Предмет і завдання курсу

Культуру поділяють на матеріальну і духовну, проте межі між ними часто умовні, штучні, рухливі.

Матеріальна культура — це сукупність засобів виробництва і матеріальних благ, що створюються людською працею на кожному етапі суспільного розвитку. Їх розподіл та споживання чи використання — це рівень розв‘язання екологічних проблем і виживання людства на землі.

Духовна культура (духовність) пов'язана зі словом «дух» — фі­лософським поняттям, що означає нематеріальне начало, на відміну від матеріального начала світоіснування і його уявлення. Питання про спів­відношення духу і матерії — що з них первинне, а що вторинне, похід­не — основне питання філософії, яке до цього часу не має чіткого, обгрунтованого тлумачення і визначає рівень інтелектуального, мораль­но-етичного, естетичного та емоційного розвитку суспільства, індивіду­ума, його душі, совісті, свідомості, почуття, інтуїції тощо. У класовому суспільстві духовна культура неминуче стає класовою, тенденційною. Як доводив Г. Спенсер, а за ним і А. Луначарський, духовна культура, її оцінка криється у здатності клітин нашого організму сприймати пре­красне, на якому грунтується дуалізм добра і зла.

Отже, розглядаючи поняття культури, слід мати на увазі, що існують особливості матеріальних і духовних форм суспільного виробництва. Матеріальна культура покликана задовольняти наші фізіологічні потре­би, дати людям насамперед їжу, одяг, житло, полегшити їх зв'язок і спіл­кування, тоді як духовна культура через органи чуттів впливає на наші почуття, думки, свідомість, волю, інтуїцію, настрій, психіку тощо.

Водночас між ними існує тісний діалектичний зв'язок і взаємообумовленість. Буття визначає свідомість, а висока свідомість спонукає людину зробити кращим буття, викликає прагнення до ідеалу в усьому: в організації харчування, відпочинку, у будівництві житла, виготовленні одягу, людських взаєминах. У людини все має бути гарним. Це аксіо­ма.

Разом із тим у системі суспільного виробництва духовна культура має відносну самостійність. Вона часом піднімається вище свого еко­номічного і політичного становища за змістом, покликанням. Візьмемо за приклад розвиток духовної культури України в умовах кріпосниць­кої Росії.

Слід мати на увазі й те, що суперечливий «непрямий» характер зв'язку суспільного матеріального виробництва та духовної культури поро­джує ілюзії їх незалежності, самостійності.

До культури ми звертаємося тому, що вона виконує насамперед людинотворчі функції. Сучасна епоха порушує перед громадянами на­шої держави в цілому і перед молоддю зокрема актуальні завдання щодо здійснення перебудови нашого суспільства в рамках незалежної демократичної України. Нове політичне й моральне мислення має увібрати в себе прогресивну думку і досвід усіх передових людей і наро­дів, забезпечити їх духовне збагачення. І тут набуває чинності закон наявності загальнолюдського, національного, класового, конкретно істо­ричного у філософії культури, їх співвідношення. Не можна бути пат­ріотом свого народу, не люблячи інших народів, і не можна бути істин­ним інтернаціоналістом, якщо цураєшся, соромишся, а тим паче знева­жаєш, зраджуєш чи гнобиш свій чи інший народ.

Світова культура — це вікова сукупність культур цілісного світу, що визначається власною системою загальнолюдських цінностей і за­лежно від умов розвитку конкретизується і розгалужується на певні рівні якісного і кількісного характеру, акумулює, відсорбовує і розвиває най­кращі риси національних культур.

У зв'язку з цим великі та малі нації і народності не повинні відособлю­ватись, стояти осторонь від розвитку світової цивілізації, планетарної культури. Сьогодні дедалі більше й активніше розвиваються процеси взаємодії різних народів і трудових колективів у господарському, політичному і духовному житті, в обміні найрізноманітнішою інформацією, ознайомленні, вивченні основ історичного розвитку культури народів планети. І все це покликано сприяти ще пліднішому розгортанню за­значених процесів, глибшому розумінню ролі та значення інтеграції і тенденцій, що намітилися останнім часом і почали виявлятися у суспіль­ному житті народу суверенної України.

До світової культури маємо підходити як до невичерпного джерела, духовної скарбниці розвитку людства, загального надбан­ня народів усіх континентів, рас, націй.

Класифікуючи історичні періоди розвитку світової культури, слід усвідомлювати, що все в природі має свій початок, розквіт і вгасання. Так, між культурами первісного, рабовласницького, капіталістичного і сучас­ного, індустріального суспільства не має провалля. Елементи частини попередніх епох впліталися в наступні, всмоктувалися ними. Сучасна культура не може обійтися без надбання попередніх епох.

Крім загальної є ще культура певного регіону, наприклад європейсько-північно-американська, далекосхідна, індійська, арабо-мусульманська, тропічно-африканська та латиноамериканська. Вони, в свою чергу, ма­ють свої внутрішньорегіональні культурно-конфесійні особливості, архі­тектоніку, що характеризується за місцем проживання основної маси її носіїв, географічним положенням, традиціями, патріотизмом тощо.

Виділяються, хоча й не чітко окреслюються своїми рубежами, куль­турні епохи Стародавнього світу, середньовіччя, Відродження, Нового часу і сучасності, хронологічні рамки яких розпливчасті, а зміст скоріше конгломеративний через різні обставини і причини.

Національна культура тісно пов'язана з поняттями «нація», «ет­нос» і становить сукупність економічних, політичних, побутових, мовних, обрядових, моральних та інших чинників. Українська культура бере свій початок з часів легендарного суспільного Трипілля, охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених українським народом на терені України та за її межами (діаспорою) протягом усієї його історії.

Це треба мати на увазі при розробці програми курсу. Незначний досвід у цьому вже є, хоча деякі з програм не витримали часу і не знайшли застосування у вищих навчальних закладах. Не вдаючись до ретельно­го аналізу ряду традиційно-догматичних проектів програм, не можна не помітити того, що під "ностальгією за світовою культурою відкидається на задній план вивчення вітчизняної української культури з найдавні­ших часів і донині.

Насторожує також і те, що у схилянні перед світовою культурою (а хто в принципі проти неї?) водночас виявляється прагнення вивчати культуру України не в історичному розрізі з усіма злетами і падіннями, а вибірково або за певною схемою, наприклад культура України і сучас­ність.

Кожна культурна людина повинна знати історію і сучасність того народу, серед якого живе.

Світова культура має цікавити як викладача, так і студента насампе­ред лише в межах взаємодії і взаємовпливу її на вітчизняну, які розви­вались порад і були найближче одна до одної, тобто під рубрикою «укра­їнська та зарубіжна культура».

Водночас не слід забувати, що український народ вписав одну з най­яскравіших сторінок в історію світової культури. Росіянами україн­ського походження називають М. Гоголя, М. Щепкіна, А. Макаренка, С. Корольова, американцями, канадцями українського походження — І.Сікорського та ін.

Відповідаючи на анкету редакції журналу «Украинская жизнь», адре­совану представникам великоруської культури, А. Луначарський у 1912 р. писав: «Звертаючись, зокрема, до українського руху, який після 1905 р. нарешті починає набувати масового характеру і зростає тепер, незважаючи на будь-які перепони, я повинен одразу сказати, що жодне національне пробудження не викликало в мене суб'єктивно стільки гарячих симпатій. Для чого є, як я гадаю, і суспільні, і особисті причини... Від самостійного культурного розвитку українського народу можна чекати найвтішніших результатів, бо немає ніякого сумніву в тому, що це одна з найобдарованіших гілок слов'янського дерева». І далі: «Особисто я, — хоч і належу до російської сім'ї і виховувався на російській мові, єдиній, вживаній моєю сім'єю, — народився і провів дитинство та ранню юність у Полтавській та Київській губерніях, і до деякої міри зблизився з українською душею. Ще гімназистом я перечитав усю найвагомішу українську літературу, з трепет­ним захопленням прислухався до незрівнянної музики Великого Кобзаря, жив, можна сказати, в атмосфері чудової малоруської пісні і був старанним відвідувачем українського театру з його геніальними коміками і його царственним талантом — Заньковецькою. Природно, що усе це розвинуло в мені гарячу любов до вашого народу, як і дало безмежну кількість дрібних спостережень, винесених завдяки спілкуванню з українськими народними масами. Мені здається, що і природа, й історична доля створили для укра­їнського народу важливі передумови для культури високої та оригіналь­ної».

Світочі культури високо цінували українську народну творчість, літе­ратуру та мистецтво, усю культуру взагалі за їх неперевершений демок­ратичний гуманізм, художню виразність, народність. За їхнім визнан­ням, українська музика та поезія є найбільш розкішною, найбільш запашною з усіх гілок навіть світової народної творчості. Мінорна за змістом, сумна навіть у своєму веселому пориві українська пісня ставить­ся всіма знавцями на перше місце у музиці всіх народів.

Українські думи, що через століття передавалися гомерами Украї­ни — кобзарями, світять своїми фарбами, почуттями, лицарством у лю­бові і ворожнечі, розмахом козацької відваги та філософською вдумли­вістю. І зрозуміло, що ця величезна і рідкісна духовна обдарованість народу України не могла не дати своїх творців-професіоналів, таких як Маруся Чурай, Г. Сковорода, І. Котляревський, 1. Шевченко. Останній став планетарним учителем почуттів, предтечею і поборником вели­кої визвольної боротьби за справжню свободу, рівність і братерство народів у «сім'ї вольній, новій».

Тож не дивно, що ще батечко того, хто розіп'яв Україну, клятвовідступник Олексій «Тихий», попри договірні статті Переяславської ради, наказував своїм опричникам-держимордам, які засіли підступно в міс­тах України, на території священної Печерської лаври зі своїми казе­матами, равелінами і гарматами, виловлювати всіх кобзарів, садити в тюрми, а їх кобзи, бандури, сопілки «нещадно жечь окаянных». І це був не пустий звук, і руйнація не одного покоління.

Царський уряд не міг терпіти того, що на Україні ще в середині XVII ст. майже все населення уміло читати й писати, що хлопчики й дівчатка вчилися разом, вивчали математику, природничі науки, натурфі­лософію, риторику, піїтику. І як не шаленіли царські посіпаки, але не можна було спинити потяг народу до знань, до культури, великої та всеосяжної. Переписи 1740 і 1748 рр. свідчили, що в семи полках Полтавської та Чернігівської губерній на 1094 села припадало 866 шкіл, в яких викладали українською мовою, на 746 чоловік існувала одна школа. Однак у 1804 р. було видано указ про заборону навчати українською мовою. Відтоді писемних ставало дедалі менше і врешті-решт звелося до 10—13 % на 100 чоловік у 1897 р., переважно росій­ськомовних дворян. Проте економічно експлуатувати царський уряд вмів добре. Так, з України за 9 років було зібрано доходу, не рахуючи нещадного і безплатного вивезення продуктів, 3 млн 500 тис. руб., а повернуто на різні витрати (в основному на утримання чиновництва і правопорядку) лише 1 млн 700 тис. руб. Ось така була велика місіо­нерська місія «старшого брата» за духом, релігією, мовою, так відчува­лися його обійми: царський, деспотичний уряд робив усе, щоб нівелювати український народ, перетворити його у колоніальну базу сировини та в резервну армію для освоєння загарбаних східних пустель та напівпус­тельних регіонів. Та не скувати душі живої і слова живого...

Вивчення та засвоєння теорії й історії української і зарубіж­ної культури покликані допомогти формуванню патріотичних по­чуттів та інтернаціональних традицій студентської молоді в нових демократичних умовах, на новому рівні в незалежній Україні.

Дата добавления: 2015-06-30