Питання

У розвинутій економіці земля виступає товаром, об'єктом купівлі – продажу на ринку землі. Виникає питання: як же визначається ціна землі?

Ціна землі. Земля, яку ще не обробляли, не є продуктом людського труда, тобто, не має вартості. У той же час вона продається, тобто має ціну. Оскільки ціна землі не виражає її вартості, остільки це ірраціональна економічна форма. За цією ірраціональною формою скриті справжні виробничі відносини.

Маркс писав: “…ціна землі – це покупна ціна не землі, а тої земельної ренти, яку вона приносить, підрахована у відповідності зі звичайною процентною ставкою” (т. 25, ч.ІІ, с.172).

Ціна землі – це капіталізована земельна рента.

Ціна землі =

рента (за рік) позичковий процент

х100%

Землевласник продає землю за таку суму, котра при наданні в позику при даному рівні позичкового проценту, принесе йому таку ж суму грошей протягом року, що й рента, тільки у вигляді позичкового проценту.

Яка ж динаміка ціни землі? Загальною тенденцією є зростання цін на землю. Це пов'язано з тим, що, по-перше, зростає рента. Так, диференціальна рента зростає тому, що втягуються в обробіток нові ділянки землі і підсилюється їх диференціація по родючості, розташуванню і продуктивності додаткових вкладень капіталу. По-друге, зростає і монопольна рента, яка зайняла в розвинутих країнах місце абсолютної ренти (тому що органічна будова капіталу в сільському господарстві і промисловості зрівнялися). Крім того, в силу обмеженості земельних ділянок з розвитком великих міст попит на них перевищує пропозицію.

Пропозиція землізалежить від багатьох факторів, які сумарно можна звести до двох: якість або родючість землі та місце знаходження ділянки. Пропозиція землі на ринку нееластична, тому що кількість землі, придатної для обробки, є фіксованою величиною. Навіть за умови підвищення ціни на землю, пропозиція землі не може бути збільшена.

Попит на землю,навпаки, еластичний і має тенденцію до зростання, що зумовлює підвищення ціни на землю, особливо в містах, оскільки зростають рента і попит на ділянки під забудову. В силу обмеженості земельних ділянок з розвитком великих міст попит на них перевищує пропозицію.

Ціна землі може залежати не тільки від маси ренти і банківського відсотка, а й від вартості освоєння і поліпшення землі, співвідношення попиту і пропозиції на продукцію сільського господарства, напрямків економічної політики щодо державного регулювання аграрного сектора економіки тощо.

Зростання цін на землю – одна з причин того, що у багатьох країнах почали зводити хмарочоси, будувати підземні і надземні залізничні колії тощо.

Ціна землі має тенденцію до зростання у зв’язку із зростанням ренти і попиту на землю і обмеженістю її пропозиції (яка не змінюється навіть при зростанні ціни землі).

6 питання. Шляхи формування капіталістичних відносин в аграрній сфері.

Хоча сільське господарство являє собою специфічну галузь матеріального виробництва, проте основні закономірності розвинутої ринкової економіки діють і в цій галузі. До них належать, насамперед, концентрація і централізація капіталу і виробництва. Дія закону концентрації і централізації сільськогосподарського виробництва призводить до виділення з загальної маси сільськогосподарських виробників найбільш великих господарств, які мають більше переваг у порівнянні з дрібними. До числа цих переваг належать, по-перше, матеріальні умови виробництва; по-друге, технології виробництва; по-третє, організація праці і виробництва; по-четверте, впровадження досягнень науки; по-п'яте, економія витрат виробництва; по-шосте, кращі умови збуту продукції і застосування нових засобів виробництва; по-сьоме, більш сприятливі умови кредиту. Через зазначені обставини великі сільськогосподарські підприємства мають незаперечні переваги порівняно з дрібними фермами і селянськими господарствами. Ці переваги призводять до витіснення дрібних і навіть середніх господарств більш великими і розорення дрібних товаровиробників. От чому теорія про так звану стійкість дрібного виробництва в сільському господарстві, що, до речі, отримала певне поширення й у наш час, спростовується самим життям.

Економічній науці відомі два шляхи розвитку капіталізму в сільському господарстві: прусський і американський. Мова йде про способи й особливості переходу від феодальної системи аграрних відносин до розвинутої ринкової системи. Боротьба цих двох систем охопила цілу епоху переходу від феодалізму до капіталізму.

Прусський шлях характеризується тривалим співіснуванням залишків феодалізму з елементами нової ринкової системи. Найбільш чітко ці риси переходу проявилися в Пруссії, але вони мали місце й в інших країнах, зокрема, у Росії.

На території сучасного півдня України, де не існувало кріпосного права і було багато незайнятих земельних угідь, ринкові відносини формувалися по американському шляху розвитку капіталізму в сільському господарстві, для якого характерна відсутність докапіталістичних форм виробництва і наявність вільного фермера, як основного суб’єкта капіталістичного сільського господарства.

У центральній Росії, де залишки старих кріпосницьких відносин збереглися аж до початку XX століття, панував прусський шлях капіталістичної еволюції, якийпролонгував збереження великого поміщицького господарства, наявність відробіткової системи, властивої феодальним аграрним відносинам, значні залишки особистої залежності безпосередніх виробників від великих поміщиків.

У процесі ринкової трансформації аграрної сфери економіки України був взятий курс на приватно-сімейні форми господарювання, у яких суб’єкт власності індивідуально реалізує свої права на землю та майно (земельні і майнові паї), а також на всю одержану продукцію чи весь одержаний прибуток. Дехто вважає, що у найбільшій мірі таку можливість мають фермерські господарства, особисті присадибні господарства та інші приватні власники. Така точка зору ґрунтувалась на тому, що ніби фермерство в країнах з ринковою економікою є пріоритетною організаційно-правовою формою господарювання в агросфері. Однак, необхідно зазначити, що статистика США, на основі якої аналізується світовий досвід, усіх сільгоспвиробників називає фермерами.

Перш за все, слід зауважити, що розвиток аграрних відносин у капіталістичних країнах у ХХ ст. відбувався шляхом створення крупних капіталістичних ферм, колективних господарств, скорочення чисельності фермерських господарств, розширення орендних відносин.

Так, у США кількість фермерських господарств з початку ХХ ст. до початку нинішнього скоротилася з 5,8 млн. до близько 2 млн. На одне господарство припадає в середньому 180 га. землі. Близько 60% фермерів господарюють власними силами, не наймаючи робітників. З них 1,3 млн. дрібних фермерських господарств виробляють менше 9% сільськогосподарської продукції. У той же час 300 тис. крупних капіталістичних господарств (13,8%) виробляють нині понад 70% сільськогосподарської продукції, наймають близько 80% робочої сили. На кожну з цих капіталістичних компаній припадає в середньому 1400 га. землі.

Водночас у США налічується близько 5 тис. кооперативів, які переробляють і реалізовують до 30% фермерської продукції. У Швеції понад 100 тис. фермерських господарств, переважна більшість з яких є членами сільськогосподарських кооперативів.

Але типовим для цих країн є те, що основну масу сільськогосподарської продукції виробляють крупні капіталістичні ферми. Крім того, існування більшості фермерських господарств можливо лише тому, що частка різних державних субсидій, які одержує безпосередньо фермер, становить у країнах Європейського Союзу 50%, у США – 35%, в Японії – 75%. Без такої допомоги фермерські господарства не змогли б вижити.

Особливістю аграрних відносин у деяких розвинутих країнах світу є об’єднання сімейних ферм у сільськогосподарські корпорації. Наприклад, у США в такі корпорації об’єдналися близько 90% сімейних ферм, а 95% корпорацій об’єднують до 10 ферм. І це невипадково, бо у цій країні кількість фермерських господарств за останні 30 років скоротилася більш ніж удвічі. А якщо мати на увазі, що середній дохід на фермерське господарство від основної діяльності менший за середньорічний дохід американської сім'ї, причому він включає урядові субсидії, які згідно з Федеральним Законом про фермерські господарства 1995 року поступово зменшуватимуться і у перспективі повністю щезнуть, то не тяжко передбачити, що більшість дрібних ферм кануть у Лєту. Більше того, як констатує досить авторитетний американський економіст В. В. Леонтьев, «головні виробники у нас – величезні корпорації, а не окремі фермери», а «малі ферми без найманої робочої сили виробляють не більше 2 процентів усієї сільськогосподарської продукції». І не тільки в США. Традиційні фермерські господарства дають західним країнам лише декілька процентів виробництва сільгосппродукції, тоді як більшу його частину забезпечують саме гігантські сільгоспкомпанії. Більше того, у країнах ЄС до половини ціни сільгосппродуктів, що виробляються, фінансово дотуються із державного бюджету.

Враховуючи зазначене вище, у багатьох розвинених країнах діють системи державного регулювання аграрного сектора, що містять у собі традиційне регулювання цін і фермерських доходів, цільові програми субсидування, пільгове кредитування й оподатковування, стабілізацію (квотування) ринку сільгосппродукції. Державний вплив на економічні процеси характерний для всіх країн, але масштаби і границі його різні. При цьому використовуються різні методи і джерела фінансування аграрної сфери. Так, у США бюджетні асигнування в сільське господарство в 6 разів перевищують капіталовкладення фермерів. Уряди 24 розвинених країн виділяють на дотації сільському господарству до 75% суми від загального обсягу виробництва цієї галузі у формі субвенцій. У Швейцарії дотується з бюджету 75 % витрат, у Норвегії – 72%. Разом з тим сільське господарство перебуває в загальній системі ринкових відносин цих країн.

Головне місце в механізмі державного впливу на аграрний сектор належить створенню мінімально достатніх загальних умов для його розвитку на принципах ринкового господарювання. За об'єктивною оцінкою економістів, що досліджують сучасні проблеми аграрного сектора України, основні причини як кризового стану сільського господарства, так і можливого його подолання, лежать за межами галузі – у сфері макроекономічного регулювання. Сьогодні українське сільськогосподарське виробництво значно відстає за своїми показниками від європейських країн. Так, в Україні врожайність пшениці останні роки становить в середньому 30 ц. з га., у той час як у Франції і Данії – 120 ц. з га. Навіть рекордний за роки незалежності України урожай 2011 р. не призвів до поліпшення економічного стану сільгоспвиробників. Значно знизились закупівельні ціни, а можливості зберігання продукції вкрай обмежені через недостатність сховищ для сільгосппродукції. Але деякі великі підприємства, наприклад «Нібулон», працюють достатньо ефективно, мають розвинуту інфраструктуру і навіть підтримують соціальну сферу, що свідчить про значний потенціал саме великих підприємств.

Однак економічний аналіз показує наявність величезних резервів підвищення прибутковості і рентабельності сільськогосподарських підприємств, які можуть бути практично реалізовані тільки за рахунок відповідних зусиль з боку держави.

7 питання. Агропромисловий комплекс

Сільське господарство як галузь, розвивається не відокремлено, а в тісному зв'язку з іншими галузями народногосподарського комплексу. Отже, аграрні відносини є складовою частиною загальної системи економічних відносин суспільства. Найбільш чітко цей зв'язок проявляється в процесах агропромислової інтеграції.

У сучасній світовій економіці сформувалися цілі групи галузей, які технологічно, економічно, організаційно тяжіють до сільського господарства. Процес їх зближення отримав назву агропромислової інтеграції.

Форми агропромислової інтеграції залежать від того, на якому рівні здійснюється цей процес. У масштабі всієї країни й у великих регіонах інтеграція виявляється через посилення міжгалузевих зв'язків сільського господарства, формування і розвиток галузевих та регіональних агропромислових комплексів.

На рівні підприємств і районів агропромислова інтеграція виявляється в утворенні різних агропромислових формувань – агропромислових підприємств, об'єднань і комбінатів, агрофірм, районних агропромислових об'єднань, виробничих і науково-виробничих систем.

У результаті агропромислової інтеграції формується агропромисловий комплекс (АПК).

Агропромисловий комплекс – це організаційно-економічна форма інтеграції сільськогосподарських і промислових видів діяльності; сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом сільськогосподарської продукції, її зберіганням, переробкою і доведенням до споживача, а також виробництвом відповідних засобів виробництва для сільського господарства.

Виникнення агропромислового комплексу зумовлено розвитком продуктивних сил народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням науково-технічної революції. Впровадження досягнень НТР у сільське господарство веде до скорочення зайнятих у цій галузі, звужує сферу самого сільськогосподарського виробництва. Так, якщо в середині ХVІІІ ст. частка продукції сільського господарства у валовій продукції становила близько 85%, то нині у США та Англії вона становить близько 3%, у Франції, Італії – близько 7%, в Японії – 11%. Це зумовлено переходом деяких процесів із сільського господарства до промисловості та торгівлі, до виділення із сільського господарства нових галузей, які продовжують обслуговувати його.

До сфери виробництва засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування належать підприємства, які виготовляють сільськогосподарську техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти тощо.

Роль первинної виробничої ланки в сільському господарстві цих країн поступово переходить від фермерських і селянських господарств до великих капіталістичних компаній, агропромислових об’єднань та агрокорпорацій. Набуває поширення також кооперація фермерських господарств, які об’єднуються у збутові, споживчі, кредитні союзи, в кооперативи із забезпечення виробничих послуг, спільного використання та ремонту техніки.

Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподарським корпораціям придбати всю необхідну техніку не під силу, а часто й економічно невигідно, широкого розповсюдження у розвинутих країнах світу набуло сервісне інженерно-економічне забезпечення з боку технічних центрів великих машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які є економічно та юридично незалежними). Так, до послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90% фірм-виробників сільськогосподарської техніки.

Найбільш рентабельними у діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської техніки. В Німеччині, Швеції та Скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійснюється через технічні центри. У Франції, Італії, Великобританії та інших країнах поширені кооперативи щодо спільного використання сільськогосподарської техніки. В АПК розвинутих країн світу практикується продаж машинобудівельними фірмами техніки у кредит, постачання фермерами сільськогосподарської продукції в магазини тощо.

Організаційною формою АПК виступає агробізнес: це великі багатопрофільні агропромислові підприємства, які охоплюють повний комплекс діяльності з вирощування, переробки й подекуди реалізації сільськогосподарської продукції. Сучасний американський агробізнес заснований на агропромислово-науковій інтеграції. Її репрезентують корпорації, в структуру яких входять не тільки сільськогосподарські підприємства, але й фірми, що виробляють сільськогосподарську техніку, добрива тощо. Не менш важливу роль в їх структурі відіграють селекційні науково-дослідні фірми, а також підприємства з переробки і зберігання продукції. З такими корпораціями сімейні ферми конкурувати аж ніяк не можуть, тому вони й банкрутують.

Структура АПКвизначається особливостями сільськогосподарського виробництва як результату взаємодії різних груп факторів і законів – природно-біологічних і соціально-економічних. Відповідно до стадії відтворювального циклу в складі АПК виділяють сфери (1,2,3,4).

В Україні склалася структура АПК, характерна для країни з відносно низьким рівнем господарського розвитку. Основна частина капіталу і робочої сили зайняті в галузях 1 і 2 сфери, тобто в самому сільському господарстві й виробництві засобів виробництва; у переробній сфері задіяно мало ресурсів, включаючи і торгівлю (оптову та роздрібну). Зокрема, у галузях першої сфери виробляється близько 15%, безпосередньо в галузях сільського господарства до 46%, а в галузях 3 сфери – не менше 39% валового продукту АПК. Недостатньо розвинута виробнича і соціальна інфраструктура – 4 сфера, у неї входять галузі, які забезпечують загальні умови соціально-економічного розвитку, – шляхово-транспортне господарство, зв'язок, складське і тарне господарство, підготовка кадрів, житлові й культурно-побутові об'єкти, заклади охорони здоров'я тощо.

Усе це зумовлює і недостатню загальну ефективність АПК, значні втрати продукції на шляху до споживача. В сучасних умовах неможливо розвивати сільське господарство інтенсивним шляхом без стійких виробничо-економічних зв'язків з партнерами АПК. Це, між іншим, стосується будь-якої форми господарювання.

	1 сфера: галузі промисловості, які постачають сільському господарству знаряддя праці

Рис. 1. Схематична структура АПК

Агропромисловий комплекс є одним з найважливіших секторів народного господарства України. Тут зосереджено близько 30% основного капіталу: працює майже третина загальної чисельності працівників, зайнятих у народному господарстві, виробляється третина національного доходу, формується 70% роздрібного товарообороту. Продукція АПК є однією з основних статей експорту. Порівняльні переваги української економіки зосереджується головним чином у сільському господарстві. Основними складовими щодо потенціальних можливостей АПК є концентрація найродючіших у світі чорноземів, а це понад 65% ґрунтового покриття країни, достатньо висока кваліфікація та працелюбність українських селян.

Досвід розвинутих країн, система агробізнесу, яка тривалий час формувалася під впливом держави, засвідчує, що в умовах ринкової економіки життєдіяльність сільськогосподарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості досягнуті завдяки державному регулюванню.

Потребу й особливості державного регулювання АПК визначає низка об'єктивних чинників:

· різноманітність природно-кліматичних умов;

· специфіка обороту капіталу (в джерелах формування капіталу,

особливостях в обороті капіталу);

· створення значних страхових і резервних фондів;

· низька привабливість інвестування аграрного виробництва;

· нестабільність цін і доходів в агропромисловому виробництві;

· страхування сільськогосподарської діяльності;

· особливості формування соціальної інфраструктури села тощо.

Політика держави відносно аграрного сектора не може бути раз і назавжди даною. Вона залежить від рівня економічного й соціального розвитку держави, збалансованості попиту і пропозиції на аграрних ринках.

Однак, як уже зазначалось, загальним правилом є той факт, що розвинуті країни щорічно надають дотації виробникам сільськогосподарської продукції. Практично в усіх країнах світу сільське господарство знаходиться на державній дотації. На дотації знаходилось воно і в колишньому СРСР.

Як же ці закономірності проявляються в сучасних умовах в Україні?Через обмеженість коштів у державному бюджеті вітчизняне сільське господарство практично знято з державної дотації, хоча останнім часом спостерігаються деякі позитивні зрушення у цьому напрямку.

Комерційні банки фактично припинили довгострокове кредитування, штучно тримають плату за кредит на недосяжному для аграрного підприємця рівні. Це мотивується головним чином тим, що вітчизняні фермери не можуть запропонувати для отримання кредиту коштовні об’єкти під заставу, зокрема землю. Ця обставина є чи не найголовнішим аргументом адептів приватизації землі з правом купівлі-продажу. Дійсно, капіталістичний спосіб виробництва передбачає ті чи інші форми кредиту, який можна порівняти із системою кровопостачання підприємництва. Але, по-перше, нинішній лихварський рівень позичкового процента в Україні й ефективних господарів може довести до банкрутства, а, по-друге, якщо орієнтуватись на розвиток сільського господарства через агропромислову наукову інтеграцію і стимулювати акціонерну форму кооперативного господарювання (що й стимулюється лише останнім часом), то отримання кредиту не уявляється проблематичним. Необхідно стимулювати обмін (не купівлю-продаж) акціями між кооперативами (й іншими агрофірмами), з одного боку, і промисловими підприємствами-суміжниками, науковими організаціями й банками, з іншого, які зможуть не тільки контролювати фінансовий стан агропідприємств, але й уможливлять отримання кредиту (яскравий приклад – система кооперативів Мондрагона в Іспанії).

Дата добавления: 2015-07-01