Конгзька криза (1960-1964 рр.)

Небезпечний конфлікт у Конго виник у цій колишній колонії Бельгії після здобуття незалежності 30 червня 1960 р. Всі провідні посади в державному апараті й офіцерські посади в армії обіймали бельгійці або інші європейці. Тому відразу після проголошення неза­лежнос­ті почалися виступи солдатів проти бельгійських офіцерів і цивільного населення проти засилля іноземців. Під приводом віднов­лення порядку бельгійські війська, розташовані тут на двох базах, увійшли в ряд міст без згоди конголезького уряду Лумумби. Тим часом Чомбе – президент однієї з провінцій – Катанги проголосив її неза­лежність як окремої держави. В цих умовах керівництво Конго звернулося по допомогу до ООН.

14 липня 1960 р. Рада Безпеки закликала Бельгію ви­вести свої війська з Конго й уповноважила Генерального секретаря Дага Хам­маршельда забезпечити конголезькому урядові військову допомогу, яка має надаватися доти, доки сили національної безпеки не стануть здатними ви­конувати свої функції.

Вже наступного дня в Конго прибули контингенти з Гани й Тунісу. Через місяць в Операції ООН у Конго вже брало участь 14 тис. чоловік. Керівництво ООН виходило з того, що контингент не повинен втручатися у внутрішні справи Конго і має використовувати силу тільки для са­мооборони. Але розвиток подій висував перед операцією й завдання, які важко було здійснити, не порушуючи принцип цілковитої нейтральності. Завдання, поставлені в ряді резо­люцій Ради Безпеки і резолюції від 20 вересня 1960 р. і ухваленої надзвичайною сесією Генеральної Асамблеї, зводилися до такого: відновлення і підтриман­ня закону й порядку, захист життя людей і власності на території всієї країни, відновлення і підтримання тери­торіальної цілісності Конго, відвернення громадянської війни і врегулювання міжплемінних конфліктів, захист Конго від зовніш­нього втручання у внутрішні справи, насамперед шляхом усунення іноземних найманців у се­паратистській Катанзі, тощо. Виконання цих завдань бе­зумовно виходило за межі «буферної» ролі контингенту.

Трагедією конголезького народу став розкол у його керівництві, зокрема між президентом Касавубу, на якого робили ставку країни Заходу, і прем'єр-міністром Лумумбою, якого підгримував СРСР. Загострення суперечно­стей призвело до того, що Касавубу звільнив Лумумбу з посади прем'єр-міністра, а Лумумба у відповідь звільнив Касавубу з посади президента. В цих умовах начальник штабу Мобуту розпустив парламент і заарештував Лумум­бу. Керівництво ООН вважало неможливим силою визво­ляти його, бо це означало б втручання у внутрішні справи Конго. Після невдалої втечі Лумумба був знову заарешто­ваний і переданий у Катангу, де його стратили.

На початку 1961 р. в Конго одразу функціонувало кілька урядів: уряд Касавубу-Мобуту в Леопольдвілі, який був визнаний більшістю членів ООН; уряд прихильника Лумумби Гізенги в Стенлівілі, який визнали соціалістичні країни і кілька африканських країн; у Катанзі діяв режим Чомбе, а в провінції Касаї прагнув до автономії місцевий керівник. За таких суперечливих обставин, особливо у зв'язку з загибеллю Лумумби, посилилася критика з боку СРСР на адресу Дага Хаммаршельда. Була висунута пропозиція про усунення його з по­сади Генерального секретаря.

В серпні й вересні 1961 р. відбулися військові сутички між силами Чомбе і військами ООН. З метою врегулю­вання конфлікту в Катанзі Даг Хаммаршельд домовився про особисту зустріч із Чомбе. Але 17 вересня 1961 р. Даг Хаммаршельд загинув в авіаційній катаст­рофі, переговори про припинення воєнних дій не відбулись.

В умовах порушення катанзькими сепаратистами угод про при­пинення вогню Рада Безпеки 24 листопада 1961 р. надала безпре­цедентні повноваження виконуючому обо­в'язки Генерального секре­таря Тану. Мова йшла про застосування радикальних заходів, навіть воєнних у разі необхідності, для негайного усунення і депортації з Катанги всіх іноземних військових і політичних радників, що не входили в контингенти військ ООН. З метою само­оборони військам ООН було дозволено проводити обмежені воєнні дії. То був певний відхід від принципів проведення операцій з підтримання миру.

Після довгих зволікань у січні 1963 р. Чомбе мусив відмовитися від ідеї утворення сепаратної держави. Це означало, що мета операції ООН в основному була досяг­нута: єдність Конго відновлена; іноземні найманці усу­нуті; поступово відновлювався порядок у країні. У люто­му 1963 р. почалося планомірне виведення військ ООН, яке остаточно завершилося 30 червня 1964 р.

91. Вихід Франції з військової організації НАТО (лютий 1966 р.)

До середини 60-х років між Францією та її західними партне­рами намітилися доволі відчутні суперечності з ряду кардинальних проблем міжнародної політики та стратегії НАТО. Ш. де Голль взяв курс на обмеження впливу США в Західній Європі, блокування вход­ження до «Спільного ринку» Великобританії, відновлення золото­го стандарту в міжнародних валютно-фінансових розра­хунках, здобуття Францією лідерства в ЄЕС, забезпечен­ня її економічних інтересів як у галузі промисловості, так і сільського господарства. З 1959 р. прези­дент Ш. де Голль почав здійснювати заходи щодо виходу Франції з військових структур НАТО, що відбулося врешті-решт у лютому 1966 р. Вихід Франції з НАТО став однією з найважливіших скла­дових нового зовнішньополітичного курсу країни, спрямованого та відігравання Францією самостійної міжнародної ролі. Його елемен­том був також новий, оснований на здоровому прагматизмі підхід до відносин з Радянським Союзом, іншими країнами «со­ціалістичного табору». Вихід Франції з системи інтегрованого команду­вання зброй­ними силами НАТО в 1966 р. і ліквідація військових баз та інститутів блоку, що перебували на її території, безперечно, свідчили про гли­боку кризу в системі західних союзів.

Політика протистояння та ультимативних вимог щодо своїх головних партнерів – США, Великобританії та ФРН у межах як Атлантичного союзу, так і Європейсько­го економічного співтова­риства призвела в другій по­ловині 60-х років до фактичної зов­нішньополітичної ізо­ляції Парижа. Тому прагнення керівництва П'ятої Республіки до розширення та поглиблення відносин з країнами протилежного блоку, яке знаменувало повер­нення до старої європей­ської моделі зовнішньополітичної поведінки («держава, що балансує між своїми конкурен­тами») у значною мірою було єдиною можли­вою за тих умов раціональною стратегією.

92. Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам (14 грудня 1960 р.)

14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея прий­няла історичну Дек­ларацію про надання незалежності ко­лоніальним країнам і народам. Про силу антиколоніальних настроїв у світі і в ООН переконливо свідчив уже той факт, що ніхто не наважився проголосувати проти і лише 9 країн утрималися (Австралія, Бельгія, Великобританія, До­мініканська Республіка, Франція, Португалія, Іспанія, Південна Африка та Сполучені Штати Америки).

Важко переоцінити значення цього документа, який засвідчив спільне засудження людством колоніалізму. Декларація проголосила не тільки право, колоніальних народів на незалежність, а й перед­бачила створення сприятливих умов для його втілення в життя. Дек­ларація засудила пригнічення народів іноземними гнобителями, домі­нування й експлуатацію як порушення фундамен­тальних прав люди­ни, що суперечить Статуту ООН. Декларація проголосила, що всі народи мають право на самовизначення; недостатня політична, еко­номічна, соціальна й освітня підготовка не повинна слугувати пере­поною для незалежності. Наголошувалося, що будуть припинені всі воєнні дії або репресивні заходи проти залежних народів, аби дати їм можливість мирно і вільно використати їх право на цілковиту незале­жність. Щодо інших територій, які ще не здобули незалежність, передбачалися негайні заходи для передання всієї влади народам цих територій без будь-яких умов у відповідності з їх вільно виявленим бажанням цілковитої незалежності й свободи. Водночас Декларація містила принципово важливі положення щодо цілісності держав. Підкреслювалося, що будь-які спроби часткового або повного пору­шення національної цілісності й територіальної єдності країни несу­місні з цілями та принципами Статуту ООН. Через рік після прий­няття Декларації, в 1961 р.. Гене­ральна Асамблея утворила Комітет 17-ти для контролю за втіленням її в життя і вироблення необхідних реко­мендацій. У 1962 р. Комітет був розширений і став Комітетом 24-х. Він виряджав місії, заслухову­вав петиції, робив рекомендації щодо ситуації на тій чи шшій території.

На основі Статуту ООН (розділи XI, XII і XIII) створена більш ефективна система міжнародної опіки над несамоврядними терито­ріями. У ряді випадків ООН втручала­ся з метою припинення ворож­нечі (Індонезія, Кашмір, Палестина). Отже, ООН діяла як головна міжнародна антиколоніальна сила.

З прийняттям у 1960 р. Декларації про деколонізацію настав новий, більш активний період в антиколоніальній діяльності ООН. Створена правова основа руху поневолених народів до незалежності. Найбільша заслуга ООН полягала в утвердженні нового порядку у світі, у встановленні справедливих відносин між метрополіями і коло­ніями, у сприянні економічному, соціальному, куль­турному й полі­тичному розвиткові новоутворених неза­лежних держав. Молоді країни ставали повноправними членами Організації Об'єднаних Націй, що забезпечувало міжнародний захист їх національних інтересів.

93. Доктрина “гнучкого реагування”

1960 р. президентом США став Джон Ф. Кеннеді. Нове керів­ництво замінило зовнішньо-політичну доктрину «ма­сованої відплати» на доктрину «гнучкого реагування», або «дозованого використання сили». Міністр оборони Р. Макнамара сформулював дві стратегічні мети США на 60-ті роки: 1) стримування свідомого нападу на США та їх союзників шляхом постійної підтримки здатності завдати неприйнятної шкоди противнику; 2) обмеження втрат власного насе­лення і збитків промислового потенціалу. Доктрина передбачала різні варіанти застосування як звичайної, так і ядерної зброї для реалізації політичних цілей. При цьому підвищена увага приділялась дипло­матичним засобам впливу на конфронтаційну ситуацію. У своїй концепції ескалації відомий американський теоретик Г. Кан (дирек­тор Гудзонівського інституту) запропонував модель урегулювання конфліктів, яка грунтувалась на одночасному використанні засобів дипломатії та силової боротьби («сходи ескалації» Г. Кана). Одним з постулатів доктрини «гнучкого реагування» було визнання адмі­ністрацією Кеннеді того факту, що очолюваний Радянським Союзом блок соціалістичних держав є довгостроковим історичним явищем. Тому збе­реження «балансу сил» у відносинах із СРСР стало однією з головних настанов зовнішньої політики США. Виходячи з того, що по лінії конфронтації двох блоків у Європі стабільність можлива, автори доктрини «гнучкого реагу­вання» прогнозували загострення проти­стояння двох систем у країнах «третього світу», вважаючи, що саме там з'явилась небезпека порушення світового балансу сил на користь СРСР, чого не повинні були допустити США.

В умовах піднесення національно-визвольних рухів на початку 60-х років, коли радянське керівництво зробило ставку саме на їх активну підтримку, Д. Кеннеді запропо­нував будувати радянсько-американські відносини на за­садах визнання і «заморожування» існуючого на той момент статус-кво.

94. Доктрина “стримування”

Щодо Сполучених Шта­тів, то тут він дістав своє відображення в доктрині «стримування комунізму» (або просто «стримування»), яка зго­дом стала стратегією усього західного світу. Перше роз­горнуте обгрунтування доктрини містилося в секретній «довгій телеграмі» (8 тис. слів) від 22 лютого 1946 р., яку направив до держдепартаменту радник посольства США в Москві, ма­ловідомий тоді дипломат Джордж Кеннан. Зміст її зво­дився до того, що мирне співіснування США і Радянсь­кого Союзу є неможливим, так само як і будь-яке співробітництво між ними у вирішенні міжнародних питань. Стверд­жувалося, що радянське керівництво націлене на «смертельну бо­ротьбу із супротивником», готується зни­щити «традиційний спосіб життя» у Сполучених Штатах і відкидає будь-які компроміси. Ра­дянський Союз зви­нувачувався в намірах вести постійну підривну діяльність проти західних держав і розширювати сферу свого конт­ролю. СРСР приписувалися, зокрема, агресивні плани щодо Північ­ного Ірану, Туреччини, частини Данії; в пер­спективі Д. Кеннан очіку­вав радянських претензій щодо портів у Перській затоці та навіть Гібралтару. Що сто­сується ООН, то, як говорилося в телеграмі, СРСР праг­не використовувати її не для зміцнення загального миру а лише для досягнення власних цілей та залишить організацію, як тільки стане вважати, що вона більше не від­повідає його інтересам. Го­ловний висновок «довгої телег­рами» – США необхідно перейти до «жорсткого курсу» щодо СРСР, який має базуватися на «логіці сили»; саме це Д. Кеннан і означав терміном «стримування».

Тема 11. Особливості розвитку регіональних

систем міжнародних відносин (1945 – 70-ті роки).

Дата добавления: 2015-07-02