Вивчення культури як історичного процесу

Методологічні принципи і джерела

Методологічні принципи полягають у тому, щоб через великий обсяг конкретного матеріалу показати логіку розвитку духовної культури впро­довж століть, враховуючи специфіку національних моделей цієї культу­ри. Саме тому у програмі курсу мають бути виділені науково-методичні, світоглядні аспекти. Ознайомлення з ними дає можливість виробити певні типологічні принципи, що, в свою чергу, сприятиме формуванню у студентів навичок самостійної орієнтації в проблемах духовної куль­тури, в тому числі і сучасної. Можуть бути використані діахронні, син­хронні, порівняльно-історичні, структурно-функціональні, системні та ін­ші методи дослідження історії української та зарубіжної культури, а також запозичені з інших наук, таких як соціологія, психологія, антропо­логія, біологія, кібернетика, семіотика, етнографія.

Велике значення має психологічний підхід на основі принципу історичного матеріалізму. До речі, національна психологія в офіцій­ній політиці, ідеології раніше ігнорувалася. Проте відомо, що одним з елементів соціальної психології є проблема самосвідомості, етнічної, соціальної (класова самосвідомість трудящих навіть у підході до пре­красного), групової (самосвідомість будь-якої групи, суспільства) та індивідуальної (самосвідомість особистості).

В умовах значного зростання інтересу до проблеми розвитку куль­тури надзвичайно важливим і конче необхідним є розкриття специфіки цих недостатньо вивчених принципів.

Враховуючи, що програма розрахована на студентів, при висвітленні розвитку історії культури українського народу слід спиратися на мето­дологічні принципи, які маємо в працях Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, М.Трушевського, Г. Плеханова, А. Луначарського, Б. Леп-кого, М. Зерова, Л. Курбаса, О. Гончара, М. Рильського та інших видатних мислителів у галузі теорії культури, для якої характерним є принцип соціально-економічної зумовленості розвитку культури, філо­софсько-світоглядного трактування її народного характеру, визнання специфічності традицій як невмирущого джерела духовності, що збері­гає моральне здоров я, чистоту помислів і устремлінь аж до утверджен­ня своєї державності.

Наприклад, виділяючи такий принцип, як взаємозв'язок між суспільним виробництвом та культурою, треба вміти бачити складний та суперечливий характер цього зв’язку, адже культура, маючи самостійний характер, не прямо відображає зміни у матеріальному виробництві. Високий рівень розвитку культури дореволюційної України не відповідав тому низькому рівню соціально-економічних відносин, які характери­зували економіку тодішньої південної російської частини імперії.

Лише в остаточній формі закономірності розвитку культури визнача­ються рівнем матеріального базису суспільства.

При аналізі розвитку культури не можна обійтися без одного з основних принципів філософії — принципу історизму, тобто об'єктивного дослідження витоків художнього витвору чи навіть мистецької течії, всеохоплюючої духовності, їх місця в суспільстві, їх впливу на суспільне життя.

Наприклад, злочином проти історії культури українського народу слід вважати тенденційне, кон'юнктурне карамзіно-погодінське невіглаське викреслення або замовчування історії українського народу, зокре­ма материкової Наддніпрянської частини, майже на два століття після походу Батия на Україну у 1240 р. І це робилося на підставі вигаданого суцільного погрому і спустошення благословенної апостолом Андрієм Первозванним Землі. В дійсності такої гіпертрагічної руйнації тоді не було. Світ не,мав би феноменального козацтва з усім його розвоєм великої цивілізації, якби його зародки і першооснова не існували ще в Київській Русі і вони не були успадковані наступним поколінням й епохою.

До конкретних методів дослідження слід віднести порівняльно- історичний метод, до якого входять діахронічний, що застосовується при зіставленні різних за жанром хронологічних джерел, наприклад билин, дум та літописів, і синхронічний, коли виділяється певна проблема і розглядається не в історичному, а в змі­стовому зіставленні. Так, можливе зіставлення Європейського Рене­сансу з національним Відродженням у народів Центральної та Південно-Східної Європи в другій половині XVIII — середині XIX ст. та епохою так званого Східного Ренесансу XII—ХНІ ст. в країнах Серед­ньої Азії та Закавказзя.

На думку сучасних філософів, у вивченні культури слід застосовувати метод структурно-функціонального аналізу, коли об'єкт, що вивча­ється, немовби розкладається на складові частини, виявляються співвід­ношення між цими частинами, правила їх поєднання в групи і виведення певних парадигм (стійких визначаючих модулів).

За допомогою методу структурно-функціонального аналізу можуть бути виділені як саме поняття «культури», так і різні функціональні ком­поненти її. Так, розглядаючи сутність культури у співвідношенні із сус­пільними процесами, виділяють первинні складові культури — етнічні, національні та вторинні — соціальні, класові, які в певних умовах висту­пають як співвідношення змісту та форм.

Важливим методомдослідження і вивчення історії культури є метод системного аналізу, коли всі феномени культури розглядаються у взаємодії її складових частин як основи, на якій формуються нові якості.

Системний метод нерозривно пов'язаний з типологічним підходом до явищ культури, коли незалежно від хронологічних рамок виділяють­ся такі особливості культури, які притаманні, хоча і не збігаються у часі, різним регіонам (той самий Західний Ренесанс XVI ст. і Східний Ренесанс XII—XIII ст. в його гуманістичній, антиклерикальній спря­мованості).

У дослідженні явищ культури широко застосовуються методи кон­кретних наук — семіотики, соціології, демографії, психології, антрополо­гії, біології, математики тощо).

Зрозуміло, що в процесі освоєння цього матеріалу необхідно конкре­тизувати аналіз цих методичних прийомів відповідно до профілю навчаль­ного закладу, факультету, на якому читається курс лекцій з історії укра­їнської та зарубіжної культури.

У зв'язку із зазначеним постає питання, як вивчати культуру взагалі. Тут може бути кілька методично-структурних варіантів і напрямів. Один з них найпоширеніший, навіть класичний — в історичній послідо­вності. За епохами, періодами, століттями, датами: мова, освіта, наука, література, театр, живопис, архітектура, скульптура, музика, усна народна творчість, звичаї, обрядовість, мораль тощо.

До того ж якщо тісно пов'язувати духовну культуру з матеріальною, а обидві разом — із соціально-економічним і політичним розвитком нації та ще додати до цього глибокі знання, чесність у підході до явищ культури, то можна досягти певної мети. І не лише інформаційного характеру, а й пізнавального, виховного. Та ще коли глибоко і всебічно вникнути в механіку, ремесло, талант, стиль, майстерність, художність, народність тієї чи іншої галузі, жанру, виду культури та її творців і носіїв, мало б велике значення.

Можна піти галузевим, жанровим шляхом, розглядаючи окремо освіту, літературу, живопис, обрядовість від першопочатку і до наших днів, ана­лізуючи при цьому те, як певна духовність зароджувалася, розвивалася і якою стала тепер. Обидва ці шляхи прийнятні. Другий варіант навіть привабливіший. Річ у тім, що при традиційному історичному підході до висвітлення духовної культури, особливо у тих навчальних закладах, де викладається окремо ще й історія України, впадатиме в око подвійність історії як науки. І тут виникнуть пропозиції, якщо не ліквідувати один з цих предметів, то принаймні об'єднати їх.

Чим загрожує така новація? Насамперед тим, що ризикуємо втопи­ти вивчення духовної культури в загальній історії. А на опанування теорії культури, генезису самого мистецтва, духовності, моралі, їх специ­фіки уже не вистачить ні часу, ні снаги.

Відразу уявляються заперечення опонентів щодо того, що не можна розглядати розвій чи занепад духовної культури без загальної історії, соціально-економічних, політичних і патріотичних катаклізмів, адже культура слугує народу, відображає його дії, мрії, сподівання, стверджує цей народ. Проте при такому підході ризикуємо перетворити літературу, мистецтво на служницю або в ілюстратора загальної драматичної й трагічної історії, зробити її суддею, сурмачем і колисковою, а всю куль­туру поставити в рамки «ідеологічного забезпечення».

Досить згадати «соціалістичну» добу, коли мистецтво розвивалося за соціальним (тобто партійним) замовленням і мало драматичні на­слідки вже від того, що його духовні батьки не вміли чи не хотіли як належить навіть прочитати і зрозуміти свого ж вождя В. І. Леніна, який, працюючи у 1905 р. над статтею «Партійна організація і партійна літе­ратура», мав на увазі винятково партійну, а не художню, мистецьку літе­ратуру.

Разом з тим ми не закликаємо вивчати і пропагувати мистецтво заради мистецтва. Хоча знаємо, що воно також має право на своє життя, може існувати само по собі і для себе, а не бути ілюстратором до історії. Бо історичні, суспільні катаклізми не стільки стимулюють його своїми гострими сюжетами, скільки руйнують матеріальні та духовні цінності — першооснову художнього творення.

Поміркуємо над тим, що легше і благородніше робити: описати гру розуму, здорового глузду, глибини і порухи душі людської, її красу та велич, чи механіку, технологію знищення людей, нівечення душ у різних таборах і гулагах? Мабуть не так уже й складно стати «популярним» письменником, описуючи жах концтаборів, який сам по собі хвилює, або змальовуючи міліцейські будні чи роботу хірурга зі скальпелем у руках. Ефективно! Вражає! Тільки чомусь О. Пушкін, досконало вивчивши пугачовщину на місцях подій, для історії лишив документальну «Історію пугачовського бунту» з переліком тисяч смертей з обох боків, а для духовної насолоди нащадкам створив «Капітанську дочку», яка ввій­шла в скарбницю російської літератури і культури.

Минуть тисячоліття, а євангельський образний вислів «нести свій хрест», що в переносному значенні тлумачиться як покірність долі, вели­ке страждання в ім'я ідеї, добра і гуманізму, житиме у віках, як образ Джоконди. Це, звичайно, не означає, що коли тебе вдарили по лівій щоці, підставляй і праву.

Отже, духовна культура повинна давати душевну врівноваже­ність, відкривати у людині найблагородніші почуття, формувати їх і розвивати, а не будити звірячі інстинкти, ненаситну жадобу помсти та ін.

Вивчаючи історію української культури, треба мати велику толеран­тність, як тепер кажуть, терпіння. Над історією не плачуть і не сміються, її розуміють. У зв'язку з цим слід дотримуватися такої тенденції: не зосереджувати всю увагу на критиці лютих ворогів українського народу, що, безперечно, були впродовж віків аж до останнього часу (антилюдські дії яких негативно впливали на розвиток і розвій української культури, що стає дедалі більш очевидним і відчутним), а наголошувати на тому, як у таких жахливих умовах ця культура однак вижила, розви­валась і продовжує давати світу шедеври мистецтва, зразки гуманізму, високої моральності. Інакше ми ризикуємо перетворитися в месників, ненависників інших народів, шовіністів, витрачаючи сили і час на непер­спективну і неблагородну справу. Необхідно самому вчитися і людей навчати добру. Адже творіння прекрасного і тепер, і в майбутньому не матиме прямого і гладенького Невського проспекту. На його шляху все може трапитися, як підказує гіркий досвід минулого. Поряд з добром є ще і зло, гріх залишається не покараним, без сповіді, спокути і каяття.

До того ж молодому поколінню природно хочеться проникнути в цю всепланетарну майстерню, у процес творення прекрасного, у стиль, шляхи і методи його: особистість хоче вибитись із звичайної у незвичай­ну, оригінальну, щоб не тільки зробити своє життя достойним розумної людини, а й полишити по собі глибокий або хоча б помітний слід на землі.

Разом з тим не достатньо милуватися вражаючою і чарівною укра­їнською духовною культурою, яка здебільшого формувалася під тяжким пресом колоніального і соціального гноблення. Сьогодні народжується жагуча потреба поряд із пізнанням своєї майбутньої професії, а також історії та теорії духовної культури, виявляти і спонукати до цього таланти, допомагати їм визріти й розкритися повною мірою. Так у свій час зробив професор Харківської консерваторії П. Голуб'єв студен­тові інженерно-будівельного інституту Б. Гмирі, який згодом став солі­стом Київського театру опери та балету імені Т. Шевченка, одним з найвидатніших співаків, майстром оперного і камерного вокального ми­стецтва не тільки в Україні, а й у світі.

Припустимо, що Б. Гмиря, Є, Мірошниченко чи інші видатні співа­ки— це виняткове явище. Проте не зайвим буде студентові крім опа­нування обраною професією навчитися співати, танцювати, грати на тому чи іншому інструменті, малювати, фотографувати, віршувати, навчи­тися ораторському мистецтву, вміти виготовляти художні вироби з мета­лу, дерева, глини, скла, займатися вишиванням, ткацтвом тощо, тобто навчитися якомусь тонкому художньому ремеслу. Люди часто запиту­ють не тільки про те, що ти знаєш, а й що ти вмієш. І це вміння дуже цінується. Адже навряд чи є вища насолода як творити своїм розумом, своїми руками, своєю душею, робити людям добро, радувати їх. А цього можна досягти лише вдумливим наверненням нашої молоді до культу­ри глибокої і всеосяжної, до собору великої духовності.

Передбачається вивчати матеріальну культуру, події і вірування, усну народну творчість, початок письменства, освіту, літературу, ар­хітектуру, образотворче мистецтво, музику, театральне мистецтво, мистецтво кіно та телебачення, видавничу справу, народні ремесла тощо.

Слід вивчати, цінувати все те, що протидіяло варварству, дикості, концентрованим виявом чого стали фашизм та мілітаризм, а також злиденність невігластво, аморальність, безправ'я, егоїзм індивідуальний, колективний, національний, космополітичний. Вивчати необхідно куль­туру, споконвічна місія якої полягає в тому, щоб протидіяти темряві, антилюдяності.

Вивчаючи серцевину, мозок духовної культури, необхідно передусім звертати увагу на мистецтво, в якому на передньому краї стоїть літера­тура.

Поява писемності — умова для розвитку літератури, в тому числі і художньої, як людинознавства з усіма видами і жанрами, компаративізмами, порівняннями і проблемами загальнолюдської культури»

Серед форм мистецтва важливе місце посідає театр як особливий вид мистецтва, що поєднує виразні засоби акторської майстерності, дра­матургії, музики, живопису. Специфіка музичної культури Київської Русі, для якої характерним був розквіт вокальних жанрів культового співу (тропарі, стихарі, гімни та ін.). І тут же — народна музична творчість — виконавці епосу, музична творчість лицарів, бродячих спів­ців та музикантів в Україні — лірників, кобзарів, менестрелів.

Ці види і жанри раннього театрального мистецтва слугували джере­лом для створення вертепу, шкільного театру, кріпацького театру як перших сходинок до утворення театру І. Котляревського, І. Квітки-Основ’яненка, М. Щепкіна, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, Л. Курбаса, М Куліша, І. Микитенка, І. Кочерги, Ю. Яновського та ін.

Мистецтво, кіно і телебачення виникли на технічній базі й об'єднали в собі просторові та часові види мистецтва: художнє, документальне, мультиплікаційне та науково-популярне.

Мистецтво кіно, яке започаткувалося відкриттям фотографії та кі­нескопа Едісона і виросло в індустрію розваги, ідеологізації мистецтва бізнесу, дало світу таких геніальних творців, як О. Довженко, І. Савченко, І. Кавалерідзе. Їх естафету підхопили В. Іллєнко, В. Денисенко, М. Мащенко, І. Миколайчук та ін.

Новий крок у мистецтві зробило телебачення як засіб масової куль­тури зі своєю специфікою і суперечностями.

Музика як вид мистецтва, до того ж найбільш специфічного, яке притаманними лише йому формами відображає людську діяльність, емо­ції, настрої, має свою мову, яка у кожного народу і в кожну епоху різна.

І нарешті, архітектура, живопис та скульптура — та сама музика, яка застигла у благородному камені, металі, дереві, фарбах з незліченними сюжетами, різновидами форм г жанрів, що передають людське буття і мрії.

Українська культура, яка замішана на народній творчості, на високому професіоналізмі, внесла значну частку в світовий образ, у музику всепланетарної духовності.

Для вивчення курсу «Історія української та зарубіжної культури» видано багато посібників, інтенсивна робота у цьому напрямі три­ває. Національна академія наук України готує фундаментальне п'яти­томне видання. Є такі видання, як: Теорія та історія світової та вітчиз­няної культури: Курс лекцій / А. К. Бичко, Б. 1. Бичко, Н. О. Бон­дар та ін. — К., 1993; Історія світової культури: Навч. посібник / Л. Т. Левчук, В. С. Грищенко, В. В. Єфіменко та ін. — К., 1994; Культура українського народу: Навч. посібник / В. М. Русанівський, Г. Д. Вервес, М. В. Гончаренко та ін. — К., 1994; Теорія та істо­рія світової та вітчизняної культури: Підручник / Н. Я. Горбач, С. Д. Гелей, 3. П. Російська та ін. — Львів, 1992.

У вивченні цього питання слугуватимуть літературні пам'ятки та образотворчі шедеври минувшини, твори письменників і митців, професіо­нальних критиків та істориків, талановитих публіцистів, періодика то­що. Наприклад, вивчаючи культуру Київської Русі, поширення книги, слід звернути увагу на «Остромирове Євангеліє», «Ізборники Святос­лава» 1073 та 1076 рр., літописання, «Поученіє Володимира Мономаха», «Житія», «Києво-Печерський патерик», паломницьку літературу, «Слово о полку Ігоревім», перекладну літературу того часу, в якій про­глядається патріотичний зміст, попри тенденційному багаторазовому їх переписуванню, без залишення оригіналів. Народне світосприйняття пе­ріоду переходу від епохи «присвоєння» (родоплемінних відносин) до епохи «перетворення» (ранньофеодальних відносин) відображене в па­м'ятках народної творчості — обрядовій поезії, прислів'ях, заговорах, народних піснях, легендах, думах, билинах, де яскраво передано майбут­нім поколінням гуманістичні ідеали, образи героїв — борців за народну волю, торжество моральних цінностей.

У міру розвитку української мови з'являються професійні літератори, зокрема з середини XVI ст. письменники-полемісти (І. Вишенський), які борються проти культурної та релігійної експансії шляхетської Польщі. В епоху визвольної боротьби українського народу проти іно­земних загарбників, які оточували Україну з усіх боків, в українській літературі посилюються свободолюбиві та демократичні тенденції (вір­шова сатира, історична драма, інтермедія, вертепна драма в літературі).

Усна народна творчість відображала антикріпосницькі тенденції, ге­роїчні визвольні ідеї (козацькі цикли дум). У цей час поглиблюється зв'язок фольклору з літературою, швидко формується і фіксується в писемності сучасна українська мова, розвивається науково-філософська думка в навчальних закладах України (школи існували з ХНІ ст., а в XVI ст. виникають братські школи — ЗО шкіл). Школа, заснована в 1615 р. в Києві, пізніше стала першим вищим навчальним закладом — академією на Україні і в усій Східній Європі, де студенти вивчали літературну українську мову того часу, церковно-слов'янську, польську, латинську, грецьку, давноєврейську, німецьку і французьку мови, історію (в тому числі історію України), географію, математику, астрономію, кате­хізис, піїтику, риторику і діалектику, філософію і богословіє. Творча спад­щина ректорів і викладачів Київської академії — це цінне джерело при вивченні культури України XVII—XVIII ст.

Настільними книгами повинні стати також твори Г. Сковороди, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки та інших, котрі викривали суть національного та соціально­го гноблення, яке терпів український народ, і обстоювали докорінні зміни у його становищі.

Надзвичайно глибокого розвою українська культура, її мова, ідей­ний зміст, форма набули у творчості А. Метлинського, М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка, М. Шашкевича, Л. Глібова, М. Вовчок, С. Руданського, А. Свидницького, Ю. Федьковича, І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, І. Тобілевича, І. Манжури, П. Грабовського, І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, які, ставши на шлях реалістичного відтворення дійсності, закликали до революційного перетворення її.

Культура радянської доби, над якою тяжіли тоталітарний режим, політичні репресії, соціально-економічні потрясіння, гальмівні явища 60— 80-х років, потребує об'єктивного аналізу, дослідження і вивчення. В ній є надзвичайно багато цікавого, а разом з тим і драматичного; виня­ток становить українська діаспора, хоча і в неї є свої проблеми.

Майже все XX ст. у культурному генезисі мало глибокі карби драматичної державно-політичної історії, яка, відомо, несла на собі хрест соціально-економічних потрясінь, воєнних катаклізмів, класової боротьби і хаосу, мосового гноблення, а отже, і занепаду національного і загально­людського, гуманістичного в усьому укладі життя.

Та все ж і далі розгорталася і посилювалася ідея української держав­ності у змісті і рушії в українській художній культурі як формотворчому чинникові її духовності. І, як наслідок, у революційному змаганні стало проголошення Української Народної Республіки. А далі, з одного бо­ку, поразка УНР та ЗУНР, соціалістичний переворот зі своєю диктатурою пролетаріату, утопіями та ілюзіями, ідеологічні екстерми більшовизму як головна «стилеутворююча» детермінанта державно-політичного і куль­турного життя країни, а з іншого — «український ренесанс 20-х років», голодомор 1932 — 1933 рр., репресії, трагедія у часи другої світової війни, доба «холодної війни», відкритий поворот до російського націонал-шовінізму як панівної в СРСР ідеології, погроми «українських бур­жуазних (?!) націоналістів» та «безрідних космополітів», курс на провінціалізацію української культури як засіб її нівелювання і витіснення, атаки на «дисидентів-шестидесятників» у літературі і мистецтві.

Та безкінечно такий стан справ тривати не міг. З'являються елементи духовного й інтелектуального опору у сфері культури як один із чинників «перебудови», поступове повернення забутої репресованої спадщини, ознайомлення культурної громадськості з надбаннями української літе­ратури, мистецтва і науки в діаспорі.

З проголошенням незалежності відкрито починається відродження всіх кращих здобутків в Україні, а водночас і зростання труднощів вна­слідок обставин економічної кризи, проблем переходу до ринкових від­носин, шаленого антагонізму, незгуртованості суспільно-політичних і куль­турницьких сил і угруповань та їх егоїстичних авангардистів. Усе це робиться в час піднесення престижу української національної культури, входження її у світовий культурний процес, розширення й інтегрування інтенсивних міжнародних з'в’язків на благо вселюдського співжиття, коли на першому плані вже стоїть проблема самого виживання людства на Землі.

Отже, культура України пройшла тривалий і складний шлях становлення і витворювалась в непорушній єдності з розвоєм української людності і становленням українського суспільства. На її генезис особливо відчутно вплинув народно-звичаєвий стрій українського народу, обрядовість і вірування українців різних теренів України. Поступово, міцно пов'язана з українською церковною традицією і всім розмаїттям українських філософських шкіл, культура нашого народу визначилася в довершено філософську та суспільну субстанцію і набула вагомого самостійного впливу на духовний розвій нації, на громадську думку, на державну розбудову України.

Дата добавления: 2015-06-30