте дні земного життя єпископа Феодосія добігали кінця і він упокоївся в 1679 році, будучи єпископом Білоруським.

Після повернення до Чернігова Димитрій на бажання гетьмана І. Самойловича переїздить у гетьманську столицю Батурин для подальшої проповідницької роботи. Спочатку він оселився в Батуринському Крупицькому монастирі, який був досить давнім і мав багату бібліотеку. Для о. Димитрія це мало величезне значення, бо весь свій вільний час він віддавав книгам і самоосвіті.

У 1681 році о. Димитрій переїздить до Максаківського Спаського монастиря, що на лівому березі Десни в Борзнянському повіті на Чернігівщині, і на прохання братії стає його ігуменом. Тепер у селі Максаки Менського району Спасо-Преображенський монастир відроджується.

Недовго о. Димитрій керував монастирем, бо за рік повернувся до Крупицького, але вже на посаду ігумена. Та й тут він довго не затримався, бо в 1683 році виїхав з Батурина. А невдовзі здійснилася мрія Димитрія повернутися до Києва, та ще й у Києво-Печерський монастир. Але, мабуть, таки бібліотека Батуринського Крупицького монастиря була першою, де в о. Димитрія зародилась ідея написати «Житій святих». А тут ще й архімандрит Києво-Печерський Варлаам Ясинський, який невдовзі стане митрополитом Київським, пропонує йому те ж саме.

Спід зауважити, що митрополит Київський Петро Могила, який жив у першій половині XVII ст., мріяв про видання житій святих, але в першу чергу — українських. За його підтримки єпископ Сильвестр (Косів) у 1635 році видав «Патерикон, або житіє святих отців Печерських…». Правда, польською мовою. У1661 році книга була надрукована українською. Думав про це і лаврський архімандрит Інокентій Гізель. Та, отримавши з Москви Великі Четьї-Мінеї митрополита Макарія, ніхто не зміг їх прочитати. Брався за цю справу і Лазар Баранович, але його «Житія» були віршовані, та ще й польською мовою. Отож, як бачимо, потреба в «Житіях» була надто велика.

Димитрій, отримавши призначення проповідником Києво-Печерської лаври, розпочинає у травні 1684 року головну роботу свого життя, якій присвятив понад 20 років. Та плідно й наполегливо, майже без перешкод, працював у лаврській бібліотеці лише два роки. Бо ж наступають часи великих змін і в суспільному житті (вони вже діяли з 1654 року), і особливо в житті Київської митрополії, тобто української церкви. Річ у тому, що вище київське духівництво було категорично проти ідеї гетьмана І. Самойловича передати Київську митрополію у відання Московського Патріарха. Треба сказати, що ще задовго до Переяславської угоди 1654 року мали місце значні впливи Української церковної культури на Московщину. Після Петра Могили митрополитом Київським став Сильвестр (Косів), який на прохання царя делегував до Москви багатьох учених ченців, задовольняв й інші прохання московської влади в церковних потребах. Коли ж прийшов час політичних переговорів Богдана Хмельницького з Москвою, митрополит участі в них не брав. Та й мови про підпорядкування української церкви Московському Патріархові не велося. У статтях до Угоди було лише стверджено чинні права духівництва. Але марно було думати, що такі переговори й угоди не стосуються церкви. Тодішній Московський Патріарх Никон справи церковного підпорядкування не форсував. Не втручалася Москва у вибори:
— ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря в 1655 році;
— єпископа Чернігівського Лазаря (Барановича) в 1657 році;
— митрополита Київського Діонісія (Балабана), теж у 1657 році.

Поки що Київська митрополія була у віданні Константинополя, царю Олексію Михайловичу навіть доводилося вибачатися перед Вселенським Патріархом за деякі втручання в українські церковні справи. А все почалося в 1659 році, коли при живому митрополиті Діонісії Москва призначила місцеблюстителем митрополії єпископа Лазаря (Барановича), хоч в її інтересах він не діяв зовсім. Справжні наміри Патріарха проявилися у середині 80-х років. Знайшовся в Україні кандидат на митрополита, який погодився на всі поступки перед Москвою — єпископ Гедеон (Святополк-Четвертинський). У 1684 році він прибув із Луцька до Києва, а в червні наступного року взяв участь у Всеукраїнському соборі для обрання нового митрополита. Більшість вищого духівництва на собор не прибула. Пославшись на хворобу, не прибув і 65 річний місцеблюститель Київського престолу Лазар Баранович. Усі мали впевненість, що собор не відбудеться, бо ж не було забезпечено дотримання вимог 9 канону Антіохійського Собору 341 року та 34-го Апостольського правила. Ось і канонічність собору, після якого новий Київський митрополит у 1685 році присягнув Московському Патріарху! Такі події пережив ігумен Димитрій у Києві. У них брав участь і генеральський осавул Іван Мазепа, який за два роки стане гетьманом України.

Складно простежити за біографією ігумена Димитрія, особливо в цей період. Чи не єдиним дороговказом у ній є його Діаріуш, тобто Щоденник, який він вів протягом 22-х років, починаючи — з 1681. Попереду його чекало ігуменство в багатьох монастирях:
— Крупицькому Батуринському, вдруге (1686-1692);
— Глухівському Петропавлівському (1694-1697);
— Київському Кирилівському (1697);
— Чернігівському Єлецькому (1697-1699)
— Новгород-Сіверському Спасо-Преображенському (1699-1701), де й був висвячений на архімандрита.

Усі ці роки він не залишав головну справу свого життя, наполегливо працював над «Житіями святих» (Четьями-Мінеями) і вважав свою роботу за «послушаніє святе, від малоросійської церкви … вручене». Для зручності в користуванні «Житія» були сформовані в чотири томи по три місяці в кожному, у точній відповідності з церковним календарем. У цій праці ігумена Димитрія, крім Варлаама Ясинського, плідно підтримували гетьмани І. Самойлович і Мазепа. А от Патріарх Московський Іоаким був явно невдоволений, коли в 1689 році у Києві без його благословення вийшов перший том «Житій». До Києва навіть надійшов патріарший наказ повернути до Москви позичені «Житія святих» митрополита Макарія.

Прилив ентузіазму в роботі охопив ігумена Димитрія в 1690 році, у зв’язку з обранням нового патріарха Адріана, прихильного до української церкви й до праці вченого ченця Димитрія Туптала. Макаріївські «Житія» знову повернулися до Києва із патріаршою Похвальною грамотою із такими словами: «Сам Бог нехай нагородить тебе усяким Благословенням за твої боговгодні труди…»

Другий том «Житій святих» був надрукований у 1695 році, а третій — у 1700 в Києво-Печерській лаврі. То ж загальну радість українського духівництва, а найголовніше — простого українського люду, славний історик Самійло Величко у своєму «Літописі» закарбував так: «Року від створення світу 7208, а від Божого очоловічення 1700 року, в місяці січні вийшла в світ третя книга «Житій святих», складена працею богонадихнутого мужа ієромонаха Димитрія Савича Туптала, починаючи від березня, вийшла вона в Києво-Печерській друкарні за архімандритства отця Іоасафа Кроковського і наповнила духовною радістю серця цікавих книжних людей».

XVIII сторіччя застало архімандрита Димитрія ще в Україні, на чолі Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря. Але це вже було завершення його служіння Богові на рідній землі. Тут, в Україні, у першу чергу завдяки йому, проповідь стала не читаною, як це практикувалося в Москві, а казаною живим священицьким словом. Його проповіді проголошувалися простою тодішньою мовою, яка була зрозуміла широкому народному загалу. Тим часом, перешкод до завершення його великої праці чинилося багато.

Розповімо про одну з них, яка пов’язана із сибірською сторінкою його життя. Сторінкою, що намічалася, та на щастя, так і не відбулася.

У 1700 році стала вільною Сибірська Тобольська митрополича кафедра. На російські кафедри цар Петро І продовжував підбирати кандидатів лише з України. У Сибір кандидатів на цей раз було два і другий з них — архімандрит Димитрій (Туптало). Собор якраз вибрав його і направив до Москви. З великим сумом у душі покидав рідну Україну Димитрій. Прибувши до Москви, він 23 березня 1701 року був висвячений на митрополита Тобольського. До Сибіру направлявся, щоб «… з допомогою Божою китайських і сибірських людей, в темноті перебуваючих, помалу приводити до поклоніння і служіння Богу істинному».

Для святителя Димитрія це був тяжкий удар. Мало того, що доброго здоров’я він ніколи не мав, найголовніше — він добре розумів, що в Сибіру «Житія святих» він уже ніколи не завершить, хоч три чверті праці уже було зроблено і надруковано три книги. У Москві він серйозно занедужав. Справедливо про це сказав російський історик С. Соловйов: «Це призначення в Сибір було насильне і Димитрій занедужав із горя».

На той час Московською патріархією управляв місцеблюсгатель українець Стефан Яворський, митрополит Рязанський. Він правдиво доповів царю про фізичний і душевний стан митрополита Димитрія та посприяв, щоб Петро І провідав хворого особисто. Цар запримітив, що митрополит більше сумний, аніж хворий, тому змусив його щиро повідати причину своєї скорботи. Історик Микола Костомаров так цитує відповідь митрополита: «Мене посилають у неприязний край, шкідливий для мого здоров’я, а на мені лежить обов’язок — скінчити «Житія святих». «Останься в Москве» — сказав цар. На диво — рідкісний випадок: цар відмінив власний указ. Так завершилася, не здійснившись, сибірська сторінка житія святителя Димитрія Ростовського.

У Сибір усе ж поїхав український ієрарх Филофей Ліщинський, а блаженніший Димитрій отримав призначення на Ростовську митрополію і прибув туди 1 березня 1702 року.

Звичайно, він горів бажанням закінчити свою роботу. Але не так просто було до неї приступити. Митрополит побачив велику різницю між паствою і навіть між самим духівництвом, які він мав в Україні і які отримав на Ростовській архіпастирській кафедрі. Служіння на Ростовській землі тривало понад сім років. За цей час тут було заснована 3-х класна школа (в першу чергу для дітей місцевого духівництва) з вивченням грецької і латинської мов.

На Ростовській землі святитель Димитрій продовжував вести велику проповідницьку роботу. Зразу ж розпочав жорстоку боротьбу проти розкольників, що знайшло відображення в його глибокому догматично-полемічному творі «Розиск о роскольничей Бринской вере».

Та найголовніше, що в 1705 році святитель Димитрій закінчив працювати над книжкою «Житія святих». Воістину, у святителя Димитрія з’явилися підстави повторити слова праведного Симона Богоприїмця: «Нині відпускаєш раба Свого, Владико!»

Щоб написати таку працю святитель Димитрій використав безліч джерел. Писалася вона церковно-слов’янською мовою, але була переповнена живими українськими словами, тому була зрозумілою в першу чергу для простого народу. Адже в багатьох і українських, і російських родинах «Житія святих» було настільною книгою. Для проповідників це був істинний підручник, для мирян — улюблена книга для читання і наслідування. Головному твору святителя Димитрія судилося довге й щасливе життя. Навіть після того, як майже все XX ст. він залишався у темниці…

Для простого люду святитель Димитрій мріяв видати скорочену книгу «Житій святих», та цій мрії, на жаль, не судилося здійснитися.

Загальний творчий спадок святителя Димитрія, на думку дослідників, складає майже 20 томів. Тим часом слабке здоров’я давало про себе знати, а суворий північний клімат робив своє. 28 жовтня на 58 році завершилося земне життя святителя.

Він був справжнім безсрібником. Тому в його заповіті було сказано, що не треба після його смерті шукати якогось майна чи скарбу. А завершувався він такими словами: «А Бог нехай буде повіки милостивий до всіх і до мене грішного. Амінь». Чин поховання здійснив митрополит Стефан Яворський в Аннозачатіївській церкві Ростовського Свято-Яковлевського монастиря — згідно із заповітом.

Завдяки великим старанням його наступника, також українця, сибірського святого Арсенія (Мацієвича), у 1752 році відбулося відкриття мощів святителя Димитрія, які виявилися нетлінними. У 1757 році його було канонізовано.

Дні його пам’яті відзначаються: 21 вересня (4 жовтня) — у день знайдення мощів; 28 (10 листопада) — у день упокоєння.

28 жовтня (10 листопада) — Преподобного Нестора, некнижного, Печерського, у Дальніх печерах

Чернець Києво-Печерського монастиря Нестор некнижний жив у XIV ст. Названий некнижним, щоб відрізнити його від Нестора-літописця.

Покинувши мирське життя, ревно служив Господу. Він жодного разу не дозволяв собі задрімати під час богослужінь. А коли молився, то думав лише про те, про що йшлося у молитві та про Бога, сподобився бачити у видіннях Господа та Його ангелів. Передбачив день своєї кончини.

Святі мощі Нестора некнижного спочивають у Дальніх печерах. Пам’ять його звершується ще 28 серпня (10 вересня) та в другу неділю Великого посту.

31 жовтня (13 листопада) — Преподобних Спиридона і Никодима, просфорників Печерських, у Ближніх печерах

Господь любить прості, лагідні і смиренні душі. «Благодійна душа буде насичена, і хто напуває інших, той і сам напоєний буде» (Пр., 11, 25). Нелицемірна душа, яка не має в собі ні лукавства ні лестощів, є святою, як житло самого Бога. Освячується від того душа й тіло і розум за сказаним Господом: «Хто любить Мене, той слово Моє збереже, і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до Нього, і оселю сотворимо у Нього» (Ін., 14, 23).

«Оселюся в них, і ходитиму в них, і буду їхнім Богом, і вони будуть Моїм народом» (2 Кор., 6, 16). А святий апостол Павло так говорить: «Але Бог обрав немудре світу, щоб посоромити мудрих, і немічне світу обрав Бог, щоб посоромити сильних» (І Кор., 1, 27).

Для християн усіх часів надто відрадно й повчально бачити серед угодників Божих людей простих і малоосвічених, навіть неписьменних. У них особливо яскраво можна побачити силу Христової віри, яка, як ніяка інша людська філософія, так швидко й надійно перетворює людський розум, серце і так високо підносить дух. Завдяки таким людям розуміємо, що живодайна й чудотворна Істина Христова не є власністю якого-небудь вищого суспільного класу, як, наприклад, освіченість, а дана для всіх людей і може бути опанована всіма.

До таких простих людей належали й преподобні Спиридон і Никодим — ченці Києво-Печерського монастиря, які жили там у XII ст. Блаженний Спиридон був вихідцем із селянської родини недалекого від Києва. Він був зовсім неписьменним, але сильний духовним розумом і багатий доброчесними та боговгодними справами. А ще мав у своєму серці страх Божий — джерело мудрості. Отож і почав у чернечій обителі, куди він прийшов у 1139 році, суворе подвижницьке життя. На той час ігуменом монастиря був Пимен — великий посник Печерський.

Найперше він узявся за вивчення грамоти, хоч і був уже в досить зрілому віці. Почав читати книги та вивчив напам’ять усі боговдохновен-ні псалми Давидові. Такими великими були його прагнення і старання.

Уважно спостерігаючи за Спиридоном, ігумен Пимен швидко побачив його істинне благочестя, покірливість та працьовитість, а ще те, що той постійно перебував у пості й молитві. Тому й доручив йому надто вже боговгодний послух — випікати в монастирській пекарні про-сфори. Вважаючи таке доручення за велику милість Божу, блаженний Спиридон виконував його з великим благоговінням, ретельною старанністю та страхом Божим. Він був дуже задоволений, що приносить щоденно чисту й непорочну жертву Богові своєю працею, а приготовлений ним хліб призначається для безкровного служіння Богу, для великої Його тайни. На вустах же його була постійна словесна жертва Всевишньому. Де б він не був: чи рубав дрова, чи місив тісто, чи топив піч, а чи готував просфори — він неперестанно співав псалми Давидові. Проспівати протягом дня увесь Псалтир для нього стало законом.

Якось, коли Спиридон зі звичайним благоговінням виконував свій щоденний послух, під час розпалювання печі загорівся дах будинку. Щоб не розповсюджувався вогонь, блаженний швидко зняв із себе мантію й закрив нею отвір печі. Потім, зав’язавши рукави своєї волосяниці, побіг до криниці по воду, водночас скликаючи братію, щоб допомогла гасити пожежу. Воду він приніс у волосяниці, а брати, що позбігалися, побачили дивовижну річ: мантія, якою був закритий отвір печі, залишалася зовсім неушкодженою вогнем; вода з волосяниці не витікала зовсім, доки її несли до печі, і її вистачило, щоб повністю загасити полум’я. Братія, яка все це спостерігала, зрозуміла, що Всевишній допомагає своєму угоднику, і з благоговінням голосно прославила Бога.

Найближчим помічником у блаженного Спиридона був чернець Никодим, який з особливим старанням його наслідував. Це було видно в його повсякденній праці в пекарні, а особливо у молитовному подвигу та доброчесному житті. У Спиридона й Никодима були одні думки й одні звичаї, вони жили у великій приязні та злагоді. Обоє ревно, з християнським смиренням протягом тридцяти років старанно виконували нелегкий послух, випікаючи просфори для Києво-Печерської обителі. У 60-х роках XII ст. наступив час закінчення їх тимчасового земного життя та відходу до Господа. Їх було похоронено в Ближніх (Антонієвих) печерах, нетлінні святі мощі там спочивають і донині.

Преподобний Спиридон спочиває у вигляді ченця, який молиться. Три перших пальці правої руки з’єднані абсолютно рівно, а середній і мізинець притиснуті до долоні.

Багато років у добрій старості прожив преподобний Спиридон у Печерській обителі, але жодного дня чи години не відступився від свого правила. Бо ж про тих, хто навічно упокоївся в цьому святому монастирі, можна сказати словами царя й пророка Давида:

«Радуйтеся, праведні, у Господі;
праведним подобає похвала.
Прославляйте Господа на гуслях,
співайте Йому на
десятиструнній псалтирі».
(Пс, 32,1-2)

Пам’ять преподобних Спиридона й Никодима відзначається ще й 28 вересня (11 жовтня) у складі Собору преподобних отців Києво-Печерських у Ближніх печерах спочилих, а також у другу неділю Великого посту.

ЛИСТОПАД за старим стилем (за новим стилем)

3 листопада (16 листопада) — Преподобної Анни, княжни Київської

Онука Ярослава Мудрого, дочка великого князя Київського Всеволода Ярославича і Анни Мономах, Анна Всеволодівна народилася в 1055 році. Батько скріпив свої сімейні узи з візантійською царівною Анною із роду Мономахів ще тоді, коли йому було лише 17 років. Він був четвертим сином велико-побожного і дійсно мудрого батька Ярослава. Іпатіївський літопис під 1093 роком дає Всеволоду таку характеристику:

«Благовірний князь Всеволод ще змалку любив правду, доглядав убогих, віддавав честь єпископам і пресвітерам. Особливо сильно любив він ченців і задовольняв їх прохання. Знав п’ять іноземних мов. Князь Всеволод під Києвом залишив по собі вічного пам’ятника — у 1070 році заклав Михайлівський собор і цим започаткував Видубицький монастир».

Мати Анна була дочкою візантійського імператора Костянтина IX Мономаха. Відомостей про неї досить мало, і можна лише здогадуватися, що це була дуже побожна й високоосвічена жінка. Тому й немає сумніву, що під впливом запроваджених нею високих православних чеснот і звичаїв виховувалися діти в їхній сім’ї.

Старший брат княжни великий князь Київський Володимир Мономах (1053 — 1125) був славний військовими перемогами, великою побожністю та милосердям. Він першим в історії Руси-України був коронований на царство Ефесським митрополитом Неофітом.

Княжна Анна, або як її з дитинства називали пестливим ім’ям Янка, також наповнила свою боголюбну душу християнськими чеснотами, що оточували її у батьківському домі. Ще з молодих років для неї надзвичайне значення мали висока побожність, молитва й лише правда. Вона досить рано була заохочена до книжок, батько навіть дозволяв їй їх переписувати. Мати померла в 1067 році, проживши в шлюбі 21 рік. Двох своїх інших дочок Євпраксію та Катерину батько мав від другої дружини Анни, княжни Полоцької. Старша сестра мала великий вплив на своїх менших, а особливо на Євпраскію, майбутню дружину германського імператора Генріха IV. Вони разом виховувалися у православному дусі й разом самостійно вчилися. Адже на той час у Києві не було жодного жіночого монастиря, де можна було отримати добрі знання.

На родину князя Всеволода мав великий вплив митрополит Київський Іоан II. Грек за походженням, високоосвічений ієрарх, він дев’ять років (1080-1089) служив на Божій ниві в Україні і за цей час багато зробив для неї. Безумовно, що під його впливом княжна Анна прийняла чернечий постриг. Але треба зауважити, що деякі західні історики пов’язували такий її крок з тим, що начебто вже у 8 років вона була заручена з візантійським цесаревичем Константаном, сином імператора Константина X Дуки. Та коли того цесаревича силоміць постригли у ченці, то й княжна прийняла відповідне рішення. Однак це виглядає маловірогідним, перш за все тому, що той Дука був дуже близьким родичем її матері. Отож і правильно пише Олександр Луговий у своїй книзі «Визначне жіноцтво України», називаючи найбільш певною причиною постригу Анни — її замилування до знань.

Чернецтво на нашій землі було тоді у великій пошані, завдяки йому у Київській державі укріплювалася і поширювалася віра християнська.

Отак з великою радістю і без жодного примусу княжна Анна вступила в невісти Христові, і сталося це в 1086 році.

А тимчасом батько — князь Всеволод уже будував у Києві, в «місті Володимира» монастир на честь святого Андрія Первозваного. Цим ще раз підтверджувалося, що апостол Андрій Первозваний був засновником Христової Церкви в Україні.

Перший жіночий монастир знаходився десь недалеко від Десятинної церкви, і Анна стала його першою ігуменею. Іпатіївський літопис під 1086 роком про її перші кроки в монастирі подає так:

«Вона зібрала багато черниць і жила з ними за монастирським чином».

Про подальшу її діяльність у святій обителі читаємо в «Історії Російській» російського історика Василя Татіщева:

«Анна зібрала у свій монастир багато черниць і навчала їх писанню, а також ремеслам, співу та шиттю».

Після Хрещення Руси-України в 988 році шкільна освіта почала помалу розвиватися, але жіночих шкіл на було. Тому школа, яку ігуменя Анна започаткувала у своєму монастирі, була першою жіночою школою в Україні, а мабуть, і в Європі. Для Києва це також була велика культурна подія. Школа була початковою, дівчата вчилися читати, писати, співати у церкві, освоювали жіночі ремесла: прядіння, ткацтво, пошиття одягу та вишивання. Вірогідно, що ігуменя навчала їх також і переписувати книги. До школи набиралися різні дівчата. Були там і княжні, і боярські дочки, а навіть і селянки. Вчилися там і племінниці ігумені, дочки князя Володимира Мономаха. Та головною проблемою була відсутність високоосвічених вчительок, яких у Києві знайти було складно.

Отож, коли в 1089 році Анна поїхала до Візантії, офіційно ніби на побачення з ріднею по матері, та насправді вона дуже хотіла знайти для своєї школи вчительок, жінок-слов’янок, проте підтверджень про виконання цього завдання немає.

А ще в тому році помер митрополит Київський Іоан III. Нестор Літописець під роком 1090 так описав цю подію:

«Привела Янка митрополита Іоана скопця і побачивши його люди всі сказали «Се мертвець прийшов». І пробувши від року до року він помер».

У 1105 році в монастирі, який тепер у народі став називатися Янчиним, був побудований новий храм, який через прорахунки будівельників завалився. Та невдовзі він був відновлений. У 1106 році після довгих блукань по Європі до Києва повернулася молодша сестра Євпраксія і постриглася в Янчиному монастирі. Там побажала знайти свій останній спокій і її мати, друга дружина князя Всеволода. Янчин монастир став усипальницею також для батькового онука — князя Ярополка Володимировича, правнука Володимира Андрійовича та інших родичів.

26 років віддала Анна, княжна Київська служінню на ниві чернечій і просвітницькій. Це була жінка великого духу, яка мала сильний вплив на тодішню молодь, досягла значних успіхів у її навчанні й вихованні, її послідовницею на чернечо-просвітницькій ниві у XII ст. стала преподобна Єфросинія, ігуменя Полоцька. Благочестива княжна-ігуменя Анна жила на рівні зі всіма черницями за суворими монастирськими правилами в молитвах, пості та глибокому смиренні. Про її відхід до Господа преподобний Нестор у 1112 році написав так:

«У тім же році преставилась Янка, дочка Всеволодова, сестра Володимира місяця листопада в третій день. Вона покладена була в церкві святого Андрія, що її спорудив був отець її. Тут бо вона й постриглася була, в церкві тій, дівою будучи».

Проіснував Янчин монастир лише до 1240 року, до монголо-татарської навали.

4 листопада (17 листопада) — Преподобного Меркурія, посника Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Меркурій, чернець Києво-Печерський, жив у XIV ст. Він перебував у єдиномислії і великій та нерозлучній братерській любові з преподобним Паїсієм Печерським (пам’ять — 19 липня (1 серпня)). І що б вони не просили разом у Господа, те Він їм завжди давав, по молитві їхній. Особливо щиро вони просили Його ніколи їх не розлучати. Чернечий подвиг вони звершували разом в одній келії, а коли померли, то їх навіть поклали в одну домовину. І на небі разом з Ісусом Христом вони насолоджуються життям вічним.

Їхні святі мощі спочивають у Дальніх (Феодосієвих) печерах в окремих раках напроти один одного.

Пам’ять преподобного Меркурія вшановується ще й 28 серпня (10 вересня) у складі Собору преподобних отців Києво-Печерських, у Дальніх печерах спочилих, та в другу неділю Великого посту і 24 листопада (7 грудня).

4 листопада (17 листопада) — Святителя Павла Конюшкевича, митрополита Тобольського

Витоки роду Конюшкевичів походять дуже ймовірно із села Конюшки (тепер село Луки), що на Прикарпатській Самбірщині. Батьки майбутнього святителя за своїм соціальним походженням належали до багатого шляхетного роду і згодом переїхали до міста Самбора. Саме там у 1705 році в них народився син Петро. Початкову освіту він здобув дома та в Самбірському училищі, яке належало Православному братству Святого Апостола Пилипа.

Павлові дуже хотілося вчитися далі і шлях його проліг до Києва. Батьки бачили в ньому безсумнівні здібності й не заперечували проти його рішення. На той час єдиним православним вищим навчальним закладом на українських землях була Києво-Могилянська академія, найвищий розквіт якої був саме в цей проміжок часу. Вона була улюбленою школою всього українського народу. Православна освіта в Академії глибоко поєднувалася з прадавніми звичаями українського народу, її вихованцям вміло прищеплювалася велика й гаряча любов до своєї Батьківщини і Православної церкви. Навчання Петра в Академії припадає десь на 1715–1730 роки, за іншими даними — на 1717–1733 р. Приблизно в ті ж роки там навчався і його ровесник — Яким Горленко, майбутній український святий — святитель Іоасаф, єпископ Білгородський. Високий рівень навчання в той час забезпечували прекрасні наставники, такі як Феофан Прокопович (1704–1716), Сильвест Пановський (1716–1721), Йосиф Волчанський (1721–1727). Безсумнівно, Петро навчався в Академії «на відмінно», чим привернув до себе увагу керівництва і був залишений після її закінчення на викладацькій роботі в одному з нижчих класів. Великим благом на той час було те, що Києво-Могилянська академія працювала на користь народної освіти в повній згоді з Головною Українською Святинею — Києво-Печерською Лаврою. Своїх найкраще підготовлених вихованців Академія передавала своїй добрій і старішій союзниці — Лаврі, а та приймала їх до чернечої братії та при допомозі своїх старців-подвижників утверджувала в чернечому подвигу, а далі розходилися вони в різні кінці імперії на велику справу — підвищення рівня православної освіти і свого народу й інших народів та навернення до християнства — зовсім далеких у тому числі й сибірських. Але про це — далі. А тимчасом у 1733 році в Києво-Печерській Лаврі Петро прийняв чернечий постриг з іменем Павло від архімандирта Романа Копи, відомого своїм аскетичним настроєм та прийняттям схими в ранньому віці. З юних років Павло був схильним до усамітнення і Богомислія та мав постійний потяг до чернецтва. Тому прийняття ним чернечого постригу було природним явищем. Він пориває будь-які зв’язки з мирським життям, поринає у світ духовного подвигу і молитви і стає на шлях до вищого духовного вдосконалення. Уже за рік, 5 грудня 1734 року архієпископ Київський і Галицький Рафаїл (Заборовський) висвятив його до першого священно-чернечого ступеня — на ієродиякона. За іншими даними це відбулося 30 грудня 1739 року. Без жодних зауважень Павло ніс скромний послух продавця книг при Лаврській друкарні, незважаючи на те, що там вимагалася велика сумлінність і чесність. Подальші два роки він був вчителем піїтики у рідній Академії та Києво-Печерська Лавра знову покликала свого духовного сина до себе.

Дата добавления: 2015-06-30