Грудня (19 грудня) — Святителя Максима, митрополита Київського та Володимирського

У 1283 році на Київську митрополію Константинопольський Патріарх Григорій II Кіпрський призначив блаженного Максима, за національністю грека. Його попередник, третій серед Київських митрополитів, виходець із землі української, Кирило управляв Київською кафедрою досить довго, з 1242 до 1281 року. Після нього Київська кафедра була незайнята понад два роки.

Кінець XIII ст. — час досить тяжкий і непевний. Мати міст руських — Київ лежав у руїнах. Саме князівство Київське та й сусідні були розбиті и пограбовані, нещасні люди розбігалися і ховалися де могли. Набіги ворожих орд тривали й далі. Зупинившись у Києві на короткий час, митрополит Максим негайно відбув в Орду до тодішнього хана Тода-Мангу. У таку далеку подорож київського першоієрарха покликали, вірогідно, нагальні потреби церкви, адже окупанти до неї ставилися поблажливо. А може, він мав важливе доручення від візантійського імператора Андроніка Старшого.

До Києва митрополит повернувся вже наступного року й зразу ж зібрав собор підлеглих йому єпископів, та про що там говорилося, літописи не повідомляють.

Оскільки Київська держава перебувала під страшним гнітом ординських завойовників, то без сумніву, що і в князів, і в єпископів, і в митрополита турбот було пре достатньо. Окремі історики говорять про тодішню масову втечу населення з центральних і південних регіонів у двох напрямках: один — у Галичину та Польщу, другий — у межиріччя Оки та Волги. Якщо перший потік спавді мав місце, і навіть відомі факти чималих повернень додому вже нащадків тих біженців у третьому-четвертому поколіннях, то другий видається досить сумнівним. Безумовно, що північно-східна частина Київської держави, особливо земля Суздальська, зовсім по — іншому переживала лихоліття ХIII-ХІV ст. Так, вищі церковні ієрархи справді тікали туди, і це ми побачимо пізніше, а от український народ…

Тим часом митрополит Максим, як і його попередник Кирил (який навіть і помер у Переславлі Залєському), постійно знаходився в подорожах по митрополії.

У 1285 році він відбуває на землю Суздальську, а потім до Новгорода й сусіднього Пскова. Перебуваючи в 1288-89 роках у Києві, митрополит Максим висвятив нових єпископів: Володимирського і Суздальського — Якова (через 7 років його довелося зняти), Ростовського — Тарасія та Тверського — Андрія. Відвідував і Галицько-Волинські землі, а там зустрівся з ігуменом Петром Ратенським, який подарував йому ікону Пресвятої Богородиці власного письма. Чи міг тоді думати митрополит Максим, що за 5 років після його упокоєння цей ігумен стане його наступником на Київській кафедрі? А так воно й сталося…Пам’ять святителя Петра митрополита Київського наша Церква відзначає 21грудня (3 січня).

А поки-що у самому кінці XIII ст. Київ укотре був підданий страшному розбою та пограбуванню і святитель Максим його спішно покинув. Митрополит Іларіон (Огієнко) так описує ці події: «… митрополитові Київському тяжко і небезпечно було мешкати і працювати в занепалому місті. Ось тому митрополит Максим … десь 1299 чи 1300 р. не терпя татарского насилля, оставя митрополію і сбежа из Києва.»

Таким вчинком київського першоієрарха не могли бути задоволені ні князі, ні священнослужителі півдня Київської держави. Але що вони могли тоді вдіяти? У всіх залишалася надія, що це тимчасово. Тим паче, що митрополит Максим нового ієрарха на Київську єпархію не призначав, а залишив її за собою. А ще треба зазначити, що мине багато років перебування митрополитів у Володимирі на Клязьмі, а потім і в Москві, а титули за ним залишаються: київські. Перебуваючи вже у Володимирі, митрополит Максим висвятив Новгородського архієпископа Феоктиста. У 1301 році разом з єпископом Сарським Феогностом митрополит їздив до Вселенського Патріарха Іоана XII у Константинополь і вирішував питання церковного правила для Руської Церкви: про пости в середу і п’ятницю та законності шлюбу. Ці правила знаходяться в Кормчих книгах, що збереглися до нашого часу.

Мав засмучення від князівської ворожнечі і серйозні турботи щодо примирення князів: Московського — Георгія та Тверського Михаїла.

Упокоївся святитель Максим 6 грудня 1305 року і був похований у Во-лодимирському Свято-Успенському соборі. Над домовиною була встановлена Максимівська ікона Божої Матері. Про неї наша коротка оповідь.

Після прибуття митрополита у Володимир йому уві сні було з’явлення Божої Матері, яка вручила йому омофор зі словами «прийми цей омофор і паси в граді моєму словесні вівці.» Пробудившись, митрополит побачив той омофор у своїх руках. Видіння справило на нього величезне враження, негайно був запрошений іконописець, який з розповіді святителя відобразив цю подію на іконі. Омофор зберігався в золотому ковчезі в Успенському соборі 112 років і зник після нашестя на Володимир безбожного татарського царевича Талича.

Дата добавления: 2015-06-30